ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.19
22:47
Високі небеса, далекі виднокраї,
Галяви і луги виблискують в росі,
Прадавнішні дуби дива оповідають
І молоді гаї чудуються красі.
Там неба голубінь і жовте сяйво поля,
Зо світом гомонить одвічна давнина,
Але ота краса не вернеться ніколи,
Галяви і луги виблискують в росі,
Прадавнішні дуби дива оповідають
І молоді гаї чудуються красі.
Там неба голубінь і жовте сяйво поля,
Зо світом гомонить одвічна давнина,
Але ота краса не вернеться ніколи,
2024.04.19
18:27
Якби товариш Сі
пройшовся по Русі,
тільки Московію
лишив ісконно руським,
на повні груди
дихнуві би світ тоді,
сказавши розбещеній орді
належне їй: "Дзуськи!"
пройшовся по Русі,
тільки Московію
лишив ісконно руським,
на повні груди
дихнуві би світ тоді,
сказавши розбещеній орді
належне їй: "Дзуськи!"
2024.04.19
12:49
За чередою череда…
Роки біжать, мов коні
А з неба сочиться вода,
Але не на долоні…
Ступає кожен по землі
Куди — кому, є розклад
Старі похилені й малі
Спішать чомусь на розпад
Роки біжать, мов коні
А з неба сочиться вода,
Але не на долоні…
Ступає кожен по землі
Куди — кому, є розклад
Старі похилені й малі
Спішать чомусь на розпад
2024.04.19
08:13
А я стояла на глухім розпутті.
Гойдались зорі у ставочку.
Шляхи ожина застеляла пруттям,
Немов вдягала оторочку.
І та любов, як квітка на лататті,
Закрилась у вечірню сутінь.
На диво, щезло із душі сум'яття.
Гойдались зорі у ставочку.
Шляхи ожина застеляла пруттям,
Немов вдягала оторочку.
І та любов, як квітка на лататті,
Закрилась у вечірню сутінь.
На диво, щезло із душі сум'яття.
2024.04.19
08:00
Залишся у мені теплом осіннім,
І заходом не гасни у думках.
Бо то давно не мрія, то легка
Рожева тінь пелюстки, то - тремтіння
З чола спадаючого завитка.
То - тріпотіння крил, що не збулися,
Згубились на ходу, незвісно де.
І заходом не гасни у думках.
Бо то давно не мрія, то легка
Рожева тінь пелюстки, то - тремтіння
З чола спадаючого завитка.
То - тріпотіння крил, що не збулися,
Згубились на ходу, незвісно де.
2024.04.19
07:14
Пам'ять тобі, друже Варяже,
із Богом покойся, братику.
Слово лихе хіба хто скаже?
Один я пройду Хрещатиком.
Тільки спогад колючим дротом,
де ми до війни приковані.
Повзе крізь дим їдкий піхота,
через міста йде зруйновані.
із Богом покойся, братику.
Слово лихе хіба хто скаже?
Один я пройду Хрещатиком.
Тільки спогад колючим дротом,
де ми до війни приковані.
Повзе крізь дим їдкий піхота,
через міста йде зруйновані.
2024.04.19
06:07
Посадили квіти
Біля школи діти
І весняна клумба аж вогнем зайшлась, –
Іскорки шафрану,
В полум’ї тюльпанів,
Запашіли жаром з рястом водночас.
Квітів аромати
Стали наповняти
Біля школи діти
І весняна клумба аж вогнем зайшлась, –
Іскорки шафрану,
В полум’ї тюльпанів,
Запашіли жаром з рястом водночас.
Квітів аромати
Стали наповняти
2024.04.18
21:10
Я не сумую, просто – білий вальс,
А думка в пелюстках стоїть безвітрям.
І впала б вже, та звичка, Ісабель!..
А ти чи так дивилась і на нас,
Як на бездення прорваного неба,
Коли ми світ розрізали навпіл?
А думка в пелюстках стоїть безвітрям.
І впала б вже, та звичка, Ісабель!..
А ти чи так дивилась і на нас,
Як на бездення прорваного неба,
Коли ми світ розрізали навпіл?
2024.04.18
19:59
Ать-два! Ать-два!
В генерала голова.
Сам придумав, сам зробив.
Мабуть, орден заробив
Ще й підвищення звання.
А все інше – то дурня.
Легко було при Союзі.
Перед старшими – на пузі,
В генерала голова.
Сам придумав, сам зробив.
Мабуть, орден заробив
Ще й підвищення звання.
А все інше – то дурня.
Легко було при Союзі.
Перед старшими – на пузі,
2024.04.18
19:35
Отримав нагороду мовчанням –
Найвищу нагороду нинішніх рапсодів,
Що шиють собі сорочки-мантії
Для буття-блукання в царстві марень,
Братів кіфари, сестер ірландської арфи,
Нагороди сумної білої тиші
Пелюстками анемон посипаної –
Нагороди мовчання
Найвищу нагороду нинішніх рапсодів,
Що шиють собі сорочки-мантії
Для буття-блукання в царстві марень,
Братів кіфари, сестер ірландської арфи,
Нагороди сумної білої тиші
Пелюстками анемон посипаної –
Нагороди мовчання
2024.04.18
19:12
Уранці 17 квітня російські варвари завдали ракетного удару по Чернігову.
Є загиблі. Багато поранених. Серед них четверо дітей…
Старенький Чернігів - в крові без сил…
Кремлінський палець униз: вбий його!
Святі мовчки виходять з могил.
Сльози в оча
Є загиблі. Багато поранених. Серед них четверо дітей…
Старенький Чернігів - в крові без сил…
Кремлінський палець униз: вбий його!
Святі мовчки виходять з могил.
Сльози в оча
2024.04.18
19:05
Ти виходиш з будинку, що носить прізвище якогось поета чи композитора,
А вона вже чекає тебе на балконі у свиті з каріатидами
І погляд її, як у звичайного, пристойного інквизитора,
Який знає, що буде далі, а тому милується міськими видами;
А тоді огля
А вона вже чекає тебе на балконі у свиті з каріатидами
І погляд її, як у звичайного, пристойного інквизитора,
Який знає, що буде далі, а тому милується міськими видами;
А тоді огля
2024.04.18
15:16
Терпіти несила, мовчати не можу,
бо замість весільного – траурне ложе.
Загинув хлопчина – йому дев’ятнадцять.
В матусі життя обірвалось неначе.
Її зрозуміють лиш ті, що втрачали.
Бо після такого – дорога печалі.
Дорога постійного смутку та болю.
бо замість весільного – траурне ложе.
Загинув хлопчина – йому дев’ятнадцять.
В матусі життя обірвалось неначе.
Її зрозуміють лиш ті, що втрачали.
Бо після такого – дорога печалі.
Дорога постійного смутку та болю.
2024.04.18
10:34
Політики, філософи, експерти…
Усіх несила і порахувать!.
Куми, свати, недоумки і смерди –
ота наразі «королівська рать»
аналізує, пророкує, пише,
висвітлює, доводить, викрива,
розбурхує і каламуте тишу…
Ярять і шаленіють нувориші –
Усіх несила і порахувать!.
Куми, свати, недоумки і смерди –
ота наразі «королівська рать»
аналізує, пророкує, пише,
висвітлює, доводить, викрива,
розбурхує і каламуте тишу…
Ярять і шаленіють нувориші –
2024.04.18
09:44
Люблю какао в молоці…
Моє їм привітання --
То друзі справжні, молодці
А особливо зрання…
Тако сьорбнеш ковточок їх
І завібрірує щодення…
І не згадати буде гріх
Любязність їх, і ймення…
Моє їм привітання --
То друзі справжні, молодці
А особливо зрання…
Тако сьорбнеш ковточок їх
І завібрірує щодення…
І не згадати буде гріх
Любязність їх, і ймення…
2024.04.18
08:39
Якщо серця співають, то вона, мов пісня.
Солодка чи гірка, але в житті не прісна.
І пишуться вірші, сонети й навіть оди.
І з розуму бентежно чарівниця зводить.
А очі набувають сонячного блиску,
І ось вона велична зовсім близько-близько.
Пірнають в г
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Солодка чи гірка, але в житті не прісна.
І пишуться вірші, сонети й навіть оди.
І з розуму бентежно чарівниця зводить.
А очі набувають сонячного блиску,
І ось вона велична зовсім близько-близько.
Пірнають в г
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Світлана Ковальчук (1967) /
Проза
Ляляки
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Ляляки
Ви знаєте, що таке «ляляк»? Звичайно, що не знаєте, тому що це слово народилося лише сьогодні на вустах маленької дівчинки. А потім досліджувалося пильним поглядом і дрібненькими пальчиками. Від їхнього доторку «ляляк» сховався у свою мушлю-хатинку і скотився з рук. Упав під паркан.
– То равлик.
– Ляляк, – повторила дитина.
– Ляляк, – повторила і я, усміхаючись.
Це слово якось так зразу розлилося в мені літнім теплом і відчуттям дивовижі в пізнанні світу. Зі слизького пожирача ягід «ляляк» ураз перетворився на симпатичну цікаву маленьку істоту, боязку, по суті майже нічим не захищену від жорстокого навколишнього світу, окрім отієї своєї мушлі-хатинки, яку легко можна розчавити, розтоптати, переїхати.
Здавалось би, проста гра звуків у дитячій мові, яка раптом перевертає дорослий світ з ніг на голову. Чи, може, навпаки? Ось так воно і приходить, оте відкриття, несподівано, негадано. І ти на мить завмираєш у зачудуванні, приймаєш, всотуєш у себе нові істини, які були поруч, а не бачив їх, не розумів. А провідником до нового є мале дитя зі своєю безпосередністю. Дякую тобі, Боже, за щастя по-новому бачити світ, крізь призму незаангажованого, не затлумленого ніякими повчаннями та досвідом дитячим світом. Дякую тобі, дитинко, моє золотяточко, що ведеш мене стежинами радості життя, відкриття нового у вже давно відкритому, стежинами такої душевної близькості, яка іменується людьми словами «щастя» і «любов».
Над синіми дзвониками загудів джміль, великий, волохатий. Завис непорушно, неначе який розвідник-гелікоптер, а тоді по-діловому заліз усередину квітки і почав господарювати. Дзвоник від того розгойдався, туди-сюди...
– Гойда-да. То джміль, – розказую.
Вікторія пильно видивляється на те чорне жужало, яке викарабкалося з однієї квіточки і саме застигло навпроти іншої. Врешті жук заліз усередину, і довго його не видно. Ну що ж, чекати – це не для дитини. Слово «джміль» та й сам джміль відкладається на подальше дослідження.
Заглядаємо під паркан.
– Де? Де? – сині оченята потребують негайної відповіді.
– Равлик?
– Ляляк.
Заглядаємо за паркан, видивляємося за «ляляком».
– А є! – тішиться дівчатко і плескає в долоньки.
Маленький равлик помалу виповзає з-під листочка. Зразу й не зауважиш, якби не жовтий панцер. Тіло «ляляка» перекочується, переливається з однієї стебелини на іншу. Ріжки-антени нашорошені.
– Нехай повзе, – кажу.
Вікторія погоджується і біжить до яблуньки, яка нахилила свої зелені м’ячики-яблуньчата аж до землі, неначе кличе діточок: «Ану ж бо, побавтеся зі мною.»
Той день можна було би назвати равликовим. Ні, не тому, що він був таким повільним, як равлик, якраз навпаки. А тому, що і книжечці теж був равлик, правда в капелюшку, і по телебаченню, у мультфільмі – також, та не один. Вікторія одразу впізнала. Поглянула на екран і: «Ляляки». Ну так, ріжки равлика ні з чим не сплутаєш. Я ж разом зі своїм дорослим світом знову застигла в подивуванні: ось так з ходу, одним поглядом на екран, де сучасно модернізовані равлики вирішували глобальні проблеми, і – творення дитиною множини: «ляляки». Мені ж залишалося на подальше дослідження: що це за мультик і які проблеми розв’язували равлики? А ви знаєте?
– То равлик.
– Ляляк, – повторила дитина.
– Ляляк, – повторила і я, усміхаючись.
Це слово якось так зразу розлилося в мені літнім теплом і відчуттям дивовижі в пізнанні світу. Зі слизького пожирача ягід «ляляк» ураз перетворився на симпатичну цікаву маленьку істоту, боязку, по суті майже нічим не захищену від жорстокого навколишнього світу, окрім отієї своєї мушлі-хатинки, яку легко можна розчавити, розтоптати, переїхати.
Здавалось би, проста гра звуків у дитячій мові, яка раптом перевертає дорослий світ з ніг на голову. Чи, може, навпаки? Ось так воно і приходить, оте відкриття, несподівано, негадано. І ти на мить завмираєш у зачудуванні, приймаєш, всотуєш у себе нові істини, які були поруч, а не бачив їх, не розумів. А провідником до нового є мале дитя зі своєю безпосередністю. Дякую тобі, Боже, за щастя по-новому бачити світ, крізь призму незаангажованого, не затлумленого ніякими повчаннями та досвідом дитячим світом. Дякую тобі, дитинко, моє золотяточко, що ведеш мене стежинами радості життя, відкриття нового у вже давно відкритому, стежинами такої душевної близькості, яка іменується людьми словами «щастя» і «любов».
Над синіми дзвониками загудів джміль, великий, волохатий. Завис непорушно, неначе який розвідник-гелікоптер, а тоді по-діловому заліз усередину квітки і почав господарювати. Дзвоник від того розгойдався, туди-сюди...
– Гойда-да. То джміль, – розказую.
Вікторія пильно видивляється на те чорне жужало, яке викарабкалося з однієї квіточки і саме застигло навпроти іншої. Врешті жук заліз усередину, і довго його не видно. Ну що ж, чекати – це не для дитини. Слово «джміль» та й сам джміль відкладається на подальше дослідження.
Заглядаємо під паркан.
– Де? Де? – сині оченята потребують негайної відповіді.
– Равлик?
– Ляляк.
Заглядаємо за паркан, видивляємося за «ляляком».
– А є! – тішиться дівчатко і плескає в долоньки.
Маленький равлик помалу виповзає з-під листочка. Зразу й не зауважиш, якби не жовтий панцер. Тіло «ляляка» перекочується, переливається з однієї стебелини на іншу. Ріжки-антени нашорошені.
– Нехай повзе, – кажу.
Вікторія погоджується і біжить до яблуньки, яка нахилила свої зелені м’ячики-яблуньчата аж до землі, неначе кличе діточок: «Ану ж бо, побавтеся зі мною.»
Той день можна було би назвати равликовим. Ні, не тому, що він був таким повільним, як равлик, якраз навпаки. А тому, що і книжечці теж був равлик, правда в капелюшку, і по телебаченню, у мультфільмі – також, та не один. Вікторія одразу впізнала. Поглянула на екран і: «Ляляки». Ну так, ріжки равлика ні з чим не сплутаєш. Я ж разом зі своїм дорослим світом знову застигла в подивуванні: ось так з ходу, одним поглядом на екран, де сучасно модернізовані равлики вирішували глобальні проблеми, і – творення дитиною множини: «ляляки». Мені ж залишалося на подальше дослідження: що це за мультик і які проблеми розв’язували равлики? А ви знаєте?
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію