Сліпий, прокинувшись о невідомій годині, напевно, ранку, слухає. Гуркіт наближений― віддалений― шурхітсвист― з вулиці з-за стіни за головою. Гуркіт стає шурхітсвистом слабшає зростає вертається & знову слабшає. Авеню, що її захаращує своїм шумом будь-хто як заманеться й нікому немає діла, всім кудись тре. Наскільки нав’язливо дирчить вібруючий чий транспорт, якої саме доби-пори, неважливо.

Для сліпого всякий зовнішній шум―реальний інтер’єр, або його власна сліпота теж вимагає поживи чуттєвої. Дехто, йшлося би про такий каламбур, міг би натомість забажати собі глухоти, можливо. Наскрізь просонцений електризований неон-балаган, сліпучість металу й скла, нескінченість срібних тонів химерності хмарної, мільйони часом бентежних сполучень барв і відтінки. Інтересні ракурси, силуети там/сям. Тьмяносині гуашові шаґалові сутінки. Самотність гулянь, еротизовані уявою текстури надовкіл, а панянки дивляться просто скрізь―навстріч у певності власних сезонних амбіцій. Де за вікнами шторами тіні матісові.

Довільна бездарність на святкуваннях безрадості, де ніхто не скерує невдовзі сліпого, ще поки при оптиці, до істинних книг чи інструкцій щодо, як животіти слухом & пам’яттю лише, в інтер’єрі реальності, де ближній хіба переймається ближнім, врубаючи порожняковіший реп або угробнішу блекуху, лабаючи на фоно гамами, тупцяючи крицею на підборах, лляючи ночами днями воду через потуги й пологи проіржавлених кранів, заводячи псів виючих контрапунктом до сусідського електролобзика, або перфоратором озброєного віддлубування лунких стін від флізових решток, абощо.

Мешканці міст звичні в перманентному шумовому термідорові ad lib. Віражі півсвідомості у виразках дискомфорту проблисків, згадати―вгадати, стокгольм-синдромне, дотичне й не. Молодь кіньми ржуча, діскотека дев’яностих, мордобійчик, уважуха. Скільки тих безнадійних підпропагандою вештається. Хтось удосвіта верещить індіанцем від усієї дурки просторам, нецензурне гиготіння нізвідки & карочє ти понял, як приклад діапазону незгіршого. Тимчасом сліпому більше цікаві голоси юності власної, буття нестерпної легкості, на пост-телебаченні сновидінь нетеперішніх, навіть нетутешніх, із ними як все поживатиме-доживатиме він, невідомо навіщо й скільки, чекаючи смерті, а смерть не спішитиме.



Деякі уточнення & спростування. Квіпрокво це форма яка обслуговує діалог у світі, в якому дедалі сильніше домінує монолог, атож―чому би раптом і не монологічне квіпрокво. У всій безкінечній парадигмі байдужостей можливе направді будь-що, тут залежить на хисті, досвіді, випадковості. Якби раптом у кого виникла підозра, що я, наразі як автор, чи там―просто друкую собі літери, без уваги, що інша сторона прийме все з належністю, чи―

радий саме тут & зараз повідомити, що обоє, як умовний автор, так і умовний читач, є теоретично ймовірними суб’єктом-об’єктом, відтак існує логіка у їх імовірній неодмінністі & невід’ємності. Або ви всього цього не читаєте, тоді яка вам різниця, або ж таки читаєте й ніхто вам не у змозі забороняти. Більше того, автор залюбки пояснює що до чого, навіть хай без особливо потреби в

Ось вам ще версія: так виглядає, ніби я не займаюся нічим більш, окрім переписування й переінакшення тих декількох рядків, що мали би підвести читача до самої розповіді, хоч вона швидше рефлексія, може й спекуляція, якби зі сторони видніше. Дні йдуть, інші миттєвості хаотичні, наступні сезони покидають ту саму сцену, поки я умовний, щоразу підсумовуючи оце писанину, вкотре відкладаю її геть, не визначившись, є в ній потреба чи просто була, настав їй вже час, чи все ні. Безперечно, історія чи зв’язна розповідь мали би мати місце, інакше вартість усього словесного шумовиння ніщотніш, і автор так само мав би трохи пояснити, але цей раз утримається мабуть від

Неможливість літератури неможлива, так мислить всяко докучливий читач, і має раціо, з одного боку, всі все читали, з іншого боку ніхто не читає нічого, але як перше, так і друге твердження―очевидно хибні. Істинне, як водиться, прописано саме посередині плюс-мінус. Іще читатимуть. Припускаю навіть, що писання існуватиме навіть тоді, коли читач навіть імовірний чи гіпотетичний зникне безвісти. Та слово було відпочатку всякої початковості, воно ж лишиться натомість по всьому, нарешті. Власне, на цьому місці автор не годен пояснити анічого, він і сам не знає до ладу бо