ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Тамара Шкіндер
2019.11.15 10:50
Пливе кача по Тисині".
Котрий рік пливе...
Відчай, горе в Україні
Мороком живе.

Пливе кача по Тисині.
Множить ріки сліз.
Син вернуся в домовині

Іван Потьомкін
2019.11.15 10:48
Лиш грабувать і нічим не гребувать.
Усе тільки тепер і ні крихти на потім.
Байдуже , що добуте усе те
Чужою думкою і потом…
…На пустку, мов знову прокотилася орда монголів,
Перетворилась омріяна і вистраждана воля.

Тетяна Левицька
2019.11.15 09:42
І навіщо людям пекло,
коли поряд рай земний.
За вікном, так швидко смеркло,
провалився в чорторий
день пустун, як не бувало.
Був і щезнув у пітьмі,
що йому не вистачало?
Я ж босоніж по стерні,

Олександр Сушко
2019.11.15 05:14
Хто хвалою маже - той розпусник,
Марно піднімає в неті шум.
Скажеш: "Ти - мудрець!" - по носі лусну!
Бовкнеш: "Геній!" - в гузно укушу.

Хоч у голові в поета пусто
Й шапка Мономаха вже мала -
Хвальковитих потруїв би дустом

Микола Соболь
2019.11.15 04:53
Була земля своя і хата,
І хліб із печі на столі
Свіча горіла у імлі.
До неї линули внучата
Уже дорослі, ще малі.
Перемішалось у золі.
Того немає більше свята
Лишилися борги старі

Віктор Кучерук
2019.11.15 04:34
Хоч я боюся порожнин краси
І не люблю безбарвності ніколи, -
Вже листопад оголює ліси
І покриває чорнотою доли.
Мене гнітить сполучення сльоти
Із чередою довгою туманів,
Коли ані турбот, ні суєти
Нема й не видно в невідступній хлані.

Ярослав Чорногуз
2019.11.15 01:31
Палають пристрастю вуста,
Спадають почуття, як злива,
Моя любове золота,
Моє кохання чарівливе.

Сердечна щедрість, доброта,
Розмова тепла, жартівлива…
Це – ти, любове золота,

Володимир Бойко
2019.11.14 21:43
Закличе осінь зиму зимувати,
Погамувавши згірдний кривосміх.
Нехай взаємних кривд – ой як багато,
Та буревій над краєм ще не стих.

А вітруган зриває застороги,
Перевертає викривлений світ.
Немає нищівнішого нічого,

Микола Дудар
2019.11.14 21:35
Ми грали блюз чомусь на самоті
Свої закони судді і підсудні
Ось ординат… ну, сакс… ретрокрутій
А квітнув-розквітав лише у дуді…

Усе давно розвідав він… сім нот
Якихось сім, окраса лиш космічна
Зіграти блюз - все рівно що на дот

Олена Побийголод
2019.11.14 17:51
Володимир Висоцький. «Аліса»

Це море Сльозовське простерлося скрізь,
і слізно-морську вже приймаю я ванну.
Із хвиль власноочно наплаканих сліз -
привіт Сльозовитому шлю океану!

Спантеличишся враз поневолі:

Сергій Губерначук
2019.11.14 15:59
Уздовж якдовших ґалерей
із тисячів картин
проходив завжди сон один,
старенький, мов хорей.

Опісля сну вдаряла яв,
мов блискавичний грім!
Знов промінь дня, мов піліґрім,

Тамара Шкіндер
2019.11.14 15:15
Сідає сонце. Мов ченці, дерева
До неба голі руки простягли.
І жовті хмари, як загривок лева,
Над обрієм низенько прилягли.

Минулий день втікає від спокуси
Принад земних - пірнув за горизонт...
Луг вкритий оксамитовим обрусом.

Юрій Сидорів
2019.11.14 12:45
Змінності не збороти.
Згаснуть у заметілі
Осені катафоти -
Жовті, червоні, білі.

Скриються "габарити",
Блимавки-спецсигнали.
Марно себе корити:

Олександр Сушко
2019.11.14 06:18
Хоч у венах голки - обманув таки я лікарів,
Полетів на могили святих крізь прочинену браму.
Запечалені спогади в льолях утрачених мрій,-
Там немає ні доні, ні батька, ні сивої мами.

Є глуха самота і пелюстя поламаних рож,
Горепад проминув. Скоро че

Віктор Кучерук
2019.11.14 05:52
Г. С...
Ти мене стражденного не любиш,
Хоч до тебе жадібно приник,
Бо зімкнула невситимі губи
І відводиш погляд зримо вбік.
Стримано й вимогливо долоні
Упираєш у мої вуста,
Мов будуєш поміж нас заслони

Микола Соболь
2019.11.14 05:33
Це шелест опалого листя

Зцілив мою душу сьогодні,
Здається, дістав із безодні…

Ось небо всміхається чисте,

Біжать у блакиті високій,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Юра Ясінський
2019.11.13

Станіслав Н
2019.11.12

Микола Кора
2019.09.01

Анастасія Романюк
2019.08.04

Сергій Губерначук
2019.07.07

Ярослав Філософ
2019.07.03

Віктор Сурженко
2019.06.19






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Максим Тарасівський (1975) / Проза

 Копиці
Йшов я нещодавно ввечері рідною вулицею; сутеніло, скрізь залягали чорні й сірі тіні, а денні форми та кольори зникали, перетворювалися на власних нічних двійників. Міський гамір також змінився або пішов деінде, а по собі лишив тільки глухуватий в’язкий відгомін. Я йшов собі, спостерігаючи щоденне перетворення світла на темряву, гомону на тишу, дня – на ніч; мені було затишно, спокій огортав душу, а мої смутки… втім, не було в мене того вечора жодних смутків. Як щось і бентежило мене, то хіба успадковані від власного дитинства маленькі, на боязких мишей схожі страхи: темряви, незнайомців, нічних голосів і шерехів, які дорослому буває так втішно згадати.

Темрява загусала, наче дим без запаху і смаку, а повітря лишалося теплим: тоді стояли саме ті дні, яких в жовтні трапляється з тиждень, ледве більше. По обіді сонце так розігрівало Київ, що той аж забувався і забував – і про календар, і про крижані ранки, і про стиглі холодні вечори, забував і легковажно прогулювався собою в сорочках і футболках. Такі розпашілі пообіддя іноді затягувалися аж до перших сутінок – і тоді траплявся саме такий вечір, коли темрява вже впала на місто, а її звичайна жовтнева супутниця, вистигла прохолода, десь забарилася. Тому холодний блиск місяця, який несподівано пролився вулицею десь з-за спини, видався мені зайвим і недоречним: нащо він показав свої роги тепер, коли все – щире тепло, незасмучений затишок і не потребує такого яскравого гострого світла? Аж тут і другий, і третій, і четвертий місяці спалахнули понад вулицею – то були ліхтарі, яким саме настав час вмикатися; вони вихлюпували олов’яне проміння з видовжених олов’яних полумисків, розвішаних на дротах і стовпах поміж деревами, а подекуди – і прямісінько в листвяній гущині лип і каштанів.

Іноді мені здається, що призначення людства, його колективний сенс буття – ув освітленні планети: де б не постало людське житло, неодмінно з’являється і штучне світло: аби видко було навіть тоді, коли всі сплять; аби ніч перетворилася на день; аби принишкли маленькі, на боязких мишей схожі страхи: темряви, незнайомців, нічних голосів і шерехів… І мої власні дитячі страхи слухняно порозтікалися навсібіч, наче миші, налякані раптовим спалахом світла; ліхтарі нецнотливо вихоплювали з-під ковдри сутінків денні предмети, які вже повкладалися спати, а тепер змушено поставали – налякані, розгублені, беззахисні, наче оголені, сором’язні та присоромлені. Вечір було зруйновано, він розвалився на складові, а очі мої застрибали між ними, поспіхом занотовуючи їхні риси та мої враження на майбутнє; і отоді серед уламків зруйнованого вечора я помітив дещо, що мене спантеличило. Я зупинився, намагаючись зрозуміти, що сталося; але очі бачили, а думка мовчала, розгублена, а радше – вражена (можливо, ніколи не баченим) видовищем і його (сподіваюся, тимчасовою) незбагненністю.

Шаную ваш час і увагу; варто було попередити заздалегідь, але роблю це тільки тепер: за кілька днів я з усім розібрався і нічого надзвичайного не знайшов. Але для того мені довелося написати цей текст і разів із кілька його переписати; пригадую, в школі я витрачав на твори хвилин двадцять, інколи півгодини; власне, вони писалися самі, варто було вчителю закинути в мою голову тему, і за тиждень, а то й раніше твір «виписувався»: сідай та занотовуй. Але над кількома реченнями, які містили важливий для решти твору опис (або – нечасто, іноді, але все ж таки – його основну думку), – над цим доводилося попрацювати кілька годин, і не поспіль. День у день просиджував я над зошитом у «лінію» та уявляв те, про що хотів сказати, аби воно постало перед очима так, наче я це насправді бачу та відчуваю на дотик, смак, запах і рух; це було не так вже й складно, та й нічого складного я тоді не уявляв; карколомний трюк виконувався далі, коли уява виплекала з нічого клапоть реальності, який хотілося описати так, аби читач побачив і відчув саме те, що бачив і відчував я. «Зображувальна сила» – тоді я не знав таких слів, а якби знав, не второпав би, що б’юся саме над нею, і що вона – чи не вища чеснота художнього тексту… А тепер – прошу назад, на мою вулицю, яку з першого солодкого сну щойно висмикнули нечутливі ліхтарі.

Ми з вами стоїмо у найтемнішому місці – у чорній тіні, що простягнулася від величезного меблевого фургону мало не на квартал. А в тій тіні сховалося від ліхтарів кілька дерев – липи, в’язи, клен; в чорноті вони неяскраво, мерехтливо, ледь помітно, але напевно – світяться, а точніше - м’яко сяють, висвітлюють і показують у темряві тільки самих себе, своє листя і більш нічого. Ці кілька дерев – просто жовтаві плями на чорному оксамитовому тлі, аплікація; це вона мене чимось спантеличила. Мій погляд вільно проходить крізь ці купи листя, наче крізь скло; навіть бездоганне і щойно ретельно вимите, скло залишається помітним, хоча й не заважає бачити. Ось так і ці дерева.

Здається, лише вчора крони цих лип і в'язів були такі рясні, що аж непроникні для світла ліхтарів і сонячного проміння. Вони нагадували копиці, складені зі свіжої, щойно скошеної та ще незів’ялої трави, хоч, ясна річ, ніхто таку траву в копиці не складає, але вигляд вони мали саме такий. А якісь небачені й невидимі велети здійняли ті копиці над вулицею, піднесли їх аж до дахів і тримали так на вилах із товстелезними пошерхлими держаками-стовбурами. Тримали щонайменше від квітня; ані вітри, ані зливи не обчухрали тих копиць, і спека їх не змарнувала. Навіть серпневий буревій, що потрощив чимало найміцніших дерев, не змігся на щось про ті копиці; теліпав їх, бив, рвав, гнув, продував наскрізь, рвав і м’яв, бгав, трусив, смикав, тягнув щосили, щодуху, а марно. Встояли; аж від квітня та майже дотепер було так: ступиш крок під ту зелену рухливу гору – і зник із міського літа: метушливого, задушливого, гамірного, пропахтілого бензином, шаурмою, парфумами та салонами маршруток. Це ж треба: тисячі маршруток у місті, а тхнуть всі однаково; ані тролейбуси, ані трамваї, ані старші їхні брати, трьохосні муніципальні автобуси, - ні, так не смердять. Від того духу починає нудити ще на зупинці, щойно розчахнуться жовті дверцята, і перший його подув вдарить натовп; а всередині маршруткового лобастого корпусу жодних сумнівів не лишається: в цих жовтих чортопхайках нудило мільйони киян і гостей столиці, власне, це і є запах маршрутки - нудота всіх її пасажирів...

Здається, лише вчора я робив той один крок під липу чи в’яз і опинявся так далеко, як декого не завела би і тисяча кроків; ногами на тому ж битому міському асфальті, рукою до держака-стовбура, головою під зелену копицю, непроникну для всіх видів освітлення. Чуєте? – вона дихає, точить, цідить, ллє – дібровами, галявинами, узліссями, байраками, ярами, балками, прибалочками та іншими урочищами – всіма тими сховками, де природа тримає свою живу тишу та НЗ повітря – найвищої проби, незайманої чистоти, недосяжної прозорості. Там, в серцевині копиці – стигла, настояна, витримана, загусла тиша, зміцнена зеленкуватими сутінками, що й у полудень юрмляться та вирують в копиці; галас, гамір, задуха, сморід – звідси за той один крок, який сягнистіший за тисячу.

А що тепер? – Бліда жовтувата півпрозорість, а радше – змарнілість; так, листя світиться, сяє, являє собою певне диво, адже воно видиме у темряві, хоч і не випромінює власного світла, не відбиває чужого. Це вже не копиці; ті небачені й невидимі велети, що влітку тримали над вулицею цілі гори соковитої важкої зелені, пішли десь, кинувши вила без догляду – онде їхні держаки, онде їхні довгасті ікла; а до тих ікл почеплялися хмарки жовтуватого диму або туману. Що ж змарнувало ці крони, ще, здається, вчора непроникні ані для світла, штучного або натурального, ані для гомону будь-якого та решти міських впливів і непринад?

Коротка відповідь: час. Це час зробив те, на що не спромоглися ані спека, ані злива, ані буревій; це він обчухрав мої копиці, це він висотав соки з листя, це він змусив його палати неіснуючим коротким вогнем, це він невдовзі оберне щось – на ніщо.

Трохи довша відповідь: всьому є свій час. Що не робити, яких зусиль не докладати, а все в цьому світі відбувається не раніше, ніж вчасно, і не пізніше, ніж вчасно, а як невчасно, то просто враження, помилка через брак інформації; той брак, який і заповнює ця довша відповідь: всьому є свій час.

І що мені в тому таке особливе – чи ж раніше я не спостерігав щось подібне, навіть тотожне, абсолютно таке ж – щороку, щоосені, щожовтня? І про час, і про вчасність – хіба не знаю? Авжеж, так; але нас, землян виду хомо сапієнс, бентежать і вражають не знання як таке; гадаю, в школі діти часто-густо сумують, тому що їм пропонується сухе, голе, обчухране живого досвіду знання. А воно наче гербарій, зібраний якимось старанним учнем сто год тому як; просякнутий пилюкою, він являє собою передостанню мить листя – за крок від «щось» до «ніщо». На цих сторінках жодної згадки про всі попередні миті; про бруньки – ті щільні коричневі долоньки, з яких навесні наче вибухом повикидало щось зім’яте, невпізнаване, тендітне; про стрімке дивовижне перетворення тих зеленкуватих кавалків на мініатюрні ювелірно точні копії дорослого листя – а вони розгортаються як крила метелика, з «ніщо», такого непоказного, перетворюються на «щось», і неабияке «щось»; про цвіт – яблуневий, вишневий, абрикосовий, каштановий, липовий, кленовий, бузковий… – про найвишуканішу прикрасу будь-якого нашого міста – жодного натяку про цвіт! Всі ці численні кроки від «ніщо» – не згадані; натомість представлена в підручниках-гербаріях ота жалюгідна передостання мить – за крок від «щось» до «ніщо».

А мої змарнілі «копиці» тим і вразили мене, тим і спантеличили, збентежили та причарували, що показали та дозволили побачити, відчути на дотик, смак, запах і рух те знання, перетворити його на живий і пульсуючий особистий досвід, такий же відчутний, як листя влітку. А ще – змусили раз у раз переписувати цей текст про загальновідомі речі, шукати вже відомі відповіді на прості питання, радіти їм, наче знайденим уперше.

…А доки я шукав ті відомі відповіді на прості питання, мені й на думку не спадало пошукати чогось важливішого, наприклад, сенсу життя. Бо невтраченого – не шукають.

2018





Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2018-10-18 10:37:11
Переглядів сторінки твору 242
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг 0 / --  (4.287 / 5.44)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (3.924 / 5.38)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.773
Потреба в критиці найстрогішій
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми РОМАНТИЧНА ПРОЗА
Денники
Виключно фауна і флора. Проза
Автор востаннє на сайті 2019.11.15 13:15
Автор у цю хвилину відсутній