Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.22
07:39
Жовтавий вихор знявся із дерев
І закружляв, описуючи кола, -
Так час летить, не знаючи перерв,
І струшує минуле з виднокола.
Несеться в далеч тужний шепіт крон,
В танку сплелися багрянець і просинь, -
Тримає гідно свій старий фасон,
Аби мені сподоб
І закружляв, описуючи кола, -
Так час летить, не знаючи перерв,
І струшує минуле з виднокола.
Несеться в далеч тужний шепіт крон,
В танку сплелися багрянець і просинь, -
Тримає гідно свій старий фасон,
Аби мені сподоб
2026.11.21
22:43
ніхто ні разу не просив
мене
дістати з неба зірку
мабуть життя пройшло дарма
поезія це рух окремий
або рух
усього із усім
і звідки взяти певність
мене
дістати з неба зірку
мабуть життя пройшло дарма
поезія це рух окремий
або рух
усього із усім
і звідки взяти певність
2026.11.21
20:31
Гроші прогулявши
Йди де платять і заробляй ше
Гроші це дим
Загрібай готівкою у заначку всі
Ферарі чи кав’яр, зірковий люкс
Можу придбати футбольний клуб
Йди де платять і заробляй ше
Гроші це дим
Загрібай готівкою у заначку всі
Ферарі чи кав’яр, зірковий люкс
Можу придбати футбольний клуб
2026.11.21
18:28
В душі - гіркий відбиток болю втрат.
Лунають самоти осінні дзвони.
Та тільки вірний перстень Соломона
Не дозволяє бити у набат
І темний проклинати каземат,
В якому все життя дарма спливає.
Як лячно підійти до вогнеграю,
Бо він чужий! У когось є свя
Лунають самоти осінні дзвони.
Та тільки вірний перстень Соломона
Не дозволяє бити у набат
І темний проклинати каземат,
В якому все життя дарма спливає.
Як лячно підійти до вогнеграю,
Бо він чужий! У когось є свя
2026.11.21
14:59
ПЗ неба червоно захід хлюпає,
Зафарбовує сокурину.
Будуть в осені сумнолюбої
Ще погідні та теплі днини.
Будуть в осені любоніжної
Над водою легкі тумани.
Буде осінь щоранку іншою,
Зафарбовує сокурину.
Будуть в осені сумнолюбої
Ще погідні та теплі днини.
Будуть в осені любоніжної
Над водою легкі тумани.
Буде осінь щоранку іншою,
2026.11.21
13:13
Я лезами тендітних пелюсток
Прийду у край нечуваний, незнаний
Крізь сонце і розпечений пісок,
Де квітне час глибокий, несказанний.
Так важко парадоксами іти,
Шляхами незбагненними, чужими.
Ти битим склом дістанешся мети,
Прийду у край нечуваний, незнаний
Крізь сонце і розпечений пісок,
Де квітне час глибокий, несказанний.
Так важко парадоксами іти,
Шляхами незбагненними, чужими.
Ти битим склом дістанешся мети,
2026.11.21
12:33
Гусак містом ходить-бродить*
винуватий без вини,
що шукає – не знаходить
бо довкола стан війни.
Ой, шкода як, сумний пташе,
не гроза, не буревій
так змінили життя наше –
винуватий без вини,
що шукає – не знаходить
бо довкола стан війни.
Ой, шкода як, сумний пташе,
не гроза, не буревій
так змінили життя наше –
2026.11.21
11:57
Ні промінчика. Ніч смоляна.
Вже націлені жерла…
Люд у світі дивується нам:
Ще живі, ще не вмерли.
Стіни зводим і сієм жита,
Хоч війна за війною,
І бороним безцінне життя –
Та якою ціною…
Вже націлені жерла…
Люд у світі дивується нам:
Ще живі, ще не вмерли.
Стіни зводим і сієм жита,
Хоч війна за війною,
І бороним безцінне життя –
Та якою ціною…
2026.11.21
11:18
Унаслідок російської атаки на Київ 19 листопада 2026 року вибухова хвиля від падіння уламків пошкодила вікна, рами та окремі елементи фасаду й карнизів Володимирського собору.
Одними з авторів розписів у цьому храмі є видатні художники Віктор Васнєцов і
Одними з авторів розписів у цьому храмі є видатні художники Віктор Васнєцов і
2026.11.21
07:39
Із Василя Лебедєва-Кумача)
Барвить РАНОК світозорий
мури в древньому Кремлі.
Прокидається бадьорий
люд радянської землі.
Прохолода добромисно
Барвить РАНОК світозорий
мури в древньому Кремлі.
Прокидається бадьорий
люд радянської землі.
Прохолода добромисно
2026.11.21
07:20
Німіють, поколюють, просто болять
Натруджені працею руки,
Та хочуть, як завжди, мене обійнять
Опісля гіркої розлуки.
В зусиллі притиснуть - прожиті літа,
Турбота, терпіння і ласка,
І мамина мудрість, одвічно свята,
Що з буднів утворює казку.
Натруджені працею руки,
Та хочуть, як завжди, мене обійнять
Опісля гіркої розлуки.
В зусиллі притиснуть - прожиті літа,
Турбота, терпіння і ласка,
І мамина мудрість, одвічно свята,
Що з буднів утворює казку.
2026.11.20
23:44
Колись, не так давно, в часи не такі уже й давні і навіть не епічні, і не міфічні я написав новелу «Дружина прокурора». Мене тоді звинуватили в упередженості, однобічності, суб’єктивності, надлишковій актуальності (це не література, мовляв), гіперболізова
2026.11.20
22:24
видива осінні
мокнуть під дощем
красоту зацінить
дехто із нікчем
начебто дизайнер
інколи естет
часом копірайтер
може і поет
мокнуть під дощем
красоту зацінить
дехто із нікчем
начебто дизайнер
інколи естет
часом копірайтер
може і поет
2026.11.20
21:23
Догоряє свіча горизонту,
Розповзається напівпітьма.
Вовкулаки незримого фронту
У облогу беруть крадькома.
Поховалися далі чимдалі,
Світ уклався у відстань руки.
Лиш в астралі, мов авта на ралі
Розповзається напівпітьма.
Вовкулаки незримого фронту
У облогу беруть крадькома.
Поховалися далі чимдалі,
Світ уклався у відстань руки.
Лиш в астралі, мов авта на ралі
2026.11.20
21:11
Осіння ніч
примчала на колісниці,
зупинилась…
п'є чашу темряви
до самого дна.
Ловить крізь тишу звуки -
гучно…
гучно…
примчала на колісниці,
зупинилась…
п'є чашу темряви
до самого дна.
Ловить крізь тишу звуки -
гучно…
гучно…
2026.11.20
20:59
Не забуду! І свічка ніколи не згасне!
Я шукаю Її серед суму алей,
Заглядаю в обличчя байдужих людей,
Все навколо здається пустим і невчасним.
О, насніться мені, рідні очі прекрасні!
Вся реальність - поламана. Все шкереберть.
Ніжний погляд юрбою спап
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Я шукаю Її серед суму алей,
Заглядаю в обличчя байдужих людей,
Все навколо здається пустим і невчасним.
О, насніться мені, рідні очі прекрасні!
Вся реальність - поламана. Все шкереберть.
Ніжний погляд юрбою спап
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2026.01.11
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Максим Тарасівський (1975) /
Проза
Копиці
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Копиці
Йшов я нещодавно ввечері рідною вулицею; сутеніло, скрізь залягали чорні й сірі тіні, а денні форми та кольори зникали, перетворювалися на власних нічних двійників. Міський гамір також змінився або пішов деінде, а по собі лишив тільки глухуватий в’язкий відгомін. Я йшов собі, спостерігаючи щоденне перетворення світла на темряву, гомону на тишу, дня – на ніч; мені було затишно, спокій огортав душу, а мої смутки… втім, не було в мене того вечора жодних смутків. Як щось і бентежило мене, то хіба успадковані від власного дитинства маленькі, на боязких мишей схожі страхи: темряви, незнайомців, нічних голосів і шерехів, які дорослому буває так втішно згадати.
Темрява загусала, наче дим без запаху і смаку, а повітря лишалося теплим: тоді стояли саме ті дні, яких в жовтні трапляється з тиждень, ледве більше. По обіді сонце так розігрівало Київ, що той аж забувався і забував – і про календар, і про крижані ранки, і про стиглі холодні вечори, забував і легковажно прогулювався собою в сорочках і футболках. Такі розпашілі пообіддя іноді затягувалися аж до перших сутінок – і тоді траплявся саме такий вечір, коли темрява вже впала на місто, а її звичайна жовтнева супутниця, вистигла прохолода, десь забарилася. Тому холодний блиск місяця, який несподівано пролився вулицею десь з-за спини, видався мені зайвим і недоречним: нащо він показав свої роги тепер, коли все – щире тепло, незасмучений затишок і не потребує такого яскравого гострого світла? Аж тут і другий, і третій, і четвертий місяці спалахнули понад вулицею – то були ліхтарі, яким саме настав час вмикатися; вони вихлюпували олов’яне проміння з видовжених олов’яних полумисків, розвішаних на дротах і стовпах поміж деревами, а подекуди – і прямісінько в листвяній гущині лип і каштанів.
Іноді мені здається, що призначення людства, його колективний сенс буття – ув освітленні планети: де б не постало людське житло, неодмінно з’являється і штучне світло: аби видко було навіть тоді, коли всі сплять; аби ніч перетворилася на день; аби принишкли маленькі, на боязких мишей схожі страхи: темряви, незнайомців, нічних голосів і шерехів… І мої власні дитячі страхи слухняно порозтікалися навсібіч, наче миші, налякані раптовим спалахом світла; ліхтарі нецнотливо вихоплювали з-під ковдри сутінків денні предмети, які вже повкладалися спати, а тепер змушено поставали – налякані, розгублені, беззахисні, наче оголені, сором’язні та присоромлені. Вечір було зруйновано, він розвалився на складові, а очі мої застрибали між ними, поспіхом занотовуючи їхні риси та мої враження на майбутнє; і отоді серед уламків зруйнованого вечора я помітив дещо, що мене спантеличило. Я зупинився, намагаючись зрозуміти, що сталося; але очі бачили, а думка мовчала, розгублена, а радше – вражена (можливо, ніколи не баченим) видовищем і його (сподіваюся, тимчасовою) незбагненністю.
Шаную ваш час і увагу; варто було попередити заздалегідь, але роблю це тільки тепер: за кілька днів я з усім розібрався і нічого надзвичайного не знайшов. Але для того мені довелося написати цей текст і разів із кілька його переписати; пригадую, в школі я витрачав на твори хвилин двадцять, інколи півгодини; власне, вони писалися самі, варто було вчителю закинути в мою голову тему, і за тиждень, а то й раніше твір «виписувався»: сідай та занотовуй. Але над кількома реченнями, які містили важливий для решти твору опис (або – нечасто, іноді, але все ж таки – його основну думку), – над цим доводилося попрацювати кілька годин, і не поспіль. День у день просиджував я над зошитом у «лінію» та уявляв те, про що хотів сказати, аби воно постало перед очима так, наче я це насправді бачу та відчуваю на дотик, смак, запах і рух; це було не так вже й складно, та й нічого складного я тоді не уявляв; карколомний трюк виконувався далі, коли уява виплекала з нічого клапоть реальності, який хотілося описати так, аби читач побачив і відчув саме те, що бачив і відчував я. «Зображувальна сила» – тоді я не знав таких слів, а якби знав, не второпав би, що б’юся саме над нею, і що вона – чи не вища чеснота художнього тексту… А тепер – прошу назад, на мою вулицю, яку з першого солодкого сну щойно висмикнули нечутливі ліхтарі.
Ми з вами стоїмо у найтемнішому місці – у чорній тіні, що простягнулася від величезного меблевого фургону мало не на квартал. А в тій тіні сховалося від ліхтарів кілька дерев – липи, в’язи, клен; в чорноті вони неяскраво, мерехтливо, ледь помітно, але напевно – світяться, а точніше - м’яко сяють, висвітлюють і показують у темряві тільки самих себе, своє листя і більш нічого. Ці кілька дерев – просто жовтаві плями на чорному оксамитовому тлі, аплікація; це вона мене чимось спантеличила. Мій погляд вільно проходить крізь ці купи листя, наче крізь скло; навіть бездоганне і щойно ретельно вимите, скло залишається помітним, хоча й не заважає бачити. Ось так і ці дерева.
Здається, лише вчора крони цих лип і в'язів були такі рясні, що аж непроникні для світла ліхтарів і сонячного проміння. Вони нагадували копиці, складені зі свіжої, щойно скошеної та ще незів’ялої трави, хоч, ясна річ, ніхто таку траву в копиці не складає, але вигляд вони мали саме такий. А якісь небачені й невидимі велети здійняли ті копиці над вулицею, піднесли їх аж до дахів і тримали так на вилах із товстелезними пошерхлими держаками-стовбурами. Тримали щонайменше від квітня; ані вітри, ані зливи не обчухрали тих копиць, і спека їх не змарнувала. Навіть серпневий буревій, що потрощив чимало найміцніших дерев, не змігся на щось про ті копиці; теліпав їх, бив, рвав, гнув, продував наскрізь, рвав і м’яв, бгав, трусив, смикав, тягнув щосили, щодуху, а марно. Встояли; аж від квітня та майже дотепер було так: ступиш крок під ту зелену рухливу гору – і зник із міського літа: метушливого, задушливого, гамірного, пропахтілого бензином, шаурмою, парфумами та салонами маршруток. Це ж треба: тисячі маршруток у місті, а тхнуть всі однаково; ані тролейбуси, ані трамваї, ані старші їхні брати, трьохосні муніципальні автобуси, - ні, так не смердять. Від того духу починає нудити ще на зупинці, щойно розчахнуться жовті дверцята, і перший його подув вдарить натовп; а всередині маршруткового лобастого корпусу жодних сумнівів не лишається: в цих жовтих чортопхайках нудило мільйони киян і гостей столиці, власне, це і є запах маршрутки - нудота всіх її пасажирів...
Здається, лише вчора я робив той один крок під липу чи в’яз і опинявся так далеко, як декого не завела би і тисяча кроків; ногами на тому ж битому міському асфальті, рукою до держака-стовбура, головою під зелену копицю, непроникну для всіх видів освітлення. Чуєте? – вона дихає, точить, цідить, ллє – дібровами, галявинами, узліссями, байраками, ярами, балками, прибалочками та іншими урочищами – всіма тими сховками, де природа тримає свою живу тишу та НЗ повітря – найвищої проби, незайманої чистоти, недосяжної прозорості. Там, в серцевині копиці – стигла, настояна, витримана, загусла тиша, зміцнена зеленкуватими сутінками, що й у полудень юрмляться та вирують в копиці; галас, гамір, задуха, сморід – звідси за той один крок, який сягнистіший за тисячу.
А що тепер? – Бліда жовтувата півпрозорість, а радше – змарнілість; так, листя світиться, сяє, являє собою певне диво, адже воно видиме у темряві, хоч і не випромінює власного світла, не відбиває чужого. Це вже не копиці; ті небачені й невидимі велети, що влітку тримали над вулицею цілі гори соковитої важкої зелені, пішли десь, кинувши вила без догляду – онде їхні держаки, онде їхні довгасті ікла; а до тих ікл почеплялися хмарки жовтуватого диму або туману. Що ж змарнувало ці крони, ще, здається, вчора непроникні ані для світла, штучного або натурального, ані для гомону будь-якого та решти міських впливів і непринад?
Коротка відповідь: час. Це час зробив те, на що не спромоглися ані спека, ані злива, ані буревій; це він обчухрав мої копиці, це він висотав соки з листя, це він змусив його палати неіснуючим коротким вогнем, це він невдовзі оберне щось – на ніщо.
Трохи довша відповідь: всьому є свій час. Що не робити, яких зусиль не докладати, а все в цьому світі відбувається не раніше, ніж вчасно, і не пізніше, ніж вчасно, а як невчасно, то просто враження, помилка через брак інформації; той брак, який і заповнює ця довша відповідь: всьому є свій час.
І що мені в тому таке особливе – чи ж раніше я не спостерігав щось подібне, навіть тотожне, абсолютно таке ж – щороку, щоосені, щожовтня? І про час, і про вчасність – хіба не знаю? Авжеж, так; але нас, землян виду хомо сапієнс, бентежать і вражають не знання як таке; гадаю, в школі діти часто-густо сумують, тому що їм пропонується сухе, голе, обчухране живого досвіду знання. А воно наче гербарій, зібраний якимось старанним учнем сто год тому як; просякнутий пилюкою, він являє собою передостанню мить листя – за крок від «щось» до «ніщо». На цих сторінках жодної згадки про всі попередні миті; про бруньки – ті щільні коричневі долоньки, з яких навесні наче вибухом повикидало щось зім’яте, невпізнаване, тендітне; про стрімке дивовижне перетворення тих зеленкуватих кавалків на мініатюрні ювелірно точні копії дорослого листя – а вони розгортаються як крила метелика, з «ніщо», такого непоказного, перетворюються на «щось», і неабияке «щось»; про цвіт – яблуневий, вишневий, абрикосовий, каштановий, липовий, кленовий, бузковий… – про найвишуканішу прикрасу будь-якого нашого міста – жодного натяку про цвіт! Всі ці численні кроки від «ніщо» – не згадані; натомість представлена в підручниках-гербаріях ота жалюгідна передостання мить – за крок від «щось» до «ніщо».
А мої змарнілі «копиці» тим і вразили мене, тим і спантеличили, збентежили та причарували, що показали та дозволили побачити, відчути на дотик, смак, запах і рух те знання, перетворити його на живий і пульсуючий особистий досвід, такий же відчутний, як листя влітку. А ще – змусили раз у раз переписувати цей текст про загальновідомі речі, шукати вже відомі відповіді на прості питання, радіти їм, наче знайденим уперше.
…А доки я шукав ті відомі відповіді на прості питання, мені й на думку не спадало пошукати чогось важливішого, наприклад, сенсу життя. Бо невтраченого – не шукають.
2018
Темрява загусала, наче дим без запаху і смаку, а повітря лишалося теплим: тоді стояли саме ті дні, яких в жовтні трапляється з тиждень, ледве більше. По обіді сонце так розігрівало Київ, що той аж забувався і забував – і про календар, і про крижані ранки, і про стиглі холодні вечори, забував і легковажно прогулювався собою в сорочках і футболках. Такі розпашілі пообіддя іноді затягувалися аж до перших сутінок – і тоді траплявся саме такий вечір, коли темрява вже впала на місто, а її звичайна жовтнева супутниця, вистигла прохолода, десь забарилася. Тому холодний блиск місяця, який несподівано пролився вулицею десь з-за спини, видався мені зайвим і недоречним: нащо він показав свої роги тепер, коли все – щире тепло, незасмучений затишок і не потребує такого яскравого гострого світла? Аж тут і другий, і третій, і четвертий місяці спалахнули понад вулицею – то були ліхтарі, яким саме настав час вмикатися; вони вихлюпували олов’яне проміння з видовжених олов’яних полумисків, розвішаних на дротах і стовпах поміж деревами, а подекуди – і прямісінько в листвяній гущині лип і каштанів.
Іноді мені здається, що призначення людства, його колективний сенс буття – ув освітленні планети: де б не постало людське житло, неодмінно з’являється і штучне світло: аби видко було навіть тоді, коли всі сплять; аби ніч перетворилася на день; аби принишкли маленькі, на боязких мишей схожі страхи: темряви, незнайомців, нічних голосів і шерехів… І мої власні дитячі страхи слухняно порозтікалися навсібіч, наче миші, налякані раптовим спалахом світла; ліхтарі нецнотливо вихоплювали з-під ковдри сутінків денні предмети, які вже повкладалися спати, а тепер змушено поставали – налякані, розгублені, беззахисні, наче оголені, сором’язні та присоромлені. Вечір було зруйновано, він розвалився на складові, а очі мої застрибали між ними, поспіхом занотовуючи їхні риси та мої враження на майбутнє; і отоді серед уламків зруйнованого вечора я помітив дещо, що мене спантеличило. Я зупинився, намагаючись зрозуміти, що сталося; але очі бачили, а думка мовчала, розгублена, а радше – вражена (можливо, ніколи не баченим) видовищем і його (сподіваюся, тимчасовою) незбагненністю.
Шаную ваш час і увагу; варто було попередити заздалегідь, але роблю це тільки тепер: за кілька днів я з усім розібрався і нічого надзвичайного не знайшов. Але для того мені довелося написати цей текст і разів із кілька його переписати; пригадую, в школі я витрачав на твори хвилин двадцять, інколи півгодини; власне, вони писалися самі, варто було вчителю закинути в мою голову тему, і за тиждень, а то й раніше твір «виписувався»: сідай та занотовуй. Але над кількома реченнями, які містили важливий для решти твору опис (або – нечасто, іноді, але все ж таки – його основну думку), – над цим доводилося попрацювати кілька годин, і не поспіль. День у день просиджував я над зошитом у «лінію» та уявляв те, про що хотів сказати, аби воно постало перед очима так, наче я це насправді бачу та відчуваю на дотик, смак, запах і рух; це було не так вже й складно, та й нічого складного я тоді не уявляв; карколомний трюк виконувався далі, коли уява виплекала з нічого клапоть реальності, який хотілося описати так, аби читач побачив і відчув саме те, що бачив і відчував я. «Зображувальна сила» – тоді я не знав таких слів, а якби знав, не второпав би, що б’юся саме над нею, і що вона – чи не вища чеснота художнього тексту… А тепер – прошу назад, на мою вулицю, яку з першого солодкого сну щойно висмикнули нечутливі ліхтарі.
Ми з вами стоїмо у найтемнішому місці – у чорній тіні, що простягнулася від величезного меблевого фургону мало не на квартал. А в тій тіні сховалося від ліхтарів кілька дерев – липи, в’язи, клен; в чорноті вони неяскраво, мерехтливо, ледь помітно, але напевно – світяться, а точніше - м’яко сяють, висвітлюють і показують у темряві тільки самих себе, своє листя і більш нічого. Ці кілька дерев – просто жовтаві плями на чорному оксамитовому тлі, аплікація; це вона мене чимось спантеличила. Мій погляд вільно проходить крізь ці купи листя, наче крізь скло; навіть бездоганне і щойно ретельно вимите, скло залишається помітним, хоча й не заважає бачити. Ось так і ці дерева.
Здається, лише вчора крони цих лип і в'язів були такі рясні, що аж непроникні для світла ліхтарів і сонячного проміння. Вони нагадували копиці, складені зі свіжої, щойно скошеної та ще незів’ялої трави, хоч, ясна річ, ніхто таку траву в копиці не складає, але вигляд вони мали саме такий. А якісь небачені й невидимі велети здійняли ті копиці над вулицею, піднесли їх аж до дахів і тримали так на вилах із товстелезними пошерхлими держаками-стовбурами. Тримали щонайменше від квітня; ані вітри, ані зливи не обчухрали тих копиць, і спека їх не змарнувала. Навіть серпневий буревій, що потрощив чимало найміцніших дерев, не змігся на щось про ті копиці; теліпав їх, бив, рвав, гнув, продував наскрізь, рвав і м’яв, бгав, трусив, смикав, тягнув щосили, щодуху, а марно. Встояли; аж від квітня та майже дотепер було так: ступиш крок під ту зелену рухливу гору – і зник із міського літа: метушливого, задушливого, гамірного, пропахтілого бензином, шаурмою, парфумами та салонами маршруток. Це ж треба: тисячі маршруток у місті, а тхнуть всі однаково; ані тролейбуси, ані трамваї, ані старші їхні брати, трьохосні муніципальні автобуси, - ні, так не смердять. Від того духу починає нудити ще на зупинці, щойно розчахнуться жовті дверцята, і перший його подув вдарить натовп; а всередині маршруткового лобастого корпусу жодних сумнівів не лишається: в цих жовтих чортопхайках нудило мільйони киян і гостей столиці, власне, це і є запах маршрутки - нудота всіх її пасажирів...
Здається, лише вчора я робив той один крок під липу чи в’яз і опинявся так далеко, як декого не завела би і тисяча кроків; ногами на тому ж битому міському асфальті, рукою до держака-стовбура, головою під зелену копицю, непроникну для всіх видів освітлення. Чуєте? – вона дихає, точить, цідить, ллє – дібровами, галявинами, узліссями, байраками, ярами, балками, прибалочками та іншими урочищами – всіма тими сховками, де природа тримає свою живу тишу та НЗ повітря – найвищої проби, незайманої чистоти, недосяжної прозорості. Там, в серцевині копиці – стигла, настояна, витримана, загусла тиша, зміцнена зеленкуватими сутінками, що й у полудень юрмляться та вирують в копиці; галас, гамір, задуха, сморід – звідси за той один крок, який сягнистіший за тисячу.
А що тепер? – Бліда жовтувата півпрозорість, а радше – змарнілість; так, листя світиться, сяє, являє собою певне диво, адже воно видиме у темряві, хоч і не випромінює власного світла, не відбиває чужого. Це вже не копиці; ті небачені й невидимі велети, що влітку тримали над вулицею цілі гори соковитої важкої зелені, пішли десь, кинувши вила без догляду – онде їхні держаки, онде їхні довгасті ікла; а до тих ікл почеплялися хмарки жовтуватого диму або туману. Що ж змарнувало ці крони, ще, здається, вчора непроникні ані для світла, штучного або натурального, ані для гомону будь-якого та решти міських впливів і непринад?
Коротка відповідь: час. Це час зробив те, на що не спромоглися ані спека, ані злива, ані буревій; це він обчухрав мої копиці, це він висотав соки з листя, це він змусив його палати неіснуючим коротким вогнем, це він невдовзі оберне щось – на ніщо.
Трохи довша відповідь: всьому є свій час. Що не робити, яких зусиль не докладати, а все в цьому світі відбувається не раніше, ніж вчасно, і не пізніше, ніж вчасно, а як невчасно, то просто враження, помилка через брак інформації; той брак, який і заповнює ця довша відповідь: всьому є свій час.
І що мені в тому таке особливе – чи ж раніше я не спостерігав щось подібне, навіть тотожне, абсолютно таке ж – щороку, щоосені, щожовтня? І про час, і про вчасність – хіба не знаю? Авжеж, так; але нас, землян виду хомо сапієнс, бентежать і вражають не знання як таке; гадаю, в школі діти часто-густо сумують, тому що їм пропонується сухе, голе, обчухране живого досвіду знання. А воно наче гербарій, зібраний якимось старанним учнем сто год тому як; просякнутий пилюкою, він являє собою передостанню мить листя – за крок від «щось» до «ніщо». На цих сторінках жодної згадки про всі попередні миті; про бруньки – ті щільні коричневі долоньки, з яких навесні наче вибухом повикидало щось зім’яте, невпізнаване, тендітне; про стрімке дивовижне перетворення тих зеленкуватих кавалків на мініатюрні ювелірно точні копії дорослого листя – а вони розгортаються як крила метелика, з «ніщо», такого непоказного, перетворюються на «щось», і неабияке «щось»; про цвіт – яблуневий, вишневий, абрикосовий, каштановий, липовий, кленовий, бузковий… – про найвишуканішу прикрасу будь-якого нашого міста – жодного натяку про цвіт! Всі ці численні кроки від «ніщо» – не згадані; натомість представлена в підручниках-гербаріях ота жалюгідна передостання мить – за крок від «щось» до «ніщо».
А мої змарнілі «копиці» тим і вразили мене, тим і спантеличили, збентежили та причарували, що показали та дозволили побачити, відчути на дотик, смак, запах і рух те знання, перетворити його на живий і пульсуючий особистий досвід, такий же відчутний, як листя влітку. А ще – змусили раз у раз переписувати цей текст про загальновідомі речі, шукати вже відомі відповіді на прості питання, радіти їм, наче знайденим уперше.
…А доки я шукав ті відомі відповіді на прості питання, мені й на думку не спадало пошукати чогось важливішого, наприклад, сенсу життя. Бо невтраченого – не шукають.
2018
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
