ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Домінік Арфіст
2018.11.19 02:01
шляхетна сивина прадавньої гори
розчесана дощем… увінчана вітрами…
і грає юний день свої небесні гами
торкаючи гори… цілуючи вітри….
сліпа долина дна… Аїда… тінь Тавриди…
невичерпані сни ласпійського села…
стинається вода до дотиків весла…
і ти п

Юлія Стиркіна
2018.11.19 00:03
Чоловік замовив ляльку
з порцелянового скла,
всі життєві забаганки
він до Бога списком склав,
описав усі прикмети
і послав до неба лист:
щоб така була кобєта
і назовні, і на зріст!

Сонце Місяць
2018.11.18 23:55
У записнику героя
чисто китайська проза
передчуття артрозів
виблиску наднової

Мелодії падолисту
короткі й злі, прематурні
холод імлиться містом

Серго Сокольник
2018.11.18 22:05
нелайковий" експериментальний cуперандеграунд, гра слів, просто капець)))***

Трохи вище, зарАз-о!!!-
МU...за сіла на стіл.
Визивали відразу
Римування оті
Не відразу до музи
(бо маленька якась)

Ярослав Чорногуз
2018.11.18 22:00
Ще листопад, а справжня йде зима,
З`явився лід на озері тоненький.
І злежаний сніжечок задрімав
І пухом огорнув землицю-неньку.

І пташечки в гаю – анітелень.
Шукають, заклопотані, поживу.
Лиш усміхається чарівно день,

Володимир Бойко
2018.11.18 21:47
Ми з вами дружно жили,.
Поки ми вам служили,
Любили ви продажних,
Послужливих хохлів.
Але часи настали –
І вся любов пропала,
І в прорізі прицілу
Мішені ворогів.

Олена Багрянцева
2018.11.18 19:38
Вимикай у кімнаті світло і вводь пароль.
Мої файли рясні завантажені, як годиться.
Твої губи, немов запашна лісова суниця.
Зависає над нами туман, як вузький бемоль.
Мої ноти звучать вірогідно у цій пітьмі.
Наближайся сміливо близько, наскільки зможе

Іван Потьомкін
2018.11.18 17:52
У спірці я, як Галілео Галілей:
Не хоче інквізиція, аби Земля крутилась,
Нехай лишається при неуцтві своїм.
Отак і я:не змушую сперечника сердитись.
Ти хочеш, аби столицею Ізраїлю
Був Тель-Авів, будь ласка.
Єрусалим для вірності собі залишу.

Олександр Сушко
2018.11.18 15:06
Не пишуть про любов старі діди,
Посохли перевтомлені кабаки.
А я - Амур! У любощах крутий!
Гірляндами висять на шиї мавки.

Лютує мій сусіда-стариган,
Ковінькою погрожує з-за тину.
Завидує. Бо я - моторний фавн,

Юлія Стиркіна
2018.11.18 12:31
Якщо чужу побачиш тінь,
то знай, що то моя
хустина марень і хотінь,
яку згубила я.
А може, тінь втекла сама?
Я не хазяйка їй.
Для неї прихисток – пітьма,
і ти для неї – свій.

Ігор Деркач
2018.11.18 11:10
Сатирик гумориста укусив,
оцінюючи поетичні вади
Пегаса. Той вудила закусив
і ненароком, – бац! – його «іззаду».

І наламали цілу купу дров.
На головному капищі Парнасу
зоїли наросили на альков

Ірина Вовк
2018.11.18 11:04
Все думалося: дзеркало тривке
супроти років суєтного плину,
а дзеркало – як видиво тремке –
втікає з рук і б’ється без упину.
Химери тріщин, хаос кольорів –
і ось уже висвітлює уламок
промінним сяйвом мій надхмарний замок,
де образ твій так зорян

Шон Маклех
2018.11.18 03:39
Місто-квітник
Плекає старий садівник
Сивобородий з сумними очима:
Синіми, наче шмати неба*,
У білих шатах,
Що не брудняться землею чорною**.
На цій круглій клумбі,
Що оточена мурами***

Володимир Півторак
2018.11.18 02:13
вище панчішок,
де шкіра пружна і гаряча,
я просуваюся...
і прокидається хіть.
ніжно цілую.
то варто? чи може, не слід?
я божеволію,
граючи на удачу.

Віктор Кучерук
2018.11.18 00:32
Т. І...
Мене уб’є твоє мовчання,
А не перелік власних бід,
В якому міри й порівняння
Псують осінній краєвид.
Мене уб’є твій довгий острах
Ознак яскравих новизни,
А не проява болів гострих

Світлана Майя Залізняк
2018.11.17 23:27
Дивують картини, сніг,
особи - моральні... анти...
Якби ж то нарешті зміг
війну зупинити Санта!

Снігурка іде в диму,
на парці її - значечки.
Мовчання жетон візьму,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Критика | Аналітика):

Садовнікова Катя
2017.06.30

Ірина Вовк
2017.06.10

Олександр Сушко
2017.03.14

Єва Вінтер
2016.07.15

Наталя Сидорова
2016.03.20

Меркулов Максим
2016.03.02

Лариса Пугачук
2016.03.01






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Анонім Я Саландяк (1955) / Критика | Аналітика

 РОСІЯ І “БІСИ” Достоєвського

Ах, старе слово – бісовщина!
Все зробилося значно заплутанішим
і страшнішим...


Ю. Тріфонов “Нетерпіння”

дещо з радянської публіцистики

Л. Сараскіна
ТІНЬ “НАРОДНОЇ РОЗПРАВИ”
(переклад з російської мови Саландяк Я Анонім)

Росія “Бісам” не повірила. Ліберальне і демократичне суспільство рахувало своїм святим обов’язком ахати та жахатися при одній думці про “потворну карикатуру” і “злобний наклеп”. За Достоєвським було записано творче банкрутство, неспроможність до об’єктивного спостереження, хворобливий стан духу. Його герої отримали кваліфікацію манекенів, маніяків, психопатів, а роман загалом – невтішну атестацію шпиталю для божевільних, галереї шалених.
Обурення по причині “самого слабого, самого нехудожнього” твору Достоєвського напевне було б далеко не таким значимим, якби не пункт скоріше ідейного, ніж художнього плану. Наскільки вірно (подібно чи неподібно) зобразив письменник учасників сьогочасного йому революційно-визвольного руху? – мимо цього питання дійсно не міг пройти ніхто з критиків і читачів Достоєвського.
На пам’яті в усіх був нечаєвський процес 1871 року. Всі добре пам’ятали промову адвоката В. Д. Спасовича про підсудного: “Цей страшний, фатальний чоловік всюди, де він на зупинявся, приносив заразу, смерть, арешти, знищення”.
Демократична молодь, ознайомившись з матеріалами процесу, спішила відмежуватися від “містичного кошмару”, щиро заявляла своє обурення з приводу теорії і практики Нечаєва. “Програма Нечаєва, - писала в наслідку народоволка А. І. Корнілова-Мороз, - єзуїтська система його організації, сліпе підпорядкування членів гуртка якомусь невідомому центру, що рівно ніякою діяльністю себе не проявив, - все це нам, “як критично мислячим особистостям”, котрі заперечують всілякі авторитети, було вкрай антипатично. Заперечливе відношення до “нечаєвщини” викликало поривання влаштувати організацію на протилежних началах, основаних на близькому знайомстві, симпатії, повній довірі і рівності всіх членів, а перед усім – на високому рівні їх морального розвитку”.
Гуртківці 1870-х років, піддаючи безумовному осуду принципи і методи Нечаєва прагнули протиставляти дещо цілковито інше. Під дією негативного враження, отриманого від процесу, революційна молодь переорієнтувала свою діяльність на розповсюдження освіти, пропаганду книг. Про тенденції антинечаєвського руху згадував П. А. Кропоткін: “... В 1869 році Нечаєв спробував організувати таємне революційне товариство з молоді, бажаючої працювати серед народу. Але для досягнення своєї мети він удався до способу давніх змовників і не зупинявся навіть перед обманом, щоб примусити членів спілки йти слідом за собою. Такі прийоми не можуть мати успіху в Росії (!), і скоро нечаєвська організація завалилася. Всіх членів арештували; Декількох кращих людей з російської інтелігенції заслали в Сибір, перш ніж вони встигли зробити що-небудь. Гурток саморозвитку, про котрий я кажу, виник з бажання протидіяти нечаєвським способам діяльності. Чайковський і його товариші розсудили абсолютно правильно, що морально розвинута особистість повинна бути в основі всякої організації, незалежно від того, який політичний характер вона потім не прийняла і яку би програму діяльності вона опанувала під впливом подій... Наш гурток залишався тісною сім’єю друзів. Ніколи пізніше я не зустрічав такої групи ідеально чистих і морально визначних людей, як ті людей двадцять, котрих я зустрів на першому засіданні гуртка Чайковського. Досі я горджуся тим, що був прийнятий в таку сім’ю”.
Саме неприязнь до Нечаєва і нечаєвщини заставила обуритись Н. К. Михайловського романом “Біси”; але при цьому критик попрікав Достоєвського не у карикатурі на нечаєвців, а в неоправдано широких, на його думку, узагальненнях: “Нечаєвське діло до такої степені у всіх відношеннях монстр, що не може слугувати темою для романа з більш чи менш широким охопленням”. Посилаючись на те, що нечаєвщина не характерна для російського суспільного руху, що вона складає “печальне, помилкове, і злочинне виключення”, революційна молодь клялася, що ніколи не піде по такому нищівному сліду. Відрікаючись від нечаєвщини суспільство відверталось і від романа Достоєвського. Питання стояло так: ми, котрі так відкрито заявляєм про своє неприйняття нечаєвщини, не хочемо бачити себе в персонажах “Бісів”, ми – інші. Така реакція була в цілому морально здоровою, хоча й політично недалекоглядною. Той факт, що роман Достоєвського обурив демократів і лібералів, свідчив скоріше на користь обурених і віщував надію, що хвороблива прививка нечаєвщини відгородить російську революцію від рецидива хвороби. Тоді здавалось, що з нечаєвщиною покінчено раз і назавжди, бо, по переконанню революціонерів, “такі прийоми не можуть мати успіху в Росії”.
По суті ж осуд Нечаєва і нечаєвщини ні тоді, ні пізніше не були ні безумовними ні беззастережними.
Вже на процесі явно відчувалась демонізація і романтизація Нечаєва. Підсудні відзивались про нього з повагою, хоч і не без гіркоти. Навіть розчарований в Нечаєві більше всіх Кузнєцов свідчив, що Нечаєв “про становище народу… говорив з страшним ентузіазмом, і видно було, що у всякому його слові була щира любов…” Йому вторили Ніколаєв, Прижов, Рипман і інші. З особливим захопленням говорив про Нечаєва Успєнский: “Нечаєв володів страшною енергією і створював великий вплив на осіб знаючих його. Він був вірний своїй меті, дуже відданий своїй справі і особистої ворожості ні до кого не мав...” Варто порівняти щонайменше три оцінки М. Бакуніна, що зіграли фатальну роль в створені феномена Нечаєва і становленні особистості цього підпільного революціонера. Перша відноситься до літа 1870 року, коли Нечаєв, заховався від арешту після вбивства студента Іванова, знаходився в Європі: “Він обманув довір’я всіх нас, він вкрав наші листи, він нас страшно скомпрометував, одним словом, він вів себе як негідник. Єдиним вибаченням може служити його фанатизм... Це фанатик”. Друга зафіксована в щоденнику Бакуніна через рік. 1 серпня 1871року, після прочитання судових звітів по справі нечаєвців: “Процес Нечаєва. Який мерзотник!” І третя – ще через рік з лишнім, після арешту Нечаєва швейцарською поліцією і видачі російським властям. Звертаючись до Огарєва, розділяючи з ним тему моральної відповідальності за “художества” Нечаєва, Бакунін писав: “І так, старий друже, нечуване звершилось. Нещасного Нечаєва республіка видала... Не знаю як тобі, а мені страшно жаль його... він був людиною рідкісної енергії, і, коли ми його зустріли, в ньому горіло яскраве полум’я любові до нашого забутого народу...”
Діло, зрештою, не в тім, що Бакунін пожалів арештованого Нечаєва і поспівчував “нещасному”. Безперечно, нещасний потребує жалості і співчуття, ким би він не був і що би він не зробив перед наставшого нещастя. Справа в наборі виправдувальних аргументів і тої логіки, котра просвічує в листі Бакуніна, - логіка історичної реабілітації. Так, Нечаєв брехав і зробив багато зла, але в нім горіло “яскраве полум’я любові до народу”.
І не один Бакунін страждав відсутністю етичного максималізму. Проста істина, що ціль досяжна дурними методами не є благою ціллю, була недоступна свідомості навіть тих, кого лякали і насторожували методи: Хай Нечаєв і його соратники чинили безчесно і підло, але вони прагнули до великої і прекрасної мети.
Помалу у світі революційного підпілля розвертався процес моральної адаптації до Нечаєва і нечаєвщини. Уважний читач “Бісів” і безпощадний їх критик, опублікувавший два аналізи роману (“Недокінчені люди” і “Хворі люди”) в 1872 і 1873 роках, П. Н. Ткачєв – бувший нечаєвець і теоретик нечаєвщини, притягнутий по процесу 1871 року, - сам, певне, того не помічаючи, повторяв пасажі Петра Верховенського, агітуючого за “скорий хід на всіх парах через болото”.
Петруша робив допит: Я вас запитую, що вам миліше, чи повільна дорога, що полягає в створенні соціальних романів і канцелярських прирікань доль людських на тисячі років вперед на папері, тоді як деспотизм тим часом буде ковтати жарені куски, котрі вам самі в рот летять і котрі ви мимо рота пропускаєте, або ви тримаєтесь рішення скорого?
Ткачєв в розпалі полеміки обурювався: “Чекати! Вчитися, перевиховуватися!.. О боже, невже це каже живий чоловік живим людям?.. Так чи маємо ми право чекати? Чи маємо ми право тратити час на перевиховання? Адже кожна година, кожна хвилина, що віддаляє нас від революції коштує народу тисячі жертв; мало того, вона зменшує саму можливість успіху перевороту... Ми не можемо і не хочемо чекати!”
Підштовхувати історію в спину, використовуючи для цього будь-які засоби і ні в якому разі не тільки з пропагандистського набору, ставало поступово ділом все більш звичним. Пропаганда, хода в народ не давали бажаного ефекту і миттєвого результату, народ виявився зовсім не таким, яким він мав би бути за планами народників, - соціалістичних ідей не розумів і від пропоганди не загорався.
У статті “Одна з сучасних фальшів” (“Щоденник письменника за 1873 рік”), написаної для пояснення мотивів створення роману на основі нечаєвського діла, Достоєвський пояснював своїм критикам: “Я хотів поставити питання і як можна ясніше, в формі роману дати на нього відповідь: яким чином в нашому перехідному і дивному сучасному суспільстві можливі не Нечаєв, а Нечаєви, і яким читом може статися, що ці Нечаєви набирають собі під кінець нечаєнців? ” Вже через пять років і питання і відповідь почали “работать” буквально. Дивовижний факт: змалювавши “свого Нечаєва” – Петра Верховєнського – моральним монстром і шахраєм, Достоєвський попереджає: “Та хіба ви справді думаєте, що прозеліти, котрих міг би набрати у нас який-небудь Нечаєв, повинні бути беззперечно шалопаями? Не вірю, не всі; я сам старий “нечаєвец”, я також стояв на ешафоті, засуджений до смертної кари, і запевняю вас, що стояв в компанії людей освічених... Почім ж ви знаєте, що петрашевці не могли б стати нечаєвцями, тобто стати на нечаєвську ж дорогу, у випадку як би так обернулось діло? Звичайно, тоді і уявити не можна було: як би це могло так обернутись діло? Зовсім не ті були часи. Та дозвольте мені про себе одного сказати: Нечаєвим, вірогідно, я б не міг стати ніколи, але нечаєвцем, не ручаюсь, може і міг би... у дні моєї юності ”.
Це признання виключно важливе не тільки як констатація тої спільності – типологічної чи генетичної, - котру Достоєвський побачив в петрашевцях і нечаєвцях. Може бути, в багато більшій степені це – попередження, пророча засторога про небезпеку, що загрожує кращим із кращих, про руйнівну і прилипливу хворобу, спроможну перерости в епідемію. “Страхітливе і огидне московське вбивство Іванова, без всякого сумніву, подано було вбивцею Нечаєвим своїм жертвам “нечаєвцям” як діло політичне і корисне для майбутнього “загального і великого діла”, - продовжував Достоєвський. – Інакше зрозуміти не можна, як кілька юнаків (хто б вони не були) могли згодитись на такий похмурий злочин. Знову ж в моєму романі “Біси” я спробував зобразити дуже відмінні і різноманітні мотиви , по яких навіть найчистіші серцем і найпростодушніші люди можуть бути прилучені до вчинення такого ж страхітливого злодіяння. От в тому-то й жах, що у нас можна зробити найпакосніший і мерзенний поступок, не будучи зовсім деколи мерзотником! ”. І хоч признає Достоєвський, що це “не у нас одних, а на всьому світу так, завжди і з початку віків, в часи перехідні, в часи потрясінь в житті людей, сумнівів і заперечень, скептицизму і хитань в основних суспільних переконаннях”, все ж він змушений з гіркотою констатувати: “Але в нас це більше ніж де-небудь можливо, і саме в наш час, і ця риса є найбільш хвороблива і сумна риса нашого теперішнього часу. В можливості вважати себе і навіть інколи майже насправді бути не мерзотником, роблячи явну і беззаперечну мерзоту, - от в чім наша сучасна біда!”
Цілком очевидно: Достоєвський провіщував появу революціонерів зовсім іншого, ніж Нечаєв, складу, “найчистіших серцем і найпростодушніших “, але творячих “явну і беззаперечну мерзоту”. Провіщував їх появу в найближчому майбутньому, в своєму “теперішнім часі”. Провіщував людей “великого терору”.
24 січня 1878 року “тиша саратовських сіл і тамбовських “деревень””, а також різних інших населених пунктів, переважно міських, була порушена. Вистріл В. Засулич в петербургського градоначальника Трепова стала сигналом до нового етапу руху – до іншої якості поведінки, інших методів і способів боротьби. Вже в березні 1878 року на прокламаціях, виданих з приводу звершених і увійшовши за дуже короткий період в систему терористичних актів*, з’явилась печатка з зображенням, пістолета, кинджала і сокири (!). Під листівками був підпис: “Виконавчий комітет соціально – революційної партії” таку назву одержала терористична фракція “Землі і волі”.
Тінь “народної розправи” нависла над Росією, дух її лідера, ув’язненого в Петропавлівській фортеці, розбурхував свідомість землевольців і співчуваючих їм.
“Якось непомітно для самих землевольців, - пише сучасний історик, - пункт “в” частини “Б” програми, передбачавший “систематичне нищення найбільш вредних чи видатних осіб з уряду і загалом людей, котрими тримається цей або інший ненависний нам порядок”, робився головним в їх діяльності. Революційні гуртки спочатку на півдні Росії, а потім і землевольці в Перербурзі поступово втягувались у терор – спочатку задля захисту від урядових репресій чи помсти найбільш ретельним представникам влади, а потім і з більш широкою, хоч і не зразу усвідомленою метою завоювання політичних свобод ”**
Тактикою політичного вбивства “вредних або видатних осіб з уряду чи взагалі людей” оволоділи “найчистіші серцем і найпростодушніші”, “блискуча плеяда”. Проникливі слова Засулич на суді “страшно тяжко підняти руку на людину” Достоєвський прокоментував в “Щоденнику письменника” на “її користь”: “Це хитання було моральнішим ніж саме пролиття крові”. Чим далі, тим більше “чисті серцем” діяли вже без хитань. Право на “теракт” - “кров по совісті” – знайшло суспільне признання і було морально санкціоновано.
“Тяжко, страшно, але буває необхідно, а тому ти не винувата!” - ця екстраординарна судова формула узаконювала насильство і кровопролиття – методи грубої сили проти грубої сили. Кожний одержував право самостійно вирішувати, хто повинен бути вбитим, а хто ні і коли саме “буває необхідно” позбавити людину життя. Вбивство за політичними мотивами перестало бути злочином.
В цьому “буває необхідно” таїлась величезна руйнівна сила: подвійний стандарт щодо моралі і правосуддя робить будь-яку людину беззахисною перед терором.
“В історії розвитку суспільної свідомості 24 січня і 31 березня (постріл Засулич і суд над нею. - Л. С.) виявляються прологом тієї великої історичної драми, котра називається судом народу над урядом, - писав внаслідку видний землеволець О. В. Аптекман. – В історії ж нашого революційного руху ділу Засулич судилося стати поворотом цього руху”.
Землеволець О. В. Аптекман створивший докладні і, як запевняють історики, точні спогади, побачив і зрозумів головне в переломному моменті, коли Росія зупинилась, “хитаючись над безоднею”: “… революціонер робиться все більше і більше агресивним... В нього за поясом кинджал, а в кишені - револьвер: він не тільки буде захищатись, але і нападати... Невмолима логіка подій втягнула революціонерів в свій вир, і вони щоб не захлиснутись, вхопились за терор, як потопельник за соломинку ”. О. В. Аптекман побачив й інше: програма Землі і волі, в принципі засуджуюча терор, вірна народницькій стратегії і тактиці, все-таки утримувала зерно , з котрого міг вирости і виріс колос-монстр. Землевольці заспокоювали самі себе: “Терористи – це не що більше як охоронний загін, призначення якого – оберігати... працівників від зрадницьких ударів ворогів... ”Земля і воля”… вважає… потрібним вдаватись до терору як до спеціальної форми боротьби для спеціальних випадків, і тільки для таких випадків”. Визначати “спеціальність” випадку залишалось ділом суб’єктивним, довільним, непередбачуваним.
Таємна спілка “Свобода чи смерть”, що виникла в середині іншої таємної спілки – виконавчого комітету “Землі і волі”, - в травні 1879 року підвело кінцеву риску: розкол “Землі і волі” зробився реальністю. І ось найважливіше свідоцтво учасника: “Тепер, коли я знову переживаю перипетії тих драматичних подій, для мене все більше і більше робиться зрозумілою фатальна невідворотність цього розколу. “Земля і воля”, в друкованому органі котрої могла з’явитися стаття, де чорним по білому написано: політичне вбивство – це виконання революції в теперішньому, така спілка була приречена. “Проклята нечаєвщина...” – отак, згідно легенди, бурмотіли землевольці, противники терору. “Не треба так вже трястись і скрипіти зубами при слові “нечаєвщина”” – отак, згідно легенди, заперечували першим прихильники терору.
І для доказу того, що спілка застрахована від переродження, що вона не перетвориться в корпорацію вбивць, в фабрику таємних страт по нечаєвському зразку, була винайдена теорія одного, самого головного, останнього вбивства, вбиваючого всі інші вбивства. Зваблива теорія остаточного вбивства стала наріжним каменем “Народної волі ”, центральним пунктом її програми.
Як логічний наслідок шляху, по котрому пішли народовольці, сприйняли вони лист вже вісім років, як зниклого в казематах Петропавловської фортеці Нечаєва, того самого Нечаєва... Лист адресований Виконавчому комітету “Народної волі”, в котрому в’язень равеліна не просив і не вимагав, а пропонував прийняти міри до його визволення.
В історичній повісті Ю. Тріфонова про Андрія Желябова відтворюється реакція народовольців на цю пропозицію: “… Два, три роки тому ми, дійсно, були далекі від нього (Нечаєва, - Л. С.) і мали право обурюватись, а зараз, дорогі друзі, ми помітно до нього приблизились.
- Як!
- Що ти кажеш?
- Докази! Такими звинуваченнями не кидаються!
- Панове, ми майже виконуєм програму “Катехизму”. Там було сказано, що революціонер повинен проникнути всюди, в усі стани, в панський дім, у військовий світ, в літературу, в Третє відділення і навіть в Зимовий палац. Я пам’ятаю чудово, тому що це місце мене тоді уразило і здалося казкою. Тепер ми знаємо, що зовсім не казка, все виконано: ми проникли до військових, до літераторів, наш агент є коло Ланцюгового мосту і побував у Зимовому палаці!
- Тарас (партійна кличка Желябова. – Л. С.), ти можеш вбити людину? – запитала Віра (Фігнер. – Л. С.). – Не зрадника, не шпигуна, не ворога, а просто – тому що смерть дасть якусь владу?
- А для чого убиваючому якась влада? А раптом – для загального блага? Раптом – отримати владу і з її допомогою навести на землі порядок? Адже ми збираємося в одну з ближчих неділь стратити царя, а він – не шпигун, не зрадник, не особистий ворог. Але ми надіємось цією стратою отримати деяку владу над історією, повернути колесо російської фортуни. Вбиваємо заради блага Росії! В цьому-то вся трагічна складність: мріємо про мирне процвітання, а змушені вбивати, прагнемо до земського собору, щоб переконувати словами, а самі готовимо снаряди, щоб переконувати динамітом.
- Дозволь, ти порівнюєш різні речі: вбивство нещасного Іванова і царя... – Слабо опиралась одна Віра.
Мужчини мовчали
- Різні ми за розмірами. Модель одна. Ми також розпочинали з безглуздих вбивств... А якби Сергій Генадійович не був зараз в равеліні, він би сидів з нами і руки в нього були б такі ж чорні... від динаміту ”.
І та ж Віра Фігнер, згодом , так згадувала про враження, котре справив на неї і на її товаришів лист Нечаєва: “… Він писав як революціонер, тільки-що вибувший із строю, пише товаришам, що залишаються ще на свободі… Щезло все, що лежало темною плямою на особі Нечаєва, вся та брехня, котра огортала революційний образ Нечаєва. Залишався розум, не померший в довголітній одинокості застінку, залишалась воля, незігнута всім тягарем камери що навалився, енергія, не розбита усіма невдачами життя”.
Адаптація до імені і особи Нечаєва поволі змінилась його історичною реабілітацією. Політичний монстр, моральне чудовисько, цинік і містифікатор, брехун і вбивця поступився місцем страждальцю-революціонеру, поклавшому життя за святе діло, котрий з останніх сил боровся проти “поганого строя”.
Мікроб нечаєвщини залишався реальною загрозою. Але хворобу, про котру так недвозначно попереджав Достоєвський, старались не помічати, навіть коли її симптоми були очевидними, - на прапорі соціальної революції не повинно було бути ніяких “лишніх” плям. Від “Бісів” воліли відмахнутись, клеймо “реакційний роман” дозволяло не брати в розрахунок його істини – і вічні, і злободенні. Уроки “Бісів” не пішли на користь.

* І сьогодні приголомшує хронологія терору 1878-1879 років: 1 лютого 1878 року – вбивство шпигуна Ніконова, 23 лютого – замах на товариша прокурора Київського окружного суду Котляревського, травень – вбивство київського жандарма Гейкінга, серпень – С. Кравчинський на вулиці заколює кинджалом шефа жандармів Мезенцова. Лютий 1879 року – вбивство харківського губернатора Кропоткіна, березень – вбивство шпигуна Рейнштейна і замах на шефа жандармів Дрентельна, 2 квітня А. К. Соловьєв стріляє в Олександра ІІ.
** В. Н. Гінєв. Блискуча плеяда. В книзі “Революціонери 1870-х років”, Ленінград, 1986 рік.

Журнал “Знание сила” N9. Москва, вересень 1990 р.




  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2018-10-30 13:21:31
Переглядів сторінки твору 60
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг 0 / --  (4.904 / 5.38)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.524 / 5.25)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.767
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не оцінювати
Конкурси. Теми Людина і тоталітаризм, аналітика
Автор востаннє на сайті 2018.11.18 19:23
Автор у цю хвилину відсутній