Нарешті побачила світ моя ювілейна збірка "ТУГА ЗА ЄДИНОРОМ", яка була задумана як ілюстрована збірка-альбом. До неї увійшли поезії останніх років, макет та підібрані ілюстрації з майстерні Жозефіни Уолл були втіленням моїх творчих ідей і бачення поезії через світ живопису.
Видало збірку, як і останні мої книжки періоду 2013-2018 років (двотомник поезії і драматургії "СОНЦЕТОНИ",2016, збірку громадянської лірики "НЕПРОМИНАЛЬНІСТЬ, або ЕНКОЛПІОНИ ДЛЯ ДУШ", 2017), видавництво "СПОЛОМ" у Львові.

Готуюся до творчого вечора, який пройде 5 грудня о 16.00 у виставковій залі (історичній Трапезній колишнього Домініканського монастиря) Львівського музею історії релігії.
Аби створити відповідну атмосферу, готую декламацію віршів під звуки органу старенького органіста Віталія Півнова, а також кличу до себе на вечір артистів Львівських театрів, естрадних виконавців та хор "Осанна", - з усіма ними пов'язана давньою міцною творчою дружбою. Виконавці будуть співати пісні на мої тексти. Завершиться вечір фрагментом вистави про Шептицьких "У прихистку Божої ласки: Мати і Син", де я є одночасно автором сценарію і виконавицею ролі Графині Софії з Фредрів-Шептицької. Ця вистава створена мною у 2015 році і за ці чотири роки набула великої географії і широкого розголосу, ми відіграли її з чоловіком Романом Гриньком, виконавцем ролі Сина Романа-Андрея, та хором "Осанною" під орудою Володимира Беня, понад 80 разів.

До збірки "ТУГА ЗА ЄДИНОРОГОМ" писалися і передмови, і післямови - серед них ось такі...

ТВОРЕННЯ СВЯТА БЛАКИТНОГО СОНЦЯ І ПІСНІ ЖИТТЯ

Поезія Ірини Вовк – це своєрідний романтичний світ, у якому живуть: міфічний образ Єдинорога; бог тварин і лісів, покровитель мандрівників Велес; міфи давніх слов’ян; повір’я наших пращурів; народні традиції, що збереглися й понині.
Прочитавши ці поезії, ніби занурюєшся в магію незвичайного, казкового, міфічного, це ніби напій із цілющих вод, що веде нас за ниткою часу з тисячоліття в майбутнє.
Разом з поетесою ми потрапляємо в свято на колісниці часу, де «Дух Різдва малює дарчі скрині», де звучать староукраїнські щедрівки і громовержець Ілля і собі на весняній летить колісниці. Нас кличуть «хмарин білі пущі несходжені», бо прокидаються Блакитні сонця, бо спить приручений дракончик у мохах волохатих… Звичайно, ці образи нас ведуть у казку, де панує Дух світла і свободи, де в ній є теж пульс сучасності, бо авторка скорбить над Небесною Сотнею, бо:

«Спасенна та земля, де впала кров невинна.
На сум родинних хат зійде Душа Жива.
«Батьки… Сини… Брати…» - і мовкне Україна…
І молиться з небес Пречиста Покрова».

І коли «небо на землю паде» у вірші «…бо війна – війною», по-материнськи хочеться за авторкою повторити, коли морок регоче, оскаливши зуби: повертайтесь живими!

«…тільки що це?.. Роздираючи Смерті кістляві груди,
множиться земля вояками – батьками, синами, братами –
за невинно убитих – два на помсту постане…

… пісня має бути доспівана…
«…гайта-вйо, вісьта-вйо…».

Споконвічні пісенні мотиви , колискові, роздуми про жіноче щастя, туга за нейздійсненним, прекрасним властиві цій поезії. Скільки ніжності і любові у магічних словах:

«люлі-люлі, дівчаточко, люлі –
повітруля лоскоче…
Олениці й косулі поснулі…
Дика ружа у шлюбній кошулі,
у косицях зірки́ потонулі…
…доня спати не хоче…».

Про кохання поетеса пише трепетно, чуло і відсторонено, питаючи у нас: «Чи вірите ви у Любов, у золоті дощі чулого серця. Що приходять укупі з гримавою силою весняного пробудження?» І сама ж відповідає, перелічуючи перечитані міфи любовних історій. Роздумуючи над ними, поетеса пише:
«У житті, повнім підступів грізних, нещадних,
несподіваних втрат і розлук, і воро́ння, і втечі…
Чи знайдеться хоч іскорка тліюча палу у серці,
Що в смутних закамарках душевних жар дива розбудить…»

Вона зауважує, що в Любові «люди, як і бо́ги, безсмертні», тому в її поезії є стільки радості і оспівування жаги кохання, а ще туги за досконалістю і красою почуттів.

Поетесі Ірині Вовк затишно і тепло у створеному нею світі. Тут вона щаслива, бо у себе вдома. Їй милі серцю усі створені образи: Вужа-Домовика і Вужихи-Домахи, Змії-Цариці, Духових Криниць, Долини Єдинорогів, Червоного Півня… І все це для того,
«аби словом торкнутися лагідним
тих порогів обжитих,
освячених…

…і вустами – квітучими мальвами –
миром світ цей пестити
і славити…».

Розділ «Мої каріатиди» - інтимний, болючий, бо тут авторка розкрила себе, свої пориви і тривоги, і зуміла в читача викликати співпереживання, бо оголила своє поетичне «я», яке кленовим листочком просить його зігріти. Освідчуючись у любові беззахисному опалому листю, «порі опадань», поетеса зізнається:

«У мені ностальгія свій жар рознесе, аж до серця.
У мені щось заплаче – наді́рветься, схлипне струна…
Ох шаленеє, втишся!.. Та серце, мов птаха, заб’ється,
Мов заблукане Сонце у пізніх гірких полинах».

Не залишить нікого байдужим вірш «Майдан: на 4-і роковини з присвятою Ромчику Гурику, герою Небесної Сотні», а також «Пісня Життя», присвячена матері.
І. як пише поетеса, «ми усі на землі – в нетрях часу лишень подорожні», та звучить і не минає Пісня Життя. Надіюсь, що залишається з людським серцем і Поезія, бо вона вміє розказати світові про таємниці буття, про любов і тугу, про щастя і розкіш – жити на цій землі…

Марія Людкевич,
15.06. 2018,
Львів


"СТУГІН ОДНОРОГА"

…ах, яка розкіш співати гімн життю,
адже люди, як фенікси,
з попелу в тіло вертають…
І. Вовк

Пошук у поезії – далеко на завжди експеримент.
Легко експериментувати з видимою формою вірша; а от форма внутрішня, яка й могла б претендувати на повне представлення речі, для більшості експериментаторів невловна; вона дається тим небагатьом, чий пошук спрямований углиб – до джерел!
Авторка «Туги за Єдинорогом» Ірина Вовк, без сумніву, одна із них. З огляду на засяг углибання в істоту речі – унікальна. Видається, що метою її пошуку є джерело особливе, єдине – пра-пра-праджерело. (Моє потрійне «пра-» мало б підказати й інші, трохи доступніші глибини, що над ними застановляється українська поезія, – психологічні, ментальні, світоглядні). В геометричній проекції воно рівновіддалене од будь-якої планетарної точки, чим скасовує простір як такий. А в синкретичній проекції щось подібне – стосовно того джерела – відбувається з часом: він утрачає свої вектори…
Відтак непорційована одність «пра-», недосяжна й тактильна водночас, стає творчою ідефіксою поетки. Що світоглядно вельми близьке до монотеїстичних верховин, однак, враховуючи християнство, зосереджується на корінній, мітологічній частині духовної вертикалі.
…І як далеко слід відійти од звичного трибу життя, щоб наблизитися до незвичайності (надзвичайності!)?
І як повно можна охопити (обійняти!) цілісність, щоб затримати її для сучасності?
Зрештою – як, живучи, по суті, в «казці», енергійно долучатися й до реальності?
…По прочитанню «Туги» відчуваю насамперед стугін.
Сонця, вітру, зливи, землі.
Крові. Мислі.
Музики. Пісні…
То ніби приклав ухо до спіднього дека невідомого музичного інструмента, про якого тільки й знаєш, що його – такі різні! – струни звучать самі по собі. Або ж ніби вселенська тиша геть-чисто позбулася фізичних ознак…
Якраз тоді згадую про Однорога; у формі «Єдиноріг» закладено охоту дворожжя, а цей міфічний екзот (?) породжений значно більшим за просте бажання – тугою; назва книжки лише (?) суміщається зі своєрідним архетипом – випадок, що випадає, мов золотий дощ…
Одноріг, бачу, – саме та істота, яка об’єднує цивілізаційно розрізнені феномени. Він самохіть приходить до ловців чистих, як діва, і мужніх, як меч духовний. То потужний натуро-культурницький сплеск, здатний еволюціонізувати статику статей, перемежувати розмаїті мистецтва, сконцентрувати субстанцію правдивої моральності (упійманий Одноріг – як прийнятий у серце Христос; його голос дзвонний – «…Так спрагло дзвони б’ють…»).
Звісно, без численних малярських зображень цієї істоти важко було б її уявити, але, гадаю, тільки в поезії вона набуває належної універсальності.
Одноріг – передовсім прообраз поетичного всеохоплення. І якби Однорога не існувало, то для цієї книжки його треба було б вигадати…
Зачувши стугін, найкраще не обмежувати його умовностями – чи фізичними, чи метафізичними. Тоді з реалії початкової він переходить у тривалу. Саме поезія дарує таку змогу. Замість фрагментарності, привабливої обіцянкою жвавого діалогу між автором і читачем, оприявнюється суцільний потік словотворчих істотностей: автохтонні, «кровоносні» ритми; архетипічні, прищеплені на вітті «єдиного древа», образи; здебільша розтрушені, розгублені на шляху, що пронизує світову культуру, рими; золотоносна лексична архаїка… Усе – для вроджено глибинного сприйняття.
Оті «стугонічні» визначення підперті – цитування гнучке – «Духом Різдва», що «малює дарчі скрині», «чорноземом ласки», Купайлом, Ладою (Україна); «вбраним у криваве світанком», «палкими жіночими устами» (більше Франція з її Марсельєзою); «блакитними сонцями» (Всесвіт, у тім числі ліричний); «прирученим сонним дракончиком» (надземно-хтонічно-психологічне); «первозданними пущами» кохання – «в любовнім жару, ми, як і бóги, безсмертні» (Еллада), історіософічного, натурфілософського й теософічного думання – «обри» тощо, «І беззахисне листя опале – без тями люблю», «Ми такі загадково вродливі, хоч з глини народжені, Бо творив нас вершинно в Едемі усміхнений Бог»; ойкуменічним «…Не стріляйте в сонячного зайчика»; вільно переспіваною давньоєгипетською «Сповіддю заперечення», що перегукується з Мойсеєвими скрижалями і, як на те, дає обумовлення усій цій коловерті: «Я не зупиняв Воду в пору її».
І я не зупиняю прибутного… Талановито знайденого, пережитого, осмисленого й переосмисленого.
Надто ж цікаво помічати, як природно вписує поетка у стугонічні письмена «гарячу» українську сучасність – речитативи-плачі по убієнних у боротьбі за «світло прийдешності» (саме тут стогін, «кривду, як стяг, перейнявши», переливається у стугін), власні самозречні рухи й відрухи. Скажімо, особисті утрачені речі (коралове намисто…) набувають у неї первинної символічності й асоціюються з утратами онтологічними («…Немає в поезії щастя… нема…»…). Чи не тому, до слова, поетичний шлях авторки такий опрічний, що прагне вона не творчої самореалізації – радше реалізації через себе природно-цивілізаційних феноменів. Яке ж то щастя, в розхожому розумінні?..
А що без щастя не прожити, то воно стугонить – переклад авторки – у пісенній старослов’янщині й заповідях «Велес-книги» («Того не забуваймо завжди, а як єсьми сини отців наших, маймо любов до пам’яті їх…»), у Ґетевій «зупиненій миті» як земно-небесному апофеозі ріднизни: «…Щоб я побачив в силі пречудовій Мій вільний край і мій щасливий люд».
Згідно з високими людинотворчими засадами трактує поетка ситуації «свобода» і «без свободи», «сказати правду», інші. І вільна брати на себе патетичне запевнення: «…Я лишу по собі лиш серце, що горить!..», – позаяк упевнена у своїй нелукавості (варто сказати, що сердечний вогонь, породжуючи доброту, воднораз спалює негативну емоційність).
Тож маємо, попри все й завдяки всьому, не поезію, тим паче не вірші, і навіть не коштовну тугу, а – дзвонний стугін Однорога.

Богдан Смоляк
Червень 2018 р.,
Львів

Хочеться вірити, що ця збірка-альбом матиме щасливе і довге читацьке життя - думаю, що це мрія кожного автора, що вкладає у кожну зі своїх книжок потужну енергію власного серця.

Продовження рецензій до збірки "ТУГА ЗА ЄДИНОРОГОМ" - далі буде.