Переклав Василь Буколик

Дороговказ. Спочатку належить відшукати надійну точку опори, аби не тримати постійно в руках цього роману-мастодонта обсягом ледве не півтори тисячі сторінок. Потім обережно – двома пальцями – взяти доданий до книжки проспект із заголовками «Найбільший прозовий твір сторіччя», «Гомер нашого часу» і розірвати з краю в край цей галасливий папірець, кинути його в кошик для паперів, аби заздалегідь не засмучуватися, побоюючись розчарувань у нездійснених сподіваннях, аби не дратуватися, обмислюючи заперечення авторові реклами. І зрештою, всівшись якнайзручніше в крісло – адже попереду довге читання, – набравшись терпіння і терпимості, можна розпочати.
Жанр. Роман? У жодному разі – це бешкет відьом духу, велетенське каприччо, феноменальна вальпургієва ніч мозку. Скажено швидко прокручуваний фільм психологічних ситуацій – перед ошелешеним читачем мелькають, пролітають краєвиди душі з геніальними деталями, подвійне, потрійне мислення, переживання вкупі всіх почуттів, які опинилися поряд або впоперек одне одному, оргія психології, розглядувана під якоюсь лупою часу, здатність розкласти на атоми кожен порух душі, кожен її порив. Тарантелла неусвідомленого, несамовита і бурхлива вервечка ідей, яка мчить вихором і захоплює поспіль усе, що трапляється їй дорогою, найтонше і найбанальніше, фантастичне, теологію і порнографію, ліричні пасажі й візницьку лайку – хаос, отже, повнісінька плутанина, невпорядкованість, але не народжена в демонічному мозку Рембо, отруєному алкоголем, – ні, усе це сміливо і зумисне інструментував іронічний і цинічний інтелектуал.
Кричиш від захвату, шалієш, розлючений, втомлюєшся і знову почуваєшся відшмаганим, зрештою тобі здається, що ти підхмелений, тобі починає паморочитись голова, неначе ти десять годин крутився на каруселі чи безперервно слухав музику, чудову, пронизливу, як гра на флейті, а потім гучні литаври й дикі мотиви джазбенду – але завжди усвідомлено модерністську музику слова Джеймса Джойса, який віддається найвишуканішій на світі словесній оргії. У цій книжці є щось героїчне і водночас таке, що лірично пародіює мистецтво, а отже, справжнісінький бешкет відьом, чорна меса, коли чорт зухвало і виклично передражнює і розігрує Святого Духа. І заразом – це щось видатне, неповторне, нове.
Джерела. В основі – щось недобре, де-не-де прозирає в тексті Джеймса Джойса ненависть до років своєї юності, коли було поранено його душу. Ненависть до Дубліна, свого рідного міста, ненависть до його громадян, ненависть до його священиків, ненависть до його вчителів, ненависть до всіх дублінців, бо все, що пише ця геніальна людина, – помста Дублінові. Це було й у виданій раніше, чудовій, розкутій автобіографічній книжці про Стівена Дедала [1], а тепер в «Уліссі», жорстко аналітичній орестеї духу.
У романі обсягом півтори тисячі сторінок немає і десяти з них про сердечність, відданість, доброту, дружбу, усі вони цинічні, уїдливі, сповнені ураганної сили бунту, усі гранично збуджені, що водночас і п’янить і оглушує. Тут людина розряджується не лише в крику, не лише в насмішці й гримасі, ні, вона визволяє всі свої тельбухи від зачаєних образ, вибльовує залишки своїх почуттів з силою і стрімкістю, які воістину змушують здригатися. Найгеніальнішому ошуканству в якихось подробицях не до снаги приховати того, що людина викинула світові свою книжку в стані страшенної схвильованості почуттів власного ледве не епілептичного темпераменту, який тріпотить, вібрує, піниться.
Вигляд. Подеколи, ненадовго відволікаючись од читання, я згадую обличчя Джеймса Джойса; воно відповідає творові. Обличчя фанатика, бліде, стражденне. Тихий, але притому зовсім не м’який голос, трагічні, іронічні очі, які ховаються за скельцями окулярів. Людина змучена, але тверда, як залізо, вперта і витривала. У ньому є щось «вивернуте навиворіт» від пуритан, від пращурів-квакерів, він один із тих, хто за свою віру і свою ненависть готовий йти на вогнище, хто своє блюзнірство сприймає так само серйозно, як незнані пращури сприймали свою віру в Бога.
Це людина, яка довго жила в безвісті, постійно в собі, замкнена, невизнана, немов її поховав час, і тому вона зберегла свій внутрішній вогонь. Одинадцять років Джойс викладав у школі Берліца, страхітлива монотонна тяжка робота душі. Двадцять п’ять років вигнання і злигоднів зробили його мистецтво гострим і в’їдливим.
У його обличчі багато величі, у його праці – багато великого, фантастичний огром героїчного у відданості духові, у відданості Богу, але все-таки достеменна геніальність Джойса – у ненависті; він розряджується тільки в іронії, у блискучому, дошкульному, болючому танці духа, танці з кинджалами, у хтивій стрімкості зробити боляче, оголити й поранити, у торквемадівській насолоді психічної інквізиції. Порівняння Джойса з Гомером позбавлене всіляких підстав. Але цей фанатик- ірландець має щось від ненависті монументального Данте.
Мистецтво. Воно не в архітектоніці твору, не в барвистості образів, а єдино у слові. Тут Джеймс Джойс неперевершений маг, Медзофанті [2] мови – гадаю, він говорить десятьма чи дванадцятьма мовами, а у своїй рідній мові використовує величезний словниковий запас і створює новий синтаксис. Він володіє цілою клавіатурою щонайтонших, зокрема метафізичних, висловів, яка включає балаканину опущених п’яних жінок. Він одтарабанює всі сторінки енциклопедії, накриває кулеметним вогнем означень територію кожного поняття, він разюче відважно вольтижує на всіх трапеціях мистецтва переказу, а в останньому розділі подужує написати речення завдовшки, гадаю, понад шістдесят сторінок (адже в півторатисячосторінковій цеглині описано однісінький день, а ночі, яка йде за ним, повинна бути присвячена інша книжка).
У його оркестрі – ряснота голосних і приголосних усіх мов, усі специфічні вислови всіх наук, усі жаргони й діалекти, англійська в нього перетворилася на пан’європейське есперанто. Угору-долу, з кінця в кінець блискавично розгойдується геніальний акробат, він танцює між брязкітливими мечами, перестрибує всі прірви аморфності. Мовна творчість саме по собі вже потверджує геніальність людини; в історії нової англійської прози з Джеймсом Джойсом починається розділ, у якому він – початок і кінець.
Висновок. Місячне світло, що впало на нашу літературу, грандіозність, унікальність, дозволена лише цій одній людині, героїчний експеримент надіндивідуальності генія-дивака. Нічого немає тут від Гомера, абсолютно нічого. Гомерове мистецтво ґрунтується на чистоті лінії, тоді як цей мерехтливий екран пекла духу зачаровує душу якраз її шаленою гонитвою. І звісно, це ніякий не Достоєвський, хоча ближчий до нього фантазією бачення і надміром почуттів. Будь-яке порівняння з цим одноразовим експериментом завжди марне. Внутрішня ізоляція Джеймса Джойса не зносить жодних зв’язків із вже колишнім, вона ні з чим не сполучається і тому, ймовірно, не породить послідовників. Людина-метеорит, сповнена темної, первісної сили, твір-моноліт, як ті письмена середньовічних магів на сучасний лад, що пов’язують творчі елементи з метафізичною містифікацією, приголомшливі знання з жорстокою дотепністю. Твір, який, радше, будує мову, аніж світ.
А проте ця книжка – неминуще діяння, вона – геніальний курйоз, і залишииться нам блоком розгадок, не пов’язаним із навколишнім плодючим світом. І час, певно, потвердить, що ця книжка, як усе, що володіє даром сивілли, гідна глибокого шанування людства. У кожному разі, вже нині поставмося з повагою до цих свавільних, сильних і облесливих зусиль, виявімо глибоку повагу до Джеймса Джойса!

1. Герой роману Дж. Джойса «Портрет митця замолоду» (вид.: часописне – 1913–1914, окремою книжкою – 1916).
2. Джузеппе Медзофанті (1774–1849) – італійський куріальний кардинал. Сповідував багато іноземних солдатів під час війни між Австрією та Францією, за що отримав посаду «сповідник іноземців», тоді ж вивчивши низку мов. Згодом був хранителем Ватиканської бібліотеки. Став відомий як видатний поліглот.