ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Ігор Деркач
2019.07.23 18:04
Нема коли сміятися, панове.
Усе, що мали, в Лету загуло.
Іще такого радісного шоу
і на, і в Україні не було.

ІІЧого недобачали, те почули.
І ось вона оказія яка –
іде телепортація в минуле

Володимир Бойко
2019.07.23 17:14
Сорок років черепашка
В магазин ішла по пляшку.

Озвірілі бегемоти
Розтоптали кашалота.

Зденервована горила
Вистрибнула з гвинтокрила.

Сергій Губерначук
2019.07.23 15:20
Я натхнення своє ображав,
не бажав його і зневажав.
А ходило воно за мною,
як намисто за купою гною…

І учора прийшло, і тепер ще сидить…
А мені то тривожно, то радісно вмить…
То заплачеш, як дурень,

Олександр Сушко
2019.07.23 14:43
Кохатися - ще та маруда,
Красу звільняю від одеж.
Не цілувати - грішним буду,
А поцілую - грішник теж.

Украв її із темних келій,
І хоч із нею пропаду -
Притиснув крилами до скелі,

Козак Дума
2019.07.23 13:28
Якого роду-племені ви, люди?
Куди лежить тепер ваш битий шлях?
Чекаєте якого й звідки чуда?
Чиє колосся зріє у полях?

Чия нога топтатиме віднині
долини предків, пам’ять їх, кістки?..
Над ким проллє високе небо, синє,

Олена Побийголод
2019.07.23 11:48
Із Івана Буніна

В’ється шлях в снігах одноманітних.
Потім - міст, яруга, чагарі,
під горою - селище самітне,
та забутий цвинтар на горі.

Ні душі в селі; не червоніють

Світлана Майя Залізняк
2019.07.23 09:59
Варани - місцеві, приїжджі.
Канапки на таці травистій.
Вечірка влаштована Іржі.
Йде травесті-кралечка Христя...

Лягає, просовує ногу
в кільце від гранати повія.
До туї прив'язано дога.

Надія Тарасюк
2019.07.23 08:58
Синичка шукала поживу… Я ж відшукувала щастя. Хай коротке, як заячий хвостик. * * * У садку виросли маргаритки. Рожевощокі, мов карапузи. Чи помічу їх біля твоєї лілії? * * * Розглядаю хмарини. Квітка, коник, динозавр… Котра з них МОЯ? * *

Микола Соболь
2019.07.23 06:47
Пульсує джерело, струмить.
Не відкладайте дня на завтра.
Бо зрештою настане мить –
Лиш гай про тебе прошумить
Й життя-буття погасне ватра.

Від пострілу стікає час.
Вбивати люди не повинні!

Віктор Кучерук
2019.07.23 06:32
Смієшся ти - і я радію,
Сумуєш ти - і я журюсь,-
Розчарування і надії
Знедавна ділимо чомусь.
Немов злились в єдине ціле
Озерце змушено струмки,
А там на двох і штиль, і хвилі,
І риби, й полиски луски.

Ярослав Чорногуз
2019.07.23 03:12
На листі потьмяніла бірюза,
І ніч ковтнула обриси пресвітлі.
Осінній смуток в душу заповза,
Вогні у небі, як відьомські мітли.

Літак у темряві летить, свистить,
І сопла випускають скрип і скрегіт.
У моторошних призвуках на мить

Іван Потьомкін
2019.07.22 22:06
Коли од раббі Нахмана я був далеко.
Набагато далі, ніж Умань од Єрусалима,
І був наївним, бо гадав, що потім
Побачу, прочитаю,послухаю, зустрінусь...
Роки громадили слухняно сподівання
І чи не полетіли б вони зі мною в надсвіти,
Якби на старості, уж

Серго Сокольник
2019.07.22 22:01
День закінчує вечір
Нескінченності літа. І ось
В небі пташка щебече,
Що замерзне в зимовий мороз...
І метелик літає
Від кульбаби до хмелю... Та ні...
Він свою відшукає
Поміж скелець труну у вікні.

Світлана Майя Залізняк
2019.07.22 17:34
Ще не бачу таємної кнопки.
Викликати спецназівців - зась.
Йде нападник: перевертнем, гопки...
Таргану висота не здалась.

Висихає невдаха тропічний.
Дві петарди по ньому... і тиш.
Повз до мене повз Ямпіль та Ічню,

Сергій Губерначук
2019.07.22 15:18
Мурчить і грається з тобою, мов з клубком,
смугастий тигр з оранжевим оскалом.
Це ти вдихнув і видихнув магічне "Ом"
і приручив його своїм язичним жалом.

Ти не псуєш нас, мову джунґлів знаєш ти,
і кожне дерево тобі підзвітне над тобою.
Ти сірій

Олександр Сушко
2019.07.22 13:19
Варить гарно в торгаша кебета,
Не потрібна бізнесу війна.
Мають дезертири президента
Не солдата, а веселуна.

Цирк на дроті років п'ять ітиме,
Віп-паяца полк охороня...
Мій окоп патьоками рудими
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Сергій Губерначук
2019.07.07

Ярослав Філософ
2019.07.03

Віктор Сурженко
2019.06.19

Юлія Савіцька
2019.04.01

Надія Тарасюк
2019.02.03

Казки Старої Ґадзюби
2019.01.29

Вікторія Їхова
2019.01.26






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Василь Буколик / Проза

 Штефан Цвайґ. Книжка як брама у світ

Переклав Василь Буколик


Два відкриття людського розуму – ось підвалина будь-якого руху на землі: рух у просторі став можливий завдяки винайденню круглого колеса, яке обертається навколо своєї осі, та рух духовний – завдяки винайденню писемності.
Дехто безіменний, котрий десь, колись зігнув у обруч неслухняне дерево, навчив людство долати відстань між країнами й народами. Візок зробив доступними зв’язки, перевезення, подорожі, він стер межі, які виникли з волі природи й утримували плоди, каміння, вироби й руди у вузьких рамках кліматичної батьківщини. Тепер кожна країна жила не сама по собі, а в тісному спілкуванні з рештою світу: Північ і Південь, Захід і Схід, Старий світ і Новий світ через це відкриття наблизилися одне до одного. І подібно як колесо в послідовно вдосконалюваних формах – у бігу паровоза, ривку автомобіля, скаженому обертанні пропелера – долало земне тяжіння, так і писемність, теж пройшовши довгий шлях від папірусного звитка, від аркуша до книжки, долає трагічну обмеженість життєвого досвіду, відведеного людській душі: там, де є книжка, людина вже не залишається наодинці з самою собою, у чотирьох стінах свого світобачення, вона прилучається до всіх звершень минулого і сучасності, до думок і чуттів цілого людства. Увесь або майже весь духовний рух нашого духовного світу нині пов’язаний з книжкою, і та піднесена над матеріальним світом форма прояву життя, яку ми йменуємо культурою, була б немислима без книжки.
Та лише вряди-годи, у лічені моменти нашого приватного життя ми усвідомлюємо цю наснажливу, світобудівну силу книжки. Адже книжка віддавна стала невід’ємною частиною нашого буденного життя, і ми втратили здатність дедалі знову побожно захоплюватися дивом, явленим у ній. Як, самі того не знаючи, ми з кожним подихом поглинаємо кисень і цією невидимою хімічною речовиною таємно живимо й освіжаємо нашу кров, так не помічаємо ми й того, що наш погляд, скерований у книжку, безперервно поглинає духовну поживу, яка або освіжає, або втомлює наш розум.
Для нас, вихованців багатовікового царства писемності, читання зробилося майже м’язовою функцією, майже автоматичним рухом, а книжка, супроводжуючи нас від першого класу школи, стала чимось такою мірою при нас і поруч нас сущим, що здебільшого ми беремо її в руки недбало, без усілякого трепету, як беремо свій жакет, рукавичку або цигарку, як беремо будь-який з продуктів масового виробництва. Доступність скарбу завжди позбавляє нас пошани до нього, і тільки в достеменно творчі, роздумливі, споглядальні моменти нашого буття звичне і звичайне знову обертається дивом. Єдино в ці рідкісні години заглибленого споглядання ми побожно приймаємо розумом ту магічну, облагороджувальну силу, якою книжка наповнює наше життя і яка робить книжку настільки необхідною нам, що ми, діти двадцятого сторіччя, вже не мислимо свого внутрішнього світу без її чудесної присутності.
Рідкісні, вельми рідкісні ці моменти, але саме тому кожен із них довго, подеколи роками живе в пам’яті. Так я, наприклад, донині точно пам’ятаю день, місце і годину, коли мені відкрилося до кінця, яким глибоким творчим зв’язком сполучений наш особистий, наш внутрішній світ із світом книжок, видимим і водночас невидимим. Я вважаю, що маю право розповісти про цю хвилину прозріння і пізнання, не ризикуючи видатися нескромним, бо при всьому вузько приватному характері цієї хвилини її значення виходить далеко за межі моєї випадкової особистості.
Тоді я мав років двадцять шість, вже сам писав книжки, тобто знав дещо про таємничі перетворення імлистої мрії, ідеї, фантазії, знав про фази, які проходить задум, перш ніж, після низки дивовижних згущень і сублімацій, обернутися на той вкритий картоном прямокутник, який ми називаємо книжкою, на той предмет, що продається і купується, має ціну, лежить за склом вітрини, мов безвільний товар, а все-таки зберігає живу душу – кожний окремий примірник, нехай продажний, але належний самому собі – самому собі й комусь іншому, тому, хто з цікавіістю перегортає сторінки, і ще більше тому, хто читає, але остаточно – лише тому, хто не просто читає, а насолоджується читанням. Коротше, я сам вже пізнав декотрі таємниці непередаваного словами процесу переливання, коли твоя особиста субстанція крапля за краплею переливається в чужі артерії, доля в долю, чуття в чуття, думка в думку; але всі чари, уся глибина, уся сила, уся сутність дії друкованого слова ще не відкрилися мені, я лише невиразно міркував про неї, невиразно і не до кінця. Відкриття прийшло до мене того дня і тієї години, про які й хочу розповісти.
Я їхав пароплавом, італійським пароплавом по Середземному морю, від Ґенуї до Неаполя, від Неаполя до Туніса, від Туніса до Алжира. Мандрівка повинна була зайняти кілька днів, а пароплав ішов майже порожній. Так вийшло, що я часто розмовляв з одним молодим італійцем із суднової команди. Він був кимось на подобу помічника стюарда, підмітав каюти, чистив палубу, словом, виконував ту роботу, яка в загальнолюдській ієрархії вважається чорною. Зі щирим задоволенням я дивився на квітучого, чорноокого, смаглявого хлопця, що, усміхаючись, оголював свої чудові зуби. А усміхався він часто, любив свою співучу і гнучку мову і ніколи не забував доповнювати музику італійського мовлення виразною жестикуляцією. Обдарований непересічним мімічним талантом, він вловлював звички будь-якої людини й передражнював їх: як шамкає беззубий капітан, як крокує палубою старий англієць, висунувши вперед ліве плече, як поважно прогулюється по обіді кок, поглядом знавця окидаючи животи пасажирів, ситих його зусиллями. Мені було дуже потішно балакати з моїм смаглявим дикунцем, бо цей хлопець із ясним чолом і татуюванням на руках, котрий, за його оповідями, багато років пас овець у себе на батьківщині – на Ліпарських островах, вирізнявся добродушною довірливістю молодого звіриняти. Він одразу відчув, що я прихильний до нього і найбільш охоче розмовляю саме з ним, тому він навпрямки виклав мені рішуче все, що знав про себе, і не минуло й двох днів, як ми стали майже друзями чи товаришами.
І раптом між нами виникла невидима перешкода. Ми закотвилися в Неаполі, прийняли на борт вугілля, пасажирів, овочі й пошту, словом, звичайний пароплавний раціон, і вийшли в море. Вже гордий Позілліпо [1] перетоврився на крихітний горбик, вже й хмарки над Везувієм закрутилися кружечками, ніби легкий папіросний димок, коли раптом він підійшов до мене, усміхаючись на всі губи, гордо показав мені зім’ятого, щойно одержаного листа і попросив мене прочитати цього листа йому.
Я не відразу його зрозумів. Вирішив, що Джованні одержав листа іноземною мовою, німецькою або французькою, листа від дівчини – такий хлопець не міг не подобатися дівчатам – і хоче, аби я переклав йому італійською це ніжне послання. Але листа було написано по-італійському. То чого ж він хоче? Аби я довідався, про що йому пишуть? Та ні ж бо, заперечив Джованні майже сердито, аби я прочитав йому листа, прочитав вголос. І тут я все збагнув: цей вродливий, розумний юнак, який має і вроджений такт і справжню грацію, входив до встановлених статистикою сім чи вісім відсотків італійської нації, котрі не вміють читати. Він був неписьменний! Я не міг пригадати, аби мені коли-небудь випадало безсідувати з представником цього племені, яке в Європі вимирає. Джованні був перший неписьменний європеєць, який мені трапився, і я, ймовірно, поглянув на нього щиро здивований – вже не як на друга чи товарища, а на як музейний експонат. Листа, звісно, я прочитав йому, листа від якоїсь швачки, чи то Марії, чи Кароліни, де було написано те, що дівчата пишуть таким хлопцям у будь-якій країні свііту будь-якою мовою. Він пильно стежив за рухом моїх губ, і я зауважив, як він силкується запам’ятати кожне моє слово. На його чолі вже позначилися зморшки, так спотворило його обличчя уважне напруження, зусилля все точно запам’ятати. Двічі я прочитав листа, повільно, чітко; він всотував кожне слово, його очі засяяли, а рот зачервонів, мов розкітла червона троянда. Але тут підійшов один з офіцерів, і мій Джованні зник.
От і все, уся історія. Та, власне, прозріння розпочалося для мене пізніше. Я лежав у шезлонгу і милувався південною ніччю. Моє дивовижне відкриття не давало мені спокою. Уперше зустрів я непиьменного, і не кого-небудь, а європейця, і притому, на мій погляд, вельми недурного, з яким я розмовляв, як із рівним, і мене надзвичай переймала, навіть мучила думка про те, як може відбиватися світ у цьому мозку, перегородженому для писемності.
Я намагався уявити собі, що це означає – не вміти читати, намагався уявити себе на місці цього чоловіка. От бере він газету – і нічого в ній не розуміє. От бере він книжку і зважує її на руці – трохи легша за шматок дерева або заліза, чотирикутна, пістрява непотрібна річ – і знову відкладає її, не знаючи, що з нею робити. От зупиняється він перед книжковою крамницею – і всі ці красиві, строкаті, жовті, зелені, червоні, білі прямокутники з золотим тисненням на корінці для нього однаково, що бутафорські фрукти або запечатані флакони духів, які не пропускають запаху. От при ньому називають священні імена Ґете, Данте, Шеллі, а вони нічого не говорять його серцю, для нього це пустий звук, безглузде сполучення складів. Йому, бідоласі, невідомо, скільки насолоди раптово дарує людині однісінький рядок, який сяйнув, наче срібний місяць з-за темних хмар, йому невідомі глибокі потрясіння, коли в тобі починає жити чужа, вигадана доля. Він замурований у самому собі, бо не знає книжки, він провадить тупе існування троглодита, і не можна збагнути, як він, відтручений од світу, зносить це життя і не задихнеться від власної вбогості. Як можна жити, не знаючи нічого іншого, крім того, що випадково бачить око або чує вухо, як можна дихати без подиху світу, який струменіє з книжок? Дедалі старанніше я намагався уявити становище невмілого читати, відрізаного од духовного світу, я намагався штучно відтворити його спосіб життя, як учений за однією палею намагається реконструювати існування брахеоцефала або неандертальця. Але я не міг проникнути в мозок такої людини, пізнати склад думок європейця, котрий за все своє життя не прочитав жодної книжки, як не може глухий пізнати чарівну силу музики за описами.
Так і не зумівши проникнути у внутрішній світ неписьменного, я спробував полегшити собі завдання – своє власне життя уявити без книжок. Спершу спробував на якийсь термін виключити зі свого життя все, що я дізнався через писемність і передусім із книжок. Від перших же кроків зазнав невдачі. Адже те, що я звик усвідомлювати як моє власне «я», цілковито розпадалося при першій же спробі вилучити з нього знання, досвід, дар проникати в чужі почуття, чуття людської спільності й власної гідності – словом, усе те, чого я набув завдяки книжкам і освіті. За кожним предметом, за кожною подією тягнулися спогади й спостереження, вичернані з книжок, кожне окреме слово викликало в пам’яті нескінченний ланцюг асоціацій з прочитаного і вивченого. Приміром, варто було мені згадати, що я їду до Алжира і Туніса, як довкола слова «Алжир», навіть попри мою волю, наче кристали, зі швидкістю блискавки виростали сотні асоціацій: Карфаген, культ Ваала, Саламбо, рядки з Тита Лівія, що розповідають про битву під Замою, де зустрілися пунійці й римляни, війська Сципіона і війська Ганнібала – і та ж сама сцена в драматичному фрагменті Ґрільпарцера; сюди ж вривалися багатобарве полотно Делакруа і флоберівський опис природи; і те, що Сервантеса було поранено, саме коли війська Карла V штурмували Алжир; і тисячі інших подробиць чарівно оживали, заледве я вимовляв вголос або навіть подумки слова «Алжир» і «Туніс»; два тисячоріччя війн, історія середніх віків – незліченні картини, які спливають у пам’яті; усе, що вивчив, усе, що прочитав я за своє життя, послугувало чарівному збагаченню одного слова, яке випадково спливло.
І зрозумів, що милість або дар мислити широко і вільно, з безліччю розгалужень, що цей чудовий, єдино правильний спосіб побачити світ не з одного, а з багатьох боків, дається в розпорядження лише тому, хто понад власний досвід всотав досвід багатьох країн, народів і часів, який зібрали й зберігають книжки, і я жахнувся з того, яким обмеженим мусить видаватися світ людині, позбавленій книжок. Але самою своєю здатністю все це продумати й так гостро відчути, яким убогим є бідний Джованні без високої радості світосприйняття, цим неповторним даром приголомшуватися чужими, випадковими долями – чи не завдячую я своїй близькості до книжки? Бо що ми робимо читаючи, як не живемо життям чужих людей, дивимося на світ їхніми очима, думаємо їхні мозком? І одна ця благодатна й одухотворена мить наповнила мене палкою вдячністю на думку про незліченні моменти щастя, що їх мені подарували книжки; приклад за прикладом спливав з глибин пам’яті; вони вирували, наче зорі над моєю головою; я згадував ті випадки, які виштовхували моє життя з вузькості незнання, вчили мене справжніх цінностей і посилали мені, маленькому хлопчикові, досвід і знання, що багато в чому перевершували мої, тоді ще мізерні, фізичні сили. Саме тому – тепер я зрозумів це – душа хлопця казково ширилася, коли він читав життєписи Плутарха, про пригоди Мічмана Ізі [2] або про подвиги Шкіряної Панчохи [3], адже з ними до міського помешкання вривався світ непогамовних пристрастей і заразом виносив мене з тих чотирьох стін; книжки вперше показали мені безмежність нашого світу і блаженство занурення в нього. Переважну частину наших душевних порухів, бажання розсунути межі свого «я», поліпшити частину нашої істоти, усю цю священну спрагу подарувала нам сіль книжок, яка щораз знову спонукає нас випити свіжих вражень. Я згадував знаменні рішення, ухвалені завдяки книжкам, зустрічі з давно померлими письменниками, часом важливіші для мене, аніж зустріч із жінкою або другом, ночі кохання, проведені з книжками, коли забуваємо про сон заради високого блаженства; і чим більше я думав, том більше доходив переконання, що наш духовний світ складається, ніби з мільйонів монад, з окремих вражень, найменшу частину яких становить особисто побачене і пережите, а всім іншим – основною масою – ми завдячуємо книжкам, прочитаному, сприйнятому, вивченому.
Дивовижно було продумати це. Знову пригадалися забуті моменти щастя, які прийшли до мене з книжок; один тягнув за собою другий, і, як при спробі полічити зорі на чорному оксамиті неба, увесь час, збиваючи мене з лічби, виникали нові, так і при спробі зазирнути у свою внутрішню сферу я збагнув, що це наше зоряне небо теж осяяне незліченною безліччю вогнів і що ми, обдаровані духовними радощами, маємо другий всесвіт, який у сяйві обертається довкола нас під звуки таємничої музики. Ще ніколи книжки не були мені такі близькі, як у ту годину, коли я не тримав у руках жодної, а тільки думав про них, але думав з усією вдячністю прозрілої душі. Завдяки мізерному випадкові – зустрічі з неписьменною людиною, з нещасним євнухом духу, створеним таким самим, як ми, але через цю єдину ваду позбавленим здатності вриватися, люблячи й створюючи, у найвищий із світів, – я відчув усю магію книжок, яка щогодини відкриває глибини всесвіту кожному, хто здатний їх прочитати.
Але той, хто одного разу пізнав ціну написаного і надрукованого, ціну духовного спілкування через слово в усій її незмірній глибині – чи сприяла цьому пізнанню одна книжка чи вся сукупність книжок, – той співчутливо усміхнеться, бачачи малодушність, яка опанувала сьогодні багатьох, навіть розумних людей. Час книжок минув, нині слово належить техніці, побиваються вони; грамофон, кінематограф, радіо, як більш майстерні й зручні передавачі слова і думки, вже витісняють книжку, і скоро її культурно-історична місія відійде в минуле. Який вузький погляд, яка куца думка! Адже де і коли техніці вдавалося здійснити бодай одне диво, яка перевершило б або хоч порівнялося з дивом, явленим нам у книжці тисячу років тому? Хімія не винайшла вибухової речовини, яка б могла так потрясти увесь світ; немає такої криці, такого залізобетону, який перевершив би довговічністю цей стосик паперу, вкритий друкованими знаками. Жодному джерелу енергії ще не вдавалося створити такого світла, який часом іде від маленького томика, і ніколи електричний струм не матиме такої сили, яку має електрика, закладена в друкованому слові. Нестаріюча і незнищенна, непідвладна часові, найбільш концентрована сила, у найбільш насиченій і багатоманітній формі – ось що є книжка; тож чи вона мусить боятися техніки; хіба не через ті самі книжки техніка вдосконалюється і поширюється? Усюди, не тільки в нашому особистому житті, книжка – альфа й омега будь-якого знання, підвалина кожної науки. І чим тісніше ти пов’язаний з книжкою, тим глибше відкривається тобі життя, бо завдяки її чудесній допомозі твій власний погляд зливається з внутрішнім поглядом сили-силенної людей, і, люблячи її, ти стократно повніше і глибше споглядаєш світ і проникаєш у нього.


Статтю написано як вступ до розділу «Зустрічі з книжками» у збірці «Зустрічі з людьми, містами, книжками».
1. Позілліпо – пагорб у північній частині Неаполітанської затоки, нині в межах Неаполя.
2. Мічман Ізі (або Мічман Тишко) – герой однойменного роману англійського пригодницького письменника Фредеріка Мар’ята (1836).
3. Шкіряна Панчоха – Натанієль Бампо, герой славетної романної пенталогії Джеймса-Фенімора Купера («Звіробій», «Останній з могікан», «Слідопит», «Піонери», «Прерія», 1823–1841).




Рейтингування для твору не діє ?
  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2019-03-08 22:24:48
Переглядів сторінки твору 94
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг -  ( - )
* Рейтинг "Майстерень" -  ( - )
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.774
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми КЛАСИКА
ПЕРЕКЛАДИ ПРОЗИ
Автор востаннє на сайті 2019.07.23 20:30
Автор у цю хвилину відсутній