Переклав Василь Буколик

Він народився 10 липня 1871 року в Парижі, наприкінці війни – у багатій, дуже багатій буржуазній родині славетного лікаря. Але ні мистецтво батька, ні мільйонні статки матері не змогли врятувати йому дитинство: маленький Марсель дев’ятирічним назавжди втрачає своє здоров’я. Одного разу, після прогулянки в Булонському лісі, у нього з’являться приступи астматичних судом, і жахливі припадки шматуватимуть його груди все життя, до останнього подиху. З дев’яти років майже все йому буде заборонено: подорожі, рухливі ігри, фізичні вправи, пустощі, усе, що йменується дитинством. Так, вже дитиною він стає спостерігачем, тонко чутливою, вразливою, легко збудливою, надзвичай дратівливою істотою, клубком нервів.
Він пристрасно любить поля, ліси, луки, але рідко може виїжджати за місто, і ніколи – навесні: квітковий пилок, запаморочливе повітря пробудження природи хворобливо ранить його запалені органи. Він пристрасно любить квіти, але не повинен до них наближатися. Друга, який входить до його кімнати з гвоздикою в петлиці, він мусить просити прибрати квітку, а відвідання салону, в якому на столі стоїть букет квітів, спричиняє приступ, який надовго вкладає його в ліжко.
Подеколи він виїжджає в закритій кареті, аби крізь шибки її вікна поглянути на улюблені барви, на дихаючі чашечки квітів. І от він бере книжки, книжки, книжки, аби читати про подорожі, про недоступні йому краєвиди. Одного разу він поїде у Венецію, кілька разів – до моря, але кожна подорож коштує йому забагато сил. І він майже весь час проводить у Парижі.
І дедалі ретельнішим стає його сприйняття всього людського. Інтонації голосів співрозмовників, прикраса у волоссі жінки, манера людини сідати до столу і вставати з-за нього, усі найдрібніші деталі, що якось прикрашають людське існування, надзвичай міцно фіксує його пам’ять. Найтонші подробиці миттєво зауважує його завжди пильне око, усі зв’язки, повороти, звороти й затримки, бесіди з усіма коливаннями гучності вловлює і запам’ятовує його вухо. Пізніше на ста п’ятдесяти сторінках у своєму романі він зможе відтворити розмову графа Норпуа і при цьому не буде пропущено жодної миті тої розмови, жодного випадкового руху мовця, жодної паузи, жодного нюансу: зір і слух цієї дуже хворої людини зберегли надзвичайну активність.
Спочатку батьки передбачали йому кар’єру вченого і дипломата, але через його слабке здоров’я од цих намірів мусили відмовитись. Зрештою квапитися нема чого, батьки багаті, мати обожнює його – і от він розтринькує свої роки в компаніях і салонах, провадить до тридцяти п’яти років разюче сміховинне, безглузде, беззмістовно дозвільне життя, яке, мабуть, може провадити великий митець, поводячись як сноб, беручи участь у всіх заходах багатих ледарів, які йменуються вищим світом; він усюди присутній, усюди його приймають.
Протягом п’ятнадцяти років щоночі, у кожному салоні, навіть найбільш недоступному, безумовно, можна зустріти цього сором’язливого чоловіка, завжди вельми шанобливого до пань великого світу, він дуже ніяковіє перед ними й забавляє їх, завжди зайнятий балаканиною, залицяється або нудьгує. Завжди стоїть він у якомусь кутку, м’яко вступає в розмову, і вельможі, які мешкають у передмісті Сен-Жермен, дивовижним чином терплять нетитулованого гостя, і вже це для нього – найвищий тріумф.
Адже молодий Марсель Пруст не має жодних зовнішніх переваг. Він не особливо вродливий, не особливо елегантний, він не аристократ, і навіть – син єврейки. Його літературні заслуги не потверджують його прав на відвідання таких салонів, оскільки його маленька книжечка «Втіхи й дні», попри доброзичливу передмову Анатоля Франса, не має ні ваги, ані успіху. Він здобув прихильність до себе єдино своєю щедрістю: обсипає всіх жінок дорогими квітами, закидує світ несподіваними подарунками, усіх запрошує, сушить собі мозок над тим, як би догодити й сподобатися найнікчемнішому бовдурові великосвітського товариства.
У готелі «Ріц» він дуже добре відомий своїми званими вечорами й фантастичними чайовими. Він дає вдесятеро більше, ніж американські мільярдери, і тому, заледве він входить до готелю, усі шапки служників догідливо злітають з голів. Його звані вечори неймовірно марнотратні й кулінарно вишукані. У найліпших крамницях міста він замовляє продукти найвищої якості: виноград – у крамницях Лівого Берега, пулярки – від Карлтона, ранні овочі надсилають йому з Ніцци. І таким-то чином він зв’язує і зобов’язує «tout Paris» люб’язностями й послугами, ніколи не вимагаючи взамін нічого.
Але що ще більше від доброзичливості, від марнотратства робить його своєю людиною в цьому товаристві, – ледве не патологічний пієтет перед ритуалом, його обожнювання етикету, нечуване значення, якого він надає всім світським дамам, усім дурощам моди. Наче Біблію, шанує він неписаний кодекс аристократичних звичаїв: цілими днями переймає його проблема розташування гостей за столом – наприклад, чому принцеса Х. всадовила графа Л. на дальному кінці столу, а барона Р. – на ближньому?
Кожна мізерна плітка, кожна дріб’язкова незручність, що сталася у вищому світі, хвилює його як катастрофа світового значення: він запитує-випитує в п’ятнадцяти людей, що означає таємний порядок черговості запрошень княгині М., або чому інша аристократка прийняла у своє ложе пана Ф. І завдяки цьому пристрасному ставленню до подібних дрібничок, завдяки тому, що він близько до серця приймає подробиці, які пізніше заповнять його книжки, він сам стає церемоніймейстером у цьому сміховинному, у цьому несерйозному великому світі.
П’ятнадцять років цей високий розум, один із найвидатніших людей нашої доби веде таке беззмістовне життя серед нероб і вискочок: удень лежить знесилений, з температурою в ліжку, аби ввечері, надівши фрак, поспішати з салону в салон, марнуючи час на звані обіди, листи й організацію всіляких свят; найнепотрібніша людина в цьому неперервному танці марнославства; усюди його охоче приймають, ніде по-справжньому не помічають, по суті, він – усього лише фрак і біла краватка серед інших фраків і білих краваток.
І всього лише маленька особливість відрізняє його од інших. Щовечора, повертаючись додому і лягаючи в ліжко, неспроможний заснути, він записує все, що спостерігав, що побачив і почув. Поступово накопичуються купи записок, вони зберігаються у великих папках. І подібно як святий Симон, котрого всі вважали придворним царя, виявився долею цілої Доби, так і Марсель Пруст щовечора вносить усі дрібнички й усе мимолітне про «tout Paris» у свої записи, нотатки, начерки, аби, можливо, одного разу ефемерне перетворити на неминуще.
* * *
Чи провадить хворий Марсель Пруст, щоденно вмираючи, вульгарне і безглузде життя сноба протягом п’ятнадцяти років через притаманну йому радість жити саме так, а ці записи й нотатки лише дають йому приємні спогади про швидко відшумілу світську гру? Чи він іде в салон, як хімік – у лабораторію, як ботанік – у поле, аби непомітно зібрати матеріал для великого, неповторного твору, єдиного у своєму ґатунку? Прикидається він чи ні, він побратим у армії марнотратників життя чи просто шпигун іншої, благороднішої держави? Тиняється заради задоволення або з розрахунку, чи є ця ледве не шалена пристрасть до тайнощів етикету його життям і потребою, чи це ж бо велике ошуканство пристрасного аналітика?
Певне, обидві стихії були в ньому так геніально, так чарівно перемішані, що чиста природа митця ніколи б не проявилася в ньому, якби доля своєю суворою рукою раптом не вирвала його з безтурботного світського товариства і не поставила у власний темний світ, лише вряди-годи освітлюваний внутрішнім світлом.
Раптом на сцені змінюються декорації. 1905 року помирає його мати й невдовзі потім лікарі встановлюють, що його хвороба, яка сильно прогресує, невиліковна. Марсель Пруст різко змінює своє життя, зачиняється у своїй келії, на бульварі Османа, і за одну ніч перетворюється з нудьгуючого фланера і нероби на одержиму людину, яка працює без відпочинку, – у літературі нашого часу такого невтомного письменника, мабуть, не знайти; за одну ніч він пориває з розсіяним способом життя і відходить у щовідлюднішу самоту.
Існування цього великого письменника трагічне: цілий день він лежить у ліжку, завжди мерзне його худе тіло, яке стрясає кашель і яке корчиться у конвульсіях, він натягнув на себе три сорочки, напханий ватою нагрудник, товсті рукавиці не можуть його зігріти. Вогонь – у каміні, вікно ніколи не відчиняється, оскільки пара хирлявих каштанів, які виросли поблизу на асфальті, своїм слабким запахом можуть викликати приступ астми (жодні груди в Парижі не відчувають запахів так, як ці). Наче труп, лежить він у ліжку, насилу дихаючи поганим повітрям, отруєним запахами ліків.
Лише пізно ввечері він підводиться, аби побачити трохи світла, трохи блиску його улюбленого світу елегантності, аби побачити кілька аристократичних облич. Слуга натягує на нього фрак, загортає його в пледи й закутує в шубу. Так їде він до «Ріца», аби поговорити з кількома людьми, споглядати його обожнюваний вищий світ. Біля дверей помешкання на нього чекає власний фіакр, чекає біля ресторану всю ніч і потім везе смертельно втомлену людину знову в ліжко.
У світі Марсель Пруст ніколи не буває, проте, ні, єдиного разу був: потребував для роману деталь поведінки одного вельможного аристократа. І от він насилу волочиться до салону – усі приголомшені його появою, – єдино аби спостерігати, як герцог Саґан вставляє монокль у вічнý западину, як його виймає. І ще, раз уночі їде до славетної кокотки, аби спитати її, чи має вона ще того капелюха, якого носила в Булонському лісі двадцять років тому; цей капелюх потрібен йому для опису Одетти. І кокотка, здивована питанням, каже, що давно подарувала цьго капелюха своїй покоївці.
З «Ріца» смертельно втомленого чоловіка привозять у кареті додому. Біля завжди розпаленої печі висять його нічні сорочки й нагрудники, вже він може зняти з себе холодну білизну. Слуга закутує його, веде до ліжка. І там, тримаючи перед собою пюпітр, він пише свій роман «У пошуках втраченого часу». Двадцять папок вже добряче напхані начерками, крісла і столи біля ліжка, саме ліжко закидані аркушами з записами. Отак він пише, удень і вночі, кожної години, вільної од сну, гарячка в крові, руки в рукавицях тремтять від холоду, але він продовжує писати – далі, далі, далі.
Подеколи друг його відвідає, він жадібно випитує прибулого про все, чим живе великий світ, будь-яка подробиця, будь-яка дрібничка його цікавить, згаслий, він надалі всіма чуттями переноситься в життя товариства, колись йому близького. Немов мисливсьих собак, він жене своїх друзів, вони повинні розповісти йому про цей чи про той скандал, він мусить до найменших деталей знати все про ту або ту особистість, і все, що йому розповідають, він записує з нервовою жадобою.
А гарячка шматує його все сильніше. Дедалі швидше руйнується і гине ця бідна гарячкова істота, уламок людини, Марсель Пруст. Дедалі розростається широко задуманий твір, роман чи, більше того, серя романів «У пошуках втраченого часу».
* * *
Цей твір було розпочато 1905 року, 1912-го Пруст вважає роман закінченим. За обсягом, либонь, буде три грубі томи (проте, оскільки праця над романом у процесі друкування тривала, книг буде не менще десяти). Тепер його мучить питання публікації книжки. Сорокарічний Марсель Пруст абсолютно нікому не відомий, але гірше за невідомість те, що серед літераторів він має кепську репутацію. Марсель Пруст – сноб із салонів, великосвітський письмак, час від часу друкував у «Le Figaro» анекдоти про салони (причому не вельми вчена публіка завжди плутала Марселя Пруста з Марселем Прево). Від такого нічого доброго чекати не випадає. На пряму дорогу, отже, він розраховувати не повинен. І друзі намагаються опублікувати книжку, використовуючи зв’язки у вищому світі.
Один титулований аристократ запрошує до себе Андре Жіда, редактора «Nouvelle Revue Française», і передає йому рукопис. Але «Nouvelle Revue Française», який пізніше заробить на цьому творі сотні тисяч франків, різко відхиляє роман, точно так само відмовляються од публікації і «Mercure de France», і Оллендорф. Нарешті знаходиться хоробрий видавець, який вирішив ризикнути, але мине ще два роки, до 1915-го, коли з’явиться перший том великого твору. І якраз тоді, коли успіх вже готовий розправити крила, вибухає війна і змушує його перервати політ.
* * *
Цей щонайсамобутніший твір нашого часу помітять у Франції лише по війні, коли вийде у світ вже п’ятий том роману. Але гучна слава увінчає Марселя Пруста, виснажену, в гарячці, гранично нервову людину, тінь, яка сіпається, руїну, нещасного хворого, який зібрав усі залишки своїх сил, аби тільки дожити до появи на світ своєї книжки. Він надалі вечорами волочиться до «Ріца». Там, за накритим столом або в ложі портьє, він править коректуру останніх відбитків, бо вдома, у своїй кімнаті, у ліжку він вже відчуває наближення смерті. Лише тут, де перед його очима знову розгортається любе йому життя світського товариства, лише тут він ще відчуває в собі крихти останніх сил, а потрапивши додому з підбитими крилами, він оглушує себе наркотиками або збуджує кофеїном для короткої бесіди з друзями чи для нової роботи.
Дедалі гіршає його здоров’я, дедалі жадібніше, у більш гарячовитому поспіху, прагнучи випередити смерть, працює ця людина, яка задовго байдикувала. Лікарів він більше не хоче бачити, вони дуже довго мучили його і ніколи не допомагали. Так він бореться зі смертю сам на сам і помирає 18 листопада 1922 року. В останні дні, помираючи, він кидається назустріч неминучій смерті з єдиною зброєю митця – здатністю спостерігати. Героїчно, до останньої години він аналізує свій стан, і ці останні записи, які він вніс вже в коректуру, покажуть смерть героя книжки Берґота ще виразнішою, правдивішою, введуть в опис найінтимніші деталі, ті останні, яких письменник не міг знати, які відомі лише тому, хто помирає.
І останній його рух – це спостереження. На нічному столику померлого знаходять залиті перекинутою склянкою з ліками нотатки, які тяжко розібрати, записані рукою, що костеніла. Нотатки для дев’ятого тому, робота над яким вимагала років і років, тоді як йому, Марселеві Прусту, належали тільки хвилини. Так він протистоїть смерті: останній чудовий жест митця, який переміг страх перед смертю, що стояла в його ногах.