«Коли б я мав золотії гори
І ріки, повнії вина,
Віддав би все за ласки й погляд,
Щоб володіла мною ти одна».

«Не нарікай несправедливо,
Скажи всю правдоньку вітцю,
Тоді ж бо вільно і щасливо
В молитві рушимо к вінцю».

«Ох, ні, твою, голубко, руку
В нього просив неоднораз.
Не зрозумів він мою муку
І дав відмову, як наказ.

Спитай у серця ти поради,
Стражданням сповнена моїм.
І святих обіцянь заради
Біжи з коханим ти своїм».

«Ну, як же, милий, я покину
Країну милу і рідню?
Ти ж бо заїдеш на чужину,
Мене залишиш там одну».

Чкурнули ми в край велелюдний,
Та зрадив він, як рік зійшов.
Забув і клятву передшлюбну,
Бо іншу любку там знайшов.

Мені ж сказав сором’язливо:
«Вертайся знов у дім батьків.
Без тебе буду я щасливий!»
І мовчки з ганку мене звів.


«Когда б имел златые горы
И реки, полные вина,
Все отдал бы за ласки, взоры,
Чтоб ты владела мной одна».

«Не упрекай несправедливо,
Скажи всю правду ты отцу.
Тогда свободно и счастливо
С молитвой мы пойдем к венцу».

«Ах, нет, твою, голубка, руку
Просил я у него не раз.
Но он не понял мою муку
И дал жестокий мне отказ.

Спроси у сердца ты совета,
Страданьем тронута моим.
И, веря святости обета,
Беги с возлюбленным своим».

«Ну как же, милый, я покину
Семью родную и страну?
Ведь ты заедешь на чужбину
И бросишь там меня одну».

Умчались мы в страну чужую,
А через год он изменил,
Забыл и клятву роковую,
Когда другую полюбил.

А мне сказал, стыдясь измены:
«Ступай обратно в дом отца.
Оставь, Мария, мои стены!»
И проводил меня с крыльца.