Переклав Василь Буколик

Учитель початкової школи № 17 міста Н. пан Лі Де-цзюнь мав кепський настрій. Він понуро вийшов з дому і потупав до школи. За сніданком дружина подала йому юшку просто з вогню, таку гарячу, що він до пухирів обпалив собі язика. Але ж відомо: щастя не приходить удвох, біда не приходить сама. Лі Де-цзюнь шанобливо ставився до філософії фатуму.
Коли він вийшов із свого провулку і повернув до річки, на березі з розлогого дерева зірвалася ґава і зловісно закрякала. Це остаточно порушило його рівновагу. Він провів ґаву сердитим поглядом. А тут ще проміння сонця, яке визирнуло з-за даху будинку, вдарило йому прямо в обличчя. В очах пана Лі закрутилися веселкові кола, кроки заплуталися, і він впав, зачепившись дірявим черевиком за камінь, який лежав біля узбіччя дороги.
– Хай йому всячина! То певно, що біда не приходить сама! – випльовуючи напхану в рота землю, спересердя вигукнув пан Лі.
Він хотів вже повернути додому і дати доброго прочухана дружині, колишній шкільній вчительці, яка, привівши на світ шестеро дітей, у двадцять шість років виглядала шістдесятилітньої старою. Ні, треба поспішати, о пів на дев’яту розпочинається урок. «Дзінь-дзінь-дзінь» – весело і безтурботно продзвенів перший дзвоник, мовби кепкуючи з невдач пана Лі Де-цзюня.
Він похапцем вбіг до вчительської, стягнув з голови стару, потріпану шапку, і з оголеної лисини піднялася така пара, наче з гарячих пампушок; ще ривок, два-три стрибки – і він вже в класі, а пара на гладенькій поверхні лисини тим часом згустилася в крапельки поту.
– Шановні учні… е-ге-ге, шановні учні… сьогодні ми прочитаємо… оповідання про птаха…
Заледве він оголосив тему уроку, як із другої парти підняв руку один із його вихованців, затятий бешкетник:
– Пане Лі! Дозвольте вийти!
Пан Лі обурено відкинув книжку вбік і зробив великі очі.
– Урок щойно розпочався, а ти вже просишся вийти, – він підвищив голос.
Та хлопчик уперто тягнув:
– Пане вчителю, мені треба вийти!
По деякій паузі Лі Де-цзюнь з тяжким серцем відпустив його.
Опівдні, після тригодинних занять, коли його язик виснажився від утоми, він із грубим жмутком зошитів у руках, насуплений, пішов додому обідати. А там у цей самий час його п’ятий спадкоємець осоромився, навалявши в штанці; дружина зайнялася ним, і обід, звісно, припізнявся.
Пан Лі почав неохоче натщесерце переглядати учнівські роботи – одну, дві, три… ось нарешті остання. Він наснажився, дістав білого аркуша паперу і віддався натхненню:
«Я – Лі Де-цзюнь, уродженець Лупсі. Скомпонував свій життєпис і розповів про самого себе. У юні роки навчався. Казали, що за здібностями не мав собі рівних, а в старості зазнав людського приниження. Чому талан мені зрадив? Чому бракує платні на прожиток жінки й дітей?.. Хоча говорять, що кожен сам коваль свого щастя, хіба наша доля не залежить від волі Неба?! Погляньте! Легковажні й нікчемні люди купаються в розкоші, живуть як дармоїди, доля піднесла їх високо, їхні імена ставлять за приклад. А тобі не залишається нічого іншого, як компонувати свій життєпис. Хто ти? Невідомий вчитель! У твоєму житті малий успіх змінює гірка невдача, векселі відтерміновані, з порожнім черевом ти служиш суспільству, похмуро проживаєш свій вік. І якщо тобі затримають платню бодай на десять днів, то – о , горе! – твої рештки доведеться шукати в крамниці, яка торгує сушеною рибою . В усьому-бо винна доля».
Скінчивши фаталістів трактат, пан Лі взявся перечитувати його, при цьому думаючи про платню, яку йому затримали не на десять днів, а на два місяці, про комірне на чотири з половиною юані, яке він, хоч лусни, мусить сплатити завтра. І тут йому зробилося зовсім кепсько, неначе його скрутили мотузками й душать. Більше він не став правити свого твору.
– Обідати, час обідати! – закричав він. – Ох! ще не готовий?.. Ти… ти мов сонна муха, усе тобі з рук валиться: уранці за сніданком подала юшку просто з вогню, тепер – обіду ніяк не зготуєш!
Так бувало завжди: він був готовий зопалу вдарити її, але в глибині душі усвідомлював, що вона теж нещасна, дружина бідного вчителя, який до того ж удвічі старший за неї. А як їй тяжко жити! Вдома вісім чоловік, та злидні не дозволяють найняти прислугу. Ну що, треба терпіти! Його гнів стих, і він, прибравши вид благородного обурення, пішов з дому. Щоправда, в родині траплялися і великі сварки, коли на кожне його слово дружина відповідала двома-трьома, отож пан Лі Де-цзюнь урешті змовкав і здавався. Так само поганеньким було його становище в школі, де навіть молоді колеги й дрібні канцеляристи мало його за ніщо. Від їхньої нешанобливості в серці пана Лі скипав гнів, наче вода в чайнику. Але тут зазвичай в нього починався приступ кашлю, і гнів згасав.
Вже двадцять років він працював у початковій школі; на його очах спритні колеги й учні один за одним пролізали у світ, досягали багатства і шани, а він заледве перебувався. На щастя, отриманий років двадцять тому чи й більше диплом про закінчення педагогічних курсів виручав його щоразу, коли до школи приходив новий директор, і йому зберігали місце з платнею в тридцять вісім юанів шість цзяо. У противному разі навіть на гарячу юшку, якою обпалився сьогодні вранці, він мусив би жебрати.
Сердитий через те, що обід ще не готовий і він знову може спізнитися на уроки, Лі замислився над тим, як, по суті, мало веселого випало на його долю. Шістнадцятирічним він пішов вчитися на курси – ось перша радість у його житті, десять з лишком років тому було його весілля – ще одна радісна подія. Але потім, скільки пан Лі не напружував своєї пам’яті, більше нічого втішного він не міг пригадати. Тепер він постарів, на обличчі, нічим не порослому, пролягли зморшки. Немовби про його життя мовив Конфуцій: «Маючи сорок-п’ятдесят років, не здобув імені». Він і раніше не міг похвалитися високим зростом, поставою, а останнім часом зовсім згорбився і схуд. Цивільний френч із грубої тканини, який він носив вже років вісім, висів на ньому, як вітрило на щоглі в безвітряний день. А погляне в дзеркало, побачить жовте, схоже на старече, обличчя. Зуби випали, вилиці стирчать, замість щік – темні западини. Якщо молодість і залишила на його обличчі свої сліди, то хіба що в красі виразних очей, котрі дивилися з-під густих брів; а втім, мало-помалу жвавість у них згасла і змінилася на вираз страху, який буває в зацькованого псами звіра.
– Ну ж бо? Обід нарешті готовий?
Він вже не вперше сьогодні зачіпав дружину, але дивна річ: вона лише незлобливо відповідала жартами. Не випускаючи з рук грудної дитини, вона з таємничою усмішкою на обличчі подала йому обід і чай. Він витер лисину і взявся їсти, дивуючись, що могло навіяти дружині гарний настрій. «Певне, її мати приїжджає з села», – вже вирішив він, але відразу згадав, що теща звичайно падає, наче сніг на голову, ніяк не попереджаючи. «А можливо, дружина знову вагітна?» Ні, тільки не це, це б їй не принесло радості. Він мовчки скінчив обідати, перебираючи в голові всі можливі відповіді на загадку, але, відчувши, що жодна не підходить, не витримав.
– Слухай-но, з чого ти там радієш? – спитав він.
– Прийдеш по заняттях, розповім.
Пан Лі був зовсім збитий з пантелику і пообідні уроки провів вельми розсіяно.
Та от о третій годині продзвенів дзвоник, і він, підхопивши купу учнівських творів, попрямував додому, чóмусь задоволено усміхаючись дорогою. Цього разу вгадувати мусила його дружина, але вона жваво зметикувала, в чому річ:
– Тобі видали платню за два місяці!
І доки він виймав з кишені потріпаного френча кілька пошарпаних кредиток, дружина відкрила таємницю, яку приховувала від нього понад місяць. Виявилося, що коли її мати приїжджала востаннє до міста скуповуватись, вона подарувала їхньому молодшому синочкові срібного юаня. Дружина по довгих роздумах вирішила купити на ці гроші білет авіаційної лотереї, яку розігрували саме сьогодні.
Пан Лі, який вірив у долю, на це повідомлення зовсім втратив голову: а раптом перевернеться догори дриґом уся філософія його життя, перетворившись на свою протилежність – «щастя на приходить саме». Адже сьогодні він і платню одержав, і дуже ймовірно, що його лотерейний квиток виграв. Надзвичай збуджений, він нашвидку повечеряв і помчав до крамниці, де продавали лотерейні білети, – не перестаючи твердити на ходу: «Сто сорок тисяч триста двадцять. Сто сорок тисяч триста двадцять!»
Перед яскраво освітленою вітриною він завагався і кілька разів пройшов повз червону вивіску з золотими ієрогліфами – йому ще ані разу не випадало мати справу з лотерейними білетами, і він лякався, побоюючись неприємності. Врешті набравшись духу, він відкашлявся і несміливо звернувся до чоловіка, який стояв за яткою:
– Чи маєте таблицю сьогоднішньої лотереї?
Молодий продавець витріщився на пана Лі з таким виглядом, наче знайшов у ньому щось надзвичай комічне, і, пирснувши від сміху, похитав головою. Лі Де-цзюневі стало ніяково, і більше він не насмілився розпитувати. Вийшов з крамниці засмучений і вирішив запитати в іншому місці.
Ні на кого не дивлячись, він повернув на центральний проспект і раптом по лівий бік біля одного з входів до великого магазину побачив на червоній смузі паперу написані розчином вапна арабські цифри – 140 320.
– Ох! – вирвалося з нього. Він широко розплющив очі й, наблизившись, подивився ще раз при світлі ліхтаря. Немає сумнівів: це магазин лотерейних білетів, вапно на вивісці ще не висохло, очевидно, це число недавно передали телефоном із Шанхая, де розігрувано лотерею. Сто сорок тисяч триста двадцять! Сто сорок тисяч триста двадцять! Ні, він не помилявся. Його пройняла дрож, обличчя вкрилося мертвотною блідотою. «Таж це п’ятдесят тисяч юанів! П’ятдесят тисяч!» Він приріс до місця, і не знати, скільки б так простояв, якби з остовпіння його не вивели голоси.
– Сто сорок тисяч триста двадцять, – мовив хтось, – ото б дізнатись, кому дістався головний виграш.
Інший голос зауважив:
– Цікаво, а чи вже випадали менші виграші?
Пана Лі, котрий чув цю розмову, стало так трясти, що він і кроку не міг ступити. Довелося найняти рикшу додому: таку розкіш він дозволяв собі не частіше одного разу на два-три роки, а тут – пан чи пропав, – вирішив він: адже сьогодні його білет виграв. Дорогою його лихоманило, і він кілька разів ледве не випав з візка. Поступово оговтавшись, він раптом відчув, що його кинуло в жар. Йому здалося, що вогні по обидва боки вулиці закружляли, затанцювали: перехожі протинали його гострими, наче шило, поглядами й на всяк манір повторювали: «Лі Де-цзюневі дістався головний виграш! Головний виграш!».
Візок підкотив до будинку, він зійшов з підніжки й, ледве пересуваючись на ослаблих, ватяних ногах, рушив до хвіртки.
– Гей! Виходь, скоріше виходь! – переривчастим голосом кликав він дружину, раз у раз спотикаючись і падаючи. Поки дружина з дитиною на руках розраховувалася з рикшею, він, втративши в темряві свою стару шапку, насилу впоравшись із хвилюванням, ввійшов до кімнати.
– Виграв! Виграв! Число – сто сорок тисяч триста двадцять…
Його голос зривався, і знадобилось чимало часу, перш ніж він вимовив ці уривчасті фрази. Його нервове збудження зразу передалося дружині: вона випустила з рук дитину. Пролунав пронизливий вереск. Мовчки дивлячись одне на одного, чоловік і дружина завмерли. Пан Лі заговорив першим:
– А де ж білет? Дай перевірю число, чи справді сто сорок тисяч триста двадцять?
Дружина, струсивши з себе заціпеніння, підняла дитину, а потім дістала з-під подушки пожмаканий пістрявий папірець. Вихоплюючи білет одне в одного, вони піднесли його щонайближче до гасової лампи. Справді, на білеті стояли червоні арабські цифри 140 320.
– Як нам пощастило! Тепер ти зможеш пошити собі нового френча, про який давно мріяв, – мовила дружина.
– П’ятдесят тисяч юанів, – підхопив пан Лі, – Який-бо там френч, тепер ти зможеш найняти прислугу, купити собі тепле пальто на хутрі!
– А ще ж треба вдягнути дітей?
– Добре б відкрити безкоштовну початкову школу!
– Половину треба віддати матері.
– Ні, половину, – це багато. Що вона робитиме з двадцятьма п’ятьма тисячами юанів?
– А хіба ти забув, що той юань подарувала нам мати?
– Але білет усе-таки купила ти!
– А скільки я ще маю рідних по батьковій лінії. Якщо рахувати по тисячі на родину, то треба, щонайменше, двадцять тисяч.
– То що ж нам залишається? Якихось п’ять тисяч!
– А хіба п’ять тисяч мало?
– Ег-ге-ге, – закашлявся пан Лі. Це завжди означало, що він чимось невдоволений.
Вони змовкли, насторожені, готові знову посперечатися. Нарешті дружина спитала:
– А де отримують гроші?
– У Шанхаї. Завтра відпрошуся з уроків і поїду по гроші.
– Я теж поїду.
– А тобі навіщо?
– Ти їдеш, а чому мені не можна?
У лампі щось тріснуло, певне, гас вже вигорів. Язичок полум’я ставав дедалі меншим, а тоді й зовсім згас. У кімнаті стало темно, лише місячне світло пробивалося у вікна.
За три дні, коли перед таблицею виграшів біля дверей шанхайського магазину зібрались власники лотерейних білетів, з’ясувалося, що головний виграш припав на число 146 326, а не 140 320 (пан Лі хибно прийняв цифру 6 за нуль) і не дістався нікому, позаяк лотерейного білета з цим числом ніхто не купив.
Біля брами початкової школи № 17 того вечора кинувся в річку чоловік невеликого зросту. Це сталося невдовзі після прибуття потяга з Шанхая.
Вранці сторож, підмітаючи шкільний сад, виявив на березі труп чоловіка з непокритою головою, який міцно тримав у кулаку лотерейного білета 140 320.
Потім оповідали, буцімто вечорами люди, які гуляють берегом річки, зустрічають літнього чоловіка невеликого зросту в старенькому френчі, який, задихаючись від кашлю, пропонує всім купити в нього лотерейного білета. Пізніх перехожих у цій місцевості помітно поменшало.