ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Олександр Сушко
2019.12.15 07:04
Віряни, як правило, доктринальні книги не читають, бо слово «вірити» наказує передусім «слухати», а не читати. Але як могло статися, що ті, хто збирав біблійні книги воєдино, поєднав непоєднуване? Відповідь напрошується сама: канонізація несумісних книг

Микола Соболь
2019.12.15 06:04
Весь день мела. Покрила білий світ
Пухка завія сніжна і прекрасна
Встелила тротуари рясно-рясно
Й дерева похилили пальці віт.
Померзли бідні. Певна річ – зима.
Червоне сонце небосхил не гріє,
У паморозі втратило надію
Та й дня, мені здається, що не

Галина Сливка
2019.12.15 00:04
Камертони серця зазвучали щиро,
Забриніли струни із душі у душу.
У струмки джерельні простоти й довіри
Зоряного срібла мрій твоїх натрушу.
Пригорщами вповні черпатимеш щастя.
Досхочу нап'єшся. Із долонь - смачніше.
Із душі у душу радість, мов прича

Уляна Світанко
2019.12.14 21:26
Почуття заколисані, втім,
Що віщує прочинене небо?
Відречешся на ранок і дім
Заніміє від туги (без тебе)
Сім днів

Відчувала, що вічність болить,
Зараз знаю - звикаєш до всього,

Ігор Деркач
2019.12.14 20:19
Душею досягаю вище неба,
за обрії, до райдуги дуги,
коли ще відчувається потреба
побачити лани, гаї, луги.

Почути ще дитячу колискову,
яку несуть на крилах журавлі.
У висі долинає наша мова,

Любов Бенедишин
2019.12.14 19:56
Пекло, якого немає...
Донорство кровопивць...
Права рука вбиває,
Ліва - хапає "вбивць".

12.2019

Олена Побийголод
2019.12.14 16:17
Володимир Висоцький. «Аліса»

Мадам, не ставте хрест на Березневім Зайці!
Щоправда, шкодить він хазяйці,
                                                й огризається,
Але він так шкодує потім та терзається...
На Березневого не ображайтесь Заєця!

Олександр Сушко
2019.12.14 15:39
Я - Божий раб, слуга небес, невільник,
Шепоче отченаш щодня гортань.
Хрест на душі, на шиї, на могилі...
А решта - це житейська суєта.

Ходжу у храм, поводжуся святенно,
Є чорна ряса, дуля в рукаві.
Гріха боюся та...грішу щоденно,

Любов Бенедишин
2019.12.14 14:49
«НЕМА ПУТІ НАЗАД. ЛИШ ВИХІД Є» Бенедишин Л., Шлях до Воскресіння. «Плай», 2019, 72 с. Так довго тривати не могло. Погані віршовані твори не пишуть хіба що ліниві. Натомість добра поезія – вона або протестна або ніяка. Протест на тлі засилля сіризни є н

Олександр Олехо
2019.12.14 14:00
Наклавши купу на надії,
свиня, порохкавши, іде
і по дорозі мантри сіє,
що краще тут, аніж ніде…
Що краще бути наготові,
а раптом зміниться талан –
усі щасливі та здорові,
у вусі вата і банан.

Сергій Губерначук
2019.12.14 13:31
Сонячний зайчик – пустунець
з мене – на тебе,
з тебе – на мене!

Що він і хто?!
Не приховуй його на колінцях у себе!

Уїдливе вухате сонечко,

Ігор Герасименко
2019.12.14 11:46
Чи листя, чи сніжинок фестивалі,
а чи метеликів о будь-якій порі
самотніх перехожих частували
нектаром золотистим ліхтарі.

Допоки не доходили додому,
допоки снів садочок не доспів
допомагало подолати втому,

Володимир Бойко
2019.12.14 10:12
Народ наш є. І буде. Хоч тирани,
Заброди загребущі вікові,
З суміжних територій Кацапстану
Лаштують лицедійство на крові.

Як в трилері, вигулькує з болота
Мерзенної потвори голова,
Патьоками московської гидоти

Іван Потьомкін
2019.12.14 09:55
Одділили тебе, синку, від снів, що дрижать метеликом,
гафтували тобі, синку, смутні очі кровію рудою,
малювали краєвиди в жовті пасма згарищ,
вишивали повішальниками дерев плинне море.
Навчили тебе, синочку, землі твоєї напам’ять,
лолись стежки її

Козак Дума
2019.12.14 09:46
Я краю крайнощі як хліб
зі спогадів мого життя,
перевертаю сотні глиб
у пам’яті до забуття.
Я хмари слухаю сумні,
що вітру шепчуть – «зачекай».
І ніжусь в плетиві зі снів,
що розтяглись за небокрай…

Марія Дем'янюк
2019.12.14 08:40
Світло таяло у душі,
Сповивало теплом серденько,
Неокраїм молитвам в тиші
Миросяйвом всміхалася Ненька.

Огорнула умить крилом,
Цілувала мою голівку,
Сльози радості потекли
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Юра Ясінський
2019.11.13

Станіслав Н
2019.11.12

Микола Кора
2019.09.01

Анастасія Романюк
2019.08.04

Сергій Губерначук
2019.07.07

Ярослав Філософ
2019.07.03

Олег Вишень
2019.06.29






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Василь Буколик / Проза

 Петро Чайковський. Автобіографічний опис подорожі за кордон 1888 року

Переклав Василь Білоцерківський.
Примітки Василя Яковлева з доповненнями перекладача.


...1886 р. мали намір поставити на сцені імператорського Великого театру в Москві мою оперу «Черевички». Декорації, що їх розкішно написав високоталановитий московський майстер К. Вальц, були цілковито готові, уся пишна обстава, на яку І. О. Всеволожський за рік перед тим дозволив витратити велику суму грошей, так само як і весь музичний матеріал опери, теж були повністю приготовані, і я, мешкаючи в селі поблизу м. Клина, очікував, коли мене запросять до Москви, для присутності на першій репетиції. Але сезон добігав кінця, до масниці залишалося всього лише кілька тижнів, – а очікуване запрошення все не надходило. Тієї зими діяльність московської опери затримувала тривала багатомісячна хвороба капельмейстера І. К. Альтані. Від грудня 1885 р. безнастанно очікували, що цей шановний артист, повільно видужуючи од хвороби, повернеться до свого диригентського пульта, на якому його заступав чудовий хормейстер У. І. Аврамек, котрий майже зовсім знесилився від подвійної роботи, – але хвороба, що стільки разів відступала і, здавалося, входила в період одужання, продовжувала наполегливо приковувати І. К. Альтані до ліжка або, принаймні, перешкоджати йому стати до виконання своїх обов’язків. Коли я вже починав усвідомлювати, що протягом сезону 1885/1886 рр. «Черевичкам» навряд чи вдасться бути підданими судові московської публіки, і звик думати, що постановку цієї опери відкладено до наступного сезону, зовсім несподівано до дирекції імператорських театрів було подано заяву від одного з причетних до московського музичного світу молодих діячів, що він із повною готовністю бере на себе заступити п. Альтані, проштудіювати й продиригувати мою складну партитуру в найближчому майбутньому [1]. Відразу ж було повідомлено про цю заяву, і П. М. Пчельников, перебуваючи тоді на чолі московської театральної адміністрації, просив мене відгукнутися, чи довіряю я вищезгаданому діячеві провадження репетицій та керування оркестром на виставах «Черевичків». Високо цінуючи багаторічну прихильність І. К. Альтані до моєї композиторської діяльності та надзвичайно дорожачи його талановитістю і досвідченістю, я безумовно відхилив пропозицію молодого діяча, який побажав заступити на капельмейстерській трибуні мого поважного друга. Але, заразом, не бажаючи, аби дирекція імператорського театру, – у разі якщо вона для свого добра і зиску, вважала необхідною негайну постановку опери, – натрапила тут на перешкоди з мого боку, я виявив героїчну рішучість заппропонувати свої власні послуги як капельмейстера. Мені подякували, прихильно прийняли мою пропозицію, але внаслідок збігу різноманітних особливих обставин виконання опери «Черевички» в сезоні 1885/1886 рр., тим не менше, відбутися не могло.
Коли, з настанням наступного сезону, знову почали міркувати про постановку «Черевичків», І. К. Альтані був вже цілковито здоровий, і мені не випадало жодної потреби випробовувати себе на диригентській ниві. Одначе особи, які стояли на чолі театральної адміністрації, сам Альтані, а також мої численні друзі далі бажали, аби я сам керував оркестром при розучуванні й першому публічному виконанні опери. Віддавна усталилася думка, що я зовсім позбавлений капельмейстерського обдарування, і я сам тим більш наполегливо і безповоротно вірив у свою повну нездатність до диригування, що мої дворазові несміливі спроби перемогти свою хворобливу сором’язливість і публічно з’явитися з паличкою в руках перед московською публікою закінчувалися найвищою мірою невдало, на мою повнісіньку ганьбу [2]. Якщо мої доброзичливці та І. К. Альтані в тім числі, попри це, намагалися перемогти мою недовіру до себе, якщо вони хотіли, аби я ще раз вже на схилку літ спробував стати диригентом, – то вони, звичайно, керувалися щирою приязню і нездоланною свідомістю, що моя капельмейстерська нездарність завжди була величезною завадою для популяризації моїх творів і що, коли ціною якнайтяжчої внутрішньої боротьби я подолаю себе і доможусь, аби бодай пристойно вміти продиригувати тим чим тим із своїх творів, то результатом цього зусилля буде сильний поштовх у справі поступового поширення моїх численних творів і швидке зростання мого композиторського авторитету.
Озброєний палкою прихильністю моїх друзів, безцінними порадами й вказівками І. К. Альтані, а також міцною вірою в доброзичливість московської публіки, яка заохотила мої перші кроки на композиторській ниві й відтоді ніколи не відмовляла мені в теплій прихильності, 19 січня 1887 р. о 8 год. веч. я посів капельмейстерське місце в оркестрі імператорського Великого театру і щасливо продиригував першою виставою опери «Черевички. Мав тоді я вже сливе 47 років. У ці літа справжній, достеменний, природжений капельмейстер зазвичай, окрім якостей, що залежать від ступеня його природного обдарування, вже має багаторічну досвідченість; коли взяти до уваги, що я такої не мав, то мій дебют можна назвати цілком вдалим. Я продовжую думати, що позбавлений справжнього капельмейстерського обдарування, я знаю, що в мені немає сукупності моральних і фізичних умов, які роблять із музиканта взагалі капельмейстера переважно, але ця і всі наступні проби довели, що я можу більш або менш успішно керувати виконанням своїх творів – а саме це було потрібно для мого більшого спокою. Я погадав за потрібне докладно розповісти історію моєї першої проби як диригента тому, що в ряду його незліченних добрих наслідків була, врешті, й та моя тримісячна концертна подорож Західною Європою, успішними результатами якої я не можу не пишатися і про яку я тому наважився викласти оповідь для російської публіки, що, коли не рахувати Глинки, який лише одного разу дав концерт у Парижі [3], і А. Г. Рубінштейна, який завдяки своєму віртуозному генієві вже давно проник за кордон і здобув право громадянства на сценах і концертних естрадах усього світу, то мені першому з російських композиторів було суджено особисто знайомити іноземців із своїми творами. Смію думати, що є достатнє число читачів, яким ця оповідь може бути цікава.

ІІ
Через півтора місяця по тому, як досвід довів, що я маю достатньо сил керувати оркестром в опері, мені випало випробувати себе і на концертній естраді. 5 березня 1887 р. в Петербурзі у Дворянському зібранні відбувся концерт Філармонійного товариства, програма якого була складена виключно з моїх творів, причому їх виконанням диригував я сам [4]. І успіх увінчав цей досвід. На мій величезний подив, з вуст людей, судженню котрих я цілком довіряю, я чув такі схвальні відгуки про своє диригування, що моє серце радісно билося в грудях, і я не міг не відчувати гордовитої свідомості перемоги над самим собою, над тією вбивчою, лютою, болісною моральною хворобою, на яку протягом усього свого життя я потерпав так довго і так багато і яка зветься сором’язливістю. Один дуже відомий музичний критик, який ніколи не витримував міри у своїх судженнях про мене, той самий, що колись вітав мій дебют на композиторській ниві словами: «п. Ч. зовсім поганий, він не має ані іскри обдарування» [5], – цей найбільш грізний, сердитий, але не нелицемірний фейлетонний суддя висловився про мене, знов-таки перебільшуючи до повного спотворення істину, що я «чудовий» капельмейстер. І цього разу я не повірив йому, достеменно так само, як не вірив колись у вирок про мою абсолютну нездарність. Сорокасемирічному чоловікові, який вперше виступає з диригентською паличкою, не можна бути «чудовим» капельмейстером, не можна навіть і сподіватися стати таким, хоч би для того були необхідні природні дані, а я прегарно розумію, що вроджена несміливість, слабохарактерність і недовірливість до себе перешкоджають і завжди перешкоджатимуть мені суперничати у справі диригування з Ваґнером, Бюловим і Направником. Повторюю: мені була важлива тільки та обставина, що я не гірше від будь-якої іншої капельмейстерської посередності можу стояти на чолі оркестру при виконанні моїх творів. Я передбачив, що, завдяки цій перемозі над своєю нездатністю, тепер відкрив собі змогу пропагувати свої твори і вдома і на чужині, і дуже скоро моє передбачення ввійшло в царину дійсності. У червні я отримав запрошення від Гамбурзького філармонійного товариства приїхати для оркестрового виконання кількох моїх творів наприкінці січня. Потому слідом подібні запрошення я отримав з Відня, Дрездена, Копенгаґена, Праги, Ляйпцига, Берліна, Лондона. Щодо Парижа, то ще раніше від того тамтешній власник моїх творів Фелікс Маккар (Felix Mackar) узяв з мене слово прибути протягом зимового сезону до Парижа для диригування в концерті, який він хотів влаштувати. Дуже природне прагнення якомога далі розширити коло моєї композиторської популярності не заважало мені плекати надію, що я подужаю прислужитися російському мистецтву і шляхом пропагування творів інших російських композиторів. Уявивши, що наявних у мене грошових коштів достатньо, аби на свій страх ризикнути дати в Парижі російський концерт, прикрашений іменами Глинки, Даргомижського, Сєрова, Рубінштейна, Балакірєва, Римського-Корсакова, Глазунова, Лядова, Аренського, – я ухвалив тверде рішення услід за концертом, який влаштовує п. Маккар (виключно з моїх творів!), дати інший, складений з творів названих авторів, причому мені було надзвичай приємно думати, що я буду тлумачем російських музичних гарнот перед французькою публікою, охопленою жвавою симпатією до всього російського. Напередодні мого від’їзду я провів кілька годин у товаристві трьох музичних друзів, яких високо ціную: М. А. Римського-Корсакова, О. К. Лядова і А. К. Глазунова, з якими разом ми до найменших подробиць опрацювали програму мого задуманого заходу. Отже, від’їжджаючи з Петербурга, я мав на меті таке: 1) виконання під моєю орудою моїх власних творів у Ляйпцигу, Дрездені, Гамбургу, Копенгаґені, Берліні, Відні, Празі, Лондоні; 2) два концерти в Парижі, з яких перший, присвячений виключно моїй музиці, влаштовував п. Маккар, а другий я хотів влаштувати на свої власні кошти сам. Окрім того, протягом двох місяців, які передували моєму від’їздові, я був у жвавому письмовому спілкуванні з певним п. N, закордонним концертним агентом, який виявляв щодо мене і щодо акліматизування моїх творів за кордоном якийсь особливий гарячий, непогамовний запал, котрий доходив до того, що він вважав за можливе, аби я відвідав цілу низку другорядних німецьких міст, даючи в них концерти, причому п. N до краю перебільшував інтерес, який моя музика збуджувала в двох сусідніх імперіях, а я, невиразно розуміючи, що п. N заходить надто далеко у своєму запалі, відкладав прийняття або неприйняття його пропозицій до особистого знайомства, що мало відбутися в Німеччині [6]. А коли воно відбулося, то я мусив мати справу з людиною дуже оригінальною, дивною, якої я досі не збагнув. Унаслідок чи то недосвідченості й невмілості, чи внаслідок природної непрактичності й нетактовності, або, врешті, просто з причини якогось ненормального хворобливого стану розуму і душі – та тільки п. N, який, певне, був моїм відданим другом, примудрявся подеколи діяти цілком вороже. Він зумів зробити мені кілька важливих послуг, за які моя вдячність йому ніколи не пропаде з мого серця, але заразом він був винуватцем кількох великих неприємностей і засмучень, які я пережив під час моєї поїздки. Так я й донині не склав собі правильного поняття про цю дивну особистість, у якій все для мене загадкове: і його національність (він називає себе росіянином, але говорить цією мовою погано), і його становище в суспільстві, і особливо ті спонуки, якими він керувався, ставлячись до мене то з надмірною старанністю до мого артистичного інтересу, який він розумів своєрідно, то переслідуючи мене ворожими вибриками, то роблячи мені справжні, важливі послуги. Хай там як, але я зараз-но мушу сказати, що саме його ініціятиві завдячую запрошеннями до Ляйпцига, Праги й Копенгаґена. В останньому місті мені не вдалося побувати внаслідок браку часу; концерт у Дрездені, через дивацтва і непрактичність п. N, теж не відбувся; не випало мені знайомити з моєю музикою і віденців, позаяк день концерту у Відні було призначено в такий день, коли я мусив бути в Парижі. Зрештою, і незбагненно-дивної фантазії п. N змусити мене прогулюватися дрібними німецькими містами, диригуючи мініатюрними оркестрами, не здатними виконувати мої складні й тяжкі партитури, само собою зрозуміло, не було здійснено. Мій задуманий російський концерт у Парижі виявився дитячо-неможливою мрією, про що я докладніше говоритиму далі. Таким чином, діяти мені випало тільки в Ляйпцигу, Гамбургу, Берліні, Празі, Парижі, Лондоні. Приступаю до моєї оповіді.

ІІІ
Я виїхав з Петербурга 15 грудня і приїхав до Берліна 17-го (29-го). У цьому місті мені потрібно було побачитися з директором (Vorsteter) Берлінського філармонійного товариства п. Шнайдером, який провадив зі мною листування про планований у лютому концерт за моєю участю як капельмейстера, причому програму планували виключно з моїх творів. Потрібне було особисте побачення, аби докладно обговорити програму, укладення якої становило велику трудність, оскільки п. Шнайдер, намагаючись у моєму ж власному інтересі потрафити смакові берлінської публіки, не зовсім сходився зі мною щодо вибору п’єс і бажав таких, яких я не бажав, водночас ухиляючись від включення таких, якими я найбільше пишаюся і якими чудовий берлінський оркестр міг би зарекомендувати мене з найкращого боку. Але цього разу мені не випало побачитися з п. Шнайдером, і саме з такої причини. У газеті, яку кельнер приніс мені вкупі з чаєм, я прочитав такі рядки, що привели мене в неописанний жах: «Сьогодні 29-го січня до Берліна приїде російський композитор п. Чайковський. Численні друзі (?) й прихильники (?) збираються вшановувати його в ресторані такому-то, на такій-то вулиці дружнім сніданком (Fruhsсhapp) о такій-то годині». Треба сказати, що п. N. повідомляв мені листом у Петербурзі про цей Fruhschapp і навіть надіслав примірник циркуляра, який він розіслав по Берліну і в якому всіх любителів музики, артистів, а також моїх співвітчизників, що мешкають у Берліні, запрошено прибути в певний час до одного з найбільш відомих берлінських ресторанів, причому п. N. попереджав їх, що я дуже скромний і бажаю, аби вшанування було найбільш інтимне, приятельське. Отримавши цього листа в Петербурзі, я відразу ж телеграфував до п. N., що рішуче відмовляюся прийняти вшанування і в жодному разі на приятельський Fruhschapp не з’явлюся. Та одначе п. N., не в міру розстаравшись, – як я побачив з газети, – не вгамувався і навіть опублікував у газетах про день мого приїзду. На щастя, п. N. не знав, де я зупинився, і я ухвалив рішення не сповіщати його про мій приїзд до наступного дня. Гадаю, що читачеві зрозуміло, чому вибрик п. N., який дуже щиро бажав прислужитися мені, але дуже своєрідно розумів найкращі способи для цього, міг збентежити мене, злякати й викликати жах. А для тих читачів, яким мало відоме ставлення іноземних публік до російських композиторів, скажу лише, що не тільки я не маю в Берліні численних прихильників, але що моєї музики там майже не знають, або, принаймні, не знали раніше. Декотрі мої симфонічні речі вряди-годи, щоправда, грали в Берліні; Більзе у своїй народних концертах часто виконував andante з мого квартету, – але цим-бо все знайомство берлінців з творами автора цих рядків обмежувалося, і про якихось численних друзів і прихильників у цілковито чужому мені Берліні, де, за винятком очільника фірми Боте і Бока, п. Гуґо Бока, я не мав жодного знайомого, тим більше не могло бути й мови, що нечисленні мої речі, виконувані раніше в Берліні, особливо видатного успіху не мали і в пресі викликали далеко не одностайні похвальні відгуки. Вигадка п. N вшанувати мене в Берліні якимось Fruhschapp’ом якнайліпше характеризує дивакуватість, недоладність, незбагненну легковажність способу дій щодо мене цієї людини, яка, втім, здається, щиро бажала мені добра і з неймовірним заповзяттям і чудернацтвом присвятила весь свій час і всі свої думки популяризації мого імені серед німецької публіки. Наслідком усього розказаного вище було те, що я почувався в Берліні мовби присоромленим; мені здавалося, що весь берлінський музичний світ сміється з мене, можливо, уявляючи, що я сам за посередництвом п. N. хотів влаштувати собі нічим не заслужене вшанування. Мені не хотілося бачити будь-кого в німецькій столиці й другого дня, побачившись і поговоривши з п. N. та відвідавши К. Ю. Давидова, який був тоді проїздом у Берліні й побачення з яким мені було надзвичай втішне і приємне, я поїхав до Ляйпцига, з якого мала розпочатися моя артистична мандрівка Західною Європою [7].

IV
У Ляйпцигу мене зустріли троє співвітчизників і один тутешній критик. Співвітчизники були А. Д. Бродський, О. І. Зілоті та Артур Фрідгайм. З них два перші добре знані російській публіці, особливо публіці московській. Близьке приятелювання віддавна поєднує мене з А. Д. Бродським, який довгий час належав до професорського персоналу Московської консерваторії в ту пору, коли і я був там викладачем у теоретичних класах. 1877 р. А. Д. Бродський залишив Москву, провів один сезон у Києві як директор тамтешнього музичного товариства, потім доволі довго подорожував за кордоном і нарешті був запрошений на почесну посаду професора скрипкового класу при Ляйпцизькій консерваторії, де він зумів заслужити загальну повагу і любов як артист і як людина. Говорячи про цього чудового артиста, я не можу не скористатися нагодою, аби друком висловити палку вдячність, яку до скону плекатиму до нього через нижченазваний випадок. 1877 р. я написав скрипковий концерт, який присвятив п. Л. Ауерові. Не знаю, чи був уприємнений п. Ауер моєю посвятою, та тільки, незважаючи на його щиру приязнь до мене, він ніколи не хотів подолати труднощі цього концерту, визнав його незручним для виконання, і такий присуд авторитетного петербурзького віртуоза на довгі роки кинув мою нещасну дитину в безодню, здавалося, безповоротного забуття. Одного разу, років за п’ять по тому, як мій концерт було написано і видано, мешкаючи в Римі, я зайшов до кав’ярні, і мені потрапило в руки число «Neue Freie Presse», у фейлетоні якої було вміщено рецензію славетного критика Гансліка про концерт Віденського філармонійного товариства, який щойно відбувся і до програми якого було включено мій нещасний скрипковий твір, що його Л. С. Ауер присудив до небуття [8]. П. Ганслік дорікав виконавцеві (а виконавцем був А. Д. Бродський) за невдалий вибір [9] і громив мій бідний концерт, не шкодуючи перлів свого в’їдливого гумору і стріл своєї найотруйнішої іронії. «Ми знаємо, – писав він, – що в сучасній літературі стали з’являтися твори, автори яких полюбляють докладно відтворювати найогидніші фізіологічні явища, у тім числі й кепські запахи. Таку літературу можна назвати смердючою; концерт п. Чайковського показав нам, що буває також і смердюча музика (stinkende Musik)». Прочитавши цей відгук славетного і вельми впливого критика, я вельми живо уявив собі, скільки зусиль та енергії мусив витратити п. Бродський, аби його допустили до виконання у Віденській філармонії «смердючого концерту», і як йому мусить бути тяжко і яке було неприємне таке ставлення критика до твору співвітчизника і друга. Я поспішив висловити п. Бродському мою якнайживішу вдячність і з його відповіднóго листа дізнався, через скільки випробувань і поневірянь йому довелося пройти, аби досягти мети, – а його мета була вирвати з прірви забуття мій концерт. Згодом п. Бродський грав «смердючий» концерт усюди, усюди йому за це дорікали критики, за напрямом і винятковістю подібні до Гансліка, але тим не менше справу було зроблено, мій концерт врятовано, і тепер вельми нерідко його грають у Західній Європі, особливо відтоді, як на підмогу п. Бродському з’явився інший сильний скрипаль, молодий Галір, про якого нижче я матиму нагоду говорити дуже багато. Зрозуміло тепер, наскільки мені приємно було в Ляйпцигу, де я ніколи не бував і де жодних тубільних друзів не мав, зустріти А. Д. Бродського і передбачити в ньому серед моїх майбутніх хвилювань і страхів моральну опору його міцної теплої, багаторічної дружби.
Не менше радий я був і побаченню з молодим, хоча вже й дуже знаменитим піаністом О. І. Зілоті. Я знав його ще маленьким хлопчиком, учнем Московської консерваторії, що в ній деякі розділи курсу композиції він проходив під моєю орудою. Відтоді п. Зілоті, який навчався грі на фортепіано в М. Г. Рубінштейна, а після його смерті у Ф. Ліста, встиг зробити собі гучне ім’я в Росії та в Німеччині, особливо в Ляйпцигу, де він мешкає вже кілька років, час од часу відвідуючи інші німецькі міста і Росію. Цей молодий артист, подібно до А. Д. Бродського, вчинив мені багато дружніх послуг і багато, дуже багато зробив для пропагування моїх творів у Німеччині; завдяки йому я знайшов у Ляйпцигу гурток музикантів, які зробили мені честь сильно цікавитися моєю музикою, і ця обставина мала величезне значення для мене, адже я їхав до Ляйпцига, міста, уславленого своїм несамовитим консерватизмом взагалі й музичним русофобством особливо, як у стан неприятелів, котрі мовби заманили мене з метою насміятися і наглумитися з мене. Звичайно, у цьому відчутті було багато хворобливості й колосальне перебільшення, бо, як читач побачить нижче, німці взагалі й Ляйпцига зокрема зовсім не так страхітливо нас ненавидять, як багато хто думає, – але я лише констатую той факт, що дуже страждав від усвідомлення якоїсь уявної ворожості Ляйпцига і що мені було найвищою мірою втішно опинитися там серед людей, які, відмінно знайомі з моєю музикою, ставляться до неї та до її автора з найпалкішою прихильністю.
Третій із співвітчизників, що мене зустріли, був Артур Фрідгайм, талановитий піаніст, учень Ліста, уродженець Петербурга, який вже доволі давно мешкає в Ляйпцигу. Щодо тубільця, який прибув на вокзал, аби привітати мене, то був п. Мартін Краузе, дуже авторитетний музичний критик Ляйпцизького «Tageblatt», який живив до моєї музики особливо надзвичайно приємну мені прихильність і був пов’язаний найтіснішою дружбою з О. І. Зілоті.
Я застав, приїхавши до Ляйпцига, цілковито російську, сувору зимову погоду. Сніг густим шаром лежав на вулицях, і майже просто з залізниці, на санчатах дуже своєрідної будови, я вирушив на ялинку до А. Д. Бродського, в якого опинився в суто російському середовищі, прикрашеному двома надзвичай симпатичними російськими жінками: дружиною і своячкою господаря. Оскільки в останні роки я майже безвиїзно перебував на батьківщині й зовсім відвик од тривалого життя поза її межами, то мене з моменту переїзду через кордон гризла болісно-в’їдлива туга за батьківщиною, і я не можу достатньо сильно і чітко виразити словами ту цілющу відраду, яку я відчув того вечора і відчував пізніше, упродовж мого триразового перебування в Ляйпцигу, щоразу, коли випадала нагода пробути кілька годин у родині А. Д. Бродського. Так само приємно мені було відвідувати й О. І. Зілоті, що недавно одружився з дівчиною, яку ще майже дитиною я знав у Москві і з якою зв’язки доволі близької природи поєднують мене віддавна.

V
Наступного дня я зробив два надзвичай цікавих знайомства. Прибувши о першій по опівдні на обід до будинку А. Д. Бродського, я почув звуки фортепіано, скрипки й віолончелі. Це була репетиція до планованого на наступний день публічного виконання нового тріо Брамса, причому партію фортепіано виконував сам автор. Уперше в житті випало мені тут побачити найславетнішого сучасного композитора. Брамс – людина невисокого зросту, має поважну повноту і вкрай симпатичну зовнішність. Його красива, майже стареча голова нагадує голову благодушного, вродливого немолодого російського священника; характерних рис вродливого німця Брамс не має зовсім, і мені незрозуміло, чому якийсь вчений-біограф (це повідомив мені сам Брамс щодо враження, яке справляє його зовнішність і яке я йому висловив) обрав його голову для відтворення на заголовному аркуші своєї книжки чи атласа найбільш характерних рис германця. Якась м’якість обрисів, симпатична округленість ліній, доволі довге і рідке сиве волосся, сірі добрі очі, густа з сильними сивинами борода, – усе це радше нагадує тип чистокровного великороса, що так часто трапляється серед осіб, які належать до верстви нашого духівництва. Брамс поводиться надзвичай просто, без усілякої пихи, його натура весела, і кілька годин, проведених у його товаристві, залишили в мені дуже приємний спогад... На жаль, я мушу признатися, що мені, попри доволі тривале спільне з ним перебування в Ляйпцигу, не вдалося близько зійтися з найвидатнішими представниками сучасної німецької музики. Причина цього така. Подібно до всіх без винятку моїх російських музичних друзів, я поважаю в Брамсі тільки чесного, переконаного, енергійного музичного діяча, – але, попри все моє бажання, ніколи не міг і не можу полюбити його музику. Брамсіянізм у Німеччині має величезне поширення; є безліч авторитетних осіб і цілих музичних установ, які спеціально присвятили себе культові Брамса, вважаючи його величиною найпершого розряду, майже рівною Бетговенові. Але і в Німеччині є антибрамсіянці, а за німецькими межами всюди, за винятком, можливо, Лондона, де, завдяки енергійній пропаганді скрипаля Йоахіма, який має серед англійців надзвичайну популярність, Брамсову велич певною мірою визнають, усюди, кажу я, панує повнісіньке незнання, ігнорування Брамса. Та, можливо, ніде він не прижився так мало, як у нашій вітчизні. У музиці цього майстра є щось сухе, холодне, імлисте, неокреслене, що відштовхує од нього російське серце. Мелодичної винахідливості в Брамсі, з нашого російського погляду, немає зовсім; музична думка ніколи не доповідається до крапки; заледве ви почули натяк на зручно сприйнятливу мелодичну фразу, як вона вже потрапила у вир малозначущих гармонічних ходів і модуляцій, немовби композитор поставив собі спеціальну мету бути незрозумілим і глибоким; він неначе дражнить і дратує ваше музичне чуття, не хоче задовольняти його потреби, соромиться говорити мовою, що доходить до серця. Слухаючи його, ви запитуєте себе: Брамс глибокий чи лише хоче подобою глибини замаскувати крайню бідність фантазії, і ніколи це питання цілком певно не розв’язується. Ніяк не можна, слухаючи Брамса, сказати собі, що це музика слабка, зовсім незначна. Його стиль завжди піднесений; ніколи, подібно до всіх нас, сучасних авторів-музикантів, він не вдасться до зовнішнього ефекту, не спробує здивувати, вразити якою-небудь новою, блискучою оркестровою комбінацією; ніколи також не натрапите ви в нього на банальність або імітаційність; усе це дуже серйозне, дуже благородне, вочевидь, навіть самостійне, – але в усьому цьому немає найголовнішого, немає краси!.. Таке моє ставлення до творінь Брамса, і точно так само, як я, ставляться до нього, наскільки мені відомо, усі російські музиканти й уся російська музична публіка. Одного разу, кілька років тому, коли я відверто висловив Гансові фон Бюлову мою думку про Брамса, він сказав мені таке: «Почекайте, надійде час, коли й вам розкриється глибина і краса Брамса; подібно до вас, я довго не розумів його, – але мало-помалу я вдостоївся одкровення про геній Брамса, і з вами буде те ж саме». І от я чекаю-чекаю – а одкровення не надходить. Глибоко поважаю артистичну особистість Брамса; схиляюся перед цнотливою чистотою його музичних прагнень; захоплююся його твердістю і гордовитим зреченням усіляких поблажок тріумфальному ваґнеризмові або, принаймні, лістіянізмові – але я не люблю його музики. Читач зрозуміє, що ця обставина заважала мені шукати ближчого знайомства з глибоко симпатичною особистістю Брамса. Я бачив його постійно в товаристві переконаних брамсіянців (до їхнього числа належать сам А. Д. Бродський, його дружина і своячка), і мені було якось незручно, дивно бути в їхньому середовищі, не поділяючи їхнього культу свого кумира, вносячи якийсь неприємний дисонанс у повнісіньку гармонію душ і сердець, які глибоко і віддано вірять у чужий мені релігійно-музичний догмат. З другого боку, і сам Брамс немовби інстинктивно розумів або навіть знав, що я не з його табору, і не зробив жодного кроку для зближення зі мною. Він був зі мною так само простий і ласкавий, як і з усіма, – але не більше. А між тим усе, що я чув про Брамса як про людину, посилює мій глибокий жаль про те, що «одкровення», яке передбачив Бюлов, ще не спадає на мене. Це надзвичай благородна і висока особистість, і всі, хто мав нагоду близько стикатися з ним, плекають до нього палку любов і відданість. Знаменитий чеський композитор Дворжак із сльозами на очах розповідає, як Брамс співчутливо і гаряче поставився до нього, коли пізнав його твори, яких ніхто не хотів ані видавати, ані виконувати, і яку енергійну і могутню підтримку він надав зануреному в морок безвісти талантові слов’янського побратима. А. Д. Бродський також багато оповідав мені випадків, які з симпатичного боку змальовують характер німецького симфоніста, особливо його надзвичай благородну скромність. Відомо, що Ваґнер із якнайбільшою ненавистю ставився до всіх особистостей, що діяли одночасно з ним на ниві композиторства. Особливо в’їдливо і зло Ваґнер завжди відгукувався про Брамсові творіння. Одного разу, коли йому доповіли про якийсь новий злісний Ваґнерів вибрик на його адресу, Брамс вигукнув: «Боже мій! Ваґнер переможно крокує гостинцем! Чим я можу і заважати, і досаджати йому, йдучи своєю скромною, глухою, маленькою стежинкою, і чому він не може дати мені спокою, коли ми напевне ніколи й ніде з ним не зустрінемося!»

VI
На цьому ж обіді в А. Д. Бродського я зробив інше знайомство, не менш цікаве, але воно виявилося не лише мимолітним зіткненням, якому, можливо, не суджено повторитись, а таке, що дуже скоро перетворилося на щиру дружбу, основа якої є, безсумнівно, внутрішня спорідненість двох музикальних натур, хоча й чужих одна одній за походженням. У той час, коли репетирували нове Брамсове тріо, причому я дозволив собі щодо темпу дві-три зауваги, які дуже благодушно взяв автор до відома і виконання, у кімнату ввійшов чоловік малесенького зросту, середніх літ, вельми хирлявої комплекції, з плечима дуже нерівномірної висоти, з високо здійнятими білявими кучерями на голові й дуже рідкою, майже юнацькою борідкою та вусами. Риси обличчя цього чоловіка, зовнішність якого чомусь відразу привернула мою симпатію, не мають нічого особливо видатного, бо їх не можна назвати ані вродливими, ані неправильними; зате він має надзвичай привабливі середньої величини блакитні очі, неймовірно чарівливої природи, які нагадують погляд безневинної гарної дитини. Я до глибини душі зрадів, коли по взаємному представленні нас одне одному розкрилося, що носій цієї несвідомо для мене симпатичної зовнішності виявився музикантом, глибоко прочуті звуки якого давно вже підкорили моє серце. То був Едвард Ґріґ, який вже років п’ятнадцять тому здобув значну популярність і в нас у Росії, і в країнах скандинавських, який, разом із Свендсеном, високо шанований і має величезну славу [10]. Я думаю, що не помилюся, коли скажу: наскільки Брамс, можливо незаслужено і несправедливо, нелюбимий серед російських музикантів, настільки ж Ґріґ зумів відразу і назавжди здобути собі російські серця. У його музиці, пройнятій чарівливою меланхолією, що відбиває гарноти норвезької природи, то велично-широкої й грандіозної, то сіренької, скромної, вбогої, але для душі північника завжди невимовно чарівливої, є щось нам близьке, рідне, що негайно знаходить у нашому серці палкий, прихильний відгук.
Можливо, Ґріґ має набагато менше майстерності від Брамса, стрій його гри менш піднесений, цілі й прагнення не такі розлогі, а зазіхання на бездонну глибину, здається, взагалі немає, – зате він нам ближчий, він нам більш зрозумілий і споріднений, бо глибоко людяний. Слухаючи Ґріґа, ми інстинктивно усвідомлюємо, що цю музику написала людина, керована нездоланним потягом через звуки вилити наплив відчуттів і настроїв глибоко поетичної натури, яка підкоряється не теорії, не принципові, не знамену, взятому на плечі внаслідок тих чи тих випадкових життєвих обставин, – а натискові живого, щирого художнього почуття. Досконалості форми, строгості й бездоганної логіічності в розробці тем (до речі, завжди свіжих, нових, позначених характерними рисами германо-скандинавської національності) не шукатимемо наполегливо у славетного норвежця; зате яка краса, яка безпосередність і яке багатство музичної винахідливості! Скільки теплоти й пристрасності в його співучих фразах, скільки водограйного життя в його гармонії, скільки оригінальності й чарівливої своєрідності в його дотепних, пікантних модуляціях і в ритмі, як і все решта, завжди цікавому, новому, самобутньому! Якщо додати до всіх цих рідкісних якостей повнісіньку простоту, чужу всілякій вишуканості й претензіям на небувале і нове (а багато сучасних авторів, у тім числі й російські, страждають на хворобливе прагнення відкривати нові шляхи, не маючи до того ані найменшого покликання і природного дару), то не дивно, що Ґріґа всі люблять, що він усюди популярний і що як у Німеччині, Скандинавії, так і в Парижі, Лондоні, Москві й повсюдно його ім’я безнастанно трапляється на всіх концертних програмах, а іноземці, які відвідують Берґен у Норвегії, вважають за приємний обов’язок бодай здалеку подивитися на чарівний притулок серед скель, на березі моря, куди Ґріґ віддаляється для роботи й де проводить більшу частину життя.
Хай не видасться самохвальством, що моєму дитирамбові таланту Ґріґа передує заява: моя і його натури перебувають у близькій внутрішній спорідненості. Тому, говорячи про чудові Ґріґові якості, я зовсім не хотів дати відчути читачеві, що і я всіма цими якостями повною мірою володію. Даю змогу іншим вирішувати, наскільки я позбавлений усього того, що в такому багатстві має Ґріґ, але не можу не констатувати факту, що частку тієї притягальної сили, яка завжди вабила мене до цього високообдарованого норвежця, він відчував і відчуває щодо мене. Далі я матиму нагоду представити доказ цього, а натомість скажу, що прихильністю Ґріґа я найвищою мірою дорожу і що за зустріч та особисте знайомство з ним я красно дякую своїй долі [11].
Разом із Ґріґом увійшла до кімнати, де ми зібралися, сивувата жінка, зовнішністю схожа на нього, так само маленька, миршава і симпатична. Це була його дружина, яка припадала йому двоюрідною сестрою, чим і пояснювалася їхня схожість. Згодом я мав змогу близько оцінити різноманітні, коштовні якості пані Ґріґ. По-перше, вона виявилася чудовою співачкою, хоча ніколи не вчилась; по-друге, я рідко зустрічав більш обізнану й освічену жінку, з-поміж іншого, відмінно знайому з нашою літературою, якою й сам Ґріґ дуже цікавиться; по-третє, я скоро переконався, що пані Ґріґ так само благодушна, лагідна, по-дитячому чиста і незлоблива, як і її славетний чоловік.
У цьому ж товаристві перебувала особа, на якій мені хочеться трохи зупинитись. Напередодні, коли після ялинки ми сиділи за чайним столом у того ж А. Д. Бродського, раптом до кімнати ввірвалася красива породиста собака з породи сетерів і відразу ж почала почергово вітати господаря, його пань і маленького небожа. «Значить, міс Смайтс зараз з’явиться!», – сказали вони одноголосно, і за кілька хвилин до їдальні ввійшла висока англійка, ще молода, невродлива, але вона мала те, що називається «виразне або розумне обличчя», і мене відразу представили їй як побратима по професії. Міс Смайтс (Smyth) [12] – одна з небагатьох жінок-композиторів, яких серйозно можна вважати діячками в царині музичної творчості. Вона вже кілька років тому приїхала до Ляйпцига, ґрунтовно вивчила теорію композиції та написала кілька цікавих творів, з яких найкращий – скрипкова соната, що її згодом мені вдалося чути у прекрасному виконанні авторки й п. Бродського, – обіцяє в ній у майбутньому дуже серйозну й обдаровану композиторку. Оскільки жодна англійка не може не мати особливостей та оригінальностей, то і в міс Смайтс такі знайшлися, а саме: по-перше, чудова собака, нерозлучна з цією самотньою дівицею і завжди звістує її появу, як було і в цьому і в інших випадках, свідком яких я став; по-друге, пристрасть до полювання, заради якого міс Смайтс інколи тимчасово від’жджає до Англії, й, по-третє, неймовірне, незбагненне, ледве не пристрасне шанування дивовижного музичного генія Брамса. На її погляд, Брамс є вершина всієї музики й усе, що було до нього, слугувало лише приготуванням до втілення абсолютної музичної краси в особі віденського майстра. І в цьому випадку, як і завжди, коли я зустрічав затятих брамсіянців, я тужливо і неспокійно питав себе, чи вони помиляються й уявляють те, чого зовсім немає, чи мене так скривдили Бог і природа, що «одкровення», яка передрік Ганс фон Бюлов, не воліє вшанувати мене?
Того ж багатого на різноманітні враження дня, який був заразом першим днем нового 1888 року за новим стилем, я був присутній на екстраординарному концерті Ґевандгауза, в якому вперше виконували новий твір Брамса – подвійний концерт для скрипки й віолончелі. Скрипкову партію грав Йоахім, віолончельну – відомий берлінський віртуоз Гаусман, а оркестром диригував сам Брамс. Цей концерт, попри чудове виконання, не справив на мене ані найменшого враження. Зате я був донезмоги вражений доведеним до безумовної досконалості виконанням кількох хорових речей (a cappella) і в тім числі мотета Й.-С. Баха, славетним Ляйпцизьким хором церкви Св. Фоми (Thomаerchor), який складається з чоловічих і дитячих голосів, на подобу наших церковних хорів. Ніколи нічого подібного в нас я не чув і, признаюся, був навіть неприємно здивований і поранений цією обставиною, бо до цієї пори думав, що декотрі наші першокласні хори суть найліпші у світі. Виконання чудовим оркестром Ґевандгауза п’ятої симфонії Бетговена привело б мене в повний захват, якби я не погадав, що шановний диригент оркестру п. Райнеке взяв надто тихі темпи. Можливо, вірні традиції виправдовують його, але якщо так, то ліпше не триматися їх безумовно, бо я цілковито переконаний, що спосіб виконання цієї геніяльної симфонії в нас більш живий, захопливий, кращий. Зала Нового Ґевандагауза чудова; вона вміщує дуже багато публіки, освітлена електрикою, зручна, красива, вишукана і, що найважливіше, має взірцеві акустичні умови. У директорській ложі, де я перебував, було дуже багато різних видатних у музичному Ляйпцизькому світі осіб, з усіма ними я познайомився і в тім числі з п. Райнеке, який поставився до мене вкрай уважно. Очільник товариства концертів Ґевандгауза, п. Лінбурґер, повідомив мені, що першу мою репетицію призначено на 10 годину наступного ранку.

VII
Знамениті концерти Ґевандгауза, які роблять із відносно невеликого міста Ляйпцига один із чільних музичних центрів Німеччини, славляться своїм щонайчудовішим, першокласним симфонічним оркестром і вирізняються консервативно-класичним напрямом, який допускає, за винятком трьох великих класиків Гайдна, Моцарта, Бетговена та їхніх сучасників, тільки Мендельсона і Шумана. Творів Ваґнера, Берліоза, Ліста там майже ніколи не грають, лише в найостанніший час керманичі цієї музичної установи стали робити деякі несміливі поступки духові часу, і до числа подібних поступок належить запрошення, яке я зовсім несподівано отримав, прибути до Ляйпцига для диригування одним із моїх творів. У Німеччині й у нас у Росії чимало дивувалися цьому запрошенню, особливо в Німеччині, де дуже багато людей вважають мене одним із представників ультрареволюційної музичної партії так само необґрунтовано, як необґрунтовано нерідко ставлять мене в ряду музичних ретроградів. Ймовірно, справа не обійшлася без прихильного втручання в неї А. Д. Бродського, який має в Ляйпцигу великий авторитет, але ініціятива в цьому випадку належала тому п. N., про якого я згадував вище. Хай там як, але я зізнаюся щиро, що допущення моєї музики в програму Ґевандгауза було дуже приємне для мого авторського самолюбства і що я був надзвичайно радий розпочати мою артистичну подорож саме з Ляйпцига, позаяк ця обставина мала надати моєму імені в Німеччині дуже значної авторитетності. Але чим більше я міг пишатися увагою дирекції Ґевандгауза, тим сильніше було в мені бажання бути гідним представником російської музики на чужині, і тим більш болісно і нестерпно мучив мене властивий сором’язливим людям страх, «як би не дати собі в кашу наплювати». Після погано проведеної ночі хвильований усілякими острахами й особливо боячись, аби несміливість не завадила мені зарекомендувати себе пристойним диригентом, я вирушив на репетицію вкупі з О. І. Зілоті. Підходячи до Ґевандгауза, ми стикнулися при вході з шановним капельмейстером п. К. Райнеке, який поспішав на репетицію, аби представити мене оркестрові. К. Райнеке здобув у Німеччині та в усій Європі репутацію чудового музиканта, талановитого композитора мендельсонівської школи й досвідченого диригента уславлених Ляйпцизьких концертів, який гідно, хоча й без особливого блиску, підтримує їхню всесвітню славу. Я кажу «без особливого блиску» тому, що дуже багато людей у Німеччині заперечують капельмейстерське обдарування п. Райнеке і бажали б бачити на його місці музиканта з темпераментом палкішим, з характером рішучішим і сильнішим. Хай там як, але п. К. Райнеке є однією з найбільш впливових і видатних особистостей німецького музичного світу, і якщо є чимало ваґнеристів, лістіянців, брамсіянців та інших поступовців усіх відтінків, які недолюблюють п. Райнеке, то ніхто не може відмовити цьому обдарованому і сумлінному музичному діячеві у своїй повазі. Цю повагу плекав віддавна до п. Райнеке і я, тому мені були дуже цінні його надзвичайні уважність і люб’язність, які ще напередодні, під час екстраординарного концерту, він встиг зробити мені й робив під час мого перебування в Ляйпцигу.
Коли капельдинер доповів, що всі музиканти зібрані, ми вийшли з артистичної кімнати на естраду, п. Райнеке підвів мене до диригентського пюпітра, постукав паличкою, сказав кілька вітальних слів, на які пп. артисти відповіли оплесками й стуканнями смичків об пульти, передав мені паличку, після чого я став на диригентське місце, сказав кілька, певне, дуже неправильних німецьких вдячних слів, і репетиція розпочалася, а п. Райнеке пішов у залу. Виконували мою першу сюїту на п’ять частин, у числі яких перша (інтродукція і фуга) вважається однією з найбільш вдалих моїх робіт. Перша чверть години, на першій репетиції, поки ще не було часу придивитися до незнайомих облич в оркестрі, – найбільш болісна і тяжка, принаймні для такого сором’язливого і недосвідченого диригента, як я. Тільки після першої зупинки, після першої зауваги, коли вже довелося поговорити, розв’язати яке-небудь непорозуміння, взагалі ввійти у близьке спілкування з членами оркестру, – хвилювання минає, і залишається тільки турбота про якнайкращий перебіг справи. Після першої частини сюїти, за очами й усмішками на обличчях, я побачив, що серед артистів багато відразу стали моїми друзями. Затим від несміливості не лишилося і сліду, і вся репетиція минула вкрай вдало, а я виніс із неї переконання, що мав справу з оркестром надзвичайно високої вартості. На репетиції були присутні пп. К. Райнеке і Брамс. Брамс не сказав мені при зустрічі жодної заохочувальної зауваги, але, як мені переказували, залишився дуже задоволений першою частиною, зате не похвалив наступних, особливо четвертої «Marche miniature».
Наступна репетиція була вже генеральна. У Ляйпцигу існує звичай допускати публіку на ці останні репетиції, і складається вона здебільшого з навчальної молоді, так само палкої, гарячої й щедрої на вияви прихильності, як холодна, сувора і скупа на оплески публіка самих концертів. Моя сюїта і її автор були вшановані від публіки, присутньої на репетиції, бурхливими оплесками й численними викликами, і вельми може статися, що цим я завдячую переважно присутності в залі багатьох російських студентів-філологів, які не пошкодували гучних проявів своєї прихильності вітчизняному авторові. У кожному разі, я цим успіхом був дуже задоволений, а по поверненні додому мені випало відчути ще більше задоволення. Його причиною була картка Ґріґа, який прибіг з репетиції до мене і залишив мені кілька слів, у котрих його пережите враження від сюїти було висловлено в таких палких, захоплених виразах, що мені соромно переказати їх дослівно читачеві. Щирий привіт від такого побратима, як геніяльний Ґріґ, є найвища, найкоштовніша насолода, яка може випасти на долю артиста [13].
Наступного дня відбувся сам концерт [14]. А. Д. Бродський заздалегідь підготував мене до холодного прийому концертної публіки, і тому я нітрохи не був здивований або засмучений, коли, при моєму виході на естраду, не пролунало жодного оплеску і відповіддю на мій уклін було гробове мовчання. Зате після першої частини пролунали жваві оплески, які повторювалися більшою або меншою мірою після кожної частини сюїти, а по її закінченні мене двічі викликали: така кількість вважається в Ґевандгаузі доказом великого успіху.
Після концерту я вечеряв у п. Райнеке. Його родина і він сам усіляко старалися виказати мені люб’язність і ласку; п. К. Райнеке (між іншим, він чудово володіє французькою мовою) виявився надзвичай милим і приємним співрозмовником.
Замолоду він був близький до Шумана і доволі багато розповідав мені випадків з життя геніяльного німецького майстра; Шуман був справжній меланхолік, і завжди можна було передбачити, що ця вроджена меланхолія перейде в іпохондрію і шаленство, як воно дійсно й сталося. Його мовчазність була дивовижна; здавалося, що йому коштує надзвичайних зусиль кожне слово. Ще в музичній організації Шумана вражало те, що він був цілковито позбавлений здібності диригувати, і п. Райнеке розповів мені випадки, з яких випливає, що він навіть не вмів добре розрізняти тембри оркестрових інструментів і що вроджене ритмічне чуття, таке необхідне капельмейстерові, було в ньому зовсім мізерне. Як тяжко зрозуміти цю аномалію в музиканті, котрий, коли судити з його творів, був такий винахідливий саме щодо ритму!..
Я познайомився в п. Райнеке з французьким композитором Ґ[уві], який взимку завжди мешкав у Ляйпцигу. П. Ґ[уві] цілковито онімечився, володіє німецькою мовою досконало, ставиться до своєї вітчизни дещо вороже (само собою зрозуміло, у музичному стосунку) і справляє загалом сумне враження людини розчарованої, скривдженої, ображеної, якої не оцінили її співввітчизники і внаслідок того схильної перебільшувати чесноти й вартості чужинців. Вельми ймовірно, що п. Ґуві має достатні причини нарікати на музичну Францію, але мені якось тяжко було слухати його похвали всього німецького на шкоду Франції. Такого француза я ще ніколи не бачив [15]...

VIII
Другого дня (за нашим стилем у саме Різдво) я був присутній на концерті, яке дало музичне товариство імені Ліста (Liszt-Verein) у залі старого Ґевандгауза. Наскільки красивий, грандіозний, місткий і вишуканий новий Ґевандгауз, настільки старий малий, незручний і навіть неначе брудний. Зате ця зала і особливо маленька артистична кімнатка, яка міститься поруч нього, мають інтерес святині німецького мистецтва, і побожний трепет охопив мене, коли, сидячи в артистичній кімнатці, я думав, що ці стіни так часто бачили Мендельсона, Шумана і стількох інших великих артистів, які з’являлися протягом багатьох десятків років на естраді Ґевандгауза.
Концерт відбувався вранці й був складений виключно з моїх творів [16]. Товариство імені Ліста, на противагу Ґевандгаузові, присвячує свою діяльність виключно новій музиці; воно існує всього два роки, але вже має свою особливу, доволі численну публіку, що цього разу наповнила залу до останньої місцини. До складу дійсних членів Товариства ввійшли численні шанувальники Ліста, здебільшого люди молоді, енергійні, талановиті, і здається, що з часом, за умови розумного провадження справи, йому суджено стати поважним конкурентом Ґевандгауза. У числі осіб, які особливо обстоюють просування Товариства, назву талановитих музичних критиків Мартіна Краузе. Фріча, геніяльного капельмейстера Ляйпцизької опери Нікіша (угорця) і нашого О. І. Зілоті.
Зумисне для цього концерту завітав з Ваймара концертмейстер тамтешнього велико-герцогського оркестру, молодий скрипаль Галір, про якого я багато чув від його палкого шанувальника О. І. Зілоті й з ким тим більш приємно було познайомитися, що п. Галір обрав собі в останні роки за спеціальність мій скрипковий концерт, той самий, про який я говорив вище з приводу А. Д. Бродського. Цей концерт він грає всюди, терплячи від найавторитетніших музичних критиків насмішки, осуд, глум за такий дивний вибір спеціальності, і все-таки сміливий артист ненастанно прагне зробити мою багатостраждальну дитину віртуозною репертуарною п’єсою на естрадах німецьких симфонічних концертів. П. Галір грав з О. І. Зілоті й чудовим віолончелістом Шредером (який відтоді побував у Москві, де він мав величезний успіх) моє тріо, присвячене пам’яті М. Г. Рубінштейна. Виконання було взірцеве. Квартет п. Петрі (концертмейстера Ґевандгауза) прекрасно виконав мій перший квартет, і крім того, було зіграно кілька моїх дрібних п’єс. Публіка Лістферайну – захоплена, палка, дуже щира на оплески, і я не можу поскаржитися на їх брак; товариство піднесло мені вінок. Під час концерту я сидів на виду в публіки на естраді, маючи за сусідів Ґріґа і його дружину. Симпатичний критик Фріч розповідав мені згодом, що він чув, як одна пані, вказуючи своїй дочці на мене і на подружжя Ґріґів, сказала їй: «Ось дивися, душенько, це сидить Чайковський, а поруч нього його діти». Це було сказано цілком серйозно й анітрохи не дивно, бо я зовсім сивий і подібний до старого, а Ґріґ, який має 45 років, і його дружина здалеку надзвичай моложаві й малі на зріст.
Після концерту я провів кілька вельми приємних годин у О. І. Зілоті з його друзями, які належали до складу дирекції Лістферайну. Бесідували найбільше про російську музику, і мені втішно було переконатися, що вся ця обдарована молодь дуже добре ставиться до Глинки, Балакірєва, Римського-Корсакова, Бородіна, Глазунова. Особливо всі вони люблять «Ісламей» Балакірєва і вважають цей твір геніяльним, і за своєрідністю єдиним у своєму ґатунку. Цього достопам’ятного для мене дня я вперше почув виконання п. Галіром мого концерту. Мені здається, що цей артист, який володіє тоном дивовижної краси, величезною технікою, пристрасністю, блиском і силою, дуже скоро посяде чільне місце серед скрипалів нашого часу.

ІХ
Після двох таких знаменних для мене днів я залишився в Ляйпцигу ще цілий тиждень, а згодом ще двічі приїжджав і по кілька днів мешкав у цьому місті. Аби більше не повертатися до Ляйпцига, переповім про кілька цікавих знайомств, які я зробив, і про кілька інших, гідних бути відзначеними фактів.
Ляйпцизька опера пишається своїм геніяльним молодим капельмейстером п. Нікішем, фахівцем із ваґнерівських музичних драм останнього періоду. Я чув там «Райнґольд» (перша частина славетної тетралогії) і «Нюрнберзьких співаків» (Майстерзінґери) [17]. Оркестр у театрі той самий, що і в Ґевандгаузі, отже, першокласний, але яке не бездоганне його концертне виконання під орудою п. Райнеке, а справжнє поняття про те, до чого може дійти оркестрова досконалість під орудою геніяльного капельмейстера, глядач може скласти собі, тільки прослухавши виконання тяжкої, складної ваґнерівської партитури, коли диригує такий дивовижний майстер справи, як п. Нікіш. Його диригування не має нічого спільного з ефектною й у своєму ґатунку неповторною манерою Ганса фон Бюлова. Наскільки останній рухливий, неспокійний, ефектний у своїх прийомах диригування, що подеколи впадають в око, настільки п. Нікіш вишукано-спокійний, скупий на зайві рухи, але при цьому дивовижно владний, сильний і сповнений панування собою. Він не диригує, а немовби віддається якомусь таємничому ворожінню; його заледве помітно, він зовсім не намагається звернути на себе увагу, а між тим, відчутно, що величезний персонал оркестру, як інструмент у руках дивовижного майстра, перебуває в повнісінькому і несвідомому розпорядженні свого очільника. А цей очільник – невеликий, дуже блідий молодий чоловік років тридцяти, з прекрасними променистими очима, володіє, можливо, справді якоюсь чарівною силою, що змушує оркестр то гриміти, мов тисяча єрихонських труб, то воркувати, мов голуб, то завмирати з таємничістю, яка захоплює дух. І все це робиться так, що слухачі й не помічають маленького капельмейстера, який спокійно панує над своїм оркестром, по-рабському слухняним йому.
П. Нікіш – онімечений угорець; гадаю, що це не єдиний подібний приклад. Та вже напевне, принаймні між музикантами, ніколи не можна було зустріти справжнього італійця, який, народившись і провівши все дитинство і всю юність у Флоренції, такою мірою втратив (звісно, в музичному сенсі) риси, властиві синові прекрасного півдня, так досконало перейняв від німців і їхню мову, і їхні прийоми, і, головне, їхню музичну манеру та їхній стиль, як талановитий Феруччо Бузоні, з яким мені вдалося доволі близько познайомитись. П. Бузоні з юнацького віку мешкає в Німеччині, де він пройшов добру музичну школу і виростив із себе піаніста і композитора з величезною технікою.
Я чув у прекрасному виконанні п. Петрі та його трьох співтоваришів, у числі яких є знаний у Москві п. Шредер [18], квартет п. Бузоні, який він недавно написав [19]. Цей квартет засвідчує дуже сильний композиторський талант так само, як і надзвичайну серйозність напряму п. Бузоні; оскільки, завдяки особистому знайомству, у мене є підстава думати, що цей молодий композитор має сильний характер, блискучий розум і благородну авторську амбіцію, то не сумніваюся, що про нього скоро багато говоритимуть. Я, зі свого боку, слухаючи його квартет і захоплюючись найвищою мірою оригінальними його ритмічними й гармонічними комбінаціями, шкодував, що п. Бузоні всіляко ґвалтує свою натуру і намагається видаватись німцем за всяку ціну [20]. Щось подібне можна зауважити в іншого італійця з новітніх генерацій – Сґамбаті. Обидва вони соромляться бути італійцями, бояться, аби в їхніх творах прозирала бодай тінь мелодіійності, хочуть бути глибокими на німецький лад. Сумне явище. Геніяльний старий Верді в «Аїді» й Отелло» відкриває італійським музикантам нові шляхи, анітрохи не збиваючись у бік германізму (адже зовсім марно багато людей вважають, що Верді йде слідами Ваґнера); його юні співвітчизники вирушають до Німеччини й намагаються здобувати лаври на батьківщині Бетговена, Шумана ціною насильницького переродження, стараючись, подібно до Брамса, бути глибокими, малозрозумілими, навіть нудними, аби лише їх не змішали з тим легіоном італійських композиторів, які й досі ще на всі лади розчиняють водою застарілі оперні загальні місця Белліні та Доніцетті. Вони забувають, що вівця, скільки б вона не надівала на себе лев’ячої шкури, завжди залишиться вівцею, і що, коли лева природа наділила силою і красою, то вівця обдарована лагідністю, чудесною шерстю і всілякими іншими якостями, котрі, якщо культивовані, вдосконалюються і цінуються нітрохи не нижче за протилежні їм лев’ячі чесноти й переваги.
Я твердо переконаний, що тільки тоді італійська музика ввійде в новий період процвітання, коли італійці, замість, незгідно з природним потягом, ставати в лави то ваґнеріянців, то лістіянців або брамсіянців, – почнуть черпати нові музичні елементи з надр народної творчості й, відмовившись од застарілих банальностей у стилі тридцятих років, винайдуть нові музичні форми в дусі свого народу, – у повній відповідності з їхньою навколишньою розкішною південною природою, – які виблискують властивою італійцям багатою мелодійністю і легко сприйнятною зовнішньою гарністю, яка-бо є характерна риса італійського музичного генія, можливо, сумісна і з глибиною, але тільки на інший лад, аніж глибина німецька. П. Бузоні – чудовий піаніст, і вельми бажано, аби він з’явився серед нас у найближчому майбутньому; це, в кожному разі, особистість дуже видатна і цікава.
Аби скінчити з враженнями, пережитими в Ляйпцигу, розповім один примітний епізод, який засвідчує, що [...] Марс і Аполлон суть боги, які не залежать один від одного.
У самий розпал русофобства, яке охопило всю Німеччину, ще до того, як Бісмарк виголосив свою знамениту лютневу промову, я прокинувся одного ранку від метушні й шуму в коридорі готелю, за якими скоро був стук у мої двері. Трохи наляканий, я скочив з ліжка, відчинив двері й довідався від кельнера, який стукав до мене, що зараз розпочнеться серенада під моїм вікном і що пристойність вимагає, аби я з’явився біля вікна, попри вельми значний мороз. При цьому кельнер передав мені вишукано розмальовану програму з восьми номерів найрізноманітнішої музики. Тієї ж хвилини пролунали під вікнами звуки нашого гімну.
Нашвидку вдягнувшись, я відчинив вікно і побачив просто під моїми вікнами, у вузенькому дворі готелю, величезний військовий оркестр, посеред членів якого стояв у блискучому, майже генеральському, мундирі капельмейстер. Усі очі звелися на мене, я вклонився і продовжував стояти весь час цього несподіваного концерту в лютневий морозний ранок біля вікна, з відкритою головою. То був оркестр одного з розташованих у Ляйпцигу полків, чудовий оркестр, який зіграв свою програму з тим більш дивовижною майстерністю, що холод, здавалося б, мусив паралізувати руки бідних музикантів, які стоїчно зносили лють зимового морозу протягом цілої години. Шановний капельмейстер, п. Яро, який робить мені честь, плекаючи до моєї музики особливу симпатію, – завдяки цій обставині кілька десятків німців у військовому мундирі мусили тішити цього ранку мій слух, – по закінченні серенади зайшов до мене, гаряче привітав мене і негайно пішов, кваплячись на службові заняття. Годі й казати, що я був глибоко зворушений таким приємним виявом прихильності. Не знаю, чи були задоволені мешканці готелю тим, що всіх їх рано підняв з ліжка грім труб і тромбонів, але їхня допитливість була збуджена до краю. Вікна обсіли люди, які нашвидку вдяглися у що попало, аби довідатись, у чому річ [21].

X
У Гамбургу [22] дві симфонічні концертні установи. Одна з них існує дуже давно, має великі грошові кошти й щонайвідмінніший оркестр. Інша, яку вельми недавно заснував відомий антрепренер Гамбурзької опери Полліні, свого оркестру не має, а послуговується театральним, складеним з артистів другорядних і притому донезмоги пригнічених службою в театрі. Те і те товариство дають серію симфонічних концертів: у філармоніків вже віддавна диригує доктор Бернут, досвідчений хоровий капельмейстер, що має в Гамбургу загальну повагу як музикант, вельми люб’язна, мила людина; у другому товаристві оркестром керує Ганс фон Бюлов. Як усюди заведено, між цими двома музичними установами існує глухий антагонізм, взаємна ворожнеча і прагнення перевершити одне одного грошовими зборами, успіхом, славою. Я був запрошений диригувати в одному з абонементних концертів Філармонійного товариства трьома моїми творами й таким чином потрапив до табору, що вороже ставиться до п. Ганса фон Бюлова, котрий, як мені видалося, зі свого боку не має особливої приязні до філармоніків. Признаюся, що ця обставина була мені доволі смутна; п. Ганс фон Бюлов зробив мені в минулім часі безцінні послуги, я вважаю себе нескінченно зобов’язаним йому, і мені боляче було думати, знаючи стан музичних справ у Гамбургу, що він, сказати б, косо дивитиметься на мене. Та моє занепокоєння виявилося зовсім марним. Ганс фон Бюлов, як вроджений джентльмен, поставився до мене і до моєї участи в концерті ворожого музичного товариства цілковито по-джентльменському. Попри нездужання, крайню втому від постійних переїздів з Гамбурга до Бремена, з Бремена до Берліна, з Берліна знову до Гамбурга (в усіх трьох містах він є капельмейстером симфонічних абонементних концертів), п. Ганс фон Бюлов вчинив мені найщиріший прийом, відвідав мене і, що найбільше звернуло на себе увагу гамбуржців, був присутній від початку до кінця на концерті, в якому я брав участь.
Подібно як це було в Ґевандгаузі, я відчував сильне хвилювання, вирушаючи вранці 17/5 січ. на першу репетицію до Conventgarten – концертної зали, де відбуваються симфонічні зібрання Філармонійного товариства. Процедура представлення мене оркестрові була та сама, що і в Ляйпцигу. Я розпочав з фіналу моєї 3-ї сюїти (тема з варіаціями). Обличчя артистів, у ту хвилину, коли я зробив перший змах паличкою, не виражали нічого, крім певної холодної допитливості, але невдовзі декотрі з них почали усміхатися, схвально кивати головами одне одному, мовби говорячи: «але ж цей російський ведмідь нічогенько так», струмінь симпатії між мною й оркестром встановився, і всіляке хвилювання і недовірливість до себе минули в мене, як за помахом чарівного жезла. Дальші репетиції й сам концерт були для мене лише джерелом задоволення. Болісне і нестерпне буває тільки те хвилювання артиста, коли він, недостатньо ознайомившись із середовищем, у якому доводиться діяти, почувається самотнім і відчуженим у новій сфері; щодо тих страхів і хвилювань, котрі відчуває будь-яка особливо сором’язлива людина перед виходом на публіку, вони анітрохи не болісні й не тяжкі, якщо артист упевнений у прихильності колег, які його оточують. На другій репетиції я мав пережити надзвичай приємне відчуття радості з приводу тріумфу, який випав на долю нашого юного співвітчизника – В. Л. Сапельникова. Цього молодого піаніста, за рекомендацією пані С. Метнер, у класі якої він скінчив консерваторський курс у Петербурзі, запросили до Гамбурзького філармонійного товариства для виконання під моєю орудою мого щонайтяжчого 1-го фортепіанного концерту.
Напередодні мого від’їзду з Петербурга я вже мав нагоду познайомитися з грою п. Сапельникова і, хоча деякою мірою встиг оцінити його прекрасні якості, але напевне внаслідок метушні, яка передувала далекій подорожі, не вгледів того разу, яких розмірів ці незвичайні якості сягають у симпатичному молодому артисті. Тут, на репетиції, у міру того як В. Л. Сапельников долав одна за другою неймовірні труднощі мого концерту і поступово розкривав усю силу й усі якості свого велетенського обдарування, мій захват зростав, і, що було найприємніше, цей захват поділяли всі артисти оркестру, які захоплено вітали його при кожній зупинці й особливо наприкінці. Надзвичайна сила, краса і блиск тону, дивовижна техніка, натхненний запал виконання і водночас разюче вміння опановувати себе і не давати захопленню переходити належні межі, музикальність, викінченість, повна впевненість у собі – ось відмітні риси гри п. Сапельникова. «Famos! unglaublich kolossal!» [«Чудово! неймовірно! колосально!»] – чутно було з вуст музикантів після зробленої йому овації. Можна уявити, наскільки мені було радісне таке щире, непідробне захоплення німецьких артистів грою нашого майбутнього славетного піаніста! Добрих, середньої руки, піаністів так багато! Так тяжко відзначитися на цій ниві, і раптом юрма іноземних музикантів, зачарована, здивована, приголомшена! Який тріумф!
Наступна ранкова репетиція, як і в Ґевандгаузі, була публічна, і того ж самого дня ввечері відбувся концерт [23]. З трьох моїх речей гамбурзькій публіці особливо сподобалася серенада для струнного оркестру, яку вшанували вельми гучним схваленням; фортепіанний концерт сам по собі дуже мало сподобався їй, хоча виконавський талант В. Л. Сапельникова було оцінено по заслугах, і цього високообдарованого піаніста прийняли захоплено; фінал з 3-ї сюїти, здається, зовсім не припав до смаку публіці. Надто гучне інструментування цієї речі, що б’є на ефект, збентежило незвичних до симфонічного стилю новітнього часу абонентів Гамбурзької філармонії. Мені пояснили потім, що публіка цих концертів надзвичай консервативна і з живих композиторів допускає охоче тільки Брамса.
Після концерту в доктора Бернута були великий раут і вечеря. Говорили речі, дуже схвальні для російської музики взагалі й для автора цих рядків зокрема; я відповідав німецькою мовою, до стилістичних неправильностей якої поставилися не лише поблажливо, але й найвищою мірою співчутливо. Після рауту кілька моїх нових друзів потягли мене і В. Л. Сапельникова до Bier-Kneipe [пивної], де ми пили пиво і бесідували години до другої; але цим не скінчилося; після того нас вмовили вирушити до однієї з Wiener-Café (віденських кав’ярень), відчинених у Гамбургу цілу ніч, і там ми знову довго сиділи, здійснюючи рясні вливання Бахусові. У Гамбургу живуть, як мені видалося, зовсім не так скромно, статечно, розмірено-правильно, як в інших німецьких містах. Усі мої гамбурзькі друзі, навіть найбільш серйозні й за становищем у світі солідні, полюбляють «гульнути», і, здається, ніде і ніколи я так часто і багато не «гуляв», як у цьому жвавому, красивому, милому місті.
Другого дня в Tonkünstlerverein (зібрання артистів-музикантів) був вечір на мою честь. Грали виключно мої речі; дівиця Nathan (Натан) заспівала кілька моїх романсів; В. Л. Сапельников чудово виконав три мої п’єси [24].
Подібно як у Ляйпцигу я відчував особливу втіху в родинному середовищі А. Д. Бродського й О. І. Зілоті, – точно так само в Гамбургу мені вчинив цілковито родинний прийом представник фірми Бютнера, добре знаний у нашому музичному світі, добродій п. Д. Ратер, родина якого мешкає в цьому місті вже дуже давно, відтоді як смерть коханого сина в Петербурзі й побоювання за здоров’я інших дітей змусили п. Д. Ратера зважитися на розлуку з коханою родиною, яку він час від часу відвідує, а влітку проводить у її середовищі три місяці. Багато приємних годин провів я в товаристві п. Д. Ратера, його вельмишановної дружини й щонаймиліших дітей, з яких, на жаль, тільки один старший знає кілька російських слів, хоча й народився в Росії. Мені тим приємніше висловити тут мою теплу вдячність п. Ратерові за його численні турботи й дружню прихильність, що власне за його первинною ініціятивою я був запрошений до Гамбурга, а з Гамбурга й розпочалися приємні запрошення, які одне за одним прикликали мене до Німеччини.

ХІ
У Гамбургу, точно так само, як і в Ляйпцигу, я зробив кілька настільки ж цікавих, наскільки приємних знайомств. Передусім згадаю головного директора Філармонійного товариства, престарілого п. Аве-Лаллемана. Цей високоповажний, більш ніж вісімдесятирічний старий виявив до мене особливу увагу і по-батьківському ласкавий прийом. Попри свою старечу неміч і дуже віддалене місце мешкання, п. Аве-Лаллеман відвідав дві репетиції, концерт і навіть раут п. Бернута. Він простягнув свою надзвичайну люб’язність до того, що схотів мати мої світлини, зняті в найліпшого гамбурзького фотографа, сам побував у мене, аби просити про те, сам розпорядився про годину для позування, а також про розмір і ґатунок фотографічних знимок. Відвідавши добродія старого, який до пристрасті любить музику і, як бачить читач, зовсім позбавлений старечої відрази до всього, що було написано в новітній час, я мав з ним вельми тривалу і цікаву бесіду. П. Аве-Лаллеман цілком щиро признався, що багато в моїх творах, граних у Гамбургу, йому дуже не до душі, що він не зносить грому мого інструментування, що йому ненависні декотрі оркестрові ефекти, до яких я вдаюся, і особливо ударні інструменти, – зате він знайшов у мені задатки справжнього доброго німецького композитора. Майже зі сльозами на очах він напучував мене залишити Росію і назавжди оселитися в Німеччині, де класичні традиції та умови вищої культури неодмінно виправлять мої вади, легко пояснювані, на його думку, тією обставиною, що я був народжений і вихований у країні, яка ще мало освічена й у вимірі поступу далеко відстала од Німеччини. Очевидно, п. Аве-Лаллеман має глухе упередження до Росії, і я постарався якомога послабити в ньому ворожі до нашої вітчизни почуття, яких він, проте, не висловив, а вони лише проступали у словах поважного русофоба. Ми розсталися великими друзями.
З настільки ж благородною щирістю і з такою самою увагою поставився до мене найліпший гамбурзький критик п. Зіттард. Він відвідав усі репетиції, вивчив докладно партитури виконаних речей і написав велику, докладну статтю, в якій висловив рішуче осудження того напряму, якого я дотримуюся, і мого симфонічного стилю, який він визнає за грубий, надто пістрявий, дикий і такий, що відлунює нігілізмом. Ці ж самі осудження п. Зіттард цілком щиро висловив мені й усно, але заразом і в його статті й у словах звучала така щира прихильність, він виказав мені стільки уваги й дружнього співчуття, що я зберіг про короткочасне знайомство з ним вельми приємний спогад [25]. Кілька інших музичних діячів та осіб, які займаються музикою не спеціально, але дуже нею цікавляться, виказали мені приємну увагу, зуміли викликати теплу симпатію і залишили в моїй пам’яті незнищенні спогади. То були доктор Ріман, який віддається надзвичай цікавим теоретичним музичним дослідженням, і знаний у нас у Росії, дотепний старий Ґурліт, автор безлічі відомих фортепіанних фантазій, транскрипцій та аранжувань, талановитий композитор Арнольд Круґ, юний талановитий скрипаль Бурмайстер, капельмейстер Лаубе (запрошений на літо 1888 р. до Павловська), скрипалі Морвеґе, Бер, органіст Армбруст і багато інших.
З розмов з усіма цими особами я вгледів, що ніде культ Брамса так не поширений, як у Гамбургу. Болісне для мене питання про цього композитора отримало тут подобу розв’язки. Тільки тут я, нарешті, збагнув, яким чином діяльність митця інколи оцінюють не по суті, не абсолютно, а за випадковими обставинами, які чудово виражає російська приказка: на безриб’ї й рак риба. Річ у тім, що Ваґнер і ваґнеріянство зовсім не так заполонили німецьку публіку, як багато людей думають. Є безліч переконаних, енергійних, навіть могутніх адептів школи Ваґнера, які всіляко намагаються запровадити його в Німеччині й забезпечити успіх його музики; та величезна більшість німецької публіки глибоко консервативна і готова протестувати супроти різноманітних музичних новацій. Якщо вони певною мірою змирилися з переможним наступом Ваґнера у сфері опери, то в концертах вони твердо обстоюють класичні традиції; школа Ліста зустрічає у своєму прагненні завоювати концертні естради нездоланні перешкоди, і її успіхи мізерні. Музикальний німець, не заражений ваґнеризмом і чужий його виключності, має певну цнотливу сором’язливість, незайманість слухового апарату, які змушують його гидливо відвертатися од усього, що б’є на ефект, од усього разючого, різкого, пікантного, блискучого, курйозного, одне слово – від усього, чим намагається блиснути нова симфонічна музика всіх європейських шкіл. Потреба в музиканті, який спеціально присвятив себе симфонічній манері класичних композиторів, тверезому, самозабутньо відданому традиціям великих майстрів, така невідкладна, така сильна, що через брак нового генія, здатного провадити німецьку школу музики шляхом, який вказали Гайдн, Моцарт, Бетговен, Мендельсон і Шуман, і рівного їм німці – або, принаймні, величезна частина німців – зосередили свої надії й сподівання на Брамсі, котрий-бо якщо не може бути Бетговеном, то наснажений благородною ревністю йти його слідами.

ХІІ
Берлінське філармонійне товариство або, ліпше сказати, товариство інструменталістів, які орендують залу, що має назву «філармонія», запросило мене на один екстраординарний концерт, складений виключно з моїх творів [26]. Я згадував вище, що укладення програми були пов’язане з чималими труднощами, бо п. Шнайдер (голова – Versteter) і я дивилися по-різному на те, як і чим я можу якнайкращим чином зарекомендувати себе берлінській публіці. Я вважав і вважаю мою увертюру «1812 р.» вельми посередньою і такою, що має лише місцеве, патріотичне значення, яке робить із неї п’єсу, придатну виключно для концертів у Росії, а п. Шнайдер хотів включити до програми саме цю увертюру, посилаючись на те, що її неодноразово грали в Берліні з успіхом. Навпаки, я розраховував на фантазію «Франческа да Ріміні» як на капітальний номер у програмі, а пан Шнайдер, дуже мила і люб’язна людина, погоджувався поступитись моєму бажанню, але вкрай неохоче. Йому здавалося, що небезпечно при першій моїй особистій появі в Берліні грати річ настільки складну і, на його думку, нездатну сподобатись. Ми вирішили звернутися по пораду до п. Ганса ф[он] Бюлова, який добре знає і мою музику, і смак берлінської публіки, і, на мій надзвичайний подив, він рішуче став на бік п. Шнайдера. Я поступився.
Оркестр берлінської «Філармонії» мало того, що чудовий; він має ще особливого ґатунку якість, котрій я не доберу іншого означення, як «еластичність», здатність розтягуватися до розмірів берліозівського, лістівського оркестру і досконало передавати вигадливі оркестрові арабески Берліоза або батарейні громи лістівських мас, а з другого боку, зменшуватися, скорочуватися до Гайдна. У цьому стосунку берлінський оркестр надзвичай близько нагадує наші столичні оркестри. Це відбувається, ймовірно, внаслідок того, що в Берліні, як і в нас, у концертних програмах панує рішучий еклектизм.
Ніде, як у Ляйпцигу, Ґевандгауз грає майже виключно класичні речі, Лістферайн – виключно нові, у Берліні, як у Петербурзі й Москві, ви в одному і тому ж концерті почуєте Гайдна і Глазунова, Бетговена і Бізе, Глинку і Брамса, причому все це виконується з однаковою любов’ю, з однаковим запалом, блиском і ансамблем. Музиканти, які є членами «Філармонії», в театрах не зайняті, внаслідок чого ніколи не бувають змучені до крайньої міри, і притому, становлячи асоціацію з цілковито рівноправних членів, вони грають на власну користь, а не заради наживи антрепренера, який видає вбогу платню, і всі ці виключні умови сприяють надзвичайно дружньому, повному сили й виразності виконанню. Я негайно ж після початку першої репетиції був підбадьорений увагою пп. артистів оркестру, їхньою старанністю і доброзичливістю, і справа в нас відразу пішла дуже добре. Репетиції відвідували багато видатних особистостей з музичного світу, що всіляко висловлювали мені свою прихильність. У числі їх назву Ґріґа, який зумисне приїхав з Ляйпцига для мого концерту, Моріца Мошковського, професора Ерліха і самого Ганса ф[он] Бюлова, який, незважаючи на крайню втому, прибув на першу репетицію і дуже прихильно поставився до мене. Концерт, незважаючи на якнайогиднішу погоду, привабив численну публіку і пройшов з величезною жвавістю [27]. О. І. Зілоті чудово зіграв мій концерт і мав блискучий успіх; В. Л. Сапельников був такий добрий і люб’язний, що взяв на себе акомпанемент співачці Фріді, яка заспівала кілька моїх романсів. З симфонічних п’єс найбільше сподобалися інтродукція і фуга з 1-ї сюїти та увертюра «1812 р.». Мене зустріли й провели гучними оплесками.
Читач, можливо, зауважив, що про моє перебування в Берліні я говорю далеко не так охоче і докладно, як би можна було очікувати з огляду на величезне значення цієї столиці в німецькому світі, але на те є вагома причина, яку я зараз поясню. Річ у тім, що як бути в Берліні, так і писати про нього мені тяжко і боляче. У моєму серці ще надто живі спогади про невідплатну втрату, якої я зазнав в особі Й. Й. Котека, мого учня, а згодом найближчого друга, що провів останні 8 років свого життя в Берліні й склав собі в цьому місті блискуче, високе становище. Я щодня зустрічався з людьми, в середовищі яких покійний проводив своє життя; багато з них, подібно до мене, були пов’язані з ним найтіснішою дружбою; щохвилини я стикався з обставинами або предметами, які живо нагадували померлого друга, роз’ятрювали ще далеко не загоєну рану... Час є єдиний цілитель подібних ран, але треба багато, дуже багато часу, аби змиритися зі смертю молодої, повної сил та енергії, обдарованої людини... [28] З осіб, які особливо привітно і дружньо приймали мене в Берліні, назву відомого концертного агента Вольфа, чудового скрипаля Еміля Соре, знаменитого Моріца Мошковського, особистість якого видалася мені так само симпатичною, як і його композиторське обдарування, музичного видавця і щонайлюб’язнішої людини Гуґо Бока, і нарешті, так добре пам’ятну, особливо московській публіці, пані Арто. Ця геніяльна співачка від певної пори оселилася в Берліні, де її особливо цінують і люблять двір і вся публіка, і де вона з величезним успіхом зайнялася викладанням співу. Я провів у п. Арто вкупі з Ґріґом вечір, спогад про який ніколи не зітреться з моєї пам’яті. І особистість і мистецтво цієї співачки так само неймовірно чарівливі, як колись [29].

ХІІІ
Перший концерт, яким я керував у Празі, дала «Умнєлецка Беседа» (зібрання артистів) на користь фонду для влаштування народних концертів. Минулого року заради цієї ж мети було запрошено до Праги Ганса фон Бюлова, який і поклав початок фонду; цього разу вповноважений від Беседи п. Велебін Урбанек звернувся до мене, і я прийняв його пропозицію з якнайбільшою готовністю, відмовившись, зважаючи на патріотичні цілі задуманого заходу, од усілякої винагороди. Ця обставина зворушила серця організаторів концерту і всієї чеської публіки, і звичайно, значна частка мого надмірного, надто мало заслуженого успіху в Празі почасти пояснюється саме цією настільки природною відмовою од гонорару в такій справі, де без барви сорому на чолі не можна було і допустити мови про гроші. Кожна, навіть і корислива людина вчинила б точно так само, як я, але добрі чехи вгледіли в моїй зрозумілій готовності з’явитися перед високорозвиненою празькою публікою бодай і даром якусь самопожертву, і завдяки такому поглядові на речі я був предметом небувалих овацій. Проте, була ще одна причина, чому російського музиканта, вельми мало в Празі відомого і зовсім не популярного, було прийнято як певного тріумфатора. І ця причина нітрохи не применшує солодкого почуття вдячності за мої рясно пожаті празькі лаври, навпаки, вона посилює задоволення, з яким я згадую незабутні дні, прожиті в золотоголовій, стократно дорогій мені віднині Празі. Річ у тім, що між «братами-слов’янами» є плем’я, яке за культурою стоїть вище від усіх інших; люди цього племені не сповідують православної релігії; ми заради них не проливали коштовної російської крові; ми йдемо з ними різними шляхами, і здавалося б, що ніхто із слов’ян не чужий нам більше від них; а між тим, якщо є одноплемінники, яких ми дійсно можемо назвати братами, якщо хто справді з любов’ю і палким братерським почуттям дивиться на Росію, – то це, звичайно, чехи. У прийомі, вчиненому мені, позначилася прихильність, яку вони мають до Росії; у мені бачили не просто музиканта, а музиканта російського, і вшановуючи мене, вшановували мою вітчизну. А втім, читач переконається в цьому, прочитавши докладну оповідь про дні, які я провів у Празі; цю оповідь, з огляду на виняткові інтерес і значення всього, що там відбувалося, я провадитиму хронологічно.

XIV
У неділю 30 січня я виїхав з Ляйпцига до Праги з О. І. Зілоті, якого разом із скрипалем – чехом Галіром, про якого я згадував вище, було запрошено для участі в моєму концерті [30].




Коментар


Написано у квітні 1888 р. в Тифлісі. Першодрук – у часописі «Русский вестник», М., 1894, кн. 2, с. 165–203 («Из дневника П. И. Чайковского. 1–12. С предисловием М. И. Чайковского»).
У передмові до першої публікації «Автобіографічного опису подорожі» в часописі «Русский вестник» М. І. Чайковський, з-поміж іншого, писав: «Переконавшись на батьківщині, що про його подорожі сливе нічого не відомо російській публіці, що газети нічого про неї не повідомляли, він за щоденником складає докладний опис того, як, за його власним висловом в одному з листів, „російський музикант із честю підтримував протягом 3 місяців в усіх музичних центрах Європи стяг рідного мистецтва”. На жаль, цього опису покійний не довів до кінця. Він зупинився на тому місці, де мала розпочатися оповідь не лише про гостинний прийом (на подобу того, який він зустрів у Німеччині), але про урочистості й святкування на його честь, які тривали протягом понад десяти днів у Празі. Ніколи в житті, ніде його так не вшановували, як там. І сама урочистість і захопленість цієї зустрічі були перешкодою до продовження його автобіографічного опису цієї поїздки. Один сухий перелік подій цих днів вже мав би характер самозвеличення, що при властивій братові скромності щодо своєї особи було йому глибоко осоружно. Він покинув намір надрукувати опис своєї подорожі через небажання самому надто довго струджувати увагу читачів своєю особою, і припинив опис».
Знайомство з цим мандрівним періодом життя П. І. Чайковського читачі можуть розширити за його листами й щоденниковими записами 1887–1888 рр.


[1] Мова про Миколу Кленовського (1857–1915) – російського композитора, диригента і педагога. Він був учнем Петра Чайковського (та Миколи Губерта) по класу композиції в Московській консерваторії. Працював також у Тифлісі. Автор кількох балетів, музики до драматичних вистав, обробок грузинських пісень тощо.
[2] До 1887 р. Чайковський тричі виступав як диригент: 14 (за іншими даними – 27) листопада 1865 р. в Петербурзі в залі Михайлівського палацу виконав свою увертюру (F-dur) (у 1-й редакції), 19 лютого 1868 р. в Москві у Великому театрі – антракт і танці сінних дівчат з опери «Воєвода» – і в лютому (до 22-го) там само – Слов’янський марш.
[3] Концерт Михайла Глинки відбувся 29 березня (за новим стилем – 10 квітня) 1845 р. Із творів автора було виконано: краков’як з опери «Життя за царя», марш Чорномора з опери «Руслан і Людмила», «Вальс-фантазію» тощо. Сам композитор акомпанував скрипалеві й співаку.
[4] Програма концерту Чайковського 5 березня 1887 р.: Друга сюїта для оркестру (перше виконання в Петербурзі), аріозо з опери «Чародійка» (солістка – Олександра Панаєва-Карцева), танець скоморохів з тієї ж опери, елегія і вальс із Серенади для струнного оркестру, симфонічна фантазія «Франческа да Ріміні», п’єси для фортепіано (виконав Дмитро Климов), романси «Я тебе ничего не скажу» (ор. 60, № 2), «Ночи безумные» (ор. 60, № 6), «День ли царит» (ор. 47, № 6) і увертюра «1812 рік».
[5] Перший друкований відгук про твори Чайковського – нотатка Ц. Кюї (підписана ***) «Консерваторські солісти й композитор» – у газеті «Санкт-Петербургские ведомости», 1866, № 82. Написано у зв’язку з виконанням кантати «До радості» Чайковського на публічному іспиті першого випуску Петербурзької консерваторії 29 грудня 1865 р. 12 березня 1887 р. в часописі «Музыкальное обозрение» було вміщено відгук Кюї (***) про концерт 5 березня під орудою Чайковського.
[6] Берлінський концертний агент Д. А. Фрідріх.
[7] Чайковський виїхав з Берліна і приїхав до Ляйпцига 19/31 грудня 1887 р.
[8] Мова про статтю Гансліка: «Tschaikowski – Violin-Konzert (Herr Brodsky)», «Neue Freie Presse», Wien, 1881, № 6224. – Едуард Ганслік (1825–1904) – австрійський музикознавець і критик. Засновник теорії абсолютної музики, яку виклав у своїй центральній праці «Про музично-прекрасне» (1854). Спочатку палкий прихильник Ваґнера, потім перейшов в опозицію до нього, підтримавши засади музики Брамса і критикуючи твори Чайковського, Ліста, Брукнера, Вольфа. Пропагував спадщину Баха, Генделя, Бетговена.
[9] Концерт для скрипки з оркестром (D-dur) Чайковського вперше виконав Адольф Бродський 4 грудня (н. ст.) 1881 р. у симфонічному зібранні Віденського філармонійного товариства під орудою Ганса Ріхтера.
[10] У Росії твори Ґріґа виконували від 1876 р., коли, 4 грудня, вперше у зібранні Російського музичного товариства прозвучав його фортепіанний концерт (a-moll) під орудою Едуарда Направника (соліст – Йосиф Боровка).
[11] 1888 р. Чайковський присвятив Ґріґові увертюру-фантазію «Гамлет».
[12] Точніше – Смайт: Етель-Мері Смайт (1858–1941) – англійська композиторка, одна з лідерок суфражистського руху. Писала 6 опер, балет, хорали, оркестрали, камерну, фортепіанну та органну музику, пісні тощо
[13] Ґріґова картка не збереглася. Чайковський мав листування з норвезьким композитором, яке було згодом кілька разів опубліковано.
[14] Дванадцятий абонементний концерт відбувся 5 січня 1888 р. (за н. ст.) в залі Нового Ґевандгауза. У першому відділі виконали Першу сюїту для оркестру Чайковського.
[15] Луї-Теодор Ґуві (1819–1898) – німецько-французький композитор. Народився в Саарбрюкені. Навчався в Паризькій консерваторії. Автор реквієму, симфоній, увертюр, квартетів, пісень на німецькі й французькі тексти тощо.
[16] «Tschaikowsky-Feier», що його влаштував «Liszt-Verein» на честь Чайковського, відбувся 6 січня 1888 р. Окрім Тріо і Першого квартету (D-dur), О. І. Зілоті виконав «Баркаролу» з «Пір року» і фантазію на теми з опери «Євгеній Онєгін».
[17] У Ляйпцигу Чайковський слухав «Золото Райну» Ваґнера 4 січня 1888 р. (н. ст.) і його ж «Майстерзінґерів» – 10 лютого. Обидва рази диригував Нікіш. Другу оперу виконали на прохання Чайковського.
[18] Алвін Шредер (1855–1928) – німецько-американський музикант і педагог, автор відомої збірки «170 фундаментальних вправ для віолончелі». Виступив у Москві 30 січня 1888 р. в сьомому симфонічному зібранні Російського музичного товариства, де виконав Концерт для віолончелі з оркестром (a-moll) Сен-Санса та п’єси Генделя, Шуберта і Поппера.
[19] Чайковський слухав Перший квартет Бузоні (ор. 19, c-moll) 16/28 січня 1888 р. в Ґевандгаузі. Виконавці – квартет Генріха-Вільгельма Петрі.
[20] У 1890–1891 рр. Ферруччо Бузоні мешкав у Росії. За свій Концертштюк для фортепіано з оркестром він отримав премію ім. А. Г. Рубінштейна. Працював у Московській консерваторії за класом фортепіано. У симфонічних зібраннях Російського музичного товариства виступав двічі. З березня в Петербурзі, у восьмому зібранні, виконав Концерт для фортепіано з оркестром (a-moll) Шумана, а 20 жовтня в Москві, у першому зібранні, зіграв Четвертий фортепіанний концерт (G-dur) Бетговена.
[21] Цей своєрідний концерт на честь Чайковського було виконано 30 січня (11 лютого) 1888 р.
[22] Чайковський виїхав з Ляйпцига 7 січня 1888 р. (н. ст.) до Берліна, потім до Гамбурга і Любека; повернувся до Гамбурга 16 січня.
[23] Шостий філармонійний концерт – 20 січня 1888 р. (н. ст.) у залі Конвентґартена. Програма другого відділу з творів Чайковського: Серенада для струнного оркестру, Перший концерт для фортепіано з оркестром (соліст Василь Сапельников) і тема з варіаціями з Третьої сюїти для оркестру.
Василь Львович Сапельников (1867–1941) – визначний піаніст. Походив з Одеси, де навчався в Школі мистецтв; потім – у Петербурзькій консерваторії. З кінця 80-рр. ХІХ ст. до 30-х рр. ХХ ст. виступав як піаніст, рідше – як диригент. Був короткий час професором Московської консерваторії. Мешкав спершу головно в околицях Мюнхена, у 1916–1922 – в Одесі, від 1923-го – у Ляйпцигу, Флоренції, інших містах Німеччини та Італії. Був яскравим представником лістівського напряму в європейському піанізмі. Також автор опери «Хан і його син», низки фортепіанних п’єс.
[24] Урочистий вечір, який влаштувало «Tonkünstlerverein» на честь Чайковського, відбувся 21 січня 1888 р. програма: 1. Засідання. 2. Концерт із творів Чайковського: Варіації для фортепіано (з ор. 19) (соліст – Сапельников); романси «Горными тихо» (ор. 47, № 2), «Зачем» (ор. 28, № 3) (солістка – Натан); Романс для фортепіано (ор. 5) і «Російське скерцо» (з ор. 1) (Сапельников); романси: «О так меня любил» (ор. 28, № 4), «Али мать меня рожала» (ор. 27, № 5) (Натан),
[25] Статтю Зіттарда про Чайковського надруковано в «Hamburgischer Correspondent» – число за 21 січня 1888 р. – Йозеф Зіттард (1846 – 1903) – провідний гамбурзький музичний критик і дослідник. Автор низки праць з історії церковної та німецької музики, біографій Мендельсона і Россіні.
[26] Чайковський виїхав з Гамбурга 22 січня 1888 р. до Берліна, Маґдебурга і Ляйпцига, повернувся в Берлін 2 лютого. Репетиції концерту Чайковського в Берліні відбувалися 3, 7 і 8 лютого. (Усі дати – за новим стилем.)
[27] Концерт відбувся 8 лютого 1888 р. в залі Берлінської філармонії. Програма з творів Чайковського: увертюра-фантазія «Ромео і Джульєтта», Перший фортепіанний концерт (соліст Олександр Зілоті), інтродукція і фіга з Першої сюїти для оркестру, Анданте з Першого квартету (D-dur) (оркестрове інструментування), чотири романси (солістка – Антоніна Фріде) і увертюра «1812 рік).
[28] Йосип Йосипович Котек (1855–1885) – російський скрипаль, який походив з України. Мав чеське коріння. Народився в Кам’янці-Подільському. Навчався в київському відділенні РМО, пізніше – у Московській консерваторії за класом скрипки у Ф. Лауба та Я. Гжимали, за класом композиції – у П. Чайковського. Був близьким другом останнього. За його сприяння Чайковський отримав систематичну меценатську допомогу від Надії фон Мекк. З Котеком композитор радився, пишучи свій Концерт для скрипки з оркестром. 1882 р. Котек поїхав до Берліна для вдосконалення своєї майстерності в Й. Йоахіма, там також виступав і викладав. Помер, лікуючись від сухот у швейцарському Давосі.
[29] Чайковський і Ґріґ провели вечір у Дезіре Арто 7 лютого 1888 р., а 10 лютого Чайковський виїхав з Берліна до Ляйпцига і звідти до Праги. В архіві композитора в його Будинку-музеї в Клину є низка листів Д. Арто до нього, в яких вона згадує присвячені їй шість його романсів на слова французьких поетів (1888 р., ор. 65). Листування Чайковського та Арто було неодноразово опубліковано.
[30] Тут закінчується рукопис композитора.




Рейтингування для твору не діє ?
  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2019-06-12 08:01:06
Переглядів сторінки твору 101
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг -  ( - )
* Рейтинг "Майстерень" -  ( - )
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.764
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми ПЕРЕКЛАДИ ПРОЗИ
Автор востаннє на сайті 2019.12.06 14:18
Автор у цю хвилину відсутній