ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Іван Потьомкін
2019.08.19 12:08
Не думай і ні в кого не питай,
Скільки тобі ще жить судилось.
День кожний ненаситно поглинай,
Байдуже при силі чи безсилий.
Якщо є що робить
(Ну, там майструвать, творити музику чи мудрувать над віршем,
Розводить квіти, садить дерева, марки збирать

Ігор Деркач
2019.08.19 11:24
Я тішуся собою однією.
Куди захочу, то туди й лечу.
Ось піді мною – наче, Піренеї...
На таці – круасани. Я плачу
і за меню, і за свою удачу,
за океан і небо голубе...
Але чому я, у долоні, плачу,
що не побачу іноді тебе?

Сергій Губерначук
2019.08.19 10:39
Розлогі простори розораних нив,
роззорених сутінок темне безмежжя.
Я йду по землі, бо бажання звільнив
і більш не літаю в світи протилежні.

Я йду по ріллі на те світло земне,
яке на стовпі, над хлівом, у хатині.
Я йду, щоб бездумно любили мене

Олександр Сушко
2019.08.19 10:04
Подам свій голосок із тилу
Я ж - патріот, не "cosa nostra".
Накрию совість підопрілу
Благеньким клаптем благородства.

Не воював, але при владі,
А був Майдан - жував у ліжку.
Тому життя у шоколаді,

Тетяна Левицька
2019.08.19 07:20
Ти все сказав і навіть більше ніж хотів,
а після замовчав зненацька у зажурі.
А я шукала, поміж змучених рядків,
зворушливу сльозу, дні сонячні, похмурі.

Жаливу губ, солоний смак сумних долонь,
давно зітлілий прах стосунків тривіальних.
Не відпуск

Микола Соболь
2019.08.19 06:49
Ранок не випитих думок.
В роси ступаю прохолоду.
Туман дрімає край городу
Та вчасно вийшов. Саме строк.
По зелені дзвенить коса.
І стеляться трави покоси
І соловей дзвінкоголосо
Виспівує… Яка краса!

Вікторія Лимарівна
2019.08.18 20:25
Хто сіє вітер, пожинає бурю!
Емоціям потрібно дати лад!
Нарешті визначитись: що ж не так?
Позбутися думок про авантюру.
Здоров’я берегти прискіпливо, фігуру.

Позбутися дурних, шкідливих звичок!
Щоденної отрути гіркота:

Ірина Білінська
2019.08.18 18:48
Душе моя,
гармоніє - привіт!
Світи тобі
даровані у спадок!
У кожної загадки -
свій отвіт -
не відаєм
ні правди,

Олександр Сушко
2019.08.18 17:03
На трон, буває, лізуть по приколу,
І хоч із цього діла завжди пшик -
Володаря не критикуй ніколи,
А будь розумним, віршики пиши.

Найкраще - про любов, плачі з розпуки,
Безпечно й до вподоби читачам.
Тому, братва, візьму себе у руки

Ігор Федів
2019.08.18 13:17
Завірюхою доля кружляє,
Замітає знайомі пороги
І у пам'яті витирає
Уже ходжені нині дороги.
Білизна чистотою чекає,
Пропонує її дослідити
І уперто мені натякає,
Які кроки уперше робити.

Ірина Вовк
2019.08.18 11:33
Хочеться світла і літа,
І смаку ожинного ще…
Хочеться з неба злетіти
Теплим дбайливим дощем…
Щоб ані схлипом, ні стогоном…
Ані розхвиленим сном…
Щоб лише шелестом-гомоном
Липових віт за вікном.

Олена Побийголод
2019.08.18 10:17
Із Сергія Буданцева (1896—1940)

Осінній день згаса поволі
над неосяжністю землі;
знов по твоїй скорботниій долі
поллються з неба сльози злі.

В старих розлогах мовчазливих,

Ігор Деркач
2019.08.18 10:14
Сідаю чи стою,
лежу, біжу чи їду –
я згадую: «адью... »,
тамуючи обиду.

Очікую її,
скубу ромашку білу –
усі думки мої:

Тетяна Левицька
2019.08.18 09:21
До млості, болю і до -  зневіри,
тобі не вірю, собі не вірю.
Обличчя ласі, підступні звірі,
червоні очі і душі - сірі.
А ти, красивий, чи друг, чи хижий,
чи пристрасть дика, чи серцю - вижить?
Не ранить мізки в основі слова,
не та розмова, на що ц

Віктор Кучерук
2019.08.18 07:53
Г. С...
Надихни і силою наповни,
Від нудьги й мовчазності – зціли!..
Стань мені світінням негріховним
І видінням щастя будь-коли.
Будь завжди оздобою легкою
І новою радістю струми, –
Полони осінньою красою

Матвій Смірнов
2019.08.18 01:19
Мій сусід щодня носить діряві штани,
Ні віслюка не має, ні вола, ні жони,
І, здається, й не хоче нічого такого мати.
На долонях у нього - бридкі червоні стигмати,
І ще одна - у самому центрі чола.
Він живе на околиці міста (точніше, села)
У сіро-зел
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Анастасія Романюк
2019.08.04

Сергій Губерначук
2019.07.07

Ярослав Філософ
2019.07.03

Віктор Сурженко
2019.06.19

Юлія Савіцька
2019.04.01

Надія Тарасюк
2019.02.03

Казки Старої Ґадзюби
2019.01.29






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Василь Буколик / Проза

 Мо Янь. Оповідачі (Нобелівська лекція)

Переклав Василь Білоцерківський


Шановні члени Шведської академії, пані та панове!

Через телебачення або інтернет усі присутні, тою чи тою мірою, ймовірно вже отримали уявлення про Ґаомі, мою далеку батьківщину на північному заході Китаю. Можливо, ви бачили мого дев’яносторічного батька, моїх старших братів і сестер, мою дружину, дочку та онучку, якій виповнився рік і чотири місяці. Але людини, про яку я найбільше думаю в цю мить, моєї матері, ви вже не зможете побачити. Багато людей розділили мою славу після присудження мені цієї премії, багато – крім матусі.
Вона народилася 1922 року і померла 1994-го. Ми поховали її в персиковому саду на схід від села. Минулого року довелося перенести могилу ще далі від села, бо в тому місці мала пройти залізниця. Розкопавши могилу, ми побачили, що труна вже згнила і рештки матусі змішалися з землею. Нам нічого не залишалось, як тільки символічно перенести частину могильної землі на нове місце. Саме тоді я відчув, що матуся стала одним цілим із землею і що, звертаючись до рідної землі, звертаюся до неї.
Я був у неї наймолодшим.
Перше, що запам’яталося з дитячих літ, – як я ходив з нашим єдиним термосом до їдальні громади по окріп. Через голод я був слабенький, дорогою термос випав з моїх рук і розбився. Я страшенно перелякався і весь день ховався в стогу сіна. Надвечір почув, що мати кличе мене, і вибрався зі стогу, готовий отримати нагінку. Але матуся не відлупцювала мене і навіть не лаяла. Вона лише поплескала мене по голові й тяжко зітхнула.
Найболісніший спогад – про те, як ми з матусею ходили на громадське пшеничне поле підбирати колоски. Коли з’явився сторож, усі кинулися врозтіч. На своїх маленьких ніжках матуся не могла швидко пересуватись, сторож-здоровань нагнав і вдарив її по обличчю так, що вона впала на землю. Потім забрав наші колоски й, насвистуючи, пішов собі. Матуся сиділа на землі, по розбитій губі текла кров; того розпачу на її обличчі довіку не забуду. Багато років потому я зустрів цього сторожа, вже сивоволосого старого, на ринку, рвонув був до нього, аби помститись, але матуся втримала мене. «Синку, цей старий зовсім не той, що тоді мене вдарив», – спокійно мовила вона.
Глибоко закарбувалося в пам’яті ще одне. Було свято Середини осені, і ми наліпили вареників, по каганцю кожному [1]. Опівдні, коли всі сіли за стіл, до воріт нашого будинку підійшов літній жебрак. Аби його позбутись, я підніс йому півкаганця сушеного батату. «Самі їсте вареники, – обурився він, – а мене, старого, бататами частуєте, що ви за люди?» Тут розсердився я: «Ми теж їмо вареники лише кілька разів на рік, по каганчику, хіба цим наїсися! Дякуй, що отримав батати, а не влаштовує – забирайся!» Але матуся вишпетила мене і відклала половину своїх вареників у каганець жебракові.
Найбільше докоряю собі за той пам’ятний випадок, коли я допомагав матусі продавати капусту і – чи то зумисне, чи ні – облічив одного літнього покупця на один цзяо [2]. Перерахувавши виручку, я пішов до школи. Повернувшись додому, побачив матір засльозену, а плакала вона вкрай рідко. Вона не стала мене лаяти, а лише ледве чутно проказала: «Мені було соромно за тебе, синку».
Я мав дванадцять-тринадцять років, коли в матінки відкрилася серйозна хвороба легень. Через голод, недуги й непосильну працю для нашої родини настали тяжкі, непроглядні дні, і не було на що сподіватись. Мене охоплювали кепські передчуття, мені здавалося, що в будь-яку мить матуся може накласти на себе руки. Повертаючись з роботи, я найперше гучно кликав її, і, коли вона відгукувалася, мені немов камінь з душі спадав. А не чуючи відгуку, я панічно кидався шукати її і у прибудові, і там, де молотили зерно. Якось я обнишпорив усе довкола і, не знайшовши матусі, сів у дворі й заридав ридма. Тут вона з’явилася з купою хмизу на спині й вельми засмутилася через мене. Я не міг признатися у своїх страхах, але вона немов наскрізь бачила мене. «Не хвилюйся, синку, – мовила вона. – Хоча в житті немає жодної радості, але допоки володар пекла не прикличе мене, нікуди я не подінуся».
Народивсь я зовсім не красенем. Через свій потворний вид нерідко мусив в селі зносити глузи, а у школі – і стусани від задирак-однокласників. Коли я приходив зарюмсаний додому, матуся втішала мене: «Зовсім ти не потворний, синку. Хіба ти не маєш носа чи ока? Руки й ноги на місці, де ж тут потворність? А от коли мати добре серце і робити добрі справи, навіть потворне стане прекрасним». І потім, коли я переїхав до міста, далі, бувало, освічені люди кепкували з мого виду і за моєю спиною, і навіть в очі. Але я згадував матусині слова і спокійно вибачався перед ними.
Матуся була неписьменна і дуже поважала тих, хто вмів читати. Жили ми тяжко і часто не знали, що їстимемо завтра, але вона ніколи не відкидала мого прохання купити книжку або щось із письмового приладдя. Сама трударка, вона не могла зносити, коли діти лінувались, але мене, якщо я не встигав виконати свої обов’язки через читання, ніколи не лаяла.
Коли одного разу на ринок прийшов оповідач – шошуди, я втік, аби послухати його, забувши доручену мені роботу, і мати залишилася невдоволена. Того ж вечора, коли вона при світлі олійного світильника прошивала нам одяг на підкладці, я не витримав і почав переказувати їй почуте. Спочатку вона слухала нетерпляче, бо вважала, що оповідачі – люди неповажні й займаються справою негідною: що можуть вони доброго сказати? Та помалу мої перекази її захопили, і відтоді в базарний день вона не давала мені жодних доручень: то був мовчазний дозвіл піти на ринок і послухати щось нове. Аби відплатити матусі за доброту, а також похвалитися своєю чудовою пам’яттю, я жваво й образно переповідав їй почуте вдень.
Невдовзі мене перестав влаштовувати простий переказ історій оповідача, і я почав їх прикрашати. Переробляв на смак матусі, перебудовував сюжет, а подеколи навіть змінював кінцівку. Мене слухала вже не сама матуся, мою аудиторію становили і старші сестри, тітки й навіть бабуся. Бувало, прослухавши чергову історію, матінка з глибоким хвилюванням казала, чи то звертаючись до мене, чи говорячи сама з собою: «Що з тебе вийде, коли ти виростеш, синку? Невже такою балаканиною зароблятимеш собі на життя?»
Я розумів, щó її тривожило, бо в нашому селі балакучих дітей не полюбляли, вважалося, що одного разу вони можуть накликати біду і на себе, і на родину. Частково схожий на мене дитину маленький балакун із мого оповідання «Бики», якого терпіти не могли в селі. Матуся часто веліла мені менше патякати язиком, сподівалася, що я буду небалакучим, правильним хлопчиком, на якого можна покластись. Проте в мені прокинулося не тільки разюче вміння говорити, це було ще й нездоланне бажання сказати щось, що було, поза сумнівом, дуже небезпечне. Мої здібності оповідача приносили матусі радість, але водночас її мучили й глибокі сумніви.
Приказка мовить: «Легше зсунути гори або змінити русло річки, аніж переробити натуру людини». Попри даремні напучування батьків, я не зрадив своєму природному нахилові багато говорити; звідси, немов насмішка з мене самого, і моє ім’я – Мо Янь [3].
Початкової школи я так і не скінчив, для тяжкої роботи був ще малий, бракувало сил, от мене й послали пасти худобу на порослий травою берег річки. Женучи своїх корів і кіз повз шкільну браму, я бачив колишніх однокласників, які гралися у дворі, й щоразу смуток лягав на серце. Це змусило мене глибоко пройнятися тим, як тяжко людині – навіть дитині – відірватися од колективу.
Я відпускав своїх підлеглих пастися на березі під небом, безкрайнім, як море, – де, наскільки вистачало зору, простягалися луки й ані живої душі довкола, де не було чути людської мови й лунали тільки пташині рулади. Мені було самотньо і тужно. Бувало, я лежав на траві й дививсь, як ліниво пропливають білі хмари, і в голові народжувалася безліч химерних фантазій. У наших краях ходило чимало оповідей про лисиць, які перекидалися прекрасними жінками. Я уявляв, що от-от з’явиться одна з цих вродливиць, аби вкупі зі мною пасти худобу, але ж вона не прийшла. Хоча одного разу з заростей трави перед моїм носом вискочила вогнисто-руда лисиця. Я так перелякався, що аж шубовснув задком на землю. Слід лисиці давно вже пропав, а я все сидів і тремтів. Подеколи я мостився навпочіпки поруч корови, дивлячись на своє перевернуте відбиття в лазурі її очей, провадив розмови з птахами в небесах, наслідуючи їхній щебет, а часом виливав свої душевні переживання деревам. Але ні птахи, ні дерева не звертали на мене уваги. Багато років потому, вже ставши письменником, чимало фантазій тих літ я включив до своїх книжок. Різні люди хвалять мене за силу образності, а декотрі любителі літератури сподіваються, що я розкрию секрет, як виробив у собі цю здібність. На таке можу лише гірко усміхнутись.
Як мовив Лао-цзи, великий мудрець давнього Китаю, «в удачі прихована невдача, нещастя може перетворитися на щастя». Дитиною я недовчився, сповна пізнав, щó є голод і самотність, мучився через брак книжок, але з огляду на це, подібно до письменника попереднього покоління Шень Цуньвеня [4], рано прилучився до великої книги життя. Мої походи на ринок, аби послухати оповідача, стали, власне, однією зі сторінок цієї великої книги.
Довчитись у школі життя мені не випало, я поринув у світ дорослих, і розпочався тривалий шлях пізнання життя, коли я навчався слухаючи. Двісті років тому в моїх рідних місцях з’явився Пу Сунлін [5], оповідач величезного таланту, і багато людей у наших селах, зокрема я, – продовжувачі традиції, яку він заснував. Де б я не перебував – чи то працював з усіма в полі, у корівнику або у стайні великої виробничої бригади, чи лежав на теплому кані [6] з дідусем і бабусею, і навіть коли погойдувався на запряженому биками возі, – усюди в моїх вухах звучала неймовірна безліч оповідей: чарівних історій про духів і перевертнів, історичних переказів, цікавих і захопливих. ці оповіді, тісно пов’язані з природою нашого краю, з історією сімей і родів, викликали в мені гостре чуття реальності.
Навіть уві сні я не міг уявити, що надійде той день, коли все це стане матеріалом для моїх творів. Тоді я був лише хлопчиком, якому шалено подобалися ці історії, який з захватом слухав усе, що розповідали. Тоді я, безсумнівно, був теїстом і вірив, що все навколо є душа. Велике дерево могло викликати в мені повагу. Здавалося, що птах може в будь-яку мить перетворитись на людину, а бачачи незнайомця, я починав підозрювати, чи це не тварина, яка перекинулася на людиною. Увечері, коли після позначення трудоднів я повертався з великої виробничої бригади додому, мене охоплював невимовний страх, і для хоробрості я на бігу горланив пісні. У той час мій голос ламався, я хрипів і сипів на всі лади, і моїм односельцям, певно, нелегко було таке слухати.
Отак я мешкав двадцять один рік у своєму селі, не побувавши за цей час ніде далі від Циндао [7], куди їздив одного разу потягом і ледве не загубився серед величезних штабелів лісу на пилорамі. Коли матуся спитала, що я бачив у Циндао, я сумно признався: нічого, самі штабелі лісу. Але саме ця поїздка до Циндао зародила в мені палке бажання поїхати з рідних місць і подивитися світ.
У лютому 1976 року мене призвали в армію, і я залишив рідні місця, дунбейський [8] Ґаомі, який і любив і ненавидів. За плечима я мав торбу з чотиритомником «Стислої історії Китаю», купленим на гроші, які виручила матуся з продажу своїх весільних прикрас. Розпочався важливий період мого життя. Мушу визнати, що, якби не тридцять з лишком років велетенського розвитку і поступу китайського суспільства, якби не політика реформ і відкритості, такого письменника, як я , могло б і не бути.
Живучи одноманітним армійським життям, я наснажено зустрів ідеологічне розкріпачення і літературний підйом вісімдесятих років, і з хлопчика, який полюбляв слухати оповідання і переказувати їх, став людиною, що намагалася перекласти їх на папір. Ця дорога спершу не була гладенькою: тоді я ще не усвідомлював, який багатий літературний матеріал становить мій двадцятирічний досвід життя на селі. Тоді я гадав, що заняття літературою передбачає писання про хороших людей, які роблять добрі справи, тобто про героїв, чиї взірцеві чини треба наслідувати. Тому, хоча я опублікував кілька творів, літературної цінності вони не мали.
Восени 1984 року мене прийняли на факультет літератури Академії мистецтв Народно-визвольної армії Китаю (НВАК). Там, під орудою свого шановного наставника, знаного письменника Сюй Хуайчжуна, я написав кілька повістей та оповідань, як-от «Осіння повінь», «Висохла річка», «Кришталева ріпа» і «Червоний гаолян». Саме в «Осінній повені» вперше з’явилося словосполучення «дунбейський Ґаомі», і відтоді, подібно до мандрівного селянина-наймита, який дістав свій шматок землі, я, такий собі літературний волоцюга, нарешті знайшов свій прихисток. Мушу визнати, що у процесі творення мого літературного світу я відчув дуже сильний вплив американця Вільяма Фолкнера і колумбійця Ґабріеля Ґарсії-Маркеса. Не скажу, що я багато читав і того і того, але надихнувся їхнім духом, безприкладним за зухвалістю, зрозумівши, що письменник повинен мати куточок, який належить єдино йому. То в буденному житті треба бути скромним і поступливим, а в літературній творчості належить триматися зарозуміло і діяти за власною сваволею. Два роки я йшов за цими двома майстрами, перш ніж усвідомив, що необхідно якнайшвидше їх позбутись. Ось як я написав про це в одному есеї: вони – два розпалені вогнища, а я – шматок криги, і якщо опинюся надто близько, то розтану. У моєму розумінні, один письменник може відчути вплив іншого в тому випадку, якщо в глибині душі вони чимось подібні одне до одного, як кажуть – «водно тріпочуть серця» [9]. Тому, хоча я не знайомився з їхніми творами ґрунтовно, після прочитання кількох сторінок мені стало зрозуміло, що і як вони роблять. Після цього стало ясно, що і як повинен робити я.
Моє завдання насправді було нескладне: писати на свій лад і про своє. На свій лад означало: у добре знайомій мені манері ринкових оповідачів, так само, як розповідали мої дід і баба та сільські старі. Чесно кажучи, коли я розповідав свої історії, ніколи не замислювався, хто може виявитись моїм слухачем: можливо, такі, як моя матуся, або я сам. Мої оповідання попервах були ґрунтовані на власному досвіді. Візьмімо, наприклад, хлопчака у «Висохлій річці», який отримав нагінку, або малюка у «Кришталевій ріпі», який не мовив ані слова. Я дійсно отримував нагінки від батька, зробивши щось хибно, і справді роздував міхи для коваля на будівництві мосту. Звичайно, особистого досвіду не можна перенести в оповідання саме так, як було в дійсності, яким би надзвичайним він не був. У прозі повинна бути присутня вигадка, повинна бути образність. Багато друзів вважають моїм найліпшим твором «Кришталеву ріпу». Я і не заперечую, і не погоджуюся, бо вважаю, що «Кришталева ріпа» – найбільш символічне і найглибше з того, що я написав. Цей смаглявий малюк із його надлюдською здатністю зносити страждання і надлюдською чутливістю – душа всієї моєї літературної творчості. Потім я створив чимало персонажів, але жоден не близький моїй душі так, як він. Якщо висловитися по-іншому, серед усіх героїв, які створив письменник, є один провідний. Для мене таким є цей мовчазний малюк. Не кажучи ані слова, він впевнено веде за собою найрізноманітніших людей, і на сцені дунбейського Ґаомі розігрується пристрасна вистава.
Про себе не скажеш багато, і, коли запас свого досвіду вичерпується, мусиш розповідати про інших. І от із глибин моєї пам’яті, немов солдати за тривогою, збираються оповідання про моїх родичів, про односельців, а також історії про пращурів, колись почуті від старих. Усі вони з надією дивляться на мене, очікуючи, коли я напишу про них. Мої дід, баба, батько, мати, старші брати й сестри, тітки й дядьки, моя дружина і дочка – усі вони з’являються на сторінках моїх творів. В епізодах бере участь і багато земляків з дунбейського Ґаомі. Звичайно, після літературної обробки й перетворення на героїв творів їхні образи перевершують життєві прототипи.

У моєму останньому романі – «Жаби» – фігурує образ моєї тітоньки. Після присудження мені Нобелівського премії сила-силенна журналістів стала облягати її з проханнями дати інтерв’ю. Спершу вона терпляче відповідала на питання, але невдовзі їй це страшенно набридло, і вона втекла до провінційного міста, аби сховатися в сина. Я справді з неї писав роман, але моя тітонька відрізняється од його героїні, як небо від землі. У романі вона свавільна і деспотична, подеколи діє ледве не як розбійник із великої дороги, а моя тітонька в житті доброзичлива і привітна, взірець дружини й люблячої матері. Життя тітоньки на схилі літ було щасливе і повне, а в романі з роками вона втратила сон через нестерпні душевні муки й ночами блукала, як привид, у своєму чорному халаті. Я вдячний тітоньці за її поблажливе ставлення, вона нітрохи не розсердилася на мене за те, що я зобразив її зовсім іншою. Ставлюся до неї з великою повагою ще й за те, що вона правильно розуміє непростий зв’язок між літературним персонажем і реальною людиною.
Коли померла матуся, мене охопило таке величезне горе, що я вирішив присвятити їй роман – «Великі груди й широкі сідниці». Щойно задум прибрав форму, я був настільки переповнений емоціями, що накидав перший варіант роману обсягом у півмільйона ієрогліфів всього за вісімдесят три дні.
У романі «Великі груди й широкі сідниці» я без сором’язливості використав матеріали, пов’язані з життям самої матусі, однак почуття і характер матері в книжці або цілковито вигадані, або списані з багатьох матерів дунбейського Ґаомі. І хоча я написав: «Присвячую духові моєї матері на небесах», насправді роман присвячено всім матерям Піднебесної. Це прояв тієї самої шаленої претензії, що і моє прагнення втілити в малесенькому дунбейському Ґаомі весь Китай і навіть весь світ.
Творчий процес у кожного письменника має свої особливості, задум і джерело натхнення для кожного мого твору теж не зовсім однакові. Одні, як «Кришталева ріпа», завдячують своїм народженням світові задуму, інші – наприклад «Часникові наспіви» – ґрунтовані на реальних подіях. Та лише в поєднанні з особистим досвідом людини і цей світ вигадки, і дійсність, зрештою, стають літературним твором із яскраво вираженою індивідуальністю, з типовими персонажами, які мають чимало виразних подробиць, з багатою мовою й оригінальною композицією. Варто зазначити, що саме в «Часникових наспівах» я впроваджую одним із головних героїв оповідача і співака, який реально існує. На мій великий жаль, я використав справжнє ім’я цього оповідача, хоча, звичайно, все, що він робить у романі, вигадане. Таке в мене трапляється нерідко: на початку я використовую справжні імена, сподіваючись отримати певну близькість до героїв. Але наприкінці роботи над книжкою, коли збираюся змінити їхні імена, виникає відчуття, що це вже неможливо. Тому буває, що люди з такими самими іменами, які мають герої моїх книжок, приходять до мого батька, аби висловити своє невдоволення. Батько приносить вибачення й одночасно закликає не брати цього близько до серця. «Ось, наприклад, перша фраза з „Червоного гаоляну” – „Мій батько, бандитський вилупок” – мене не засмучує, то навіщо й вам хвилюватись?»
Найтяжчим при написанні «Часникових наспівів» – твору, в якому описано події, що відбуваються в сучасному суспільстві, – для мене було не те, чи я насмілюся скритикувати темні суспільні явища, а те, що через несамовиті емоції й гнів над літературою може взяти гору політика, і тоді роман перетвориться на репортаж про події в суспільстві. Як член суспільства письменник, звісно, має свою позицію і свій погляд, але, пишучи твір, він повинен виступати як гуманіст, і люди в нього повинні залишатися людьми. Тільки тоді література зможе не лише відштовхуватися од якоїсь події, але й іти далі від неї, не лише цікавитися політикою, але й перевершувати її.
Довгий час моє життя було сповнене злигоднів, і, можливо, завдяки цьому я отримав доволі глибоке розуміння людської природи. Я знаю, щó є справжня хоробрість, знаю, щó є справжнє співчуття. Знаю: у душі кожної людини є певна імлиста ділянка, де важко сказати, що правильне і що неправильне, що є добро і що є зло. Саме там має простір розгорнутися талант письменника. І якщо у творі докладно і жваво описано цю сповнену суперечностей, імлисту ділянку, він неодмінно виходить за рамки політики й зумовлює високий рівень літературної майстерності.
Напевне, втомлює слухати, як я говорю і говорю про свої твори, але моє життя тісно пов’язане з ними, і якщо я не говоритиму про них, то не знаю, про що ж бо ще говорити. Тому сподіваюся, ви мені вибачите.
У своїх ранніх творах я виступав як сучасний оповідач, який ховається за літературним стилем, але, починаючи від роману «Смерть сандалового дерева», я нарешті вийшов з-за куліс на авансцену. Якщо мою ранню прозу можна назвати розмовами з самим собою, а не з читачем, то в цьому романі я вже уявляв, як стою на майдані та веду живу й образну оповідь перед численними слухачами. Це загальносвітова, але ще більшою мірою китайська літературна традиція. Певний час я активно вивчав західну модерністичну літературу й експериментував із найрізноманітнішими формами викладу, але врешті повернувся до традиції. Звичайно, це було повернення не без внесення нового. Стиль «Смерті сандалового дерева» і наступних романів продовжує традиції китайської класичної прози й водночас використовує досвід західних літературних прийомів. У царині літератури новації переважно є результатом такого змішання. Це не лише змішання вітчизняної літературної традиції з літературними прийомами інших країн, але і залучення інших видів мистецтва. У романі «Смерть сандалового дерева», наприклад, є популярний місцевий різновид пекінської опери [10], а живильним середовищем для декотрих моїх ранніх творів були красні мистецтва, музика і навіть акробатика.
Насамкінець дозвольте сказати кілька слів про роман «Життя і смерть виснажують мене». Китайську назву цього роману взято з буддійських священних книг, і, наскільки мені відомо, перекладачі з різних країн довго сушать голову, як її відтворити. Я не великий знавець буддійських канонів, і моє уявлення про буддизм, звісно, вельми поверхове. Я обрав цю назву тому, що, як мені видається, чимало основних ідей буддизму становлять воістину всесвітню свідомість, і в очах буддиста багато чвар у світі людей абсолютно не мають сенсу. З цього піднесеного погляду світ людей сповнений скорботи. Але мій роман – не проповідь; у ньому я пишу про долю людини й про людські почуття, про людську обмеженість і поблажливість, а також про те, яких зусиль докладають люди й на які жертви йдуть, шукаючи щастя й обстоюючи свою віру. Лань Лянь, персонаж роману, котрий наодинці протистоїть віянням доби, на мій погляд – справжній герой. Прототипом цього персонажа став селянин із сусіднього села. Малим я часто бачив, як він штовхав мимо нашої оселі скрипучий віз на дерев’яних колесах. Воза тягнув кульгавий мул, а мула вела на своїх маленьких забинтованих ніжках дружина цього селянина. У колективному суспільстві того часу ця незвичайна трудова артіль була настільки дивним і відсталим явищем, що нам, дітям, вони видавалися достеменними блазнями, які йдуть супроти веління часу. Це викликáло в нас таке обурення, що ми закидáли їх камінням. Через багато років, коли я почав писати, цей селянин і ця картина сплили в моєму мозку, і я зрозумів, що одного разу напишу про нього книжку, що рано чи пізно розповім про нього світові. Та лише 2005 року, коли я побачив на стіні в одному буддійському храмі зображення колеса Сансари [11], мені стало ясно, як саме напишу цю книжку.
Присудження мені Нобелівської премії спричинило певну полеміку. Спершу я вирішив, що об’єктом цієї полеміки є я, але поступово збагнув, що вона не має до мене жодного стосунку. Я спостерігав за виставою, що розігрувалася довкола мене, як глядач у театрі. Бачив, як лауреата премії осипають квітами, закидáють камінням і поливають брудом. Я боявся, що його розчавлять, але він, посміхаючись, вибрався з-під квітів і каміння, втерся від бруду, спокійно відійшов вбік і звернувся до юрби.
Для письменника найліпший спосіб висловитися – покласти свої слова на папір. Усе, що я хочу сказати, ви знайдете в моїх книжках. Слово сказане віднесе вітер, а слово, написане рукою, переживе віки. Сподіваюся, вам вистачить терпіння почитати мої книжки, хоча, звісно, я не можу змусити вас їх читати. І навіть якщо ви прочитаєте їх, я не певний, що ви зміните свою думку про мене. Ще не було такого письменника, чиї твори сподобалися б усім, тим більше в такий час, як нині.
Я волів би нічого більше не говорити, але сьогодні з цієї нагоди мушу говорити і ще скажу лише кілька слів.
Я – оповідач і хочу розповісти такі історії.
У 1960-ті роки, коли я навчався у третьому класі, ми всією школою прийшли на виставку, присвячену стражданням у старому суспільстві, де за вказівкою вчителя ридма ридали. Аби вчитель бачив, який я молодець, я не витирав сліз. І раптом угледів, що дехто з однокласників крадькома плює на руки й розмазує слину по обличчі, аби видати її за сльози. А ще серед тих, хто плакав по-справжньому, і тих, хто вдавав, що плачуть, я побачив хлопчика без жодної сльозинки на обличчі, який не видав ані звуку і навіть не затуляв обличчя руками. Він просто дивився на нас широко розплющеними очима, в яких стояв вираз чи то подиву, чи то зніяковіння. По відвіданні виставки я доповів про поведінку цього учня вчителеві, і того було покарано для науки. Через роки, коли я покаявся вчителеві, як мені соромно за той донос, учитель мовив, що того дня з тим самим до нього прийшло понад десяток людей. Цей однокласник помер років за десять до того, і щоразу, коли я згадував про нього, мене мучило сумління. Але з того випадку я виніс одну важливу істину: коли всі навколо плачуть, комусь може бути дозволено і не плакати. Тим більше коли сльози вдавані.
А ось ще одна історія. Понад тридцять років тому я ще служив в армії. Раз увечері, коли я сидів у кабінеті й читав, відчинилися двері й увійшов якийсь високий офіцер. Він глянув на місце переді мною і пробурчав собі під носа: «Гм, нікого..» Тут я підскочив і гучно заявив: «А я що, ніхто?» Офіцерові під моїм поглядом аж вуха почервоніли, і він збентежений пішов. Довго потім я ходив задоволений собою, вважаючи себе таким собі зухом, але минуло багато років, і я мучуся через це.
А тепер моя остання історія. Багато років тому мій дід розповів її мені. Одного разу вісім мулярів, які вирушили на заробітки, сховалися від грози у старому храмі. Ззовні лунали розкоти грому, за брамою храму одна за одною прокочувалися вогняні кулі, у повітрі немовби навіть було чутно ревіння дракона. Усім душа втекла у п’яти, обличчя зблідли. «Напевне, хтось із нас зробив страшний вчинок і викликав гнів небес. Нехай той, хто це зробив, сам вийде з храму і прийме кару, аби врятувати безневинних». Ніхто, ясна річ, не схотів виходити. Тоді ще один запропонував: «Раз ніхто не бажає виходити, киньмо надвір свої капелюхи. Чий капелюх вилетить за браму, той і зробив цей вчинок, того ми й попросимо вийти й прийняти кару». Почали вони кидати свої солом’яні капелюхи. Сім капелюхів під силою вітру знову залетіли до храму, і лише один вилетів через браму. Усі натиснули на того восьмого, аби він вийшов і зазнав кари, а коли він, як належало очікувати, відмовився, інші підхопили й викинули його за браму. Усі, напевне, вже здогадались, чим скінчилася ця історія: щойно ту людину викинули, старий храм відразу впав.
Я – оповідач.
Завдяки своїм історіям я отримав Нобелівську премію з літератури.
Після присудження мені премії відбулося чимало яскравих подій, і це ще більше зміцнило моє переконання в існуванні правди й справедливості.
Відтепер я й далі оповідатиму свої історії.
Дякую всім вам.

7 грудня 2012 року


[1] Свято Середини осені – звичай милування повним місяцем, припадає на 15-й день 8-го місяця за китайським календарем (період повного місяця), що приблизно відповідає другій половині вересня.
[2] Цзяо – розмінна монета. 1 цзяо = 10 фенів, 10 цзяо = 1 юань.
[3] Вираз «мо янь» означає «не кажи».
[4] Шень Цуньвень (1902–1988) – китайський письменник, автор ліричної прози, який приділяв велику увагу класичним традиціям, прихильник духовної свободи в творчості.
[5] Пу Сунлін (1640–1715) – літератор із провінції Шаньдун, автор широкославних «Записок про надзвичайне», збірки фантастичних новел на підставі народних переказів і даоських легенд.
[6] Кан – опалювана лежанка в традиційній китайській оселі.
[7] Циндао – портове місто у провінції Шаньдун.
[8] Дунбей – збірна назва північно-східних провінцій Китаю.
[9] Алюзія до вислову з поезії давнього танського автора Лі Шаньїня (813–858): «Водно тріпочуть серця – роги чарівного носорога».
[10] Пекінська опера – збірна назва китайського традиційного музичного театру в його найбільш поширеному різновиді.
[11] Сансара – у буддизмі: колообіг можливих перероджень




Рейтингування для твору не діє ?
  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2019-07-23 20:12:45
Переглядів сторінки твору 19
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг -  ( - )
* Рейтинг "Майстерень" -  ( - )
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.797
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми ІРОНІЧНИЙ РЕАЛІЗМ, НЕОРЕАЛІЗМ
ЕССЕ
ПЕРЕКЛАДИ ПРОЗИ
Автор востаннє на сайті 2019.08.09 04:51
Автор у цю хвилину відсутній