Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
Самі зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.
А потрясіння беріз пісенних!
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Путь
"Ми всі дихаємо
один одному в потилицю..."
Володимир Ніколаєць
Переді мною розстеляєшся ти, нібито путь.Невже от саме я піду шукати, де кінець твоїх задумок?
Але ж, окрім мене одного, є ще десятки інших, є сотні кращих, тисячі таких; окрім мене одного, є ще мільйони років, мільярди слів і безліки вітрів. Їх я враховую так само, як тебе; беру до відома і йду обабіч. Але коли вже збочувати час, оскільки ти є путь, – тебе лишаю; так само, як лишити можу все, що самостійним є зайти далеко. Хай ґрадусів на 40 повернувши вбік звідтіль, де розстеляєшся ти, нібито путь, я опинюся осеред роздолля, піду красою світу, не зважаючи на жоден орієнтир; а там, де тільки-но окреслюватиметься дорога, пускатиму сльозу чи слину за тим минулим дивним часом, коли переді мною розстелялися і говорили загадками про майбутнє. (Майбутнє – це табу на всі загадки. Майбутнє заборонено ворушити словом чи напівсловом і тривожити передчасно. Воно має бути.) Якщо казатиму, що в мене є своя путь, це означає, що вона може перехрещуватися з іншими. Це добре, коли інші не розстеляються перед тобою – і ти можеш не спокуситися, і не піти не своєю продекларованою дорогою. А якщо ти сам коли-небудь розстелишся перед кимось і запросиш іти твоїм невідомим шляхом, але вже оголошеним? що тоді? Так і буде. Це має бути виняток. Це має бути випадок. Лише любов є випадковим винятком, є винятковим випадком у дорозі. Лише завдячуючи їй, ти можеш перейти на іншу путь ... для себе і для неї безболісно. Але, оскільки я є всього-на-всього твоїм об’єктом і всього-на-всього твоєї любові – не стелися переді мною, бо буде болісно. І тіш себе, що мене так само хтось не любить, як я тебе. Це надто довгий коментар до того, проти чого. Воно має бути.
20–21 травня 1995 р., Богдани́
«Переді мною розстеляєшся ти, нібито путь».
Чумацкий шлях, иль Млечный Путь
стелился в мифах вслед Гефесту…
Вот такова у Геры суть:
уродцу не нашлося места
с ней рядом. И отвергла мать
дитя с его ногой хромою…
Желала б миф тот я не знать…
Ведь Млечный Путь передо мною
взывает к сердцу и к душе:
«Когда-то ты по мне пройдёшься».
Не лгу: – готова мол, уже! –
но ты, душа, к полёту рвёшься.
Пусть даже будет то астрал,
но я свершу полёт межзвёздный.
Губерначук уж там летал.
Быть может, мне ещё не поздно.
Оставлю Землю – и в полёт
к давно уж неземному Раю…
Он – Млечный путь меня зовёт,
дорогу к Раю предлагая.
Путь звёздны й может стать путём,
коль путь вы одолеть готовы…
Быть может, по небу пройдём,
ведь звёзды нас зовут… и Слово…
Вернётся на Олимп Гефест.
Там для него найдётся дело.
Но Млечный Путь – не миф! Прочесть
я б этот звёздный Путь хотела.
Поэты им уже прошли,
на нём нам вехи оставляя.
Они Путь собственный нашли…
Меж звёзд я путь свой избираю.
Дора Діольф,
16 февраля 2023 г., Киев
––––––––––––––––––
Согласно древним мифам, богиня Гера родила Гефеста (римского Вулкана), приложила его к груди, но рассмотрев уродливого и хромого ребёнка, отшвырнула его от себя, сбросив с Олимпа. Вслед сброшенному ребёнку потекло её грудное молоко. Так образовался Млечный Путь.
«Тіш себе, що і мене так само хтось не любить, як я тебе».
* * *
Не співпали любові наші.
Ти ніколи мене не любив.
От і п’ю нелюбові чашу,
в неї ти нелюбов налив.
Іншу любиш. Їй вірші пишеш,
їй даруєш весняний квіт.
А мені, наче сірій миші –
нелюбов вся. Хоч ти весь світ
обіймеш своїм коханням,
не краплини його – мені.
Я облишила вже сподівання
на щасливі осяйні дні.
Інша жінка тебе хвилює,
ти коханням її обійняв.
Але мій чоловік ревнує…
Що і як він про тебе взнав?
Не було хоч між нами нічого,
віддавати своє він не звик,
хоча може і сам не від того,
щоб мій слід десь за обрієм зник.
Він всім серцем тобі зла бажає.
Нелюбов його, наче ніж.
Взагалі він любові не знає…
Я даремно казала: «Облиш.
Дай піти у краї далекі,
непотрібна тобі – не тримай.
У той край мене кличуть лелеки.
Дай піти мені, не переймай».
Але він мене нащось тримає.
Я його… Як віддати своє?
Біля нього – тебе кохаю,
щастя, знаючи, ти моє.
Ти ж даремно мене втішаєш:
«Не до серця і ти комусь».
Не втішай, як кохання не маєш.
Я з коханням своїм розберусь…
Агафія Янжуловська,
16 лютого 2023 р., Київ
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)