Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
на останній
багряний кленовий листок
на дереві під під’їздом
думаючи про своє
про листок хай останній
який ще
повисить ще нічо ще ого
Охоплена місцями, -
Лягла завіса димова,
Як Божий гнів, на храми.
Зійшла покара із небес
На москалів за вчинки,
Що спонукали світ увесь
Здійснить переоцінку
встигну іще присмалити цигарку думок.
Вітер лабає на кабелях пісню джазисту,
свінг одтанцьовує - скок- йому все - перескок.
Не поспішаю сьогодні. Запаривши м'яти,
ковзаю поглядом з лоджії -з лету птахів.
і падав додолу обпечений цвіт,
я невиліковно любов'ю хворіла,
бо ліків від неї не вигадав світ.
Світилися очі небесним опалом,
шалено у грудях вистукував пульс.
Та Єва в мені крізь віки воскресала
Атож, ось і ми, а точніш, ось і я, сам-один
Видимі речі, які були спільними, о давніше
Пам’ять розтягується, я вражений, чому би ні
Бо це був прегарний час, я сміявся
Часи змінилися, недосяжна ти, я не можу скаржитись
Були
Узялись про перемоги книжечки писати.
Тонни книжок написали про Московську битву,
Як їм удалося вперше ворога розбити,
Сталінградську, Курську, звісно, про взяття Берліна,
Як поставили фашистів вони на коліна.
Печаль Арахна тче і тче.
Виходить на узвишшя Мати
І руку прикладає до очей.
Кого там надивляє, – не питайте.
Про те в нас знають навіть малюки...
...Війни невигойні стигмати,
Невжеж ви оселились навіки?
Живуть під ним приборкані міщани.
Безпосередність малюка Жерве
Зустрілася з підступністю Вальжана.
Знов заглушають Божу благодать
Реальності приземлені куплети.
Нічого не змінилося. Дзвенять
Щоб зростав український нарід,
Та життя скерувало не так -
Ми злучали котів і собак.
Бо найперше цінує наш рід
Непоганий стабільний дохід,
А як треба продовжити рід -
Може, Будду, а може, в лахмітті Христа.
Чи Конфуція в давній, старій одежині.
Ця стежина - пролог до нового хреста.
На зарослій і вкритій снігами стежині
Відшукаю забуті, затихлі слова,
Що сховались колись у зел
Кольт у руці не виправить мій нрав,
та крапку покладе тому, як жив,
нехай і з тим, за що усе б віддав.
Моя душа неначе за дверми,
в яких немає клямки вороття
аби не повернути до юрми,
Що разів, напевно, шість
У саду з'являвся гість,
Що кору і зелень їсть,
І від саду аж до гаю
Непокареним петляє,
Бо, не маючи утоми,
Відточив отак прийоми
Ми, славний прадід твій,
не задля того це понаскладали,
щоб всяке падло,
опинившися в віддаленні,
про се ліпило, як йому намарено, й
грошву легку звивало у сувій
на сплату світла,
Ми діти тих, хто бій давав
самій Центральній Раді,
хто паровоз свій полишав,
йдучи на барикади.
Наш паровозе, мчи притьма,
влізти в душу ніби
їй мало того що вона і так
неминуча
мовби поганські боги
якім обов’язкова
маніфестація
неминучість ревно
Палив мости, не дбаючи про попіл.
Із безлічі безумних сподівань
Лишав собі лише гарячий клопіт.
Здавався світ підручним і малим,
Кохання — штормом, а невдачі — димом,
І кожен день у пошуках мети
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Путь
"Ми всі дихаємо
один одному в потилицю..."
Володимир Ніколаєць
Переді мною розстеляєшся ти, нібито путь.Невже от саме я піду шукати, де кінець твоїх задумок?
Але ж, окрім мене одного, є ще десятки інших, є сотні кращих, тисячі таких; окрім мене одного, є ще мільйони років, мільярди слів і безліки вітрів. Їх я враховую так само, як тебе; беру до відома і йду обабіч. Але коли вже збочувати час, оскільки ти є путь, – тебе лишаю; так само, як лишити можу все, що самостійним є зайти далеко. Хай ґрадусів на 40 повернувши вбік звідтіль, де розстеляєшся ти, нібито путь, я опинюся осеред роздолля, піду красою світу, не зважаючи на жоден орієнтир; а там, де тільки-но окреслюватиметься дорога, пускатиму сльозу чи слину за тим минулим дивним часом, коли переді мною розстелялися і говорили загадками про майбутнє. (Майбутнє – це табу на всі загадки. Майбутнє заборонено ворушити словом чи напівсловом і тривожити передчасно. Воно має бути.) Якщо казатиму, що в мене є своя путь, це означає, що вона може перехрещуватися з іншими. Це добре, коли інші не розстеляються перед тобою – і ти можеш не спокуситися, і не піти не своєю продекларованою дорогою. А якщо ти сам коли-небудь розстелишся перед кимось і запросиш іти твоїм невідомим шляхом, але вже оголошеним? що тоді? Так і буде. Це має бути виняток. Це має бути випадок. Лише любов є випадковим винятком, є винятковим випадком у дорозі. Лише завдячуючи їй, ти можеш перейти на іншу путь ... для себе і для неї безболісно. Але, оскільки я є всього-на-всього твоїм об’єктом і всього-на-всього твоєї любові – не стелися переді мною, бо буде болісно. І тіш себе, що мене так само хтось не любить, як я тебе. Це надто довгий коментар до того, проти чого. Воно має бути.
20–21 травня 1995 р., Богдани́
«Переді мною розстеляєшся ти, нібито путь».
Чумацкий шлях, иль Млечный Путь
стелился в мифах вслед Гефесту…
Вот такова у Геры суть:
уродцу не нашлося места
с ней рядом. И отвергла мать
дитя с его ногой хромою…
Желала б миф тот я не знать…
Ведь Млечный Путь передо мною
взывает к сердцу и к душе:
«Когда-то ты по мне пройдёшься».
Не лгу: – готова мол, уже! –
но ты, душа, к полёту рвёшься.
Пусть даже будет то астрал,
но я свершу полёт межзвёздный.
Губерначук уж там летал.
Быть может, мне ещё не поздно.
Оставлю Землю – и в полёт
к давно уж неземному Раю…
Он – Млечный путь меня зовёт,
дорогу к Раю предлагая.
Путь звёздны й может стать путём,
коль путь вы одолеть готовы…
Быть может, по небу пройдём,
ведь звёзды нас зовут… и Слово…
Вернётся на Олимп Гефест.
Там для него найдётся дело.
Но Млечный Путь – не миф! Прочесть
я б этот звёздный Путь хотела.
Поэты им уже прошли,
на нём нам вехи оставляя.
Они Путь собственный нашли…
Меж звёзд я путь свой избираю.
Дора Діольф,
16 февраля 2023 г., Киев
––––––––––––––––––
Согласно древним мифам, богиня Гера родила Гефеста (римского Вулкана), приложила его к груди, но рассмотрев уродливого и хромого ребёнка, отшвырнула его от себя, сбросив с Олимпа. Вслед сброшенному ребёнку потекло её грудное молоко. Так образовался Млечный Путь.
«Тіш себе, що і мене так само хтось не любить, як я тебе».
* * *
Не співпали любові наші.
Ти ніколи мене не любив.
От і п’ю нелюбові чашу,
в неї ти нелюбов налив.
Іншу любиш. Їй вірші пишеш,
їй даруєш весняний квіт.
А мені, наче сірій миші –
нелюбов вся. Хоч ти весь світ
обіймеш своїм коханням,
не краплини його – мені.
Я облишила вже сподівання
на щасливі осяйні дні.
Інша жінка тебе хвилює,
ти коханням її обійняв.
Але мій чоловік ревнує…
Що і як він про тебе взнав?
Не було хоч між нами нічого,
віддавати своє він не звик,
хоча може і сам не від того,
щоб мій слід десь за обрієм зник.
Він всім серцем тобі зла бажає.
Нелюбов його, наче ніж.
Взагалі він любові не знає…
Я даремно казала: «Облиш.
Дай піти у краї далекі,
непотрібна тобі – не тримай.
У той край мене кличуть лелеки.
Дай піти мені, не переймай».
Але він мене нащось тримає.
Я його… Як віддати своє?
Біля нього – тебе кохаю,
щастя, знаючи, ти моє.
Ти ж даремно мене втішаєш:
«Не до серця і ти комусь».
Не втішай, як кохання не маєш.
Я з коханням своїм розберусь…
Агафія Янжуловська,
16 лютого 2023 р., Київ
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
