Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
на порозі у літа стоїть.
Стука в двері, впустити просить.
Розгубилося літо на мить.
«Утікати, — майнула думка, —
крізь вікно і — немов не було».
Наполегливо осінь стука,
Такий незбагненний, далекий і мудрий.
Тамує марноту і суєтний гнів,
Пізнавши глибини у стиснутих муках.
Лишився на дні споконвічних легед,
У давньому світі Китаю і Гангу.
Повітря епохи торкнулось легень,
В асфальтових ланах — дзвінкі сталеві ікри
Яскравих в часі, збурених мостів,
Отих, якими ми тікати звикли
Від емпірею власного вогню
До дивних див пітьми закляття кави.
Стій-стій! — не лізь у звичне, у YouTube,
Стогне Київ мій, -
Хлипи й зойкання місцями
В темряві густій.
Знову ворог підло вдарив
У слов'янства суть, -
Всюдисущий запах гару
Не дає дихнуть.
Він дуже любе веселиться.
Індик не схожий на ворону
У нього зовсім інші забобони.
Співає гарно, але не дуже,
Суттєво гірше, ніж Каркуша.
І хоча в ворони тільки крик,
як віра малоросів і орди.
Не хижі звірі,
а царі-кумири
юрби – причина чорної біди.
***
Неписані закони для совдепії
Ми добиваємось в забуті Богом села
І припадаємо грудьми до споришу,
До груші тулимось щокою?
Невже, коли літам ощадливий наводиш лік,
Так болісно бракує частки,
Що зветься отроцтвом?
Невже і справді життєве коло
дощик покропив
вицвіле ганчіря
звисле з проводів
піднебесні риби
сунуть далі геть
комунальник
сивий
а ти загубилась в тумані.
Не бійся, рідненька, не бійся,
від зостраху серце зів'яне.
Я знаю, що важко втрачати
набуті скарби мозолями —
дитячу колиску, санчата,
Сонце палає до втоми щодня.
Бабине літо накинуло сітку,
Те павутиння йому, мов броня.
Ягідки чорні смачної ожини
В лісі осіннім, мов очі блищать.
Терен з колючками попід стежину,
А може, позбувся себе?
І хтось замість тебе долю
скеровує вже: цоб-цабе.
На інше чекати годі.
«В обійми бери, сатано!»
Що зараз буде, що потім
Мовчання панує в степах.
І правда тополі й калини
Кричить, як поранений птах.
Чекаємо світлої днини,
Яка відкидатиме страх.
Вода розлилася степами,
Скляної печі,
Рукою злидня
Під плач малечі,
Ще теплій миші —
Шпаркій, голодній —
Даруй зернину,
Як преподобний!
Вони самі для себе сомельє.
Глитають чикилдиху із полови,
Носи вмочають потім в олів'є.
Сивуха з часником - найліпша страва ,
А шнапс із пивом - це делікатес!
За штоф винця кумасю кум вкривавив,
У бабусин двір, -
Уночі проник
Знову у курник.
Ухопив курча
І мерщій помчав
Звично до нори,
Де малі тхори
ГЕКТОР І АНДРОМАХА: Захід сонця над Іліоном
(Драматичний ескіз у ритмізованій прозі, у трьох сценах)
ДІЙОВІ ОСОБИ:
Гектор – царевич, вождь троянського війська, надія Іліона, щит і жертовна кров троянського роду
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Путь
"Ми всі дихаємо
один одному в потилицю..."
Володимир Ніколаєць
Переді мною розстеляєшся ти, нібито путь.Невже от саме я піду шукати, де кінець твоїх задумок?
Але ж, окрім мене одного, є ще десятки інших, є сотні кращих, тисячі таких; окрім мене одного, є ще мільйони років, мільярди слів і безліки вітрів. Їх я враховую так само, як тебе; беру до відома і йду обабіч. Але коли вже збочувати час, оскільки ти є путь, – тебе лишаю; так само, як лишити можу все, що самостійним є зайти далеко. Хай ґрадусів на 40 повернувши вбік звідтіль, де розстеляєшся ти, нібито путь, я опинюся осеред роздолля, піду красою світу, не зважаючи на жоден орієнтир; а там, де тільки-но окреслюватиметься дорога, пускатиму сльозу чи слину за тим минулим дивним часом, коли переді мною розстелялися і говорили загадками про майбутнє. (Майбутнє – це табу на всі загадки. Майбутнє заборонено ворушити словом чи напівсловом і тривожити передчасно. Воно має бути.) Якщо казатиму, що в мене є своя путь, це означає, що вона може перехрещуватися з іншими. Це добре, коли інші не розстеляються перед тобою – і ти можеш не спокуситися, і не піти не своєю продекларованою дорогою. А якщо ти сам коли-небудь розстелишся перед кимось і запросиш іти твоїм невідомим шляхом, але вже оголошеним? що тоді? Так і буде. Це має бути виняток. Це має бути випадок. Лише любов є випадковим винятком, є винятковим випадком у дорозі. Лише завдячуючи їй, ти можеш перейти на іншу путь ... для себе і для неї безболісно. Але, оскільки я є всього-на-всього твоїм об’єктом і всього-на-всього твоєї любові – не стелися переді мною, бо буде болісно. І тіш себе, що мене так само хтось не любить, як я тебе. Це надто довгий коментар до того, проти чого. Воно має бути.
20–21 травня 1995 р., Богдани́
«Переді мною розстеляєшся ти, нібито путь».
Чумацкий шлях, иль Млечный Путь
стелился в мифах вслед Гефесту…
Вот такова у Геры суть:
уродцу не нашлося места
с ней рядом. И отвергла мать
дитя с его ногой хромою…
Желала б миф тот я не знать…
Ведь Млечный Путь передо мною
взывает к сердцу и к душе:
«Когда-то ты по мне пройдёшься».
Не лгу: – готова мол, уже! –
но ты, душа, к полёту рвёшься.
Пусть даже будет то астрал,
но я свершу полёт межзвёздный.
Губерначук уж там летал.
Быть может, мне ещё не поздно.
Оставлю Землю – и в полёт
к давно уж неземному Раю…
Он – Млечный путь меня зовёт,
дорогу к Раю предлагая.
Путь звёздны й может стать путём,
коль путь вы одолеть готовы…
Быть может, по небу пройдём,
ведь звёзды нас зовут… и Слово…
Вернётся на Олимп Гефест.
Там для него найдётся дело.
Но Млечный Путь – не миф! Прочесть
я б этот звёздный Путь хотела.
Поэты им уже прошли,
на нём нам вехи оставляя.
Они Путь собственный нашли…
Меж звёзд я путь свой избираю.
Дора Діольф,
16 февраля 2023 г., Киев
––––––––––––––––––
Согласно древним мифам, богиня Гера родила Гефеста (римского Вулкана), приложила его к груди, но рассмотрев уродливого и хромого ребёнка, отшвырнула его от себя, сбросив с Олимпа. Вслед сброшенному ребёнку потекло её грудное молоко. Так образовался Млечный Путь.
«Тіш себе, що і мене так само хтось не любить, як я тебе».
* * *
Не співпали любові наші.
Ти ніколи мене не любив.
От і п’ю нелюбові чашу,
в неї ти нелюбов налив.
Іншу любиш. Їй вірші пишеш,
їй даруєш весняний квіт.
А мені, наче сірій миші –
нелюбов вся. Хоч ти весь світ
обіймеш своїм коханням,
не краплини його – мені.
Я облишила вже сподівання
на щасливі осяйні дні.
Інша жінка тебе хвилює,
ти коханням її обійняв.
Але мій чоловік ревнує…
Що і як він про тебе взнав?
Не було хоч між нами нічого,
віддавати своє він не звик,
хоча може і сам не від того,
щоб мій слід десь за обрієм зник.
Він всім серцем тобі зла бажає.
Нелюбов його, наче ніж.
Взагалі він любові не знає…
Я даремно казала: «Облиш.
Дай піти у краї далекі,
непотрібна тобі – не тримай.
У той край мене кличуть лелеки.
Дай піти мені, не переймай».
Але він мене нащось тримає.
Я його… Як віддати своє?
Біля нього – тебе кохаю,
щастя, знаючи, ти моє.
Ти ж даремно мене втішаєш:
«Не до серця і ти комусь».
Не втішай, як кохання не маєш.
Я з коханням своїм розберусь…
Агафія Янжуловська,
16 лютого 2023 р., Київ
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
