Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Живуть під ним приборкані міщани.
Безпосередність малюка Жерве
Зустрілася з підступністю Вальжана.
Знов заглушають Божу благодать
Реальності приземлені куплети.
Нічого не змінилося. Дзвенять
Щоб зростав український нарід,
Та життя скерувало не так -
Ми злучали котів і собак.
Бо найперше цінує наш рід
Непоганий стабільний дохід,
А як треба продовжити рід -
Може, Будду, а може, в лахмітті Христа.
Чи Конфуція в давній, старій одежині.
Ця стежина - пролог до нового хреста.
На зарослій і вкритій снігами стежині
Відшукаю забуті, затихлі слова,
Що сховались колись у зел
Кольт у руці не виправить мій нрав,
та крапку покладе тому, як жив,
нехай і з тим, за що усе б віддав.
Моя душа неначе за дверми,
в яких немає клямки вороття
аби не повернути до юрми,
Що разів, напевно, шість
У саду з'являвся гість,
Що кору і зелень їсть,
І від саду аж до гаю
Непокареним петляє,
Бо, не маючи утоми,
Відточив отак прийоми
Ми, славний прадід твій,
не задля того це понаскладали,
щоб всяке падло,
опинившися в віддаленні,
про се ліпило, як йому намарено, й
грошву легку звивало у сувій
на сплату світла,
Ми діти тих, хто бій давав
самій Центральній Раді,
хто паровоз свій полишав,
йдучи на барикади.
Наш паровозе, мчи притьма,
влізти в душу ніби
їй мало того що вона і так
неминуча
мовби поганські боги
якім обов’язкова
маніфестація
неминучість ревно
Палив мости, не дбаючи про попіл.
Із безлічі безумних сподівань
Лишав собі лише гарячий клопіт.
Здавався світ підручним і малим,
Кохання — штормом, а невдачі — димом,
І кожен день у пошуках мети
Коли Сонце дивувалось і завмирало
Споглядаючи людей і коней,
Ясени та просо,
І синиці й вивільги
Славили буяння зела,
Вчитель Досконалий з Північних Мурів
Запитав музику Жовтої Істини:
Я постійно біжу і не знаю куди.
У далеких полях чи лісах Індостану
Я шукаю розгойдані смисли годин.
Ніби відповідь на нерозв'язні питання,
Я шукаю у джунглях безумного дня.
А впіймаю у руки часи катування,
Чумак завжди хороший,
Був в дивну сіль поверх кальсон
Він схований між грошей.
Модерн вовни давно відсох,
Вогонь в очах світився,
Зелених щічок світлий мох,
У кузні де дрімав Сварог,
Усмішка Мадонни.
Чорна кішка поряд,
Як думки бездонні.
На полиці образ —
Божа Діва плаче,
Поховала вчора
Господа, неначе.
Жде на Рому кожен ранок:
Трошки ситної вівсянки
І компоту з ягід склянка,
Чи вареників із сиром
Дух іде по тій квартирі,
Де онукові радіти
Бабця буде ціле літо.
я колесо побачив і звізду.
Іх бін такий закоханий у тебе,
що слів, їй-богу, зразу не знайду.
П.П
Співає птічка пісню голосну
і від любові серце заміраєт.
Я їх відчув, прийняв і пережив.
Душа моя - за чорними дверима,
Але від них давно нема ключів.
Дороги мовчазні до мене звикли,
Хоча багато бачили облич.
Ці вечори, заплакані й прогірклі,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Путь
"Ми всі дихаємо
один одному в потилицю..."
Володимир Ніколаєць
Переді мною розстеляєшся ти, нібито путь.Невже от саме я піду шукати, де кінець твоїх задумок?
Але ж, окрім мене одного, є ще десятки інших, є сотні кращих, тисячі таких; окрім мене одного, є ще мільйони років, мільярди слів і безліки вітрів. Їх я враховую так само, як тебе; беру до відома і йду обабіч. Але коли вже збочувати час, оскільки ти є путь, – тебе лишаю; так само, як лишити можу все, що самостійним є зайти далеко. Хай ґрадусів на 40 повернувши вбік звідтіль, де розстеляєшся ти, нібито путь, я опинюся осеред роздолля, піду красою світу, не зважаючи на жоден орієнтир; а там, де тільки-но окреслюватиметься дорога, пускатиму сльозу чи слину за тим минулим дивним часом, коли переді мною розстелялися і говорили загадками про майбутнє. (Майбутнє – це табу на всі загадки. Майбутнє заборонено ворушити словом чи напівсловом і тривожити передчасно. Воно має бути.) Якщо казатиму, що в мене є своя путь, це означає, що вона може перехрещуватися з іншими. Це добре, коли інші не розстеляються перед тобою – і ти можеш не спокуситися, і не піти не своєю продекларованою дорогою. А якщо ти сам коли-небудь розстелишся перед кимось і запросиш іти твоїм невідомим шляхом, але вже оголошеним? що тоді? Так і буде. Це має бути виняток. Це має бути випадок. Лише любов є випадковим винятком, є винятковим випадком у дорозі. Лише завдячуючи їй, ти можеш перейти на іншу путь ... для себе і для неї безболісно. Але, оскільки я є всього-на-всього твоїм об’єктом і всього-на-всього твоєї любові – не стелися переді мною, бо буде болісно. І тіш себе, що мене так само хтось не любить, як я тебе. Це надто довгий коментар до того, проти чого. Воно має бути.
20–21 травня 1995 р., Богдани́
«Переді мною розстеляєшся ти, нібито путь».
Чумацкий шлях, иль Млечный Путь
стелился в мифах вслед Гефесту…
Вот такова у Геры суть:
уродцу не нашлося места
с ней рядом. И отвергла мать
дитя с его ногой хромою…
Желала б миф тот я не знать…
Ведь Млечный Путь передо мною
взывает к сердцу и к душе:
«Когда-то ты по мне пройдёшься».
Не лгу: – готова мол, уже! –
но ты, душа, к полёту рвёшься.
Пусть даже будет то астрал,
но я свершу полёт межзвёздный.
Губерначук уж там летал.
Быть может, мне ещё не поздно.
Оставлю Землю – и в полёт
к давно уж неземному Раю…
Он – Млечный путь меня зовёт,
дорогу к Раю предлагая.
Путь звёздны й может стать путём,
коль путь вы одолеть готовы…
Быть может, по небу пройдём,
ведь звёзды нас зовут… и Слово…
Вернётся на Олимп Гефест.
Там для него найдётся дело.
Но Млечный Путь – не миф! Прочесть
я б этот звёздный Путь хотела.
Поэты им уже прошли,
на нём нам вехи оставляя.
Они Путь собственный нашли…
Меж звёзд я путь свой избираю.
Дора Діольф,
16 февраля 2023 г., Киев
––––––––––––––––––
Согласно древним мифам, богиня Гера родила Гефеста (римского Вулкана), приложила его к груди, но рассмотрев уродливого и хромого ребёнка, отшвырнула его от себя, сбросив с Олимпа. Вслед сброшенному ребёнку потекло её грудное молоко. Так образовался Млечный Путь.
«Тіш себе, що і мене так само хтось не любить, як я тебе».
* * *
Не співпали любові наші.
Ти ніколи мене не любив.
От і п’ю нелюбові чашу,
в неї ти нелюбов налив.
Іншу любиш. Їй вірші пишеш,
їй даруєш весняний квіт.
А мені, наче сірій миші –
нелюбов вся. Хоч ти весь світ
обіймеш своїм коханням,
не краплини його – мені.
Я облишила вже сподівання
на щасливі осяйні дні.
Інша жінка тебе хвилює,
ти коханням її обійняв.
Але мій чоловік ревнує…
Що і як він про тебе взнав?
Не було хоч між нами нічого,
віддавати своє він не звик,
хоча може і сам не від того,
щоб мій слід десь за обрієм зник.
Він всім серцем тобі зла бажає.
Нелюбов його, наче ніж.
Взагалі він любові не знає…
Я даремно казала: «Облиш.
Дай піти у краї далекі,
непотрібна тобі – не тримай.
У той край мене кличуть лелеки.
Дай піти мені, не переймай».
Але він мене нащось тримає.
Я його… Як віддати своє?
Біля нього – тебе кохаю,
щастя, знаючи, ти моє.
Ти ж даремно мене втішаєш:
«Не до серця і ти комусь».
Не втішай, як кохання не маєш.
Я з коханням своїм розберусь…
Агафія Янжуловська,
16 лютого 2023 р., Київ
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
