Прямолінійно крокуючи по вулиці, несподівано зупиняюсь, обертаюсь на 180 градусів, мов хвора комета, і вже тихше, у ритмі наповзаючої на вулицю мряки, волочусь у ту безвість, звідки не задумувавсь. Я втратив надію. Виходить, я голову втратив, раптом. Цілеспрямованість – поняття векторне. В один бік – практика (стрілочка полетіла), в інший – теорія (стрілочка полетіла). Я стаю теоретиком – значить, втрачаю надію на повне, безпосереднє втілення. Мої формули, що засіли в моїй голові, мов у хмарі дощ, по одній букві посипались: ен! а! де! і! я! Як багато я знаю. Але все "воно" невтілиме у цьому світі. Це формули ілюзій, на яких тримається світ. Дощ розмиває асфальт – до землі, землю – до каміння, каміння – до води. Це – кругообіг! За системою ілюзій. Красиве біле сонце за хмарами. Я впевнений, що це місяць, бо за системою ілюзій поняття доби втрачається. Воно не враховується в жодній формулі. Сині крони дерев, які шеренгами припаркувалися в залізобетонному місті моєї надії, мають для світу своє високе значення. Вони оригінальні. Але, за системою ілюзій, лише тоді, коли йде холодний вечірній дощ, а я забуваюся вдома свою парасолю.

Як важливо, що практично мислити я вмію, але не можу. Хіба втрачена надія – це божевілля? Хіба божевілля – це втрачена надія? Зовсім ні. Це просто різні поняття, за якими стоять люди з вищих і нижчих інстанцій. У лапках і без. Мої знання – не моє́ божевілля, і не́ божевілля. Моя втрачена надія – моя́, бо вона живила знання, непотрібні іншим людям.

Тепер я зайду в цей будинок, де стіни обписані тим, що потрібне їм (тим людям), підіймусь навдивовижу м’якими, гумовими сходами до потрібної відмітки і грітимуся біля чотирьох конфорок, і ховатиму надію між чотирьох стін. "Спасибі їй," – казатиму. "Вона мене любила. Вона підганяла мене жити за системою ілюзій." Тепер у подальших формулах треба враховувати її відсутність.

20 червня 1994 р., Київ