Від першого ж мого знайомства з В. М. Гаршиним, – здається, в залі Павлової [1], де його супроводжувало кілька чоловік молоді, курсисток і студентів, – я зажеврів особливою ніжністю до нього. Мені хотілося і всадовити його якнайзручніше, аби він не забився й аби його як-небудь не зачепили. Гаршин був симпатичний і вродливий, як мила, добра дівиця-вродливиця.
Майже з першого ж погляду на Гаршина мені схотілося писати з нього портрет, але здійснився цей намір пізніше. Я мешкав біля Калинкиного мосту, а Гаршин – у родичів своєї дружини в Сухопутній митниці на Петергофському проспекті, у чудовому державному приміщенні.
На пароплавчику по Фонтанці Гаршин проїжджав величезні простори у якусь установу на Пісках, де кимось служив, аби відволікати себе од творчої праці, що – він цього боявся – виснажувала його настільки, що він неабияк побоювався психічного розладу [2].
Коли Гаршин входив до мене, я завжди це відчував ще до його дзвінка. А входив він безшумно і завжди вносив з собою тихий захват, немов безтілесний янгол.
Гаршинські очі, особливої краси, повні серйозної соромливості, часто затягувала таємнича сльоза. Інколи Гаршин зітхав і поспішав одразу відволікти вашу увагу, розповідаючи якийсь мізерний випадок або пригадуючи чийсь смішний вислів. І це виходило в нього так виразно смішно, що, навіть залишившись сам на другий або на третій день і згадуючи його розповідь, я довго сміявся.
Під час сеансів [3], коли не було потрібно особливо строгого сидіння нерухомо, я часто просив Всеволода Михайловича читати вголос. Книжки він завжди мав при собі; довгі дороги на фінляндських пароплавчиках привчили його використовувати час корисно. Читав Гаршин цілу купу, поглинаючи все, і з такою швидкістю вимовляв слова, що я попервах, поки не звик, не мін вловити сторінок його тихого читання, що мелькали, наче рясні пушинки снігу. Але читав він охоче і покірно перечитував незрозуміле місце знову.
– Всеволоде Михайловичу, – мовив якось я фразу, яка тоді не сходила з язика кожного інтелігента і скрипіла на папері в тих, хто писав про чарівні гаршинські оповідання, – Всеволоде Михайловичу, чому ви не напишете великого роману, аби здобути славу визначного письменника?
Я одразу відчув грубість свого питання і пошкодував, що нíкому було смикнути мене за полу вчасно, але Гаршин не образився.
– Бачите, Іллє Юхимовичу, – сказав по-янгольському лагідно Гаршин, – є в Біблії Книга пророка Огія. Ця книга займає всього отаку сторіночку! І це є книга! А є численні томи, які написали досвідчені письменники і які не можуть носити почесної назви «книги», і їхні імена швидко забуваються, навіть незважаючи на їхній успіх при появі на світ. Мій ідеал – Огій... І якби ви тільки бачили, яку величезну купу макулатури я викреслюю з своїх творів! Найбільша робота в мене – видалити те, що не потрібно. І я проробляю це над кожною своєю річчю по кілька разів, допоки нарешті вона видасться мені без непотрібного баласту, що заважає художньому враженню...
Улітку 1884 року я залишався для великої роботи в місті [4]. Після сеансу я проводжав Гаршина через Калинкин міст до його помешкання і заходив на хвилину до рідних його дружини. Там, у затишній обставі, за зеленими трельяжами, усі грали у віст. Великі вікна державного помешкання були відкриті навстіж. Стояли теплі білі ночі. Гаршин ішов проводжати мене до Калинкиного мосту, але я довго не міг розстатися з ним, захоплений якоюсь суперечкою. Ми проходили Петергофський проспект по кілька разів туди й назад.
Я забув тепер, у чиєму помешканні, – здається, в якогось художника, – ми часто-густо зустрічалися із Всеволодом Михайловичем [5]. Там він читав нам уголос, я сказав би, «сюїту» Чехова «Степ», яка щойно з’явилася тоді. Чехов був ще зовсім невідоме, нове явище в літературі. Більшість слухачів – і я в тому числі – нападали на Чехова і на його нову тоді манеру писати «безсюжетні» й «беззмістовні» речі... Тоді ще тургенєвськими канонами жили наші літератори.
– Що це: ні цілості, ані ідеї в усьому цьому! – казали ми, критикуючи Чехова.
Гаршин із сльозами у своєму симпатичному голосі обстоював гарноти Чехова; говорив, що таких перлів мови, життя, безпосередності ще не було в російській літературі. Належало бачити, як він захоплювався технікою, красою й особливо – поезією цього нового світила російської літератури, що тоді сходило. Як він смакував і перечитував усі чеховські коротенькі оповідання!
В. М. Гаршин був надзвичайно правдивий. Я не чув від нього навіть безневинної брехні. Одного разу він мені сам розповів з великою ясністю, – він пам’ятав і усвідомлював все тоді, – як він з’явився до графа Лоріс-Мелікова, з плачем переконуючи всесильного диктатора припинити страти [6], і переказав мені всю розмову з ним; як він купив коня в козака, вже коли був поблизу Харкова, і їздив на ньому довго, без усілякої мети...
Цей епізод потвердив мені потому художник Г. Г. М’ясоєдов. Він ледве впізнав Гаршина, який видався йому цілковито чорним, здичавілим, з косматою густою гривою Авесалома.
М’ясоєдов подбав, аби помістили Гаршина на Сабуровій дачі [7], поблизу Харкова, де Всеволод Михайлович мало-помалу заспокоївсь, а тоді повернувся до реального життя.
Увесь час своїх мандрів Гаршин майже нічого не їв, і його настрій, ймовірно, був дуже схожий на стан Дон Кіхота. Мандри, здається, тривали шість тижнів, а можливо, і більше – не пам’ятаю.
Востаннє я зустрів Гаршина за тиждень до катастрофи в Гостиному дворі. Мені схотілося поблукати з ним. Він був особливо журний, убитий і засмучений. Аби відволікти мій упертий погляд, скерований на нього, Гаршин спочатку намагався жартувати, тоді став зітхати, і страждання, глибоке страждання зобразилося на його вродливому, але сильно потемнілому за цей час обличчі.
– Що з вами, дорогий Всеволоде Михайловичу, – зірвалося в мене, і я побачив, що він не міг стримати сліз... Він ними захлинувся і, відвернувшись, хусткою ладнав обличчя.
– ... Адже головне, ні-ні, цього навіть у своїх думках я повторити не можу! Як вона образила Надію Михайлівну! [8] О, та ви ще не знаєте і ніколи не дізнаєтесь... Адже вона прокляла мене!
Розгублено слухав я ці слова, нічого не розуміючи в них. І тут вже, признаюся, я був розсудливий, не розпитував: ані – про кого він говорив, ані – про що.
Блукали ми години дві, усе більше мовчки. Потім Гаршин згадав, що йому дуже необхідно поспішити у справі, і ми розсталися... навіки...
«Без нього нам соромно жити», – підсумував Мінський [9] свій вірш на свіжій могилі В. М. Гаршина.




Переклав Василь Білоцерківський

1. Концертно-театральна зала на Троїцькій вулиці (нині – вулиця Антона Рубінштейна).
2. Від початку 1883 року Гаршин служив у канцелярії Загального з’їзду представників російської залізниці. За його словами, ця служба приносила йому «велику користь з погляду, так би мовити, психогігієнічного».
3. 1883 р. Рєпін написав з Гаршина етюд (у профіль), за яким потім малював образ царевича на картині «Іван Грозний та його син Іван 16 листопада 1581 року». Пізніше, 1884-го, Рєпін створив великий портрет Гаршина – одну з найкращих своїх робіт (письменника зображено в сидячому положенні за столом, на якому книжки й рукописи). Нині цей портрет вважається втраченим.
4. Для написання картини «Іван Грозний та його син Іван».
5. У Михайла Малишева. Він із Гаршиним брав участь у російсько-турецькій війні. Залишив спогади про нього.
6. Генерал-ад’ютант, граф М. Т. Лоріс-Меліков – міністр внутрішніх справ наприкінці панування Олександра ІІ, голова «Верховної розпорядчої комісії» у справах боротьби з революційним рухом. Після невдалого замаху на нього (лютий 1880 р.), який вчинив Іполит Млодецький, останнього засудили до страти. Гаршин особисто просив міністра помилувати злочинця, але помилування не відбулося. Хоча, за переказами свідків, Лоріс-Меліков нібито обіцяв Гаршинові зглянутися над Млодецьким. Цей випадок сприяв погіршенню психічного здоров’я письменника, після чого він потрапив у лікарню.
7. Сабурова дача – так називали лікарню для психічнохворих у Харкові, де Гаршин провів кілька місяців наприкінці 1880 р.
8. Надія Михайлівна – дружина Всеволода Гаршина. Письменник був дуже пригнічений розривом його матері з дружиною, який стався незадовго до цієї зустрічі з Рєпіним.
9. Микола Мінський – поет надсонівської школи, який згодом приєднався до кола символістів. Вірш Мінського «Над могилою Гаршина» закінчується рядками, присвяченими Гаршинові й Надсону (померли 1888 і 1887 р. відповідно):

За наші брехні їм так совість наболіла,
Що більше не могли це стерпіти буття.
Ми ж живемо в пітьмі, й пітьма нас захопила.
Без вас тяжке й ганебне нам життя!