ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Сергій Губерначук
2019.11.15 15:59
Вибачайте, жодних передмов!
Творчість – це суцільна таємниця.
На ніч я завішую трюмо.
А чому? Та вам – яка різниця?
Кожну ніч завішую трюмо…

До світанку – лівою пишу,
сходить сонце – я стаю правшею.

Тамара Шкіндер
2019.11.15 10:50
Пливе кача по Тисині".
Котрий рік пливе...
Відчай, горе в Україні
Мороком живе.

Пливе кача по Тисині.
Множить ріки сліз.
Син вернуся в домовині

Іван Потьомкін
2019.11.15 10:48
Лиш грабувать і нічим не гребувать.
Усе тільки тепер і ні крихти на потім.
Байдуже , що добуте усе те
Чужою думкою і потом…
…На пустку, мов знову прокотилася орда монголів,
Перетворилась омріяна і вистраждана воля.

Тетяна Левицька
2019.11.15 09:42
І навіщо людям пекло,
коли поряд рай земний.
За вікном, так швидко смеркло,
провалився в чорторий
день пустун, як не бувало.
Був і щезнув у пітьмі,
що йому не вистачало?
Я ж босоніж по стерні,

Олександр Сушко
2019.11.15 05:14
Хто хвалою маже - той розпусник,
Марно піднімає в неті шум.
Скажеш: "Ти - мудрець!" - по носі лусну!
Бовкнеш: "Геній!" - в гузно укушу.

Хоч у голові в поета пусто
Й шапка Мономаха вже мала -
Хвальковитих потруїв би дустом

Микола Соболь
2019.11.15 04:53
Була земля своя і хата,
І хліб із печі на столі
Свіча горіла у імлі.
До неї линули внучата
Уже дорослі, ще малі.
Перемішалось у золі.
Того немає більше свята
Лишилися борги старі

Віктор Кучерук
2019.11.15 04:34
Хоч я боюся порожнин краси
І не люблю безбарвності ніколи, -
Вже листопад оголює ліси
І покриває чорнотою доли.
Мене гнітить сполучення сльоти
Із чередою довгою туманів,
Коли ані турбот, ні суєти
Нема й не видно в невідступній хлані.

Ярослав Чорногуз
2019.11.15 01:31
Палають пристрастю вуста,
Спадають почуття, як злива,
Моя любове золота,
Моє кохання чарівливе.

Сердечна щедрість, доброта,
Розмова тепла, жартівлива…
Це – ти, любове золота,

Володимир Бойко
2019.11.14 21:43
Закличе осінь зиму зимувати,
Погамувавши згірдний кривосміх.
Нехай взаємних кривд – ой як багато,
Та буревій над краєм ще не стих.

А вітруган зриває застороги,
Перевертає викривлений світ.
Немає нищівнішого нічого,

Микола Дудар
2019.11.14 21:35
Ми грали блюз чомусь на самоті
Свої закони судді і підсудні
Ось ординат… ну, сакс… ретрокрутій
А квітнув-розквітав лише у дуді…

Усе давно розвідав він… сім нот
Якихось сім, окраса лиш космічна
Зіграти блюз - все рівно що на дот

Олена Побийголод
2019.11.14 17:51
Володимир Висоцький. «Аліса»

Це море Сльозовське простерлося скрізь,
і слізно-морську вже приймаю я ванну.
Із хвиль власноочно наплаканих сліз -
привіт Сльозовитому шлю океану!

Спантеличишся враз поневолі:

Сергій Губерначук
2019.11.14 15:59
Уздовж якдовших ґалерей
із тисячів картин
проходив завжди сон один,
старенький, мов хорей.

Опісля сну вдаряла яв,
мов блискавичний грім!
Знов промінь дня, мов піліґрім,

Тамара Шкіндер
2019.11.14 15:15
Сідає сонце. Мов ченці, дерева
До неба голі руки простягли.
І жовті хмари, як загривок лева,
Над обрієм низенько прилягли.

Минулий день втікає від спокуси
Принад земних - пірнув за горизонт...
Луг вкритий оксамитовим обрусом.

Юрій Сидорів
2019.11.14 12:45
Змінності не збороти.
Згаснуть у заметілі
Осені катафоти -
Жовті, червоні, білі.

Скриються "габарити",
Блимавки-спецсигнали.
Марно себе корити:

Олександр Сушко
2019.11.14 06:18
Хоч у венах голки - обманув таки я лікарів,
Полетів на могили святих крізь прочинену браму.
Запечалені спогади в льолях утрачених мрій,-
Там немає ні доні, ні батька, ні сивої мами.

Є глуха самота і пелюстя поламаних рож,
Горепад проминув. Скоро че

Віктор Кучерук
2019.11.14 05:52
Г. С...
Ти мене стражденного не любиш,
Хоч до тебе жадібно приник,
Бо зімкнула невситимі губи
І відводиш погляд зримо вбік.
Стримано й вимогливо долоні
Упираєш у мої вуста,
Мов будуєш поміж нас заслони
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Юра Ясінський
2019.11.13

Станіслав Н
2019.11.12

Микола Кора
2019.09.01

Анастасія Романюк
2019.08.04

Сергій Губерначук
2019.07.07

Ярослав Філософ
2019.07.03

Віктор Сурженко
2019.06.19






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Василь Буколик / Проза

 Лев Толстой. Кілька слів щодо книги «Війна і мир»

Переклав Василь Білоцерківський

Друкуючи твір, на який покладено п’ять років безнастанної й виключної праці, за найліпших умов життя, я хотів би в передмові до цього твору викласти мій погляд на нього і тим запобігти подивам, які можуть виникнути в читачах. Мені хотілось, аби читачі не бачили й не шукали в моїй книзі того, чого я не хотів або не вмів виразити, і звернули увагу саме на те, що я хотів виразити, але на чому (за умовами твору) не вважав за потрібне зупинятися. Ані час, ані моє вміння не дозволили мені зробити вповні того, що я мав намір, отож користаюся з гостинності спеціального часопису, аби, хоча неповно і стисло, для тих читачів, котрих це може цікавити, викласти погляд автора на свій твір.
1) Що є «Війна і мир»? Це не роман, ще менше поема, ще менше історична хроніка. Війна і Мир є те, що хотів і міг виразити автор у тій формі, у якій воно виразилось. Така заява про зневагу автора до умовних форм прозового художнього твору могла б видатися самовпевненістю, якби вона була зумисна і якби не мала прикладів. Історія російської літератури від часів Пушкіна не лише представляє багато прикладів такого відступу од європейської форми, але не дає навіть жодного прикладу супротивного. Починаючи від «Мертвих душ» Гоголя і до «Мертвого дому» Достоєвського, у новому періоді російської літератури немає жодного прозового художнього твору, який би виходив за межі посередності й цілковито вкладався у форму роману, поеми або повісті.
2) Характер часу, як мені висловлювали декотрі читачі при появі друком першої частини, недостатньо окреслений у моєму творі. На цей докір маю заперечити таке.
Я знаю, в чому полягає той характер часу, якого не знаходять у моєму романі, – це жахи кріпацтва, закладання дружин у стіни, шмагання дорослих синів, Салтичиха тощо; і цей характер того часу, який живе в нашому уявленні, я не вважаю вірним і не бажав його виразити. Вивчаючи листи, щоденники, перекази, я не знаходив усіх жахів цього буйства більшою мірою, аніж знаходжу їх тепер або будь-коли. У ті часи так само кохали, заздрили, шукали істин, чеснот, захоплювалися пристрастями; так само складне було розумово-моральне життя, навіть більш витончене, аніж тепер, у вищій верстві. Якщо в нашому понятті склалася думка про характер сваволі й грубої сили того часу, то лише через те, що в переказах, записках, повістях і романах до нас доходили тільки видатні випадки насильства і буйства. Висновувати про те, що переважний характер того часу становило буйство, так само несправедливо, як несправедливо виснувала б людина, бачачи з-за гори самі маківки дерев, що в цій місцевості немає нічого, крім дерев. Є характер того часу (як і характер кожної доби), що випливає з більшої відчуженості вищого світу од інших верств, з панівної філософії, з особливостей виховання, із звички використовувати французьку мову тощо. І цей характер я старався, скільки вмів, виразити.
3) Використання французької мови в російському творі. Для чого в моєму творі говорять не лише росіяни, але і французи частково російською, частково французькою? Докір у тому, що особи говорять і пишуть по-французькому в російській книжці, подібний тому докорові, який би зробила людина, дивлячись на картину і зауваживши в ній чорні плями (тіні), яких насправді немає. Живописець не винен у тому, що декотрим тінь, яку він зробив на лиці картини, видається чорною плямою, якої не буває в дійсності; але живописець винен тільки в тому, якщо ці тіні покладено неправильно і грубо. Займаючись добою початку нинішнього сторіччя, зображаючи російських осіб певного кола, і Наполеона, і французів, що брали таку пряму участь у житті того часу, я мимоволі захопився формою вираження того французького способу мислення більше, аніж було потрібно. І тому, не заперечуючи того, що покладені тіні, ймовірно, неправильні й грубі, я бажав би лише, аби ті, котрим видасться дуже смішним, як Наполеон говорить то російською, то французькою, знали б: це їм видасться тільки тому, що вони, як людина, котра дивиться на портрет, бачать не обличчя із світлом і тінями, а чорну пляму під носом.
4) Імена дійових осіб – Болконський, Друбецькой, Білібін, Курагін та ін. – нагадують відомі російські імена. Зіставляючи дійових неісторичних осіб з іншими історичними особами, я відчував незручність для вуха змушувати говорити графа Растопчина з кн. Пронським, зі Стрельським або з якими-небудь іншими князями чи графами вигаданого, подвійного або одинарного прізвища. Болконський або Друбецькой, хоча не суть ні Волконський, ні Трубецькой, звучать чимось знайомим і природним у російському аристократичному колі. Я не вмів вигадати для всіх осіб імен, які б мені видалися нефальшивими для вуха, і не вмів обійти цю трудність інакше, як узявши навмання найбільш знайомі російському вуху прізвища і змінивши в них декотрі літери. Я би дуже шкодував, якби схожість вигаданих імен із дійсними могла кому-небудь дати думку, що я хочу описати ту чи ту справжню особу; надто тому, що літературна діяльність, яка полягає у списуванні осіб, котрі справді існують або існували, не має нічого спільного з тією, яку я провадив.
М. Д. Афросимова і Денисов – ось виключні особи, яким мимоволі й необдумано я дав імена, що близько підходять до двох особливо характерних і милих справжніх осіб тогочасного світу. Це була моя помилка, яка походила з особливої характерності тих двох осіб, але моя помилка в цьому плані обмежена самою постановкою цих двох осіб, і читачі, певне, погодяться, що нічого спільного з дійсністю не відбувалося з цими особами. А вся решта осіб цілковито вигадана і не має навіть для мене певних прототипів у легенді або дійсності.
5) Моя розбіжність в описі історичних подій з оповідями істориків. Вона не випадкова, а неминуча. Історик і митець, описуючи історичну добу, мають два цілковито відмінні предмети. Як не матиме рації історик, якщо намагатиметься представити історичну особу в усій її цілості, в усій складності ставлень до всіх сторін життя, так і митець не виконає своєї справи, завжди представляючи особу в її історичному значенні. Кутузов не завжди з підзорною трубою, вказуючи на ворогів, їхав на білому коні. Растопчин не завжди зі смолоскипом підпалював Воронцовський будинок (він навіть ніколи цього не робив), і імператриця Марія Федорівна не завжди стояла в горностаєвій мантії, спершись рукою на зведення законів; а такими їх змальовує собі народна уява.
Для історика, у сенсі сприяння, що його вчинила особа якій-небудь одній меті, є герої; для митця, у сенсі відповідності цієї особи всім сторонам життя, не може і не повинно бути героїв, а повинні бути люди.
Історик зобов’язаний подеколи, пригинаючи істину, підводити всі дії історичної особи під одну ідею, яку він уклав у цю особу. Митець, навпаки, у самій окремішності цієї ідеї бачить невідповідність своєму завданню і намагається лише зрозуміти й показати не відомого діяча, а людину.
В описі самих подій відмінність ще різкіша й суттєвіша.
Історик має справу з результатами події, митець – із самим фактом події. Історик, описуючи битву, говорить: лівий фланг такого-то війська був зрушений супроти села такого-то, збив ворога, але мусив відступити, тоді пущена в атаку кавалерія перекинула… тощо. Історик не може казати інакше. А тимчасом для митця ці слова не мають жодного сенсу і навіть не зачіпають самої події. Митець, чи то через свою досвідченість, чи за листами, записками й оповідями, виводить своє уявлення про доконану подію, і вельми часто (у прикладі битви) висновок про діяльність таких-то і таких-то військ, який дозволяє собі робити історик, виявляється протилежним висновкові митця. Відмінність видобутих результатів пояснюється і тими джерелами, з яких і той і той черпають свої відомості. Для історика (продовжуємо приклад битви) головним джерелом є доповіді окремих начальників і головнокомандувача. Митець із таких джерел нічого почерпнути не може, вони йому нічого не говорять, нічого не пояснюють. Мало того, митець відвертається од них, знаходячи в них необхідну брехню. Годі й казати про те, що при кожній битві обидва вороги сливе завжди описують битву цілковито протилежно одне одному; у кожному описі битви є необхідність брехні, яка випливає з потреби кількома словами описувати дії тисяч людей, які, розкинуті на кількох верстах, перебувають у найсильнішому моральному роздратуванні під впливом страху, ганьби й смерті.
В описах пишуть зазвичай, що такі-то війська було скеровано в атаку на такий-то пункт і потім велено відступати й т. д., мовби припускаючи, що та сама дисципліна, яка підпорядковує десятки тисяч людей волі однієї людини на плацу, матиме ту саму дію там, де йде мова про життя і смерть. Кожен, хто був на війні, знає, наскільки це несправедливо [1]; а тимчасом на цьому припущенні ґрунтовані реляції, а на них – воєнні описи. Об’їздіть усі війська одразу після битви, навіть другого, третього дня, до того часу, поки не написано реляцій, і спитайте всіх солдатів, старших і нижчих начальників, про те, як було діло; вам розповідатимуть те, що відчули й бачили всі ці люди, і у вас виникне величне, складне, нескінченно різноманітне і тяжке, неясне враження; і ні від кого, ще менше від головнокомандувача, ви не довідаєтесь, як було все діло. Але за два-три дні починають подавати реляції, балакуни починають розповідати, як було те, чого вони не бачили; зрештою, складається спільне донесення, і за цим донесенням складається спільна думка армії. Кожного полегшує проміняти свої сумніви й питання на це брехливе, але ясне і завжди приємне уявлення. За місяць і два розпитуйте людину, яка брала участь у битві, – ви вже не відчуваєте в її оповіді того сирого життєвого матеріалу, який був раніше, а вона розповідає за реляцією. Так розповідали мені про Бородинську битву багато живих, розумних учасників того діла. Усі розповідали одне й те саме, і все за невірним описом Михайловського-Данилевського, за Глинкою та ін.; навіть подробиці, які вони розповідали, попри те, що перебували на відстані кількох верст одне від одного, – одні й ті самі.
Після втрати Севастополя начальник артилерії Крижановський надіслав мені донесення артилерійських офіцерів з усіх бастіонів і просив, аби я склав із цих більш як 20-ти донесень – одне. Я шкодую, що не списав цих донесень. Це був найліпший взірець тієї наївної, необхідної, воєнної брехні, з якої складають описи. Гадаю, що багато з тих моїх товаришів, які складали тоді ці донесення, прочитавши ці рядки, посміються зі спогаду про те, як вони, за наказом начальства, писали те, чого не могли знати. Усі, хто пережив війну, знають, як росіяни здатні робити свою справу на війні та як мало здатні до того, аби описувати її з необхідною в цій справі хвалькуватою брехнею. Усі знають, що в наших арміях цю посаду, складання реляцій і донесень, обіймають переважно наші чужородці.
Усе це я кажу до того, аби показати неминучість брехні у воєнних описах, які слугували матеріалом для воєнних істориків, і тому показати неминучість частої незгоди митця з істориком у розумінні історичних подій. Але, окрім неминучості неправди викладу історичних подій, у істориків тої доби, яка цікавила мене, я натрапляв (певне, внаслідок звички групувати події, стисло їх виражати й узгоджуватися з їхнім трагічним тоном) на особливий склад пишної мови, в якій часто брехня і викривлення переходять не лише на події, але й на розуміння знання події. Часто, вивчаючи два головні твори цієї доби, Тьєра і Михайловського-Данилевського, я відчував подив, яким чином можна було друкувати й читати ці книжки. Годі й казати про виклад одних і тих самих подій найбільш серйозним, значущим тоном, з посиланнями на матеріали й діаметрально протилежні одне одному, я натрапляв у цих істориків на такі описи, що не знаю, сміятися чи плакати, коли згадаю, що обидві ці книжки – єдині пам’ятки тієї доби й мають мільйони читачів. Наведу лише один приклад із книжки славетного історика Тьєра. Розповівши, як Наполеон привіз із собою фальшиві асигнації, він каже: «Relevant l'emploi de ces moyens par un acte de bienfaisance d i g n e d e l u i e t d e l'a r m é e F r a n ç a i s e, il fit distribuer de secours aux incendiés. Mais le vivres étant trop précieux pour être donnés longtemps à des étrangers la plupart ennemis, Napoléon aima mieux leur fournir de l'argent… et il leur fit distribuer de rouble papier» [2].
Це місце окремо вражає своєю оглушливою, не можна сказати – аморальністю, але беззмістовністю; але в усій книжці воно не вражає, оскільки цілком відповідає загальному пишному, урочистому тону мови, який не має жодного прямого сенсу.
Отже, завдання митця та історика цілковито відмінні, а розбіжність з істориком в описі подій та осіб у моїй книжці – не має вражати читача. Але митець не повинен забувати, що уявлення про історичних осіб і події, яке склалося в народі, ґрунтоване не на фантазії, а на історичних документах, наскільки їх могли згрупувати історики, а тому, інакше розуміючи й представляючи цих осіб і ці події, митець, як і історик, мусить керуватися історичними матеріалами.
Скрізь, де в моєму романі говорять і діють історичні особи, я не вигадував, а послуговувався матеріалами, з яких у мене під час моєї роботи утворилася ціла бібліотека книжок, заголовки котрих я не вважаю за потрібне виписувати тут, але на котрі завжди можу послатись.
6) Нарешті, шосте і щонайважливіше для мене міркування стосується того малого значення, яке, за моїм поняттям, мають так звані великі люди в історичних подіях.
Вивчаючи добу таку трагічну, таку багату на величезні події й таку близьку нам, про яку живе стільки найрізноманітніших легенд, я дійшов до очевидності того, що нашому розумові недоступні причини історичних подій, які відбуваються. Сказати (що всім видається вельми непростим), що причини подій 12-го року полягають у завойовницькому дусі Наполеона і в патріотичній твердості імператора Олександра Павловича, так само безглуздо, як сказати, що причини падіння Римської імперії полягають у тому, що такий-то варвар повів свої народи на захід, а такий-то римський імператор погано урядував державою, або що велетенська гора, обриваючись, упала через те, що останній робітник ударив лопатою.
Така подія, де мільйони людей вбивали одне одного і вбили половину мільйона, не може мати причиною волю однієї людини: як одна людина не може сама підкопати гору, так не може одна людина змусити помирати 500 тисяч. Але ж які причини? Одні історики говорять, що причиною був завойовницький дух французів, патріотизм Росії. Інші говорять про демократичний елемент, який розносили полчища Наполеона, і про потребу Росії вступати у зв’язки з Європою тощо. Але ж як мільйони людей почали вбивати одне одного, хто їм це велів? Здається, ясно кожному, що від цього нікому не могло бути ліпше, а всім гірше; навіщо ж вони це робили? Можна зробити й роблять силу-силенну ретроспективних логічних висновків; але величезна кількість цих пояснень і збіг їх усіх на одній меті лише доводить те, що цих причин сила-силенна і що жодної з них не можна назвати причиною.
Чому мільйони людей вбивали одне одного, тоді як від створення світу відомо, що це і фізично і морально погано?
Тому, що це так неминуче було потрібно, що, виконуючи це, люди виконували той стихійний, зоологічний закон, який виконують бджоли, винищуючи одна одну на осінь, за яким самці тварин винищують один одного. Іншої відповіді не можна дати на це страшне питання.
Ця істина не лише очевидна, але така вроджена в кожній людині, що її було б не варто доводити, якби не було іншого почуття й усвідомлення в людині, яке переконує її, що вона вільна в кожну мить, коли вчиняє яку-небудь дію.
Розглядаючи історію з загального погляду, ми безсумнівно переконані в передвічному законі, за яким відбуваються події. Дивлячись з особистого погляду, ми переконані в протилежному.
Людина, яка вбиває іншу, Наполеон, який віддає наказ до переходу через Німан, ви і я, подаючи клопотання про призначення на службу, піднімаючи й опускаючи руку, усі ми безсумнівно переконані, що кожен наш вчинок має за підставу розумні причини й нашу сваволю і що від нас залежало вчинити так або інакше, і це переконання такою мірою притаманне і дороге кожному з нас, що, попри аргументи історії й статистику злочинів, які переконують нас у мимовільності дій інших людей, ми поширюємо свідомість нашої свободи на всі наші вчинки.
Суперечність видається нерозв’язною: здійснюючи вчинок, я переконаний, що здійснюю його за своєю сваволею; розглядаючи цей вчинок у сенсі його участі в загальному житті людства (у його історичному значенні), я переконуюся, що цей вчинок запрограмований і неминучий. У чому полягає помилка? Психологічні спостереження здатності людини ретроспективно і миттєво підробляти під доконаний факт цілу низку гадано вільних логічних висновків (це я маю намір викласти в іншому місці докладніше) потверджують припущення про те, що свідомість свободи людини при здійсненні певних вчинків певного ґатунку – хибна. Але ті самі психологічні спостереження доводять, що є інший ґатунок вчинків, у яких свідомість свободи не ретроспективна, а миттєва і безсумнівна. Я безсумнівно можу, що б не казали матеріалісти, вчинити дію або утриматися від неї, коли ця дія стосується одного мене. Я безсумнівно за самою моєю волею підняв і опустив руку. Я зараз можу перестати писати. Ви зараз можете перестати читати. Безсумнівно, за самою моєю волею і поза всіма перешкодами я зараз думкою перенісся в Америку або до будь-якого математичного питання. Я можу, відчуваючи свою свободу, підняти і з силою опустити свою руку в повітрі. Я зробив це, але біля мене стоїть дитина, я піднімаю над нею руку і з тою самою силою хочу опустити на дитину. Я н е м о ж у цього зробити. На цю дитину кидається собака, я н е м о ж у не підняти руки на собаку. Я стою у фронті й не можу не йти за рухами полку. Я не можу в битві не йти зі своїм полком в атаку і не бігти, коли всі біжать навколо мене. Я не можу, коли стою на суді захисником обвинуваченого, перестати говорити або знати те, що говоритиму. Я не можу не кліпнути оком супроти скерованого в око удару.
Отже, є два ґатунки вчинків. Одні залежать, інші не залежать від моєї волі. І помилка, яка породжує суперечність, походить лише з того, що свідомість свободи, яка законно супроводжує будь-який учинок, котрий відноситься до мого «я», до найвищої абстрагованості мого існування, я неправильно переношу на мої вчинки, які, здійснювані сукупно з іншими людьми, залежать від збігу інших сваволь із моєю. Визначити межу царини свободи й залежності вельми тяжко, і визначення цієї межі становить суттєве і єдине завдання психології; але, спостерігаючи за умовами прояву нашої найбільшої свободи й найбільшої залежності, не можна не бачити, що чим більш абстрагована і тому чим менше наша діяльність пов’язана з діяльностями інших людей, тим вона вільніша, і навпаки – чим більше наша діяльність пов’язана з іншими людьми, тим вона менш вільна.
Найбільш сильний, нерозривний, тяжкий і постійний зв'язок з іншими людьми є так звана влада над іншими людьми, яка у своєму достеменному значенні – лише найбільша залежність від них.
Хибно чи ні, але, цілковито переконавшись у цьому впродовж моєї роботи, я, – описуючи історичні події 1807-го й особливо 1812 року, в якому найвиразніше виступає цей закон запрограмованості [3], – природно, не міг приписувати значення діяльності тих людей, яким видавалося, що вони керують подіями, але які менше за всіх інших учасників подій вносили в нього вільну людську діяльність. Діяльність цих людей була цікава мені лише в сенсі ілюстрації того закону запрограмованості, який, на моє переконання, керує історією, і того психологічного закону, який змушує людину, що виконує найбільш невільний вчинок, підробляти у своїй уяві цілу низку ретроспективних логічних висновків, які мають на меті довести їй самій її свободу.


1. Після надрукування моєї першої частини й опису Шенґрабенського бою мені переказали слова Миколи Миколайовича Муравйова-Карського про цей опис бою, слова, які потвердили моє переконання. Мик. Мик. Муравйов, головнокомандувач, відгукнувся, що він ніколи не читав вірнішого опису бою і що він на своєму досвіді переконався в тому, яке неможливе виконання розпоряджень головнокомандувача під час бою. – Прим. автора.
2. Компенсуючи використання цих коштів актом доброчинності, г і д н и м й о г о і Ф р а н ц у з ь к о ї а р м і ї , він наказав надавати допомогу погорільцям. Але оскільки харчові запаси були надто дорогі й більше не було змоги забезпечувати ними людей чужих і здебільше ворожих, то Наполеон волів забезпечувати їх грошима… і для того він видавав паперові рублі (фр.).
3. Гідне уваги, що майже всі письменники, які писали про 12-й рік, бачили в цій події щось особливе і фатальне. –Прим. автора.




Рейтингування для твору не діє ?
  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2019-08-30 14:56:53
Переглядів сторінки твору 39
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг -  ( - )
* Рейтинг "Майстерень" -  ( - )
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.809
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми КЛАСИКА
ПЕРЕКЛАДИ ПРОЗИ
Автор востаннє на сайті 2019.10.19 08:54
Автор у цю хвилину відсутній