ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Тетяна Левицька
2019.09.19 14:16
Доторкнися пелюсткових вуст
і метеликом забийсь в троянді,
в трепетних руках і я озвусь
чарівною скрипкою Вівальді.
Щоб єлейний почуття мотив -
поліфоній пристрасної румби,
душу вивертав і золотив
оксамитовим цілунком  губи.

Серго Сокольник
2019.09.19 13:02
маленька поема***

Здригнувся? Я не ворона.
Я Янгол твій охоронець.
Послухай, лінивий сплюхо,
Я дещо скажу на вухо...
.......................................................
Цей день у твоїх руках...

Олександр Сушко
2019.09.19 11:43
Шеляга не вартий опус цей,
Про кохання в ньому ні словечка.
Бгає в руки сатиричний цеп
Муза. І памфлет на вухо шепче.

В зомбоящик вирячивсь дурко,
Ловить кожне слово владоможця.
Вілла в пана в стилі рококо,

Іван Потьомкін
2019.09.19 09:00
З такої хмари в Україні
Такий би дощ зненацька ринув,
Що спраглі од чекання ринви
Діжки і відра перекинули б...
...Натомість із Єрусалиму
Хмара в Єгипет чомсь полинула.
Дощу благають синагоги,
Здіймають голоси до Бога,

Микола Соболь
2019.09.19 05:55
Думки юначі сповнені надій.
В очах максималізм непереможний
І це не дивно. Певно знає кожний,
Яке життя у підлітка без мрій?

В шістнадцять світ пізнав од «А» до «Я».
І на душі то сонячно, то хмарно
І навіть сперечатись якось марно,

Віктор Кучерук
2019.09.19 00:55
Наче музики розливи
Цілий вечір за вікном, –
Дощ вирує галасливо
Й заспокійливо притьмом.
То прискориться привабно,
То утомлено зітхне, –
Та потому знов не слабне,
Присипляючи мене…

Олександр Сушко
2019.09.18 21:17
Здрастуй, осене! Втішливо бачити знов
Твій шикарний наряд. І минулий урізався в пам'ять...
Отже, знову дощить, я для мрій прочиняю вікно -
Хай сідають на плечі та зоряну пісню співають.

Ні, не марно тебе цілий рік, наче дива жадав,
Бо тебе лиш люб

Ігор Деркач
2019.09.18 20:56
То не біда, коли поезій – вал,
з якого неотеса виринає.
Біда, коли шукають кримінал,
якого і у себе вистачає.

***
І двійники являються таки,
аби чужу охаяти сторінку.

Петро Скоропис
2019.09.18 19:14
Мій Телемаку,
прі за Трою край
покладено. Хто горував – забув я.
Гадаю, греки: стільки тіл своїх
полеглих можуть кинути лиш греки.
І все-таки угадуваний шлях
додому дався довшим непомірно,
неначе Посейдон, поки ми там

Олена Багрянцева
2019.09.18 11:53
Він хотів стати сонцем для неї – і гріти вічно.
Грозові розганяти хмари, стирати смуток.
Заховати усі тривоги в рахманний жмуток.
Малювати добро на полотнах своїх неспішно.

Тільки двері вона зачиняла від нього міцно.
На ясні почуття не звертала ува

Віктор Кучерук
2019.09.18 09:05
Г. С...
Напевно, снив тобою знову,
Якщо у пам'яті зберіг
Я течію швидку розмови,
А на питань порогах - сміх.
Ним просто подих забивало
І клало подив на лице, -
Аж поки сонце не злякало

Олександр Сушко
2019.09.18 07:12
Створив адамам Бог тендітних єв,
Тож не бурчи. Люби свою і крапка.
Для жінки неважливо хто ти є -
Поет, монах чи в орденах вояка.

Буває, доля скине у кювет,
Від негараздів, наче пес побитий.
Замало грошей? Видом не атлет?

Володимир Бойко
2019.09.17 21:13
Упала зірка з небосхилу –
Чи від розпуки, чи з нудьги,
Чи лет її перепинили
Підступні друзі-вороги.

Упала зірка, та й по всьому...
Лиш вітерець прошелестів.
Вона не вернеться додому,

Ігор Федів
2019.09.17 19:16
Чого муляє у душі
І серце неспокійно б'ється?
Немає долі на землі,
Омана за ногами в'ється.
Що заховали у слова,
Якої думки там немає?
Їх не приймає голова,
У гаслах мозок помирає.

Сергій Губерначук
2019.09.17 17:54
Я зараз пишу на осінній воді,
в якій перед бурею літо втопилось,
на листі каштану, яке у листі
знайдеш і загубиш, як ти загубилась.

Мов стіни собору, цей день розпишу
фраґментами давніх повчальних історій.
Себе запечалю, тебе розсмішу,

Ніна Виноградська
2019.09.17 14:49
Прошу безсоння у небес
Отак, як сну колись просила.
Твого мовчання добрий пес
Мене не вкусить. Я б вкусила.

Хоча б відчути, що жива,
І кров ще струменить у жилах.
Але до ранку всі слова
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Микола Кора
2019.09.01

Анастасія Романюк
2019.08.04

Сергій Губерначук
2019.07.07

Ярослав Філософ
2019.07.03

Віктор Сурженко
2019.06.19

Юлія Савіцька
2019.04.01

Надія Тарасюк
2019.02.03






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Василь Буколик / Проза

 Лев Толстой. Кілька слів щодо книги «Війна і мир»

Переклав Василь Буколик

Друкуючи твір, на який покладено п’ять років безнастанної й виключної праці, за найліпших умов життя, я хотів би в передмові до цього твору викласти мій погляд на нього і тим запобігти подивам, які можуть виникнути в читачах. Мені хотілось, аби читачі не бачили й не шукали в моїй книзі того, чого я не хотів або не вмів виразити, і звернули увагу саме на те, що я хотів виразити, але на чому (за умовами твору) не вважав за потрібне зупинятися. Ані час, ані моє вміння не дозволили мені зробити вповні того, що я мав намір, отож користаюся з гостинності спеціального часопису, аби, хоча неповно і стисло, для тих читачів, котрих це може цікавити, викласти погляд автора на свій твір.
1) Що є «Війна і мир»? Це не роман, ще менше поема, ще менше історична хроніка. Війна і Мир є те, що хотів і міг виразити автор у тій формі, у якій воно виразилось. Така заява про зневагу автора до умовних форм прозового художнього твору могла б видатися самовпевненістю, якби вона була зумисна і якби не мала прикладів. Історія російської літератури від часів Пушкіна не лише представляє багато прикладів такого відступу од європейської форми, але не дає навіть жодного прикладу супротивного. Починаючи від «Мертвих душ» Гоголя і до «Мертвого дому» Достоєвського, у новому періоді російської літератури немає жодного прозового художнього твору, який би виходив за межі посередності й цілковито вкладався у форму роману, поеми або повісті.
2) Характер часу, як мені висловлювали декотрі читачі при появі друком першої частини, недостатньо окреслений у моєму творі. На цей докір маю заперечити таке.
Я знаю, в чому полягає той характер часу, якого не знаходять у моєму романі, – це жахи кріпацтва, закладання дружин у стіни, шмагання дорослих синів, Салтичиха тощо; і цей характер того часу, який живе в нашому уявленні, я не вважаю вірним і не бажав його виразити. Вивчаючи листи, щоденники, перекази, я не знаходив усіх жахів цього буйства більшою мірою, аніж знаходжу їх тепер або будь-коли. У ті часи так само кохали, заздрили, шукали істин, чеснот, захоплювалися пристрастями; так само складне було розумово-моральне життя, навіть більш витончене, аніж тепер, у вищій верстві. Якщо в нашому понятті склалася думка про характер сваволі й грубої сили того часу, то лише через те, що в переказах, записках, повістях і романах до нас доходили тільки видатні випадки насильства і буйства. Висновувати про те, що переважний характер того часу становило буйство, так само несправедливо, як несправедливо виснувала б людина, бачачи з-за гори самі маківки дерев, що в цій місцевості немає нічого, крім дерев. Є характер того часу (як і характер кожної доби), що випливає з більшої відчуженості вищого світу од інших верств, з панівної філософії, з особливостей виховання, із звички використовувати французьку мову тощо. І цей характер я старався, скільки вмів, виразити.
3) Використання французької мови в російському творі. Для чого в моєму творі говорять не лише росіяни, але і французи частково російською, частково французькою? Докір у тому, що особи говорять і пишуть по-французькому в російській книжці, подібний тому докорові, який би зробила людина, дивлячись на картину і зауваживши в ній чорні плями (тіні), яких насправді немає. Живописець не винен у тому, що декотрим тінь, яку він зробив на лиці картини, видається чорною плямою, якої не буває в дійсності; але живописець винен тільки в тому, якщо ці тіні покладено неправильно і грубо. Займаючись добою початку нинішнього сторіччя, зображаючи російських осіб певного кола, і Наполеона, і французів, що брали таку пряму участь у житті того часу, я мимоволі захопився формою вираження того французького способу мислення більше, аніж було потрібно. І тому, не заперечуючи того, що покладені тіні, ймовірно, неправильні й грубі, я бажав би лише, аби ті, котрим видасться дуже смішним, як Наполеон говорить то російською, то французькою, знали б: це їм видасться тільки тому, що вони, як людина, котра дивиться на портрет, бачать не обличчя із світлом і тінями, а чорну пляму під носом.
4) Імена дійових осіб – Болконський, Друбецькой, Білібін, Курагін та ін. – нагадують відомі російські імена. Зіставляючи дійових неісторичних осіб з іншими історичними особами, я відчував незручність для вуха змушувати говорити графа Растопчина з кн. Пронським, зі Стрельським або з якими-небудь іншими князями чи графами вигаданого, подвійного або одинарного прізвища. Болконський або Друбецькой, хоча не суть ні Волконський, ні Трубецькой, звучать чимось знайомим і природним у російському аристократичному колі. Я не вмів вигадати для всіх осіб імен, які б мені видалися нефальшивими для вуха, і не вмів обійти цю трудність інакше, як узявши навмання найбільш знайомі російському вуху прізвища і змінивши в них декотрі літери. Я би дуже шкодував, якби схожість вигаданих імен із дійсними могла кому-небудь дати думку, що я хочу описати ту чи ту справжню особу; надто тому, що літературна діяльність, яка полягає у списуванні осіб, котрі справді існують або існували, не має нічого спільного з тією, яку я провадив.
М. Д. Афросимова і Денисов – ось виключні особи, яким мимоволі й необдумано я дав імена, що близько підходять до двох особливо характерних і милих справжніх осіб тогочасного світу. Це була моя помилка, яка походила з особливої характерності тих двох осіб, але моя помилка в цьому плані обмежена самою постановкою цих двох осіб, і читачі, певне, погодяться, що нічого спільного з дійсністю не відбувалося з цими особами. А вся решта осіб цілковито вигадана і не має навіть для мене певних прототипів у легенді або дійсності.
5) Моя розбіжність в описі історичних подій з оповідями істориків. Вона не випадкова, а неминуча. Історик і митець, описуючи історичну добу, мають два цілковито відмінні предмети. Як не матиме рації історик, якщо намагатиметься представити історичну особу в усій її цілості, в усій складності ставлень до всіх сторін життя, так і митець не виконає своєї справи, завжди представляючи особу в її історичному значенні. Кутузов не завжди з підзорною трубою, вказуючи на ворогів, їхав на білому коні. Растопчин не завжди зі смолоскипом підпалював Воронцовський будинок (він навіть ніколи цього не робив), і імператриця Марія Федорівна не завжди стояла в горностаєвій мантії, спершись рукою на зведення законів; а такими їх змальовує собі народна уява.
Для історика, у сенсі сприяння, що його вчинила особа якій-небудь одній меті, є герої; для митця, у сенсі відповідності цієї особи всім сторонам життя, не може і не повинно бути героїв, а повинні бути люди.
Історик зобов’язаний подеколи, пригинаючи істину, підводити всі дії історичної особи під одну ідею, яку він уклав у цю особу. Митець, навпаки, у самій окремішності цієї ідеї бачить невідповідність своєму завданню і намагається лише зрозуміти й показати не відомого діяча, а людину.
В описі самих подій відмінність ще різкіша й суттєвіша.
Історик має справу з результатами події, митець – із самим фактом події. Історик, описуючи битву, говорить: лівий фланг такого-то війська був зрушений супроти села такого-то, збив ворога, але мусив відступити, тоді пущена в атаку кавалерія перекинула… тощо. Історик не може казати інакше. А тимчасом для митця ці слова не мають жодного сенсу і навіть не зачіпають самої події. Митець, чи то через свою досвідченість, чи за листами, записками й оповідями, виводить своє уявлення про доконану подію, і вельми часто (у прикладі битви) висновок про діяльність таких-то і таких-то військ, який дозволяє собі робити історик, виявляється протилежним висновкові митця. Відмінність видобутих результатів пояснюється і тими джерелами, з яких і той і той черпають свої відомості. Для історика (продовжуємо приклад битви) головним джерелом є доповіді окремих начальників і головнокомандувача. Митець із таких джерел нічого почерпнути не може, вони йому нічого не говорять, нічого не пояснюють. Мало того, митець відвертається од них, знаходячи в них необхідну брехню. Годі й казати про те, що при кожній битві обидва вороги сливе завжди описують битву цілковито протилежно одне одному; у кожному описі битви є необхідність брехні, яка випливає з потреби кількома словами описувати дії тисяч людей, які, розкинуті на кількох верстах, перебувають у найсильнішому моральному роздратуванні під впливом страху, ганьби й смерті.
В описах пишуть зазвичай, що такі-то війська було скеровано в атаку на такий-то пункт і потім велено відступати й т. д., мовби припускаючи, що та сама дисципліна, яка підпорядковує десятки тисяч людей волі однієї людини на плацу, матиме ту саму дію там, де йде мова про життя і смерть. Кожен, хто був на війні, знає, наскільки це несправедливо [1]; а тимчасом на цьому припущенні ґрунтовані реляції, а на них – воєнні описи. Об’їздіть усі війська одразу після битви, навіть другого, третього дня, до того часу, поки не написано реляцій, і спитайте всіх солдатів, старших і нижчих начальників, про те, як було діло; вам розповідатимуть те, що відчули й бачили всі ці люди, і у вас виникне величне, складне, нескінченно різноманітне і тяжке, неясне враження; і ні від кого, ще менше від головнокомандувача, ви не довідаєтесь, як було все діло. Але за два-три дні починають подавати реляції, балакуни починають розповідати, як було те, чого вони не бачили; зрештою, складається спільне донесення, і за цим донесенням складається спільна думка армії. Кожного полегшує проміняти свої сумніви й питання на це брехливе, але ясне і завжди приємне уявлення. За місяць і два розпитуйте людину, яка брала участь у битві, – ви вже не відчуваєте в її оповіді того сирого життєвого матеріалу, який був раніше, а вона розповідає за реляцією. Так розповідали мені про Бородинську битву багато живих, розумних учасників того діла. Усі розповідали одне й те саме, і все за невірним описом Михайловського-Данилевського, за Глинкою та ін.; навіть подробиці, які вони розповідали, попри те, що перебували на відстані кількох верст одне від одного, – одні й ті самі.
Після втрати Севастополя начальник артилерії Крижановський надіслав мені донесення артилерійських офіцерів з усіх бастіонів і просив, аби я склав із цих більш як 20-ти донесень – одне. Я шкодую, що не списав цих донесень. Це був найліпший взірець тієї наївної, необхідної, воєнної брехні, з якої складають описи. Гадаю, що багато з тих моїх товаришів, які складали тоді ці донесення, прочитавши ці рядки, посміються зі спогаду про те, як вони, за наказом начальства, писали те, чого не могли знати. Усі, хто пережив війну, знають, як росіяни здатні робити свою справу на війні та як мало здатні до того, аби описувати її з необхідною в цій справі хвалькуватою брехнею. Усі знають, що в наших арміях цю посаду, складання реляцій і донесень, обіймають переважно наші чужородці.
Усе це я кажу до того, аби показати неминучість брехні у воєнних описах, які слугували матеріалом для воєнних істориків, і тому показати неминучість частої незгоди митця з істориком у розумінні історичних подій. Але, окрім неминучості неправди викладу історичних подій, у істориків тої доби, яка цікавила мене, я натрапляв (певне, внаслідок звички групувати події, стисло їх виражати й узгоджуватися з їхнім трагічним тоном) на особливий склад пишної мови, в якій часто брехня і викривлення переходять не лише на події, але й на розуміння знання події. Часто, вивчаючи два головні твори цієї доби, Тьєра і Михайловського-Данилевського, я відчував подив, яким чином можна було друкувати й читати ці книжки. Годі й казати про виклад одних і тих самих подій найбільш серйозним, значущим тоном, з посиланнями на матеріали й діаметрально протилежні одне одному, я натрапляв у цих істориків на такі описи, що не знаю, сміятися чи плакати, коли згадаю, що обидві ці книжки – єдині пам’ятки тієї доби й мають мільйони читачів. Наведу лише один приклад із книжки славетного історика Тьєра. Розповівши, як Наполеон привіз із собою фальшиві асигнації, він каже: «Relevant l'emploi de ces moyens par un acte de bienfaisance d i g n e d e l u i e t d e l'a r m é e F r a n ç a i s e, il fit distribuer de secours aux incendiés. Mais le vivres étant trop précieux pour être donnés longtemps à des étrangers la plupart ennemis, Napoléon aima mieux leur fournir de l'argent… et il leur fit distribuer de rouble papier» [2].
Це місце окремо вражає своєю оглушливою, не можна сказати – аморальністю, але беззмістовністю; але в усій книжці воно не вражає, оскільки цілком відповідає загальному пишному, урочистому тону мови, який не має жодного прямого сенсу.
Отже, завдання митця та історика цілковито відмінні, а розбіжність з істориком в описі подій та осіб у моїй книжці – не має вражати читача. Але митець не повинен забувати, що уявлення про історичних осіб і події, яке склалося в народі, ґрунтоване не на фантазії, а на історичних документах, наскільки їх могли згрупувати історики, а тому, інакше розуміючи й представляючи цих осіб і ці події, митець, як і історик, мусить керуватися історичними матеріалами.
Скрізь, де в моєму романі говорять і діють історичні особи, я не вигадував, а послуговувався матеріалами, з яких у мене під час моєї роботи утворилася ціла бібліотека книжок, заголовки котрих я не вважаю за потрібне виписувати тут, але на котрі завжди можу послатись.
6) Нарешті, шосте і щонайважливіше для мене міркування стосується того малого значення, яке, за моїм поняттям, мають так звані великі люди в історичних подіях.
Вивчаючи добу таку трагічну, таку багату на величезні події й таку близьку нам, про яку живе стільки найрізноманітніших легенд, я дійшов до очевидності того, що нашому розумові недоступні причини історичних подій, які відбуваються. Сказати (що всім видається вельми непростим), що причини подій 12-го року полягають у завойовницькому дусі Наполеона і в патріотичній твердості імператора Олександра Павловича, так само безглуздо, як сказати, що причини падіння Римської імперії полягають у тому, що такий-то варвар повів свої народи на захід, а такий-то римський імператор погано урядував державою, або що велетенська гора, обриваючись, упала через те, що останній робітник ударив лопатою.
Така подія, де мільйони людей вбивали одне одного і вбили половину мільйона, не може мати причиною волю однієї людини: як одна людина не може сама підкопати гору, так не може одна людина змусити помирати 500 тисяч. Але ж які причини? Одні історики говорять, що причиною був завойовницький дух французів, патріотизм Росії. Інші говорять про демократичний елемент, який розносили полчища Наполеона, і про потребу Росії вступати у зв’язки з Європою тощо. Але ж як мільйони людей почали вбивати одне одного, хто їм це велів? Здається, ясно кожному, що від цього нікому не могло бути ліпше, а всім гірше; навіщо ж вони це робили? Можна зробити й роблять силу-силенну ретроспективних логічних висновків; але величезна кількість цих пояснень і збіг їх усіх на одній меті лише доводить те, що цих причин сила-силенна і що жодної з них не можна назвати причиною.
Чому мільйони людей вбивали одне одного, тоді як від створення світу відомо, що це і фізично і морально погано?
Тому, що це так неминуче було потрібно, що, виконуючи це, люди виконували той стихійний, зоологічний закон, який виконують бджоли, винищуючи одна одну на осінь, за яким самці тварин винищують один одного. Іншої відповіді не можна дати на це страшне питання.
Ця істина не лише очевидна, але така вроджена в кожній людині, що її було б не варто доводити, якби не було іншого почуття й усвідомлення в людині, яке переконує її, що вона вільна в кожну мить, коли вчиняє яку-небудь дію.
Розглядаючи історію з загального погляду, ми безсумнівно переконані в передвічному законі, за яким відбуваються події. Дивлячись з особистого погляду, ми переконані в протилежному.
Людина, яка вбиває іншу, Наполеон, який віддає наказ до переходу через Німан, ви і я, подаючи клопотання про призначення на службу, піднімаючи й опускаючи руку, усі ми безсумнівно переконані, що кожен наш вчинок має за підставу розумні причини й нашу сваволю і що від нас залежало вчинити так або інакше, і це переконання такою мірою притаманне і дороге кожному з нас, що, попри аргументи історії й статистику злочинів, які переконують нас у мимовільності дій інших людей, ми поширюємо свідомість нашої свободи на всі наші вчинки.
Суперечність видається нерозв’язною: здійснюючи вчинок, я переконаний, що здійснюю його за своєю сваволею; розглядаючи цей вчинок у сенсі його участі в загальному житті людства (у його історичному значенні), я переконуюся, що цей вчинок запрограмований і неминучий. У чому полягає помилка? Психологічні спостереження здатності людини ретроспективно і миттєво підробляти під доконаний факт цілу низку гадано вільних логічних висновків (це я маю намір викласти в іншому місці докладніше) потверджують припущення про те, що свідомість свободи людини при здійсненні певних вчинків певного ґатунку – хибна. Але ті самі психологічні спостереження доводять, що є інший ґатунок вчинків, у яких свідомість свободи не ретроспективна, а миттєва і безсумнівна. Я безсумнівно можу, що б не казали матеріалісти, вчинити дію або утриматися від неї, коли ця дія стосується одного мене. Я безсумнівно за самою моєю волею підняв і опустив руку. Я зараз можу перестати писати. Ви зараз можете перестати читати. Безсумнівно, за самою моєю волею і поза всіма перешкодами я зараз думкою перенісся в Америку або до будь-якого математичного питання. Я можу, відчуваючи свою свободу, підняти і з силою опустити свою руку в повітрі. Я зробив це, але біля мене стоїть дитина, я піднімаю над нею руку і з тою самою силою хочу опустити на дитину. Я н е м о ж у цього зробити. На цю дитину кидається собака, я н е м о ж у не підняти руки на собаку. Я стою у фронті й не можу не йти за рухами полку. Я не можу в битві не йти зі своїм полком в атаку і не бігти, коли всі біжать навколо мене. Я не можу, коли стою на суді захисником обвинуваченого, перестати говорити або знати те, що говоритиму. Я не можу не кліпнути оком супроти скерованого в око удару.
Отже, є два ґатунки вчинків. Одні залежать, інші не залежать від моєї волі. І помилка, яка породжує суперечність, походить лише з того, що свідомість свободи, яка законно супроводжує будь-який учинок, котрий відноситься до мого «я», до найвищої абстрагованості мого існування, я неправильно переношу на мої вчинки, які, здійснювані сукупно з іншими людьми, залежать від збігу інших сваволь із моєю. Визначити межу царини свободи й залежності вельми тяжко, і визначення цієї межі становить суттєве і єдине завдання психології; але, спостерігаючи за умовами прояву нашої найбільшої свободи й найбільшої залежності, не можна не бачити, що чим більш абстрагована і тому чим менше наша діяльність пов’язана з діяльностями інших людей, тим вона вільніша, і навпаки – чим більше наша діяльність пов’язана з іншими людьми, тим вона менш вільна.
Найбільш сильний, нерозривний, тяжкий і постійний зв'язок з іншими людьми є так звана влада над іншими людьми, яка у своєму достеменному значенні – лише найбільша залежність від них.
Хибно чи ні, але, цілковито переконавшись у цьому впродовж моєї роботи, я, – описуючи історичні події 1807-го й особливо 1812 року, в якому найвиразніше виступає цей закон запрограмованості [3], – природно, не міг приписувати значення діяльності тих людей, яким видавалося, що вони керують подіями, але які менше за всіх інших учасників подій вносили в нього вільну людську діяльність. Діяльність цих людей була цікава мені лише в сенсі ілюстрації того закону запрограмованості, який, на моє переконання, керує історією, і того психологічного закону, який змушує людину, що виконує найбільш невільний вчинок, підробляти у своїй уяві цілу низку ретроспективних логічних висновків, які мають на меті довести їй самій її свободу.


1. Після надрукування моєї першої частини й опису Шенґрабенського бою мені переказали слова Миколи Миколайовича Муравйова-Карського про цей опис бою, слова, які потвердили моє переконання. Мик. Мик. Муравйов, головнокомандувач, відгукнувся, що він ніколи не читав вірнішого опису бою і що він на своєму досвіді переконався в тому, яке неможливе виконання розпоряджень головнокомандувача під час бою. – Прим. автора.
2. Компенсуючи використання цих коштів актом доброчинності, г і д н и м й о г о і Ф р а н ц у з ь к о ї а р м і ї , він наказав надавати допомогу погорільцям. Але оскільки харчові запаси були надто дорогі й більше не було змоги забезпечувати ними людей чужих і здебільше ворожих, то Наполеон волів забезпечувати їх грошима… і для того він видавав паперові рублі (фр.).
3. Гідне уваги, що майже всі письменники, які писали про 12-й рік, бачили в цій події щось особливе і фатальне. –Прим. автора.




Рейтингування для твору не діє ?
  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2019-08-30 14:56:53
Переглядів сторінки твору 10
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг -  ( - )
* Рейтинг "Майстерень" -  ( - )
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.809
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми КЛАСИКА
ПЕРЕКЛАДИ ПРОЗИ
Автор востаннє на сайті 2019.09.14 02:12
Автор у цю хвилину відсутній