Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Володимир Стасов. Портрет Мусоргського
Яке щастя, що нині є цей портрет на світі. Адже Мусоргський – один із найбільших російських музикантів, людина, яку, за всією справедливістю, треба було поховати на цвинтарі Олександро-Невської лаври, поблизу Глинки й Даргомижського. За силою, глибиною, оригінальністю і народністю таланту він близько з ними межував. Його творіння займуть велику сторінку в історії російської музики. Звичайно, з Мусоргського було знято в минулі роки декілька добрих світлинних портретів; але щó є світлина порівняно з таким творінням, як портрет, зроблений рукою високого митця! А Рєпін мало того, що великий живописець, він ще багато років був пов’язаний з Мусоргським дружбою й усією полум’яною душею любив і розумів музичні творіння Мусоргського. Тому-то і портрет вийшов в нього такий, що без хвилювання і радості не погляне на нього ніхто з тих, хто має достеменне художнє почуття в душі.
І. Ю. Рєпінові випало побачити Мусоргського востаннє на початку посту. Він сам приїхав сюди з Москви для пересувної виставки; Мусоргського він застав вже в Миколаївському військовому шпиталі. Судячи за всіма ознаками, Рєпін у нинішній приїзд мусив квапитися з портретом любимої людини: ясно було, що вони більше ніколи не побачаться. І от щастя посприяло портретові: на початку посту для Мусоргського настав такий період хвороби, коли він посвіжів, підбадьорився, повеселішав, вірив у швидке одужання і мріяв про нові музичні роботи, навіть у стінах свого військового шпиталю. Треба сказати з глибокою вдячністю: усім цим він завдячував лікареві Л. Б. Бертенсону, який ставився до нього не лише як до пацієнта взагалі, але ще і як до приятеля, друга, до людини історичного значення. Приміщення, уся обстава, нескінченне піклування, дбайливість – усе це було у шпиталі стосовно до Мусоргського таке, що він багатьом із друзів і наближених, які відвідували його (у тім числі й мені), багато разів повторював, що йому тут так добре, немовби він перебуває в себе, вдома, серед найближчих рідних і серед якнайсердечнішого піклування. У таку-то пору побачився з Мусоргським і Рєпін. На додачу до всього погода стояла чудесна, і велика, з високими вікнами кімната, де розташовувався Мусоргський, уся була залита сонячним світлом.
Рєпінові вдалося писати свій портрет усього чотири дні: 2-го, 3-го, 4-го і 5-го березня; після того вже розпочався останній, смертельний період хвороби. Писано цей портрет з усілякими невигодами: живописець не мав навіть мольберта і мусив сяк-так примоститися біля столика, перед яким сидів у лікарняному кріслі Мусоргський. Він його представив у халаті з малиновими оксамитовими закотами й обшлагами, з трохи нахиленою головою: той щось глибоко обдумував. Схожість рис обличчя і його вираз приголомшливі. З усіх, хто знав Мусоргського, не було нікого, хто б не залишився в захваті від цього портрета – такий він життєвий, такий схожий, так вірно і просто передає всю натуру, весь характер, увесь зовнішній вигляд Мусоргського.
Коли я привіз цей портрет на пересувну виставку, то був свідком захвату, радості багатьох наших найліпших художників, товаришів і друзів, але заразом і шанувальників Рєпіна. Один із великих поміж усіма ними, а як портретист безперечно найбільший, І. М. Крамськой, побачивши цей портрет, просто охнув від подиву. По перших секундах загального огляду, він узяв стільця, всівся перед портретом, прямо впритул до обличчя, і довго-довго не відходив. «Що цей Рєпін нині робить, – мовив він, – просто незбагненно. Он подивіться його портрет Писемського – який chef d’oeuvre! Щось таке і Рембрандт, і Веласкес разом! Але цей, цей портрет буде, мабуть, ще більш захопливий. Тут у нього якісь нечувані прийоми, зроду ніким не пробувані – він сам «я» і ніхто більше. Цей портрет писаний бозна-як швидко, вогнисто – кожен це бачить. Але як усе намальовано, якою рукою майстра, як виліплено, як написано! Погляньте на ці очі: вони дивляться, мов живі, вони замислилися, у них намальовано всю внутрішню, душевну роботу тієї хвилини, а чи багато на світі портретів з подібним виразом? А тіло, а щоки, лоб, ніс, рот – живе, зовсім живе обличчя, та ще все у світлі, від першої й до останньої рисочки, усе в сонці, без жодної тіні – яке творіння!» І. М. Крамськой ще багато чого висловлював у тому ж сенсі, радіючи й милуючись великим митцем, товаришем. Але аби все це було можливе, і ця радість за товариша, і цей художній тріумф через те, що побратим по мистецтву йде вгору, – для цього треба багато: треба самому носити в собі великий талант і велике серце.
Портрет Мусоргського вже віднині можна цілком вважати народним надбанням: ще не бачивши його і лише внаслідок новини, що Рєпін пише портрет Мусоргського, його купив поза очі П. М. Третьяков, але ж усю свою дивовижну колекцію російських картин, де стільки чудових портретів найбільших російських художників і письменників, які написали Перов, Крамськой і Рєпін, він вже тепер заповів московському публічному музеєві, тобто російському народу.
Переклав Василь Білоцерківський
Першодрук статті В. Стасова – «Голос», 26 березня 1881 р., № 25.
Портрет Мусоргського роботи Рєпіна було експоновано на 9-й виставці Товариства передвижників. Там само тоді було показано згадані у статті роботи Крамського, Ярошенка, Шишкіна, В. і К. Маковських, інших авторів. Одначе Стасов не згадує однієї картини, яка справила щонайглибше враження на професіональну спільноту і на широку публіку, – «Ранок стрілецької страти» В. Сурикова. Очевидно, таке замовчування цієї видатної роботи пояснювалося тим, що на початку березня того ж року було вбито імператора Олександра ІІ. Зважаючи на свіжість тої події й на специфіку сюжету картини Сурикова, Стасов не згадує останньої у своїй статті. Тимчасом Рєпін і Крамськой у своїх листах відзначили непересічну художню вартість «Ранку стрілецької страти».
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
• Перейти на сторінку •
"Лев Толстой. Кілька слів щодо книги «Війна і мир»"
