Цими днями на пересувній виставці виставлено портрет Мусоргського. Цей портрет – один із найбільших творів Рєпіна, його новий крок уперед і, заразом, одна з найбільших картин усієї пересувної виставки, а це означає чимало: ця виставка не лише найбільша за числом творів, з усіх дев’яти, які донині відбулись, але ще й така, яких взагалі в нас було небагато і де яскраво виблискують усі найкращі сили Товариства передвижників. Тут є портрет С. П. Боткіна, одне з найбільш чудових творінь І. М. Крамського, цього таланту, який йде все далі вперед; тут є його ж відмінний портрет барона Гінцбурга і кілька інших прекрасних портретів; тут є «Крах», «На чотири руки», «У мирового судді» В. Маковського – маленькі chef d’oeuvre’и з сучасного життя; тут є відмінні портрети пп. Ярошенка (білява дівиця), К. Маковського (дама в червоній сукні) і Лемана (француженка під вуаллю); відмінні пейзажі пп. Шишкіна і Волкова; відмінні сценки зі щоденного життя: одного раніше талановитого художника, який довго мовчить (п. Прянишникова «Жорстокі романси»), і одного талановитого художника-початківця (п. Кузнецова «На свято»); віртуозна і блискуча, мов бравурна арія оперного співака, картина «Nature morte» К. Є. Маковського; облитий сонцем «Пастушок зі стадом» п. Савицького; чимало ще інших примітних художніх творінь і, нарешті, прекрасні творіння жінок-художниць (дві чудові акварелі п. Кочетової й пейзажі пань Лагоди-Шишкіної й О. Маковської). Серед усього цього багатства – захопливий портрет Писемського, який написав Рєпін, і його ж прегарна малоросійська сценка «Вечорниці», повна радості, світла, бурхливого життя і комізму. І от на цьому золотому, осяйному тлі виставки раптово ще з’являється, наче останній акорд, наче дивовижна, заключна нота, – портрет Мусоргського!
Яке щастя, що нині є цей портрет на світі. Адже Мусоргський – один із найбільших російських музикантів, людина, яку, за всією справедливістю, треба було поховати на цвинтарі Олександро-Невської лаври, поблизу Глинки й Даргомижського. За силою, глибиною, оригінальністю і народністю таланту він близько з ними межував. Його творіння займуть велику сторінку в історії російської музики. Звичайно, з Мусоргського було знято в минулі роки декілька добрих світлинних портретів; але щó є світлина порівняно з таким творінням, як портрет, зроблений рукою високого митця! А Рєпін мало того, що великий живописець, він ще багато років був пов’язаний з Мусоргським дружбою й усією полум’яною душею любив і розумів музичні творіння Мусоргського. Тому-то і портрет вийшов в нього такий, що без хвилювання і радості не погляне на нього ніхто з тих, хто має достеменне художнє почуття в душі.
І. Ю. Рєпінові випало побачити Мусоргського востаннє на початку посту. Він сам приїхав сюди з Москви для пересувної виставки; Мусоргського він застав вже в Миколаївському військовому шпиталі. Судячи за всіма ознаками, Рєпін у нинішній приїзд мусив квапитися з портретом любимої людини: ясно було, що вони більше ніколи не побачаться. І от щастя посприяло портретові: на початку посту для Мусоргського настав такий період хвороби, коли він посвіжів, підбадьорився, повеселішав, вірив у швидке одужання і мріяв про нові музичні роботи, навіть у стінах свого військового шпиталю. Треба сказати з глибокою вдячністю: усім цим він завдячував лікареві Л. Б. Бертенсону, який ставився до нього не лише як до пацієнта взагалі, але ще і як до приятеля, друга, до людини історичного значення. Приміщення, уся обстава, нескінченне піклування, дбайливість – усе це було у шпиталі стосовно до Мусоргського таке, що він багатьом із друзів і наближених, які відвідували його (у тім числі й мені), багато разів повторював, що йому тут так добре, немовби він перебуває в себе, вдома, серед найближчих рідних і серед якнайсердечнішого піклування. У таку-то пору побачився з Мусоргським і Рєпін. На додачу до всього погода стояла чудесна, і велика, з високими вікнами кімната, де розташовувався Мусоргський, уся була залита сонячним світлом.
Рєпінові вдалося писати свій портрет усього чотири дні: 2-го, 3-го, 4-го і 5-го березня; після того вже розпочався останній, смертельний період хвороби. Писано цей портрет з усілякими невигодами: живописець не мав навіть мольберта і мусив сяк-так примоститися біля столика, перед яким сидів у лікарняному кріслі Мусоргський. Він його представив у халаті з малиновими оксамитовими закотами й обшлагами, з трохи нахиленою головою: той щось глибоко обдумував. Схожість рис обличчя і його вираз приголомшливі. З усіх, хто знав Мусоргського, не було нікого, хто б не залишився в захваті від цього портрета – такий він життєвий, такий схожий, так вірно і просто передає всю натуру, весь характер, увесь зовнішній вигляд Мусоргського.
Коли я привіз цей портрет на пересувну виставку, то був свідком захвату, радості багатьох наших найліпших художників, товаришів і друзів, але заразом і шанувальників Рєпіна. Один із великих поміж усіма ними, а як портретист безперечно найбільший, І. М. Крамськой, побачивши цей портрет, просто охнув від подиву. По перших секундах загального огляду, він узяв стільця, всівся перед портретом, прямо впритул до обличчя, і довго-довго не відходив. «Що цей Рєпін нині робить, – мовив він, – просто незбагненно. Он подивіться його портрет Писемського – який chef d’oeuvre! Щось таке і Рембрандт, і Веласкес разом! Але цей, цей портрет буде, мабуть, ще більш захопливий. Тут у нього якісь нечувані прийоми, зроду ніким не пробувані – він сам «я» і ніхто більше. Цей портрет писаний бозна-як швидко, вогнисто – кожен це бачить. Але як усе намальовано, якою рукою майстра, як виліплено, як написано! Погляньте на ці очі: вони дивляться, мов живі, вони замислилися, у них намальовано всю внутрішню, душевну роботу тієї хвилини, а чи багато на світі портретів з подібним виразом? А тіло, а щоки, лоб, ніс, рот – живе, зовсім живе обличчя, та ще все у світлі, від першої й до останньої рисочки, усе в сонці, без жодної тіні – яке творіння!» І. М. Крамськой ще багато чого висловлював у тому ж сенсі, радіючи й милуючись великим митцем, товаришем. Але аби все це було можливе, і ця радість за товариша, і цей художній тріумф через те, що побратим по мистецтву йде вгору, – для цього треба багато: треба самому носити в собі великий талант і велике серце.
Портрет Мусоргського вже віднині можна цілком вважати народним надбанням: ще не бачивши його і лише внаслідок новини, що Рєпін пише портрет Мусоргського, його купив поза очі П. М. Третьяков, але ж усю свою дивовижну колекцію російських картин, де стільки чудових портретів найбільших російських художників і письменників, які написали Перов, Крамськой і Рєпін, він вже тепер заповів московському публічному музеєві, тобто російському народу.


Переклав Василь Білоцерківський

Першодрук статті В. Стасова – «Голос», 26 березня 1881 р., № 25.
Портрет Мусоргського роботи Рєпіна було виставлено на 9-й виставці Товариства передвижників. Там само тоді було показано і згадані у статті роботи Крамського, Ярошенка, Шишкіна, В. і К. Маковських, інших авторів. Одначе Стасов не згадує однієї картини, яка справила щонайглибше враження на професіональну спільноту і на широку публіку, – «Ранок стрілецької страти» В. Сурикова. Очевидно, таке замовчування цієї видатної роботи пояснювалося тим, що на початку березня того ж року було вбито імператора Олександра ІІ. Зважаючи на свіжість тої події й на специфіку сюжету картини Сурикова, Стасов не згадує останньої у своїй статті. Тимчасом Рєпін і Крамськой у своїх листах відзначили непересічну художню вартість «Ранку стрілецької страти».