І

Пам’яті Максимова

Помер народний художник, типовий передвижник у найблагороднішому сенсі цього слова, – Василь Максимович Максимов. Головні його картини, на згадку його імені, ясно постають перед очима російської людини. Ось «Прихід чаклуна на весілля», ось «Родинний поділ», «Позичання хліба в сусідки», «Примірювання ризи», «Усе в минулому» (для заштатної поміщиці), «Господар-бешкетник» тощо.
Не заросте народна стежина до цих простих, щирих, немудрованих картин народного побуту. Вони не грандіозні за розміром, не б’ють на вигадливий ефект технікою; скромно і щиросерднно зображає художник побут свого коханого брата – народу.
І писав свої картини Василь Максимович завжди у глушині, на селі, оточений цим самим народом, у селянській хаті, яку без усіляких оздоб побудував хлоп.
Сокирна світелка була його робітнею. А натхненники й критики – усі тут же під боком. Повна хата приходила до Василя Максимовича на його клич, народ розсудливо і розумно розбирав кожну його працю.
Ох, ця дорога публіка! Кожен художник, який був у глушині на етюдах, знає влучні слівця підлітків, чував серйозний, правдивий вирок поважних хлопів кожній особі, кожному предметові в картині й вражався слушністю оцінки й нещадністю метких епітетів.
Василь Максимович не раз оповідав, як багато мусив він переробляти за заувагами сільських друзів. Доти не вважав він свою картину закінченою, поки вони не схвалили її цілковито.
Усе, що стосувалося подробиць в обставі побутових сцен, усі характерні прикмети дійових осіб розбирали нещадно.
– Ні, стривай-стривай. А це? – питає моторний сусід. – Хто?
– «Дружку» гадав тут посадити.
– Та ну, та ну! Хіба йому це місце? Тут треба кого старшого, не сватів посадити. Знов-таки дружка в тебе молодий – недосвідчений. Та й не жвавий – нуднуватий лицем... Гляди, от покажу тобі дружку. Бач, яка весела, широка пика! Таж його завжди беруть на весілля: балясник, веселун...
Загальний регіт. І улюблений «дружка» виказує повну згоду посидіти для картини.
Покійний Крамськой – людина величезного розуму, непохитно переконана у значенні національного в нашому мистецтві, – завжди, щойно приносили на виставку картини Максимова, надівав пенсне, присідав навпочіпки перед картиною, ще не повішеною на стіну, і довго не міг перервати своєї насолоди цим автентичним свідоцтвом життя народу.
– Так, так, сам народ написав свою картину... – казав Іван Миколайович, глибоко розчулений. – Дивовижно, дивовижно! Ось, жанристи, в кого вчіться...
Небагато картин написав Василь Максимович, але це небагато буде вічним надбанням нашого народу.
Певен, що і згодом, при свободі зібрань і спілок, картини Максимова прикрашатимуть місця народних зборів, і наш художник Василь Максимович Максимов буде улюбленим – своїм.
Мир твоєму праху, відданий товаришу! Ти ніколи не зраджував вірі й напрямові Товариства передвижників. Твої картини залишаться живими символами сорокарічного життя ядра, міцної спілки художників свого народу. Вічна пам’ять, товаришу. До скорого побачення!

1911



ІІ

Правда народна

Кремінь «передвижництва», найбільш незнищенний камінь його підвалин – Василь Максимович Максимов – немислимий без Росії, невіддільний од свого народу.
Навіть доля Василя Максимовича все життя лупцювала його, наче зла мачуха, – точно так само, як вона нещадна до винятково обдарованого російського народу і з якимись таємними заздрощами не дає йому і вгору глянути – духопелить його в найболючіші місця. Так і нашого зображувача побуту, – у живих картинах, повних любові й сенсу, – весь вік заглушали за самозабутню відданість, кровну любов і незмінну службу своєму великому народові.
У цьому служінні було єдине щастя Максимова, і його призначення окреслилося в ранній юності. У найщирішому пошуку віри у свою справу він побачив вчення про велич і значення свого знедоленого народу.
Його картини можна назвати перлинами народної творчості за характерністю і суто російським світовідчуттям. Вони скромні, неефектні, не кричать своїми фарбами, не волають своїми сюжетами; але минуть віки, а ці прості картини лише стануть чимось свіжішими й ближчими глядачеві майбутніх часів. А чим? Це зовсім не загадка і не таємничий символ, – це найпростіша вічна російська правда. Вона світить із невигадливих картин Максимова: з кожного обличчя, типу, жесту, з кожної місцинки його бідних обстав, бідного життя.
Якої б культури не досяг у майбутньому російський громадянин, яких би палат не набудував він пізніше для розваг, навчань і гуртожитків своїм молодим орлятам, в усіх цих пишних хоромах і розлогих палатах картини В. М. Максимова посядуть почесне місце; і з покоління в покоління традиційно переходитиме на них любов і сердечний інтерес до бідних форм бідного побуту пращурів; а ім’я автора згадуватимуть і вшановуватимуть, і буде безсмертним скромний художник із своєю простою зовнішністю. І дедалі більш реальними й знайомими видаватимуться звеличеним нащадкам його любі риси, і дедалі дорожче цінуватимуть його правдиві картинки. Їх любитимуть і вічно ними милуватимуться.
Ось винагорода художникові.
І це не фантазія з нагоди, не втіха в гіркій долі. Ні, щастя художника як художника, безсумнівно, полягає в цій щасливій знахідці своєї «зеленої палички»; багато заманливих доріг і більше блискучих перспектив.
В Академії мистецтв Максимов йшов одним із найперших, у першому десятку. Професори вважали його кандидатом на всі найвищі відзнаки академічного курсу, на срібні й золоті медалі й, зрештою, на найбільшу нагороду: поїздку до Європи на шість років для остаточного вдосконалення в мистецтві, аби повернутися гідним звання і діяльності професора.
Як! Маючи на обрії таку блискучу художню кар’єру, Максимов зрікся її й залишився в Росії для своїх бідних мужичків?!
– Ну й простота!..
– Так, простота і правда, – можна відповісти на цей подив естета... естет байдужий і до Росії, і до правди мужицької, і навіть до майбутнього своєї батьківщини... Хто там її збагне!.. Мистецтво для мистецтва, досконалість – одне всім. І врешті: ця «бідність і бідність, і недосконалість нашого життя»... Усе це так тяжко... Так міркує естет, купаючись очима, наче сир у маслі, у героїчних історіях Гораціїв і Куріаціїв, мучеників у колізеях і Юліїв Цезарів тощо.
Естет сп’янілий цим абсентом; він давно вже алкоголік цих холодних екзерсисів на історичні теми. Що йому [до того], що батьківщина іронічно німа до його довголітніх хитрощів у техніках «останнього слова» мистецтва... Він ніколи не замислювався, скільки коштували вітчизні всі ці нікчемні досконалості...
Так, нікчемні. Розгорніть «Війну і мир» Л. М. Толстого, почніть читати цю велику книгу життя, що її написала російська людина, і ви мимоволі зніяковієте перед величчю мистецтва, яке втілює російську правду.
І перед художником, який бажає стати живим, скинути весь брухт і вульгарність, що їх методично прищеплюють курси авторитетних закладів, постане колосальний самостійний і тяжкий шлях мистецтва правди й життя; аби йти цим шляхом, треба нещадно зректися засвоєної вульгарності загальних місць, готових форм (як у літературі – літературності, що навіює нудьгу). Треба стати подвижником, як Олександр Іванов, котрий долає хибні, мертві форми мистецтва протягом двадцяти семи років.
І Василь Максимович від юних літ зрозумів цей шлях правди й життя в живопису.
Нічого не дається задарма. І він довго мусив відучуватися од шаблонних умовностей – і працювати, гарувати наново: бачити, відчувати, шукати й, що найважливіше, вміти перенести на полотно своє нове, викохане. Багато було праці, і він нелегко досягнув безсмертя.

1913



Переклав Василь Білоцерківський

Василь Максимович Максимов (1844–1911) – видний представник найбільш радикального крила передвижництва, знаний головно як автор картин на теми селянського побуту. Виходець із того ж середовища, Максимов навчався в Академії мистецтв у 1863–1866 рр. Від 1874 р. і до кінця життя – постійний учасник виставок Товариства передвижників. Від 1878 р. – академік. Максимов, отримавши 1865 р. золоту медаль за картину «Хвора дитина», а потім – звання художника третього класу, поїхав до Тверської губернії жити й працювати. 1866 р. він відмовився од участі в конкурсі на велику золоту медаль (що раніше робив Крамськой на чолі групи «чотирнадцяти»), яка давала змогу поїхати до Європи. «Мої переконання мене змушують не йти на конкурс, тому що хочу вивчати спочатку Росію і бідне російське село, якого в нас ніхто не знає, не знає сільських злиднів і горя». Рєпін згадує низку робіт Максимова (усі – у Третьяковській галереї) : «Прихід чаклуна на селянське весілля» (1875), «Родинний поділ у селянському побуті» (1876), «Усе в минулому» (1889). Картину «Примірювання ризи» було експоновано на 6-й пересувній виставці 1876 р. Максимов також залишив «Автобіографічні записки», які містять чимало змістовного матеріалу, що стосується мистецтва його доби.