Переклав Василь Білоцерківський

- От ви кажете, що людина не може сама по собі зрозуміти, що добре, що погано, що вся річ у середовищі, що середовище втягує. А я думаю, що вся річ у випадку. От я про себе скажу.
Так заговорив усіма шанований Іван Васильович після розмови, яка йшла між нами про те, що для особистого вдосконалення необхідно спершу змінити умови, в яких живуть люди. Ніхто, власне, не казав, що не можна самому зрозуміти, що добре, що погано, але Іван Васильович мав таку манеру відповідати на свої власні думки, які виникають унаслідок розмови, і з нагоди цих думок розповідати епізоди зі свого життя. Часто він цілковито забував привід, із якого розповідав, захоплюючись оповіддю, тим більше, що розповідав він дуже щиро і правдиво.
Так він робив і тепер.
- Я про себе скажу. Усе моє життя склалося так, а не інакше, не через середовище, а зовсім через інше.
- Через що ж бо? – спитали ми.
- Та це довга історія. Аби зрозуміти, треба багато розповідати.
- От ви й розкажіть.
Іван Васильович замислився, похитав головою.
- Так, – мовив він. – Усе життя змінилося через одну ніч, або радше ранок.
- Та що ж було?
- А було те, що я був сильно закоханий. Закохувавсь я багато разів, але це було моє найсильніше кохання. Справа минула, маю вже дочок заміжніх. Це була Б…, так, Варонька Б… – Іван Васильович назвав прізвище. – Вона і п’ятдесятирічною була чудова красуня. Але замолоду, вісімнадцятирічною, була чудова: висока, струнка, граціозна і велична, саме велична. Трималася вона завжди надзвичай прямо – немовби не могла інакше, – трохи відкинувши голову назад, і це давало їй, з її вродою і високим зростом, попри її худобу, навіть кістлявість, якийсь царствений вигляд, що відлякував би од неї, якби не ласкава, завжди весела усмішка і вуст, і чарівних блискучих очей, і всієї її милої молодої істоти.
- Он як Іван Васильович розписує.
- Та як не розписуй, розписати не можна так, аби ви зрозуміли, яка вона була. Але не в тім річ: те, що я хочу розповісти, було в сорокових роках. Був я в той час студентом у провінційному університеті. Не знаю, добре це чи погано, але не мали ми в той час у нашому університеті жодних гуртків, жодних теорій, а були просто молоді й жили, як властиво молодості: навчалися і веселилися. Я був дуже веселий і жвавий хлопець, та ще й багатий. Мав я баского одноходця, катався з гір із панянками (ковзани ще не були в моді), гуляв з товаришами (у той час ми нічого, крім шампанського не пили; не було грошей – нічого не пили, але не пили, як тепер, горілки). А головне моє задоволення становили вечори й бали. Танцював я добре і був не потворний.
- Ну, годі скромності, – перебила його одна із співрозмовниць. – Адже ми знаємо ваш ще дагеротипний портрет. Ви були зовсім не потворний, а красень.
- Красень, то красень, але не в тім річ. А річ у тім, що під час цього мого найсильнішого кохання до неї був я останнього дня масляної на балу в губернського предводителя, добродушного старчика, багатія-хлібосола і камергера. Приймала так само добродушна, як і він, його дружина в оксамитовій пюсовій сукні, у діамантовій фероньєрці на голові й з відкритими старими пухкими білими плечима і грудьми, як портрети Єлизавети Петрівни. Бал був чудесний: зала прекрасна, з хорами, музиканти – славетні в той час кріпаки поміщика-любителя, буфет чудовий і розлито море шампанського. Хоча я й охотник був до шампанського, але не пив, тому що без вина був п’яний коханням, але зате танцював до знемоги, танцював і кадрилі, і вальси, і польки, звісно, наскільки було можливо, усе з Варонькою. Вона була в білій сукні з рожевим поясом і в білих лайкових рукавичках, які трохи не доходили до худих, гострих ліктів, і в білих атласних черевичках. Мазурку в мене відбили: препротивний інженер Анісімов – я донині не можу вибачити цього йому – запросив її, щойно вона ввійшла, а я заїжджав до перукаря і по рукавички та спізнився. Отож мазурку я танцював не з нею, а з однією німкенечкою, за якою трішки упадав раніше. Але, боюся, цього вечора був вельми нешанобливий з нею, не говорив з нею, не дивився на неї, а бачив лише високу струнку постать у білій сукні з рожевим поясом, її осяйне зарум’янене обличчя з ямочками й ласкаві, милі очі. Не я сам, усі дивилися на неї й милувалися нею, милувалися і чоловіки й жінки, попри те, що вона затьмарила їх усіх. Не можна було не милуватись.
За законом, так би мовити, мазурку я танцював не з нею, але насправді танцював майже весь час із нею. Вона, не ніяковіючи, через усю залу йшла прямо до мене, і я підскакував, не чекаючи запрошення, а вона усмішкою дякувала мені за мою здогадливість. Коли нас підводили до неї, і вона не вгадувала моєї якості, то, подаючи руку не мені, знизувала худими плечима і на знак жалю і втіхи усміхалася мені. Коли робили фігури мазурки вальсом, я подовгу вальсував з нею, і вона, часто дихаючи, усміхалася і говорила мені: «encore», і я вальсував ще і ще і не відчував свого тіла.
- Ну як то – не відчували? Я думаю, дуже відчували, обіймаючи її за талію, не тільки своє, але і її тіло, – мовив один із гостей.
Іван Васильович раптово почервонів і майже закричав сердито:
- Так, оце ж бо ви, нинішня молодь. Ви, окрім тіла, нічого не бачите. У нас час було не так. Чим сильніше я був закоханий, тим більш безтілесною ставала вона для мене. Ви тепер бачите ноги, кісточки й ще щось, ви роздягаєте жінок, у яких закохані, а для мене – як казав Alphonse Karr [1] – на предметі мого кохання завжди були бронзові шати. Ми ж бо не роздягали, а намагалися прикрити голизну, як добрий син Ноя. Ну, та ви не зрозумієте…
- Не слухайте його. Далі що? – спитав один із нас.
- Отак-то я танцював більше з нею і не бачив, як минув час. Музиканти вже з якимось відчаєм втоми, – знаєте, як буває наприкінці балу, – підхоплювали все той самий мотив мазурки, з віталень вже піднялися з-за картярських столів татусі й мамусі, очікуючи на вечерю, лакеї забігали частіше, щось проносячи. Була третя година. Треба було користатися останніми хвилинами. Я ще раз обрав її, і ми всоте пройшли вподовж зали.
- То після вечері кадриль моя? – мовив я їй, відводячи її до місця.
- Звісно, якщо мене не повезуть, – відповіла вона, усміхаючись.
- Я не дам, – сказав я.
- Дайте-но віяло, – мовила вона.
- Шкода віддавати, – сказав я, подаючи їй біле дешевеньке віяло.
- То ось вам, аби ви не шкодували, – мовила вона, відірвала пір’їнку од віяла і дала мені.
Я взяв пір’їнку і лише поглядом міг висловити увесь свій захват і вдячність. Я був не тільки веселий і задоволений, я був щасливий, блаженний, я був добрий, я був не я, а якась неземна істота, що не знає зла і здатна на саме добро. Я сховав пір’їнку в рукавичку і стояв, неспроможний відійти од неї.

- Дивіться, папà просять танцювати, – сказала вона мені, вказуючи на високу ставну постать її батька полковника зі срібними еполетами, який стояв у дверях із господинею та іншими панями.
- Варонько, ходіть-но сюди, – почули ми гучний голос господині у діамантовій фероньєрці й з єлизаветинськими плечима.
Варонька підійшла до дверей, і я за нею.
- Умовте, ma chère, батька пройтися з вами. Ну, будь ласка, Петре Владиславовичу, – звернулася господиня до полковника.
Батько Вароньки був дуже вродливий, ставний, високий і свіжий старий. Обличчя мав вельми рум’яне, з білими, à la Nicolas I рухливими вусами й також білими, підведеними до вус бакенбардами й зачесаними наперед скроньками, і та сама ласкава, радісна усмішка, як і в дочки, була в його блискучих очах і губах. Збудований він був чудово, з широкими, небагато прикрашеними орденами грудьми, які виступали по-військовому, з сильними плечима і довгими, стрункими ногами. Він був військовий начальник типу старого служаки, миколаївського вишколу.
Коли ми підійшли до дверей, полковник відмовлявся, кажучи, що він розучився танцювати, але все-таки, усміхаючись, закинувши руку на лівий бік, вийняв шпагу з портупеї, віддав її послужливому молодому чоловікові й, натягнувши замшеву рукавчику на праву руку («треба все за законом», – усміхнено мовив він), узяв руку дочки й став у чверть оберту, очікуючи такту.
Дочекавшись початку мазуркового мотиву, він жваво тупнув однією ногою, викинув другу, і його висока, важка постать, то тихо і плавно, ти шумно і бурхливо, з тупотом підошов і ноги об ногу, зарухалася навкруги зали. Граціозна фігура Вароньки пливла навколо нього, непомітно, вчасно вкорочуючи або подовжуючи кроки своїх маленьких, білих, атласних ніжок. Уся зала стежила за кожним рухом пари. А я не лише любувався, але з захопленим замилуванням дививсь на них. Особливо замилували мене його чоботи, обтягнуті штрипками, – добрі опойкові чоботи, але не модні, а старовинні, з гострими чотирикутними носками й без каблуків. Очевидно, чоботи виготовив батальйонний чоботар. «Аби вивозити й одягати кохану дочку, він не купує модних чобіт, а носить доморобні», – думав я, і ці чотирикутні носки чобіт особливо замиловували мене. Видно було, що колись він танцював чудово, але тепер був важкий, і ноги вже не були достатньо пружні для всіх тих красивих і швидких па, які він намагався виробляти. Але він усе-таки вправно пройшов два кола. Коли ж він, швидко розставивши ноги, знову поєднав їх і, хоча трохи важко, впав на одне коліно, а вона, усміхаючись і поправляючи спідницю, яку він зачепив, плавно пройшла навкруги нього, усі гучно заплескали в долоні. З певним зусиллям підвівшись, він ніжно, мило охопив дочку руками за вуха і, поцілувавши в лоба, підвів її до мене, думаючи, що я танцюю з нею. Я сказав, що не я її кавалер.
- Ну однаково, пройдіться тепер ви з нею, – мовив він, ласкаво усміхаючись і вдягаючи шпагу в портупею.
Як буває, що услід за однією краплею, яка вилилася з пляшки, її вміст виливається великими цівками, так і в моїй душі кохання до Вароньки вивільнило всю приховану здатність кохати. У той час я весь світ обіймав своєю любов’ю. Я любив і господиню у фероньєрці, з її єлизаветинським бюстом, і її чоловіка, і її гостей, і її лакеїв, і навіть насупленого на мене інженера Анісімова. А до її батька, з його домашніми чоботами й ласкавою, схожою на неї, усмішкою, у той час я переживав якесь захоплено ніжне почуття.
Мазурка скінчилася, господарі просили гостей до вечері, але полковник Б. відмовився, сказавши, що йому треба завтра рано вставати, і попрощався з господарями. Я був злякався, що її повезуть, але вона залишилася з матір’ю.
Після вечері я танцював з нею обіцяну кадриль, і, незважаючи на те, що був, здавалося, нескінченно щасливий, моє щастя дедалі зростало. Ми нічого не говорили про кохання. Я не питав ані її, ані себе навіть про те, чи кохає вона мене. Мені достатньо було того, що я кохав її; боявся тільки одного – аби що-небудь не зіпсувало мого щастя.
Приїхавши додому, роздягнувшись і подумавши про сон, я побачив, що це абсолютно неможливо. У моїй руці була пір’їнка від її віяла і ціла її рукавичка, яку вона дала мені, від’їжджаючи, коли сідала в карету, а я підсаджував її матір і потім її. Я дивився на ці речі й, не заплющуючи очей, бачив її перед собою то в ту хвилину, коли вона, обираючи з двох кавалерів, вгадує мою якість, і чую її милий голос, коли вона говорить: «гордість? так?» – і радісно подає мені руку, або коли за вечерею пригублює келих шампанського і спідлоба дивиться на мене пестливими очима. Але найбільше я бачу її в парі з батьком, коли вона плавно рухається навколо нього, з гордістю та радістю і за себе і за нього позираючи на глядачів, які милуються. І я мимоволі поєдную його та її в одному ніжному, замилуваному почутті.
Жили ми тоді самі з покійним братом. Брат і взагалі не любив світу і не їздив на бали, а тепер готувався до кандидатського іспиту і провадив найправильніше життя. Він спав.
Я подивився на його увіткнуту в подушку і до половини закриту фланелевою ковдрою голову, і мені стало любовно шкода його, шкода за те, що він не знав і не поділяв того щастя, яке я відчував. Наш лакей-кріпак Петрусь зустрів мене зі свічкою і хотів допомогти мені роздягатись, але я відпустив його. Вигляд його заспаного обличчя зі сплутаним волоссям видався мені приємно зворушливим. Намагаючись на шуміти, я навшпиньки пройшов до своєї кімнати й сів на постіль. Ні, я був занадто щасливий – не міг спати. Притому мені було жарко в натоплених кімнатах, і я, не знімаючи мундира, потихеньку вийшов у передпокій, надів шинель, відчинив надвірні двері й вийшов на вулицю.
З балу я поїхав о п’ятій годині, поки доїхав додому, посидів вдома, минуло ще години дві, отож, коли я вийшов, вже світало. Стояла найбільш маснична погода, був туман, насичений водою сніг танув на дорогах, і з усіх дахів крапало. Б. мешкали тоді на кінці міста біля великого поля, на одному краю якого було гуляння, а на другому – дівочий інститут. Я пройшов наш безлюдний провулок і вийшов на велику вулицю, де почали траплятися і пішоходи і ломовики з дровами на санях, які діставали полоззям до бруківки. І коні, що рівномірно погойдували мокрими головами під глянцюватими дугами, і вкриті рогожками візники, що плюхали у велетенських чоботах біля возів, і будинки вулиці, що в тумані здавалися дуже високими, – усе було мені особливо миле і значуще.
Коли я вийшов на поле, де був їхній будинок, то побачив на його краю, у напрямку гуляння, щось велике, чорне і почув звуки флейти й барабана, які долинали звідти. У моїй душі весь час співало і вряди-годи чувся мотив мазурки. Але це була якась інша, жорстка, недобра музика.
«Що це є?» – подумав я і проїждженою посередині поля, слизькою дорогою пішов у напрямку звуків. Пройшовши кроків сто, з-за туману я почав розрізняти багато чорних людей. Очевидно, солдати. «Певно, навчання», – подумав я і вкупі з ковалем у засаленому кожусі й фартуху, який щось ніс і йшов переді мною, підійшов ближче. Солдати в чорних мундирах стояли двома рядами одне проти одного, тримаючи рушниці біля ноги, і не рухалися. Позаду них стояли барабанщик і флейтист і безперестанно повторювали все ту саму неприємну, верескливу мелодію.
- Що це вони роблять? – спитав я коваля, який зупинився поруч мене.
- Татарина ганяють за втечу, – сердито сказав коваль, позираючи в дальній кінець рядів.
Я став дивитися туди само і побачив посеред рядів щось страшне, що наближалося до мене. Цим, що наближалося, був оголений по пояс чоловік, прив’язаний до рушниць двох солдатів, які вели його. Поруч нього йшов високий військовий у шинелі й кашкеті, постать якого видалася мені знайомою. Смикаючись усім тілом, плюхаючи ногами по талому снігу, караний, під ударами, які обабіч сипалися на нього, посувався до мене, то перекидаючись назад, – і тоді унтер-офіцери, які вели його за рушниці, штовхали його вперед, – то падаючи назад, – і тоді унтер-офіцери, утримуючи його від падіння, тягнули його назад. І, не відстаючи од нього, йшов твердою, тремтливою ходою високий військовий. То був її батько, зі своїм рум’яним обличчям, білими вусами й бакенбардами.
При кожному ударі караний, мовби дивуючись, повертав зморщене від страждання обличчя в той бік, із якого падав удар, і, вишкірюючи білі зуби, повторював якісь одні й ті самі слова. Він не говорив, а схлипував: «Браття, змилуйтеся. Браття, змилуйтеся». Але браття не знали милості, й, коли процесія зовсім порівнялася зі мною, я побачив, як солдат, котрий стояв проти мене, рішуче виступив на крок уперед і, зі свистом змахнувши рукою, сильно плеснув нею по спині татарина. Татарин смикнувся вперед, але унтер-офіцери утримали його, і такий самий удар впав на нього з другого боку, і знову з цього, і знову з того. Полковник йшов поруч і, позираючи то собі під ноги, то на караного, втягував у себе повітря, роздуваючи щоки, і повільно випускав його через закопилену губу. Коли процесія проминула те місце, де я стояв, я мигцем побачив між рядами спину караного. Це було щось таке пістряве, мокре, червоне, неприродне, – я не повірив, що це було тіло людини.
- О, Господи, – проказав біля мене коваль.
Процесія почала віддалятися, усе так само з двох боків падали удари на людину, яка спотикалася і корчилася, і все так само били барабани й свистіла флейта, і все так само твердим кроком рухалася висока ставна постать полковника поруч караного. Раптом полковник зупинився і швидко наблизився до одного з солдатів.
- Я тобі покажу, – почув я його гнівний голос. – Будеш хибити? Будеш?
І я бачив, як він своєю сильною рукою в замшевій рукавичці бив по обличчю наляканого малорослого слабосилого солдата за те, що той недостатньо сильно опустив свою палицю на червону спину татарина.
- Подати свіжих шпіцрутенів! – крикнув він, озираючись, і побачив мене. Удаючи, що не знає мене, він, грізно і злобно насупившись, поспішно відвернувся. Мені було до такої міри соромно, що, не знаючи, куди глянути, неначе був викритий у найганебнішому вчинку, я опустив очі й поквапився йти додому. Усю дорогу в моїх вухах то бив барабанний дріб і свистіла флейта, то чулися слова: «Браття, змилуйтеся», то я чув самовпевнений, гнівний голос полковника, який кричав: «Будеш хибити? Будеш?»
А тимчасом на серці була майже фізична туга, яка доходила до нудоти, така, що я кілька разів зупинявся, і мені здавалося, що от-от виблюю весь той жах, який ввійшов у мене через те видовище. Не пам’ятаю, як я дістався додому і ліг. Та тільки став засинати, знову почув і побачив усе і підскочив.
«Очевидно, він щось знає таке, чого я не знаю», – думав я про полковника. «Якби я знав те, що він знає, я б розумів і те, що бачив, і це б не мучило мене». Але скільки я не думав, не міг зрозуміти того, що знає полковник, і заснув лише надвечір, і то після того, як пішов до приятеля і напився з ним п’яний, як чіп.
Що ж ви гадаєте: я тоді вирішив – те, що я бачив, було погана річ? Анітрохи. «Якщо це робилося з такою впевненістю і це всі визнавали за необхідне, то, отже, вони знали щось таке, чого я не знав», – думав я і намагався дізнатися це. Але скільки не намагався – і потім не міг цього дізнатись. А не дізнавшись, не міг вступити на військову службу, як хотів раніше, і не лише не служив на військовій, але ніде не служив і нікуди, як бачите, не був придатний.
- Ну, це ми знаємо, як ви нікуди не були придатні, – мовив один із нас. - Скажіть ліпше: скільки б людей нікуди не були придатні, якби вас не було?
- Ну, це вже зовсім дурниці, – зі щирою прикрістю сказав Іван Васильович.
- Ну, а кохання що? – спитали ми.
- Кохання? Кохання з цього дня пішло на спад. Коли вона, як часто бувало з нею, з усмішкою на обличчі, замислювалася, я відразу згадував полковника на площі, й мені ставало якось незручно і неприємно, і я почав рідше бачитися з нею. І кохання так і зійшло нанівець.
- Отак-то які бувають справи й через що змінюється та скеровується все життя людини. А ви кажете… – скінчив він.


Ясна Поляна
20 серпня 1903 р.

1. Альфонс Карр (1808–1890) – французький письменник і журналіст, редактор газети «Фіґаро». Раніше був вельми відомий у Європі, зокрема – низкою своїх висловів.