ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Микола Соболь
2022.08.12 05:57
Господи, ми грішні!
Та ніколи не зраджували хліба,
ні землі своєї не зраджували ніколи.
Борисфен тому свідок і зоряне небо,
могили пращурів і степові шляхи,
які ведуть до батьківської колисанки,
до хрестів на прадідівських могилах…
Звідти і сила на

Козак Дума
2022.08.11 20:53
В розірвані війною дні і ночі,
під голосіння збурене сирен,
те слово я повторюю пророче,
що душу у полон мою бере.

Що полонить і серденько, і розум,
і непокоїть часу мого плин.
Воно зрідні поезії і прозі,

Євген Федчук
2022.08.11 19:12
Історію Московії, мабуть,
Не із Данила треба починати.
Бо ж князем би Данилові не буть,
Якби-то не заслуги його тата.
Татусь Данила – кінь іще отой,
Ім’я його відоме і глухому.
Мабуть, з князів у ті часи ніхто
У підлості не міг рівнятись йому.

Юрко Бужанин
2022.08.11 14:54
Люба, уяви лише
розмах крил птаха Рух –
Це частинка лиш розмаху
мого кохання...
Не відпускати б довіку
мені твоїх

Іван Потьомкін
2022.08.11 12:20
Силкуюсь з’єднати розірване коло,
Та, видно, не вдасться з’єднати ніколи:
Не бачу кількох, з ким колись довелося
Вінчать цілину із пшеничним колоссям:
Летять їхні душі в простори надземні,
А я все шукаю отут надаремне.
Та все ж на часину розраджує

Сергій Губерначук
2022.08.11 11:49
Народження – красне.
Дитинство – безтурботне.
Отроцтво – наївне.
Юність – шалена.
Молодість – світла.
Зрілість – розважлива.
Старість – поважна.
Старецтво – болісне.

Микола Соболь
2022.08.11 09:36
Відкорковуй вино молоде,
ще зима не стоїть на порозі,
ще далеко тріскучі морози…
тільки іній в саду де-не-де.
Та і той щойно сонце розтане.
Хоч зело не таке вже й духмяне,
але мова тепер не про те,
що тремтить край дороги осичка,

Микола Соболь
2022.08.11 06:01
Зґвалтовані та вбиті не кричать.
Сліпі мовчать. Їм нічого сказати.
І небо сипле, ой, не благодать
на окупантів голови трикляті.
А буде ще для них і суд страшний
за: Бородянку, Маріупіль, Бучу…
Хто заповідь порушив: Не убий!,
і ненависть в собі зрос

Віктор Кучерук
2022.08.11 05:54
Зоріє тихо небо уночі
Та повіває низько прохолода, –
Під стріхами проснулися сичі
І підвивають совам на догоду.
Повітря повнить запах чебрецю,
Впереміж з ароматом матіоли, –
Урвавсь терпець дрімати стрибунцю
І стебла трав гойднулися поволі.

Козак Дума
2022.08.10 21:22
За тридцять літ нічого не зробили?
Невже дарма ми змарнували час?!
Гадали, що в запасі доста сили
і часу також вистачить у нас.

Дітей своєї мови не навчили,
не захистили власні Крим, Донбас,
бо сили вельми переоцінили

Віктор Михайлович Насипаний
2022.08.10 19:12
Жінка жінці пожалілась:
- В мого дивні зміни:
Десь енергія поділась,
Треба вітаміни.
Щось не те тепер із мужем,
Я брехать не стану.
Він любив кохатись дуже,
Наче кіт сметану.

Володимир Бойко
2022.08.10 09:07
На россию напали враги
И отшибли россии мозги.
Находить себе новых врагов
Стало легче, когда без мозгов.

Средь безумия и бардака
Как-то проще валять дурака…
Поотшибло россии мозги

Микола Соболь
2022.08.10 06:55
Жарінь за вікнами нестерпна
ген вигорає день палкий.
Розпечений край літа – серпень –
під вересень згориш таки.
Хіба ти хочеш? Мусиш! Доля.
Заплаче небо уночі,
потягнуться тумани з поля
і хоч ридай собі, кричи.

Віктор Кучерук
2022.08.10 05:33
Тріснув постріл, наче гілка
Сухостою під ногою, –
Куля вжалила, як бджілка,
Тільки бруствер за спиною.
Куля впилася, мов жало,
В насип скровлену окопу,
Та від страху задрижали
Охололі раптом стопи.

Ігор Шоха
2022.08.09 21:51
                    І
У тому, що розв’язана війна,
шукати винуватих... «не на часі».
Таке табу... це – пізно, та наразі
ще діє пропаганда потайна
і локшини навішує вона
на вуха очумілого народу,
що зайві ейфорія і свобода,

Тетяна Левицька
2022.08.09 10:51
Каже чоловіку жінка,
— Щось з козою в нас не те.
Вже не хоче і барвінку,
Що під плотами росте.
П'є лиш воду, їсть погано,
Ще такою не була.
Може відведеш, Іване,
Нашу Кралю до козла?
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Алекс Чеська
2022.04.12

Чоловіче Жіноче
2022.03.19

Радченко Рудий Гриб Рудольф
2022.03.12

Сібіл Нотт
2022.03.09

Саша Серга
2022.02.01

Евеліна Гром
2021.11.08

І Батюк
2021.10.08






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Василь Буколик / Проза

 Ілля Рєпін. Про Василя Верещагіна
Запис промови І. Ю. Рєпіна на жалобному засіданні пам’яті В. В. Верещагіна, яке організувала Академія мистецтв 20 квітня 1904 р.

- Ох, знаєте, панове, Верещагін такий велет, що, приступаючи до його характеристики, я відчуваю незручність. Коли дивимося на цього колоса, усе навколо видається таким маленьким, мізерним… Я – художник і говоритиму про нього як про художника, не зачіпаючи його як громадського діяча. Щоразу, коли я згадую Верещагіна, згадую, – Рєпін усміхається, – карикатуру в гумористичному часопису, – адже на нього багато малювали карикатур, – він був страшенно популярний… Верещагін мчить локомотивом, у кожній його руці по величезному пензлю, і він фарбує ними повітря. Це дуже влучна карикатура. Верещагін любив розмах. У той час як ми працюємо, мучимося над однією картинкою, сумніваємося, не довіряємо собі, він швидко писав цілі серії, цілі колекції. Ох, який то був успіх! Я нічого подібного не згадаю. У нас його спочатку не визнавали, але в Парижі, у Парижі – там він прогримів відразу. Усе це було таке надзвичайне!.. Приїжджають наші до Парижа:
- «Верещагін, колишній офіцер?» – «Нічого особливого…» – «Як, нічого особливого? Подивіться його в Салоні. Яке світло! А кахлі? – Справжні кахлі!»
Ілля Юхимович зупиняється, робить тривалу паузу. Виймає з кишені аркушики, дивиться, надіває пенсне, відкладає аркушики й веде далі:
- На все свій час. Що б не казали – це величина. Він самобутній, він ніколи нікого не наслідував, він сам… Ох, як він захоплювався! Він не йшов за новаторами. Верещагін залишався Верещагіним. Щó є новатори? Вони уявляють себе новаторами, а насправді повторюють чуже. Усе це було. Який жалюгідний, малесенький їхній масштабик! – і на кінчику пальця Ілля Юхимович позначає мізерність масштабику новаторів.
- У Верещагіна техніка поруч ідеї. Згадайте його туркестанські картини. Схід, деспотизм… Жалюгідний безправний народ. Це навіть не м'ясо, а дрантя, цілі купи брудного дрантя. У Гінцбурга [1] Верещагін розповідав, що на війні не помирають у яких-небудь таких мальовничих позах, а просто, зовсім просто. Йдеш, бачиш якийсь згорнутий клубок, запеклася кров – це вбитий… До нього не було сонця. Він перший в нас почав передавати світло. Найбільш художні його картини – це Середня Азія. Він не міг зосередитись. Обличчя в нього не відіграють ролі, він не займався ними. Хоча ні, – інколи бувало: його опіумоїди. Яка там психологія! Потім у нього є ще одна картина: Турки перемогли і вдягаються в наші мундири [2]. Якийсь араб натягнув на себе пальто, здається, генеральське, і така дурна, самовдоволена, усміхнена пика. Це дуже добре! Я не знаю, чому ця картина не потрапила до Третьяковської галереї.
- Ох, який це велет! Його можна порівняти з Наполеоном, Петром Великим. Кажуть, він був жорстокий – можливо, хоча це не жорстокість. Це складність натури. Пам’ятаєте, коли Петро Великий стратив Гамільтон-красуню. Їй відрубали голову. Петро підняв її, поцілував і почав пояснювати народові анатомію: які жили, вени, це – не жорстокість. Так само і Верещагін. Привели полонених башибузуків. Він звертається до Скобелєва [3] або до Куропаткіна [4]: «Чи не можна повісити цих мерзотників?»
- Він був проти війни, а поїхав зі Скридловим [5] підривати турецький панцирник. Це складність натури: багато суперечностей. Він любив усе героїчне: наприклад – його Індія. Яке все величаве, яке там світло! Навіть можна подумати, що все це – не на нашій планеті. Тепер його критикують, роблять переоцінки. Ох, це такі нікчемні переоцінки!..


ІІ
Верещагін як митець

Величина колосальна, яка, за своїми розмірами, збуджувала і притягала до себе силу-силенну міркувань, похвал, осудів і пояснень. Говорили про нього і як про людину, цінували його і як митця і, можливо, ще і ще будуть переставляти й переоцінювати вкупі з усіма цінностями його вартість; добре, вже ввійшло в обов’язки навіть фахівців з мізерненькими засобами переоцінювати цінності, а головне: користатися при цьому оказією сум’яття в міжусобній штовханині - вискочити фуксом на саму гору тріумфальних комашок і там утвердитися остаточно, поваливши й такого велета, як В. В. Верещагін.
Навряд чи варто було навіть вказувати на цю куряву, яка вже йде в осад, зовсім розвіяна, і яку підняла ще 1875 р. брудна, пошарпана мітелка Тютрюмова і Кᵒ та їхніх союзників. Усе це забувається без наслідків… Скоро знову з новим інтересом прочитають давні палкі рядки про Верещагіна нашого незабутнього патріота В. В. Стасова, цієї високоосвіченої особистості. Ось хто може слугувати прикладом обожнювання мистецтва на найсерйозніших підвалинах, ось кого треба вивчати для поважних визначень надзвичайних явищ художньої культури.
Найвірніша ознака істинної величі речі самої в собі – якщо вона з плином часу не лише не віддаляється од нас і не розвіюється, мов дим, а навпаки, дедалі ближчою і знайомішою стає нам, дедалі вище піднімається у своєму значенні, і ми уявляємо її дедалі більш особливою і самобутньою в ряді численних явищ, які мерехтять і падають навколо цієї віхи, поставленої історичною позначкою великого шляху в мистецтві.
Верещагін у високому ступені грандіозне явище і нашого життя. Це державний розум, він громадянин-діяч. І як генія, надлюдину, його неможливо цілковито віднести до якого-небудь певного фаху. Усюди, за волею долі, він виявиться надлюдиною. Передусім, як художник, від перших своїх кроків він ступив за межі традиційного фаху, промчав ураганом над усім мистецтвом та сліпучими блискавками й оглушливими громами, у розривних бульбашках від своєї зливи, змішував і молотив художників усіх академій, що порпалися десь унизу. Академії наділи свої академічні регалії, озброїлися біноклями, довго намагалися визначити надзвичайне, таке зухвале явище і, нарешті, мішані в калюжах з усіма нечистими потоками, вони образилися і не вдостоїли Верещагіна прийняттям до своєї колегії. А невгомонний хмарогонець прогримів на це зі своїх оболоків, що він вважав би для себе шкодою будь-яку їхню відзнаку, що він вважає всі академії мистецтв шкідливими й ніколи не висловлював свого бажання бути їхнім колегою.
Не в моїй компетенції міркувати про Верещагіна в інших сферах – як-от у військових, де він найбільше був причетний і помітний через свою життєвість. І там, звичайно, він не міг вислужуватися крок за кроком, досягаючи більшого рангу, він радше ризикував за свої благородні подвиги, згідно зі штабними статутами, потрапити під дисциплінарне стягнення. Щастя, що і в морській і в козацькій службі він був на рахунку мисливця партизана, яким закон не писаний. Отже, і у військовому середовищі він – надвійськовий.
Переходжу до судження стосовно фаху, про який лише, власне, можу висловити свою думку, не ніяковіючи.
Чи захопило мистецтво всього Верещагіна? Чи був він «істинним» художником як таким? Ні. Мистецтво слугувало йому лише записом бувалого, баченого і яскравого уявлення ідей, які кублилися в голові надлюдини. Але і на такому посту його мистецтво стояло попереду всього видатного в його час, а своєю оригінальністю і сміливістю залишало за собою всіх сучасників – достеменних жерців мистецтва; і своєю свіжістю і силою розгорнутих засобів у фарбах навіть кидало їх у зневіру через заздрощі.
Верещагін своєю могутньою лапою лева викидав на полотна цілі країни з притаманним йому особливим колоритом, характерністю типів і надзвичайною правдивістю обстави: архітектура Сходу і сповнена див і приголомшливих чарів природи Середня Азія, Індія, Болгарія. Усе це закінчувалося в нього північчю Росії й старою Москвою.
Починав він російським рабством людини, яке доходило до бидлячого гарування в лямці бурлаки.
У Середній Азії махрових халатів він кинув Європі «опіумоїдів»…


ІІІ
[Спогади про В. В. Верещагіна]
1
Про Верещагіна як про особистість я майже не маю даних що-небудь написати, нíчого пригадати: я його мало знав і всього разів зо два в житті зустрів випадково.
Зате як художник він гримів своєю славою далеко за межами Росії, і цього переможного грому не можна було не чути, не було змоги втриматися від бажання якнайскоріше бачити цю зовсім неймовірну новину в мистецтві, а побачивши – залишатися колишнім, перебувати в байдужості до мистецтва, або зокрема – бурчати в унісон з російськими поступовцями, які зневажали російське – усе…
Я мешкав тоді в Парижі як пенсіонер Академії мистецтв і лише від приїжджих росіян із Петербурга чував про надзвичайну бурю в художньому світі, яка охопила різноманітні прошарки суспільства й усі їхні життєві інтереси. Усі поспішали на виставку картин Верещагіна і були засліплені блиском його робіт – блиском середньоазійського сонця…
Казки, перебільшені для гарного слівця, баєчки, думалося… Перов, Прянишников, Саврасов та ін., у скромних, реальних тонах – ось наші художники; на цьому нас виховували, це ми любили, у це вірили… «Славні бубони за горами»… думалося, побачимо.
Паризький салон щойно відкрито, він був вдалий – вишуканий, віртуозний і надзвичайно тонкий і глибокий за технікою: Фірмен-Жерар, Руабе, Деннер, Бонна та інші наші чарувальники були в зеніті своєї слави, і ми не уявляли, аби мистецтво могло піти далі цього і зробити що-небудь ще краще.
- Ах, ось Сергій Сергійович (де-Бове), зараз із Петербурга, ну, розкажіть, заради Творця, що в нас там шумлять із Верещагіним; адже от ви нині в цих нескінченних залах Салону Парижа, бачите тут останнє слово мистецтва взагалі… Ну скажіть-бо зовсім відверто: невже Верещагін тут був би прийнятий і не пропав би перед цими chef-d’oeuvre’ами!!?
- Ах, мої милі, дорогі співвітчизники, ви гадки не маєте про його блиск фарб, про його… та ні, ну зрозумійте, тут немає нічого і близько підхожого до його техніки, до його живої оригінальності. Адже цього ще ніколи світ не бачив і ніхто не має гадки про сліпуче сонце Самарканда, про свіжість зовсім нового реалізму в живописі. Тут усе це – старе і старе перед Верещагіним…
Потім, коли я мав нагоду особисто бачити твори цього надхудожника, я переконався, що Верещагін – найбільший художник свого часу, що він відкриває нові шляхи в мистецтві.

2
З В. В. Верещагіним особисто я був мало знайомий. Він уникав знайомства з художниками. Цього не можна було не помітити. Було кілька винятків, були художники, яких він навіть інколи навідував. І. М. Крамськой навіть писав з нього, хоча й не скінчив, портрет, і розповідав про нього з великою жвавістю, як 1876 р. в Парижі він, зустрічаючись із ним навіть на вулицях, миттєво втягувався в палку суперечку. Верещагін по-козацькому налітав на Крамського з люттю і викриками, в яких було відчутне степове гукання козаків… Теж по-козацькому: щойно Верещагін відчував свою атаку недостатньо нищівною для супротивника, він миттєво перескакував від Крамського через вулицю на протилежний хідник, метався й там, наче дикий огир, і за кілька хвильок ізнову налітав на Крамського, на великий подив парижан, які манірними обивателями поспішали у своїх справах по дуже залюднених нешироких вулицях.
Уперше я побачив В. В. Верещагіна в Москві, у «Слов’янському базарі» 1879 р., у великому і розкішному приміщенні І. М. Терещенка [6], де він зупинявся з родиною і запросив нас на обід.
Увечері, коли я ввійшов, то при яскравому світлі ламп побачив, як гості й господарі розглядали щойно куплені предмети російської старовини: хрести, ланцюги, кубки, ікони старого письма та інші музейні предмети. Верещагін вразив мене ще здалеку своїми тонкими викриками й велетенським зростом: при цьому він так швидко й енергійно перескакував з одного предмета на інший, то нахиляючись до підлоги, то підносячи певну річ ближче до яскравого світла, що ставало страшно, як би він не зачепив і не розбив її. Але він був дуже вправний і гнучкий.
Тут мені ще впала [в око] в його постаті й жвавості схожість із В. В. Стасовим. Схожість темпераменту і зовнішності була величезна, хоча Верещагін лише починав на скронях вкриватися срібними нитками сивини; так само схожість – «з місця у чвал» – звертатися до зовсім незнайомого йому гостя з найбільш відвертими й безцеремонними заувагами, без усіляких вибачень і передмов тощо – схожість велика.
Звісно, була і чимала різниця.
У Стасові було більше аристократизму, прихованого, як плід доброго виховання, але воно так вишукано і непомітно притягує нас до себе; а у Верещагіні, – незважаючи на його інтерес до тонких речей у мистецтві, його палке ставлення до ідей політичної філософії, – ви постійно відчуваєте зуха-козака: от-от він вискочить на вулицю, сяде у високе козацьке сідло на горбоносому скакуні й, тримаючи піку перед собою, зникне в тумані…
На мене він по-начальницькому напав, випроставшись і відкинувшись на весь свій зріст, за картину «Запорожці»: як я міг дозволити собі цю застарілу академічну банальність у її композиції – відвалювати назад передню постать голеного козака – з найбільш умовною і заяложеною метою: показати обличчя тих, хто сидить за столом.
- Погляньте-погляньте: он група сидить за столом; хіба хтось там для нас із вами відвалиться назад, аби показати обличчя свого сусіда?!! Ні, ні й ні, це старе, це академізм, супроти якого треба воювати… В усіх натуральних сценах ви побачите більше спин, аніж облич; то треба і на картини брати те, що природне і частіше трапляється в натурі, у житті.
- Ваші «Бурлаки» набагато ліпші, і я навіть кинув свою розпочату картину на цей самий сюжет; хоча вельми довго готувався до неї, збирав етюди. Дуже збіглася композиція, і я не міг би знести докору в наслідуванні вашої картини. Адже сказали б… тоді йди, виправдовуйся! Так, у галереї Третьякова є навіть два малюнки до тієї картини – покинув.
Востаннє я бачив його в Петербурзі, перед японською війною. Верещагін щойно повернувся з Далекого Сходу і всюди, при кожній зручній і навіть незручній можливості, попереджав наших впливових осіб, аби вони остерегли всіх і кожного од війни з японцями.
- Японці давно чудово підготовлені й неодмінно розіб’ють нас, якщо ми попхаємося воювати з ними… Ми ще й думки не маємо про належну підготовку до цієї війни… Розіб’ють – голову свою покладу… розіб’ють.
І от, благородство цього лицаря-козака далося взнаки, вже не на самих словах… Верещагін перший, навіть не прощаючись із родиною, полетів до Порт-Артура, тільки-но там оголосили війну, і звичайно, в самий вогонь, як завжди, по-лицарському… і…


Переклав і приміткував Василь Білоцерківський


1. Ілля Гінцбург (1859–1938) – російський скульптор, учень Антокольського і багаторічний приятель Рєпіна.
2. Назва цієї картини – «Переможці». Нині – у Національному музеї «Київська картинна галерея».
3. Михайло Скобелєв (1843–1882) – російський воєначальник, генерал. Учасник середньоазійських і турецьких воєн Російської імперії. Визволитель Болгарії, де вшанований як національний герой.
4. Олексій Куропаткін (1848–1925) – російський воєначальник, державний діяч, генерал, військовий міністр. Учасник війни з Японією та Першої світової війни. Від 1916 був генерал-губернатором Туркестану, де придушував національно-визвольний рух.
5. Микола Скридлов (1844–1918) – російський адмірал, командувач Тихоокеанським (1904) і Чорноморським (1904–1906) флотами.
6. Іван Терещенко (1854–1903) – український меценат, колекціонер, цукрозаводник. Тривалий час підтримував Рисувальну школу Миколи Мурашка.




Рейтингування для твору не діє ?
  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2019-09-21 04:16:19
Переглядів сторінки твору 583
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг -  ( - )
* Рейтинг "Майстерень" -  ( - )
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.782
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми ПЕРЕКЛАДИ ПРОЗИ
Автор востаннє на сайті 2022.08.08 07:23
Автор у цю хвилину відсутній