ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Олег Вишень
2019.11.22 20:51
Кохай ненависті прозорість –
Не лячні щірі почуття.
Весь жах в брехні…
Примари світу…

2019 рік

Олег Вишень
2019.11.22 20:49
Зірка зірвалась і летить,
Той нескінченний шлях,
Що в міліарди разів,
Коротший за моє існування.

Що я знаю про час?
Коли на моє бажання,
Поки летить впавши зоря,

Ігор Федів
2019.11.22 19:55
Волію обрії наздоганяти,
Де утворилися у долі силуети,
Але вона не хоче показати
Утаємничені у вимірі сюжети.
Бажання нині є іти до краю,
І не боятися за дії прорахунків,
Дізнатися, які шляхи до раю,
Ціну пекельної безодні подарунків,

Надія Тарасюк
2019.11.22 19:26
Боюсь наполохать…
тишу, —
погідність до сліз красива.
Мовчанкою меседж пише —
плетуть
павучки вітрила,
і линуть у простір
Нету

Сергій Губерначук
2019.11.22 16:31
Поро моя пізня,
злякана зимою,
не тремти останнім листом,
не біжи за мною
жовтим вітром,
шляхом битим,
полем, полем, полем…

Адель Станіславська
2019.11.22 12:59
Уже не дівчинка, прийми себе таку...
Твої роки набуток, а не втрата.
Собі обрала долю нелегку...
Та й не було легких, щоб обирати.
Лише по силі... Хочеться казок?
Твоя вже черга їх оповідати...
Плетеш зі слів намистечка разок
дівчаті в тобі, що не

Олександр Сушко
2019.11.22 12:30
Дух свободи! Ох і затуркали простий люд баєчкою, що часник допомагає від вампірів! Ох і наплели! А люди й вірять. Насправді ж, від упиряк допомагають квашені огірки. І капуста, до речі, також. Тушкована теж годиться. Тут головне ловкенько її наїс

Тетяна Левицька
2019.11.22 12:03
Смарагдова, шикарна омела -
душа у душу з в'язом пелехатим.
Корінням у його кору вросла,
щоб разом сонце з висоти плекати.

Їй так пасує осінь золота -
руді, червоні кольори, гарячі.
Та стелиться землею самота,

Микола Дудар
2019.11.22 11:55
Ветер с кармана выпал…
Дождь убежал куда-то
Редкий на случай выпад
Закон домино вне даты…
Катятся дни со спешкой
День ото дня - проведал
Близ королевы пешкой
Вместо любви-обеда…

Галина Сливка
2019.11.22 09:49
Співає долам стужею сурма,
Розлук туга волочиться стежею.
Маркітно їй. І спокою нема.
Яку яву побачить за межею?

І чеше вітер гребенями віть
Пресиву біль* невичахлого зводу.
Замерзлі пучки в трійцю в'яжуть мить

Віктор Кучерук
2019.11.22 08:34
Г. С...
Як рибак на поклажу
у безводнім краю, –
я на тебе ображусь
і на час розлюблю.
Бо чекати несила
на дзвінки чи листи
на очікувань хвилях

Микола Соболь
2019.11.22 05:37
Тиха ніч запалила вогні,
Прилюлюкала води Дніпрові.
І так затишно стало мені
Край ріки у розкішній діброві.

Зрідка вітром гойдне очерет,
Заспівають листочки про літо…
Легковію, небесний поет,

Марґо Ґейко
2019.11.21 18:42
Земля садів – рокована земля.
Я йду по ній тісними манівцями,
Приречено зітхають свіжі ями,
Чи може це примарилось здаля.

Давно не турбували павука
У вензелі чавунної калитки,
Мені чортополох прилип до литки,

Галина Сливка
2019.11.21 17:05
Півподихом, півдумкою, півсловом,
Півкроком споловинивши сніги,
Північ свою за полудень готова
Віддати... Та немає півснаги...
Півдолею півморя-океану
Не надчерпнеш... То де ж тоді межа?
Зціли мене, пташину безталанну.
Поділена - сама собі чужа...

Олена Побийголод
2019.11.21 16:46
Володимир Висоцький. «Аліса»

Послухайте всі, як злий жереб морив
Папугу - грозу та пірата морів!

В лісах, де папая - найперший попас,
я ріс не на вбогій перловці;
мене, ще папужка, спіймав папуас

Сергій Губерначук
2019.11.21 16:31
Я перевдягся в чорного сича.
Сів уночі на дерево печалю.
Але ж така невпевнена печаль.
Я ще сміюсь – і в радості скучаю.

Від одинокості до смерті тільки крок.
Я це читав – але це ти писала.
Не я сміюсь – сміється мій порок
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Юра Ясінський
2019.11.13

Станіслав Н
2019.11.12

Микола Кора
2019.09.01

Анастасія Романюк
2019.08.04

Сергій Губерначук
2019.07.07

Ярослав Філософ
2019.07.03

Олег Вишень
2019.06.29






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Василь Буколик / Проза

 Ілля Рєпін. З мого спілкування з Л. М. Толстим
Лев Миколайович Толстой як грандіозна особистість має разючу рису створювати в людях навкруги свій особливий настрій. Де б він не з’явився, відразу виступає на повну моральний світ людини й більше немає місця жодним ницим буденним інтересам.
Для мене духовна атмосфера Лева Миколайовича завжди була панівною, захопливою. При ньому, наче загіпнотизований, я міг лише підкорятися його волі. У його присутності будь-яке положення, котре він висловлював, видавалося мені беззаперечним.
Його трактати відомі. Їх я не чіпатиму. Тут, у цій стислій нотатці, спробую повідомити лише кілька епізодів зовнішнього побутового характеру його життя, близьким свідком яких мені пощастило бути.

І. У Москві
Його перша поява. 1880 року в Москві, у Великому Трубному провулку, у моїй маленькій робітні, надвечір усе раптово набуло якогось загравного тону і затремтіло в особливому піднесеному настрої, коли ввійшов до мене кремезний пан із густо-широкою сірою бородою, великоголовий, вдягнений у довгий чорний сюртук.
Лев Толстой. Невже? То ось він який! Я добре знав тільки його портрет роботи І. М. Крамського і уявляв собі донині, що Лев Толстой дуже своєрідний пан, граф, високого зросту, брюнет і не такий великоголовий...
А це дивний чоловік, якийсь діяч за пристрастю, переконаний – проповідник. Заговорив він глибоким, задушевним голосом... Він чимось приголомшений, засмучений – у його голосі звучить трагічна нота, а з-під густих грізних брів світяться фосфоричним блиском очі суворого каяття.
Ми сіли до мого дубового столу, і, здавалося, він лише продовжував розвивати давно розпочату проповідь про нашу обурливу байдужість до всіх жахів життя: до них ми так звикли – не помічаємо, призвичаїлися і продовжуємо жити й злочинно просуваємося мерзенною дорогою розпусти; ми втратили сумління в нашій несправедливості до менших братів, які нас оточують і яких ми так безсовісно поневолили й постійно гнобимо їх.
І, чим сильніше він говорив, тим сильніше відпивав склянкою воду з карафки.
На столі вже горіла лампа, понуре і таємниче знамення тремтіло в повітрі. Здавалося, ми напередодні Страшного суду... Було щось нове і моторошне...
Коли він підвівся виходити, я попросив дозволу провести його до їхнього помешкання – чверть години ходьби.
Прощаючись, він запропонував мені вечорами, по закінченні моєї роботи, заходити до них для передобідньої прогулянки, коли я буду вільний.
Ці прогулянки тривали майже щодня, поки Толсті мешкали в Москві, до від’їзду в Ясну Поляну.
Нескінченними бульварами Москви ми заходили дуже далеко, зовсім не помічаючи відстаней: Лев Миколайович так захопливо і так багато говорив.
Його пристрасні й найвищою мірою радикальні міркування збуджували мене настільки, що потому я не міг спати: голова йшла обертом від його нещадних вироків застарілим формам життя.
Але найболючішим місцем для мене в його запереченнях було питання мистецтва: він відкидав мистецтво.
– А я, – відказую йому, – готовий приєднатися до величезної більшості нашого освіченого суспільства, яке ставить вам за докір ваше усунення, особливо від себе, цього прекрасного божого дару.
– Ох, цей докір! Він схожий на дитячі вимоги няньці: неодмінно розповісти ту саму казку, що нянька вчора розповідала, – знаєте? Неодмінно цю, знайому, – нової не треба. Я знаю, один молодий художник покинув мистецтво: він погадав, що тепер віддаватися мистецтву – просто аморально. Він пішов у народні вчителі.
Значно спізнившись до обіду, ми поверталися вже на конках. Неодмінно нагорі, на імперіалі, – так він любив.
У сутінках Москва запалювалася вогнями; з нашої височини цікаво було спостерігати буремне місто в ці години особливого руху і квапливості обивателів. Роївся мурашник і тонув у дедалі більшій глибині вулиць, у пітьмі. Але я подумки був далекий від цієї буденності, мене гризло сумління.
– Знаєте, на що схоже ваше мистецтво і ваша пристрасть до нього? – мовив Лев Миколайович. – Орач мусить підірвати поле плугом глибоко, а тут йому хтось заступає дорогу, показує хробаків, що порпаються в землі, й каже: «Та пощадіть же ви цих хробачків, які так добре влаштувались, – адже це варварство». Або ще: «Невже ж ви не обійдете цих гарненьких польових квіток?!» Ось ваше мистецтво для нашого серйозного часу.

ІІ
У Ясній Поляні
У серпні 1891 року в Ясній Поляні я побачив Лева Миколайовича вже самоспрощеним [1].
Це виражалося в його вбранні: чорна блуза домашнього шитва, чорні брюки без усілякого фасону і білий кашкетик із козирком, доволі потріпаний. І, попри всі ці бідні лахмани, з туфлями на босу ногу, його постать була приголомшлива своєю значущістю. І при погляді на нього не було вже й згадки про ту характеристику одного очевидця, який був в шістдесятих роках учителем у селянській яснополянській школі: «Що? Сам Толстой? Так, але це ж, батечку мій, граф на всю губернію».
Лісовою стежкою ми часто ходили разом купатися версти за дві, до їхньої купальні, у невеликій річці з дуже холодною водою.
Лев Миколайович, вийшовши з садиби, відразу знімав старі туфлі своєї роботи, засовував їх за ремінний пас і йшов босо. Йшов він упевненим, швидким, звичним кроком, не звертаючи ані найменшої уваги на те, що стежка була засмічена галузками й камінцями. Я ледве встигав за ним і за цю швидку двоверстову ходьбу так розігрівався, що вважав за необхідне посидіти чверть години, аби охолонути, – застудитися можна зразу в такій холодній воді.
– Усе це забобони, – казав Лев Миколайович, швидко знімаючи з себе свої нескладні шати, й, незважаючи на рясні цівки поту по спині, одним стрибком кидався в холодну воду. – Нічого від цього не буває, – казав він уже в воді.
Я ще не встигав охолонути, а він, викупавшись, вже швидко вдягався, брав свій кошичок і йшов збирати гриби сам.
Так, поважна, незвичайна постать: босяк із кошичком у лісі, а статура військового – у швидкій ході й особливо в манері носити цей білий картузик із козирком, трішки набакир.
Грізні навислі брови, пронизливі очі – це безсумнівний володар. Нікому не вистачить духу підійти до нього спроста, поставитися з насмішкою. Але це найдобріша душа, найделікатніший з людей і достеменний аристократ за манерами й особливою вишуканістю мови. Як вільно і витончено він говорить іноземними мовами! Який завбачливий, великодушний і простий у поводженні з усіма! А скільки життя, скільки пристрасті в цьому відлюднику! Ще ніколи в житті я не зустрічав людини, яка більш заразливо сміється. Коли скульптор Гінцбург [2] на терасі в них, у Ясній Поляні, по обіді представляв перед усією родиною і гостями свої мімічні типи, – звичайно, усі сміялися. Але Гінцбург говорив потім, що навіть він боявся з естради поглянути на Лева Миколайовича. Неможливо було втриматись, аби не зареготати, дивлячись на нього. а я, признаюся, забуваючись, дивився вже тільки на Лева Миколайовича, відірватися не міг од цієї експресії.
Почуття життя і пристрастей ллються через вінця в цій багато обдарованій натурі митця.
Тільки мудреці всіх часів і народів, які полюбили Бога, становлять його бажане товариство, тільки з ними він відчуває своє блаженство, тільки з ними він у своєму колі. Звісно, його релігійність несумірна з жодним формальним культом релігії – вона в нього узагальнена в одному понятті: Бог один для всіх.
В одному чутливому місці, у молодому лісі, над великим спуском долу, Лев Миколайович розповів, як у дитинстві вони гралися тут з іншими дітьми, і їхніми іграми завжди заправляв його старший брат Микола. Кінець цілої серії ігор, з однією заповітною паличкою, закінчувався таємним похороном цієї магічної палички. Було сказано, що коли знайдеться ця паличка, тоді на землі настане райське життя.
– Ми всі з дітьми обожнювали брата Миколу і часто і подовгу шукали заповітну паличку, – згадував Лев Миколайович.
– Тепер я піду сам, – раптом мовив Лев Миколайович на прогулянці. Бачачи, що я здивований, він додав:
– Бо ж інколи я люблю постояти й помолитися десь у глушині лісу.
– А хіба це можливо довго? – наївно спитав я і подумав: «Ох, це ж бо є „розумне роблення” в ченців давнини».
– Час минає непомітно, – відповідає Лев Миколайович замислено.
– А можна мені як-небудь, з-за кущів, написати з вас етюд у цей час?
Я малював з нього тоді, користаючись будь-якою хвилькою. Але тут я одразу відчув усю безсовісність свого питання.
– Вибачте, ні, я не посмію...
– Ох, таж бо тут нема поганого. І я тепер, коли мене малюють, як дівиця, що втратила честь і сумління, вже нікому не відмовляю. Отак-то. Що ж бо! Пишіть, якщо це вам треба, – підбадьорив мене усмішкою Лев Миколайович.
І я написав з нього етюд на молитві, босого. І мені схотілося написати його в натуральну величину в цю мить. Це видалося чимось значним.
Тетяна Левівна поступилася мені своїм полотном, але воно виявилося малим, довелось надшивати.
Лев Миколайович великодушно позував мені й для великого портрета (влаштувалися ближче в саду) і навіть схвалював мою роботу. Взагалі Лев Миколайович має слабкість до мистецтва і захоплюється ним мимоволі.
Одного жаркого серпневого дня, у самий сонцепік, після сніданку, Лев Миколайович зібрався зорати поле вдови; я отримав дозвіл його супроводжувати.
Ми рушили в дорогу о першій дня. Він був у білому літньому картузі й легкому пальті поверх плоскінної робочої сорочки лілуватого кольору. На стайні Лев Миколайович узяв двох робочих конячок, надів на них робочі хомути без шлей і повів їх у поводу.
За висілками Ясної Поляни ми заходимо на злиденний дворик. Лев Миколайович дає мені потримати за повід одну конячку, а другу прив’язує мотузковими посторонками до борони – поганенької рогатої саморобки, – яка валялася тут само, у дворі. Вирівнює посторонки і йде до знайомого йому сарайчика, витягує звідти соху і, пововтузившись із сошничками й мотузковим приладдям, поправивши їх уміло, як теслі поправляють пилу, запрягає в соху іншу конячку.
Бере пальто, виймає з його бічної кишені пляшку з водою, відносить її в ярок під кущі й прикриває пальтом. Тепер, прив’язавши до свого пояса ззаду за повід коня з бороною, бере в руки правила сохи. Виїхали з двору і почали орати. Одноманітно, довго до нудьги...
Шість годин, без відпочинку, він боронив сохою чорну землю, то піднімаючись угору, то спускаючись по крутій місцевості до яру.
У моїх руках був альбомчик, і я, не гаючи часу, стаю перед серединою лінії його проїзду і ловлю рисками момент проходження повз мене всього кортежу. Це триває менше хвилини, й, аби подвоїти час, я роблю перехід по оранці на протилежну точку, кроків за двадцять відстані, і знову стаю там, очікуючи на групу. Я перевіряю лише контури й відношення величини фігур; тіні – потому, з однієї точки, в один момент.
Нерідко проходили селяни яснополянці, знявши шапку, вклонялися і йшли далі, мовби не помічаючи подвигу графа.
Та ось група, напевно далекі. Хлоп, баба і підліток-дівчинка. Зупинилися і довго-довго стояли. І дивна річ: я ніколи в житті не бачив ясніше виразу іронії на селянському простому обличчі, як у цих перехожих. Нарешті перезирнулися із здивованою усмішкою і пішли своєю дорогою.
А великий ратаєчко, все так само незмінно, методично рухався назад і вперед, додаючи борони. Змінювалися лише тіні від сонця та його плоскінна сорочка ставала дедалі темнішою, особливо на грудях, на лопатках і плечах, від поту і надмірної куряви, що туди сідала. Вряди-годи, зійшовши крихкою землею на горбик, він залишав на хвилину соху і йшов до ярка напитися з пляшки води, злегка заправленої білим вином. Його обличчя блищало на сонці від цівок поту, який струменів западинами з чорним розчином куряви [3].
Нарешті я попросив дозволу спробувати поорати. Ледве-ледве пройшов лінію під гору, – жахливо накривуляв, а коли довелось підніматися на горбик, не міг зробити й десяти кроків. Страшенно тяжко! Пальці, через незвичку тримати ці товсті голоблі, здерев’яніли й більше не могли витримувати, плечі, через постійне піднімання сохи для врегулювання борони, страшенно втомилися, і в ліктях, закріплених в одній точці згину, при постійному зусиллі цього важеля робився нестерпний біль. Сили не було. «Ось воно, у поті чола», – подумав я, втираючись.
– Це через незвичку, – мовив Лев Миколайович. – І я ж бо не відразу звик; вам ще й завтра в руках і плечах дасться взнаки праця. Так, усе ж фізична праця найтяжча, – добродушно міркував він з усмішкою.
І знову розпочалося нескінченне важке ходіння назад і вперед по крихкій пахучій землі. Ось він, Микула Селянинович, непереможений жодними сміливцями в латах. Микула озброєний тільки ось таким терпінням і звичкою до праці.
Ми поверталися до оселі в сутінках; визоріло на холод. Було вже настільки свіжо, що я боявся, як би він не застудився. Адже його сорочка була мокра наскрізь. У вікнах будинку весело блищало світло: нас чекали на обід. Я міг повторити за мухою: «Ми орали».

ІІІ
Голодний рік
Узимку 1892 року, під час голоду, я був у Лева Миколайовича в Рязанській губернії, де він годував голодуючих у своїх організованих їдальнях. Снігу випало тоді неймовірно багато. Замети заносили всі дороги й цілковито загладжували все, навіть глибокі яри [4].
Район їдалень Лева Толстого розтягнувся верст на тридцять, і Лев Миколайович кілька разів на тиждень об’їжджав їх для перевірки.
– Чи не хочете проїхатися зі мною? – запросив він мене.
– Я, звичайно, з задоволенням.
– Так, це ви маєте міську шинель, цього мало, у полі подме, треба вдягнутися тепліше. Чи не надінете мого кожуха?
Кожух чорної овчини, критий синім напівсукном, був такий важкий – не підняти, і я вирішив залишитися у своїй шинелі: попросив тільки ще щось піддіти. А головне – валянки.
– Неодмінно надіньте валянки. Що, глибокі калоші? Ні, без валянок не можна їхати, – ви побачите. Маємо запасні.
І справді, я побачив (переконався на досвіді) і був дуже радий, що надів валянки.
День був морозний, градусів двадцять за Реомюром [5] при північному вітрі, й світлом сонця сліпило очі. У селах від заметів з’явилися імпровізовані гори; вони були так скуті , що видавалися з найбілішого мармуру з блискітками. Дорога місцями йшла вище за хати, і спуски до хат були вириті у снігу, між білими стінами. Зовсім особливий, незвичний вигляд села.
Ми заїжджали у два місця. В одній великій хаті на всю довжину, і навіть у сінях, стояли приготовані столи, вузькі, на дві дошки на підставках. Тут годувалося багато дітей. Година для їди ще не надійшла, але діти давно, вже з ранку, чекали тут обіду, тиняючись то на лавках, то в сінях і особливо на печі, де сиділи одне на одному. Лев Миколайович прийняв звіт од розпорядниць-господинь, і ми поїхали далі. В іншому селі, поки ми доїхали, нахлібники щойно вставали з-за столу. Молилися, дякували і йшли не кваплячись. І тут більше підлітки-діти. Дорослі немовби соромилися.
Декотрим родинам видавали пайки, – ми заїхали й до таких пайщиків. В одній хаті мені дуже сподобалося світло. У маленьке віконце рефлексом від сонця на білому снігу світло робило зовсім рембрандтівський ефект.
Лев Миколайович доволі довго розпитував господиню про потреби, про сусідів. І, нарешті, ми повернули назад, додому, але іншою дорогою! Місце пішло гористе. Красиво. Удалині виднів Дон. То з гори, то на гору. Наші сани при поворотах сильно розкочувалися. Весело було. Та хотілося вже й додому повернутись, сидіти в санях набридло, плечі й ноги втомилися.
І ми швидко мчимо додому по блискучо-вилощеній дорозі. Кінь постояв у чотирьох місцях і біг додому жваво. Скрипіли гужі, і воркувала дуга з голоблями.
– Ех, мороз-морозець!
Та ось на спуску з одного пригорка наші розвальні без підрізів дуже сильно розкотилися, зробили велике півколо, завернули ліворуч, тр-р-р! – і ми з санями потяглися назад: раптом глибоко провалилися в яр і потягли за собою коня; голоблями підбивало його під ноги, він не міг триматися на залощеній горі, здавав-здавав за нами назад і врешті провалився і сам між голоблями глибше від саней; тільки голова з хомута стирчала вгору. Побився-побився, бідний, і влігся спокійно... М’яко йому стало. І ми в санях сиділи вже по груди у снігу.
Я цілковито не розумів, що ми робитимемо. Сидіти й чекати, чи не проїдуть добрі люди й не витягнуть нас із снігового потопу?
Та Лев Миколайович швидко борсається у снігу, знімає з себе свій п’ятипудовий кожух, кидає його на сніг у напрямку коня і починає м’яти сніг, аби дістатися до нього.
– Передусім треба розпрягти, – каже він, – визволити з черезсідельника і голобель, аби він міг вибратися на дорогу.
Північний вітер підіймав довкола нас білу хмару снігової куряви. На тлі глибокого неба Лев Миколайович, борсаючись у білому снігу, видавався якимось міфічним богом у хмарах. Його енергійне обличчя розчервонілося, широка борода іскрилася блискітками сивини й морозу. Немовби якийсь чарівник, він рухався рішуче і красиво. Скоро він був вже поблизу коня. Тоді я, починаючи наслідувати його приклад, починаю пробиратися до коня з іншого боку по краю саней і по голоблях, аби допомагати. Ось де я сказав «дякую» своїм валянкам! Що б я тепер робив у калошах? Вони б були повні снігу. Яке блаженство! От і я біля коня.
Але з твариною недалеко до біди: вона не розуміє наших добрих намірів. І, відпочивши, так раптово рвоне і рушить ногами! Заб’є, ногу зламає! Я вже отримав кілька чутливих поштовхів від її підкутого копита.
А Лев Миколайович вже розмотав супонь, вийняв дугу, кинув її в сани й, визволивши коня з голобель, узяв його за хвоста і погнав до шляху, на кручу. Кінь вліз на дорогу стрибками, і Лев Миколайович, не випустивши його хвоста з рук, вже стояв на дорозі; він тримав його в поводу, кинувши мені віжки, аби зав’язати ними голоблі саней і конем витягти сани на дорогу.
Руки дубіли від морозу і від незвички. Важко, але, наче загіпнотизованому, мені якось усе вдається: я все розумію, усе роблю як треба. Зав’язав віжки за голоблі, навіть витягнув втоптаний у сніг кожух, звалив його на сани й по вже значно прим’ятому снігу лізу з кінцями віжок до Лева Миколайовича. Він витягує мене на віжках, прив’язує їх до гужів хомута, і наші сани урочисто піднімаються на дорогу. Яке щастя!
І увесь цей час ані душі проїжджих.
Слава Богу, і сани і збруя – усе ціле, тільки запрягти. Лев Миколайович зовсім легко і просто проробив усе запрягання, як звичайну справу, добре йому знайому. Закладає дугу, піднімає ногу до хомута, аби стягнути гужі тонким ремінцем супоні, просовує повід у кільце дуги, запрягає коня, – готово. Треба було лише вибити овчину кожуха. Ми взяли його за краї й довго старалися витрусити сніг, який забився в овчину. Ну й вага! На місці тяжко втриматися під час трусіння. Не можна ж його надівати зі снігом... Розпалився і я від цих вправ, весело стало.
– Хо-ох, отак-то... – радісно усміхнувся Лев Миколайович. – Тепер, – каже він, – ми спустимося ген із тієї гори й поїдемо Доном. Я знаю, там дорога добра, і внизу за річкою не наносить таких заметів. А? Який глибокий яр! Страх як намело. А ви мені добре допомагали. Я зауважую: живописці народ здібний. От Ге – теж, бувало, дивовижно рухливий чоловік, надзвичай винахідливий і спритний в усіх таких справах. Ну що, ви не промерзли? – сміється він найдобрішими очима зі сльозинками од вітру і морозу.
Тихим Доном ми котили весело і жваво. Кінь, полежавши в яру, відпочив, та й дорога рівна по кризі – рушай! Тільки лівий бік невблаганно пробирає морозним вітром. Борода мого ментора розвівається обабіч, і ми весело розмовляємо про різних знайомих.
– Ну, то як же? А ви все такий самий малообдарований трудар? Ха-ха! Художник без таланту? Ха! А мені це подобається, якщо ви справді так думаєте про себе. Мистецтво дуже любите і ніколи його не кинете?
– Так.
– Ось воно!.. Як конячка біжить охоче... І за своїми моральними ідеалами ви досі язичник, якому не чужа чеснота? Так, здається, говорили ви? Цього мало, мало.
Раптом я разюче ясно бачу: попереду нас, кроків за тридцять, ополонка. З глибини чорної води валить морозна пара. Я озираюся на Лева Миколайовича, але він цілковито спокійно править розігнаним конем. Ми жваво летимо просто у прірву. Я нажаханий...
З криком «Боже мій» я хапаю його за обидві руки з віжками, намагаючись зупинити.
Таж як утримати на льоту! Кінь ковзає, і ми, наче в казці, летимо по парі над чорною глибиною.
О щастя! Так дзеркально в цьому глибокому і тихому вирі замерз Дон, а снігова курява, мчачи на поверхні, вдає пару Я немовби прокинувся з тяжкого сну, і мені було так соромно [6].

IV
У Петербурзі 1897 року
Моя академічна робітня в Петербурзі також удостоїлася відвідання Лева Миколайовича, навіть у товаристві Софії Андріївни та його ревних послідовників – Черткова, Бирюкова, Горбунова й інших.
Було близько одинадцятої години ранку [8 лютого], коли несподівані гості, наче буря з грозою, освіжили мої роботи.
Дорогі гості зайшли до мене дорогою до Черткова в Гавань, де він мешкав у будинку своєї матері. Л. М. приїхав з Москви провести Черткова за кордон, куди його вислали з Бирюковим в адміністративному порядку [7].
Отож у моїй велетенській робітні зібралася група близьких, відданих Левові Миколайовичу. Відвідувачі ходили юрбою за вчителем і слухали, що він скаже перед тою чи тою картиною.
Щастя випало на долю картини «Дуель» [8]. Перед нею Лев Миколайович просльозився і багато говорив про неї з захопленням. Усі оглядали картину і ловили кожне його слово.
Після огляду цілою юрбою академічними сходами ми спустилися надвір, де нас вже очікувала чимала юрма.
Поєднавшись, ми зайняли весь хідник і рухалися до Великого проспекту, до конок.
Кондуктор конок, вже немолодий чоловік, при вигляді Лева Миколайовича якось раптом остовпів, широко розплющив очі й майже крикнув: «Ох, батечки, та це ж бо, браття, Лев Миколайович Толстой» – і побожно зняв шапку.
Лев Миколайович, у дубленому кожушку, у валянках, мав вигляд певного поводиря скитів. Щось незламне було в його твердій ході – жива статуя кам’яного віку.
Дивовижно! Широкі вилиці, грубо вирубаний ніс, довга космата борода, велетенські вуха, сміливо і рішуче окреслений рот, як у Вія, брови над очима у вигляді панцирів. Значущий, грізний, войовничий вигляд, а тимчасом і цей поводир і його послідовники вже давно спалили будь-яку зброю насилля та озброїлися лише переконаннями лагідності на захист миру життя і свободи духа.
І сам Лев Миколайович своєю особистістю і фізіономією виражає перемогу духа над світом власних буденних пристрастей. І його очі яскраво світяться світлом цієї перемоги.
В. Г. Чертков завжди оселявся неймовірно мальовничо, десь на околицях. Краса його житла розпочиналася вже з огорожі – великими кучерявими деревами. І сам будинок стояв у глибині парку. Це була ще поміщицька садиба на один поверх, розташована дуже симпатично.
Тут, у дворі та у кімнатах, на нього вже чекали незнайомі серйозні люди, скромно й охайно вдягнені сектанти, на вигляд люди рішучого характеру, більше чоловіки типу ремісників.
У найбільшій кімнаті скоро почалося щось на подобу проповіді.
Лев Миколайович сидів у центрі, навкруги нього хто на чому, сиділи, стояли, без усілякого порядку, пані, інтелігенти, курсистки, підлітки, гімназистки, а далі починалися ті прості поважні очі з-під зсунутих брів. Сама увага.
Зала дедалі наповнювалася, виникали підвищення на подобу амфітеатру до стін і кутів. Сиділи, стояли не лише на підлозі, на підвіконнях, підставках, лавках, стільцях – навіть на комодах і на шафах сяк-так громадилися люди. Двері в інші кімнати також були заповнені слухачами обох статей. І все більше прості, серйозні люди й погляди, повні віри. Ласкаво, але значущо лунав, часто вібруючи від сліз, голос проповідника. І так дотемна, коли запалилися лампи, слухали його самозабутньо.
І мені здавалося, що для Лева Миколайовича це були одні з найбажаніших годин його життя.

Знову в Ясній
Наприкінці вересня 1907 року я знову був у Ясній Поляні, через двадцять років після перших відвідин.
Лев Миколайович був дуже бадьорий і здоровий, але з’явилася в ньому якась безпристрасність праведника.
Він усе зрозумів і все вибачив.
Головну його увагу зосереджено тепер на книжці «Круг читання» [9], яку він редагує і доповнює для нового видання. І здається, що він тільки й існує для цієї книжки.
Уранці, до дев’ятої години, він гуляє пішки; потім, до першої з половиною, без перерви працює над книжкою, і в цей час вже ніхто не сміє відволікати його. До кабінету ніхто не входить.
Родина снідає о пів на першу. Один він виходить снідати о другій годині. Після сніданку спускається до дерева бідних, де на нього чекають, іноді зрання, сподіваючись допомоги: чоловіки, мандрівниці, босяки, перехожі й подеколи навіть черниці.
Після прийому цих божих людей Лев Миколайович сідає на верхового коня для прогулянки околицями. Їздить трохи більш як дві години. Повертається годину на п’яту і близько півгодини відпочиває перед обідом.
Я маю спадкову пристрасть до коней і верхової їзди й любив дивитись, як Лев Миколайович сідає на коня і від’їжджає.
Мене обурювала профанація їздців, які лізуть на коня, наче на хату; по драбині збоку, навіть трішки ззаду, або з лавочки, з тумби видираються вони з небезпекою для життя на коня, без усіляких прийомів; добре, що це сільські шкапи, а на суворого коня хіба так сядете?!
Лев Миколайович, як досвідчений кавалерист, підходить до коня з голови, бере, правильно підібравши, повіддя в ліву руку і, вирівнявши його біля гриви на холці й захопивши разом із повіддям пучок холки, бере правою рукою ліве стремено. Попри доволі підйомний зріст коня, без підвищення, без усілякої допомоги конюха з другого боку біля сідла, він – сімдесятидев’ятирічний – високо піднімає ліву ногу, глибоко просовує її у стремено, бере правою рукою зад англійського сідла і, відразу піднявшись, швидко перекидає ногу через сідло. Носком правої ноги спритно штовхає праве стремено вперед, швидко вкладає носок чобота у стремено, і кавалерист готовий – красивої, правильної французької посадки.
1873 року мені писав Крамськой, який працював тоді над портретом Лева Толстого, що в мисливському вбранні, верхи на коні Толстой – найкрасивіша постать чоловіка, яку йому випадало бачити в житті.
У цей мій приїзд я двічі супроводжував Лева Миколайовича в його прогулянках верхи. На першій прогулянці він попрямував фруктовим садом угору, повернув праворуч, виїхав через окоп саду на дорогу і круто повернув до лісу, без усілякої дороги. Між гілками високих дерев, по густій траві, він став спускатися в темний яр, порослий високою травою. Я ледве встигав за ним, гілки заважали бачити, кінь грузнув у вогкому ґрунті під травою яру; треба було відсувати гілки од очей і відвалюватися назад при крутому спуску долу. І мені раптом стало так весело від усіх цих невигóд, що я почувся дуже молодим і хоробрим. А попереду мій герой, наче рафаелівський Бог у видінні Єзекіля, з роздвоєною бородою, з якоюсь особливою грацією і спритністю військового або черкеса лавірує між гілками, то пригинаючись до сідла, то відсуваючи гілки рукою. Виїхали на дорогу. Уся вона густо вкрита жовтим листям кленів і дубів, шумить під копитами.
– А ви не боїтеся – доброю риссю або проскакати? – цікавиться він лагідно і ласкаво.
– Ні, – відповідаю в захваті. – Як вам завгодно, я не відстану, будь ласка!
Мій лісовий цар швидко помчав англійською риссю. Транспарантним [10] світлом, під сонцем, особливо ефектно блищить золотом його борода обабіч голови. Цар дедалі швидше додає, я за ним. А попереду, бачу, молода береза перегнулася аркою через дорогу, у вигляді шлагбаума. Як же то? Він не бачить? Треба спинитися... У мені навіть усе всередині похололо... Адже перекладина йому по груди. Кінь летить... Та Лев Миколайович миттєво пригнувся до сідла і пролетів під арку. Слава Богу, не зачепив. Я за ним – навіть по спині злегка ковзнула берізка.
«От безстрашна і необережна людина! Це нерозсудливо», – подумав я.
Але скоро я звик до цих застав. У молодому лісі на нашій дорозі їх було понад двадцять.
Проїжджали державним лісом, де було багато покинутих порослих і напівпорослих ям, – з них видобуто залізо і чавун. Потім Лев Миколайович показав мені два провалля у велетенському дубовому лісі. Ще в часи його юності ці місця провалилися так глибоко, що найвищі дуби, які стояли на них, були видні тільки верхівками, коли вода відразу ж залила ці провалля. Тепер на середині цих місць утворилися острови, і на них наново ростуть вже доволі високі дуби. Ми спускалися вниз до джерела. Природа багатюща. Пожовклі колосальні клени, поруділі дуби-велети, і ціла долина лісу відходила по схилу вдалину. Цієї сухої осені золото листя, з цілим сріблом дрібного галуззя, особливо від осин, блищало де-не-де на сонці й створювало диво. Який художній і новий мотив! Неначе з металу все тонко викуто на блакитній емалі осіннього густого, синього неба.
– А що ж ви так зовсім не захоплюєтеся природою? – ласкаво докоряє мені Лев Миколайович. – Подивіться, як тут красиво!
– Перед такою природою мовчати хочеться, – відповідаю я. – Тільки ж бо у вас у парку, навкруги садиби, особливо з вашого балкона, ще красивіше.
Я навіть не уявляв побачити в наш час у Росії такі багатства природи! Отакі дуби-велети! Учора відразу за парком ми удвох не могли обійняти одного дуба; і це ж бо тягнеться без кінця, цілий ліс!
З гірки Лев Миколайович раптово швидко риссю спустився до джерела. Біля джерела його кінь знявся і перескочив на другий бік. Я навіть здивувався; з’їжджаю – але тихше – і маю намір шукати місцинки переїхати джерело убрід.
– А що, запнулися? – озирнувся, дивиться на мене Лев Миколайович. – Ви ліпше перескочите враз. Наші коні звикли. У джерелі ви загрузнете – багнисто, це навіть небезпечно... Нічого-нічого, ви його попестіть, заверніть трохи назад і раз спонукніть його. Я знаю, він добре скаче.
Ніколи ще я не мусив скакати через таке джерело, і мені стало трохи соромно. Ну, думаю, хай буде що буде... І знову, як загіпнотизований, стараюся зробити за сказаним. І так приготувався до скоку, що навіть не пізнав самої миті, а це – як великий розгін на гойдалці – навіть приємно; тільки-бо вельми швидко.
– Ну, от, – мовив із задоволеною усмішкою Лев Миколайович. – Та ви непогано їздите і сидите в сідлі якось міцно, – усміхнувся. – Лі-і-пше, лі-і-пше, аніж у шахи граєте. А от Чертков тут звалиться. Але він не винен: кінь ногою загруз – адже він відмінний кавалерист-кінногвардієць! А кінь під ним упав і навіть ноги йому віддавив. Я ж бо тут його витягав, і він навіть пролежав трохи з ногою.
В. Г. Чертков – чоловік великого зросту і доволі огрядний.
У другу поїздку ми зробили, за словами Лева Миколайовича, верст сімнадцять. Їхали і навпростець лісом, і ледве помітними доріжками, і зовсім без доріг. Нарешті Лев Миколайович оголосив, що він згубив дорогу...
– Ну, це нічого, до речі, й додому час. Тепер я відпущу їй повідки, і вона нас виведе до оселі, от зауважте.
– А як же це, – обережно зауважую я, – ми по хлібу? Адже це жито.
– Та це тепер їй нічого. Це завжди, от і на полюванні бувало: це ніяк; навіть худоба пасеться на озимині в морозні дні.
Ми поверталися високими пагорбами полів, то спускаючись із гори, то піднімаючись. І я дивувався вправності сімдесятидев’ятирічного їздця. У дуже крутих місцях, де я насилу пристосовувався, він з’їжджав без перетинки, непомітно.
– Знаєте, на цих крутих підйомах треба триматися за гриву і добряче притискати колінами сідло до коня, – попереджає мене Лев Миколайович, – а то, інколи буває, кінь дуже витягнеться, підпруги ослабнуть і сідло може звалитися. Тоді вершник, якщо тримається тільки за повід, може звалитися і коня повалити назад.
Садиба вже була близько за дорогою. Сонце свіжим рожевуватим промінням різко рисувало контури Лева Миколайовича та його гнідого коня. З’їхавши долу, на дорогу, Лев Миколайович раптом помчав у кар’єр. Мені це здалося супроти правил: і близько до будинку, і коні вже були достатньо гарячі. І все-таки – підйом до садиби.
Але ж тут мого Козака – ім’я мого коня – утримати було неможливо: так він мене підхопив. Ми проскакали захопливо. Скільки героїзму і запалу в характері коней. Мій Козак просто ввійшов у раж від скачки! Дійшов до повної анархії, відкинув моє шанобливе положення супровідника трохи позаду, яким я тримався всю дорогу, і обскакав коня мого ментора. Неможливо було втримати його на трензелі. Він палав якимось бурхливим полум’ям піді мною і видавався наче з розжареного заліза; було сильно відчутно, як під сідлом його м’язи ходили ходором. Файно проїхалися.
Біля ґанку Лев Миколайович зовсім молодцем зіскочив з коня, і я відчув, що й сам на десять років помолодів від цієї прогулянки верхи.


Переклав Василь Білоцерківський

1. 1891 р. Рєпін відвідав Толстого вже вдруге, але не в серпні, як він зазначає, а в червні й липні. Його перше відвідання Ясної Поляни відбулося ще 1887 р. Тоді Рєпін мешкав у Толстого від 9 до 16 серпня і написав два портрети письменника, у тім числі й славетний портрет Толстого в темній блузі (нині – у Третьяковській галереї), помічений авторською позначкою: «1887, 13–15 серпня. Ясна Поляна.». За час перебування у Толстого в червні – липні 1891 р. Рєпін зробив з нього, крім численних начерків і малюнків, три олійні портрети: Толстой з книжкою лежить під деревом (нині – у ТГ), Толстой у яснополянському кабінеті (нині – у збірці Інституту російської літератури в Санкт-Петербурзі) і той етюд із Толстого, про який Рєпін говорить нижче.
2. Ілля Гінцбург (1859–1939) – знаний скульптор, улюблений учень М. Антокольського. 1891 р. в Ясній Поляні виліпив свою першу статуетку Толстого.
У листі за 23 серпня 1906 р. до О. П. та І. Р. Тарханових Рєпін писав про Гінцбурга: «Ви бачили вистави Еліаса не раз і, звичайно, реготали до сліз, так само, як і я завжди, – до розпуки реготали, коли цей якнайталановитіший комік зображав свої номери: студента, кравця, чоботаря та ін. Я завжди шкодував, що Гінцбург не представляє цього для цілого театру... Жаль, що з його надзвичайного мімічного таланту користається лише інтимне коло друзів. І мені здається, його успіх як коміка-міміка перевершив би його успіх як скульптора» (И. E. Рeпин. Пиcьмa к E. П. Тapxaнoвoй-Aнтoкoльcкoй и И. Р. Тapxaнoвy. М.–Л.: «Искусство», 1937. С. 32).
3. Рєпін виконав кілька начерків Толстого-орача ще в серпні 1887-го і того ж року написав відому картину «Толстой на оранці» (у Третьяковській галереї).
4. У 1891–1893 рр. Толстой працював серед голодуючих: об’їжджав декотрі потерпілі від неврожаю повіти, відкривав їдальні та ін. Рєпін відвідав Толстого в Бегичівці, Данковського повіту, Рязанської губернії.
5. Тобто 25 градусів морозу за Цельсієм.
6. Рєпін приїхав до Толстого в Бегичівку 21 лютого 1892 р. У листі до В. Стасова 22 лютого з Бегичівки Рєпін писав: «От уже цілий тиждень, як я, на подобу Данта, мандрую, то в супроводі Михайла Стаховича, замість Вірґілія, то сам... учора ввечері я дістався до Толстого» (И. Э. Гpaбapь. И. E. Рeпин. Т. II. М.–Л., 1937. С. 90–91) Про перебування Рєпіна в Бегичівці і про його поїздку з Толстим зберігся слід у листуванні останнього: «А я поїхав з Рєпіним верст за 20 у Рожни, але погода і дороги такі погані, що ми вирішили повернутися і заїхали до Наташі [Наталії Миколаївни Філософової] (недатований лист – див.: «Пиcьмa Л. Н. Тoлcтoгo к жeнe. 1862–1910». М., 1913. С. 389).
7. Постанова влади про вислання Володимира Черткова і Павла Бирюкова (у справі духоборів) вийшла 2 лютого 1897 року. Черткова вислали за кордон, а Бирюкова – до Курляндської губернії.
8. Ця робота Рєпіна за 1896 р. міститься у приватній збірці у Франції (Ніцца); 1899 р. він виконав її варіант, який зберігається у Третьяковській галереї.
9. Думки багатьох письменників про істину, життя і поведінку, які Лев Толстой вибрав, зібрав і розподілив на щодень.
10. Прозорим (фр.).






Рейтингування для твору не діє ?
  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2019-09-29 13:13:53
Переглядів сторінки твору 36
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг -  ( - )
* Рейтинг "Майстерень" -  ( - )
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.782
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми ПЕРЕКЛАДИ ПРОЗИ
Автор востаннє на сайті 2019.11.21 10:40
Автор у цю хвилину відсутній