Переклав Василь Білоцерківський

Не знаю, чи доля занесла мене на цю трибуну, але не знаходжу іншого слова, аби сказати про щасливі обставини, які цьому сприяли. Питання про існування Бога залишаю осторонь. Коли б мені не поставили цього питання, відповіді на яке не знаю, щоразу мене переповнює почуття глибокої поваги, попри те, що я завжди вважав себе атеїстом.
Людина не може перетворитися на божественну істоту, годі й казати, що вона ніколи не зможе заступити самого Господа Бога. Світ, яким керує надлюдина, неминуче перетворюється на хаос, – у ньому трапляються дедалі тяжчі нещастя. Протягом сторіччя, у перший рік якого помер Ніцше, катастрофи, що їх спричинили люди, позначали щораз темніші сторінки в історії людства. Проте шалені висловлювання філософа, викінченого нарцисиста, ніяк не можна порівняти з жорстокими вчинками, що їх надлюди різного ґатунку, славлені як вожді народу, очільники держав, найперші керівники націй, робили, анітрохи не замислюючись. Не хочу зловживати увагою цього літературного форуму, даремно міркуючи про політику та історію. Я хотів би просто скористатися з цієї нагоди, аби висловити думку окремого письменника й особистості.
Письменник – людина цілковито звичайна, хоча, можливо, дещо більш чутлива... а люди з підвищеною чутливістю часто-густо набагато слабші за інших. Якщо письменник не стає рупором народу і не виступає як уособлення справедливості, то його голос, звісно, слабкий. Однак саме голос окремої людини найбільше наближається до істини.
Це, власне, я хотів би сказати тут: література – усього лише голос окремої людини, і так було завжди. Література, що перетворилася на хвалебний гімн вітчизні, прапороносцям нації, на голос якої-небудь політичної партії або представника певного суспільного класу чи групи, – така література втрачає свій достеменний дух. Навіть якщо вона всіма доступними засобами помпезно розповсюдиться по цілому світу, тим не менше – втрачає право на існування й опускається до рівня знаряддя влади й чиїхось окремих інтересів.
Упродовж сторіччя, яке щойно добігло кінця, саме це нещастя спостигло літературу. Тавро політики і влади принесло літературі набагато більше страждання, аніж у будь-який інший період минулого. Переслідування й утиски, що їх зазнали письменники, теж були набагато страшніші, аніж будь-коли.
Якщо література хоче зберегти право на існування й оминути перетворення на політичне знаряддя, вона повинна знову стати голосом окремої людини, бо передусім виходить із її почуттів та переживань. Я не кажу, що література повинна цілковито відокремитись од політики. Таке уявлення, – як і твердження, що література повинна бути політичною, – започаткувало суперечки про «тенденції» в літературних творах і про те, чи висловлює письменник якісь політичні погляди чи ні. У минулому сторіччі ця полеміка тяжко відбилася на літературі. Суперечності між традицією та оновленням, між консерватизмом і революцією, пов’язані з цією полемікою, сприяли тому, що література стала предметом дебатів про вибір між прогресивно орієнтованою та реакційною політикою; саме тоді вперше втрутилася ідеологія. А коли ідеологія нарешті об’єдналася з владою і внаслідок цього здобула відчутний вплив, це згубно відбилося і на літературі, і на окремому письменнику.
Те, що китайська література ХХ сторіччя виявилася такою одноманітною і безсилою, а наприкінці, як мені видається, зовсім випустила дух, залежало від того, що вона була повністю підпорядкована політиці: література революції та революційна література довели і літературу, і окремого письменника до згуби. Випади в ім’я революції супроти традиційної культури Китаю скінчилися забороною книжок та їх публічним спаленням. Письменників, яких у цей вік було страчено, ув’язнено, вигнано або відправлено в табори, так багато, що їх неможливо перелічити. В усій історії Китаю за жодної імператорської династії державці не вдавалися до подібних переслідувань. Це створило нескінченні труднощі для китайської літератури. Свободу письменника віддатися творчій діяльності було повністю обмежено.
Письменник, який забажав вільно мислити, мусив або мовчати, або піти у вигнання. Але ж для письменника, що хоче висловити свої думки на папері, нав’язане йому мовчання рівноцінне самогубству. Аби уникнути самогубства, а також не потрапити до списку заборонених, письменник, якщо він хоче, аби його голос почули, повинен піти у вигнання. Озираючись на історію і Заходу, і Сходу, ми можемо побачити, що так було завжди. Прикладів цього багато: Цюй Юань, Данте, Джойс, Томас Манн. Солженіцин і багато китайських інтелектуалів, які попрямували у вигнання після бійні на площі Тянаньмень 1989 року. Така доля неминуче спостигає поета або письменника, який бажає обстояти власний голос.
Упродовж десятиліть, коли Мао Цзедун проводив свою політику тотальної диктатури, навіть не було змоги відмежуватися од світу. Ті гірські монастирі й храми, які в добу феодалізму надавали притулок студентам-інакодумцям, було зрівняно з землею, а люди, які потайки діяли на письменницькій ниві, ризикували своїм життям. Людині, що хотіла зберегти здатність мислити самостійно, залишалося тільки говорити з самою собою, але – в цілковитій таємниці. Тут хотів би наголосити, що якраз тоді, коли не мав змоги писати, я зрозумів, як необхідна література: адже саме вона дає людині змогу зберегти свою свідомість.
Власне розмову з самим собою можна назвати джерелом літератури. Використання мови для спілкування з іншими має вторинне значення. Коли думки й досвід у людини складаються в мову, які потім вона записує, саме тоді вони перетворюються на літературу. Коли це відбувається, письменник не має ані найменшої думки, чи корисне те, що пише він або вона, так само як письменник не може думати, чи буде результат його праці колись опубліковано. Те, що письменник продовжує писати, спричинено лише тим, що писання приносить йому велику радість, задоволення і втіху. Свій великий роман «Гора духів» я почав писати тільки тоді, коли мої попередні твори було заборонено, незважаючи на те, що сам я ще раніше їх якнайсуворіше цензурував. Свій роман я писав для себе, намагаючись заглушити почуття самотності, не плекаючи ані найменшої надії на його публікацію.
Коли озираюся назад і думаю про свою роботу письменника, я хотів би особливо наголосити, що найголовніше завдання писання – це можливість самоствердження для письменника. На питання, чи твір буде видано і який відгук він викличе в читачеві, може відповісти тільки майбутнє.
Вважаю, що література народиться з потреби письменника принести радість самому собі. Те, як приймуть твір читачі, з’ясується потім, і сам письменник не має змоги на це вплинути. Багато безсмертних творів світової літератури не було видано за життя авторів. Як би ці письменники могли продовжувати писання, якби вони під час самого процесу творчості не дійшли до визнання власної цінності? Великі романи в історії літератури Китаю – «Шлях на Захід», «Річкові заплави», «Квіти сливи в золотій вазі, або Цзінь, Пін, Мей» і «Сон у червоному теремі» – написали чотири майстри, долю котрих так само тяжко вивчати, як і долю Шекспіра. Єдиний збережений документ – це автобіографічне есе Наяня Ші (гаданого автора «Річкових заплав»). Якби це не було власне так, як каже сам автор – що він писав виключно для свого задоволення, – як би він міг тоді присвятити все своє життя написанню цього величезного твору, що не приніс йому жодного доходу? Чи не стосується це також Кафки, передвісника сучасного роману, і Фернанду Пессоа, одного з найглибших поетів ХХ сторіччя? Коли вони зверталися до мови, то робили це не для того, аби змінити світ. А проте вони вбирали свої думки у слова, хоча добре знали, яка безсила одна людина. Така велика магічна сила, що її має мова.
Мова, настільки захопливо тонка, всеосяжна і невловима, – щонайяскравіший прояв людської цивілізації, її кристалізація. Вона проникає всюди, просотує чуття людини та її свідомість, дає змогу пізнати світ. Таким самим дивом є письмо, через яке літературні твори доходять до нащадків, і яке дає окремим особистостям можливість спілкуватися з людьми іншої культури й іншого часу. Сáме письмо – єднальна ланка між очевидною миттєвістю писання і читання та непідвладними часові цінностями, які має література.
Сам я з певною підозрою ставлюся до тих сучасних письменників, які занадто наголошують культуру власної країни. Виходячи з власного походження і своєї рідної мови, вважаю, що й сам я безсумнівно позначений печаттю китайського культурного середовища, тісно пов’язаного з мовою, і що воно певним чином сформувало мою свідомість, думки й манеру їх висловлювати. Але ж творча діяльність письменника розпочинається саме тоді, коли мова вже виразила своє, аби потім продовжувати зображення того, чого вона ще не виразила повністю. Той, хто говорить через мову, не потребує наклеювати на себе готову етикетку, на якій чітко вказано його національну належність.
Література не знає національних кордонів, а переклад сприяє подоланню мовного бар’єра. Коли література вміє перейти за рамки традицій, властивих окремому суспільному ладу, і за рамки стосунків між людьми, що склалися в певному середовищі й часі, тоді природа людини виступає такою, якою її описує цей твір, – спільною для всього людства. Сюди належить і те, що на будь-якого сучасного письменника справило вплив багато інших культур, окрім його власної. Якщо письменник, займаючись не самим написанням туристичних брошур, надто підкреслює культурні особливості власної країни, це неминуче викликає підозру в читачу.
Література перебуває за межами ідеологій, кордонів і національної свідомості, так само як існування окремої особистості фундаментально не залежить від будь-яких інтелектуальних напрямів. Умови, в яких живе людина, означають набагато більше за довгі міркування і розбалакування про те, щó є буття. Література – всебічне і безнастанне спостереження (і описування) тяжких обставин життя людини. Будь-які спроби обмежити літературу викликано зовнішніми чинниками: політичними, суспільними, етичними або пов’язаними з традиціями, і всі вони мають на меті вчинити на неї тиск і пристосувати до різних рамок, аби вона слугувала лише оздобою.
Однак література не є ані оздобою влади, ні ознакою певної світської витонченості. Вона має свої критерії, зумовлені естетичною оцінкою. Естетична оцінка, що спирається на цілковиту відповідність почуттям людини, – ось єдиний критерій, який повинен лежати в основі оцінки літературного твору. Ця оцінка безсумнівно різна в різних людей, бо чуття людини пов’язані з її індивідуальністю. Тим не менше навіть у цих суб’єктивних естетичних оцінках можна зауважити загальноприйняті критерії. Здатність людини критично мислити, що розвивається як результат постійного читання, може допомогти читачеві дійти до істинного розуміння поетичних якостей, понять краси, високих ідеалів, смішних епізодів, трагічних подій, фантазій, а також гумору й іронії, які містить твір.
Відчуття поезії бере початок не лише з підвищеної чутливості письменника. Його безмежний нарцисизм – певна дитяча хвороба, якої тяжко уникнути новачкові. Окрім того, зайва чутливість письменника знаходить своє відбиття в багатьох планах. У вищих сферах вона не може порівнятися з безстороннім спостереженням на відстані. Саме в цьому спостереженні з великої відстані приходить відчуття поезії. Якщо погляд письменника, пролітаючи над героями книжки та її автором, розглядає і самого письменника, то такий погляд стає його третім – безстороннім – оком. Через це навіть катастрофи й будь-які покидьки людського світу можна зображати якнайбільш проникливим чином. Отже, зображаючи страждання, а також потворні й мерзенні події, письменник одночасно може висловити співчуття, любов і глибоку відданість життю.
Естетична оцінка, що йде корінням у почуття людини, певно, не може застаріти, хоча мода в літературі, як і в мистецтві, змінюється з плином часу. Тим не менше відмінність між оцінкою літератури й модою нині полягає в тому, що остання звертає увагу тільки на нове. Саме цей принцип є підвалиною постійних змін ринку. Книжковий ринок не становить винятку. Проте якби письменник у своїх естетичних критеріях ішов за стрибками ринку, це було б рівноцінне самогубству літератури. Мені здається, що в сьогоднішньому суспільстві споживання найбільш гідна справа для літератури – зайняти позицію холоднокровного вичікування.
Десять років тому, коли, по семирічній роботі, я скінчив роман «Гора духів», то написав коротке есе, у якому говорю про ту літературу, що мені до вподоби.
Література не має нічого спільного з політикою і є виключно справою письменника як особистості. Спостереження, спогад минулого досвіду, кілька вигаданих історій, різноманітні почуття, вираження певного настрою – усе це може задовольнити потребу письменника в обґрунтуванні своїх думок.
Коли письменник говорить сам із собою або коли він пише, інші можуть, якщо хочуть, дослýхатися до нього або прочитати його твір. Письменник не виступає трибуном свого народу, він не заслуговує на обожнювання. Він і не злочинець, і не ворог народу. Те, що інколи він потрапляє в біду через свої твори, відбувається тому, що цього вимагають інші. Коли можновладці потребують вигадати якихось ворогів, аби відволікти увагу народу, тоді приносять у жертву письменника. А найгірше – що декотрі письменники, втративши орієнтир, вважають за велику честь те, що їх принесли в жертву.
Насправді між письменником і його читачем існують стосунки такого ґатунку, що вони зовсім не потребують зустрічатися і спілкуватися одне з одним, – достатньо того, що вони спілкуються через твір письменника, на духовному рівні. Одначе така діяльність людини, як літературна творчість, ставить одну неминучу вимогу: письменник і читач повинні зустрічатися з доброї волі. Тому література не має жодних зобов’язань щодо мас.
Ніщо не заважає нам назвати літературу, яка отримала свій первинний дух, «холодно-об’єктивною». Її право на існування полягає в тому, що вона забезпечує людство суто духовним заняттям, яке лежить за межами задоволення матеріальних потреб. Літературу такого роду, звісно, почали писати не сьогодні. Проте в минулому вона мусила переважно боронитися від політичної влади й тиску віддавна вкорінених уявлень, тоді як нині вона мусить також боротися з комерційними нормами оцінки в суспільстві споживання. Аби вижити, така література повинна навчитися стійко витримувати самотність.
Письменникові, що присвятив себе такій літературі, тяжко прогодуватися, тому він мусить заробляти собі на хліб в інші способи. Подібне письменництво належить розглядати як розкіш, певне задоволення суто духовних потреб. Аби ця холодно-об’єктивна література могла бути опублікована, письменник мусить покластися на зусилля своїх друзів. Прикладом тут можуть слугувати Цао Суецінь (автор роману «Сон у червоному теремі») і Кафка. Їхні твори не могли бути опубліковані протягом їхнього життя, вони не започаткували літературних течій і як письменники не вважалися яскравими зірками. Вони жили й працювали на узбіччі суспільства або в певних його нішах. Не сподіваючись на винагороду і не шукаючи визнання, вони наполегливо провадили духовну діяльність, яка приносила радість їм самим.
Холодно-об’єктивна література – це література, яка йде у вигнання, аби вижити, яка не дозволяє суспільству задушити себе і прагне встояти духовно. Коли певна нація не вважає за потрібне надати місце такій даремній літературі, то це не лише удар по письменнику, але й велика трагедія для самої нації.
Те, що мені поталанило в житті, й те, що мене, від імені Шведської академії, нагородили цією найвищою премією, залежить великою мірою від того, що мої друзі в усьому світі протягом багатьох років безкорисливо і вперто перекладали, видавали й передусім рецензували мої твори. Оскільки список цих друзів надто великий, то не можу подякувати кожному з них окремо.
Я хотів би також висловити свою подяку Франції, яка прийняла мене з відкритими обіймами. У цій країні, де квітнуть література і мистецтво, мені було надано свободу провадити літературну діяльність, там я маю читачів і публіку. Мені пощастило, що більше я не потребую почуватися самотнім, попри те, що моя діяльність найвищою мірою вимагає усамітнення.
Також хочу сказати, що життя – не завжди свято. Не всі країни у світі можуть вже 180 років насолоджуватися миром, як Швеція. Жахливі катастрофи, що спостигли світ у минулому сторіччі, не створили імунітету для сторіччя, яке щойно розпочалося. Пам’яті не можна успадкувати, як біологічні гени. Незважаючи на інтелект, людству бракує розуму змусити себе навчатися в минулого. Навпаки, інтелект людини може призвести до страшних спалахів, які загрожують її існуванню.
Безсумнівно, людство не постійно йде шляхом поступу. Історія – кажу про історію цивілізації – не завжди рухалася вперед. Застій у середньовічній Європі, регрес у розвитку Азійського континенту в наш час, кульмінацією цього хаотичного розвитку стали дві світові війни у ХХ сторіччі, коли техніка вбивства ставала дедалі більш вишуканою. Людська цивілізація не розвивається в ритмі перемог науки й техніки.
Ані наукові методи, що намагаються пояснити історію, ані спроби аналізувати її через оманливу діалектику, не можуть дати пояснення діям людини. Коли згас фанатичний інтерес до утопій, який тривав понад сто років, коли вляглася пилюка, яку здійняли постійні революції, чи не настав час для тих, кому випало щастя вижити, відчути гіркоту?
Заперечення негативу не обов’язково приводить до позитивної відповіді, а революційні ідеї не завжди можна втілити в життя. Утопії про нове суспільство ґрунтовані на засновку, що старий світ повинен бути зруйнований фундаментально. Коли революційна суспільна теорія застосовується в літературі, це означає, що райський сад, первинно призначений для творчості, перетворюється на арену війни, де скидають представників старших поколінь і затоптують ногами традиційну культуру. Усе потрібно розвивати від нуля, поклонятися можна тільки новому. Історичний розвиток літератури оголошується безперервною послідовністю подій, ворожих суспільству.
Письменник справді не може відігравати роль деміурга, так само як він не повинен у своїх гордощах вважати себе втіленням Христа. Це б не лише означало, що сам він з’їхав з глузду, але й перетворило б його світ на галюцинацію: він би опинився в чистилищі, де будь-яке життя неможливе. Якщо пекло – це всі решта, тоді чи не повинен і сам він опинитися там же, оскільки втратив власне «я»? Окрім того, що він сам став би жертвою на вівтарі майбутнього, інші теж були б вимушені розділити його долю.
Ми не повинні занадто поспішати, підбиваючи підсумки ХХ сторіччя. Якщо ми заклякнемо в руїнах чергової ідеологічної конструкції, значить – історичний розвиток минулого нічого не вартий. Тоді людина майбутніх часів муситиме відновити порядок.
Письменник також і не пророк, важливо те, що він живе в теперішньому часі, очищається від ошуканств, відмовляється од нездійсненних мрій, отримує чітке уявлення про те, що відбувається в цей момент, і водночас критично ставиться до самого себе. Будь-які труднощі, будь-яке гноблення найчастіше спричинені зовнішніми обставинами, проте через слабкість і неврівноваженість окремої особистості вони ще посилюються і справляють згубний вплив на інших.
Коли дії людства мало зрозумілі, а окремій людині так тяжко пізнати себе, література може бути лише результатом самоспоглядання. У процесі самоспоглядання самотній промінь свідомості може освітити власне «я» людини.
Мета літератури – не в тому, аби вчинити суспільний переворот; вона ставить собі за щонайважливіше завдання відкрити й виявити істини в цьому світі, які рідко бувають відомі людям, або про які люди недостатньо багато знають, або ж ті істини, які вважаються відомими, а насправді люди не мають про них ані найменшого поняття. Істина – безсумнівно, найбільш фундаментальна якість літератури.
ХХІ сторіччя вже розпочалося. Не можу сказати, нове воно чи ні. Літературній революції й революційній літературі час піти за зруйнованою ідеологією. Ілюзії та утопії, які понад століття оточували різні суспільства, розвіяв вітер. Звільнена від кайданів будь-яких інтелектуальних течій література мусила би повернутися до зображення перипетій людського буття, перипетій, які не особливо змінилися і які на всі часи залишаться темою для літератури.
Ми живемо в добу, позбавлену прогнозів на майбутнє та обіцянок, і я вважаю, що так воно повинно бути. Письменникові більше не пасує роль пророка і судді. Багато прогнозів на майбутнє, висловлені в минулому сторіччі, виявилися оманливими. Ми не потребуємо створювати зайві забобони щодо майбутнього, ліпше спостерігати за розвитком. Письменникові найкраще виступати свідком і якомога точніше описувати істину.
Зовсім не хочу сказати, що література дорівнює простому опису дійсності. Ми повинні зрозуміти, що покази свідків в описі істини дають дуже небагато, тоді як мотиви, що стоять за вчинками й подіями, найчастіше залишаються таємними. Та коли література стикається з істиною, вона, нічого не замовчуючи, може показати, що приховано в серці людини, і простежити події, які відбулися внаслідок цього. Ось яку силу має література за умови, що письменник розкриває істину про буття людини, нічого не вигадуючи від себе.
Здатність письменника ясно розрізняти істину визначає якість його творів. Цю здатність годі замінити грою мови або якимись вправними стилістичними прийомами. Існує багато суджень про те, щó є істина насправді, як і багато способів наблизитися до неї. Проте одним поглядом можна оцінити, чи письменник змальовує хибну картину буття, чи описує істину, нічого не пропускаючи. За допомогою семантичних теорій не можна вирішити, щó є істина, як чинить літературна критика, пов’язана з певною ідеологією, засади й догми якої не мають стосунку до конструктивної літератури.
Питання про те, чи у своєму творі письменник доходить істини, стосується не лише його творчої методи: воно тісно пов’язане з його ставленням до власної творчості. Якщо те, що він пише, – істина, то це означає, що він пише з чесним наміром. Істина в цьому випадку – не лише визначення літературних цінностей, вона має також етичний зміст. Письменник не бере на себе завдання зміцнювати мораль своїх читачів, його мета – розповісти правду про нескінченну юрму істот, вміщених у незмірному всесвіті, про який говорить Будда, і одночасно оголитися самому, нічого не замовчуючи, і показати істини, приховані в серці людини. Для письменника відносини істини й літератури є етичним проявом, літературною етикою найвищої вартості.
Коли письменник, який строго ставиться до творчості, бере в руки перо, навіть його літературна фантазія виходить з того, що він мусить зобразити істинну картину людського життя. Саме це дало життєву силу багатьом творам світової літератури. Саме тому грецькі трагедії й Шекспір ніколи не застаріють.
Література не просто копіює дійсність, вона вміє проникнути крізь зовнішню оболонку дійсності й дійти до самої її глибини. Вона показує, що є брехня і, високо підіймаючись над буденністю, виявляє причинові зв’язки, які потрапляють у її широке поле зору.
Фантазія теж знаходить своє вираження в літературі. Політ духа – не марні слова. Фантазія, не пов’язана з достеменними почуттями та уявою, не побудована на життєвому досвіді, стає блідою і позбавленою сили. Твір, у який не вірить сам письменник, звичайно, не може справити враження на читача. Звісно, у літературі виражається не лише досвід щоденного життя, письменник не обмежується власним досвідом. Через мову він може перетворити на свій власний досвід те, про що чув і що бачив, про що раніше говорила література. Ось ще один приклад чарівної сили мови.
Так само, як у замовляннях і молитвах, у мові прихована сила, від якої б’ється серце і тремтить тіло. Мистецтво мови полягає саме в тому, що оповідач може переказати власні переживання іншим. Мова – це не лише система знаків, семантична структура і граматичні конструкції. Якщо забути про живого оповідача, який ховається за мовою, то тлумачення значення тексту перетворюється на інтелектуальну гру.
Мова – не лише носій уявлень та ідей, вона також звертається до почуттів і до інтуїції. Саме тому набір знаків та інформації не може замінити мову живої людини. За вимовленими словами стоять прагнення і спонукальні причини мовця, його інтонації й розумовий настрій; їх не можна повністю описати через семантику і риторику. Значення мови в літературному тексті знаходить своє повне вираження тільки тоді, коли його переказує жива людина. Текст повинен сприйматися на слух, а не лише через ті органи, які ми використовуємо, коли думаємо. Мова потрібна людині не тільки для переказу думок, але й для того, аби слухати й пізнавати себе.
Дозволю собі тут перефразувати Декартовий вислів і віднести його до письменника: «Я знаходжу вислови для своїх думок, отже – існую». «Я» письменника – це може бути сам письменник, який є оповідачем, або хто-небудь із персонажів книжки. Це може бути і чоловік, і жінка, це можеш бути ти. Оповідач може поділятися на першу, другу і третю особу. Саме ідентифікація особового займенника, який є підметом, слугує вихідною точкою для вираження почуттів і думок, із якої можуть сформуватися три різні оповідні композиції. Саме через пошук особливої оповідної методи письменник виражає свої почуття і думки.
У моїх романах герої виступають як особові займенники. Через різні займенники – «я», «ти», «він/вона» – я описую і спостерігаю одного і того самого головного героя. Одну особу представлено різними особовими займенниками. Відчуження, яке створюється через те, що одного персонажа представлено в три різні способи, дає дійовим особам розширений психологічний простір. Я послуговувався такою зміною займенників навіть у своїх драмах.
Романи й драми завжди писали й писатимуть. Усіляка спроба оголосити якийсь жанр у літературі або в мистецтві застарілим – смішна.
Мова, що народилася одночасно з людською цивілізацією, так само чудова, як, власне, і життя, а сила її вираження невичерпна. Завдання письменника – відкривати й розвивати латентне могуття мови. Письменник не є божество, він не може знищити світ, навіть такий старий і недосконалий. Він також не володіє силою, аби збудувати новий ідеальний світ; достатньо того, що світ, у якому живемо, дивний і непізнаваний для людського інтелекту. Одначе письменник може більшою або меншою мірою висловити щось свіже і нове, додати щось до того, що сказали письменники перед ним, або розпочати там, де письменники минулого поставили крапку.
Те, що літературу можна використати з підривною метою, – просто марна балаканина людей, які підтримують ідею літературної революції. Література не знає смерті, а письменника не можна знищити. Твори кожного письменника мають своє заздалегідь визначене місце на книжковій полиці. Письменник живе стільки, скільки його твори знаходять собі читача. Якщо однісінький твір певного письменника, який зберігається у величезній бібліотеці людства, колись знайде одного читача, то для письменника це повинно стати великою радістю.
Проте література – на думку і письменника, і читача – це щось таке, що здійснюється в теперішньому, і саме це становить її цінність. Письменник, який пише для майбутнього, женеться за ефектами й ошукує самого себе та інших. Літературу пишуть для тих, хто живе, і вона несе в собі потвердження того теперішнього, в якому вони живуть. Саме це вічне теперішнє, це потвердження життя окремої людини дає літературі беззаперечне право на існування, якщо взагалі потрібно доводити права цієї величезної дійсності, що полягає сама в собі.
Тільки тоді, коли людина пише, не думаючи про заробіток, або коли вона знаходить радість у своєму писанні, не думаючи, навіщо і для кого вона пише, її письмо виступає як абсолютна необхідність – у цю ж бо мить народжується література. Бути цілковито безкорисливою закладено в самій її природі. Те, що літературну творчість почали вважати професією, є прикрим результатом поділу праці в сучасному суспільстві. Письменник збирає його гіркі плоди.
Це передусім стосується нашого часу, коли ринкова економіка панує настільки, що навіть книжка стає виключно товаром. На цьому безмежному і непогамовному ринку немає місця літературним течіям і об’єднанням минулого, годі й казати про окремих ізольованих письменників. Якщо письменник відмовляється підкоритись тискові ринку, відмовляється опуститись так низько, аби створювати культурну продукцію на вимогу моди, тоді він мусить утримувати себе якимось іншим чином. Література не має жодного стосунку до бестселерів і списків на подобу «Десять найпопулярніших книжок», отож телебачення та інші засоби масової інформації займаються радше виробництвом реклами, ніж письменниками. Свобода писати не дається письменникові дарма, і купити її не можна. Вона відповідає внутрішній потребі самого письменника. Така ціна свободи.
Замість розмов про те, що Будда живе у твоєму серці, ліпше сказати про те, що там живе свобода. Від тебе самого залежить, як ти використаєш цю свободу. Якщо ти готовий обміняти її на щось, то вона відлетить птахом, бо такий її дух.
Те, що письменник продовжує писати, не думаючи про винагороду, означає для нього потвердження власної цінності. У цьому, поза сумнівом, полягає і виклик суспільству. Проте цей виклик – не добре опрацьований жест. Письменник не має ані найменшої потреби вдавати героя чи борця. Коли герої й борці йдуть на бій, вони так роблять із благородною метою або в ім’я честі, яку вони здобудуть у бою, і все це лежить поза цариною літератури. Письменник кидає виклик суспільству через мову, а мова повинна бути пов’язана з героями його твору і ситуаціями, в які вони потрапляють, інакше твір завдасть шкоди літературі. Література не дорівнює спалахові гніву, а гнів, який відчуває окремий письменник, не повинен виливатися у звинувачення. Тільки тоді, коли почуття письменника асимілюються з його літературним твором, останній набуває життєвої сили й не марніє з часом.
Тому правильніше буде сказати, що сам літературний твір, а не його автор, кидає виклик суспільству. Твори, які постійно зберігають свою актуальність, є могутнім відгуком доби письменника та його суспільного середовища. Коли стихає хвилювання, яке викликали події, описані в літературному творі, коли замовкають його персонажі, тоді-бо чутно живий голос письменника, якщо його твір надалі приваблює читачів.
Тим не менше виклики подібного ґатунку не мають здатності змінити суспільство; їхнє значення таке, що окрема особистість через певний жест – не обов’язково такий, який впадає в око, але все-таки виходить за рамки звичайних норм поведінки, – намагається перейти межі буденного, окреслені її соціальним середовищем. Саме в такий спосіб письменник виражає свої гордощі тим, що він – людина. Було б надто сумно, якби розвиток цивілізації людини йшов тільки за незрозумілими законами й сліпими потоками, що плинуть з власної волі, а окрема людина б не могла знайти нагоди висловити думку, що відрізняється од думки більшості. У цьому плані література слугує доповненням історії. Коли історія нав’язує людям свої закони, не даючи їм можливості вибору, окрема людина повинна боротися за те, аби її голос було почуто. Людство має не лише саму історію, їй також подаровано літературу. Цим самим людині, попри її незначущість, послано в дарунок дещицю впевненості в собі.
Вельмишановні члени Академії! Я хотів би подякувати вам за те, що ви даруєте Нобелівську премію літературі, тій літературі, яка не уникнула страждань, що спостигли людство, а також політичних утисків, – проте вона не скорилася. Дякую вам за те, що ви подарували цю почесну премію непомітному письменництву, яке тримається вдалині від хитрощів ринку, але тим не менше заслуговує на читання. Одночасно я хотів би подякувати Шведській академії за те, що мені дозволено виступити з трибуни, на яку скеровано погляди всього світу, за те, що мене схотіли вислухати, дозволили слабкій людині піднести свій негучний голос, так рідко чутний у засобах масової інформації, дозволити поговорити з усім світом. Гадаю, це відповідає цілям Нобелівської премії. Хоча подякувати всім вам за те, що ви дали мені таку нагоду.