ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Олег Вишень
2019.11.22 20:51
Кохай ненависті прозорість –
Не лячні щірі почуття.
Весь жах в брехні…
Примари світу…

2019 рік

Олег Вишень
2019.11.22 20:49
Зірка зірвалась і летить,
Той нескінченний шлях,
Що в міліарди разів,
Коротший за моє існування.

Що я знаю про час?
Коли на моє бажання,
Поки летить впавши зоря,

Ігор Федів
2019.11.22 19:55
Волію обрії наздоганяти,
Де утворилися у долі силуети,
Але вона не хоче показати
Утаємничені у вимірі сюжети.
Бажання нині є іти до краю,
І не боятися за дії прорахунків,
Дізнатися, які шляхи до раю,
Ціну пекельної безодні подарунків,

Надія Тарасюк
2019.11.22 19:26
Боюсь наполохать…
тишу, —
погідність до сліз красива.
Мовчанкою меседж пише —
плетуть
павучки вітрила,
і линуть у простір
Нету

Сергій Губерначук
2019.11.22 16:31
Поро моя пізня,
злякана зимою,
не тремти останнім листом,
не біжи за мною
жовтим вітром,
шляхом битим,
полем, полем, полем…

Адель Станіславська
2019.11.22 12:59
Уже не дівчинка, прийми себе таку...
Твої роки набуток, а не втрата.
Собі обрала долю нелегку...
Та й не було легких, щоб обирати.
Лише по силі... Хочеться казок?
Твоя вже черга їх оповідати...
Плетеш зі слів намистечка разок
дівчаті в тобі, що не

Олександр Сушко
2019.11.22 12:30
Дух свободи! Ох і затуркали простий люд баєчкою, що часник допомагає від вампірів! Ох і наплели! А люди й вірять. Насправді ж, від упиряк допомагають квашені огірки. І капуста, до речі, також. Тушкована теж годиться. Тут головне ловкенько її наїс

Тетяна Левицька
2019.11.22 12:03
Смарагдова, шикарна омела -
душа у душу з в'язом пелехатим.
Корінням у його кору вросла,
щоб разом сонце з висоти плекати.

Їй так пасує осінь золота -
руді, червоні кольори, гарячі.
Та стелиться землею самота,

Микола Дудар
2019.11.22 11:55
Ветер с кармана выпал…
Дождь убежал куда-то
Редкий на случай выпад
Закон домино вне даты…
Катятся дни со спешкой
День ото дня - проведал
Близ королевы пешкой
Вместо любви-обеда…

Галина Сливка
2019.11.22 09:49
Співає долам стужею сурма,
Розлук туга волочиться стежею.
Маркітно їй. І спокою нема.
Яку яву побачить за межею?

І чеше вітер гребенями віть
Пресиву біль* невичахлого зводу.
Замерзлі пучки в трійцю в'яжуть мить

Віктор Кучерук
2019.11.22 08:34
Г. С...
Як рибак на поклажу
у безводнім краю, –
я на тебе ображусь
і на час розлюблю.
Бо чекати несила
на дзвінки чи листи
на очікувань хвилях

Микола Соболь
2019.11.22 05:37
Тиха ніч запалила вогні,
Прилюлюкала води Дніпрові.
І так затишно стало мені
Край ріки у розкішній діброві.

Зрідка вітром гойдне очерет,
Заспівають листочки про літо…
Легковію, небесний поет,

Марґо Ґейко
2019.11.21 18:42
Земля садів – рокована земля.
Я йду по ній тісними манівцями,
Приречено зітхають свіжі ями,
Чи може це примарилось здаля.

Давно не турбували павука
У вензелі чавунної калитки,
Мені чортополох прилип до литки,

Галина Сливка
2019.11.21 17:05
Півподихом, півдумкою, півсловом,
Півкроком споловинивши сніги,
Північ свою за полудень готова
Віддати... Та немає півснаги...
Півдолею півморя-океану
Не надчерпнеш... То де ж тоді межа?
Зціли мене, пташину безталанну.
Поділена - сама собі чужа...

Олена Побийголод
2019.11.21 16:46
Володимир Висоцький. «Аліса»

Послухайте всі, як злий жереб морив
Папугу - грозу та пірата морів!

В лісах, де папая - найперший попас,
я ріс не на вбогій перловці;
мене, ще папужка, спіймав папуас

Сергій Губерначук
2019.11.21 16:31
Я перевдягся в чорного сича.
Сів уночі на дерево печалю.
Але ж така невпевнена печаль.
Я ще сміюсь – і в радості скучаю.

Від одинокості до смерті тільки крок.
Я це читав – але це ти писала.
Не я сміюсь – сміється мій порок
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Публіцистика):

Юлія Савіцька
2019.04.01

Величко Анастасія
2019.01.16

Сергій Булат
2017.09.17

Ірина Вовк
2017.06.10

Олександр Сушко
2017.03.14

Чергавий Андрій Романович Курц
2016.10.01

Василь Дерій
2016.01.31






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Іван Низовий (1942 - 2011) / Публіцистика / "Опісля присмерку" (2003)

 ЩО СПАЛО НА ДУМКУ
Не планую звечора нічого, бо не впевнений у тому, що зможу вранці встати з ліжка, – зі здоров’ям усе гірше й гірше, життя по краплині витікає з мене, душа поволі порожніє і вихолоджується, і вже не жде нізвідки ані хороших гостей, ані добрих вістей.



Хіба про таку Україну я мріяв, хіба такої старості хотів для себе?! Така Україна мені не потрібна, і такій Україні і я не потрібен – такий. Я ж не люблю цю новопосталу державу, не шаную її гетьманів та отаманів, зневажаю наших доморощених панів і підпанків! Втішає одне: мене всі забули, покинули напризволяще, вділивши мені, мерзенному опозиціонеру, мізерну до смішного пенсію. Плакати б мені, а я – сміюся, щоправда – крізь сльози. Та цього ніхто не бачить, навіть дружина і донька. Бо я сміюся крізь сльози в цілковитій самотині…



Усі мої найкращі друзі повмирали і лежать собі тихенько на різних цвинтарях Луганська й України. І хотів би їх провідати, так сил нема, аби дійти чи доїхати. І грошей немає – на автобуси, поїзди, літаки… Та й що б я їм, своїм дорогим друзям, сказав, якби й доїхав-дійшов до їхніх могил?! Що їм краще в землі, аніж мені – на землі? Що вони щасливі, бо не бачать, як агонізує рідна країна, як порожніє-витікає в пісок забуття українська душа?



Скрізь у світі щодня щось відбувається – чи то хороше, чи то, на мій превеликий жаль, навпаки. Лише в Україні все тихо, мов на глухому безлюдному хуторі: ні собака не гавкне, ні півень не кукурікне. По радіо – співають, у телевізорі – гопакують, у газетах – реклама й оголошення. Нудно, невесело живеться у нашій немалій за територією і чисельній за населенням країні! А виїхати нікуди, та, чесно кажучи, і не дуже хочеться, уже звик жити в безгомінні, у повній глухоті-німоті. Хай і надалі Господь благословляє наш сумнозвісний хутір…



Я змалку шаную хліб, оскільки знаю йому справжню ціну. В дитинстві мені так його не вистачало! Нині, як не тяжко жити, без хліба я не сиджу – пенсія, випадкові невеликі заробітки. І то слава Богу. Але, скажу чесно, одним хлібом ситий не будеш – хочеться чогось і до хліба: доброго борщу, шматочок сала чи ковбаси. Хочеться, та не завжди можеться. Отож натираю окраєць чорного – найкраще, коли він свіжий – хліба цибулею або часником і зі смаком з’їдаю його, запиваючи гарячим чаєм, а інколи й бульйоном. З’являється відчуття ситості. Отак і обходжуся без скоромного, без делікатесів. Чекаю кращих днів, рідкісних маленьких свят…



На свою долю не нарікаю – яка є, така і є. За великим рахунком вона ще й непогана: були в мене і щасливі дні, і хвилини тріумфу. А в багатьох людей, знаю, крім лиха, не було нічого. От хто по-справжньому нещасний! Їх я і жалію, їм і співчуваю.



Якби не тяжкі хвороби, що зведуть мене, зрештою, у могилу, то я б і не скаржився ні на що. Маю сім’ю, квартиру, невеличку пенсію. Зрідка пописую вірші, видаюся малими тиражами за рахунок добрих людей. Чого ж мені ще треба у мої шістдесят літ?



Йде і йде дощ. Нехай іде – мені поспішати нікуди. Зараз щось поставлю варитися: юшку картопляну або кашу… Завтра у доньки день народження, а мені й подарувати їй нічого. Пенсію принесуть лише через кілька днів.



Моє захоплення поезією почалося з Володимира Сосюри і Сергія Єсеніна. А ще раніше я прочитав усього Шевченка і Пушкіна (із того, що було у нашій загалом непоганій сільській бібліотеці), поему Шота Руставелі «Витязь у тигровій шкурі»… Значно пізніше я відкрив для себе Лермонтова і Байрона. Уже тридцятирічним я мав щастя назвати своїми кумирами Артюра Рембо і Богдана-Ігоря Антонича, Рубена Даріо, Федеріко Гарсія Лорку, Сесара Вальєхо, Мігеля Ернандеса… У кожного з них я потроху вчився. І сьогодні ще перечитую кращі вірші цих велетів духу.



Могилу бабусі в селі Штормовому на Новоайдарщині останнього разу я заледве відшукав. Цвинтар, густо зарослий деревами, ще й забур’янів. Я очистив горбок від трави й падалішнього листя, поправив хреста. Уже понад тридцять літ бабуся лежить у землі, на чужині, далеко від своєї рідної Марківки, що на Сумщині. А я ніяк не спроможуся поставити бодай скромного дешевого пам’ятничка. Усе життя перебивався з копійки на копійку, і зараз для моїх статків немає нічого дешевого.



Несподівано для себе написав книжечку віршів для найменших читачів. Досить швидко вдалося видати. Сто примірників тиражу одразу ж розійшлися. Це надихнуло на створення нової дитячої збірочки – ось вона й готова до друку. Буду шукати спонсора…



Маю досить домашніх клопотів із двома собачками і трьома кішечками: усіх нагодуй, прибери за ними, виведи на коротеньку прогулянку в двір. Часу це забирає немало, заважає зосередитись на чомусь одному…



Піти на пенсію – піти в небуття. Потроху тебе починають забувати – не телефонують, не пишуть, не заходять. При випадкових зустрічах роблять вигляд, що вельми зраділи, вибачаються, посилаючись на зайнятість… Зрідка ще запрошують на ювілейні вечори, презентації. Найгірше те, що зрештою про тебе забувають люди, яких ти любив найбільше, на яких покладав надії. Ото вже повне забуття-небуття. Спершу ти їм телефонуєш сам, при цьому відчуваючи, що для них твій дзвінок – зайва морока, яка ускладнює їм життя. І ти перестаєш дзвонити, добре розуміючи: ти не потрібен, тобі краще залишатись осторонь, у своєму пенсійному світі. Живи тихо, усамітнено, думай про насущний шматок, про своє минуле, готуйся потроху до останнього звіту. Пиши, якщо маєш охоту, читай, допоки геть не осліп. Піклуйся про бездомних собак, принагідно ходи на ринок за чаєм і сигаретами, а в дні отримання пенсії – за сякими-такими продуктами. І до такого життєвого розкладу людина звикає потроху, бо іншого ж не дано, бо вибирати немає з чого. Старість, відомо, не радість, а я до цього додам ще й свій висновок: старість – трагедія!



Маю п’ятдесят п’ять літ читацького стажу. Прочитав, без перебільшення, тисячі книг. А ще ж публікації, а ще ж сотні й сотні рукописів. Першими моїми книгами були, я це добре пам’ятаю, «Кобзар» Шевченка і казки Пушкіна. А першою книгою, яка буквально потрясла мене, був роман Джека Лондона «Мартін Іден». Герой цієї книги став для мене зразком. Саме він, простий американський хлопчина, а не ходульні герої літератури соціалістичного реалізму. Другою настільною книгою моєї юності став роман Миколи Островського «Як гартувалася сталь». Чесно кажучи, я виріс на обох названих книгах, і все, чого досягнув у житті, усе, що є у мені хорошого, людяного, – від Мартіна Ідена та Павки Корчагіна. Я вдячний долі за ці великі книги життя!



Щось своє написати я прагнув іще в ранньому дитинстві, починаючи коли б не з першого класу. З грубого обгорткового паперу робив зшитки-зошити, оздоблював їх власними малюнками. Це були не вірші, а щось у прозі – казкове, незвичайне, те, що поза моїм убогим реальним життям. Я вигадував свій незвичайний світ, придумував події і ситуації. Навіть слова придумував: наприклад, ущелина у мене була «ущегою» – так, вважав я, звучить краще, літературніше. Шкільні твори завжди писав на п’ятірки. Мої перекази чужих творів так відрізнялися від оригіналу, що вчителі губилися, не знали, як оцінити мою роботу. Звісно ж, робили зауваження, лаяли, але поганих оцінок не ставили. Гірше стало, коли я, уже в п’ятому класі, почав перебріхувати твори радянських поетів про щасливу дійсність, про вождя і вчителя всіх часів і народів, про блискучі колгоспні досягнення. За «власне прочитання» вірша Миколи Бажана про Сталіна я навіть поплатився не двійкою, а вигнанням з класу і директорською екзекуцією, тобто обриванням бідних моїх вух. Але це не відучило мене від критичного сприйняття навколишнього світу. Щоправда, через це я був вигнаний зі школи наприкінці занять у шостому класі. Репресований таким чином, я пішов пасти колгоспну худобу, вивозити перегній на поля, вкалувати на тракторних причіпах… Та, пам’ятаючи уроки Мартіна Ідена, я не полишав учитися: перечитав у вільний час всю сільську бібліотеку, у тому числі й п’ятдесятитомну «Великую Советскую Энциклопедию». Сільські дядьки, глузуючи з мене і з моїх окулярів (я був єдиним очкариком на всю околицю), обзивали мене «студентом», «сліпим професором» і таке інше. А я не ображався – не придурком же обзивали! Таким чином я повторював життя свого улюбленого літературного героя. Тоді ж, наприкінці п’ятдесятих, я опублікував у бібліотечній стіннівці свою першу літературно-філософську статтю про сенс людського життя. Після цього навіть мої колишні суворі вчителі заповажали мене. А коли я опублікувався вже як поет-початківець у районній газеті, зі мною почали ручкатися буквально всі – старі й малі. А коли мої вірші з’явилися в обласній газеті, прозвучали по сумському обласному радіо, односельці одностайно визнали мене як особистість. Один лише голова колгоспу чомусь написав до Сум, що я поганий пастух, лінивий причіплювач, ненадійний баштанний сторож, саботажник чудового артільного ладу… Та в Сумах (у редакціях, звісно) сиділи люди не дурні: мене продовжували друкувати, висилали гонорари, і я неабияк пишався своєю першою путньою сорочкою, купленою в сільмазі за благородні гонорари, а не за брутальні колгоспні трудодні!



У нашому невеличкому саду на зеленій Кучерівці чого тільки не росло! Були яблуні та груші, вишні та сливи, черешні й гливи, бузина і бузок, смородина, порічки, аґрус, калина, малина… А ще була розкішна райська яблуня – навпроти короткозорих вікон хати. Родила вона щороку рясно та щедро. Яблучка-порічки, пізньої осені, червоні, мов кров, прихоплені першим морозцем, ставали м’якенькими, соковитими, смачними. Ну, зовсім, як варення! Усі хлопчаки-ровесники збігалися у наш двір, і ми обсідали яблуню, мов зграйка веселих горобців. Так, бувало, наклюєшся тих яблучок, що аж у животі відчуваєш оскому… Я згадав про райську яблуню тому, що вона була у моєму дитинстві справді райським деревом, і, поза всіляким сумнівом, відіграла у моєму житті позитивну роль. А ще під райською яблунею, коли вона палахкотіла травневим білоцвітом, я зі своєю сусідкою-однокласницею вчився цілуватися. Дівчину звали Райкою, і вона була такою ж невмілою, як і я.



А першою моєю «музою» була кирпатенька й синьоока Катя, теж колишня однокласниця. Серед зими я повернувся в рідне село з Казахстану. Був помітно змужнілий, хоча до вісімнадцяти ще не дотягнув. Умів добре танцювати, особливо вальс. У сільклубі майже щовечора, до початку кіносеансу, грав на акордеоні Василь, мій товариш. А танцювали одні дівчата, бо хлопці не вміли, а до того ж іще й соромились. Я був єдиним танцюристом! І дівчата змагалися за мене між собою, а я, користуючись моментом, вибирав серед них найкращу. Того вечора я вибрав Катерину і протанцював з нею аж до початку кіносеансу. А прийшовши додому серед ночі, несподівано усвідомив, що закохався. Уперше ось так, по-справжньому! Не на жарт. Не для розваги. І сів писати Катерині листа – освідчення в коханні. Ні-чо-гі-сінь-ко не виходило! Себто виходило щось сухе, офіційне, непереконливе. Аж перед ранком поставив останню крапку в кінці свого першого інтимного… вірша. Його затим і передав адресату через подружку Марфушу. Зрозуміло, що перед віршем Катя не вистояла – похитнулася! У нас була чудова юнацька любов! Чиста, світла, молитовно-свята. І тривала вона аж до весни, до восьмого березня. Того дня я придбав у сільмазі косметичний набір, красивий флакон одеколону, ще дещо. Пішов вітати Катю з жіночим святом. Удома її не було – пішла до Марфуші. Я подався туди. Постукав у яскраво освітлене вікно. Вийшла Марфуша і повідомила співчутливо: «Катя не хоче з тобою бачитись, вибачається перед тобою: мовляв, зустрічалася з тобою, щоб насолити Сашкові, якого вона любить». А Сашко – мій добрий товариш. Та ще й далекий родич. Я мовчки вийшов із двору й почалапав навпрошки по вже ніздрюватому снігу на свій край села. У старому попівському саду плакали вишні. Плакали хатні стріхи і плакала моя поранена душа. Удома я повипивав флакони з духами й одеколоном – вирішив отруїтися, померти, помститися Катерині за жорстоку непрощенну зраду. Слава Богу, бабуся ледь врятувала від смерті щирими молитвами. А любовну лірику я все ж не покинув писати. І Катю, вірніше свою любов до Каті, люблю все життя, до сьогоднішнього дня. Я присвятив першій своїй любові чимало віршів, розкиданих по моїх численних збірках. Якби зібрати їх, то вийшла б ціла книжка.



Служба в армії була для мене школою виживання, і вийшов я з неї вже по-справжньому дорослим, готовим до всього. І нині я не вважаю ті три довгих роки задарма потраченими. Змужнів я сам, змужніло моє слово. Демобілізувався я, маючи за плечима вже й невеличкий літературний багаж: кілька солідних публікацій у республіканській періодиці, перша поетична збірочка «Народжуються квіти», що побачила світ у Закарпатському книжково-газетному видавництві. Освіта моя, щоправда, обмежувалась усього-навсього п’ятьма класами школи й коридором… Отож я вирішив штурмувати перші висотки науки в Буській школі робітничої молоді на Львівщині (пішов одразу в одинадцятий клас), одночасно працюючи директором міського будинку піонерів. Не скажу, що вчитися було легко (робота, сім’я, безгрошів’я), одначе я виявив неабияку впертість, у результаті чого одержав добрий атестат про середню освіту і без великих труднощів склав іспити на заочне відділення факультету журналістики Львівського університету імені І.Я. Франка.



Від Буська, де я жив і працював, до Львова – п’ятдесят кілометрів: можна автобусом, а можна й електричкою від станції Красне. Тож у Львові я бував доволі часто: у службових і студентських справах, в гостях у друзів. Заходив до обласної спілчанської організації, яку тоді очолював відомий поет Ростислав Братунь, брав участь у літературних заходах разом із живими класиками і своїми ровесниками. Забігав щоразу й до книгарні «Поезія», завідувачкою якої була онука Каменяра Віра Петрівна Франко. Це вона в різний час звела мене з багатьма талановитими молодими поетами – із деякими з них я дружу все своє життя. Узагалі ж Львів завжди асоціювався для мене з іменами Володимира Лучука й Оксани Сенатович, Миколи Красюка, двох Романів – Кудлика й Лубківського. Варто згадати ще цілий ряд імен: Андрій Волощак, Антон Шмигельський, Микола Петренко, Григорій Печенівський – із ними я був знайомий, разом виступали в різних аудиторіях, ще коли я служив у війську.



Навіть сьогодні, після довгих десятиліть, я з приємністю згадую свої перші літературні знайомства і близькі взаємини з письменниками. В Ужгороді насамперед я був ощасливлений знайомством і дружбою з Петром Скунцем (він був редактором моєї першої книжечки), Василем Вовчком, Феліксом Кривіним, Людмилою Кудрявською, Йосипом Жупаном, Василем Поліщуком, Володимиром Ладижцем, Карлом Копинцем, Василем Коханом… У Львові спілкувався (крім уже згаданих) із Григорієм Глазовим, Анатолієм Тараном, Богданом Горинем, Михайлом Косівим, Миколою Ільницьким, Володимиром Маняком… Когось, може, я й забув назвати, але список і так вельми довгий. У Києві на той час я теж мав знайомців із числа літераторів: це Григорій Прокопович Донець, Віктор Іванисенко, Наум Тихий, Володимир Коломієць… В інших містах України в мене теж були друзі та знайомці: в Одесі – Борис Нечерда; у Донецьку – Василь Стус, Володя Міщенко, Василь Захарченко; у Сумах – Микола Данько (мій найперший публікатор) і Олександр Маландій; у Дніпропетровську – Олександр Зайвий; у Вінниці – Анатолій Бортняк; у Сімферополі – Дмитро Шупта і Данило Кононенко; у Житомирі – Михайло Сич і Валентин Грабовський; у Бориславі – Ігор Нижник; у Тернополі – Михайло Ониськів… Із багатьма я листувався.



Думав: вийду на пенсію – матиму спокій, вдумливо, без поспіху, щось писатиму, у тому числі й прозу. Спатиму вдосталь, гулятиму на природі. Де там – ніколи і вгору глянути! І там винен, і те повинен, і туди біжи, і туди встигай… Суєта суєт. А толку – мало. Ніколи всерйоз подбати про видання своїх уже підготовлених до друку книжок. Лежать у шухляді сяка-така проза, багато поетичних перекладів, літературні мемуари, публіцистика часів так званої перебудови. Лишаються невтіленими в життя численні задуми. Усвідомлюю, що зробив хоча й немало (у порівнянні з іншими літераторами мого рівня), але найголовнішого не зробив. І, можливо, уже й не зроблю, не встигну. Або й не зумію – у творчому плані, бо обдаровання, хай невеличке, із роками все більше згасає, бо пам’ять туманиться, розум закисає. І честолюбство (гадаю для поета – позитивна риса) перестає бути рушієм і збудником. Усьому приходить кінець. Логічний, закономірний. Чи лишу по собі якусь добру пам’ять, чи зостанеться мій бодай би ледь примітний слід?



Чесно кажучи, я недолюблюю деяких місцевих літераторів – своїх колег. І не за те, що вони малоосвічені, несамодостатні. Мене дратує їхня амбітність, самовпевненість, відсутність національної самовизначеності, відверта українофобія, дрімуче яничарство. А ще – жадоба слави й грошей, грошей, грошей. Невже їм треба більше, ніж мені, – хліба, ковбаси, горілки, повітря?! Невже їх не хвилює доля Вітчизни, не зворушує до глибини душі чуже горе-нещастя? Не болять чужі рани? Не приголомшує смерть ближнього? Не гнівить несправедливість сучасних можновладців?



Двох людей я вважаю своїми вчителями життя: Адольфа Павловича Романенка і Микиту Антоновича Чернявського. Крім того, вони були хорошими моїми друзями і порадниками в літературних справах. На превеликий жаль, обидва вже давно покійні. Перший похований у селі Червоний Оскіл поблизу Ізюма, другого я сам поховав у його рідному Смоляниновому Новоайдарського району Луганщини. Як мені їх не вистачає! Та вже скоро я буду з ними…у райській літературній вітальні.



У мені не гасне дух вічного опозиціонера. Започаткувалося це ще в дитячі роки. Першими моїми недругами були директор і завуч школи. Затим – бригадир Хведір і голова колгоспу Гордієнко. А в армії – сержанти і старшини (з офіцерами я знаходив порозуміння). У тихій і не завжди прихованій опозиції я був до сталінізму, хрущовізму, брежнєвізму. Горбачова вже не лаяв – він був мені чимось навіть симпатичний. Нині я у відкритій і непримиренній опозиції до всіх тих, хто визначає долю України і мою долю, люто ненавидячи Україну і зневажаючи мене, патріота з порожнім шлунком і дірявими кишенями.



Вважаю, що більшу – і найкращу! – частину свого життя я змарнував на дрібниці, на нікому не потрібну роботу в радянській пресі, на пиятику, що руйнувала моє тіло і душу. Жаліти вже пізно, а виправити нічого не можна. Нині я, нікому не потрібний пенсіонер, працюю (так собі вважаю) на майбутнє своєї держави і нещасного свого народу. До преси не маю ніякого відношення. І, головне, зовсім не п’ю. Втішаюся чаєм і міцною сигаретою. Урівноважую здоров’я всілякими пігулками. І поскрипую, мов старе, приречене дерево.



Усе життя я збирав власну бібліотеку, не шкодуючи на книги грошей. Кілька разів, із різних причин, втрачав її. Наприкінці дев’яностих мав найкращу (з огляду на змістовність і підібраність) бібліотеку в Луганську: світова класична поезія, російська й українська класика, історія України, філософія, народознавство. Довго сидів голодний на таких скарбах, та, зрештою, мусив продати за безцінь найдорожчу частину книгозбірні, її золоту середину. Їсти ж хочеться щодня, а читати й перечитувати улюблені книги я вже не можу через прогресуючу сліпоту. За книгами настала черга і друкарської машинки – я вже не міг на ній працювати, не розрізняв літер на клавіатурі…



Невже олігархи, більші й менші, надіються жити вічно? Хіба державні злодії, хапуги, здирники не знають про те, що вони теж смертні? Жадібні й ненажерливі, гребуть і гребуть під себе. Оті медведчуки, ткаченки, суркіси, волкови, бойчуки, франчуки – то прокляття нашої стражденної України. Здохнуть і вони колись – від старості, поганих хвороб, від справедливої кулі… І зогниють у землі, і, прокляті народом, забудуться навіки. А романтика й патріота В’ячеслава Чорновола пам’ятатимуть вічно! І не забудуть підло вбитих журналістів, моїх друзів Анатолія Тарана, Петра Шевченка. І добрим словом згадуватимуть передчасно померлих від незалікованих ран та хронічного недоїдання чудових поетів Олександра Зайвого, Бориса Демкова, Івана Йова, Миколу Данька, Бориса Нечерду. У трагічно-героїчній історії України навіки впишуться імена Василя Стуса, Григорія Чубая, Володимира Іванишина, Івана Світличного… Вічна слава померлим і загиблим – їхній прах скріпить сили і волю народу, їхній приклад надихатиме на боротьбу все нові й нові покоління українців!



У нашій недорікуватій державі від голоду та холоду помирають нині навіть лауреати найвищої державної премії. Згадаймо Тараса Мальничука: він лежить у землі, так і не вшанований державою. Не забуваймо, що сьогодні в жахливій скруті ще живуть видатні письменники України Василь Голобородько, Петро Скунць, Степан Сапеляк. Ледь зводять кінці з кінцями талановиті мої друзі-поети Анатолій Романенко, Микола Козак, Василь Старун, Роман Качурівський, Дмитро Шупта, Олег Орач – невже вони не заслужили державного визнання у вигляді бодай більш-менш пристойної пенсії, якої б вистачало на хліб і до хліба?!



Наприкінці літа, разом із троюрідним братом професором Харківської академії культури Миколою Андрійовичем Низовим провідав свою малу батьківщину – село Марківку на Сумщині. За три доби перебування сходив усі околиці, рідні й дорогі мені з дитинства. Пішки, по жахливій спекоті, босоніж подолав три версти (плюс три версти назад) до колишньої Комуни, де лежить у землі ось уже п’ятдесят дев’ять літ моя матінка. Ні Комуни вже нема, ні цвинтаря – усе заросло кущами і бур’яном. Сходив із Миколою і на Марківський цвинтар – там лежать мої колишні вчителі, мої сусіди, далекі й ближчі родичі, друзі дитинства та юності. Враження таке, що моя Марківка геть вимерла. Насправді так воно і є. Нинішнє середнє і молодше покоління виросло вже в мою відсутність – зі мною вітаються всі, а я нікого не знаю. Упізнаю старших, вони теж озиваються до мене приязно, мов до свого близького, який ніколи і не полишав села.



Ось-ось має під’їхати голова обласної організації Української республіканської партії «Собор» Анатолій Назаренко (я у нього ходжу в заступниках), і ми разом поїдемо в обласну бібліотеку домовлятися про презентацію книг Левка Григоровича Лук’яненка – він має прибути до Луганська через кілька днів. Попутно ми плануємо заскочити до деяких місцевих промисловців, аби попросити в них трохи грошей на видання кількох моїх книжок, серед яких – «Десь там, за соняшниками» (проза, вірші, переклади, публіцистика, критика, мемуари), «Морок морок» (читанка для дошкільнят) і «Дурман-трава» у двох частинах (антилірика – так я визначив жанр цього видання). Раптом хтось і розкошелиться, хоча надії на це дуже і дуже мало. Не люблять у нас письменників, ненавидять українську мову. До того ж я належу до опозиційної партії…



І що ж: об’їхали-обійшли всі намічені заздалегідь об’єкти – усюди нерозуміння, нещирість або й брутальна відсіч. І я сказав Анатолію: «Нічого нам зазирати у вічі цим сліпим кротам від існуючої влади! Будьмо гордими й незалежними від них!» Толя погодився.



Завтра поїду до Первомайська, на ювілейний вечір Валентина Меркур’єва. Трохи душу відведу в дорозі, поспілкуюся з новими людьми. Давніх знайомих побачу, Валентина щиро привітаю.



Націоналізм, патріотизм, любов до рідної землі й свого роду-народу – як хочте називайте, це ваше право. А я просто люблю понад усе єдину свою Україну і готовий заради її існування віддати власне життя. На чуже я ніколи не зазіхав, не позбавляв нікого права на любов до рідного – чи то російського, чи то єврейського, чи то чеченського. Ненавиджу насильство, примус, пригнічення слабшого сильнішим. Вороже ставлюся до шовінізму, зверхності – а таке притаманне багатьом росіянам, які живуть в Україні. Не шаную багатьох депутатів Російської Держдуми саме за «старшобратство», яке є не що інше, як шовінізм! Великороська зверхність дорого обійшлася багатьом малим і не дуже малим народам. Колись на просторах від Балтики до Чукотки жили чудь і весь, мурома і меря, десятки інших народів і народностей – де вони нині? Так звані великороси фізично знищили їх – сліду навіть не лишилося. А чи довго протримаються на лику землі (рідної для них землі, предковічної!) ханти і мансі, саами і вепси, юкагири, коряки, догани, чукчі? Їх послідовно винищують «цивілізацією»: завезеними хворобами, алкоголем, визисками і грабунками, антилюдськими умовами життя, створеними штучно… Українські ж «націоналісти» споконвіку терпляче співіснували (і співіснують) із корінними кримчаками, караїмами, кримськими татарами, молдованами, гагаузами, угорцями, румунами й переселенцями з країв болгарських, грецьких, німецьких, російських. Хіба ж євреї, білоруси, поляки, словаки живуть в Україні гірше, ніж автохтони? Хіба дискриміновані у нас грузини, вірмени, азербайджанці, чеченці, абхазці? В Україні немає ворогів, окрім доморощених яничарів із червонястим відтінком і великороських шовіністів коричневого забарвлення. Мій рід, зрештою, винищили не поляки чи німці, а великодержавні комуністи. Мене ж самого донищують діти й онуки цих великодержавних комуношовіністів. Їхні прізвища закінчуються не тільки на «ов», але й на «енко-єнко». Нині вони правлять Україною! І в цьому наша біда й ганьба! Ми ж спроможні лише на неусвідомлено-провокативні вигуки «Комуняку – на гілляку!» та «Кучму– геть!» І – все: випускаємо час від часу зайвий пар, заспокоюємось за чаркою самограю, втішаючи одне одного сакраментальною фразою: «Бувало й гірше, а так іще можна жити». От вже й справді «правнуки погані»…



Велику російську культуру створили зросійщені інородці, починаючи від Максима Грека і Феофана Прокоповича. Ось цілий ряд яскравих імен «інородців»: Кантемир, Державін, Фонвізін, Карамзін, Пушкін, Гоголь, Лермонтов, Достоєвський, Аксаков, Бунін, Короленко, Рєпін, Чехов, Куїнджі, Левітан, Бортнянський, Березовський, Ведель… І наші сучасники: Шаїнський, Марк Захаров, Козловський, Рождественський, Белла Ахмадуліна, Людмила Гурченко і Клара Лучко, Гайдай і Бондарчук – десятки, сотні українців, татар, євреїв по крові. Є, звісно, і великороси серед визначних творців російської культури, але таких, на мою думку, все ж значно менше, ніж «інородців». Офіційна Росія не визнає істинної приналежності Гоголя чи Бондарчука до культури української, що є правдою: вони для неї – великороські! А ми, українці, шануючи видатних діячів, усе ж визнаємо їхню національну приналежність: композитор Ведель і поет Юрій Клен (Бургхарт) за походженням – німці, режисер Параджанов – вірменин, хірург Амосов – росіянин… Ми не волаємо про те, що Кубань – наша територія, бо її, мовляв, освоїли запорозькі козаки; росіяни ж кричать про те, що «Севастополь – город русской славы!» А чи була насправді велика, як твердять великороси, слава «российского оружия»? Російські війська терпіли поразки від тевтонів у Прибалтиці, від шведів – у Нарві, від турок – в Азові та Бесарабії, від українських козаків – біля Конотопа; поляки брали Москву, татари палили білокам’яну. Не чесною битвою – підступом брали московіти Казань та Астрахань, Сибір і Крим. Зрештою, і нашу довірливу Україну. Та годі про це: правда очі коле…а сперечатися зі «старшим братом» я не хочу. Усе одно він мене якщо не поб’є, то заматюкає.



І до школи я ходив із переростками, яким війна перешкодила вчитися: в одному класі вчилися діти, народжені під час окупації, і підлітки з довоєнного покоління. Подібне повторилося і в роки моєї армійської служби. Призовників сорок другого року народження було дуже мало, тож в одному взводі зі мною служили хлопці, старші за мене на п’ять і шість років. Були серед них вже одружені, мали по кілька дітей. Мінгрел Омар (Умарі), директор сільської школи в Аджарії, мав доньку і сина, узбек Тахтабаєв був батьком чотирьох дітей. Служили зі мною вчорашні вчителі, паровозні машиністи, колгоспні механізатори, кравці, агроном-садовод, кухар, режисер оперного театру, акордеоніст професійного ансамблю, бібліотекар, художник, бухгалтер, кілька автомобілістів, швець, ветеринар, фокусник, кілька баптистів, двоє-троє колишніх зеків… Ото вже був «інтернаціонал», як мовиться, широкого профілю. Двоє, між іншим, страждали на енурез, один був сновидою, ще одного била пропасниця. Було в батальйоні чимало і таких, як я, очкариків. Не пам’ятаю, щоб когось за три роки комісували. Тих, хто скаржився на слабке здоров’я, оголошували симулянтами. Пам’ятаю, я підвернув ногу, і вона розпухла, посиніла, ходити не можна було… Мені ж у санчастині намазали травмовану гомілку йодом і визнали придатним до стройової муштри. Не звільняли від нарядів і хворого на серце кримського татарина з Узбекистану Сулейменова. Якось уранці, чистячи чоботи, він упав і помер. До речі, щодо національного складу однієї лише моєї роти. Звичайно, у ній було найбільше українців (цей показник був характерний для всієї армії в шістдесяті роки минулого століття); на другому місці були узбеки; затим – росіяни, башкири, вірмени, татари, грузини, азербайджанці, євреї. Було по одному аварцю, абазинцю, курду, пуштуну, таджику, латишу, поляку, німцю, ассірійцю, мордвину, чувашу, комі, вепсу… Я знаходив спільну мову з усіма, та хорошу дружбу мав з українцями, узбеками, грузином, вірменином, абазинцем. То були чудові хлопці!



…Сучасний Донбас пригнічує: покинуті шахти, агонізуючі заводи, обідрані міста й селища, розбиті дороги. Повсюди руїна, сміття, багнюка. Не видно людських усміхнених облич. Усі працездатні мужчини подалися на заробітки в ближнє й далеке зарубіжжя. Минає одинадцятий рік української державності, а зрушень у кращий бік досі не видно. Здається, усе вже розграбовано, продано й перепродано – люди виживають дивом. Множаться старці, поширюються хвороби. А президент і його вірні холуї запевняють нас, що добробут наш бурхливо зростає, що за деякими позитивними показниками ми вже благополучно обігнали весь світ. Так, світ ми обігнали, але – за неґативними показниками! От що є великою правдою! Цілковите зубожіння мільйонів і мільйонів людей. Корупція! Грабунок! Убивства! Самогубства! Рекет! І все – на державному рівні. Усім відомі імена злочинців – і що ж?! А нічого… Життя пролітає – не повернути, не переінакшити. Занадто мало часу залишилось у мене для надій і сподівань. Сьогодні я вже й не знаю, чого мені більше хочеться: жити чи померти. І жити – страшно, і помирати – боязно. Якби можна було заснути й не прокинутись…



Писав я вірші, мабуть, тому, що не міг не писати. Вони самі виливалися з переповненої почуттями юнацької душі. Я розумів, що вони далекі від досконалості, що мені нічого рівнятися зі справжніми поетами, тож і не розраховував ні на славу, ні на великі літературні гонорари. Мені приємно було, що деякі з моїх віршів друкують газети. Мене тішило те, що мені за них платили нехай і невеликі, але все ж путні гроші, що за них я можу придбати собі книги, цигарки, сорочку. Завдяки своїм віршам, уже бувши солдатом, я мав щастя побувати на республіканському семінарі молодих літераторів в Одесі, з’їздити в рідне село, до бабусі й сестри в гості (мав сорокаденну відпустку від самого командира бригади). На гонорари за першу книжку та публікації в товстих журналах я придбав собі цивільний одяг і з казарми вийшов у нове життя в новенькій цивільній екіпіровці. Та й протягом цілого свого життя я підробляв собі віршами й газетними статтями, публічними виступами на хліб і до хліба. Виходить, не даремно я займався літературною творчістю. У квітні 1972 року був прийнятий до Спілки письменників – із двома книжками, що виходили в Ужгороді та Києві. А на сьогоднішній день я є автором понад п’ятдесяти книжок, лауреатом трьох літературно-мистецьких премій, переможцем кількох республіканських і міжнародних конкурсів. Мої вірші перекладалися багатьма мовами. То нічого, що у свої шістдесят років я не маю ніякого багатства, ні всенародної слави чи визнання можновладців. Я звик до скромного життя, до злигоднів і хвороб. Звик жити в боргах – вони тримають мене на цьому світі, не дозволяють померти. З ними, гляди, ще поживу.



Час надзвичайно плодовитий – без упину плодить нових безробітних, бізнесменів, бомжів, банкрутів, бандитів, біоенергетиків. А ще – політиків, проституток, професорів, партократів, паразитів, параноїків, письменників… Останніх – особливо багато, бо ж писати вміють усі, хто закінчив бодай початкову школу. І видаються: графомани, плагіатори, епігони… Локотоші, Лазори, Чайки, Музики, Циганкови, Ксеніни, Полежаєви… А старі письменники, які й за радянських часів були письменниками, або ж помирають у забутті, або ж продовжують писати в шухляду, бо на те, щоб видатись, у них немає грошей! Понад десять років не має книжки чудовий поет зі Стаханова Анатолій Романенко. Не можуть стати авторами книг такі обдаровані поетеси, як Ірина Архипова чи Людмила Шаруда (Глікман). Я особисто, літератор із сорокарічним стажем і член Спілки письменників України з 1972 року, автор багатьох книг і численних публікацій у товстих журналах, не маю аніякісіньких переваг перед графоманом і цілковитим нездарою! Для публіки – ми рівні або ж графоман цінується ще й більше, ніж я, бо свої книги він видає солідно, у розкішних палітурках, у кольоровому оформленні, тимчасом як мої збірочки – сіренькі, тоненькі, дешевенькі… Добре хоч те, що я досі маю своїх вірних читачів і прихильників: сьогодні це важить багато!



…Багато літературних знайомств (деякі переросли в дружбу) у мене зав’язалося під час навчання на Вищих літературних курсах у Москві, на письменницьких з’їздах, семінарах, днях літератури і мистецтва, у будинках творчості письменників у Гагрі й Піцунді (Грузія), в Ялті, Одесі, Ірпені, у Дубултах (Юрмала, Латвія). Список імен зайняв би кількадесят сторінок. Багато моїх колег давно померли, а з тими, хто ще живий, останні роки навіть не переписуюсь, і то з відомих причин. Прикро, звісно, та що вдієш…



Переконаний, що письменницькі осередки треба формувати (не виходячи при тому з рядів Національної спілки письменників України) навколо якогось (бажано – власного) видавництва і журналу (теж – свого). Я вже пробував започаткувати видавництво «Собор» у Луганську, вів переговори з владою і підприємцями. Обіцяли підтримати фінансово, однак далі обіцянок справа не пішла. А я вже й план видавничий склав. У першу чергу мали б вийти (безкоштовно для авторів) книги Анатолія Романенка, Раїси Лук’янчук, Олени Дурової, Ірини Архипової, Олени Ширяєвої, Василя Старуна, покійних Микити Чернявського, Миколи Щепенка, Івана Павленка, Михайла Яременка… У подальшій перспективі – книжки моїх покійних друзів з інших областей України: Адольфа Романенка, Григорія Чубая, Олександра Рихлюка, Олександра Зайвого… Та, видать, мрія моя так і залишиться мрією. Сьогодні я не можу знайти спонсора навіть для себе самого. Люди, які співчувають мені, гарно ставляться до літератури, – бідні, а ті, хто має великі гроші, – «пофігісти», їм усе, крім збагачення і влади, до одного, не дуже делікатного, місця.



Дуже хочеться, допоки ще маю сили і снагу, написати ліричні книжки (у віршах і прозі) про рідне село і своє дитинство, спогади про друзів-літераторів, які відійшли у кращий зі світів; заслуговують на окремі видання книги-спогади про мої львівський і московський періоди життя, про моє перебування в Казахстані й на Півночі (це далекі юні роки!). І хочеться, і колеться… Моя хвороба стрімко прогресує – чи й доживу до майбутньої весни?! Часто вночі прокидаюся від сильного болю і палю свою міцну сморідну «Приму». Згадую тих, дорогих моєму серцю, людей, які вже ніколи не прийдуть до мене з добрим, заспокійливим словом, з пляшкою горілки. Та я вже й не п’ю нічого, крім чаю…



Рудий конопатий Віталій Кодолов був чудовим поетом! Друкувався в товстих союзних журналах, закінчив Літературний інститут у Москві. У Луганську ми з ним дружили, аж поки він виїхав спершу до Херсона, а затим – до Мурманська. Через чимало років по тому він навідався до Луганська – востаннє. Потім дійшла чутка: матрос риболовного траулера Віталій Кодолов потонув у Норвезькому морі. Траулер пішов на дно, екіпаж врятувався, а Віталія так і не знайшли. От яка доля! Віталія я любив…



Сашко Рихлюк учився в Літінституті в той час, коли я був слухачем Вищих літературних курсів. Ми часто спілкувалися, обидва сумували за Україною. Коли я виїхав з Москви, Сашко писав мені – про своє подальше навчання, захист диплома, плани на майбутнє. Та невдовзі його поголили в рекрути. Листи від нього приходили з Баку і Тбілісі. Демобілізувавшись, Саша поїхав до батьків у Джанкой, здав рукопис першої збірки до кримського видавництва «Таврія». Книжку запланували. Мабуть, вона таки вийшла, не знаю, знаю лише, що Рихлюк, переїхавши до Житомира і влаштувавшись на роботу, загинув в автомобільній аварії. У мене зберігається чимало його листів і деякі вірші. Не знаю, кому їх віддати.



Листи Гриші Чубая до мене, мої спогади про зустрічі з Григорієм (а ми були знайомі ще з літа шістдесят четвертого року) я відіслав дубенському поетові Миколі Пшеничному – для музею Григорія Чубая у його рідному селі Березини на Рівненщині. Григорія Чубая вважаю видатним поетом. Жаль, помер зовсім рано – від раку нирок. Як і Василь Симоненко. Справжніми ж винуватцями смерті обох видатних поетів були кадебісти.



Першим моїм публікатором (у районці) був Віктор Василець – журналіст, початкуючий поет. Він радив мені кинути писати, мовляв, із мене нічого путнього не вийде. Сам він з роками зробив блискучу кар’єру: був кореспондентом сумської обласної газети, затим – республіканської, а в останні роки й до розвалу Союзу працював власкором центральної «Правды» в Одесі. Знаю, що в нього вийшла збірочка віршів.
Першим публікатором в обласній пресі став сумський поет і журналіст Микола Данько. Ми з ним ніколи не зустрічалися, але зрідка переписувались. Він був дуже доброю, прихильною до початківців людиною. У шістдесяті роки він видав у Києві першу свою збірку (вона у мене є і зараз), через рік чи два у Харкові вийшла друга збірка, але її пустили під ніж, а Миколу Михайловича «охрестили» націоналістом, через що він втратив роботу в редакції газети, а затим – і сім’ю. Багато років бідував, кажуть, гірко пив. Лише наприкінці так званої перебудови його почали друкувати, в «Українському письменнику» побачила світ велика книжка. За неї М.М. Данько був прийнятий до Спілки письменників. А невдовзі й помер. Царство небесне страждальцю і патріоту!



А першим своїм учителем і провідником по життю я вважаю Адольфа Павловича Романенка, із яким я познайомився в Балаклії. Старший за мене на одинадцять років, він зумів стати для мене справжнім другом і ніби старшим, але рівним у всьому братом. За час, поки я служив у війську, Адольфа заарештувало КДБ, він кілька місяців сидів у тюрмі. Зрештою, його випустили, і він, закінчивши заочно факультет журналістики Київського університету, переїхав жити до Черкас, навіть у редакції обласної партгазети деякий час працював. Та, видно, з’їли його кадебісти, бо мусив податися аж на Таймир, куди невдовзі забрав і сім’ю – дружину і двох доньок. Пас оленів у тундрі, а затим понад двадцять років ловив рибу на Хантайському озері. Якимось чином зумів видати книжечку віршів у Красноярську. Повернувся в рідне село Червоний Оскіл десь аж наприкінці вісімдесятих. Збудував чудовий (у трьох рівнях) будинок, почав публікуватися в республіканській періодиці, підготував до видання нову збірку. Зайнявся, був, підприємництвом, разом із братом Володимиром, теж, до речі, поетом; будував ставок для розведення риби. Але надірвався – інсульт вклав його в ліжко на довгий (аж до самої смерті) час. Я відвідував його, але чим я міг допомогти давньому вірному другові?!



Примхлива доля зводила мене з різними людьми – від представників соціального дна до світочів нації! Пишаюся тим, що серед останніх я мав щастя спілкуватися з Вірою Петрівною Франко і Олесем Терентійовичем Гончаром; зі Степаном Хмарою і Богданом Горинем; Левком Лук’яненком і Миколою Вінграновським; Робертом Рождественським і Ренатом Харісом; Ануаром Алімжановим і Олексієм Писіним; Василем Стусом і Володимиром Іванишиним… Доводилося сидіти за одним столом з грузинським князем і йєменським принцем, пити пиво з монголами і нікарагуанцями, сальвадорцями і мозамбікцями, не кажучи вже про різних там європейців. Є в мене друзі в Болгарії і Монголії, Чехії та Німеччині; маю знайомих в США і Канаді, у країнах Прибалтики, у Грузії, Вірменії, Узбекистані, Казахстані, Росії… Хіба це не переконливе свідчення мого інтернаціоналізму?!



З усіх міст, де мені доводилося жити чи просто бувати, найбільш до вподоби мені Львів, Київ, Ужгород, Кам’янець-Подільський, Харків, Суми, Тернопіль, Бережани… Москву я ніколи не любив, хоча й прожив у ній два роки. Бундючна, криклива, метушлива, брудна, брутальна, п’яна… Якби від мене залежало, то я хотів би доживати свій вік у Львові. Там живуть мій син та онук, там я маю багато друзів і добрих знайомих. І ще: якби була можливість, то охоче побував би в Крем’янці, Глухові, Батурині, Чигирині, Новгороді-Сіверському… На жаль, не був у цих історичних містах ніколи. Скоріше за все і не побуваю.



…Найулюбленіші мої письменники, яких я перечитував по кілька разів: Джек Лондон, Еріх Марія Ремарк, Альбер Камю, Кнут Гамсун, Едгар По, Ернест Хемінгуей, Василь Биков, Йоганнес Бобровський, Андрій Платонов… Каюся, що вітчизняних не перечитую. Може, нема кого? Українська проза далеко слабкіша за поезію. І справжніх вершин (світових) у ній немає. Хоча видатні письменники є: це М. Коцюбинський, В. Стефаник, В. Винниченко, Є. Гуцало…



Сьогодні, 8 листопада 2002 року, разом з Левком Григоровичем Лук’яненком, який учора прилетів із Києва, зустрічаємося з учнями шкіл і гімназії, зі студентами педагогічного університету. О сьомій двадцять ранку за мною заїде Анатолій Назаренко, голова обласного осередку УРП «Собор», а затим їдемо до готелю і забираємо Лук’яненка.
Левко Григорович – сивокрасива людина із розкішними козацькими вусами і буйним все ще чубом. Підтягнутий, енергійний – а йому ж нещодавно виповнилося сімдесят п’ять. Вся щира і вдячна Україна вітала свого сина-героя з цією датою, а президент чомусь не удостоїв земляка своїм візитом, замість себе прислав когось. І Героя України (а ми ж сподівалися!) не присвоїв славному ювілярові. Хоча з рук Даниловича навіть я, малий, до речі, теж Данилович, не взяв би навіть шматка хліба – нехай сам наїдається, щоб і далі правити Україною по-своєму і задля свого власного блага, а не заради самої України! Левко Лук’яненко і так – герой, його знають у народі, шанують, пишаються ним. А я обійдуся як-небудь без президентського шматка, бо маю пенсію і…гордість.



Народ, із гущини якого вийшли такі велети духу, як Юрій Дрогобич, Григорій Сковорода, Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, Павло Грабовський, Євген Маланюк, Ліна Костенко, Василь Стус, Левко Лук’яненко, Іван Світличний (цей список можна продовжувати), воістину приречений на безсмертя. Незважаючи на бездарність колишніх і нинішніх (а можливо, й завтрашніх) отаманів і гетьманів. Ми – великий, обраний Богом і Долею народ! Бо навіть ламані-переламані Скрипники і Хвильові, Тичини і Рильські, Довженки і Дзюби стократ сильніші за міфічних Гераклів! В урочий час на чолі волелюбного народу стануть Хмельницькі і Виговські, Петлюри і Шухевичі!



За великим рахунком ми, українці, не любимо росіян – за їхню підкреслену (але нічим не підтверджену) зверхність над іншими, неросійськими народами, так званими «інородцями». За брутальність, непорядність, необов’язковість, жадібність, злодійкуватість, лінивство – перелік негативних рис далеко незакінчений. Ми ніколи не полюбимо росіян і вони ніколи нас не возлюблять! Ми – антиподи, нам не судилося бути народами-братами. І ніколи не будуть братами росіянам – чеченці, грузини, молдовани, фінни, татари, буряти, ойроти, нівхи… Росіяни люблять тільки самих себе і споконвіку жили за рахунок інших, завойованих ними і упосліджених народів.



Цілий день спілкувалися з Левком Григоровичем Лук’яненком. Разом виступали в школі, ліцеї, педуніверситеті. У проміжках часу вели цікаві бесіди. Мені було дуже приємно і вельми цікаво. Взнав багато нового для себе, корисного і повчального. Розсталися тепло. Як друзі. Сподіваюся на наступну зустріч з ним у Києві, на республіканському з’їзді нашої УРП «Собор», який має відбутися в грудні (числа ще не визначені) нинішнього року. Дай, Боже, не розхворітися зовсім, як це було минулого року!



Місцева влада (може, і з благословення верховної) робила все для того, аби знищити всі опозиційні чи умовно-опозиційні організації. Почала вона з «Просвіти», затим узялася за «Рух», а ще пізніше – і за обласну організацію Спілки письменників України. Останню я очолював майже шість років. Кошти на утримання організації я діставав, як міг і де тільки міг. Становище погіршувалося з кожним днем, і невдоволення окремої групи письменників зростало – воно було спрямоване проти мене. І моє терпіння зрештою урвалося, оскільки звинувачення на мою адресу були несправедливі, голослівні. Я фактично перестав боротися за приміщення, яке в нас відібрали, перестав оббивати пороги кабінетів обласного й республіканського начальства. З величезними труднощами сплатив усі борги організації (за оренду приміщення, комунальні послуги, телефон тощо) – то були немалі гроші, кілька тисяч гривень. І з порівняно спокійною душею та цілковито чистою совістю подав у відставку. А до пенсії ж лишалося ще чотири роки, і знайти десь якусь роботу було нереально. Та я й не шукав. Сидів удома, писав щодня, редагував рукописи початківців, із чого мав свій скромний шматок хліба. Проблем великих з виданням своїх книг у мене майже не виникало – знаходилися добрі та щедрі люди, завдяки чому я щороку видавав по кілька збірок віршів. За вісім місяців, що лишалися мені до виходу на пенсію за віком, я оформився редактором до обласної бібліотеки імені Горького. Мав місячну платню в 118 гривень, свої обов’язки виконував удома: редагував тексти, перекладав із російської тощо. Керівництво бібліотеки й допомогло мені оформити пенсію – 139 гривень 60 копійок. А крім того, мені влаштували цілком пристойний ювілейний вечір, забезпечили фінансово також пристойний фуршет на п’ятдесят чоловік. Я щиро вдячний директору бібліотеки Інні Павлівні Риб’янцевій за все, що вона зробила для мене. До речі, вона спонсорувала видання чотирьох моїх невеличких книжок – сімдесят відсотків їх тиражу я віддав бібліотеці…



…Якось переглянув домашню бібліотеку і виявив у ній десятки або й сотні книжок з автографами авторів. Подумав: «Навіщо вони мені, я ж їх не перечитую, нікому не показую – лежать чи стоять на полицях, пилом припадають?» Поділив їх на дві, порівняно однакові, частини та й відніс частково до літературного музею педуніверситету (те, що було вартісніше), частково – до літературного архіву обласної універсальної наукової бібліотеки (видання місцевих графоманів, епігонів та плагіаторів). Може, когось колись ці книжки й зацікавлять. А в особистій бібліотеці стало дещо вільніше. Подумую над тим, що можна ще віддати до музею й архіву. Лишу в себе тільки справді хороші книги з дорогими для мене автографами. Очі вони не мозолять, їсти, як мовиться, не просять. Та й перечитую я їх іноді, щоб освіжити свою старіючу пам'ять.



Без коментарів: багато жінок мені подобалося, але останні тридцять шість років я прожив зі своєю Ліною Петрівною. Сам дивуюся з цього…



Дивна доля людська: за життя всі хвалили, захоплювалися, славили де треба й де не треба – по смерті ж ніхто слова доброго не скаже. Забувають – кого раніше, кого пізніше, але забувають, як мовиться, наглухо, назавжди.



Сьогодні лише в літературних колах, і то не часто, згадують імена Федора Вольного, Тараса Рибаса, Микити Чернявського, Степана Бугоркова, Владислава Титова. А вони ж були непогані письменники й особистості яскраві та непересічні. А про Юрія Сліпка, чудового поета й багаторічного в’язня совєцьких концтаборів, геть забули. Це ж так несправедливо!



Глибока осінь, поки що не дуже холодна, майже щодня дощить. Як там поживає моє рідне село у верхів’ї помираючої Сули? Польові роботи, мабуть, уже завершено, хіба що цукрові буряки ще не викопали. Селяни займаються більше домашнім господарством. Скоро почнуть забивати зайву худобину й птицю на м’ясо та сало. Самогон гонять заздалегідь, поки вдосталь іще цукрових буряків і цукру. Узимку веселіше буде з добрим самограєм, та й свята не за горами: Новий рік, Різдво, Водохреща – як же без хмільного?! Чоловіки, наскільки я знаю, п’ють багатенько і не дуже п’яніють, бо закуску мають гарну, ситу. А жіночки, як правило, п’ють потихеньку, бо роботи у них більше, ніж у чоловіків: свині, корови, кози, птиця різна – усіх треба погодувати, підстилку перемінити у хлівах. І в хаті натопити, борщу зварити, картоплі натушкувати з м’ясом. Оце б мені поїхати бодай на тиждень. Але… Чи зміг би я нині жити в селі? Знімати в когось кімнатку й писати літературні спомини? Навряд чи зміг би: відвик від села, від тихого розміреного життя… Натомість звик до телефону, базарного гармидеру, ходіння по аптеках, годування бездомних собак, зрештою, до нечастого спілкування з колегами-літераторами та читачами. Ні, у селі я здурів би від нудьги, тиші, без міських щоденних клопотів, новин і пліток! Для села я давно втрачений: понад сорок років прожив у великих містах. Щоправда, справдешнім городянином я теж не став – так воно вже вийшло.



Біда ще й у тому, що в селі мені практично немає з ким спілкуватися. З пияками мені нецікаво, бо сам я не п’ю, а колишні мої друзі та співбесідники повмирали або виїхали із села. Давно лежить у землі кіномеханік Євген Гуйва, переїхали на цвинтар Віктор Григорович Коржов, Борис Явдокимович Лобода, Григорій Гупал. Нема і Василя Круподера, Миколи Скринника… А без них село нібито обезлюдніло. Весь світ для мене нібито обезлюднів, бо за останнє десятиріччя пішли з життя мої найкращі та найвірніші друзі: Борис Чумак, Яша Малахов, Адольф Романенко… Виходить, що і в Луганську мені немає з ким спілкуватися, нікому вже й листа написати…



Мої домашні ще сплять: неділя. Я прогуляв затемна своїх собачок Лапу і Шустрика, погодував вуличних, поставив на плиту каструлю – варю з кісток, що їх принесла вчора з базару дружина, бульйон: хочу приготувати хороший борщ. Позавчора зварив холодець – усі покуштували, останню миску вчора з’їв Олег Орленко, він провідує мене щосуботи. Сьогодні й завтра буду займатися домашніми справами, а післязавтра – зустріч зі старшокласниками ліцею педагогічного університету.



Починаючи з вісімдесят дев’ятого року я відредагував, мабуть, близько тисячі рукописів різних авторів – вірші, проза, переклади, драматичні твори, публіцистика. Відсотків двадцять – таки ж література, хоча й не геніальна, решта – відверта графоманія і бездарність. Але… я заробляв на прожиття (вельми й вельми скромно) – це моє виправдання. До того ж подібна «література» видається за рахунок авторів чи спонсорів – держава збитків не несе. Звісно, страждає насамперед масовий, нерозбірливий читач – він приймає цю сірятину за справжню літературу… Про які вже смаки тут можна говорити! Графоманів і нездар, яким я покращував художній (?!) рівень рукописів, називати не буду – паперу на це не вистачить, а обдарованих, кому я справді допоміг увійти в літературу, таки назву. Перш за все, це поетеси Надія Кошель, Інна Бердецька, Іван Доніч, Сергій Гарбуз, Олександр Білик і Олександр Радченко – вони стали членами Національної спілки письменників України. Є хороші перспективи в Олени Дурової, Людмили Лисицької, Олени Ширяєвої… Редагував я рукописи й членам Спілки: киянину Бориславу Степанюку, харків’янину Володимиру Стальному, кільком луганцям…



Свій архів, як я вже говорив, я здав до обласної бібліотеки – там йому й місце. Листи письменників до мене, журнали з моїми публікаціями, газетні вирізки… У періодиці я друкувався багато, особливо в газетах. Попервах це були «районки», дещо пізніше – обласні: сумська, харківські, львівські, тернопільські, рівненські, луганські… У різний час, починаючи з 1963 року, мене публікували журнали – українські, російські, польські, болгарські… Багато публікацій було в альманахах, антологіях, колективних тематичних збірниках – усіх уже й не згадаю… Деякі мої вірші перекладали відомі поети: Іван Йорданов (болгарською), Касум Касумзаде (азербайджанською), Ренат Харіс (татарською), Тевектель (чуваською)… Багатьох і я перекладав: дещо видрукував у газетах і журналах; нині підготував книжку перекладів із різних мов. Не знаю, чи вдасться видати бодай тиражем у сто примірників. Шукаю спонсорів – без результату. Одні лиш обіцянки-цяцянки.



Муся народила вночі четвірко кошеняток: троє чорненьких і одне золотисте. Тепер у нас, разом із підлітком Баською, шестірко котів. Та плюс дві собачки. Мороки з ними багато, але це приємна морока.



Райнер Марія Рільке, як і Федеріко Гарсія Лорка та Артюр Рембо, для мене – поет планетарний, незбагненний. Ним захоплювались Марина Цвєтаєва і Василь Стус. Рільке знав російську мову, дещо навіть написав нею; гадаю, що він розумів і українську, оскільки жив у Австро-Угорщині, до складу якої входила і Західна Україна.



Висока поезія не знає кордонів, а великі поети – діти однієї країни, що зветься Землею. Тож недарма ми знаходимо українські теми й мотиви у творчості Рилєєва і Байрона, Меріме і Словацького, Пауля Целана і Шолом-Алейхема, Купріна і Захер-Мазоха. Теми і мотиви всесвітні є у багатьох творах Лесі Українки, Агатангела Кримського, Тараса Шевченка, Івана Франка… А такі українські перекладачі, як Микола Зеров, Микола Лукаш, Борис Тен, Максим Рильський, Григорій Кочур, Дмитро Павличко є співавторами багатьох і багатьох літератур Європи, Азії, Америки, Африки…



З періодики можна читати лише «Літературну Україну», «Шлях перемоги», «Самостійну Україну», «Українське слово». Журнали для мене недоступні. Та їх у кіосках «Союздруку» і не знайдеш, бо – немає.



Рівного Шевченкові не було в жодній літературі світу. Лише завдяки йому ми збереглися як народ і повертаємо втрачену в сивій минувшині державність. Нікому немає в цілому світі стільки пам’ятників, як нашому Великому Кобзарю і Пророку! Слава Богу, і в Луганську вже є Шевченко! Він, і тільки він, наш Хранитель і Спаситель, є духовним батьком цілого ряду пізніших і нинішніх Будителів Українського Духу: Драгоманова, Грінченка, Міхновського, Донцова, Хвильового, Липинського, Шептицького, Огієнка, Дзюби, Світличного, Чорновола, Стуса, Сверстюка…



Яничарів у нас нині більше, ніж їх було сто, двісті і триста років тому. Вони сидять у найвищих урядових кріслах, вони заправляють нашою економікою, внутрішньою та зовнішньою політикою, культурою, освітою, пресою, радіо і телебаченням… Вони – явні вороги України, її знедоленого й затурканого народу, мої особисті вороги й вороги моїх дітей та онука Богдана. Нам відомі їх імена, посади, антидержавна й антиукраїнська діяльність. Але притягнути їх до відповідальності ми не можемо, оскільки слідчі органи, прокуратура, суд – на їхньому боці. І всі закони приймали вони. І гарант – їхній, єдинокровний з ними.



Мене обласне, міське і районне начальство не любить, цілком ігноруючи моє існування на світі, мою скромну, але ж патріотичну, творчість. Вони мене просто викреслили з життя. Та хіба тільки мене?! Хіба легше дихати луганським письменникам Василеві Голобородьку, Анатолію Романенку, Василеві Старуну; художникам і скульпторам Миколі Щербакову, Василеві Орлову, Івану Губському?



Не уявляю жодного пристойного і порядного літератора, який був би задоволений загальним становищем у сучасній Україні та своїм місцем у суспільстві. Наскільки я знаю, навіть ті письменники, що не стали у відкриту опозицію до влади, у своїх помислах і, що найголовніше, творчості є опозиціонерами й дисидентами. А це про щось та говорить! Читав останні в часі твори Тамари Севернюк, Валерія Гужви, Петра Скунця та ще багатьох відомих і менш відомих поетів – художній рівень не однаковий, а мотиви дуже й дуже схожі: гнів, розчарування, відверте неприйняття політики гаранта Конституції та його кланового оточення. Бідна моя Україна, рознещасні мої земляки! Скільки чудових людей, істинних патріотів лягло вже передчасно в сиру землю!



Вступний екзамен з української мови та літератури (усно) на заочному відділенні факультету журналістики Львівського університету імені І.Я. Франка у мене приймали тоді ще зовсім молодий Михайло Косів і якийсь Гудковський, схоже, єврей. Довге складне речення я написав на дошці грамотно, без жодної помилки, переказав коротенько зміст роману «Борислав сміється», дав правильні відповіді й на додаткові запитання. Косів готовий був поставити мені «відмінно», та це, видно, не влаштовувало Гудковського, бо він зажадав від мене знання правил граматики. Я, звісно ж, забув їх, бо з часу мого навчання минуло багатенько років. «Правил дослівно я не пам’ятаю, – зізнався я, – але впевнений, що пишу грамотно». «Ну що ж, я більше «трійки» вам не поставлю», – відрізав Гудковський. «Трійка» мене аж ніяк не влаштовувала, із нею я не зможу пройти конкурс, і я розхвилювався до краю, почав заїкатися. Косів, добра, щира людина, став рятувати мене, ставлячи запитання, як називалася прижиттєва книжка поета Василя Симоненка. Я відповів приблизно так: «Тиша…», – і затнувся, забувши сказати «…і грім». «Так, Іване, – рішуче сказав Косів, – грім з книжки вилучили!» Усе для мене обійшлося «четвіркою». І то вже добре! Конкурс я пройшов, став студентом славетного вузу. А через рік Михайла Косіва заарештували, звинувативши в українському буржуазному націоналізмі. Як, до речі, й багатьох моїх львівських знайомих – кого раніше, а кого пізніше: Ірину та Ігоря Калинців, Богдана Гориня… Зазнали переслідувань Роман Кудлик, Григорій Чубай, інші старші й молодші літератори. У нинішній Україні всі ті, кого я згадав, посідають належні їм місця, а Чубай не дожив до незалежності майже десяток літ – помер від нирок у віці Ісуса Христа.



Навчався я разом із Борисом Демковим (нещодавно він помер), Володимиром Петришиним, Ярославом Свищуком (де вони нині, не знаю), Романом Краколією (живе, здається, в Одесі), Федором Зубаничем (у Києві) – усі вони є хорошими журналістами й літераторами. Але сьогодні, мабуть, бідують, як і я. Час, у якому нині ми живемо, – не для обдарованих, чесних та порядних людей. Про це ми говорили з Федею Зубаничем у травні дев’яносто сьомого року, пливучи по Дніпру теплоходом «Маршал Кошовий» із Києва до Херсона, на чергове Шевченківське свято. До речі, тоді ж пливли Анатолій Солов’яненко, Анатолій Паламаренко і ще понад сто письменників, художників, артистів…



П’ять років я в рот не брав нічого спиртного. А на Хортиці, де нас щедро пригощали козацькою кашею та кінно-спортивними забавами, не витримав спеки і спраги, випив пляшку холодного пива. Не треба було робити цього! Під вечір я, узявши горілки, шампанського і пива, зайшов у каюту Петра Скунця. Він щойно отримав Державну премію імені Т.Г. Шевченка, тож був у весело-печальному стані запою. Я склав йому компанію, до якої приєднався і донецький художник Григорій Тишкевич. Прокинувся я перед світанком від жахливого головного болю, і не знайшовши ні краплини спиртного, вийшов на палубу. Теплохід стояв біля причалу Херсонського річкового порту. Ніде живої душі – усе спить. Спустився по трапу на берег, вийшов на прилеглу вулицю. Трохи пройшовшись нею в напрямку міського центру, здибав двірничку. Вона й підказала мені вихід зі скрутного становища: «Отам, за рогом, стоїть таксі – спитайте у водія». Що ж, водій за десятку охоче повіз мене до найближчого нічного «шопу» – там я набрав і пива, і горілки, і шампанського, і коньяку. До сніданку ми всі троє не тільки встигли похмелитися, але й набралися як слід, а точніше – по самісіньку зав’язку. Пізніше я зустрів давнього свого друга журналіста Гришу Кривця і з ним мало не до вечора пив чудове херсонське пиво. Спати вклався не вечерявши, рано, бо наступного ранку планувалася поїздка на острів Тягин під Каховкою, а вже звідти ми з Михайлом Голубовичем (із 2004 року М. Голубович перейшов на бік комуно-шовіністів і яничарів, а з 2014 року активно служить окупантам на території так званої ЛНР – Л. Н.), народним артистом України і начальником Луганського обласного управління культури та мистецтв, планували виїхати машиною до Луганська.



На Тягині я, Петро Скунць і Гриша Кривець пили пиво і вгощалися гарячими шашликами. Голубович ледве знайшов мене у великому людському гармидері і майже силоміць запхнув на заднє місце «тойоти», що прибула за нами з Луганська. Вилаяв мене за пиятику, і ми – поїхали: степом, степом, де спека палала і тремтіла, через весь південь України. Уже смерком, десь між Мелітополем і Гуляйполем зупинилися на короткий перепочинок. Михайло вийняв з багажника горілку, пиво, якісь харчі – ми дали розгулятися душі після майже двох тижнів стомлюючої подорожі за маршрутом: Луганськ – Київ – Канів – Запоріжжя – Січеслав – Херсон – Каховка… Підкріпившись, рушили далі, на схід. У Луганськ в’їжджали одночасно зі сходом: величезне, червоне, мов райське яблуко, перед нами сходило-вставало червневе сонце!



Язик мій – ворог мій. Потерпав через нього все життя, однак мовчати не навчився й до сьогодні. Кажу те, що думаю, з різних трибун, кричу про свою любов чи нелюбов у віршах. А хто ж наважиться друкувати такі мої «сплески душі», хто дасть гроші на видання моїх книжок?! Маю кілька готових рукописів, є серед них і цілковито нейтральні й безневинні речі. Недоброї слави нажив я серед можновладців і товстосумів. Зрештою, так було завжди, у всі часи мого буття на землі. Пізно шкодувати за чимось; бажання мої пригасають, боятися мені вже нічого, хіба що самої смерті, точніше не смерті як кінцевого результату, а самого процесу вмирання. Добряче-таки я притомився – і фізично, і душею. Не плачуся, не скаржуся – констатую факт.



Щойно потелефонувала із села Надія Кошель – моя землячка, добра моя подруга, чудова поетеса, усі книжки якої редагував я, кому давав рекомендацію для вступу до НСПУ. Повідомила, що хоче передати рейсовим автобусом продукти: битих качок, овочі, інше – істотне доповнення до моєї мізерної пенсії. Хоч від’їмся трохи, сил, може, наберуся… Бо вже хитаюся на осінньому вітрі.



Почуваюся щасливим: два дні поспіль до мене озиваються приємні для мене люди: телефонували Лєна Дурова, Іван Доніч, Надія Кошель, Боря Слободянюк… значить, я не зовсім забутий, як мені здавалося.



Через півтора місяці закінчується дві тисячі другий рік. За цей куций час щось видати вже не встигну, оскільки обіцяні гроші не надійшли на рахунок видавництва «Глобус», із яким я співпрацюю. Уже після Нового року, якщо дасть Бог дожити, почну турбувати обіцяльників: гендиректора фірми «Луга-Франц» Є.І. Вагінова, депутата Верховної Ради В.І. Надрагу. Звернуся ще раз і до директора бібліотеки імені Горького І.П. Риб’янцевої, до керівника «Хімфармзаводу» І.М. Байдюка. Дуже хочеться видати те, що підготував до друку, самому, доки ще живий. Бо про померлого скоро забудуть, а мені, мертвому, уже ніщо не буде потрібне.



П’ю воду з цілющих джерел Кисельовського байраку, що поблизу Чугинки Станично-Луганського району, змочую нею болючі місця на своєму грішному тілі (вражені хворобою лімфатичні вузли). Надіявся легко померти від інфаркту міокарда або крововиливу в мозок, а доведеться помучитись від тривалої злоякісної недуги.



Надворі геть заосеніло-занегодило, тож цілий день просидів у квартирі. Зварив путній борщ (у ньому всі необхідні компоненти, лише замість сметани – майонез). Написав із десяток сторінок цієї ось книжки. Багато про що передумав.



Коли є задум, то я працюю вдень і вночі. А як закінчую задумане, то відчуваю таку втому, таке розчарування й спустошення, що все на світі стає байдужим, нецікавим і…непотрібним. Тиждень, два а то й місяць не можу взятися за перо. Вірші, наприклад, не пишуться з літа, із часу мого повернення з Сумщини. Вражень багато, а снаги не вистачає. Може, тому, що нема куди приткнути написане…



Палю сигарети, п’ю чай, лежу, думаю. Не голодний, не холодний. Якби ще й нічого не боліло! Але так не буває, щоб все – добре, щоб душа була безхмарна, а совість – спокійна. Іноді хочеться добряче випити, розмагнітитися, але не можу, знаю, що це мені ще більше нашкодить. Добре, що бажання напитися швидко проходить, і я знову задовольняюся сигаретами та чаєм. Їжу споживаю просто з нудьги, без апетиту, не так, як це було колись, давно. Книг читати не хочеться, а цікавих газет – немає. Слухаю радіо. Дивлюся телевізійні новини…



Це не щоденник. На щоденник у мене ніколи не вистачало ні часу, ні терпіння. Просто я час від часу занотовую в зошит те, що спаде на думку. Тому й розділ цей назвав так: «Що спало на думку». Може, комусь і цікаво буде прочитати.



Родичі по материнській лінії, Великороди, були винищені частково голодомором 32 – 33-го років, частково – у роки війни. Може, хтось і лишився, та я про них нічого не знаю. По батьківській лінії, Низові, живуть в основному в Голубівці й Семиному Лебединського району на Сумщині, дехто – у Сумах. Лише в нинішньому році я познайомився з троюрідними братами Миколою та Віктором Низовими. Перший – професор Харківської академії культури, другий – полковник у відставці, живе в Сумах. Знаю, що підполковник Низовий мешкає у Санкт-Петербурзі, а майор Низовий – в Охтирці Сумської області.



Районні містечка, у яких мені довелося жити в молоді роки, – Балаклія, Буськ, Кам’янка-Бузька, Новоайдар, – нині пригнічують мене своєю провінційністю, сонним смутком. Нині я в них не зміг би жити. Хоча, якщо розібратися, півмільйонний Луганськ – також провінційна глухомань. А – живу, бо звик, бо нікуди подітись.



Років з двадцять тому, блукаючи містом, я на кожному кроці зустрічав друзів, знайомих. Сьогодні ж можна ходити по Луганську цілісінький день і нікого не зустріти, ні з ким словом перемовитись. Одні лиш спогади: тут жив Михайло Солнцев, фотокор нашої молодіжної газети; ось тут я часто пив пиво з Яшею Малаховим, Віктором Черкашиним – журналістами; на цій лаві полюбляв сидіти з Микитою Антоновичем Чернявським… А ця їдальня, вірніше, буфет при ній, була місцем вечірніх зустрічей і посиденьок луганської творчої еліти… Нині тут – дорогий, для «крутих», бар. Не по моїй кишені, та й бажання нема туди заходити, бо немає з ким там сидіти-гомоніти. Усе навколо змінилося, змаліло в моїх короткозорих очах. Проминуло двадцяте століття – померла ціла епоха. Нехай тоталітарна, багато в чому трагічна, але – моя епоха, прекрасний і неповторний час моєї молодості! Нехай би знову мене вистежували кадебісти – зате ж я молодий! Нехай би мене знову виловлювала міліція, принюхуючись, чи не випив я, бува, зайвий кухоль пива, щоб забрати мене в кутузку й виписати 5 – 10 рублів штрафу – зате ж я молодий! Нехай би мене знову виживали з роботи за мій язик – зате ж я молодий! Нехай би знову я лежав у лікарнях, переносив тяжкі операції, відходив потихесеньку в реанімації – зате ж я, слава Богу, молодий!



За ким я скучив, так це за Надею Кошель і Лєною Дуровою! Мені з ними і цікаво, і легко, і на деякий час забуваю про все погане. А ще хочеться зустрітися (може, востаннє) із Петром Скунцем, Анатолієм Романенком, Вадимом Бойком. Ні сам не можу в гості поїхати, ні до себе запросити – живу ж бо в злиднях! Надя, надіюся, до кінця року ще приїде до мене, рукопис нової збірки привезе на редагування, а Лєна обіцяла в один із вихідних навідатися до мене, поговорити, почитати щось новеньке.



Уже починаю сумувати: закінчується мій зошит, а значить – і книжці незабаром кінець. А я вже звик записувати всілякі думки знічев’я, мимовільні спогади і миттєві враження, полюбив цей зошит у клітинку, виданий мені минулого року в передвиборному штабі для записування планів та результатів їх виконання (я очолював агітаційний колектив). Вибори ми програли, а зошит залишився не до кінця списаним. Чисті сторінки, бач, згодилися мені для іншого, суто особистого.



Самопроголошені луганські поети, не визнані в рідній українській столиці, знаходять прихильність і визнання в столиці сусідньої, не дуже дружньої до України держави. Ось і нещодавно група москволюбних луганців їздила до білокам’яної за черговою порцією визнання. За їхніми розповідями, вони сколихнули Москву і всю Росію могутньою і самобутньою «луганською поезією» і в результаті одержали від старших братів і щире визнання, і «добові» на пиріжки з лівером, і грошенят на зворотню дорогу. Щасливці! А тут… Сказано ж, що під лежачий камінь вода не тече. Куди б і собі оце поїхати: за визнанням, пиріжками і сотнею-другою російських рублів чи десятком-двома американських доларів? У своїй Вітчизні немає пророків!



Коріння старих верб так скріплюють глиняну греблю ставка, що здається, ніяка всесвітня повінь не прорве її, – ця думка-образ прийшла мені в голову під час відвідин Комуни, колишнього поміщицького маєтку, де по війні проходило моє раннє дитинство. І справді: усе заросло бур’яновими джунглями, а гребля, як стояла, так і стоїть, зберігаючи залишки колись великого, дзеркально-чистого, повнісінького рибою і раками ставка…



Звечора, дуже втомлений і цілковито розбитий, ледве засинаю з одним, уже трохи звичним, болем, а рано-вранці встаю з ліжка з іншим, подвоєним, болем у лівому стегні: біль віддається в поясницю і в пах, поступово переходить у ліве плече, у середні пальці руки. Повільно одягаюся, запалюю першу сигарету, ставлю на вогонь чайник, можу-не можу, а мушу перш за все піти погодувати вуличних собак, а затим вивести на прогулянку своїх, домашніх. Далі – як складеться, як вийде. Щось писатиму, кудись комусь потелефоную, хтось потелефонує мені. Удень розходжуся по хаті – трохи полегшає: дивитимуся телевізор, слухатиму радіо… У світі таке твориться – катастрофи, катаклізми, терор! А в нашій Україні все тихо та мирно, мов на хутірському цвинтарі. Сам Господь пасе Україну!



Коли помирав від раку Юрій Єненко, було прискорено друкування його книги про Чехова – він тримав її в худих ослаблих руках, болісно вчитувався в текст. Юрій Олексійович – відомий в області багаторічний головлікар обласного онкологічного диспансеру, був депутатом обласної ради, заступником голови обласної державної адміністрації. Вона ж і виділила чималі кошти на видання книги. Я – зовсім інша людина: неручний і незручний журналіст, «буржуазний націоналіст», радикал та екстремал, вічний опозиціонер – влада пальцем не поворухне заради того, щоб мої рукописи перетворилися в книжки ще за мого життя. Я не заздрю Юрі (царство йому небесне!), я просто констатую факти. Хоча ми й дружили три десятки літ, разом хоронили спільних друзів, але ми – люди різні, з різних суспільно-політичних пластів…



Це я вже давно примітив: чим менше створила людина (мається на увазі літератор), тим сильніша в ній жага слави, всенародного визнання. Новоявлений ювіляр (презентант, бенефісист) влаштовує собі не просто творчий вечір, а прямо-таки справжнісіньке шоу! І спеціально найняті люди співають гучні дифірамби Поету, Прозаїку, Драматургу, Публіцисту, Перекладачу, Критику (усе це – одна особа, яка щось колись написала в різних жанрах), причому не простому творцеві чогось звичайного, а Великому, Визначному, Неповторному і… Геніальному! І маленький, малообдарований, сіренький віршописець тішиться цим, виростає у своїх очах до Гіганта, насправді залишаючись ліліпутиком, недоростком, пігмеєм…



У різний час я пробував писати прозу. У періодиці часто публікував рецензії на книги своїх колег, огляди віршів початківців. Маю в творчому доробку чимало перекладів з різних поетів світу. Виступав у пресі з гострими злободенними статтями. Але ні прозаїком, ні критиком, ні перекладачем, ні публіцистом себе не вважаю. Принаймні ніколи про це не говорив і не писав. Я – голий поет. Себто поет у чистому вигляді. А який я поет – це вже інша справа. У моїй скромній візитній картці вказано, що я – поет, видавничий редактор. Це – правда: я пишу вірші і редагую рукописи. Це – моя основна професія. І мій черствий шматок хліба. Щоправда, у нинішній час мені підходить більше визначення: пен-сі-о-нер. У голому, у чистому вигляді. «Яко наг, яко благ, яко нет ничего».



Деякі мої колеги, знайомлячись у вагоні поїзда чи сп’яну потрапляючи в міліцію, гордовито й виклично заявляють, що вони – поети, письменники, журналісти. І їм, як не дивно, вірять, і їх, як правило, відпускають. Невже й справді у нас шанують поетів, письменників, журналістів?! Я ж представляюся пенсіонером, колишнім художником-оформлювачем на заводі – мене теж відпускають, але особливої пошани до моєї особи я не бачу. Буває, що мене впізнають, – ось тоді я переконуюсь, що мене таки поважають. Але це буває, на превеликий жаль, дуже і дуже рідко.



Багато чого хорошого я навчився від Микити Антоновича Чернявського: стриманості, скромності, відчуття власної гідності. І критичного ставлення до самого себе та до інших, кого заносить не туди, хто переоцінює себе і вивищується над оточенням, над своїми ближніми. Спіть, незабутній мій друже і вчителю, у теплій рідній землі! Я не раз провідував вашу далеку могилу і, дасть Бог, провідаю ще…



Найскромнішою людиною був хороший поет Юрій Васильович Сліпко. Відбувши багаторічне ув’язнення в совєцько-сталінських таборах, він до пенсії працював шахтарем у Кіровську. Встиг видати дві маленькі збірочки, був прийнятий до Спілки. Чернявський допоміг йому отримати квартиру в Луганську. Та невдовзі Сліпко тихо помер… Я хоронив його в 1969 році, але нині його могили вже не знайду. Схоже, вона забута всіма, бо ні родичів, ні друзів у покійного вже нема…



Шкода, мій зошит закінчився. А я вже звик записувати свої думки і враження – як же бути тепер?! Придбати інший зошит і продовжити свої роздуми знічев’я? Поживемо – побачимо.



Зараз помию голову – освіжу свої думки. Життя триває. У вологому осінньому повітрі набрякають нові події; у землі накопичуються животворні соки; молоді жінки виношують під серцем майбутнє України…


2002








  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2019-10-24 20:29:01
Переглядів сторінки твору 31
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R1
* Народний рейтинг 0 / --  (6.064 / 6.52)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (5.242 / 5.76)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.782
Потреба в критиці толерантній
Потреба в оцінюванні не оцінювати
Конкурси. Теми Соціально-громадська тематика
Культурологічна тематика
Загальномистецька тематика
Довкола відомих персон
Українські президенти і кандидати в президенти
Голодомор
Еліта і псевдоеліта
Автор востаннє на сайті 2019.11.02 21:43
Автор у цю хвилину відсутній