Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.05.17
06:19
І. Г...
Краще було б не торкати
Поглядом ніжним своїм
Вкутану теплим халатом
Жінку на ганку чужім.
Краще було б не плекати
В серці наївнім надій,
Що я сподобатись здатен
Краще було б не торкати
Поглядом ніжним своїм
Вкутану теплим халатом
Жінку на ганку чужім.
Краще було б не плекати
В серці наївнім надій,
Що я сподобатись здатен
2026.05.17
00:42
Я більше не почую голос Ваш,
Дотепний анекдот по телефону.
Зі спогадів малюється колаж,
Уся надія в безнадії тоне.
Чого вартує надскладний пасаж,
Написаний байдужим фанфароном?
Освітлювався творчий мій багаж
Дотепний анекдот по телефону.
Зі спогадів малюється колаж,
Уся надія в безнадії тоне.
Чого вартує надскладний пасаж,
Написаний байдужим фанфароном?
Освітлювався творчий мій багаж
2026.05.16
18:41
Дійові особи:
ЖУРНАЛІСТ - 75 років
ПОЕТ - 45 років
ФІЛОСОФ - хто його знає, скільки років
АКТ 1 (і останній)
ЖУРНАЛІСТ: Гав!
ЖУРНАЛІСТ - 75 років
ПОЕТ - 45 років
ФІЛОСОФ - хто його знає, скільки років
АКТ 1 (і останній)
ЖУРНАЛІСТ: Гав!
2026.05.16
18:30
Наше життя - темна мить. Залишається тільки
Перетерпіти цю вбивчу та болісну мить.
Спогади сяють наївним відлунням сопілки,
Місячним каменем пам'ять моя мерехтить…
(З останніх надходжень)
Бачу вже, як за хвилину знервовані пальці автора цієї стр
Перетерпіти цю вбивчу та болісну мить.
Спогади сяють наївним відлунням сопілки,
Місячним каменем пам'ять моя мерехтить…
(З останніх надходжень)
Бачу вже, як за хвилину знервовані пальці автора цієї стр
2026.05.16
15:31
Наше життя - темна мить. Залишається тільки
Перетерпіти цю вбивчу та болісну мить.
Спогади сяють наївним відлунням сопілки,
Місячним каменем пам'ять моя мерехтить.
Світе мій милий! В яку порожнечу пішов ти?
Як повернути найкращі твої голоси?
Ніжн
Перетерпіти цю вбивчу та болісну мить.
Спогади сяють наївним відлунням сопілки,
Місячним каменем пам'ять моя мерехтить.
Світе мій милий! В яку порожнечу пішов ти?
Як повернути найкращі твої голоси?
Ніжн
2026.05.16
13:25
Про "мудрий вкраїнський нарід"
Давно позабути вже слід.
І про "древню націю" теж-
Бо вже їдуть сюди з Бангладеш,
Із Індії, із Пакистану-
Їсти нашу сметану,
Жерти наш хліб і сало,
Давно позабути вже слід.
І про "древню націю" теж-
Бо вже їдуть сюди з Бангладеш,
Із Індії, із Пакистану-
Їсти нашу сметану,
Жерти наш хліб і сало,
2026.05.16
11:28
було нам добре під зірками
були ідеї під парами
і вистачало мелодрами
реально
весна тендітна пелюстками
кохав і я тебе оксано
ми бавились в аероплана
часами
були ідеї під парами
і вистачало мелодрами
реально
весна тендітна пелюстками
кохав і я тебе оксано
ми бавились в аероплана
часами
2026.05.16
11:25
Спливала ніч жарка й загайна,
я додивлявсь останні сни,
аж тут явилась звістка файна:
вернувсь товариш із війни.
Часи тягнулися марудні,
тримали справи клопіткі,
та все ж ми стрілись пополудні
я додивлявсь останні сни,
аж тут явилась звістка файна:
вернувсь товариш із війни.
Часи тягнулися марудні,
тримали справи клопіткі,
та все ж ми стрілись пополудні
2026.05.16
10:55
Як прикро те, що рік минає,
Що час зміта все навкруги
Шаленим штормом небокраю,
Змішавши води й береги.
Летять епохи серпантином,
Немовби мить, за роком рік.
І бачить чоловік дитинно
Юрбу самотніх і калік.
Що час зміта все навкруги
Шаленим штормом небокраю,
Змішавши води й береги.
Летять епохи серпантином,
Немовби мить, за роком рік.
І бачить чоловік дитинно
Юрбу самотніх і калік.
2026.05.16
10:49
НЕЖДАНА: СМЕРТЬ ПІД КУПОЛАМИ
Поки законні діти князя вчили латину та готувалися до європейських королівств, маленька Неждана бігала босоніж по піску Десни і наливалася красою як дика рожа. Вона була тінню утраченого кохання Ярославової юності, про яку
2026.05.16
09:25
скажи! – приречені чи ще!?-
голодні, без одежі, босі,
але з надією на Досі,
як Іов в притчі із нічим,
долають відчуття буття
і , ремствуючи на пророче,
як черви, що пролізли в очі,
голодні, без одежі, босі,
але з надією на Досі,
як Іов в притчі із нічим,
долають відчуття буття
і , ремствуючи на пророче,
як черви, що пролізли в очі,
2026.05.16
09:10
Здавалося, не стрінемось з тобою,
хоч вий білугою від болю та наруги.
Моя печаль горою кам'яною,
бентежним океаном — хвиля туги.
Приходиш уві сні в сорочці білій.
Хоча за спиною лелечі крила,
я добре знаю, що осиротіли
хоч вий білугою від болю та наруги.
Моя печаль горою кам'яною,
бентежним океаном — хвиля туги.
Приходиш уві сні в сорочці білій.
Хоча за спиною лелечі крила,
я добре знаю, що осиротіли
2026.05.16
07:37
По той бік стін
Ледь чутний дзвін
Без перемін
Звучить: Дзінь... Дзінь...
Буває, грім,
Злякавши дім,
Стихає в нім
Німім, живім.
Ледь чутний дзвін
Без перемін
Звучить: Дзінь... Дзінь...
Буває, грім,
Злякавши дім,
Стихає в нім
Німім, живім.
2026.05.15
19:24
Під союзом, що укладали юдеї з Богом,
Першим поставив свій підпис
Нехем’я-Тіршата, син Хахаліт та Цідкіягу .
...Вдивлявсь Нехем’я в рукотворне диво -
Відбудований Єрусалим із Храмом -
І промайнули перед ним два з лишком роки.
Той день, коли почув о
Першим поставив свій підпис
Нехем’я-Тіршата, син Хахаліт та Цідкіягу .
...Вдивлявсь Нехем’я в рукотворне диво -
Відбудований Єрусалим із Храмом -
І промайнули перед ним два з лишком роки.
Той день, коли почув о
2026.05.15
17:00
тут бував
прадавній ліс
повен радості
і сліз
небо лоскотав
верхів'ям
потопав
у птахоспів'ї
прадавній ліс
повен радості
і сліз
небо лоскотав
верхів'ям
потопав
у птахоспів'ї
2026.05.15
15:44
її знайшли
всього опісля
повішаною
десь на вишні
недалік
чому на вишні
ми не зрозуміли
я вішався би сам
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...всього опісля
повішаною
десь на вишні
недалік
чому на вишні
ми не зрозуміли
я вішався би сам
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.11.29
2025.05.15
2025.04.24
2024.04.01
2023.11.22
2023.02.21
2023.02.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Іван Низовий (1942 - 2011) /
Публіцистика
/
"Там, де я ніколи не плакав" (2006)
Я ТАК І НЕ СТАВ СВОЇМ
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Я ТАК І НЕ СТАВ СВОЇМ
Луганськ, відверто кажучи, я не люблю. У ньому не знаходжу аніжоднісінького затишного куточка, де міг би відпочити душею, просто подихати свіжим повітрям, насолодитись тишею чи пташиним щебетом. У нечисленних парках і скверах явно не вистачає зручних лав, діючих фонтанів, зате повсюди, навіть на пішохідних алеях нахабно громоздяться пивні ятки, бари, кіоски. Надміру голосна й невибаглива музика відбиває найменше бажання залишитись тут на деякий час, аби подумати, помріяти, позгадувати та поспостерігати. Хочеться кудись втекти – на простір, у тишу, у благосне безгоміння. У крайньому випадку бодай хоч на мій квартал Зарічний – там спокійніше, вільніше, і за бажання можна усамітнитись у яру або лісосмузі.
Уперше я потрапив до Луганська наприкінці шістдесят п’ятого року – проїздом зі Львова у село Штормове, куди переїхали із Сумщини мої сестра з дитиною та бабуся. Луганськ мене вразив своєю провінційністю та обдертістю, кричущою необлаштованістю в порівнянні не лише зі Львовом, але й з багатьма іншими містами, де мені довелося побувати. Залізничний вокзал – ворота або візитна картка міста – був прямим свідченням тупиковості всіх доріг, які вели сюди: сірість, тіснява, спричинена не надлишком життєвого вирування, а мізерною масштабністю всього оточення: вкриті курявою недовговічні дерева, прикляклі до землі хатки, дореволюційної побудови пакгаузи, незатишний зал чекання, непривітний ресторанчик, жодного таксі чи автобуса – один розсмиканий і затурканий трамвайчик. На ньому я проїхав-проторохтів через одноповерховий центр міста мимо претензійних будівель обкому партії, педагогічного університету – до сіренького, непоказного, як і все місто, автовокзалу. Після годинної колотнечі біля однієї-єдиної каси, голодний, виснажений, впхався до невеличкого автобуса невідомо якої марки. Якесь полегшення відчув уже за містом – степовий простір, блакитна стрічка Сіверського Дінця, обрамлена лісовими заростями, труби електростанції...
Ніколи не гадав, що доля закине мене в Луганськ назавжди, і то не колись, а вже через півроку, після втрати своєї молоденької львівської сім’ї. Щоправда, спершу я потрапив до Новоайдара, до редакції районної газети. Протягом п’яти місяців секретарював там, освоюючи російську мову. Після галицького усталеного добробуту, національної визначеності та загальної доброзичливості, було мені тут не дуже затишно: жив на приватній квартирі; говорити доводилось виключно російською мовою; місцеві партапаратники, на відміну від львівських, були надміру бундючні, малокультурні, часто й зовсім брутальні. Зате прості люди, мої колеги по роботі, мешканці довколишніх сіл, особливо українських, виявились добрими, привітними та гостинними. З вдячністю й сумом згадую свого редактора Миколу Яковича Суворова, його заступника Василя Петровича Деніченка, кореспондента газети Вітю Черкашина – царство небесне всім трьом!
У листопаді шістдесят шостого мене запросили одразу в дві газети – обласну партійну «Прапор перемоги» та в новостворювану обласну «Молодогвардієць». До першої я не потрапив через свою позапартійність, а до другої пройшов, як то кажуть, одноголосно: добре володів українською мовою, був у комсомольському віці, заочно навчався на факультеті журналістики Львівського університету. Призначили мене заступником відповідального секретаря, дали ставку 100 карбованців, пообіцяли в майбутньому і квартиру. Щоправда, за умови, що в мене буде сім’я.
Перший номер новоствореної газети ми готували протягом цілого місяця, займаючи окремі вільні столи в обкомі комсомолу. А жив (вірніше, спав) я де прийдеться: у готелі, на вокзалі, у нових знайомих, на стільцях у редакції. І то – без прописки, майже півроку. Моїм побутом ніхто не цікавився, та і сам я цим не переймався – роботи було багато, газета забирала багато часу. Так тривало аж доти, доки я одружився з перекладачкою редакції Ліною Дробницькою. У неї була двокімнатна квартира, і жила вона в ній одна. Спершу подейкували, що я одружився на квартирі (це ті дівчата, які поклали, були, на мене око), а згодом повірили в нашу взаємну з Ліною любов. Своїм одруженням, до речі, ми відкрили список редакційних одружень, а народженням донечки Лесі – список новонароджених: Данилових, Ночовних, Вакуленків...
Луганськ, повторююсь, я не любив, і за найменшої нагоди мотався до Львова – провідати добрих друзів, малого сина Ігоря. Та поступово змирився з нелюбим містом, забував про його ворожий незатишок, бо в мене з’явилися друзі, і їх ставало все більше. Особливо прикипів серцем до редактора молодіжки Бориса Чумака, фотокореспондента Анатолія Толмачова, журналістів Григорія Кривця, Олександра Вакуленка, Якова Малахова, Григорія Рабиновича, Віталія Нємченка. З’явилися друзі й серед луганських місцевих літераторів – Віктор Гордєєв, Євген Марголіт, Григорій Половинко, Віра Шепель, Микола Мірошниченко, Віталій Кодолов, Іван Трохимчук, Анатолій Романенко, професійні письменники Микита Чернявський, Іван Савич, Тарас Рибас, Йосип Курлат... Товаришував я і з артистами Яном Тимошенком та Анатолієм Ревекою, із художниками і скульпторами Володимиром Лихоносовим, Ільком Овчаренком, Василем Орловим, Миколою Щербаковим. Вони, та ще новостворена сім’я, прив’язували мене до міста Луганська, яке чомусь переназивалося на Ворошиловград і знов на Луганськ. Тут я багато років підряд очолював обласне літературне об’єднання, тут мене було рекомендовано до Спілки письменників. Власне тут склалася моя літературна біографія. Тут, зрештою, я прожив близько сорока років – дві третини свого життя.
Нині я на пенсії, спочиваю, як образно кажуть, на лаврах. А насправді – бідую. Як і більшість подібних мені. Іноді я заздрю своїм друзям, які передчасно (або вчасно?) померли, і не зазнали мого «спочинку на лаврах». Але це так, між іншим.
На мою думку (може й помилкову), Луганськ, незважаючи на те, що за моєї пам’яті виріс удвічі, широко розбудувався, так і не став класичним містом, урбанізованим осередком культури, духовності, громадянського мирного співжиття сотень тисяч людей. Це засвідчили нещодавні виборчі баталії, це яскраво проявляється в нинішніх непевних буднях. Між великими групами людей, поділених на багатих і бідних, на правильних московських і неправильних київських православних, на східняків і західняків, «регіоналів» і «нашоукраїнців», на москалів і хохлів, з’явилися неприязнь або й відверта зловорожість. Не оминула ця біда і мене, бо де ж я подінуся, куди сховаюся від суспільних бур, політичних катаклізмів, економічних катастроф, «культурних» контрреволюцій?! Маючи усталені принципи, я вже не подам руки багатьом колишнім друзям і приятелям. Це не тріумф мого его, а скоріше втрата. Так, я втратив для себе колись любих моєму серцю Михайла Голубовича, народного артиста з антинародною ментальністю, й багатьох інших, менш іменитих, але однаково антинародних, налаштованих відверто проти мого кровного, українського, найдорожчого... За втратою дрібноти, на кшталт медведенків, дейнегіних, кривоносів, бєліків, я зовсім не шкодую: вони на своєму пеньку, я – на своїй гілочці. Так і має бути.
У результаті ж усього Луганськ став мені ще чужішим, ще обридливішим. Часом мені не хочеться виходити з квартири, доживати свій вік у чотирьох стінах своєї одинокості. Але якось переборюю себе, схоплююся з насидженого стільця і прагну вирватись на простори бодай і такого життя, яке є сьогодні, але яке не має бути таким уже завтра-позавтра. Переймаюся болями своїх співвітчизників, які не захотіли бути «козлами» у кошарі Януковича і кричать в обличчя тихоновим-єфремовим: «Сволота!». Їду в глибинні села, спілкуюся з різними людьми, розриваю своє хворе серце, але часом знаходжу і співчуття, і порозуміння. Поза межами Луганська, здебільшого в містечках і селах, добре розуміють мою українську мову, краще сприймають мої патріотичні вірші, шанують мене як письменника. Це приносить деяку полегкість.
А в Луганську, за поодинокими винятками, я почуваюся чужорідним елементом: мене обзивають «бандерівцем», криють блюзнірським ординсько-московським матом, погрожують побиттям тощо. І знову я ховаюся в незатишному й напівтемному своєму кабінеті – зализую душевні рани. Добре, що мені співчувають дружина, донька, собачки й котики. Добре, що в мене ще є чай та сигарети. Добре, що пенсію приносять вчасно. Славно, що нечисленні друзі, які не зрадили мене і нашу спільну Україну, час від часу допомагають мені матеріально, підтримують духовно.
Живу мрією про те, як наприкінці літа зберуся і поїду в рідне село на Сумщину, аби разом із земляками відзначити 340-річчя найдорожчої мені пракозацької Марківки.
2005
Уперше я потрапив до Луганська наприкінці шістдесят п’ятого року – проїздом зі Львова у село Штормове, куди переїхали із Сумщини мої сестра з дитиною та бабуся. Луганськ мене вразив своєю провінційністю та обдертістю, кричущою необлаштованістю в порівнянні не лише зі Львовом, але й з багатьма іншими містами, де мені довелося побувати. Залізничний вокзал – ворота або візитна картка міста – був прямим свідченням тупиковості всіх доріг, які вели сюди: сірість, тіснява, спричинена не надлишком життєвого вирування, а мізерною масштабністю всього оточення: вкриті курявою недовговічні дерева, прикляклі до землі хатки, дореволюційної побудови пакгаузи, незатишний зал чекання, непривітний ресторанчик, жодного таксі чи автобуса – один розсмиканий і затурканий трамвайчик. На ньому я проїхав-проторохтів через одноповерховий центр міста мимо претензійних будівель обкому партії, педагогічного університету – до сіренького, непоказного, як і все місто, автовокзалу. Після годинної колотнечі біля однієї-єдиної каси, голодний, виснажений, впхався до невеличкого автобуса невідомо якої марки. Якесь полегшення відчув уже за містом – степовий простір, блакитна стрічка Сіверського Дінця, обрамлена лісовими заростями, труби електростанції...
Ніколи не гадав, що доля закине мене в Луганськ назавжди, і то не колись, а вже через півроку, після втрати своєї молоденької львівської сім’ї. Щоправда, спершу я потрапив до Новоайдара, до редакції районної газети. Протягом п’яти місяців секретарював там, освоюючи російську мову. Після галицького усталеного добробуту, національної визначеності та загальної доброзичливості, було мені тут не дуже затишно: жив на приватній квартирі; говорити доводилось виключно російською мовою; місцеві партапаратники, на відміну від львівських, були надміру бундючні, малокультурні, часто й зовсім брутальні. Зате прості люди, мої колеги по роботі, мешканці довколишніх сіл, особливо українських, виявились добрими, привітними та гостинними. З вдячністю й сумом згадую свого редактора Миколу Яковича Суворова, його заступника Василя Петровича Деніченка, кореспондента газети Вітю Черкашина – царство небесне всім трьом!
У листопаді шістдесят шостого мене запросили одразу в дві газети – обласну партійну «Прапор перемоги» та в новостворювану обласну «Молодогвардієць». До першої я не потрапив через свою позапартійність, а до другої пройшов, як то кажуть, одноголосно: добре володів українською мовою, був у комсомольському віці, заочно навчався на факультеті журналістики Львівського університету. Призначили мене заступником відповідального секретаря, дали ставку 100 карбованців, пообіцяли в майбутньому і квартиру. Щоправда, за умови, що в мене буде сім’я.
Перший номер новоствореної газети ми готували протягом цілого місяця, займаючи окремі вільні столи в обкомі комсомолу. А жив (вірніше, спав) я де прийдеться: у готелі, на вокзалі, у нових знайомих, на стільцях у редакції. І то – без прописки, майже півроку. Моїм побутом ніхто не цікавився, та і сам я цим не переймався – роботи було багато, газета забирала багато часу. Так тривало аж доти, доки я одружився з перекладачкою редакції Ліною Дробницькою. У неї була двокімнатна квартира, і жила вона в ній одна. Спершу подейкували, що я одружився на квартирі (це ті дівчата, які поклали, були, на мене око), а згодом повірили в нашу взаємну з Ліною любов. Своїм одруженням, до речі, ми відкрили список редакційних одружень, а народженням донечки Лесі – список новонароджених: Данилових, Ночовних, Вакуленків...
Луганськ, повторююсь, я не любив, і за найменшої нагоди мотався до Львова – провідати добрих друзів, малого сина Ігоря. Та поступово змирився з нелюбим містом, забував про його ворожий незатишок, бо в мене з’явилися друзі, і їх ставало все більше. Особливо прикипів серцем до редактора молодіжки Бориса Чумака, фотокореспондента Анатолія Толмачова, журналістів Григорія Кривця, Олександра Вакуленка, Якова Малахова, Григорія Рабиновича, Віталія Нємченка. З’явилися друзі й серед луганських місцевих літераторів – Віктор Гордєєв, Євген Марголіт, Григорій Половинко, Віра Шепель, Микола Мірошниченко, Віталій Кодолов, Іван Трохимчук, Анатолій Романенко, професійні письменники Микита Чернявський, Іван Савич, Тарас Рибас, Йосип Курлат... Товаришував я і з артистами Яном Тимошенком та Анатолієм Ревекою, із художниками і скульпторами Володимиром Лихоносовим, Ільком Овчаренком, Василем Орловим, Миколою Щербаковим. Вони, та ще новостворена сім’я, прив’язували мене до міста Луганська, яке чомусь переназивалося на Ворошиловград і знов на Луганськ. Тут я багато років підряд очолював обласне літературне об’єднання, тут мене було рекомендовано до Спілки письменників. Власне тут склалася моя літературна біографія. Тут, зрештою, я прожив близько сорока років – дві третини свого життя.
Нині я на пенсії, спочиваю, як образно кажуть, на лаврах. А насправді – бідую. Як і більшість подібних мені. Іноді я заздрю своїм друзям, які передчасно (або вчасно?) померли, і не зазнали мого «спочинку на лаврах». Але це так, між іншим.
На мою думку (може й помилкову), Луганськ, незважаючи на те, що за моєї пам’яті виріс удвічі, широко розбудувався, так і не став класичним містом, урбанізованим осередком культури, духовності, громадянського мирного співжиття сотень тисяч людей. Це засвідчили нещодавні виборчі баталії, це яскраво проявляється в нинішніх непевних буднях. Між великими групами людей, поділених на багатих і бідних, на правильних московських і неправильних київських православних, на східняків і західняків, «регіоналів» і «нашоукраїнців», на москалів і хохлів, з’явилися неприязнь або й відверта зловорожість. Не оминула ця біда і мене, бо де ж я подінуся, куди сховаюся від суспільних бур, політичних катаклізмів, економічних катастроф, «культурних» контрреволюцій?! Маючи усталені принципи, я вже не подам руки багатьом колишнім друзям і приятелям. Це не тріумф мого его, а скоріше втрата. Так, я втратив для себе колись любих моєму серцю Михайла Голубовича, народного артиста з антинародною ментальністю, й багатьох інших, менш іменитих, але однаково антинародних, налаштованих відверто проти мого кровного, українського, найдорожчого... За втратою дрібноти, на кшталт медведенків, дейнегіних, кривоносів, бєліків, я зовсім не шкодую: вони на своєму пеньку, я – на своїй гілочці. Так і має бути.
У результаті ж усього Луганськ став мені ще чужішим, ще обридливішим. Часом мені не хочеться виходити з квартири, доживати свій вік у чотирьох стінах своєї одинокості. Але якось переборюю себе, схоплююся з насидженого стільця і прагну вирватись на простори бодай і такого життя, яке є сьогодні, але яке не має бути таким уже завтра-позавтра. Переймаюся болями своїх співвітчизників, які не захотіли бути «козлами» у кошарі Януковича і кричать в обличчя тихоновим-єфремовим: «Сволота!». Їду в глибинні села, спілкуюся з різними людьми, розриваю своє хворе серце, але часом знаходжу і співчуття, і порозуміння. Поза межами Луганська, здебільшого в містечках і селах, добре розуміють мою українську мову, краще сприймають мої патріотичні вірші, шанують мене як письменника. Це приносить деяку полегкість.
А в Луганську, за поодинокими винятками, я почуваюся чужорідним елементом: мене обзивають «бандерівцем», криють блюзнірським ординсько-московським матом, погрожують побиттям тощо. І знову я ховаюся в незатишному й напівтемному своєму кабінеті – зализую душевні рани. Добре, що мені співчувають дружина, донька, собачки й котики. Добре, що в мене ще є чай та сигарети. Добре, що пенсію приносять вчасно. Славно, що нечисленні друзі, які не зрадили мене і нашу спільну Україну, час від часу допомагають мені матеріально, підтримують духовно.
Живу мрією про те, як наприкінці літа зберуся і поїду в рідне село на Сумщину, аби разом із земляками відзначити 340-річчя найдорожчої мені пракозацької Марківки.
2005
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
