ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Тамара Шкіндер
2020.09.19 21:22
Прохолоди подих все єство відчує.
Десь луна озветься в сірих комишах.
Вітер в підворотні згодом заночує.
Сирістю підступно нагонивши страх.

Це іще не осінь - відлітає літо.
Мружить сонце очі в безлічі промінь.
Це не дощ, а мряка. І перепочити

Петро Скоропис
2020.09.19 17:36
Осінній вечір скромного, утім –
містечка, не байдужого до мапи
(топограф у азарті був, чи квапив
свої стосунки з дочкою судді).

Утомлений у витівках дивацтв,
бажає Простір збавитись одразу
тут величі, обмежуючи вас

Марія Дем'янюк
2020.09.19 15:30
На кінчиках пальців тополі
Вмостилось багряне сонце,
Проміння блискучо-червоне,
Відчинене в небі віконце.

І світом оцим милувалось,
Раділо рожеве серденько,
І ранечку ніжно всміхалось

Микола Соболь
2020.09.19 09:55
Я хочу – пролісків, а всюди лиш асфальт
з під нього в пекло лине навіть Лета.
Чи з розуму зійшла наша планета?
Брехня роїться між газетних шпальт…
Згущається із кожним днем пітьма.
Міліють наче ріки наші душі
і сонце землю все сильніше сушить,
здає

Ігор Шоха
2020.09.19 09:33
Світло є, а неучених – тьма.
Є кому у хаосі світити,
є кого сліпити, зокрема,
перлами богеми
у сучліті*.

Вже і генерація нова
копіює клони дієслова

Тетяна Левицька
2020.09.19 08:50
У нас все, нібито, гаразд,
біжу до тебе, як на свято.
Та сірі думи повсякчас
не хочуть в спокою лишати.
Як миші, сумніви гризуть,
в норі заховані зернини.
Дощей - печалі каламуть,
задуха в серця порожнині.

Сергій Губерначук
2020.09.19 08:36
До кожного подвір’я
дійшло таке повір’я:

"Коли відчинені ворота
чи хвірточка незамкнена,
а ніч повисла, як гризота,
і місяць мліє злякано,
то в тім дворі –

Віктор Кучерук
2020.09.19 07:00
Холодом повіяло зі сходу
На правобережні береги
І померкло сяйво небозводу,
І посутеніло навкруги.
Холодом повіяло зненацька
І завило голосом біди,
Наче знов порідшали козацькі
Чати там чи тут уже ряди.

Євген Федчук
2020.09.18 19:30
У степу широкім, вольнім козаки гуляли,
Серед степу, серед поля орду чатували.
Орда люта татарськая неспішно збиралась,
Чамбулами й загонами по ярах ховалась.
Як зібралося багато татарського війська,
Отоді уже всі разом в похід подалися.
Йшла орда в

Олександр Панін
2020.09.18 14:17
Ретельно Кат розмахує
сокирою,
Із ранку він ретельно
"працював",
На страту Блазня Катові
підкинули,
Він голову свою на пень
поклав!

Дума Козак
2020.09.18 10:23
Дивуй мене своєю добротою,
чарівністю своєю теж дивуй,
а восени весняною ходою
сюжет у бронзі раптом намалюй.

Дивуй завжди усмішкою своєю
і запахом, і смаком своїх губ,
і ніжністю з вечірньою зорею,

Тетяна Левицька
2020.09.18 10:03
Якби ж то можливо, туди повернутись,
де здерті колінця й у зачісці шпилька,
де серце гойдає минулі покути,
там висохла річка глибока, так мілко!

По шийку було, а сьогодні по литку,
і дуб постарів, і змужніли тополі.
Літа за вітрами промчали так ш

Іван Потьомкін
2020.09.18 09:45
По-літньому ще припікає сонце.
По селах християни картоплі копають,
Докупи зносять гарбузи, лущать квасолю,
Сухе бадилля палять...
...Не злічить роботи в полі й на городі,
Щоб не віддать морозам на поталу
Те, що на радість рясно так вродило.
Чом же

Сергій Губерначук
2020.09.18 08:42
Точиться той імпровіз
крізь натомлені очі акторів –
та бачимо рухи сталеві.

Довжиться ідіотизм
поза затиск тілес, вух та щелеп –
так Змій сучить яблуко Єві.

Ярослав Чорногуз
2020.09.18 05:42
Похмуро у Шотландії суворій,
Куди нас пойма Кам`янки веде.
Пейзаж північний навіває горе,
Там смерть життя забрала молоде.

«Софіївка», красою осіянна,
В частині цій пронизана наскрізь
Мотивами поезій Оссіана,

Віктор Кучерук
2020.09.17 18:36
Буває, мінорну тональність розмови
Розбавлять потроху мажорні лади, –
Суворість і ніжність звичайного слова
Найкраще віщує про долі завжди.
То серце випалює жалем тривога,
То спокій наповнить душі глибину, –
Мов сповіді тихі, люблю діалоги
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Публіцистика):

Оранжевый Олег Олег
2020.03.12

Тарас Ніхто
2020.01.18

Станіслав Настенко
2019.11.12

Юлія Савіцька
2019.04.01

Величко Анастасія
2019.01.16

Сергій Булат
2017.09.17

Ірина Вовк
2017.06.10






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Іван Низовий (1942 - 2011) / Публіцистика / "Там, де я ніколи не плакав" (2006)

 Я ТАК І НЕ СТАВ СВОЇМ
Луганськ, відверто кажучи, я не люблю. У ньому не знаходжу аніжоднісінького затишного куточка, де міг би відпочити душею, просто подихати свіжим повітрям, насолодитись тишею чи пташиним щебетом. У нечисленних парках і скверах явно не вистачає зручних лав, діючих фонтанів, зате повсюди, навіть на пішохідних алеях нахабно громоздяться пивні ятки, бари, кіоски. Надміру голосна й невибаглива музика відбиває найменше бажання залишитись тут на деякий час, аби подумати, помріяти, позгадувати та поспостерігати. Хочеться кудись втекти – на простір, у тишу, у благосне безгоміння. У крайньому випадку бодай хоч на мій квартал Зарічний – там спокійніше, вільніше, і за бажання можна усамітнитись у яру або лісосмузі.
Уперше я потрапив до Луганська наприкінці шістдесят п’ятого року – проїздом зі Львова у село Штормове, куди переїхали із Сумщини мої сестра з дитиною та бабуся. Луганськ мене вразив своєю провінційністю та обдертістю, кричущою необлаштованістю в порівнянні не лише зі Львовом, але й з багатьма іншими містами, де мені довелося побувати. Залізничний вокзал – ворота або візитна картка міста – був прямим свідченням тупиковості всіх доріг, які вели сюди: сірість, тіснява, спричинена не надлишком життєвого вирування, а мізерною масштабністю всього оточення: вкриті курявою недовговічні дерева, прикляклі до землі хатки, дореволюційної побудови пакгаузи, незатишний зал чекання, непривітний ресторанчик, жодного таксі чи автобуса – один розсмиканий і затурканий трамвайчик. На ньому я проїхав-проторохтів через одноповерховий центр міста мимо претензійних будівель обкому партії, педагогічного університету – до сіренького, непоказного, як і все місто, автовокзалу. Після годинної колотнечі біля однієї-єдиної каси, голодний, виснажений, впхався до невеличкого автобуса невідомо якої марки. Якесь полегшення відчув уже за містом – степовий простір, блакитна стрічка Сіверського Дінця, обрамлена лісовими заростями, труби електростанції...
Ніколи не гадав, що доля закине мене в Луганськ назавжди, і то не колись, а вже через півроку, після втрати своєї молоденької львівської сім’ї. Щоправда, спершу я потрапив до Новоайдара, до редакції районної газети. Протягом п’яти місяців секретарював там, освоюючи російську мову. Після галицького усталеного добробуту, національної визначеності та загальної доброзичливості, було мені тут не дуже затишно: жив на приватній квартирі; говорити доводилось виключно російською мовою; місцеві партапаратники, на відміну від львівських, були надміру бундючні, малокультурні, часто й зовсім брутальні. Зате прості люди, мої колеги по роботі, мешканці довколишніх сіл, особливо українських, виявились добрими, привітними та гостинними. З вдячністю й сумом згадую свого редактора Миколу Яковича Суворова, його заступника Василя Петровича Деніченка, кореспондента газети Вітю Черкашина – царство небесне всім трьом!
У листопаді шістдесят шостого мене запросили одразу в дві газети – обласну партійну «Прапор перемоги» та в новостворювану обласну «Молодогвардієць». До першої я не потрапив через свою позапартійність, а до другої пройшов, як то кажуть, одноголосно: добре володів українською мовою, був у комсомольському віці, заочно навчався на факультеті журналістики Львівського університету. Призначили мене заступником відповідального секретаря, дали ставку 100 карбованців, пообіцяли в майбутньому і квартиру. Щоправда, за умови, що в мене буде сім’я.
Перший номер новоствореної газети ми готували протягом цілого місяця, займаючи окремі вільні столи в обкомі комсомолу. А жив (вірніше, спав) я де прийдеться: у готелі, на вокзалі, у нових знайомих, на стільцях у редакції. І то – без прописки, майже півроку. Моїм побутом ніхто не цікавився, та і сам я цим не переймався – роботи було багато, газета забирала багато часу. Так тривало аж доти, доки я одружився з перекладачкою редакції Ліною Дробницькою. У неї була двокімнатна квартира, і жила вона в ній одна. Спершу подейкували, що я одружився на квартирі (це ті дівчата, які поклали, були, на мене око), а згодом повірили в нашу взаємну з Ліною любов. Своїм одруженням, до речі, ми відкрили список редакційних одружень, а народженням донечки Лесі – список новонароджених: Данилових, Ночовних, Вакуленків...
Луганськ, повторююсь, я не любив, і за найменшої нагоди мотався до Львова – провідати добрих друзів, малого сина Ігоря. Та поступово змирився з нелюбим містом, забував про його ворожий незатишок, бо в мене з’явилися друзі, і їх ставало все більше. Особливо прикипів серцем до редактора молодіжки Бориса Чумака, фотокореспондента Анатолія Толмачова, журналістів Григорія Кривця, Олександра Вакуленка, Якова Малахова, Григорія Рабиновича, Віталія Нємченка. З’явилися друзі й серед луганських місцевих літераторів – Віктор Гордєєв, Євген Марголіт, Григорій Половинко, Віра Шепель, Микола Мірошниченко, Віталій Кодолов, Іван Трохимчук, Анатолій Романенко, професійні письменники Микита Чернявський, Іван Савич, Тарас Рибас, Йосип Курлат... Товаришував я і з артистами Яном Тимошенком та Анатолієм Ревекою, із художниками і скульпторами Володимиром Лихоносовим, Ільком Овчаренком, Василем Орловим, Миколою Щербаковим. Вони, та ще новостворена сім’я, прив’язували мене до міста Луганська, яке чомусь переназивалося на Ворошиловград і знов на Луганськ. Тут я багато років підряд очолював обласне літературне об’єднання, тут мене було рекомендовано до Спілки письменників. Власне тут склалася моя літературна біографія. Тут, зрештою, я прожив близько сорока років – дві третини свого життя.
Нині я на пенсії, спочиваю, як образно кажуть, на лаврах. А насправді – бідую. Як і більшість подібних мені. Іноді я заздрю своїм друзям, які передчасно (або вчасно?) померли, і не зазнали мого «спочинку на лаврах». Але це так, між іншим.
На мою думку (може й помилкову), Луганськ, незважаючи на те, що за моєї пам’яті виріс удвічі, широко розбудувався, так і не став класичним містом, урбанізованим осередком культури, духовності, громадянського мирного співжиття сотень тисяч людей. Це засвідчили нещодавні виборчі баталії, це яскраво проявляється в нинішніх непевних буднях. Між великими групами людей, поділених на багатих і бідних, на правильних московських і неправильних київських православних, на східняків і західняків, «регіоналів» і «нашоукраїнців», на москалів і хохлів, з’явилися неприязнь або й відверта зловорожість. Не оминула ця біда і мене, бо де ж я подінуся, куди сховаюся від суспільних бур, політичних катаклізмів, економічних катастроф, «культурних» контрреволюцій?! Маючи усталені принципи, я вже не подам руки багатьом колишнім друзям і приятелям. Це не тріумф мого его, а скоріше втрата. Так, я втратив для себе колись любих моєму серцю Михайла Голубовича, народного артиста з антинародною ментальністю, й багатьох інших, менш іменитих, але однаково антинародних, налаштованих відверто проти мого кровного, українського, найдорожчого... За втратою дрібноти, на кшталт медведенків, дейнегіних, кривоносів, бєліків, я зовсім не шкодую: вони на своєму пеньку, я – на своїй гілочці. Так і має бути.
У результаті ж усього Луганськ став мені ще чужішим, ще обридливішим. Часом мені не хочеться виходити з квартири, доживати свій вік у чотирьох стінах своєї одинокості. Але якось переборюю себе, схоплююся з насидженого стільця і прагну вирватись на простори бодай і такого життя, яке є сьогодні, але яке не має бути таким уже завтра-позавтра. Переймаюся болями своїх співвітчизників, які не захотіли бути «козлами» у кошарі Януковича і кричать в обличчя тихоновим-єфремовим: «Сволота!». Їду в глибинні села, спілкуюся з різними людьми, розриваю своє хворе серце, але часом знаходжу і співчуття, і порозуміння. Поза межами Луганська, здебільшого в містечках і селах, добре розуміють мою українську мову, краще сприймають мої патріотичні вірші, шанують мене як письменника. Це приносить деяку полегкість.
А в Луганську, за поодинокими винятками, я почуваюся чужорідним елементом: мене обзивають «бандерівцем», криють блюзнірським ординсько-московським матом, погрожують побиттям тощо. І знову я ховаюся в незатишному й напівтемному своєму кабінеті – зализую душевні рани. Добре, що мені співчувають дружина, донька, собачки й котики. Добре, що в мене ще є чай та сигарети. Добре, що пенсію приносять вчасно. Славно, що нечисленні друзі, які не зрадили мене і нашу спільну Україну, час від часу допомагають мені матеріально, підтримують духовно.
Живу мрією про те, як наприкінці літа зберуся і поїду в рідне село на Сумщину, аби разом із земляками відзначити 340-річчя найдорожчої мені пракозацької Марківки.


2005







  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2019-10-24 20:45:38
Переглядів сторінки твору 217
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R1
* Народний рейтинг 0 / --  (6.065 / 6.53)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (5.264 / 5.79)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.773
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не оцінювати
Конкурси. Теми Соціально-громадська тематика
Еліта і псевдоеліта
Автор востаннє на сайті 2020.02.05 21:40
Автор у цю хвилину відсутній