ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Серго Сокольник
2020.04.06 20:48
Час наврочить сумні
Сірі ночі без ніжності губ,
І цокоче, і ні-
чим розвіяти пізню нудьгу...
Потаємно відкрий
Простір шафи минулих оман.
У шухлядці старій
(розбирать її часу нема,

Володимир Бойко
2020.04.06 18:52
Вихвалявся чорний Пень,
Що не вірить в чорний день,
Бо його, крутого Пня,
Аніщо не зупиня.

Та не варто було Пню
Отаку нести дурню.
Хтось недопалок лишив –

Роксолана Вірлан
2020.04.06 18:35
Розбуди мене теплими лисками
По чолі, по щоці та по рученці,
Коли росяні зорі ізвисока
На прокільчені трави обрушаться.

У маєвому мареві виспіє
Перша лілія, світ розлелечений
І розкліпнуться обрії виспані

Микола Дудар
2020.04.06 18:18
І де ж від усього ваш "інструмент"…
У якому ж оркестрі прописка?
Шляпу - додолу, пасаж... комплімент
І зіграв би на ньому - не близько…
Згоден, побуду простим глядачем
Зала, вогні, світанки предранні
Ритмічно до рим… і ладом тече
Оплески славні,

Микола Соболь
2020.04.06 18:02
Раніше курви працювали в лазні,
А нині – аташе, як не крути.
Прийшли до влади злодії та блазні,
Народу слуги, сепари, свати…

Наїлися по горло шоколаду?
Потрібні зміни і відразу – упс!
Враховуючи стан важкий громади,

Олександр Сушко
2020.04.06 10:19
Те, що вам зараз розкажу — велика таємниця. Тому мусите її тримати при собі до Страшного суду. Ну, а якщо нестерпно, аж до гикавки, закортить поділитися цим тягарем знань, — так і бути, благовіщайте, дозволяю. Але тільки власним дружинам і чоловікам,

Сергій Губерначук
2020.04.06 09:36
Зустрівши кілька снів, невидимих таких,
закутаних у превелебну ніч нечутно, –
на тиші днів нових, між проявів тонких,
радію світлу я і посміхаюсь чудно.

Достатньо вітру й трав, розпатланих по нім,
аби згадати все до кінчиків коріння,
коли конем-во

Алла Даниленко
2020.04.06 08:58
А наостанок я скажу:
Бувай, не обіцяй кохати!
Здається, з розуму зійшла,
Йду до найвищої розплати.

Як ти кохав! Але згубив.
І все навколо спорожніло.
Не в тому справа, що згубив.

Ярослав Чорногуз
2020.04.06 07:55
Укривши світ габою голубою,
Весна ішла у чарівній обнові…
А ми були, як лебеді, з тобою
В смарагдовому озері любові.

Його розхвилював бурхливий вітер –
Аж бризки золоті навкруг летіли.
І шал кохання підіймав над віти,

Віктор Кучерук
2020.04.06 05:01
Жар світання синизною
Освітляє височінь, –
Ти прощаєшся зі мною
Метушливо, наче тінь.
Від задухи меркнуть зорі
І здригаються серця, –
Ти зітхаєш сумно з хворим
Трохи виразом лиця.

Микола Соболь
2020.04.06 03:11
Усе впирається в межу:
Для відьми маю помело
І брагу хлопцям на село,
Ярке для клоуна шатро,
Для любки, звісно, пісню про…
А, що я дурню докажу?

Тому, ні доводів, ні фактів.

Володимир Бойко
2020.04.05 23:14
Суд його ловив, та не спіймав. Війна війною, а бізнес «по понятіям». Коли не знаєте, як робити, то робіть, як знаєте. Справжні шанувальники жінок менше як тричі не п’ють. Можна писати як на тверезу, так і на п’яну голову. Аби лиш голова бу

Микола Дудар
2020.04.05 20:15
Паралельні світи семи нотам дотичні…
Кілька кроків по всесвіту… Що я несу?
Це єдиний у нотах забутого звичай…
Потаємних думок - передбачений сум

Паралелі життя… та читав Сведенборга
Років сорок тому… запізнивсь посланець
Не до сну котру ніч, як по

Ніна Виноградська
2020.04.05 20:11
Було усяких у моїй державі,
Із заходу і сходу тут були.
Та ми в свої світлиці, Боже правий,
Чужинців вже на покуть привели!

А їм начхати на святі ікони,
На рушники, на хліб і на пісні.
Вони не мають честі, їх закони –

Тетяна Левицька
2020.04.05 19:43
Люби мене мовчки, коханий, люби,
хай тиша замре на півслові.
Лиш ніжності дотики, серця скарби,
платівки мелодій любові.

Всі зайві слова, тільки погляд зорить
в смарагдовім озері зримо.
Душа відлетіла за обрій на мить

Матвій Смірнов
2020.04.05 19:32
О мадам, як пасує вам ніжно-зелена маска ця,
Що підкреслює ваших очей дивовижний колір!
Потанцюймо - а сонце нехай собі опускається
На порожні макети вулиць, трамвайні колії
Без трамваїв, зачинені супермаркети,
На укриті травою футбольне поле і цвин
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Публіцистика):

Оранжевый Олег Олег
2020.03.12

Тарас Ріль
2020.01.18

Юлія Савіцька
2019.04.01

Величко Анастасія
2019.01.16

Сергій Булат
2017.09.17

Ірина Вовк
2017.06.10

Олександр Сушко
2017.03.14






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Іван Низовий (1942 - 2011) / Публіцистика / "Там, де я ніколи не плакав" (2006)

 Я ТАК І НЕ СТАВ СВОЇМ
Луганськ, відверто кажучи, я не люблю. У ньому не знаходжу аніжоднісінького затишного куточка, де міг би відпочити душею, просто подихати свіжим повітрям, насолодитись тишею чи пташиним щебетом. У нечисленних парках і скверах явно не вистачає зручних лав, діючих фонтанів, зате повсюди, навіть на пішохідних алеях нахабно громоздяться пивні ятки, бари, кіоски. Надміру голосна й невибаглива музика відбиває найменше бажання залишитись тут на деякий час, аби подумати, помріяти, позгадувати та поспостерігати. Хочеться кудись втекти – на простір, у тишу, у благосне безгоміння. У крайньому випадку бодай хоч на мій квартал Зарічний – там спокійніше, вільніше, і за бажання можна усамітнитись у яру або лісосмузі.
Уперше я потрапив до Луганська наприкінці шістдесят п’ятого року – проїздом зі Львова у село Штормове, куди переїхали із Сумщини мої сестра з дитиною та бабуся. Луганськ мене вразив своєю провінційністю та обдертістю, кричущою необлаштованістю в порівнянні не лише зі Львовом, але й з багатьма іншими містами, де мені довелося побувати. Залізничний вокзал – ворота або візитна картка міста – був прямим свідченням тупиковості всіх доріг, які вели сюди: сірість, тіснява, спричинена не надлишком життєвого вирування, а мізерною масштабністю всього оточення: вкриті курявою недовговічні дерева, прикляклі до землі хатки, дореволюційної побудови пакгаузи, незатишний зал чекання, непривітний ресторанчик, жодного таксі чи автобуса – один розсмиканий і затурканий трамвайчик. На ньому я проїхав-проторохтів через одноповерховий центр міста мимо претензійних будівель обкому партії, педагогічного університету – до сіренького, непоказного, як і все місто, автовокзалу. Після годинної колотнечі біля однієї-єдиної каси, голодний, виснажений, впхався до невеличкого автобуса невідомо якої марки. Якесь полегшення відчув уже за містом – степовий простір, блакитна стрічка Сіверського Дінця, обрамлена лісовими заростями, труби електростанції...
Ніколи не гадав, що доля закине мене в Луганськ назавжди, і то не колись, а вже через півроку, після втрати своєї молоденької львівської сім’ї. Щоправда, спершу я потрапив до Новоайдара, до редакції районної газети. Протягом п’яти місяців секретарював там, освоюючи російську мову. Після галицького усталеного добробуту, національної визначеності та загальної доброзичливості, було мені тут не дуже затишно: жив на приватній квартирі; говорити доводилось виключно російською мовою; місцеві партапаратники, на відміну від львівських, були надміру бундючні, малокультурні, часто й зовсім брутальні. Зате прості люди, мої колеги по роботі, мешканці довколишніх сіл, особливо українських, виявились добрими, привітними та гостинними. З вдячністю й сумом згадую свого редактора Миколу Яковича Суворова, його заступника Василя Петровича Деніченка, кореспондента газети Вітю Черкашина – царство небесне всім трьом!
У листопаді шістдесят шостого мене запросили одразу в дві газети – обласну партійну «Прапор перемоги» та в новостворювану обласну «Молодогвардієць». До першої я не потрапив через свою позапартійність, а до другої пройшов, як то кажуть, одноголосно: добре володів українською мовою, був у комсомольському віці, заочно навчався на факультеті журналістики Львівського університету. Призначили мене заступником відповідального секретаря, дали ставку 100 карбованців, пообіцяли в майбутньому і квартиру. Щоправда, за умови, що в мене буде сім’я.
Перший номер новоствореної газети ми готували протягом цілого місяця, займаючи окремі вільні столи в обкомі комсомолу. А жив (вірніше, спав) я де прийдеться: у готелі, на вокзалі, у нових знайомих, на стільцях у редакції. І то – без прописки, майже півроку. Моїм побутом ніхто не цікавився, та і сам я цим не переймався – роботи було багато, газета забирала багато часу. Так тривало аж доти, доки я одружився з перекладачкою редакції Ліною Дробницькою. У неї була двокімнатна квартира, і жила вона в ній одна. Спершу подейкували, що я одружився на квартирі (це ті дівчата, які поклали, були, на мене око), а згодом повірили в нашу взаємну з Ліною любов. Своїм одруженням, до речі, ми відкрили список редакційних одружень, а народженням донечки Лесі – список новонароджених: Данилових, Ночовних, Вакуленків...
Луганськ, повторююсь, я не любив, і за найменшої нагоди мотався до Львова – провідати добрих друзів, малого сина Ігоря. Та поступово змирився з нелюбим містом, забував про його ворожий незатишок, бо в мене з’явилися друзі, і їх ставало все більше. Особливо прикипів серцем до редактора молодіжки Бориса Чумака, фотокореспондента Анатолія Толмачова, журналістів Григорія Кривця, Олександра Вакуленка, Якова Малахова, Григорія Рабиновича, Віталія Нємченка. З’явилися друзі й серед луганських місцевих літераторів – Віктор Гордєєв, Євген Марголіт, Григорій Половинко, Віра Шепель, Микола Мірошниченко, Віталій Кодолов, Іван Трохимчук, Анатолій Романенко, професійні письменники Микита Чернявський, Іван Савич, Тарас Рибас, Йосип Курлат... Товаришував я і з артистами Яном Тимошенком та Анатолієм Ревекою, із художниками і скульпторами Володимиром Лихоносовим, Ільком Овчаренком, Василем Орловим, Миколою Щербаковим. Вони, та ще новостворена сім’я, прив’язували мене до міста Луганська, яке чомусь переназивалося на Ворошиловград і знов на Луганськ. Тут я багато років підряд очолював обласне літературне об’єднання, тут мене було рекомендовано до Спілки письменників. Власне тут склалася моя літературна біографія. Тут, зрештою, я прожив близько сорока років – дві третини свого життя.
Нині я на пенсії, спочиваю, як образно кажуть, на лаврах. А насправді – бідую. Як і більшість подібних мені. Іноді я заздрю своїм друзям, які передчасно (або вчасно?) померли, і не зазнали мого «спочинку на лаврах». Але це так, між іншим.
На мою думку (може й помилкову), Луганськ, незважаючи на те, що за моєї пам’яті виріс удвічі, широко розбудувався, так і не став класичним містом, урбанізованим осередком культури, духовності, громадянського мирного співжиття сотень тисяч людей. Це засвідчили нещодавні виборчі баталії, це яскраво проявляється в нинішніх непевних буднях. Між великими групами людей, поділених на багатих і бідних, на правильних московських і неправильних київських православних, на східняків і західняків, «регіоналів» і «нашоукраїнців», на москалів і хохлів, з’явилися неприязнь або й відверта зловорожість. Не оминула ця біда і мене, бо де ж я подінуся, куди сховаюся від суспільних бур, політичних катаклізмів, економічних катастроф, «культурних» контрреволюцій?! Маючи усталені принципи, я вже не подам руки багатьом колишнім друзям і приятелям. Це не тріумф мого его, а скоріше втрата. Так, я втратив для себе колись любих моєму серцю Михайла Голубовича, народного артиста з антинародною ментальністю, й багатьох інших, менш іменитих, але однаково антинародних, налаштованих відверто проти мого кровного, українського, найдорожчого... За втратою дрібноти, на кшталт медведенків, дейнегіних, кривоносів, бєліків, я зовсім не шкодую: вони на своєму пеньку, я – на своїй гілочці. Так і має бути.
У результаті ж усього Луганськ став мені ще чужішим, ще обридливішим. Часом мені не хочеться виходити з квартири, доживати свій вік у чотирьох стінах своєї одинокості. Але якось переборюю себе, схоплююся з насидженого стільця і прагну вирватись на простори бодай і такого життя, яке є сьогодні, але яке не має бути таким уже завтра-позавтра. Переймаюся болями своїх співвітчизників, які не захотіли бути «козлами» у кошарі Януковича і кричать в обличчя тихоновим-єфремовим: «Сволота!». Їду в глибинні села, спілкуюся з різними людьми, розриваю своє хворе серце, але часом знаходжу і співчуття, і порозуміння. Поза межами Луганська, здебільшого в містечках і селах, добре розуміють мою українську мову, краще сприймають мої патріотичні вірші, шанують мене як письменника. Це приносить деяку полегкість.
А в Луганську, за поодинокими винятками, я почуваюся чужорідним елементом: мене обзивають «бандерівцем», криють блюзнірським ординсько-московським матом, погрожують побиттям тощо. І знову я ховаюся в незатишному й напівтемному своєму кабінеті – зализую душевні рани. Добре, що мені співчувають дружина, донька, собачки й котики. Добре, що в мене ще є чай та сигарети. Добре, що пенсію приносять вчасно. Славно, що нечисленні друзі, які не зрадили мене і нашу спільну Україну, час від часу допомагають мені матеріально, підтримують духовно.
Живу мрією про те, як наприкінці літа зберуся і поїду в рідне село на Сумщину, аби разом із земляками відзначити 340-річчя найдорожчої мені пракозацької Марківки.


2005







  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2019-10-24 20:45:38
Переглядів сторінки твору 123
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R1
* Народний рейтинг 0 / --  (6.065 / 6.53)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (5.264 / 5.79)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.773
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не оцінювати
Конкурси. Теми Соціально-громадська тематика
Еліта і псевдоеліта
Автор востаннє на сайті 2020.02.05 21:40
Автор у цю хвилину відсутній