Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.08.05
21:37
Ешелон довжелезний. «Телячі» вагони.
По півсотні у кожнім невинних людей.
Чи із розуму це, чи з якихось агоній,
чи від вбивчих якихось примарних ідей?!
Виселенцями стали вкраїнські селяни,
що одвіку трудились на рідній землі.
А тепер конвоїри зухв
По півсотні у кожнім невинних людей.
Чи із розуму це, чи з якихось агоній,
чи від вбивчих якихось примарних ідей?!
Виселенцями стали вкраїнські селяни,
що одвіку трудились на рідній землі.
А тепер конвоїри зухв
2026.08.05
16:32
Притулюся тобі до плеча, у смиренні притихну,
І бажання незмінності впреться кутом у висок.
Загустілим повітрям ухватиться порція вдиху,
Та у шелесті ранку відчується часу пісок.
Дай не знати коли і куди розійдуться дороги.
І не відати де і кому об
І бажання незмінності впреться кутом у висок.
Загустілим повітрям ухватиться порція вдиху,
Та у шелесті ранку відчується часу пісок.
Дай не знати коли і куди розійдуться дороги.
І не відати де і кому об
2026.08.05
13:59
Так цілий світ для тебе замалий.
Нікуди не подінешся від себе.
Проб'ється вірш крізь серце запальний,
Тікаючи від ницого вертепу.
Усі маршрути поведуть не в Рим,
А в точку відбуття, у точку пустки.
Втомився без надії херувим.
Немає в болю жодної в
Нікуди не подінешся від себе.
Проб'ється вірш крізь серце запальний,
Тікаючи від ницого вертепу.
Усі маршрути поведуть не в Рим,
А в точку відбуття, у точку пустки.
Втомився без надії херувим.
Немає в болю жодної в
2026.08.05
12:51
Ця оповідь – спроба зазирнути за завісу сухої історичної хроніки. Мені хотілося показати стародавню Александрію 48 року до н.е. періоду цариці Клеопатри та римського імператора Юлія Цезаря як живий організм: з її шумом порту, запахами нільського мулу, роз
2026.08.05
11:36
Тобі написала б я, милий, листа,
та знаю, що він до Едему не дійде.
Від кірки до кірки мене прочитав,
а я нашвидку пролистала деінде.
Залишив на спомин багато чого,
ще більше забрав у мутне потойбіччя —
пів світу і ластівку серця мого,
та знаю, що він до Едему не дійде.
Від кірки до кірки мене прочитав,
а я нашвидку пролистала деінде.
Залишив на спомин багато чого,
ще більше забрав у мутне потойбіччя —
пів світу і ластівку серця мого,
2026.08.05
09:49
мене тримали і тримають
наївні ревнощі твої
мов декадентські ледь
міщанські втім
тендітні фрукти
ледь зіпсовані із краю
не зовсім навіть
мазохізм чи фемінізм
наївні ревнощі твої
мов декадентські ледь
міщанські втім
тендітні фрукти
ледь зіпсовані із краю
не зовсім навіть
мазохізм чи фемінізм
2026.08.05
05:58
З часів обтесаних чепіг
Цей край благословен, -
Стоїть на пагорбах своїх
Мій Вишгород здавен.
З глибин століть і дотепер
Нічому не скоривсь, -
Не обвалився він униз,
А в товщу хмар встромивсь.
Цей край благословен, -
Стоїть на пагорбах своїх
Мій Вишгород здавен.
З глибин століть і дотепер
Нічому не скоривсь, -
Не обвалився він униз,
А в товщу хмар встромивсь.
2026.08.05
00:56
Змикає туго в коло Уробороса -
безвісний Архітектор снів і проявів -
і того, хто пророчить певно й голосно,
і того, хто частується напоями,
і того, хто для шляху ще не збуджений -
а збудиться колись - це точно станеться -
і, хай він мислить нині
безвісний Архітектор снів і проявів -
і того, хто пророчить певно й голосно,
і того, хто частується напоями,
і того, хто для шляху ще не збуджений -
а збудиться колись - це точно станеться -
і, хай він мислить нині
2026.08.04
21:35
Ні доказів, ні печатки —
струна впізнає струну.
Почнімо усе спочатку —
від магії чи від сну.
Від кроку, що був назустріч,
від подиху, що, як шовк.
Хай часоплину всупереч
струна впізнає струну.
Почнімо усе спочатку —
від магії чи від сну.
Від кроку, що був назустріч,
від подиху, що, як шовк.
Хай часоплину всупереч
2026.08.04
20:06
У саду медово пахне втома,
Яблука налиті до країв.
Лампами червоними удома
Запалають у полоні снів.
Йде по стиглій ниві з блиском серпик,
Хилить вправно до землі стебло.
Як остання нота літа, серпень
Яблука налиті до країв.
Лампами червоними удома
Запалають у полоні снів.
Йде по стиглій ниві з блиском серпик,
Хилить вправно до землі стебло.
Як остання нота літа, серпень
2026.08.04
17:38
Заблукали хасиди в Путивлі.
Там однакові навіть будівлі.
То й ходили між них,
І нових, і старих,
І проґавили осінь в Путивлі.
Засудили хасида у Мінську
За символіку проукраїнську.
Там однакові навіть будівлі.
То й ходили між них,
І нових, і старих,
І проґавили осінь в Путивлі.
Засудили хасида у Мінську
За символіку проукраїнську.
2026.08.04
16:35
коли нема про що писати-
пиши хоч ні про шо,
бо головне то сам процес,
як той казав - війна фігня,
ну а маневри - головне!
та все ж,
не прагни світ змінити,
бо вже відомо всім,
пиши хоч ні про шо,
бо головне то сам процес,
як той казав - війна фігня,
ну а маневри - головне!
та все ж,
не прагни світ змінити,
бо вже відомо всім,
2026.08.04
13:01
вона сидітиме сумна
тарас чубай собі співа
і ти співаєш із чубаєм
у заворушливих тонах
серпневий ранок між атак
і серпокрили ще ганяють
у небі чистім аж до краю
літає тополиний пух
тарас чубай собі співа
і ти співаєш із чубаєм
у заворушливих тонах
серпневий ранок між атак
і серпокрили ще ганяють
у небі чистім аж до краю
літає тополиний пух
2026.08.04
13:00
Здіймусь я на пагорб величний
І хліба з росою вкушу.
Нехай мене тиша покличе
В безодню озер і дощу.
Нехай мене кличе безмовність,
Нехай мене кличе печаль,
Немов недописана повість,
І хліба з росою вкушу.
Нехай мене тиша покличе
В безодню озер і дощу.
Нехай мене кличе безмовність,
Нехай мене кличе печаль,
Немов недописана повість,
2026.08.04
10:32
Ольга Фадєєва (1906-1986)
Давно вам, друзі, всім відомо,
що днів у тижні рівно сім,
але найкращий, звісно, – сьомий,
він посміхається усім!
Бо неділя – це вітанки
Давно вам, друзі, всім відомо,
що днів у тижні рівно сім,
але найкращий, звісно, – сьомий,
він посміхається усім!
Бо неділя – це вітанки
2026.08.04
09:20
А за вітром, ще до снігу,
Перед тінню на світанку,
Яскравіше світла ночі,
Більше снігу довгим ранком,
Вище лісу, там де вечір
У сльоті! Гучніше смерті!-
Як згадаєш розпізнаєш,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Перед тінню на світанку,
Яскравіше світла ночі,
Більше снігу довгим ранком,
Вище лісу, там де вечір
У сльоті! Гучніше смерті!-
Як згадаєш розпізнаєш,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.09.04
2025.08.19
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Василь Буколик /
Проза
Вацлав Гавел. Зустріч із Горбачовим
Урешті він приїхав, і я полегшено зітхнув: журналістам випала цікавіша розвага, ніж вислуховувати від мене те, що вони самі раніше десь написали.
Я мешкаю неподалік празького Національного театру, зараз пів на десяту вечора, жодного журналіста поруч немає, і я виходжу прогулятися зі своїм собакою. І що ж бачу? Нескінченні вервечки припаркованих розкішних автівок, сила-силенна поліціянтів, осяйний Національний театр! Відразу розумію ситуацію: Горбачов дивиться виставу. Мене охоплює допитливість (я, бачте, за натурою роззява), і прямую до Національного театру. Завдяки собаці, який торує мені дорогу, пробиваюся в перший ряд. Стою, чекаю – вистава повинна от-от закінчитися. Спостерігаю, слухаю людей навколо. Це випадкові перехожі, зовсім не організована публіка, але й не люди, які прийшли сюди зумисне, аби побачити Горбачова, – це просто такі самі роззяви, як я, котрі йшли з одного шинка до іншого, помітили якесь пожвавлення і з цікавості зупинилися. Вони кидають купу саркастичних зауваг, передусім на адресу довгих шеренг таємних агентів, що ніяк на це не реагують (напевне, їм заборонили провокувати будь-які конфлікти, котрі б могли затьмарити візит).
Нарешті! Раптове пожвавлення в лавах поліціянтів, спалахують фари автівок, заводяться мотори, з театру виходять високопоставлені особи. І, як ніде нічого, іде він сам! Поруч нього Раїса, довкола в’ються агенти.
І тут на мене очікує перший сюрприз: усі ці цинічні й іронічні жартівники, які ще зовсім недавно нещадно знущалися з державців та їхніх охоронців, раптово – наче за змахом чарівної палички – перетворюються на захоплену, несамовито бурхливу юрбу, вони прориваються вперед, аби зуміти помахати головному державцеві.
Звісно, про жодну «вічну дружбу з Радянським Союзом» не йшлося. У цьому було щось набагато небезпечніше: люди вітають чоловіка, про якого думають, що він привіз їм свободу.
Через це я засумував, і мені спало на гадку, що цей народ ніщо не навчить: адже він вже стільки разів скеровував свої сподівання на якусь зовнішню силу, очікуючи, що вона розв’яже за нього всі його проблеми, стільки разів гірко розчаровувався і мусив визнати, що ніхто не допоможе йому, окрім нього самого, – і от ізнову та сама помилка! Та сам ілюзія! Схоже, вони й справді вірять, що Горбачов приїхав сюди визволити їх від Гусака!
А цар-реформатор тимчасом наближався до того місця, де стояв я. Невисокий і кремезний, такий собі симпатичний м’ячик (можливо, він лише здавався таким поруч зі своїми могутніми охоронцями), він мав трохи розгублений і безпорадний вигляд, усміхався – як мені здалося – щиро і махав нам якось по-змовницькому, причому сливе кожному з нас окремо і кожному – персонально. І тут новий сюрприз: раптом мені стало жаль його.
Я уявив собі його життя: навкруги цілий день малосимпатичні фізіономії охоронців, програма напевне щонайнапруженіша, безкінечні зустріч, промови й переговори, необхідність бесідувати з безліччю людей, пам’ятати їх усіх, відрізняти одне від одного, нескінченно промовляти щось дотепне й одночасно правильне, за що світ, очікуючи сенсацій, не міг би вхопитись, аби використати це якимось чином супроти нього, необхідність безнастанно усміхатися і відвідувати, от як сьогодні, всілякі вистави… а він, замість цього, напевне волів би відпочити… та ще й випити після такого тяжкого дня не можна!
Але я швидко пригнітив свій жаль. Я сказав собі: він сам цього хотів. Він знав, що на нього чекає.
Отже, такий спосіб життя йому до вподоби, інакше він не став би на цей шлях. Я заборонив собі співчувати йому і роздратовано прикрикнув на самого себе: не вподібнюйся до всіх цих західних простаків, які тануть, наче снігова баба в печі, варто лише якомусь східному державцеві обдарувати їх чарівливою усмішкою! Будь реалістом і поводься згідно з тими реалістичними оцінками, які ти тут цілі три дні розгортав перед іноземними журналістами!
Горбачов, людина, що так хвалила у Празі один із найгірших урядів, які мала ця країна протягом сучасної історії, крокує зовсім поруч мене, махає, дружно усміхається, – і раптом мені здається, що він махає саме мені й усміхається теж мені.
І третя несподіванка: зненацька я усвідомлюю, що моя чемність, яка велить мені відповісти на привітання, виявилася вправнішою за мої політологічні міркування – я розгублено піднімаю руку і махаю у відповідь.
М’ячик укотився у свій лімузин і помчав у ньому зі стокілометровою швидкістю геть. Юрма розходиться, люди – цілком буденно – тягнуться в шинки, куди вони й прямували, коли спіткали цей атракціон.
Я з собакою йду додому, замислюючись про самого себе.
І тут настає час четвертої й останньої несподіванки: я зовсім не докоряю собі за своє несміливе змахування рукою. Я дійсно не маю жодної причини не відповісти на привітання освіченого царя!
Адже це дві різні речі – відповісти на його привітання і відхреститися од власної відповідальності, перекладаючи цей тягар на його плечі.
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Вацлав Гавел. Зустріч із Горбачовим
Переклав Василь Білоцерківський
Візит царя-реформатора в губернію, де, завдяки втручанню його попередника, урядують контрреформатори, мав вигляд події – принаймні на рівні очікування – настільки пікантної, що до Праги з’їхалася небачена кількість журналістів. Але якщо вони прибули вчасно, то цар-реформатор змушував себе чекати. Тому кореспонденти вбивали час по-різному, зокрема – зустрічаючись із дисидентами. У мене їх перебували десятки; усі питали, що я думаю про нового царя, і мені було страшенно незручно без кінця повторювати одні й ті самі слова, тим більше, що я не знаходив у них нічого оригінального: що би я не вимовляв, у мені відразу з’являлося відчуття, ніби я вже десь чув це або читав. Нічого дивного: сьогодні у світі немає людини, про яку говорили б більше, отож ніяка це не чудасія: усе, що можна про нього сказати, вже хтось колись сказав.
Урешті він приїхав, і я полегшено зітхнув: журналістам випала цікавіша розвага, ніж вислуховувати від мене те, що вони самі раніше десь написали.
Я мешкаю неподалік празького Національного театру, зараз пів на десяту вечора, жодного журналіста поруч немає, і я виходжу прогулятися зі своїм собакою. І що ж бачу? Нескінченні вервечки припаркованих розкішних автівок, сила-силенна поліціянтів, осяйний Національний театр! Відразу розумію ситуацію: Горбачов дивиться виставу. Мене охоплює допитливість (я, бачте, за натурою роззява), і прямую до Національного театру. Завдяки собаці, який торує мені дорогу, пробиваюся в перший ряд. Стою, чекаю – вистава повинна от-от закінчитися. Спостерігаю, слухаю людей навколо. Це випадкові перехожі, зовсім не організована публіка, але й не люди, які прийшли сюди зумисне, аби побачити Горбачова, – це просто такі самі роззяви, як я, котрі йшли з одного шинка до іншого, помітили якесь пожвавлення і з цікавості зупинилися. Вони кидають купу саркастичних зауваг, передусім на адресу довгих шеренг таємних агентів, що ніяк на це не реагують (напевне, їм заборонили провокувати будь-які конфлікти, котрі б могли затьмарити візит).
Нарешті! Раптове пожвавлення в лавах поліціянтів, спалахують фари автівок, заводяться мотори, з театру виходять високопоставлені особи. І, як ніде нічого, іде він сам! Поруч нього Раїса, довкола в’ються агенти.
І тут на мене очікує перший сюрприз: усі ці цинічні й іронічні жартівники, які ще зовсім недавно нещадно знущалися з державців та їхніх охоронців, раптово – наче за змахом чарівної палички – перетворюються на захоплену, несамовито бурхливу юрбу, вони прориваються вперед, аби зуміти помахати головному державцеві.
Звісно, про жодну «вічну дружбу з Радянським Союзом» не йшлося. У цьому було щось набагато небезпечніше: люди вітають чоловіка, про якого думають, що він привіз їм свободу.
Через це я засумував, і мені спало на гадку, що цей народ ніщо не навчить: адже він вже стільки разів скеровував свої сподівання на якусь зовнішню силу, очікуючи, що вона розв’яже за нього всі його проблеми, стільки разів гірко розчаровувався і мусив визнати, що ніхто не допоможе йому, окрім нього самого, – і от ізнову та сама помилка! Та сам ілюзія! Схоже, вони й справді вірять, що Горбачов приїхав сюди визволити їх від Гусака!
А цар-реформатор тимчасом наближався до того місця, де стояв я. Невисокий і кремезний, такий собі симпатичний м’ячик (можливо, він лише здавався таким поруч зі своїми могутніми охоронцями), він мав трохи розгублений і безпорадний вигляд, усміхався – як мені здалося – щиро і махав нам якось по-змовницькому, причому сливе кожному з нас окремо і кожному – персонально. І тут новий сюрприз: раптом мені стало жаль його.
Я уявив собі його життя: навкруги цілий день малосимпатичні фізіономії охоронців, програма напевне щонайнапруженіша, безкінечні зустріч, промови й переговори, необхідність бесідувати з безліччю людей, пам’ятати їх усіх, відрізняти одне від одного, нескінченно промовляти щось дотепне й одночасно правильне, за що світ, очікуючи сенсацій, не міг би вхопитись, аби використати це якимось чином супроти нього, необхідність безнастанно усміхатися і відвідувати, от як сьогодні, всілякі вистави… а він, замість цього, напевне волів би відпочити… та ще й випити після такого тяжкого дня не можна!
Але я швидко пригнітив свій жаль. Я сказав собі: він сам цього хотів. Він знав, що на нього чекає.
Отже, такий спосіб життя йому до вподоби, інакше він не став би на цей шлях. Я заборонив собі співчувати йому і роздратовано прикрикнув на самого себе: не вподібнюйся до всіх цих західних простаків, які тануть, наче снігова баба в печі, варто лише якомусь східному державцеві обдарувати їх чарівливою усмішкою! Будь реалістом і поводься згідно з тими реалістичними оцінками, які ти тут цілі три дні розгортав перед іноземними журналістами!
Горбачов, людина, що так хвалила у Празі один із найгірших урядів, які мала ця країна протягом сучасної історії, крокує зовсім поруч мене, махає, дружно усміхається, – і раптом мені здається, що він махає саме мені й усміхається теж мені.
І третя несподіванка: зненацька я усвідомлюю, що моя чемність, яка велить мені відповісти на привітання, виявилася вправнішою за мої політологічні міркування – я розгублено піднімаю руку і махаю у відповідь.
М’ячик укотився у свій лімузин і помчав у ньому зі стокілометровою швидкістю геть. Юрма розходиться, люди – цілком буденно – тягнуться в шинки, куди вони й прямували, коли спіткали цей атракціон.
Я з собакою йду додому, замислюючись про самого себе.
І тут настає час четвертої й останньої несподіванки: я зовсім не докоряю собі за своє несміливе змахування рукою. Я дійсно не маю жодної причини не відповісти на привітання освіченого царя!
Адже це дві різні речі – відповісти на його привітання і відхреститися од власної відповідальності, перекладаючи цей тягар на його плечі.
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
