Переклав Василь Білоцерківський

Візит царя-реформатора в губернію, де, завдяки втручанню його попередника, урядують контрреформатори, мав вигляд події – принаймні на рівні очікування – настільки пікантної, що до Праги з’їхалася небачена кількість журналістів. Але якщо вони прибули вчасно, то цар-реформатор змушував себе чекати. Тому кореспонденти вбивали час по-різному, зокрема – зустрічаючись із дисидентами. У мене їх перебували десятки; усі питали, що я думаю про нового царя, і мені було страшенно незручно без кінця повторювати одні й ті самі слова, тим більше, що я не знаходив у них нічого оригінального: що би я не вимовляв, у мені відразу з’являлося відчуття, ніби я вже десь чув це або читав. Нічого дивного: сьогодні у світі немає людини, про яку говорили б більше, отож ніяка це не чудасія: усе, що можна про нього сказати, вже хтось колись сказав.
Урешті він приїхав, і я полегшено зітхнув: журналістам випала цікавіша розвага, ніж вислуховувати від мене те, що вони самі раніше десь написали.
Я мешкаю неподалік празького Національного театру, зараз пів на десяту вечора, жодного журналіста поруч немає, і я виходжу прогулятися зі своїм собакою. І що ж бачу? Нескінченні вервечки припаркованих розкішних автівок, сила-силенна поліціянтів, осяйний Національний театр! Відразу розумію ситуацію: Горбачов дивиться виставу. Мене охоплює допитливість (я, бачте, за натурою роззява), і прямую до Національного театру. Завдяки собаці, який торує мені дорогу, пробиваюся в перший ряд. Стою, чекаю – вистава повинна от-от закінчитися. Спостерігаю, слухаю людей навколо. Це випадкові перехожі, зовсім не організована публіка, але й не люди, які прийшли сюди зумисне, аби побачити Горбачова, – це просто такі самі роззяви, як я, котрі йшли з одного шинка до іншого, помітили якесь пожвавлення і з цікавості зупинилися. Вони кидають купу саркастичних зауваг, передусім на адресу довгих шеренг таємних агентів, що ніяк на це не реагують (напевне, їм заборонили провокувати будь-які конфлікти, котрі б могли затьмарити візит).
Нарешті! Раптове пожвавлення в лавах поліціянтів, спалахують фари автівок, заводяться мотори, з театру виходять високопоставлені особи. І, як ніде нічого, іде він сам! Поруч нього Раїса, довкола в’ються агенти.
І тут на мене очікує перший сюрприз: усі ці цинічні й іронічні жартівники, які ще зовсім недавно нещадно знущалися з державців та їхніх охоронців, раптово – наче за змахом чарівної палички – перетворюються на захоплену, несамовито бурхливу юрбу, вони прориваються вперед, аби зуміти помахати головному державцеві.
Звісно, про жодну «вічну дружбу з Радянським Союзом» не йшлося. У цьому було щось набагато небезпечніше: люди вітають чоловіка, про якого думають, що він привіз їм свободу.
Через це я засумував, і мені спало на гадку, що цей народ ніщо не навчить: адже він вже стільки разів скеровував свої сподівання на якусь зовнішню силу, очікуючи, що вона розв’яже за нього всі його проблеми, стільки разів гірко розчаровувався і мусив визнати, що ніхто не допоможе йому, окрім нього самого, – і от ізнову та сама помилка! Та сам ілюзія! Схоже, вони й справді вірять, що Горбачов приїхав сюди визволити їх від Гусака!
А цар-реформатор тимчасом наближався до того місця, де стояв я. Невисокий і кремезний, такий собі симпатичний м’ячик (можливо, він лише здавався таким поруч зі своїми могутніми охоронцями), він мав трохи розгублений і безпорадний вигляд, усміхався – як мені здалося – щиро і махав нам якось по-змовницькому, причому сливе кожному з нас окремо і кожному – персонально. І тут новий сюрприз: раптом мені стало жаль його.
Я уявив собі його життя: навкруги цілий день малосимпатичні фізіономії охоронців, програма напевне щонайнапруженіша, безкінечні зустріч, промови й переговори, необхідність бесідувати з безліччю людей, пам’ятати їх усіх, відрізняти одне від одного, нескінченно промовляти щось дотепне й одночасно правильне, за що світ, очікуючи сенсацій, не міг би вхопитись, аби використати це якимось чином супроти нього, необхідність безнастанно усміхатися і відвідувати, от як сьогодні, всілякі вистави… а він, замість цього, напевне волів би відпочити… та ще й випити після такого тяжкого дня не можна!
Але я швидко пригнітив свій жаль. Я сказав собі: він сам цього хотів. Він знав, що на нього чекає.
Отже, такий спосіб життя йому до вподоби, інакше він не став би на цей шлях. Я заборонив собі співчувати йому і роздратовано прикрикнув на самого себе: не вподібнюйся до всіх цих західних простаків, які тануть, наче снігова баба в печі, варто лише якомусь східному державцеві обдарувати їх чарівливою усмішкою! Будь реалістом і поводься згідно з тими реалістичними оцінками, які ти тут цілі три дні розгортав перед іноземними журналістами!
Горбачов, людина, що так хвалила у Празі один із найгірших урядів, які мала ця країна протягом сучасної історії, крокує зовсім поруч мене, махає, дружно усміхається, – і раптом мені здається, що він махає саме мені й усміхається теж мені.
І третя несподіванка: зненацька я усвідомлюю, що моя чемність, яка велить мені відповісти на привітання, виявилася вправнішою за мої політологічні міркування – я розгублено піднімаю руку і махаю у відповідь.
М’ячик укотився у свій лімузин і помчав у ньому зі стокілометровою швидкістю геть. Юрма розходиться, люди – цілком буденно – тягнуться в шинки, куди вони й прямували, коли спіткали цей атракціон.
Я з собакою йду додому, замислюючись про самого себе.
І тут настає час четвертої й останньої несподіванки: я зовсім не докоряю собі за своє несміливе змахування рукою. Я дійсно не маю жодної причини не відповісти на привітання освіченого царя!
Адже це дві різні речі – відповісти на його привітання і відхреститися од власної відповідальності, перекладаючи цей тягар на його плечі.