"За останні декілька днів ви стали для мене дорожчою за всіх на світі", – ключова фраза, довкола якої, як на мене, обертаються події у кінофільмі Ельдара Рязанова "Службовий роман", сказана героєм актора Андрія Мягкова – Анатолієм Єфремовичем Новосельцевим – Людмилі Прокоф’ївні Калугіній (актриса Аліса Фрейндліх) у момент, наближений до кульмінації кінострічки, видається для мене дуже привабливою і душевно відчутною, аби поговорити про цей фільм, ще раз згадавши і подумавши принагідно, раз у раз ставлячи собі питання: чому радянське кіно не вельми-то й радувало нас ліричними комедіями?

Саме до жанру ліричної комедії я відніс би "Службовий роман", хоча, здавалося б, "Іронія долі або…", поставлена тим же режисером, як на мене, скоріше мелодрама. І хоча "там" і "там" – happy end (у "Службовому романі" він нарочито підкреслений словами на повний екран, що через 9 місяців у сім’ї Новосельцевих було вже три хлопчики), але справа не в тім. Дещо комічне саме (початкове) становище кожного з персонажів. Кожен має свою ідею фікс, яка протягом певного часу зазнала певних змін. І змін теж дещо комічного характеру.

Калугіна Людмила Прокоф’ївна (36 років), незаміжня, директор великого статистичного закладу. Принципова. Серйозно ставиться до своєї роботи. Для інших – "зациклена". "Приходить у свій кабінет раніше від всіх і йде з нього пізніше за всіх", що викликає у більшості співробітників сміх, жарти і кепкування – але здебільшого – це страх, це почуття страху виразити своє пряме ставлення до свого директора як до людини. Вбачаючи в Калугіній свого прямого начальника, вони поза очі ніжно називають її "наша мимра". А в неї своє життя з глибокою душевною раною – десь посередині чи збоку! – колись вона любила. А тепер? Строгий костюм. Окуляри у товстій немодній оправі, зализане назад, мов у старої, волосся…

Самохвалов (актор Олег Басілашвілі) – заступник Калугіної. Вибився в люди. Посів вакантне місце. Кар’єрист. Грається в багату людину. І це теж смішно (до речі, прізвище говорить саме за себе), адже всі ці історії з листами, підмовляннями Новосельцева "приударити за Калугіною", щоб отримати місце начальника відділу – на рівні пліток, які точаться в будь-якому нашому колективі. Звичайно, для Калугіної – це трагедія, але це вже лірика, про яку ми поговоримо пізніше.

Рижова Ольга Петрівна (актриса Світлана Немоляєва). Жінка, обтяжена життям, яке душевно полегшується з появою Самохвалова і ще більше обважнюється з його підлою зрадою. І знову – постійні проштовхування в електричках (живе за містом) і плітки про те, "як можна! Сину 14 років. Чудовий чоловік! Можливість їздити на курорти!" А вона живе любов’ю, своєю…

Новосельцев Анатолій Єфремович – "холостяк з двома дітьми" – так характеризує його Вірочка, секретар Калугіної, коли та наводить про нього довідки. Посередній статистичний працівник, який піддається на умовляння Самохвалова, а врешті не стільки "поправляє своє матеріальне становище", скільки закохується у нову, досі незнану і небачену, вродливу, модну, розумну жінку. І немає нічого більш повчального, стосовно цього образу, як вистраждане вміння відстоювати свою любов, свої погляди на любов…

І, нарешті, Вірочка – здавалося б, дещо відособлений образ у цій когорті, але ні, ні, ні. "Вірочко, ви все про всіх знаєте…" – багатозначно каже директриса. "У мене така професія…" – без особливого застереження відповідає та. "Хорошенька, як всі жінки і допитлива, як усі секретарші," – так зазначає автор п’єси (за якою вже пізніше було знято цей фільм) Еміль Брагінський у короткій довідці на початку. І, мабуть, недарма. Адже вона вчить усіх жити (хоча у самої не все так просто у стосунках із черговими коханцями), і це теж смішно. І не в останню чергу тому, що в цій ролі виступила чудова актриса Лія Ахеджакова – та, що "в усіх ролях однакова", але вона…

Не знаю, чи варто описувати події, які відбулися і не відбулися у фільмі, – усі його бачили і знають. Гадаю, що на закінчення досить поділитися деякими думками, які випливають самі собою.

Автори сценарію Еміль Брагінський і Ельдар Рязанов (останній – режисер-постановник) дуже багато підмітили і зафіксували так, щоб мої (наші) враження від фільму були якомога сильнішими і довшими у часі. І, звичайно, це трапилося не без допомоги операторів і чудової роботи художника-постановника. Адже всі події відбуваються в деякому статистичному закладі, досить повторювано (прийшли на роботу – пішли з роботи) приблизно протягом тижня в часі: від чого виникає деяка театралізованість обстановки, де рух не так вже й легко, здавалося б, можна підловити, він розсіяний, змашинований, від чого міг би взагалі і не відбуватися.

Героїв усього шестеро. (До речі, забув до ряду згадати ще одну героїню Шурочку, робота якої (профспілкової діячки) полягала у збиранні коштів на дні народження, свята, похорони (живих людей) та на повчання різних Рижових, які зійшли з трудової колії через свої несерйозні душевні роздирання. Але це вже не суть важливо). Важливо, що в мене складається враження, що події проходять у великому колективі, де кожен епізод – нюанс великої гри.

Звичайно, погано, що плівка Шосткінська, але добре, що звернень "Товарищи!" набагато менше, ніж в інших фільмах того часу. Добре, що я від самого словосполучення "Службовий роман" згадую своє дитинство, коли важко було дістати зайвого квиточка, коли протискувався між дорослих, і сідав з роззявленим ротом комусь на руки, Боярку і дерева високі-високі в цвіту.

P.S. І завжди музика, незалежно від того – були то пісні у виконанні А. Фрейндліх чи поезія, що завжди вдало лягала на мелодію, нагадувала про невиправну ліричність "наших" комедій…

Червень 1994 р., Київ

"…життя з глибокою душевною раною –
десь посередині чи збоку!"
Сергій Губерначук

Поранене життя

Так посередині, чи збоку?
Чи поступово, чи з наскоку?
З життям сумісна все ж? Чи ні?
Чи в білім світі, чи в труні?

І рана ця у нас в житті,
в житті в гріхах і в каятті,
або в житті без каяття…
Невже оце і є життя?

І рана в центрі – рана в серці,
що п’є відерце за відерцем
кров нашу. Кров та витікає
відразу – серце ж рану має.

А рана на периферії –
то рана в нервах, рана в мріях.
Наносить рани нам буття.
Поранене усе життя.

Ольга Діденко-Шипкова,
10 січня 2020 р., Київ
__________________________________
"…події, які відбулися і не відбулися…"
Сергій Губерначук

Ты согласись: не всё, что состоялось,
навечно в нашей памяти осталось.
Но часто помнит то, что не сбылось,
и без чего всё в жизни обошлось,
но без чего на жизни есть прореха.

Когда желают в жизни нам успеха,
успех сквозь ту прореху выпадает.
Он где-то на обочине страдает,
и фактом совершившимся не станет.
Прореха есть – и жизнь тебя обманет.

Ольга Діденко-Шипкова,
10 січня 2020 р., Київ
__________________________________
"Кожен має свою ідею фікс..."
Сергій Губерначук

Ідея-фікс

У кожного своя ідея-фікс.
І кожен сам в собі її годує.
Вона у когось – потойбічний Стікс,
що хвилями вогню свого чарує,
але була пожежею і є…
Ідея-фікс – ідея навіжена.
Вона з’їдає душу, розум п’є,
і обпікає полум’ям шаленим.
Вона як той нікчемний злий тарган,
засів що в мозку, як солдат в окопі,
але завжди готова на таран
в усій несамовитості і злобі.
Ідея-фікс – цунамі-ураган –
і той до неба хвилю підіймає.
Ідея-фікс бушує як буран…
Вона в безодню – з нами – поринає.
Ідея-фікс у кожного своя,
і вибухне вона от-от фугасом:
– На цій війні командувати я
повинна! І війна ця – в вас – не згасне!

Ольга Діденко-Шипкова,
10 січня 2020 р., Київ
__________________________________
"…вистраждане вміння відстоювати свою любов,
свої погляди на любов…"
Сергій Губерначук

Не циники будут на душу влиять…
Не стану души своей им отдавать…
Ведь выжгут до пепла, в песок разотрут.
Не дать это сделать – огромнейший труд…

Хоть душу готова пред всеми раскрыть,
не каждого в душу могу я впустить.
Кому-то – лишь издали часть уделю.
Я знаю любовь, потому что люблю.

Люблю! Потому и смогу отстоять
Любовь! Я её не желаю терять…
Любовь Бог не делит! Любовь умножает!
На всех нас любви этой Божьей хватает.

Любви моей тоже даст Бог умножаться.
Страданья придут… Мне ль на них обижаться?!
Любовь и в страданиях не прекращается:
в страданьях любовь только лишь закаляется…

Коль гибнет любовь – не страданья то были,
а лишь суета… Сами мы погубили
любовь суетой, отношеньем циничным…
Любовь не желает к тому быть привычной.
Она не способна со всем этим жить.
Господь, помоги мне любовь сохранить!

Ольга Діденко-Шипкова,
25 січня 2020 р., Київ