
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
у вертоград* розкішний,
бо не тобі в розмай
кров'ю писала вірші.
Небо і два крила,
в сонячному катрені —
ДНК уплела
в райдужні гобелени.
Ми шукаємо ритми, що розламують ніші.
Ми шукаємо сенсу у грудах каміння.
У стихії шукаємо знаків творіння.
У безликості прагнем побачить обличчя.
І порядок у хаосі, в темряві - свічі.
раюючи, бо завтра утече,
а з абрикос медових спозарання
гарячий липень пироги спече.
Посушить стиглі яблука і груші
на бурштиново-запашний узвар,
задухмяніє пелюстками ружі
в кропиві та бузині
дозрівають пелехаті
чорнобривці запашні.
На порозі чорний вужик
примостився спочивать.
Квітнуть мальви, маки, ружі —
Лише в своїх дружин, –
Дбайливі однолюби
Додому йдуть з гостин.
Хоч ген затишна гавань,
А тут – низенький тин, –
Наліво, чи направо,
Не зверне ні один.
Зріднилось з путіним лайно.
І як воно – смердючі дні
Вовтузитися у лайні.
Відомі істини прості –
З лайном поріднені глисти.
І путін теж – огидний глист,
у кожній - ти ... в нейронах і аксонах
той погляд ще невинної дитини,
та пристрасть у найпотаємних зонах.
Мов не живу без цього всі ці ночі,
розірваних думок збираю зграю,
і розумію, що напевно хочу
тебе і жити,
Невідчутна і ледь жива.
І траві цій ніщо не указ,
Вона дивиться в нас і про нас.
Ця трава - ніби вічне зерно,
Що проб'є асфальт все одно.
Я маю час на кілька чарок й автопрокат
У Альбукерке
Знову мчав я край доріг, самоти я шукав, як міг
Незалежності від сцен і глядачів
У Альбукерке
Мабуть, що від того зятя клятого дісталось?
А та плаче: - Справді, клятий! Він мене покинув!
Не поглянув, що у мене на руках дитина!
- Треба ж було добре, доню ще тоді дивитись,
То не довелось би нині тобі і
Щось із Сарасате .
А поки ви настроюєте скрипку,
Оповім, як довелось почуть про вас уперше.
...За обідом, який завжди передував уроку,
Учителька івриту у диптиху про Гріга
Порадила змінити Швейцера на Перельмана.
Я зн
Гомінка ріка,
Виглядають спозарана
Хлопця-козака.
Почалася косовиця,
А тебе нема, –
Покажися-обізвися
Хоч би крадькома.
Глибинних вод, потоків, бурунів,
Пропав у невідомості, що нині
Диктує нам свій первозданний гнів,
Який нам світить із очей вогнів.
Цей текст не є сакральним чи пророчим,
Він народився у боях терзань
Виросли дзвіночки сині,
І голівками хитають,
Дзвоном бджілок відганяють.
Прилетів сердитий джміль:
"Чути дзвін ваш звідусіль!"
Не дзвенять вже ті, співають,
На гостину бджіл скликають.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Про найвдалішу ліричну комедію радянських часів
Саме до жанру ліричної комедії я відніс би "Службовий роман", хоча, здавалося б, "Іронія долі або…", поставлена тим же режисером, як на мене, скоріше мелодрама. І хоча "там" і "там" – happy end (у "Службовому романі" він нарочито підкреслений словами на повний екран, що через 9 місяців у сім’ї Новосельцевих було вже три хлопчики), але справа не в тім. Дещо комічне саме (початкове) становище кожного з персонажів. Кожен має свою ідею фікс, яка протягом певного часу зазнала певних змін. І змін теж дещо комічного характеру.
Калугіна Людмила Прокоф’ївна (36 років), незаміжня, директор великого статистичного закладу. Принципова. Серйозно ставиться до своєї роботи. Для інших – "зациклена". "Приходить у свій кабінет раніше від всіх і йде з нього пізніше за всіх", що викликає у більшості співробітників сміх, жарти і кепкування – але здебільшого – це страх, це почуття страху виразити своє пряме ставлення до свого директора як до людини. Вбачаючи в Калугіній свого прямого начальника, вони поза очі ніжно називають її "наша мимра". А в неї своє життя з глибокою душевною раною – десь посередині чи збоку! – колись вона любила. А тепер? Строгий костюм. Окуляри у товстій немодній оправі, зализане назад, мов у старої, волосся…
Самохвалов (актор Олег Басілашвілі) – заступник Калугіної. Вибився в люди. Посів вакантне місце. Кар’єрист. Грається в багату людину. І це теж смішно (до речі, прізвище говорить саме за себе), адже всі ці історії з листами, підмовляннями Новосельцева "приударити за Калугіною", щоб отримати місце начальника відділу – на рівні пліток, які точаться в будь-якому нашому колективі. Звичайно, для Калугіної – це трагедія, але це вже лірика, про яку ми поговоримо пізніше.
Рижова Ольга Петрівна (актриса Світлана Немоляєва). Жінка, обтяжена життям, яке душевно полегшується з появою Самохвалова і ще більше обважнюється з його підлою зрадою. І знову – постійні проштовхування в електричках (живе за містом) і плітки про те, "як можна! Сину 14 років. Чудовий чоловік! Можливість їздити на курорти!" А вона живе любов’ю, своєю…
Новосельцев Анатолій Єфремович – "холостяк з двома дітьми" – так характеризує його Вірочка, секретар Калугіної, коли та наводить про нього довідки. Посередній статистичний працівник, який піддається на умовляння Самохвалова, а врешті не стільки "поправляє своє матеріальне становище", скільки закохується у нову, досі незнану і небачену, вродливу, модну, розумну жінку. І немає нічого більш повчального, стосовно цього образу, як вистраждане вміння відстоювати свою любов, свої погляди на любов…
І, нарешті, Вірочка – здавалося б, дещо відособлений образ у цій когорті, але ні, ні, ні. "Вірочко, ви все про всіх знаєте…" – багатозначно каже директриса. "У мене така професія…" – без особливого застереження відповідає та. "Хорошенька, як всі жінки і допитлива, як усі секретарші," – так зазначає автор п’єси (за якою вже пізніше було знято цей фільм) Еміль Брагінський у короткій довідці на початку. І, мабуть, недарма. Адже вона вчить усіх жити (хоча у самої не все так просто у стосунках із черговими коханцями), і це теж смішно. І не в останню чергу тому, що в цій ролі виступила чудова актриса Лія Ахеджакова – та, що "в усіх ролях однакова", але вона…
Не знаю, чи варто описувати події, які відбулися і не відбулися у фільмі, – усі його бачили і знають. Гадаю, що на закінчення досить поділитися деякими думками, які випливають самі собою.
Автори сценарію Еміль Брагінський і Ельдар Рязанов (останній – режисер-постановник) дуже багато підмітили і зафіксували так, щоб мої (наші) враження від фільму були якомога сильнішими і довшими у часі. І, звичайно, це трапилося не без допомоги операторів і чудової роботи художника-постановника. Адже всі події відбуваються в деякому статистичному закладі, досить повторювано (прийшли на роботу – пішли з роботи) приблизно протягом тижня в часі: від чого виникає деяка театралізованість обстановки, де рух не так вже й легко, здавалося б, можна підловити, він розсіяний, змашинований, від чого міг би взагалі і не відбуватися.
Героїв усього шестеро. (До речі, забув до ряду згадати ще одну героїню Шурочку, робота якої (профспілкової діячки) полягала у збиранні коштів на дні народження, свята, похорони (живих людей) та на повчання різних Рижових, які зійшли з трудової колії через свої несерйозні душевні роздирання. Але це вже не суть важливо). Важливо, що в мене складається враження, що події проходять у великому колективі, де кожен епізод – нюанс великої гри.
Звичайно, погано, що плівка Шосткінська, але добре, що звернень "Товарищи!" набагато менше, ніж в інших фільмах того часу. Добре, що я від самого словосполучення "Службовий роман" згадую своє дитинство, коли важко було дістати зайвого квиточка, коли протискувався між дорослих, і сідав з роззявленим ротом комусь на руки, Боярку і дерева високі-високі в цвіту.
P.S. І завжди музика, незалежно від того – були то пісні у виконанні А. Фрейндліх чи поезія, що завжди вдало лягала на мелодію, нагадувала про невиправну ліричність "наших" комедій…
Червень 1994 р., Київ
"…життя з глибокою душевною раною –
десь посередині чи збоку!"
Сергій Губерначук
Поранене життя
Так посередині, чи збоку?
Чи поступово, чи з наскоку?
З життям сумісна все ж? Чи ні?
Чи в білім світі, чи в труні?
І рана ця у нас в житті,
в житті в гріхах і в каятті,
або в житті без каяття…
Невже оце і є життя?
І рана в центрі – рана в серці,
що п’є відерце за відерцем
кров нашу. Кров та витікає
відразу – серце ж рану має.
А рана на периферії –
то рана в нервах, рана в мріях.
Наносить рани нам буття.
Поранене усе життя.
Ольга Діденко-Шипкова,
10 січня 2020 р., Київ
__________________________________
"…події, які відбулися і не відбулися…"
Сергій Губерначук
Ты согласись: не всё, что состоялось,
навечно в нашей памяти осталось.
Но часто помнит то, что не сбылось,
и без чего всё в жизни обошлось,
но без чего на жизни есть прореха.
Когда желают в жизни нам успеха,
успех сквозь ту прореху выпадает.
Он где-то на обочине страдает,
и фактом совершившимся не станет.
Прореха есть – и жизнь тебя обманет.
Ольга Діденко-Шипкова,
10 січня 2020 р., Київ
__________________________________
"Кожен має свою ідею фікс..."
Сергій Губерначук
Ідея-фікс
У кожного своя ідея-фікс.
І кожен сам в собі її годує.
Вона у когось – потойбічний Стікс,
що хвилями вогню свого чарує,
але була пожежею і є…
Ідея-фікс – ідея навіжена.
Вона з’їдає душу, розум п’є,
і обпікає полум’ям шаленим.
Вона як той нікчемний злий тарган,
засів що в мозку, як солдат в окопі,
але завжди готова на таран
в усій несамовитості і злобі.
Ідея-фікс – цунамі-ураган –
і той до неба хвилю підіймає.
Ідея-фікс бушує як буран…
Вона в безодню – з нами – поринає.
Ідея-фікс у кожного своя,
і вибухне вона от-от фугасом:
– На цій війні командувати я
повинна! І війна ця – в вас – не згасне!
Ольга Діденко-Шипкова,
10 січня 2020 р., Київ
__________________________________
"…вистраждане вміння відстоювати свою любов,
свої погляди на любов…"
Сергій Губерначук
Не циники будут на душу влиять…
Не стану души своей им отдавать…
Ведь выжгут до пепла, в песок разотрут.
Не дать это сделать – огромнейший труд…
Хоть душу готова пред всеми раскрыть,
не каждого в душу могу я впустить.
Кому-то – лишь издали часть уделю.
Я знаю любовь, потому что люблю.
Люблю! Потому и смогу отстоять
Любовь! Я её не желаю терять…
Любовь Бог не делит! Любовь умножает!
На всех нас любви этой Божьей хватает.
Любви моей тоже даст Бог умножаться.
Страданья придут… Мне ль на них обижаться?!
Любовь и в страданиях не прекращается:
в страданьях любовь только лишь закаляется…
Коль гибнет любовь – не страданья то были,
а лишь суета… Сами мы погубили
любовь суетой, отношеньем циничным…
Любовь не желает к тому быть привычной.
Она не способна со всем этим жить.
Господь, помоги мне любовь сохранить!
Ольга Діденко-Шипкова,
25 січня 2020 р., Київ
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)