ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Віктор Кучерук
2024.03.19 05:44
Чайка жалібно кигиче,
Тоскно квилить і кричить, –
Ухватила в дзьоб добичу,
А та вирвалася вмить.
І безслідно зникла в морі –
Розчинилася, мов сіль, –
Квилить чайка вбита горем
Й обирає ще раз ціль…

Ніна Виноградська
2024.03.18 21:11
Рецензія на поетичну збірку Миколи Грицая "Під музику дощу") Буває так, коли тебе зачепить за живе чиєсь слово і ти уже знаходишся у його колі, воно невидимими нитками тримає тебе на відстані і ти не можеш звільнитися від нього, а заглиблюєшся все бі

Іван Потьомкін
2024.03.18 13:46
Вавілонський Талмуд випадає з рук, коментарі Раші не западають у серце, приказки ефіопські припадають пилом…
Тільки-но включу телевізор, муляє серце од болю... І промовляє 94-им Псаломом:

«Допоки злочинці радітимуть?
Базікають, промовляють чванливо з

Леся Горова
2024.03.18 08:49
Поміж ромашок-штор
Світла холодний проблиск.
Над хутряним пальтом
Профілю ніжний обрис.

Витонченим пучком
Коси тримають "краби".
Стверджує щось кивком,

Віктор Кучерук
2024.03.18 05:40
Защеміло серце від сигналу
Про атаку декількох ракет, -
Ці тривоги вже мене дістали
Більше, ніж слабкий імунітет.
Поглядаю боязко на вікна
За якими, злу наперекір,
Світле небо, ніби поле плідне,
Вабить погляд урожаєм зір.

Микола Соболь
2024.03.18 05:14
Після слів: «Сьогодні прибирання» –
тут безсилий, навіть лисий чорт,
трутнем не лежати на дивані
з глянцевим журналом «Все про спорт».
Бджілкою літаю по квартирі,
віхтиком стираю пил та бруд,
а жона рахує:
…три, чотири,

Артур Курдіновський
2024.03.18 01:03
У пульсі відіб'ється кожна мить,
Покрита чорним простирадлом ночі.
Немов сліпий, будиночок стоїть,
Де чорні вікна - виколоті очі.

Лише мовчання, як густа смола...
Ось блискавка. Ось дощ... Та все замало.
Розбиті долі та уламки скла

Володимир Бойко
2024.03.18 00:16
Гроші від торгівлі нафтою пахнуть на диво бездоганно. Коли у політиків мовкне розум, говорять гармати. Тим, хто перекроює кордони, треба розкроїти голову. Коли тузом стає шестірка – усі козирі зарання биті. У гіганта мислі усе інше мізерне.

Оксана Дністран
2024.03.17 19:32
Коли сказав мені «перетерпи»,
Мене накрила пелена тривоги.
Летіли коні туги у степи.
Душею йшла навпомацки до Нього.

Як прошептав настійливо «пробач»,
Засумнівалась – як таке пробачить?
Летіли коні спротиву навскач.

Іван Потьомкін
2024.03.17 18:57
Не застують мені Юдейські гори,
Ні мінарети аж до піднебесся,
Бо ти в моєму серці, Україно,
Буттям твоїм прохромлений увесь я .
У такт і радощам, і клопотам твоїм
Воно вистукує ще й думу потаємну,
Прадавню думу на любов взаємну:
Як Україна на сто в

Козак Дума
2024.03.17 18:45
Чи можна, люди, все оте простити,
що чинять нелюди на зболеній землі?!.
Як гинуть мирні жителі і діти
у хижих скрутлях «братньої» петлі…

Хто має право підло забирати
життя других, якого не давав?
Зробити це не вправі навіть мати,

Світлана Пирогова
2024.03.17 18:06
У час стрімкий , шалений, час смартфонів
Спілкуємось частіше в Інтернеті.
Ніяких не існує нам кордонів.
Людина, мов незвідана планета.
Пізнати, зрозуміти її важко,
А ще й на відстані такій великій.
Це ж ніби в небесах літає пташка,
Удалині тріпочут

Євген Федчук
2024.03.17 15:28
Прокинься синку! Час уже вставати! –
Крізь сон все ж мамин голос долетів-
Ти ж до Гелону нині їдеш з татом!
Вставай! Ти ж сам поїхати хотів.
Сон враз пропав. Хлопчина підхопився.
Ледь не проспав. Хоч не змикав очей
Але під ранок сну таки скорився.

Олександр Сушко
2024.03.17 15:23
Переважна більшість людей не знає як пишуться закони, хто і як їх насправді приймає. Приходять раз на кілька років до виборчих урн, кинули папірця з прізвищами уподобаних улюбленців та й усе. Але законодавство має свою специфіку та правила. Перший раз я

Юрій Гундарєв
2024.03.17 11:22
Чомусь на Галину Украйну не поширюється вимога: публікувати за добу в режимі «афішувати публікацію» не більше, ніж один твір! Майже щодня бачу аж кілька її шедеврів, яких, до речі, практично ніхто й не читає. Та сама історія, що й з Олександром Сушком:

Микола Соболь
2024.03.17 06:49
Спаде вода і знову будуть луки,
травою освіжиться оболонь.
Настане час, візьму сюди онуків,
нехай нап’юся сонця із долонь.
Бо, що вони у стольнім граді бачать?
Куди не кинеш оком скрізь асфальт.
Чи, то пощезла нація козача,
чи душі скам’яніли на ба
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Меланія Дереза
2024.02.08

Ольга Чернетка
2023.12.19

Галюся Чудак
2023.11.15

Лінь Лінь
2023.10.26

Світлана Луценко
2023.07.27

Гельґа Простотакі
2023.07.15

Ліанна Ракурс
2023.05.29






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Тетяна Роса (1964) / Проза

 Фантомний біль дицентри
Образ твору Вітаю вас, Лікарю… О, який ви сьогодні зосереджений… Наче я гордіїв вузол і вам треба вирішити, розплутувати чи розрубати… Лікарю, а ви знаєте, що ви – павук? Па-а-ву-у-у-к… Павучок…. Павучище! Ні-ні, не ображайтесь, бо я теж павук… а-а-а… ні-і-і, я павучиха… Ну чому «павучиха»? Яке неоковирне слово… можна ж було «павучиця» назвати… Та байдуже, все одно всі навколо – па-ву-ки. Не вірите? Це тому що не бачите. А я бачу. Весь людський світ – суцільна павутина. Та ні, я не про інтернет… хоча і про нього теж. І взагалі я не про павутину, а про павуків. Вони виплітають павутинки геть до усього. Павутинки до естетичних уподобань, павутинки до їжі, павутинки до інших істот: людей там, чи кицьок, чи папужок... павутинки до ідей… Павутинки-павутинки-павутинки… Котрісь з них назавжди, котрісь тимчасові… Одні – улюблені, інші – ненависні… Але це омана, Лікарю. Улюблене і ненависне запросто може помінятись місцями… Це тому що і те, і інше п’є з наших сердець, а ми весь час шукаємо, чим їх наповнювати, бо спустошення – то для серця страшна річ… Ми втомлюємось від цих пошуків. І якщо улюблене не відгукується у такі хвилини і не допомагає, не дарує нам ні тепла, ні світла – воно поступово стає ненависним. Але у ненависного теж є тепло і світло. І коли воно нам їх дарує – це завжди неочікувано. Але так буває. І тоді ми змінюємо своє ставлення. А буває так, що наче й не змінюємо, кажемо «ненавиджу», а зникне – і у частині серця оселиться порожнеча… І навпаки… Любимо собі, любимо, а десь подінеться – і наче гора з плеч… Дивно, справді? У світі стільки кольорів, а ми всередині свого серця бачимо тільки білий і чорний. І намагаємось намалювати ними цілий світ… Не можна жити, зачинившись у своєму серці. У зачиненому серці немає Любові: лише біла і чорна фарби. Біла фарба на тлі чорної так схожа на світло… Але намальоване світло не здатне розганяти морок… А коли виходиш із свого серця, піднімаєшся вгору, високо-високо… світ стає кольоровим. Знаєте, що таке веселка? Це палітра Любові. Щоб наповнити своє серце її сяйвом, треба вміти підніматись туди, вгору, високо-високо над собою… Якщо подивитись на нас звідти, ми виглядаємо, наче маленькі барвисті павучки, що борсаються у своїй чорно-білій павутині, майже не помічаючи навколишнього різнобарв’я… Вони такі маленькі і такі налякані… Їм так треба, аби їх хтось захистив. Ну то й що з того, що вони сперечаються і бачать одне-одного у чорно-білих кольорах, коли вони такі ранимі і нетривалі у своєму існуванні… Любові до цього байдуже, вона їх всіх любить…
Ой, Лікарю, я ж вам про вас розповідала. Так от, ви – павук. Ви весь час виплітаєте павутинки, а на кінці кожної павутинки кокон, Лікарю. А в кожному коконі – ваша копія, тобто теж павук. І всі павуки, що у коконах, сотають з вас павутинку – і нарощують свої кокони… А ви весь час ті павутинки підсилюєте, зміцнюєте, вкладаєте у це свої сили, свою енергію… А вони нарощують і нарощують… Он той кокон, Лікарю, такий великий. Це справа вашого життя… О, як ви розгодували свого павучка у цьому коконі, прямо не павук, а павучище… Ви любите свою справу, Лікарю. І кокон величезний, наче дирижабль. Але то не тільки ваш павук його будував, до того кокона багато павутинок тягнеться… Дуже багато… І від знайомих людей, і від незнайомих. І від друзів, і від ворогів. Тож там, всередині, окрім вашого, ще багато інших павуків. Одні з них сотають собі павутинку зі свого власника, що назовні, та мовчки добудовують дирижабль, де до ладу, де навпаки. Інші сидять нерухомо, тому що там, назовні, тягнеться за дирижаблем пуста павутинка, наче на згадку про її власника. А власник або відірвався від неї, або помер. Але якщо до такого нерухомого павука підійти, він перетворюється на стосик списаного від руки паперу. Інші павуки, коли не зайняті висотуванням павутинок, обережно гортають ті папірці. Буває й таке, що розкидають їх по підлозі та топчуться… А подеколи навіть намагаються якийсь папірець вкрасти… Деякі розкидані папірці так і залишаються на підлозі, а декотрі перетворюються на метеликів і починають пурхати над головами та розлітатись навсібіч… пурх-пурх… не впіймали і у стосик не поклали... пурх-пурх – і за межі дирижабля. Павуки дирижабль будують і будують, будують і будують… А ще вони спілкуються: кивають один одному головами, торкаються лапками, мило усміхаються, допомагають одне одному. Часом їхні усмішки набувають іронічних відтінків - і вони починають жартівливо кусатися. Але така ідилія не завжди. Інколи пробігають між деякими з павуків задерикуваті, глузливі , єхидні чи навіть лиховісні посмішки. І тоді вони починають битись, намагаючись завдати один одному якомога більше болю. Добре, що таке відбувається не часто і не усі павуки вв’язуються у такі бійки, бо інакше від дирижабля залишилось би тільки шмаття, жмутки павутиння у лапах тих павуків, що назовні снували павутинки для своїх двійників всередині. Так буває… саме так подеколи гинуть як хороші, так і погані справи. Від крихітних, як колекціонування марок, до величезних, як забезпечення існування цілої країни… Але немає сенсу звинувачувати у загибелі справи павуків, котрі були всередині, бо вони – лише відображення нас - тих, що завжди залишаються назовні. І не завжди думають, до чого скеровують їх їхні почуття, котрі, наче дикі коні, повсякчас хочуть на волю і абсолютно байдужі до долі вершника. Це ми - ті що назовні, можемо почати війну за керування рухом чи то дирижабля чи повітряної кульки чи навіть мильної бульбашки – і геть зруйнувати її своїм торсанням. Або перегодувати того себе, що у коконі, квітами нарцисів. Їхній сік містить у собі отруту погорди і самозакоханості, Лікарю… Перегодовані нарцисами павучки хворіють на жадобу до надміру похвал та лестощів… А ще ми можемо збайдужіти і обірвати павутинки – і то буде тільки грою часу: скільки він дозволить летіти за вітром нічиєму кокону зі стосиками списаного паперу. Лікарю, якщо ви обірвете вашу павутинку, що станеться з вашим дирижаблем? Чи зможуть інші втримати його без вас? З вами нічого страшного не станеться, адже у вас багато інших коконів, хіба ні? Варто тільки забажати – і будь-який можна перетворити на дирижабль… Лікарю, у вас є друзі? Ніколи не даруйте друзям нарцисів. Ви ж не хочете, щоб вони заселили ваш дирижабль жабами, бо тоді вам доведеться лікувати їх ліками з гіркого полину, осердь калинових ягід з куща, на якому сиділа сова, найволохатіших зерняток з плодів шипшини та… я не можу згадати, що там ще, Лікарю…
А коконів у вас таки багатенько … І усі різні. І за розміром і за кількістю приєднаних павутинок… і за кольором та формою. Є схожі на райдужні мильні бульбашки із крихітним павучком всередині. Так виглядають мрії та починання. Якщо павучок всередині зуміє висотати з вас достатньо павутини, а ви наснуєте її у достатній кількості – можливо, з того щось і вийде. Ну, принаймні, якщо самі не скеруєте це райдужне диво на якийсь шпичак. Але не годуйте маленьких павучків нарцисами. Ви ж пам’ятаєте, шо нарциси отруйні? Від них малеча роздувається і перетворюється на огидних жаб. Жаби не вміють вправлятися з павутиною, Лікарю. Вони виділяють липкий чорний слиз і розбризкують його, куди тільки досягнуть. Згадала! Саме цей слиз доведеться додавати у ліки, якщо вашім друзям хтось надарує занадто багато нарцисів. Але дуже обережно, бо від передозування павучок перетворюється на дицентру, ту саму дицентру, чиї квіти так схожі на низочку розбитих сердець…
До речі, Лікарю, рожеві кокони у формі сердець – то кокони симпатії до випадкових чи не випадкових знайомих, з котрими нас звело життя на такий короткий час, що ми не встигли розчаруватись… Деякі з них ми так і пронесемо з собою через усе життя… Нещасні люди носять з собою цілі в’язки чорних сердечок…
Знаєте, Лікарю, я довго й болісно шукала відповідь на питання, чому людям так важко порозумітись. А зараз я навчилась бачити павуків – і відповідь прийшла сама. Ми не здатні спілкуватись одне з одним напряму. Ми дивимось на людину, вивчаємо її, на скільки здатні, і створюємо її фантом. Одночасно створюємо власний особливий фантом, призначений тільки для цього спілкування - і розміщуємо його між собою і фантомом людини. І призначаємо павучка, котрий буде змінювати фантоми в залежності від обставин і створювати навколо них кокон відносин. Ми починаємо спілкуватись, але не з людиною, а з її фантомом, та ще й не напряму, а за допомогою власного фантома-маріонетки. Людина думає, що ми спілкуємось з нею, якось реагує, щось говорить, а наш павучок вправно змінює і підлаштовує фантоми під нову інформацію, спотворюючи її в залежності від свого розуміння… Дивно, але попри всі свої дії з фантомами, ми вважаємо, що інша людина спілкується саме з нами, хоча слід би було пам’ятати, що вона влаштована так само, як і ми, тож у неї є свій власний ляльковий театр фантомів… Уявіть собі, яка відстань і скільки перепон на шляху нашого спілкування з іншими… Але це… Це ще не все. Бо у будь-якому спілкуванні на нашій стороні грає ще один гравець…Зараз… Зараз я розкажу…
У кожного з нас є найстарший кокон, той, що з’явився першим. Ви ж не виняток, бо історія винятків дуже коротка і сумна, як історія яйця, що не стало пташенятком. Той кокон особливий. Від нього до ваших лапок не одна, а багато павутинок тягнеться. Це так кумедно… у ньому не фантом, а ви, Лікарю. Ні, не так… Не ви, а ваше уявлення про себе… Придивіться до нього, Лікарю… Бачите? Там не один павучок, їх декілька. Чи таки один? Ні, у вас один бути не може, один тільки у тих, хто власне відображення у дзеркалі від себе відрізнити не може… У вас ціла купа уявлень про себе… Якби ви могли поглянути моїми очима, то навіть побачили б усіх цих павучків. Он той, поважний - це ви-лікар… Дивно, мені здалось, ніби… ніби… Тут ніде немає нарцисів? Ні? Я їх боюсь… Знаєте, от скільки я бачила поважних людей - всі вони намагались під своєю поважністю сховати щось від інших… Свій страх, що хтось про щось дізнається… Що ви ховаєте під свою поважність, лікарю? Невже того маленького хлопчика, котрий так хотів навчитись читати чужі думки? А ось той, трошки кумедний, але розумний павучок – це ви гадаєте, що таким вас бачить та чорнява колега, що ви її цукерками пригощали… А поряд такий галантний та ввічливий – то ви так думаєте, що та чорнява колега уявляє, ніби ви таким себе вважаєте. Он той шалапутний та великоокий – це ви-дитина. Діти завжди великоокі… А той ось, трохи вайлуватий і сором’язливий – то ви впевнені, що таким вас бачить ваша мама. А вона, за вашою думкою, вважає, ніби ви бачите себе рішучим і навіть трохи різкуватим. А поряд якийсь самовпевнений нахаба… у чиїх очах ви себе таким угледіли, лікарю? А там он ще один… і ще… Лікарю, а вони у вас між собою не б’ються? З моїми таке трапляється… А ви пробували їх порахувати? Для чого? А так, цікаво просто… Я своїх пробувала рахувати… не вийшло… Як я сама себе уявляю… як я уявляю, як мене уявляє моя мама… як я уявляю, як мене уявляє мій батько… як я уявляю, як мене уявляє мій чоловік… як я уявляю, як мене уявляє одна сусідка… друга сусідка… третя… подруга моєї сусідки, котра мене не знає, але моя сусідка з нею про мене розмовляла… мої діти, сусідські діти… Як я уявляю, що мій чоловік бачить у своїй уяві, коли думає про те, якою я себе вважаю… А ще мама… і тато… і інші… Поки все це домислиш – з глузду можна з’їхати… І все воно впхалось у один кокон… Дивно, що у вас цей кокон не такий вже й великий… І мій теж… начебто… А-а-а… Я, здається, здогадалась, чому… Оскільки це кокон номер один (адже він з’являється, як тільки ми починаємо свої пальці від дитячого брязкальця відрізняти), природа потурбувалась, щоб цей кокон набув властивостей чорної діри, щоб вмістилось усе, що ми за життя назбираємо у дзеркалах чужих очей… От лишень не треба про альбом зі світлинами, Лікарю... Світлини з альбому нікого за шворки не сіпають. А павуки з цього, найпершого кокона, можуть… особливо, коли їх перегодують любов’ю чи ненавистю. Роздуваються, незгірш, як від нарцисів, і починають за павутинки смикати і нашими рухами керувати… Ви уявляєте, що відбувається, якщо ми у цей час з кимось спілкуємось чи приймаємо важливе рішення? Не думайте про мене погано, Лікарю, бо я це обов’язково побачу, і тоді… тоді… там, у коконі… вони будуть битись і шарпати мене в різні боки… а я буду сміятись - тому що плачу, і плакати - тому що сміюсь. Мовчати - коли треба говорити, і говорити – коли немає про що.
Лікарю, вам не здається, що всі ті павутинки нас розпинають, позбавляють волі? Ми звинувачуємо інших, але ж ми самі створили усю цю павутину навколо себе… Ми – павуки, що самі себе упіймали… Ми влипаємо у власну павутину… А потім сіпаємось в різні боки, наче легкокрилі комашки, неспроможні вирватись із пастки… Вам не хочеться взяти ножиці і… раз – і воля? Воля від усіх цих павутинок… коконів… віддзеркалень і фантомів… А й справді… що буде, якщо ми їх позбудемось? Первісний стан, у якому ми з’явились у цей світ… і така ж безпорадність? То виходить, люди, що страждають від хвороби Альцгеймера чи деменції, просто позбавляються від павутинок? Лікарю, заберіть у них ножиці…
Як ви думаєте, Лікарю, всі оті павуки в коконах справжні, чи ні? До них не можна торкнутись руками чи побачити очима. Їх не почуєш за допомогою вух. Ні почути, ні побачити, ні відчути… Але я про них знаю, бо вони впливають на життя. А, все, про що ми знаємо – це наша реальність. Це як з казками: як тільки дитині розповіли казочку, казкові персонажі стають частиною її життя… Бо вона про них знає. Ба, навіть коли не знає, вплив все одно є, бо казкові герої існують у світі батьків… опосередкований вплив…Тобто казкові герої існують і не існують одночасно. І павуки у коконах теж так: начебто немає, але як не смикаєшся – усе якісь павутинки тримають… Віртуальність, кажете? Як у комп’ютері, чи як у квантовій механіці? Мені у квантовій механіці більше подобається. За допомогою того, що існує тільки теоретично, доводять властивості того, що справді є… Хвиля і частка одночасно… Це наче я і усі мої бачення самої себе з вашою допомогою… Поки ви мене не досліджуєте – я одна… дивитесь на мене крізь кристал свого фаху – і я бачу купу різних своїх «я», вони поширюються, наче хвиля… А потім бац - і треба обирати, котре «я» застосувати у запропонованій вами ситуації з двох варіантів... І я не можу вирішити, поки подумки не проскочу через обидві шпарини тих двох варіантів всіма своїми «я»… Але в решті решт рішення буде моїм, а не когось з тих «я». І коли ви не вивчаєте, що там у моїй голові коїться, я поводжусь зовсім не так, як тоді, коли ви спостерігаєте за моїми думками. І ви теж… Через скільки можливих відповідей на не мої запитання ви пройшли, поки ми розмовляємо? А якщо ми так можемо, то хто сказав, що тим квантовим часткам зась? Знаєте, Лікарю, чому вчені ніяк не можуть розібратися з тими квантовими дослідами? Бо вони дорослі. У одній коробці склянка з гарячим молоком, а у іншій з холодним. Одна коробка у мене, а інша у вас. Я люблю холодне молоко, а ви гаряче. Якщо я відкрию коробку, і у мене буде гаряче молоко, то у вашій коробці воно виявиться холодним, бо ті склянки обов’язково одна гаряча, а інша холодна. І навпаки. Як дізнатись, яке у коробці молоко, до того, як відкриєш її? Будь-яка дитина знає, що можна тро-о-ошечки відкрити і підглянути. А не сподобається – закрити і почекати. Бо якщо у одній коробці молоко холоне, то у іншій точно нагрівається. А вчені думали-думали і нарешті додумались, що коробку не обов’язково відкривати повністю. Краще б у дітей спитали, то мали б відповідь одразу. Питаєте, чому молоко то нагрівається, то холоне? А тому що ті склянки як добро і зло. Лисиця і заєць по різному оцінюють результат зустрічі одне з одним. Тож, можливо, молоко водночас холодне і гаряче так само, як зустріч лисиці і зайця є добром і злом одночасно. Тобто, якщо передбачити, чи лисиця поїсть, чи заєць врятується, і вгадати, очима зайця чи лисиці ми заглянемо у коробку – тоді ми зможемо сказати, холодним чи гарячим буде те молоко з нашого погляду. Але це все одно буде не про молоко, а про нас, бо коли ми ним не цікавимось, воно холодне і гаряче разом. Як павутина, у котру ми самі себе заплутуємо, і кокони, котрі ми створюємо, щоб ув’язнити у тих повітряних палацах самих себе, є нашими можливостями і тенетами одночасно…
Питаєте, нащо я намішала в одну купу вас, павуків, кокони, павутину, фантоми, віддзеркалення, себе, казки, квантову фізику, молоко, лисицю і зайця і ще казна що? Я просто забула слово «егрегор». Егрегор родини… егрегор країни… егрегор кохання… егрегор ненависті… егрегор віри… егрегор улюбленої справи… роботи… егрегор самого себе… егрегор розмови… Егрегори, про котрі ми навіть не здогадуємось… Ми живемо у світі егрегорів, Лікарю… Егрегорів і фантомів…



Рейтингування для твору не діє ?
  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2020-01-18 16:11:57
Переглядів сторінки твору 924
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: R2
* Народний рейтинг -  ( - )
* Рейтинг "Майстерень" -  ( - )
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.837
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Автор востаннє на сайті 2020.03.17 20:38
Автор у цю хвилину відсутній

Коментарі

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Ігор Деркач (Л.П./Л.П.) [ 2020-01-18 21:36:32 ]
Так, боротьба між добром і злом ведеться на рівні егрегорів, які підсилюються або ослабляються позитивними і, відповідно, негативними помислами індивідуумів(павучків) і їхніх соціальних, релігійних і навіть мистецьких! угрупувань.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Тетяна Роса (Л.П./М.К.) [ 2020-01-19 22:21:24 ]
Так, цілком в вами погоджуюсь, але боротьба добра і зла на рівні егрегорів - то вже перехід у глобальність. А початок цієї боротьби завжди на рівні осягнення проблем із власними тінями і потягом до самообману...