Не можна сперечатися із жінкою, а з берегинею і подавно. Цю незаперечну істину я зрозумів не одразу.
Як побралися, то спочатку доходило і до сварок – я хочу піти на річку, а дружина просить пошити штори на вікна. Кажу, - прийду з риболовлі та пошию. А вона ні в яку: сідай і ший прямо зараз, а пічкурі почекають. Удень повинна прийти сусідка, то треба аби на вікнах була обнова гарна. Знизав я плечима на ту блаж, вудки в руки і ходу на водойму.
Прийшов на обід, помив руки, глянув у дзеркало, а мій ніс обприщило! І болючі такі чиряки, що й торкнутися страшно. А жінка одразу допетрала що до чого, кинулася мене цілувати, вибачалася довго і потім пояснила, що її настрій створює могутнє біополе на квантовому рівні. У разі гніву, смутку чи обиди найбезневинніший мікроб починає бурхливо розмножуватися і перетворюється на злого хижака. Якби я розлютив берегиню серйозно - ніс і відпасти міг. Отакі пироги, братове.
Іншим разом, коли не захотів кохатися, бо страшенно втомився - на пузі третє око розплющилося. Кіт Жоржик його як уздрів, то втік і тиждень до хати не навідувався. І дуже підозріливо на мене позирав ще місяць, принюхувався.
До того ж допікав побічний ефект: цілий день я як курка дивився на землю, вишукуючи черв’яків. Добре хоч лапою не загрібав під себе. Сміх і гріх, їй Богу!
Але поступово притерлися ми з дружиною: якщо починає нервувати – треба слухати і піддакувати. І цілувати. Але щиро, бо симуляція почуттів викликає спалах образи. От тоді може і справді бути непереливки.
Сусід наш Іван і досі не знає, що з ним трапилося після того, як він заперечив моїй дружині, яка порадила негайно кропити узваром полину з часником капусту на городі, бо хрестоцвітні блішки до ранку обгризуть всі посадки під корінь.
- Не обгризуть, - одказав Іван. – Нічого ти не тямиш в городництві.
Це він берегині таке ляпнув, що вона рослин не знає! Я аж за голову схопився: жінка у мене добра, з чуйним серцем, але не любить коли принижують її природні здібності . Чхнула вона спересердя і пішла оселедця чистити. А я Іванові кажу:
- Ходімо на городи, глянемо що до чого.
Сходили. А там тих блішок – тьма-тьменна! Бігом давай калапуцяти ядидло і обприскувати саджанці. Я й свої попшукав, бо ділянки поруч. І моркву з буряком також. То така пошесть я вам скажу, що йой!
Сіли на стежці, Іван закурив. А потім якось здивовано глипнув на матню, помацав її рукою, відкрив ширінку, зазирнув і злякано прошепотів:
- Сусіде! Захворів я страшно. Десь заразу підчепив чи що? Глянь.
Глипнув. Чого ж не глипнути сусідові на причине місце. І ледь не подавився: замість кабаки у матні ворушився слонячий хобот. Невеличкий такий, сантиметрів на п’ятдесят, не більше.
Відсунувся я від Івана на пару метрів і кажу:
- Йди додому хутчій. Я зараз ліки принесу. То, мабуть, від бризкання того у тебе алергія.
Пішов чоловік згорьованим, ледь переставляючи ноги.
А я дружині влаштував сеанс терапії.
- Так не можна, дружино моя люба. Ти хоч чаклунка, але добра. Не можна тобі людей калічити, інакше силу яка дає тобі матінка природа втратиш безповоротно.
А вона в плач:
- Та не знала я, що моя образа таким боком вилізе!
- А ти контролюй свої почуття! Не забувай, що ти – дика стихія, і все що поруч з тобою - може або ожити, або зів’яти. Будеш водою холодною щоранку обливатися як Порфирій Іванов. Я тебе навчу, - одказав дружині, помовчав трохи і додав: - І взагалі – пора тобі активно людям допомагати.
- А як саме?
- Та просто: у Івана корівка не дуже здорова, пологи завжди тяжко ідуть, допоможи скотині отелитися. А в його жінки Степаниди зоб – мучається людина страшно. Судячи з усього – погані справи зі щитовидною залозою. Та в кожному дворі хтось недужий! Немає нині здорових людей.
Притихла жінка, задумалася. Видно, і справді щось розумне цього разу сказав, а не як завжди.
- А що з Іваном робити будемо? – запитав я.
- Ходімо до нього, - каже берегиня, - ось тільки вузлика зберу.
Навідалися до сусідів удвох. На подвір'ї сиділа біла як крейда Степанида Леонідівна.
- Ой сусіди, лихо в мене,- з ходу завила сусідка. – Іван помирає!
Я посміхнувся у вуса згадавши від чого Іванові приходить капець, а дружина взяла під лікоть згорьовану і жінку і сказала:
- Веди до чоловіка. Поставлю на ноги твою половину. А тобі від зоба ось це, - і подала майонезну баночку з коричнуватою рідиною. – Вип'єш на ніч усе, - і приязно посміхнулася.
- Та ти ж не лікар, наче,- засумнівалася Стенпанида.
- Лікар вона, сусідко, - запевнив я її. – І ще й який! Ось побачиш – і ти оживеш, і твій козак вже увечері побіжить як жеребець.
Жінка смикнула мене за рукав аби втихомирився і впевненим кроком рушила в хату.
Я туди не ходив, що вона там витворяла з Іваном не знаю. Але наступного дня прийшли Степанида з чоловіком у гості із суліякою міцної чачі і корзиною ковбас. Сусідку я просто не впізнав – розпашіла, задоволена, усміхнена! І щохвилини Івана в щічку цілує! А той її! Просто капець!
Гарно ми тоді посиділи, випили і закусили. Я дістав гітару і заспівав пісень, яких мене вчили ще в музичній школі за царя Гороха. І народних також. Підпилі гості настільки розчулилися, що відкрили сокровенну таємницю: у Івана ожив пра-корінь! Став як у двадцятилітнього! А оте лихе (слова не доберу) - розсмокталося як тільки ми з жінкою рушили додому. І Степанидова горлянка стала гарною як у дівки на виданні. Отакі пироги!
- Сусідко! Може, корівку глянеш? У неї ось-ось пологи, - запитала Степанида.
- Неодмінно. Прийду до сходу сонця, - одказала дружина.
- Ой, люблю я тебе! – вигукнула п’яненька товарка і чмокнула мою дружину в щоку. Давай ще вип’ємо! А ти Сашко, грай.
Корова отелилася спокійно. Молодий бичок народився здоровим, тільки з фіолетовим хвостиком, чим невимовно здивував Степаниду. До вечора хвіст став як хвіст – рудувато-білим, без ніяких веселкових кольорів. Степанида ж була ще та хвеська – миттю намолола у селі сім мішків гречаної вовни і про свою корову, і про Івана, і про зоб свій. І, мабуть, ще від себе чогось наплела, бо увечері у хаті від людей було вже тісно.
І хто скаже, що в сучасному житті немає місця берегиням, а насправді диву дивному? Збирається народець на Марс, створює станції на зворотній стороні місяця, телескопи вилупили свої ненаситні очі, позираючи аж до краю всесвіту, А розумово просунутий homo sapiens втрачає здібності бачити справжню казку. А чудесне зовсім поруч – простягни руку і поздоровкайся. Відчуй як заструмує животворне тепло крізь той дружній потиск і приязну усмішку…
А люди все йшли та йшли, несучи свої біди та негаразди. А виносили радість.
І бачив я що то добре.