Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.10
23:06
Під ноги осінь сипала бурштин
І шила сповідь жовтими нитками.
Стою на тихій вулиці один...
Тут відчиню собі останню браму.
Всі відзвуки зимових іменин
Оглушені осінніми дощами.
У кожній краплі бачить грішник син
І шила сповідь жовтими нитками.
Стою на тихій вулиці один...
Тут відчиню собі останню браму.
Всі відзвуки зимових іменин
Оглушені осінніми дощами.
У кожній краплі бачить грішник син
2026.11.10
23:00
Є меч такий Кладениць,
нівроку як кому,
народ наш спадкоємець
віки й віки тому.
На захист має силу
й умову лиш одну:
над ним хто зрушить брилу –
нівроку як кому,
народ наш спадкоємець
віки й віки тому.
На захист має силу
й умову лиш одну:
над ним хто зрушить брилу –
2026.11.10
21:23
Онкодиспансер. Первинний огляд лікаря.
Пацієнт - чоловік років 45-50.
Підозра на рак легень.
- Палите?
- Палю.
- Як довго?
- З 4го класу. Може з 5го.
- З якого конкретно року?
- Я не помню.
- В школу ви в якому році пішли?
- (кашляє) Точно не п
2026.11.10
21:06
Летять і минають літа суєти,
об’єднані ціллю одною,
і люди, що мчать до цієї мети,
назвали її золотою.
Старіє і знов молодіє земля,
і є сподівання на краще,
і промені сонця ще гріють здаля,
об’єднані ціллю одною,
і люди, що мчать до цієї мети,
назвали її золотою.
Старіє і знов молодіє земля,
і є сподівання на краще,
і промені сонця ще гріють здаля,
2026.11.10
20:26
Не знадобиться відпускати
минуле у чортополох.
Ще здатна прикрашати шати
хоч уві сні для нас обох,
і згадувати очі сині,
обличчя миле, рук тепло —
від щемної пори й донині,
любити, щоб там не було.
минуле у чортополох.
Ще здатна прикрашати шати
хоч уві сні для нас обох,
і згадувати очі сині,
обличчя миле, рук тепло —
від щемної пори й донині,
любити, щоб там не було.
2026.11.10
20:17
Перед тим, як назавжди покинуть
Цю місцевість, таку дорогу,
Він вклонився могилам і нивам,
Залишивши надію благу.
Він вклонився книжкам посивілим
На полицях дрімливих, стійких.
Він лишав не маєтки і вілли,
Цю місцевість, таку дорогу,
Він вклонився могилам і нивам,
Залишивши надію благу.
Він вклонився книжкам посивілим
На полицях дрімливих, стійких.
Він лишав не маєтки і вілли,
2026.11.10
18:06
«Які ми гарні!»- пишаються суцвіття,
Невдовзі станемо плодами...»
Згинається гілля, кора мовчить.
Мовчить невидиме коріння…
Мовчать, хоч знають, що сказати крикунам,
Які невдовзі розпрощаються з цим світом.
І тільки ми дамо життя новим суцвіттям.
Невдовзі станемо плодами...»
Згинається гілля, кора мовчить.
Мовчить невидиме коріння…
Мовчать, хоч знають, що сказати крикунам,
Які невдовзі розпрощаються з цим світом.
І тільки ми дамо життя новим суцвіттям.
2026.11.10
12:22
А наш взірець – Сцевола Муцій,
який учив терпіти зло
і цій науці
у фейсбуці
підтакує якесь пуйло.
***
А де-не-де є мода вічна
який учив терпіти зло
і цій науці
у фейсбуці
підтакує якесь пуйло.
***
А де-не-де є мода вічна
2026.11.10
07:14
Радію вранішньому світлу,
Що тихо ллється через скло, -
Радію сонцю, що розквітло,
Землі даруючи тепло.
Вдихаю чисту прохолоду
І свіжість ранньої пори, -
І відчуваю ту свободу,
Яку мені несуть вітри.
Що тихо ллється через скло, -
Радію сонцю, що розквітло,
Землі даруючи тепло.
Вдихаю чисту прохолоду
І свіжість ранньої пори, -
І відчуваю ту свободу,
Яку мені несуть вітри.
2026.11.09
23:45
отакої, буркоче собі під сиві вуса достопамятний улюблений протагоніст, відомий за попередніми епізодами, шкандибаючи додому через дитячий майданчик, де пісочниця зі собачим лайном, отакої · у манері одиноких під старість усіма забутих уперто не вмираючих
2026.11.09
16:15
Друзі до мене прийшли вчора, надвечір
Сам я лежав у постелі, умираючи
Ені Бон зі Сейнт-Ейнжел
Казала ”надворі погода шикарна“
Ще вітер тоді завивав у проймі дверній
О, хто ти такий, щоби погоді відмовіти
Мені би спокою, щоби умерти собі
Сам я лежав у постелі, умираючи
Ені Бон зі Сейнт-Ейнжел
Казала ”надворі погода шикарна“
Ще вітер тоді завивав у проймі дверній
О, хто ти такий, щоби погоді відмовіти
Мені би спокою, щоби умерти собі
2026.11.09
15:58
Усі шишки на ялинці
Усміхаються хмаринці.
Вітер віти колихає —
Він ялинку колисає:
— Люлі, люлі, спи гарненько,
Чарівнице зелененька!
Та ялинці геть не спиться:
Усміхаються хмаринці.
Вітер віти колихає —
Він ялинку колисає:
— Люлі, люлі, спи гарненько,
Чарівнице зелененька!
Та ялинці геть не спиться:
2026.11.09
14:35
Дід в гірському селі під Женевою
Мордувався з розпуки статевої.
Бо в селі на горі
Лиш бабусі старі,
А панянки гуляють Женевою.
На стоянці в порту Гонолулу
Бабі Ксенії вухо надуло.
Мордувався з розпуки статевої.
Бо в селі на горі
Лиш бабусі старі,
А панянки гуляють Женевою.
На стоянці в порту Гонолулу
Бабі Ксенії вухо надуло.
2026.11.09
12:39
У 2026 р. світ побачили нові пісні на вірші Сергія Губерначука на платформі URockBallads (https://www.youtube.com/@URockBallads/featured). URockBallads на своєму YouTube каналі представляє рок-версії поетів-класиків (Т. Шевченко, І. Франко, Л. Українка),
2026.11.09
11:24
А вже листопад із сумними вітрами,
Літає і падає листя-метелик.
І джерги осінні на душі нам стелить.
Не знає ніхто, що за синню й горами,
Бо крутиться світ, наче зірвана хвіртка.
І стіни замовкли, а серце тріпоче.
А далі що буде? Все знає лиш Отче.
Літає і падає листя-метелик.
І джерги осінні на душі нам стелить.
Не знає ніхто, що за синню й горами,
Бо крутиться світ, наче зірвана хвіртка.
І стіни замовкли, а серце тріпоче.
А далі що буде? Все знає лиш Отче.
2026.11.09
09:29
Де ті духи що дрімають,
Духам вічним спати треба?—
У надриві зволікання
Їх нетлінне — не від Неба!
Хто відчує — буде вільним
Від зневіри і шляхетства,
Буде плавати в ефірі,
Називатися мистецтвом,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Духам вічним спати треба?—
У надриві зволікання
Їх нетлінне — не від Неба!
Хто відчує — буде вільним
Від зневіри і шляхетства,
Буде плавати в ефірі,
Називатися мистецтвом,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Іван Потьомкін (1937) /
Проза
А я тогда пожалел тебя
Перед выездом в Израиль мне почему-то понадобилась справка о пребывании в детском доме. Зашел в приемную облоно и спросил у секретарши, как получить нужный документ. Пока она созванивалась с архивом, я рассматривал приемную и вдруг на двери начальника увидел знакомую фамилию. Каково же было мое удивление, когда им оказался мой бывший завуч детдома. Попросил доложить о себе. Через минуту из кабинета вышел высокий, седовласый, несколько раздобревший мужчина. Почти ничего не осталось в нем, подумалось, от того молодого статного военного, перепоясанного офицерским ремнем, каким я впервые увидел его, кажется, в 1948 году. Но стоило ему произнести первые слова приветствия – и будто тот самый Юрий Иванович протягивал мне руку. Тот же командирский металл в голосе, правда, несколько смягченный. Время и должность сделали свое.
Вошли в просторный кабинет. Обнялись. Уселись на широком кожаном диване. Немного помолчали, как бы давая памяти возможность возвратиться вспять. Но сначала расспросили друг друга о сегодняшних делах. А потом, как и ожидалось, окунулись в прошлое. И тут Юрий Иванович, как бы невзначай, спросил:
– А ты не забыл еще тот случай с кражей?..
Хоть в те голодные послевоенные годы кражи были повседневным явлением, я сразу понял, какую из них имел в виду мой наставник. А память моментально воспроизвела весь ход событий, и от этого вдруг стало даже как-то зябко.
А дело было вот в чем. Посреди летней ночи, когда мы, мальчики, безмятежно спали вповалку на полу (о матрасах и тем более койках в ту пору не было и речи), раздалась команда “подъем!”. Нас выстроили в ряд, и нынешний мой собеседник устроил допрос – кто украл колбасу и хлеб со стола, когда он со своей невестой вышел прогуляться. Все отрицают свою причастность к краже. Доходит очередь до меня, и тут мой одноклассник заявляет, что украл именно я.
– Это правда? – спрашивает Юрий Иванович.
– Нет, – отвечаю, так как сном-духом не знал, о чем, собственно, речь.
И тут мне бы хотелось сделать паузу в расследовании, чтобы рассказать о некоторых деталях нашей тогдашней детдомовской жизни. Дело в том, что собственно кражей у нас считалось то, что было забрано у своих. А красть в колхозе почиталось за подвиг. Еще не родилась поговорка “И все вокруг колхозное, и все вокруг мое”, но мы, полуголодная шпана, уже вовсю использовали ее глубокий смысл. Появилась клубника в амбаре – и наутро у многих розовые рожицы. О яблоках и грушах не стоит и упоминать – это было наше подсобное хозяйство. Правда, сторожа смотрели на это несколько иначе, и однажды я чуть не получил заряд соли в задницу...
– Ну что ж, проверим, – говорит завуч и, взяв за руку, ведет меня в подвал. Подтолкнул вовнутрь и закрыл на железный засов.
А подвал этот, построенный почти столетие назад, дышащий холодом даже днем в летний зной, был полон мышами и крысами, всяческой ползающей нечистью. К тому же рассказывали одна другой страшнее истории о бывших узниках ветхозаветной памя¬ти пана Ласкерко. Теперь станет понятно, почему я сразу же застучал в дверь с просьбой немедленно выпустить. Юрий Иванович, оказывается, никуда не отходил и спросил:
– Так ты признаешься, что украл?
– Да! Да! Да! – закричал я.
– И повторишь это при всех?
– Да!
Завуч ведет меня в комнату, где все еще стояли мои товарищи.
– Ну, говори, – обращается он ко мне. – Крал?
– Нет, – отвечаю не задумываясь и не опуская глаз.
И снова подвал. И снова я прошусь на волю. И снова Юрий Иванович спрашивает о краже. И снова я отрицаю. И так три или четыре раза.
Завучу, видимо, то ли надоедает эта комедия, то ли подошедшая невеста нашептала нечто другое, но он разрешает всем ложиться спать, а меня отводит в сторону и говорит:
– Ложись и ты, но знай, что на рассвете я разбужу тебя и побежишь, дружок, в лес. Может, там, наконец-то, вспомнишь все, что было, и расскажешь настоящую правду.
Хоть лес и был не менее страшен, чем подвал, потому что волки не однажды подходили к детдому, а их протяжный вой доносился почти каждый вечер, но все же мысль, что это будет потом, а сейчас можно уткнуться в подушку, набитую свежескошенным сеном, превозмогла страх, и я моментально уснул. А утром меня, как и всех, поднял горн...
– Так ты помнишь тот случай? – повторил Юрий Иванович.
– Увидел вас и тут же вспомнил.
– А знаешь, что я тогда пожалел тебя? Какой же ты хилый да слабенький был...
– Это правда, что и хилый, и слабый я был. Но правда также и то, что я никогда не крал.
– Не стану допрашивать тебя, кто это сделал. Но ты, если можешь, извини, и это будет подарком для меня и Лидии Васильевны.
Юрий Иванович притянул меня к себе:
– Только не сердись и приходи в гости.
– Обещаю.
Не стал я расспрашивать, зачем он устроил тот педагогический эксперимент, стоивший мне стольких переживаний тогда и навсегда вошедший в память. Вспомнил свои промахи, когда после педучилища сам работал в детском доме. Вспомнил и простил своего бывшего завуча.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
А я тогда пожалел тебя
Перед выездом в Израиль мне почему-то понадобилась справка о пребывании в детском доме. Зашел в приемную облоно и спросил у секретарши, как получить нужный документ. Пока она созванивалась с архивом, я рассматривал приемную и вдруг на двери начальника увидел знакомую фамилию. Каково же было мое удивление, когда им оказался мой бывший завуч детдома. Попросил доложить о себе. Через минуту из кабинета вышел высокий, седовласый, несколько раздобревший мужчина. Почти ничего не осталось в нем, подумалось, от того молодого статного военного, перепоясанного офицерским ремнем, каким я впервые увидел его, кажется, в 1948 году. Но стоило ему произнести первые слова приветствия – и будто тот самый Юрий Иванович протягивал мне руку. Тот же командирский металл в голосе, правда, несколько смягченный. Время и должность сделали свое.
Вошли в просторный кабинет. Обнялись. Уселись на широком кожаном диване. Немного помолчали, как бы давая памяти возможность возвратиться вспять. Но сначала расспросили друг друга о сегодняшних делах. А потом, как и ожидалось, окунулись в прошлое. И тут Юрий Иванович, как бы невзначай, спросил:
– А ты не забыл еще тот случай с кражей?..
Хоть в те голодные послевоенные годы кражи были повседневным явлением, я сразу понял, какую из них имел в виду мой наставник. А память моментально воспроизвела весь ход событий, и от этого вдруг стало даже как-то зябко.
А дело было вот в чем. Посреди летней ночи, когда мы, мальчики, безмятежно спали вповалку на полу (о матрасах и тем более койках в ту пору не было и речи), раздалась команда “подъем!”. Нас выстроили в ряд, и нынешний мой собеседник устроил допрос – кто украл колбасу и хлеб со стола, когда он со своей невестой вышел прогуляться. Все отрицают свою причастность к краже. Доходит очередь до меня, и тут мой одноклассник заявляет, что украл именно я.
– Это правда? – спрашивает Юрий Иванович.
– Нет, – отвечаю, так как сном-духом не знал, о чем, собственно, речь.
И тут мне бы хотелось сделать паузу в расследовании, чтобы рассказать о некоторых деталях нашей тогдашней детдомовской жизни. Дело в том, что собственно кражей у нас считалось то, что было забрано у своих. А красть в колхозе почиталось за подвиг. Еще не родилась поговорка “И все вокруг колхозное, и все вокруг мое”, но мы, полуголодная шпана, уже вовсю использовали ее глубокий смысл. Появилась клубника в амбаре – и наутро у многих розовые рожицы. О яблоках и грушах не стоит и упоминать – это было наше подсобное хозяйство. Правда, сторожа смотрели на это несколько иначе, и однажды я чуть не получил заряд соли в задницу...
– Ну что ж, проверим, – говорит завуч и, взяв за руку, ведет меня в подвал. Подтолкнул вовнутрь и закрыл на железный засов.
А подвал этот, построенный почти столетие назад, дышащий холодом даже днем в летний зной, был полон мышами и крысами, всяческой ползающей нечистью. К тому же рассказывали одна другой страшнее истории о бывших узниках ветхозаветной памя¬ти пана Ласкерко. Теперь станет понятно, почему я сразу же застучал в дверь с просьбой немедленно выпустить. Юрий Иванович, оказывается, никуда не отходил и спросил:
– Так ты признаешься, что украл?
– Да! Да! Да! – закричал я.
– И повторишь это при всех?
– Да!
Завуч ведет меня в комнату, где все еще стояли мои товарищи.
– Ну, говори, – обращается он ко мне. – Крал?
– Нет, – отвечаю не задумываясь и не опуская глаз.
И снова подвал. И снова я прошусь на волю. И снова Юрий Иванович спрашивает о краже. И снова я отрицаю. И так три или четыре раза.
Завучу, видимо, то ли надоедает эта комедия, то ли подошедшая невеста нашептала нечто другое, но он разрешает всем ложиться спать, а меня отводит в сторону и говорит:
– Ложись и ты, но знай, что на рассвете я разбужу тебя и побежишь, дружок, в лес. Может, там, наконец-то, вспомнишь все, что было, и расскажешь настоящую правду.
Хоть лес и был не менее страшен, чем подвал, потому что волки не однажды подходили к детдому, а их протяжный вой доносился почти каждый вечер, но все же мысль, что это будет потом, а сейчас можно уткнуться в подушку, набитую свежескошенным сеном, превозмогла страх, и я моментально уснул. А утром меня, как и всех, поднял горн...
– Так ты помнишь тот случай? – повторил Юрий Иванович.
– Увидел вас и тут же вспомнил.
– А знаешь, что я тогда пожалел тебя? Какой же ты хилый да слабенький был...
– Это правда, что и хилый, и слабый я был. Но правда также и то, что я никогда не крал.
– Не стану допрашивать тебя, кто это сделал. Но ты, если можешь, извини, и это будет подарком для меня и Лидии Васильевны.
Юрий Иванович притянул меня к себе:
– Только не сердись и приходи в гости.
– Обещаю.
Не стал я расспрашивать, зачем он устроил тот педагогический эксперимент, стоивший мне стольких переживаний тогда и навсегда вошедший в память. Вспомнил свои промахи, когда после педучилища сам работал в детском доме. Вспомнил и простил своего бывшего завуча.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
