Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Птаха, ніби воду каламутить —
Так безглуздо.
Куширями сплутані спокути
Майже занімілі та забуті,
Тануть поміж тінями безликими,
В мулі грузнуть.
бо війна — то не гасла, а кров, глина й порох.
Ані те, як з донецьких доріг я прийду,
залишивши в бою половину опори.
Чи як свист небосхил на шматки розтинав,
де вогонь, побратими, окопи і вибух…
Як за кожни
Потім приберемо шаблонність. Натомість… натомість
додамо у них ніжність – легеньку, наче пір’їну, що лягла на поверхню ставка.
Моя ніжність до тебе саме така.
А ще додамо обережність, щоб вітер, к
Тільки сірі світанки та дні мовчазні
Нагадають, якими були навесні
Почуття та листи. Знову зайва порада
Заглушає тонкі солов'їні рулади...
У дворі вже давно поміняли паркан.
Все за ним тепер видно. Ніяких о
Від суєти, марноти, часоплину!
Лиш тільки так ти досягнеш мети
І будеш вільним, мов незламна глина.
Я залишаю сцену у той час,
Коли вручають ордени й медалі,
І йду у ліс, де мій вогонь не згас
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Мне хочется постичь…
откуда вы пришли,
такие острые отрывки вне души.
Ведь я ни разу и не смел спросить,
зачем на этом свете нужно жить?
Я за туманом отстаю от вас,
смешно устраивая древний реверанс.
Я понял лишь одно –
не суждено.
Но если суждено, то не дано.
И в эту ночь я ожидаю смерть.
Но видит Бог, что мне не умереть.
23 ноября 2013 г., Киев
"…смешно устраивая древний реверанс.
Я понял лишь одно –
не суждено…"
Сергей Губерначук
И мне реверансы давно надоели.
Они ни к чему здесь, они не при деле.
Они только вежливость, лишь комплимент.
Я реверансирую в этот момент…
Зачем перед Вами сейчас приседаю?
Я ниже и так… И об этом я знаю.
И мне не подняться до Ваших высот…
И силой теченья меня вниз несёт…
Но я приседаю пред Вами смешно…
Всё ж Ваше величье понять мне дано…
Величье поэта, ушедшего в Небо…
А что реверанс?.. В нём ни смысла, ни хлеба…
Ольга Диденко-Шипкова,
15 декабря 2019 г.
______________________________
"И в эту ночь я ожидаю смерть.
Но видит Бог, что мне не умереть."
Сергей Губерначук
Бог смерти в этот мир не посылает…
Он вызов к нашей новой жизни шлёт.
Душа поэта это понимает…
О том душа поэта и поёт.
Что вызов – через смерть, то не оспорить…
Для нас иного нет пути.
Здесь, на Земле, ещё мы споры,
раскрыться в Небе нам и прорасти.
Всем сердцем, всей душой то понимаю,
но много лишнего – телодвижений, поз.
И всё ж я ощущаю: прорастаю!..
А он, Сергей Губерначук, пророс.
Ольга Диденко-Шипкова,
15 декабря 2019 г.
Контекст : "Мозаика", с. 43
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
