Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.09.14
13:54
Безсоння випалює розум.
Пустеля, якою йде Ромул.
Побачимо розуму розмах.
Небачена сила і розмір.
Пізнаю глибокі закони
Свідомості без перепони.
Не знають шляхи заборони,
Долаючи всі забобони.
Пустеля, якою йде Ромул.
Побачимо розуму розмах.
Небачена сила і розмір.
Пізнаю глибокі закони
Свідомості без перепони.
Не знають шляхи заборони,
Долаючи всі забобони.
2026.09.14
12:13
Сірий дощик кропить — буде бабі клопіт:
Осінь через тиждень знов зайде в село.
Дід на дворі босий смалить папіросу,
Мокра чорна кішка моститься в відро.
А сусідка Мотря варить юшку вкотре,
І не тільки юшку — ще й густий куліш.
До вдовиці Мотрі в т
Осінь через тиждень знов зайде в село.
Дід на дворі босий смалить папіросу,
Мокра чорна кішка моститься в відро.
А сусідка Мотря варить юшку вкотре,
І не тільки юшку — ще й густий куліш.
До вдовиці Мотрі в т
2026.09.14
09:55
Василь Лебедєв-Кумач (1898-1949)
Каска сяє у сонячній ласці,
на всі боки проміння ллючи;
у тій мідній начищеній касці
ходить милий мій на каланчі.
Він пожежник украй діловитий,
Каска сяє у сонячній ласці,
на всі боки проміння ллючи;
у тій мідній начищеній касці
ходить милий мій на каланчі.
Він пожежник украй діловитий,
2026.09.14
07:16
З-під вій - блакить небесна,
З-під вій - волошок синь, -
З-під вій принада весен
І магія краси.
З-під вій - жаги ознака,
І поклик з-попід вій, -
Роздмухують всілякі
Жариночки надій.
З-під вій - волошок синь, -
З-під вій принада весен
І магія краси.
З-під вій - жаги ознака,
І поклик з-попід вій, -
Роздмухують всілякі
Жариночки надій.
2026.09.13
23:01
Погожа розкрилена днина
(хоч завтра вже дощик, либонь).
Листок, що струсила калина,
упав до розкритих долонь.
Тихенько потріскують дрова,
і тіні повзуть на намет...
Де мудрість життя і основа,
(хоч завтра вже дощик, либонь).
Листок, що струсила калина,
упав до розкритих долонь.
Тихенько потріскують дрова,
і тіні повзуть на намет...
Де мудрість життя і основа,
2026.09.13
22:17
при цім гармидері сучаснім
у марші цім іноваційнім
котрийсь-іще шукає щастя
і сенс чуттів
і власну цінність
чого би ні
усім дозвільно
є інтернет
у марші цім іноваційнім
котрийсь-іще шукає щастя
і сенс чуттів
і власну цінність
чого би ні
усім дозвільно
є інтернет
2026.09.13
19:43
Вже вечір жде, як бузьок, на одній нозі.
На берег місяця втікають хвилі зір.
В багатті листя клен палає молодий.
Вдягає швидко сутінь все у холоди.
Удвох, як в давнеч, ловкі, смілі дітлахи,
Зриваєм враз , як стиглі яблука, зірки.
Ростем, як трави,
На берег місяця втікають хвилі зір.
В багатті листя клен палає молодий.
Вдягає швидко сутінь все у холоди.
Удвох, як в давнеч, ловкі, смілі дітлахи,
Зриваєм враз , як стиглі яблука, зірки.
Ростем, як трави,
2026.09.13
19:22
Між вікон холодних людиномашин,
де від сірості день зачах,
мене зігріває той погляд один —
з бурштиновим теплом в очах.
Як прагнеться сильно такого тепла,
щоб воно все було й було,
щоб світлою барвою осінь текла
де від сірості день зачах,
мене зігріває той погляд один —
з бурштиновим теплом в очах.
Як прагнеться сильно такого тепла,
щоб воно все було й було,
щоб світлою барвою осінь текла
2026.09.13
19:01
У час луни й штукарства,
У літа півфінал,
У надлишку півцарства
Хиткого назагал.
Шпарини мармурові,
Стежки біля води —
Аморфні, амфотерні
Минулого сліди.
У літа півфінал,
У надлишку півцарства
Хиткого назагал.
Шпарини мармурові,
Стежки біля води —
Аморфні, амфотерні
Минулого сліди.
2026.09.13
17:23
Купає небо хмари кучеряві
у вицвілій блакиті далини,
толочить вітер посивілі трави,
на збіжжі стежки — жовті ясени.
Рожеві айстри кутають у вечір
пахучі чорнобривці, а між тим
лягають на мої холодні плечі
ажурні тіні шаликом легким.
у вицвілій блакиті далини,
толочить вітер посивілі трави,
на збіжжі стежки — жовті ясени.
Рожеві айстри кутають у вечір
пахучі чорнобривці, а між тим
лягають на мої холодні плечі
ажурні тіні шаликом легким.
2026.09.13
13:39
вона королівна
тут на гайвею
знаки дорожні
до madre до неї
ніхто не врятує
від лютого тигра
звіра смаглявого
убраного в шкіру
тут на гайвею
знаки дорожні
до madre до неї
ніхто не врятує
від лютого тигра
звіра смаглявого
убраного в шкіру
2026.09.13
13:29
Розвал відбудеться людини,
Немов граніту чи крижини.
Колись єдиний моноліт
Умить розпався в 40 літ.
Розвал свідомості, польоту
Фантазії, мов живоплоту,
Провали в пам'яті, а мова
Постала сіра, безголова.
Немов граніту чи крижини.
Колись єдиний моноліт
Умить розпався в 40 літ.
Розвал свідомості, польоту
Фантазії, мов живоплоту,
Провали в пам'яті, а мова
Постала сіра, безголова.
2026.09.13
08:17
ЦИКЛ "МЕСОПОТАМІЯ" (Додаток ІІ)
«АЛЕКСАНДР МАКЕДОНСЬКИЙ: ОСТАННІЙ ПАРАД НАПІВБОГА»
(драматичний ескіз у стилі шумеро-аккадського епосу, в трьох сценах)
«АЛЕКСАНДР МАКЕДОНСЬКИЙ: ОСТАННІЙ ПАРАД НАПІВБОГА»
(драматичний ескіз у стилі шумеро-аккадського епосу, в трьох сценах)
2026.09.13
07:47
Спокійно земля Руська спочивала.
Бо ж князь її славетний Святослав
У степ далеко половців прогнав,
Їх стійбища у полі потоптали
Князі й велику здобич узяли,
Полон великий зі степів пригнали.
Тож земля Руська мирно спочивала…
Князі також вспокоєні б
Бо ж князь її славетний Святослав
У степ далеко половців прогнав,
Їх стійбища у полі потоптали
Князі й велику здобич узяли,
Полон великий зі степів пригнали.
Тож земля Руська мирно спочивала…
Князі також вспокоєні б
2026.09.13
06:46
У природному парку в Японії
І верблюди, і коні, і поні є.
На японські дива
Претендує москва,
Бо у неї права на Японію.
У злиден
І верблюди, і коні, і поні є.
На японські дива
Претендує москва,
Бо у неї права на Японію.
У злиден
2026.09.13
06:31
Минають безрадісно роки,
Але відчуваю, бува,
Що досі надія глибока
На краще у серці жива.
Неначе від написів титли
На дулах столітніх мортир,
Нікуди донині не зникли
Мої сподівання на мир.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Але відчуваю, бува,
Що досі надія глибока
На краще у серці жива.
Неначе від написів титли
На дулах столітніх мортир,
Нікуди донині не зникли
Мої сподівання на мир.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Олександр Сушко (1969) /
Проза
Джерело щастя
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Джерело щастя
Такої вередухи як у мене ще пошукати. Щось не так - лускає ляпачкою по носі. А якщо сильно провинюся – може і гризонути ловкенько. А де ви бачили такого чоловіка, який би не завинив перед жінкою? Немає таких, усі грішні. А ходжу побитий і погризений лише один я. Так що поспівчувайте мені, дороге жіноцтво, погладьте по голівці і сідайте поруч слухати правдиву і повчальну розповідь про безпросвітне житіє мого сусіда Миколи, щоб він сто років жив та не гикав.
Ранок за парканом починається звичною інтермедією з незначними варіаціями.
- Ще глупа ніч, а ти вже нализькався, яриго! І де ти це пійло тільки знаходиш! – лунає верескливий Одарчин голос.
- Та не пив я нічого! То від учорашнього причастя у мене душок залишився. Гріх було не уродинах куми не випити за її здоров’я.
- Це мені не гріх! А тобі, старий кнуряко, - гріх! Бо міри не знаєш.
- Неправда! Знаю я свою міру. Але вона в мене, чомусь, не влазить.
- Що правда - то правда. П’єш, доки не впадеш у баюру і не захропеш. Бери приклад з Сашка Страстолюбця.
- Так у мене кабака від переляку та обиди давно всохла! Кожен день лупцюєш – от і немає на тебе снаги.
- Он як? А на горілку снага є? Та хто ж тобі забороняє робити богоугодне діло? Будь тверезий, вимитий, побритий, напшукайся одеколоном - і йди в обійми. А ти ж смердючий як тхір від перегару! Яка жінка насмілиться таке страхіття до себе підпускати? Га?
Сопе Микола, скрегоче зубами від образи, аж мені чути. І мовчить, бо вустами жінки говорить правда.
Наші пращури теж вживали алкогольні напої, але натуральні: ячмінне пиво, медовуху. Але тільки по великих празниках - Ярила, Коляди, Купайла тощо. І то не скрізь. Бо ячмінь та мед були на вагу золота. А на додачу був у нас розгнузданий, дикий матріархат. Жінки командували чоловіками, обирали собі супружників та коханців, а не навпаки. Гречани-перекупщики доставили на наші столи міцніший та солодший напій – вино, простолюдинам недоступне. Тому народ, в основному, лишався тверезим, допоки не прийшли зажерливі москалі з монголами та не привчили українців пити горілку, яку гнали і з кінських кізяків, і з риб'ячої луски. А як німчура завезла до нас картоплю – нація почала вироджуватися.
Я б не обурювався, якби у нас приживалися хороші чужинські традиції. Але ж усе навпаки! Вирощували наші предки коноплі, аби робити з них чудовий одяг, мотуззя та інші корисні речі, а нині - аби наварити запаморочливої гидоти. Нюхають її, штрикаються, втрачають людську подобу.
А з маком яка сумна історія? Ще донедавна на кожному городі ця благородна рослина з чудовими квітками росла вільно, а тепер не знайдеш і удень з вогнем. Тиняються селами зграї наркоманів, зривають ще зелені коробочки і теж роблять з них смердюче вариво, яке вливають до своїх вен.
Індійські премена майя «ощасливили» всі народи світу зброєю масового знищення – сигаретами. Подивіться довкіл, шановні жінки: все загиджене недопалками, майже від кожного чоловіка тхне кислим цигарковим запахом, наче від трухлявого пня пліснявою.
А як зайдеш до крамниці, то хочеться перехреститися: найліпші, найбільші вітрини відведено не святому хлібу, а смердючому горілляччю. А тепер скажіть самі собі чесно: де в такому світі місце жінки? І яке воно те місце – перше чи десяте? Отож.
Я це розумію, ну ще з десяток чоловіків знайдеться з тисячі. І всьо. От і сумують жінки, що не мають нормального сімейного щастя, б'ються як риби об лід усе життя, не взмозі подолати труднощі, викликані спокусами, які сама ж держава і підсовує під носи власним громадянам.
Як на мене негласні державні лозунги «Плати і пий» треба поміняти на «Випив – розстріляємо!», а «Плати і кури!» на « Покурив – повісимо!». Як в Еміратах. Там людей набагато менше аніж у нас. Але як живуть! Бо не курять і не п'ють.
Пішов Микола на чергування, батькування та прокльони припинился, чути лишень сокотіння курей та гавкіт голодної собаки. Отже, і мені пора до праці – продовжувати писати книжку про любов. Справа ця многотрудна, я б сказав – небезпечна для психічного здоров’я як автора, так і читачів. Бо перший може звихнутися від написаного, а другий перелякатися від прочитаного. А то й розгніватися. Сюжетне русло потроху наповнюється чистою як сльоза лірикою, обарвленою чуттєвою поезією, ще трохи і буде обідня перерва, і тут – бац!:
- А бодай тебе пранці з'їли! - долинув оглушливий вереск з одарчиного двору. - Знову нализькався! І коли ти встиг, гаспиде, га?
А Микола , тримаючись обома руками за паркана під власною хатою, хитався як верба під час бурі.
- Та ти ж на роботі! Як посмів бражничати? Виженуть – то за що горілку купуватимеш, я питаю?
Мовчить Микола, бореться з хитавицею, зосередивщись тільки на тому, аби не впасти в балію з водою під ногами.
Повірте, шановне жіноцтво: писати в таких нелюдських умовах про щасливе кохання просто неможливо. Від побаченого і почутого мій талант дико страждає, а душа покривається важкими моральними травмами. Екран ноутбука погаснув, а я обіпер руку об щоку та зажурився.
Сумую від того, що деякі люди не вміють жити, дбають про власні інтереси, забуваючи, що вони невіддільно зв'язані з суспільними, витрачають богом відведений час не на творчість та спілкування з рідними, а на руйнування власного здоров'я та беззмістовні втіхи. І з кожним днем радості в їхньому житті стає все менше та менше, а проблем більше та більше. А разом з ними проблеми з'являються в усіх, хто живе поруч. Рано чи пізно Миколу виженуть за п’янки з роботи і він з’явиться під моєю хатою з простягнутою рукою. Рік тому таке вже було. Тоді замість того, аби купити жінці ортопедичний матрас аби не так боліла спина - я віддав кілька тисяч гривень безвідповідальному пияку. Грошей, як ви розумієте, він не повернув.
А два роки тому сусіда так нализькався, що довелося викликати швидку та лікувати його від білої гарячки. По гроші, уся в сльозах, прийшла його дружина. І кошти, які я збирав аби поставити собі два передніх зуба – пішли на уколи та хабарі медикам. Про позику сусідці навіть не нагадую.
М'яка жінчина долоня легко торкнулася плеча, а її вишневий полум'яний поцілунок у скроню нагадали мені, що випромінювати негативні емоції негоже, коли поруч знаходиться закохана дружина.
- Ходімо танцювати,- каже вона з усмішкою і тягне за собою до зали.
З колонок аудіосистеми лине її улюблений вальс. І такий гарячий, аж мураші по тілу забігали. А далі буде взагалі капець: румба, самба, танго, і як родзинка на вишневому торті - ча-ча-ча. Ну, а потім…..м-м-м-м-м-м!
Я ж казав вам на самому початку, що дружина у мене вередуха? Казав. І що цікаво - горілки пити біля неї мені ніколи не хочеться. Достатньо й любовного нектару. А це напій божественний. Хто пристраститься - смоктати спиртяку не буде ніколи.
І байдуже - чи ти лисий дідуган, чи гривастий парубок: джерело кохання завжди мусить бути наповнене чистим хмільним напоєм щастя. Було б бажання його оберігати від життєвих вітряниць. І не вряди-годи, а усе життя.
До мого джерела веде тільки одна потаємна, вистелена золотим та смарагдовим листям, стежка: з мого серця – до серця дружини. Якщо на душі сумно – роблю ковток цієї живиці та оживаю. Усім можна поділитися з людьми – грошима, майном, довірою, а от джерело щастя мусить бути у кожного своє, доглянуте і кришталево чисте.
Вибачте, дорогі сестри, але мені пора продовжувати писати роман про кохання, погомонімо з вами увечері, Інакше прийде дружина з ляпачкою і лусне мене по носі. А я цього страх як не люблю. Домовилися?
02.06.2020р.
Ранок за парканом починається звичною інтермедією з незначними варіаціями.
- Ще глупа ніч, а ти вже нализькався, яриго! І де ти це пійло тільки знаходиш! – лунає верескливий Одарчин голос.
- Та не пив я нічого! То від учорашнього причастя у мене душок залишився. Гріх було не уродинах куми не випити за її здоров’я.
- Це мені не гріх! А тобі, старий кнуряко, - гріх! Бо міри не знаєш.
- Неправда! Знаю я свою міру. Але вона в мене, чомусь, не влазить.
- Що правда - то правда. П’єш, доки не впадеш у баюру і не захропеш. Бери приклад з Сашка Страстолюбця.
- Так у мене кабака від переляку та обиди давно всохла! Кожен день лупцюєш – от і немає на тебе снаги.
- Он як? А на горілку снага є? Та хто ж тобі забороняє робити богоугодне діло? Будь тверезий, вимитий, побритий, напшукайся одеколоном - і йди в обійми. А ти ж смердючий як тхір від перегару! Яка жінка насмілиться таке страхіття до себе підпускати? Га?
Сопе Микола, скрегоче зубами від образи, аж мені чути. І мовчить, бо вустами жінки говорить правда.
Наші пращури теж вживали алкогольні напої, але натуральні: ячмінне пиво, медовуху. Але тільки по великих празниках - Ярила, Коляди, Купайла тощо. І то не скрізь. Бо ячмінь та мед були на вагу золота. А на додачу був у нас розгнузданий, дикий матріархат. Жінки командували чоловіками, обирали собі супружників та коханців, а не навпаки. Гречани-перекупщики доставили на наші столи міцніший та солодший напій – вино, простолюдинам недоступне. Тому народ, в основному, лишався тверезим, допоки не прийшли зажерливі москалі з монголами та не привчили українців пити горілку, яку гнали і з кінських кізяків, і з риб'ячої луски. А як німчура завезла до нас картоплю – нація почала вироджуватися.
Я б не обурювався, якби у нас приживалися хороші чужинські традиції. Але ж усе навпаки! Вирощували наші предки коноплі, аби робити з них чудовий одяг, мотуззя та інші корисні речі, а нині - аби наварити запаморочливої гидоти. Нюхають її, штрикаються, втрачають людську подобу.
А з маком яка сумна історія? Ще донедавна на кожному городі ця благородна рослина з чудовими квітками росла вільно, а тепер не знайдеш і удень з вогнем. Тиняються селами зграї наркоманів, зривають ще зелені коробочки і теж роблять з них смердюче вариво, яке вливають до своїх вен.
Індійські премена майя «ощасливили» всі народи світу зброєю масового знищення – сигаретами. Подивіться довкіл, шановні жінки: все загиджене недопалками, майже від кожного чоловіка тхне кислим цигарковим запахом, наче від трухлявого пня пліснявою.
А як зайдеш до крамниці, то хочеться перехреститися: найліпші, найбільші вітрини відведено не святому хлібу, а смердючому горілляччю. А тепер скажіть самі собі чесно: де в такому світі місце жінки? І яке воно те місце – перше чи десяте? Отож.
Я це розумію, ну ще з десяток чоловіків знайдеться з тисячі. І всьо. От і сумують жінки, що не мають нормального сімейного щастя, б'ються як риби об лід усе життя, не взмозі подолати труднощі, викликані спокусами, які сама ж держава і підсовує під носи власним громадянам.
Як на мене негласні державні лозунги «Плати і пий» треба поміняти на «Випив – розстріляємо!», а «Плати і кури!» на « Покурив – повісимо!». Як в Еміратах. Там людей набагато менше аніж у нас. Але як живуть! Бо не курять і не п'ють.
Пішов Микола на чергування, батькування та прокльони припинился, чути лишень сокотіння курей та гавкіт голодної собаки. Отже, і мені пора до праці – продовжувати писати книжку про любов. Справа ця многотрудна, я б сказав – небезпечна для психічного здоров’я як автора, так і читачів. Бо перший може звихнутися від написаного, а другий перелякатися від прочитаного. А то й розгніватися. Сюжетне русло потроху наповнюється чистою як сльоза лірикою, обарвленою чуттєвою поезією, ще трохи і буде обідня перерва, і тут – бац!:
- А бодай тебе пранці з'їли! - долинув оглушливий вереск з одарчиного двору. - Знову нализькався! І коли ти встиг, гаспиде, га?
А Микола , тримаючись обома руками за паркана під власною хатою, хитався як верба під час бурі.
- Та ти ж на роботі! Як посмів бражничати? Виженуть – то за що горілку купуватимеш, я питаю?
Мовчить Микола, бореться з хитавицею, зосередивщись тільки на тому, аби не впасти в балію з водою під ногами.
Повірте, шановне жіноцтво: писати в таких нелюдських умовах про щасливе кохання просто неможливо. Від побаченого і почутого мій талант дико страждає, а душа покривається важкими моральними травмами. Екран ноутбука погаснув, а я обіпер руку об щоку та зажурився.
Сумую від того, що деякі люди не вміють жити, дбають про власні інтереси, забуваючи, що вони невіддільно зв'язані з суспільними, витрачають богом відведений час не на творчість та спілкування з рідними, а на руйнування власного здоров'я та беззмістовні втіхи. І з кожним днем радості в їхньому житті стає все менше та менше, а проблем більше та більше. А разом з ними проблеми з'являються в усіх, хто живе поруч. Рано чи пізно Миколу виженуть за п’янки з роботи і він з’явиться під моєю хатою з простягнутою рукою. Рік тому таке вже було. Тоді замість того, аби купити жінці ортопедичний матрас аби не так боліла спина - я віддав кілька тисяч гривень безвідповідальному пияку. Грошей, як ви розумієте, він не повернув.
А два роки тому сусіда так нализькався, що довелося викликати швидку та лікувати його від білої гарячки. По гроші, уся в сльозах, прийшла його дружина. І кошти, які я збирав аби поставити собі два передніх зуба – пішли на уколи та хабарі медикам. Про позику сусідці навіть не нагадую.
М'яка жінчина долоня легко торкнулася плеча, а її вишневий полум'яний поцілунок у скроню нагадали мені, що випромінювати негативні емоції негоже, коли поруч знаходиться закохана дружина.
- Ходімо танцювати,- каже вона з усмішкою і тягне за собою до зали.
З колонок аудіосистеми лине її улюблений вальс. І такий гарячий, аж мураші по тілу забігали. А далі буде взагалі капець: румба, самба, танго, і як родзинка на вишневому торті - ча-ча-ча. Ну, а потім…..м-м-м-м-м-м!
Я ж казав вам на самому початку, що дружина у мене вередуха? Казав. І що цікаво - горілки пити біля неї мені ніколи не хочеться. Достатньо й любовного нектару. А це напій божественний. Хто пристраститься - смоктати спиртяку не буде ніколи.
І байдуже - чи ти лисий дідуган, чи гривастий парубок: джерело кохання завжди мусить бути наповнене чистим хмільним напоєм щастя. Було б бажання його оберігати від життєвих вітряниць. І не вряди-годи, а усе життя.
До мого джерела веде тільки одна потаємна, вистелена золотим та смарагдовим листям, стежка: з мого серця – до серця дружини. Якщо на душі сумно – роблю ковток цієї живиці та оживаю. Усім можна поділитися з людьми – грошима, майном, довірою, а от джерело щастя мусить бути у кожного своє, доглянуте і кришталево чисте.
Вибачте, дорогі сестри, але мені пора продовжувати писати роман про кохання, погомонімо з вами увечері, Інакше прийде дружина з ляпачкою і лусне мене по носі. А я цього страх як не люблю. Домовилися?
02.06.2020р.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
