Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.01.19
14:43
Немає світла і холодні батареї
Немає світла і холодні батареї,
у небі зграя дронів. Вибух. Вибух.
Ми у війні, як у війні євреї:
вже п’ятий рік зі строю вибув.
Насправді ж вибув п’ятисотий
в війні з смердючою рашнею.
Немає світла і холодні батареї,
у небі зграя дронів. Вибух. Вибух.
Ми у війні, як у війні євреї:
вже п’ятий рік зі строю вибув.
Насправді ж вибув п’ятисотий
в війні з смердючою рашнею.
2026.01.19
13:38
Ти знаєш, млосно на душі…
Зникає придбане роками.
Спіткнешся, глянеш — торгаші
З своїми мо… монастирями…
Своїх молитв «колокола»,
Своє насіння «колокольне».
І час — заплакана вдова,
Що заблукала у недолі…
Зникає придбане роками.
Спіткнешся, глянеш — торгаші
З своїми мо… монастирями…
Своїх молитв «колокола»,
Своє насіння «колокольне».
І час — заплакана вдова,
Що заблукала у недолі…
2026.01.19
11:24
Цей сон такий неповний, поверховий.
Він сил не додає, немов кошмар.
Він лиш виснажує, як цар верховний,
Оточений прислугою примар.
Вогненні води болі не зупинять,
А тільки рани роз'ятрять нові.
Беруть тебе на злі, ворожі кпини,
Він сил не додає, немов кошмар.
Він лиш виснажує, як цар верховний,
Оточений прислугою примар.
Вогненні води болі не зупинять,
А тільки рани роз'ятрять нові.
Беруть тебе на злі, ворожі кпини,
2026.01.19
02:19
Скажу, де добре, де погано,
Хто тут поет, а хто піїт.
Ким Ви працюєте, Тетяно?
Ану на стіл негайно звіт!
Бездарних ледарів багато,
Та попри це у темі я!
Ось я працюю лавреатом
Хто тут поет, а хто піїт.
Ким Ви працюєте, Тетяно?
Ану на стіл негайно звіт!
Бездарних ледарів багато,
Та попри це у темі я!
Ось я працюю лавреатом
2026.01.18
23:14
Є ті, які підтримують,
і ті що звинувачують,
і ті, які ховають лють
за вашою удачею.
Емпати хмарний небосхил
схиляють, Богу молячись,
і біля спечених могил
і ті що звинувачують,
і ті, які ховають лють
за вашою удачею.
Емпати хмарний небосхил
схиляють, Богу молячись,
і біля спечених могил
2026.01.18
19:31
Мені би дівчину із цинамону
Жити собі поживати
З дівчиною із цинамону
Я мрію про втечу з тобою в цю ніч
За місячним світлом шукаючи
Дівчино із цинамону
Жити собі поживати
З дівчиною із цинамону
Я мрію про втечу з тобою в цю ніч
За місячним світлом шукаючи
Дівчино із цинамону
2026.01.18
16:15
Сіли діди під повітку. Сидять, розмовляють.
Згадують своє минуле, про бої, походи.
Жаліються: крутить кості, мабуть на негоду.
Потихеньку то старшину, то москалів лають.
Свирид каже: - Коли б знаття, що так воно буде,
Краще б з ляхами зостались, яко
Згадують своє минуле, про бої, походи.
Жаліються: крутить кості, мабуть на негоду.
Потихеньку то старшину, то москалів лають.
Свирид каже: - Коли б знаття, що так воно буде,
Краще б з ляхами зостались, яко
2026.01.18
11:39
Якже так сталось? Якже так сталось,
Що дідусями друзі враз стали?
Досить залишить було їх мені,
Як забіліли чуприни, мов сніг.
З іменем кожним в’ється стежина,
Де ми сварились, де ми дружили.
Як я вцілів, уторопать незмога?
Здогад-надія серце пече:
Що дідусями друзі враз стали?
Досить залишить було їх мені,
Як забіліли чуприни, мов сніг.
З іменем кожним в’ється стежина,
Де ми сварились, де ми дружили.
Як я вцілів, уторопать незмога?
Здогад-надія серце пече:
2026.01.18
10:49
Так хочеться зануритися в сон,
Зануритися в тишу і блаженство,
Щоб клен співав зі мною в унісон,
Утверджуючи культ багатоженства.
Так хочеться зануритися в мить,
Яка страждання й прикрощі зупинить,
Що солов'єм у глушині щемить,
Зануритися в тишу і блаженство,
Щоб клен співав зі мною в унісон,
Утверджуючи культ багатоженства.
Так хочеться зануритися в мить,
Яка страждання й прикрощі зупинить,
Що солов'єм у глушині щемить,
2026.01.18
10:42
Тримає цупко час мене за карк,
Підштовхує в соснову халабуду
Сховаюсь там від оплесків, подяк
І ґвалту екзальтованого люду.
Зотліють в ямі грона орденів
У темені і тиші, під надгробком,
Все полишу: бажання, плани, гнів
Підштовхує в соснову халабуду
Сховаюсь там від оплесків, подяк
І ґвалту екзальтованого люду.
Зотліють в ямі грона орденів
У темені і тиші, під надгробком,
Все полишу: бажання, плани, гнів
2026.01.17
22:04
Пастки льодові у звичних під'їздах,
Брили, мов у холодних печерах.
Як обігріти будинки-гнізда?
Глузду - жах божевілля перечить.
Це не північ, а страдницький Київ.
Дихання вже є густим туманом.
І не снились у снах навіть Кию,
Брили, мов у холодних печерах.
Як обігріти будинки-гнізда?
Глузду - жах божевілля перечить.
Це не північ, а страдницький Київ.
Дихання вже є густим туманом.
І не снились у снах навіть Кию,
2026.01.17
21:42
На тиждень вийшли з колії
І повернулись нишком в мрії
Як справжні мрійні хазяї
Супроти бестій - лиходіїв.
Заруби їхні відповзли
Кудись туди, де мокротеча,
А ми в цей час і підросли,
І повернулись нишком в мрії
Як справжні мрійні хазяї
Супроти бестій - лиходіїв.
Заруби їхні відповзли
Кудись туди, де мокротеча,
А ми в цей час і підросли,
2026.01.17
18:08
З волоссям довшим модних галстуків - були ми
незмінним колоритом дискотек,
нічним звучанням парків, денним - вікон,
гротеском вуличним. І переймались віком,
заюним для тісних єднань статевих – з так
безжалісно присутніми над нами
"Бітлами", "Папл
незмінним колоритом дискотек,
нічним звучанням парків, денним - вікон,
гротеском вуличним. І переймались віком,
заюним для тісних єднань статевих – з так
безжалісно присутніми над нами
"Бітлами", "Папл
2026.01.17
12:10
Ти мені так посміхалась,
Наче ми вже переспали.
Проте навіть як кого звати
Ми тоді ще не знали.
Твоє розкішне волосся
Мене всього огортало,
Й мені не було потрібне
Наче ми вже переспали.
Проте навіть як кого звати
Ми тоді ще не знали.
Твоє розкішне волосся
Мене всього огортало,
Й мені не було потрібне
2026.01.17
10:45
Попасти під дощ серед вільного поля.
Попасти під стріли небесних армад.
Потрапити в сіті, болючу неволю,
Під обстріли грізних ворожих гармат.
Попасти під дощ - це везіння чи кара,
Це поклик небес чи прокляття століть?
Пасеться далеко спокійн
Попасти під стріли небесних армад.
Потрапити в сіті, болючу неволю,
Під обстріли грізних ворожих гармат.
Попасти під дощ - це везіння чи кара,
Це поклик небес чи прокляття століть?
Пасеться далеко спокійн
2026.01.16
21:52
Дорогу бавлять ліхтарі
Тікають тіні вслід за снігом
Ніч розчиняється в вині
Чуття ховаються під кригу
Віддай таємне самоті
На зберігання безстрокове
Гріхів лічильник - в каятті
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Тікають тіні вслід за снігом
Ніч розчиняється в вині
Чуття ховаються під кригу
Віддай таємне самоті
На зберігання безстрокове
Гріхів лічильник - в каятті
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
2025.04.24
2025.03.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Олександр Сушко (1969) /
Проза
Джерело щастя
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Джерело щастя
Такої вередухи як у мене ще пошукати. Щось не так - лускає ляпачкою по носі. А якщо сильно провинюся – може і гризонути ловкенько. А де ви бачили такого чоловіка, який би не завинив перед жінкою? Немає таких, усі грішні. А ходжу побитий і погризений лише один я. Так що поспівчувайте мені, дороге жіноцтво, погладьте по голівці і сідайте поруч слухати правдиву і повчальну розповідь про безпросвітне житіє мого сусіда Миколи, щоб він сто років жив та не гикав.
Ранок за парканом починається звичною інтермедією з незначними варіаціями.
- Ще глупа ніч, а ти вже нализькався, яриго! І де ти це пійло тільки знаходиш! – лунає верескливий Одарчин голос.
- Та не пив я нічого! То від учорашнього причастя у мене душок залишився. Гріх було не уродинах куми не випити за її здоров’я.
- Це мені не гріх! А тобі, старий кнуряко, - гріх! Бо міри не знаєш.
- Неправда! Знаю я свою міру. Але вона в мене, чомусь, не влазить.
- Що правда - то правда. П’єш, доки не впадеш у баюру і не захропеш. Бери приклад з Сашка Страстолюбця.
- Так у мене кабака від переляку та обиди давно всохла! Кожен день лупцюєш – от і немає на тебе снаги.
- Он як? А на горілку снага є? Та хто ж тобі забороняє робити богоугодне діло? Будь тверезий, вимитий, побритий, напшукайся одеколоном - і йди в обійми. А ти ж смердючий як тхір від перегару! Яка жінка насмілиться таке страхіття до себе підпускати? Га?
Сопе Микола, скрегоче зубами від образи, аж мені чути. І мовчить, бо вустами жінки говорить правда.
Наші пращури теж вживали алкогольні напої, але натуральні: ячмінне пиво, медовуху. Але тільки по великих празниках - Ярила, Коляди, Купайла тощо. І то не скрізь. Бо ячмінь та мед були на вагу золота. А на додачу був у нас розгнузданий, дикий матріархат. Жінки командували чоловіками, обирали собі супружників та коханців, а не навпаки. Гречани-перекупщики доставили на наші столи міцніший та солодший напій – вино, простолюдинам недоступне. Тому народ, в основному, лишався тверезим, допоки не прийшли зажерливі москалі з монголами та не привчили українців пити горілку, яку гнали і з кінських кізяків, і з риб'ячої луски. А як німчура завезла до нас картоплю – нація почала вироджуватися.
Я б не обурювався, якби у нас приживалися хороші чужинські традиції. Але ж усе навпаки! Вирощували наші предки коноплі, аби робити з них чудовий одяг, мотуззя та інші корисні речі, а нині - аби наварити запаморочливої гидоти. Нюхають її, штрикаються, втрачають людську подобу.
А з маком яка сумна історія? Ще донедавна на кожному городі ця благородна рослина з чудовими квітками росла вільно, а тепер не знайдеш і удень з вогнем. Тиняються селами зграї наркоманів, зривають ще зелені коробочки і теж роблять з них смердюче вариво, яке вливають до своїх вен.
Індійські премена майя «ощасливили» всі народи світу зброєю масового знищення – сигаретами. Подивіться довкіл, шановні жінки: все загиджене недопалками, майже від кожного чоловіка тхне кислим цигарковим запахом, наче від трухлявого пня пліснявою.
А як зайдеш до крамниці, то хочеться перехреститися: найліпші, найбільші вітрини відведено не святому хлібу, а смердючому горілляччю. А тепер скажіть самі собі чесно: де в такому світі місце жінки? І яке воно те місце – перше чи десяте? Отож.
Я це розумію, ну ще з десяток чоловіків знайдеться з тисячі. І всьо. От і сумують жінки, що не мають нормального сімейного щастя, б'ються як риби об лід усе життя, не взмозі подолати труднощі, викликані спокусами, які сама ж держава і підсовує під носи власним громадянам.
Як на мене негласні державні лозунги «Плати і пий» треба поміняти на «Випив – розстріляємо!», а «Плати і кури!» на « Покурив – повісимо!». Як в Еміратах. Там людей набагато менше аніж у нас. Але як живуть! Бо не курять і не п'ють.
Пішов Микола на чергування, батькування та прокльони припинился, чути лишень сокотіння курей та гавкіт голодної собаки. Отже, і мені пора до праці – продовжувати писати книжку про любов. Справа ця многотрудна, я б сказав – небезпечна для психічного здоров’я як автора, так і читачів. Бо перший може звихнутися від написаного, а другий перелякатися від прочитаного. А то й розгніватися. Сюжетне русло потроху наповнюється чистою як сльоза лірикою, обарвленою чуттєвою поезією, ще трохи і буде обідня перерва, і тут – бац!:
- А бодай тебе пранці з'їли! - долинув оглушливий вереск з одарчиного двору. - Знову нализькався! І коли ти встиг, гаспиде, га?
А Микола , тримаючись обома руками за паркана під власною хатою, хитався як верба під час бурі.
- Та ти ж на роботі! Як посмів бражничати? Виженуть – то за що горілку купуватимеш, я питаю?
Мовчить Микола, бореться з хитавицею, зосередивщись тільки на тому, аби не впасти в балію з водою під ногами.
Повірте, шановне жіноцтво: писати в таких нелюдських умовах про щасливе кохання просто неможливо. Від побаченого і почутого мій талант дико страждає, а душа покривається важкими моральними травмами. Екран ноутбука погаснув, а я обіпер руку об щоку та зажурився.
Сумую від того, що деякі люди не вміють жити, дбають про власні інтереси, забуваючи, що вони невіддільно зв'язані з суспільними, витрачають богом відведений час не на творчість та спілкування з рідними, а на руйнування власного здоров'я та беззмістовні втіхи. І з кожним днем радості в їхньому житті стає все менше та менше, а проблем більше та більше. А разом з ними проблеми з'являються в усіх, хто живе поруч. Рано чи пізно Миколу виженуть за п’янки з роботи і він з’явиться під моєю хатою з простягнутою рукою. Рік тому таке вже було. Тоді замість того, аби купити жінці ортопедичний матрас аби не так боліла спина - я віддав кілька тисяч гривень безвідповідальному пияку. Грошей, як ви розумієте, він не повернув.
А два роки тому сусіда так нализькався, що довелося викликати швидку та лікувати його від білої гарячки. По гроші, уся в сльозах, прийшла його дружина. І кошти, які я збирав аби поставити собі два передніх зуба – пішли на уколи та хабарі медикам. Про позику сусідці навіть не нагадую.
М'яка жінчина долоня легко торкнулася плеча, а її вишневий полум'яний поцілунок у скроню нагадали мені, що випромінювати негативні емоції негоже, коли поруч знаходиться закохана дружина.
- Ходімо танцювати,- каже вона з усмішкою і тягне за собою до зали.
З колонок аудіосистеми лине її улюблений вальс. І такий гарячий, аж мураші по тілу забігали. А далі буде взагалі капець: румба, самба, танго, і як родзинка на вишневому торті - ча-ча-ча. Ну, а потім…..м-м-м-м-м-м!
Я ж казав вам на самому початку, що дружина у мене вередуха? Казав. І що цікаво - горілки пити біля неї мені ніколи не хочеться. Достатньо й любовного нектару. А це напій божественний. Хто пристраститься - смоктати спиртяку не буде ніколи.
І байдуже - чи ти лисий дідуган, чи гривастий парубок: джерело кохання завжди мусить бути наповнене чистим хмільним напоєм щастя. Було б бажання його оберігати від життєвих вітряниць. І не вряди-годи, а усе життя.
До мого джерела веде тільки одна потаємна, вистелена золотим та смарагдовим листям, стежка: з мого серця – до серця дружини. Якщо на душі сумно – роблю ковток цієї живиці та оживаю. Усім можна поділитися з людьми – грошима, майном, довірою, а от джерело щастя мусить бути у кожного своє, доглянуте і кришталево чисте.
Вибачте, дорогі сестри, але мені пора продовжувати писати роман про кохання, погомонімо з вами увечері, Інакше прийде дружина з ляпачкою і лусне мене по носі. А я цього страх як не люблю. Домовилися?
02.06.2020р.
Ранок за парканом починається звичною інтермедією з незначними варіаціями.
- Ще глупа ніч, а ти вже нализькався, яриго! І де ти це пійло тільки знаходиш! – лунає верескливий Одарчин голос.
- Та не пив я нічого! То від учорашнього причастя у мене душок залишився. Гріх було не уродинах куми не випити за її здоров’я.
- Це мені не гріх! А тобі, старий кнуряко, - гріх! Бо міри не знаєш.
- Неправда! Знаю я свою міру. Але вона в мене, чомусь, не влазить.
- Що правда - то правда. П’єш, доки не впадеш у баюру і не захропеш. Бери приклад з Сашка Страстолюбця.
- Так у мене кабака від переляку та обиди давно всохла! Кожен день лупцюєш – от і немає на тебе снаги.
- Он як? А на горілку снага є? Та хто ж тобі забороняє робити богоугодне діло? Будь тверезий, вимитий, побритий, напшукайся одеколоном - і йди в обійми. А ти ж смердючий як тхір від перегару! Яка жінка насмілиться таке страхіття до себе підпускати? Га?
Сопе Микола, скрегоче зубами від образи, аж мені чути. І мовчить, бо вустами жінки говорить правда.
Наші пращури теж вживали алкогольні напої, але натуральні: ячмінне пиво, медовуху. Але тільки по великих празниках - Ярила, Коляди, Купайла тощо. І то не скрізь. Бо ячмінь та мед були на вагу золота. А на додачу був у нас розгнузданий, дикий матріархат. Жінки командували чоловіками, обирали собі супружників та коханців, а не навпаки. Гречани-перекупщики доставили на наші столи міцніший та солодший напій – вино, простолюдинам недоступне. Тому народ, в основному, лишався тверезим, допоки не прийшли зажерливі москалі з монголами та не привчили українців пити горілку, яку гнали і з кінських кізяків, і з риб'ячої луски. А як німчура завезла до нас картоплю – нація почала вироджуватися.
Я б не обурювався, якби у нас приживалися хороші чужинські традиції. Але ж усе навпаки! Вирощували наші предки коноплі, аби робити з них чудовий одяг, мотуззя та інші корисні речі, а нині - аби наварити запаморочливої гидоти. Нюхають її, штрикаються, втрачають людську подобу.
А з маком яка сумна історія? Ще донедавна на кожному городі ця благородна рослина з чудовими квітками росла вільно, а тепер не знайдеш і удень з вогнем. Тиняються селами зграї наркоманів, зривають ще зелені коробочки і теж роблять з них смердюче вариво, яке вливають до своїх вен.
Індійські премена майя «ощасливили» всі народи світу зброєю масового знищення – сигаретами. Подивіться довкіл, шановні жінки: все загиджене недопалками, майже від кожного чоловіка тхне кислим цигарковим запахом, наче від трухлявого пня пліснявою.
А як зайдеш до крамниці, то хочеться перехреститися: найліпші, найбільші вітрини відведено не святому хлібу, а смердючому горілляччю. А тепер скажіть самі собі чесно: де в такому світі місце жінки? І яке воно те місце – перше чи десяте? Отож.
Я це розумію, ну ще з десяток чоловіків знайдеться з тисячі. І всьо. От і сумують жінки, що не мають нормального сімейного щастя, б'ються як риби об лід усе життя, не взмозі подолати труднощі, викликані спокусами, які сама ж держава і підсовує під носи власним громадянам.
Як на мене негласні державні лозунги «Плати і пий» треба поміняти на «Випив – розстріляємо!», а «Плати і кури!» на « Покурив – повісимо!». Як в Еміратах. Там людей набагато менше аніж у нас. Але як живуть! Бо не курять і не п'ють.
Пішов Микола на чергування, батькування та прокльони припинился, чути лишень сокотіння курей та гавкіт голодної собаки. Отже, і мені пора до праці – продовжувати писати книжку про любов. Справа ця многотрудна, я б сказав – небезпечна для психічного здоров’я як автора, так і читачів. Бо перший може звихнутися від написаного, а другий перелякатися від прочитаного. А то й розгніватися. Сюжетне русло потроху наповнюється чистою як сльоза лірикою, обарвленою чуттєвою поезією, ще трохи і буде обідня перерва, і тут – бац!:
- А бодай тебе пранці з'їли! - долинув оглушливий вереск з одарчиного двору. - Знову нализькався! І коли ти встиг, гаспиде, га?
А Микола , тримаючись обома руками за паркана під власною хатою, хитався як верба під час бурі.
- Та ти ж на роботі! Як посмів бражничати? Виженуть – то за що горілку купуватимеш, я питаю?
Мовчить Микола, бореться з хитавицею, зосередивщись тільки на тому, аби не впасти в балію з водою під ногами.
Повірте, шановне жіноцтво: писати в таких нелюдських умовах про щасливе кохання просто неможливо. Від побаченого і почутого мій талант дико страждає, а душа покривається важкими моральними травмами. Екран ноутбука погаснув, а я обіпер руку об щоку та зажурився.
Сумую від того, що деякі люди не вміють жити, дбають про власні інтереси, забуваючи, що вони невіддільно зв'язані з суспільними, витрачають богом відведений час не на творчість та спілкування з рідними, а на руйнування власного здоров'я та беззмістовні втіхи. І з кожним днем радості в їхньому житті стає все менше та менше, а проблем більше та більше. А разом з ними проблеми з'являються в усіх, хто живе поруч. Рано чи пізно Миколу виженуть за п’янки з роботи і він з’явиться під моєю хатою з простягнутою рукою. Рік тому таке вже було. Тоді замість того, аби купити жінці ортопедичний матрас аби не так боліла спина - я віддав кілька тисяч гривень безвідповідальному пияку. Грошей, як ви розумієте, він не повернув.
А два роки тому сусіда так нализькався, що довелося викликати швидку та лікувати його від білої гарячки. По гроші, уся в сльозах, прийшла його дружина. І кошти, які я збирав аби поставити собі два передніх зуба – пішли на уколи та хабарі медикам. Про позику сусідці навіть не нагадую.
М'яка жінчина долоня легко торкнулася плеча, а її вишневий полум'яний поцілунок у скроню нагадали мені, що випромінювати негативні емоції негоже, коли поруч знаходиться закохана дружина.
- Ходімо танцювати,- каже вона з усмішкою і тягне за собою до зали.
З колонок аудіосистеми лине її улюблений вальс. І такий гарячий, аж мураші по тілу забігали. А далі буде взагалі капець: румба, самба, танго, і як родзинка на вишневому торті - ча-ча-ча. Ну, а потім…..м-м-м-м-м-м!
Я ж казав вам на самому початку, що дружина у мене вередуха? Казав. І що цікаво - горілки пити біля неї мені ніколи не хочеться. Достатньо й любовного нектару. А це напій божественний. Хто пристраститься - смоктати спиртяку не буде ніколи.
І байдуже - чи ти лисий дідуган, чи гривастий парубок: джерело кохання завжди мусить бути наповнене чистим хмільним напоєм щастя. Було б бажання його оберігати від життєвих вітряниць. І не вряди-годи, а усе життя.
До мого джерела веде тільки одна потаємна, вистелена золотим та смарагдовим листям, стежка: з мого серця – до серця дружини. Якщо на душі сумно – роблю ковток цієї живиці та оживаю. Усім можна поділитися з людьми – грошима, майном, довірою, а от джерело щастя мусить бути у кожного своє, доглянуте і кришталево чисте.
Вибачте, дорогі сестри, але мені пора продовжувати писати роман про кохання, погомонімо з вами увечері, Інакше прийде дружина з ляпачкою і лусне мене по носі. А я цього страх як не люблю. Домовилися?
02.06.2020р.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
