Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.05.03
14:44
Хитрим, кажуть, свого часу був Павло Тетеря.
Обідає в Чигирині, Варшаві – вечеря.
Вмів не тільки послужити, але й прислужитись.
Ще й на тому, зрозуміло, добряче нажитись.
Наче, в‘юн на сковорідці Павло той крутився,
Але ні з чим в результаті, усе ж о
Обідає в Чигирині, Варшаві – вечеря.
Вмів не тільки послужити, але й прислужитись.
Ще й на тому, зрозуміло, добряче нажитись.
Наче, в‘юн на сковорідці Павло той крутився,
Але ні з чим в результаті, усе ж о
2026.05.03
13:26
Здається, холод - назавжди...
Лишається себе картати
За невідвідані пенати,
Забуті краплі теплоти.
Пишу проникливі листи -
Цього для щастя малувато!
Здається, холод - назавжди...
Лишається себе картати
За невідвідані пенати,
Забуті краплі теплоти.
Пишу проникливі листи -
Цього для щастя малувато!
Здається, холод - назавжди...
2026.05.03
13:01
В котрімсь містечку раннього ранку
Сидів Бааль Шем Тов і крізь кільця диму
Раз по раз вдивлявся в перехожих.
«Хто це за один, що немовби
У ворота Небес задумав увійти?»-
Питає раббі в учня.
«Той, що шкарпетки шиє.
Він так щодня простує в синагогу
Сидів Бааль Шем Тов і крізь кільця диму
Раз по раз вдивлявся в перехожих.
«Хто це за один, що немовби
У ворота Небес задумав увійти?»-
Питає раббі в учня.
«Той, що шкарпетки шиє.
Він так щодня простує в синагогу
2026.05.03
11:10
Мріями не ходиться — ними літається.
Вони займають простір невагомості,
де речі були розкладені по місцях.
Лад не наводиться, і подовгу там ніхто
не затримується.
Місія з поверненням –
в оточенні плазми спротиву.
Назад не приймають без ризику згор
Вони займають простір невагомості,
де речі були розкладені по місцях.
Лад не наводиться, і подовгу там ніхто
не затримується.
Місія з поверненням –
в оточенні плазми спротиву.
Назад не приймають без ризику згор
2026.05.03
10:42
Озираюсь на прожиті роки:
Було вдосталь і грошей, і слави.
Та, до фінішу наближаючись,
Розгубив все, наліво й направо.
Піддавався спокусам неправедним,
Все хотілось чогось, іще кращого,
Чогось більшого, чогось солодшого,
Було вдосталь і грошей, і слави.
Та, до фінішу наближаючись,
Розгубив все, наліво й направо.
Піддавався спокусам неправедним,
Все хотілось чогось, іще кращого,
Чогось більшого, чогось солодшого,
2026.05.03
10:31
Япа-тапа та-па
Япа-тапа чі-па
О хей-о, о хей-да
Тапа-хей-хей-да
Рікі-тата ті-да
Ха, ха, ха, ха, ха, ха
Ей
Япа-тапа чі-па
О хей-о, о хей-да
Тапа-хей-хей-да
Рікі-тата ті-да
Ха, ха, ха, ха, ха, ха
Ей
2026.05.03
09:50
звернення поета України
до суспільства планети Земля)
Ти споглядаєш, як убивця
вже п’ятий рік дітей вбиває,
як смерть регоче білолиця,
як шлях убивцю прокладає.
Війна для тебе – телепоказ
до суспільства планети Земля)
Ти споглядаєш, як убивця
вже п’ятий рік дітей вбиває,
як смерть регоче білолиця,
як шлях убивцю прокладає.
Війна для тебе – телепоказ
2026.05.03
09:43
Щотижня складає сонети,
заупокійні куплети -
чергові «останні ноти»:
могильні плити, скорботи…
Вилизує наївних метрів -
живих і мертвих,
щоб стати членом й лавреатом,
заупокійні куплети -
чергові «останні ноти»:
могильні плити, скорботи…
Вилизує наївних метрів -
живих і мертвих,
щоб стати членом й лавреатом,
2026.05.03
08:49
Ти там, де обіцяє Бог блаженство,
немає: болю, горя і пітьми,
облуди, зради і жалоби ремства,
зміїної спокуси сатани.
Де зорі пестять вічності простори,
чумацьким шляхом ходить вітровій.
Гойдає тиша спокій, наче море
папірусні кораблики надій.
немає: болю, горя і пітьми,
облуди, зради і жалоби ремства,
зміїної спокуси сатани.
Де зорі пестять вічності простори,
чумацьким шляхом ходить вітровій.
Гойдає тиша спокій, наче море
папірусні кораблики надій.
2026.05.03
07:12
То замру, неначе тиша,
То, як вітер, засвищу, -
То писати геть полишу,
То щодня беру й пишу.
То бажаю розказати
Ким я є та звідкіля, -
То змовкаю винувато,
Мов повільна течія.
То, як вітер, засвищу, -
То писати геть полишу,
То щодня беру й пишу.
То бажаю розказати
Ким я є та звідкіля, -
То змовкаю винувато,
Мов повільна течія.
2026.05.02
23:45
Я, як Антоніо Бандерас
Хотів тебе іще й іще раз.
Та ти сказала: скільки можна?
Сьогодні ж піст іще, безбожник!
Хотів тебе іще й іще раз.
Та ти сказала: скільки можна?
Сьогодні ж піст іще, безбожник!
2026.05.02
20:57
я дійсно знаю
про сніги
про відчуття відлиги
подячний сонцю
що колись
зринає з-поза криги
у цім нема фальшивих нот
мій пульс ритмічний рівний
про сніги
про відчуття відлиги
подячний сонцю
що колись
зринає з-поза криги
у цім нема фальшивих нот
мій пульс ритмічний рівний
2026.05.02
16:50
назбирав доріг
осінній день
у торбину виткану
зірками
не забрав мене
туди лишень
де міняють
серця стук
осінній день
у торбину виткану
зірками
не забрав мене
туди лишень
де міняють
серця стук
2026.05.02
15:48
Каравул! Знову цей поет Куриловський помирає у своєму вірші! Скільки можна це терпіти? А можливо, цього разу і справді помре? Якщо так, то я вже написав рекомендацію до Вищого Суду, після якої цей вторинний поет НАВРЯД ЧИ потрапить до Раю! Я вважаю, що та
2026.05.02
15:36
Явдохи де?...
Кругом самі Ельвіри!
Вони вже скрізь в прозорих гніздах Акви,
Ховають згенеровані клавіри
Під пильним гострим оком Бодгісаттви.
А Тростянець? А Рахів? А трембіти?
Яку хустинку загубили в горах?
Хто віднайде її під проводом освіти ,
Кругом самі Ельвіри!
Вони вже скрізь в прозорих гніздах Акви,
Ховають згенеровані клавіри
Під пильним гострим оком Бодгісаттви.
А Тростянець? А Рахів? А трембіти?
Яку хустинку загубили в горах?
Хто віднайде її під проводом освіти ,
2026.05.02
14:23
Я повітряні замки будую,
У ілюзію кутаю біль,
Поминаю Всевишнього всує,
Із минулого злизую сіль.
Над папірусом сліпну щоночі,
З лабузиння зерно дістаю
Відганяю видіння пророчі,
Що штовхають з небес в течію.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...У ілюзію кутаю біль,
Поминаю Всевишнього всує,
Із минулого злизую сіль.
Над папірусом сліпну щоночі,
З лабузиння зерно дістаю
Відганяю видіння пророчі,
Що штовхають з небес в течію.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.23
2026.03.31
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Олександр Сушко (1969) /
Проза
Джерело щастя
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Джерело щастя
Такої вередухи як у мене ще пошукати. Щось не так - лускає ляпачкою по носі. А якщо сильно провинюся – може і гризонути ловкенько. А де ви бачили такого чоловіка, який би не завинив перед жінкою? Немає таких, усі грішні. А ходжу побитий і погризений лише один я. Так що поспівчувайте мені, дороге жіноцтво, погладьте по голівці і сідайте поруч слухати правдиву і повчальну розповідь про безпросвітне житіє мого сусіда Миколи, щоб він сто років жив та не гикав.
Ранок за парканом починається звичною інтермедією з незначними варіаціями.
- Ще глупа ніч, а ти вже нализькався, яриго! І де ти це пійло тільки знаходиш! – лунає верескливий Одарчин голос.
- Та не пив я нічого! То від учорашнього причастя у мене душок залишився. Гріх було не уродинах куми не випити за її здоров’я.
- Це мені не гріх! А тобі, старий кнуряко, - гріх! Бо міри не знаєш.
- Неправда! Знаю я свою міру. Але вона в мене, чомусь, не влазить.
- Що правда - то правда. П’єш, доки не впадеш у баюру і не захропеш. Бери приклад з Сашка Страстолюбця.
- Так у мене кабака від переляку та обиди давно всохла! Кожен день лупцюєш – от і немає на тебе снаги.
- Он як? А на горілку снага є? Та хто ж тобі забороняє робити богоугодне діло? Будь тверезий, вимитий, побритий, напшукайся одеколоном - і йди в обійми. А ти ж смердючий як тхір від перегару! Яка жінка насмілиться таке страхіття до себе підпускати? Га?
Сопе Микола, скрегоче зубами від образи, аж мені чути. І мовчить, бо вустами жінки говорить правда.
Наші пращури теж вживали алкогольні напої, але натуральні: ячмінне пиво, медовуху. Але тільки по великих празниках - Ярила, Коляди, Купайла тощо. І то не скрізь. Бо ячмінь та мед були на вагу золота. А на додачу був у нас розгнузданий, дикий матріархат. Жінки командували чоловіками, обирали собі супружників та коханців, а не навпаки. Гречани-перекупщики доставили на наші столи міцніший та солодший напій – вино, простолюдинам недоступне. Тому народ, в основному, лишався тверезим, допоки не прийшли зажерливі москалі з монголами та не привчили українців пити горілку, яку гнали і з кінських кізяків, і з риб'ячої луски. А як німчура завезла до нас картоплю – нація почала вироджуватися.
Я б не обурювався, якби у нас приживалися хороші чужинські традиції. Але ж усе навпаки! Вирощували наші предки коноплі, аби робити з них чудовий одяг, мотуззя та інші корисні речі, а нині - аби наварити запаморочливої гидоти. Нюхають її, штрикаються, втрачають людську подобу.
А з маком яка сумна історія? Ще донедавна на кожному городі ця благородна рослина з чудовими квітками росла вільно, а тепер не знайдеш і удень з вогнем. Тиняються селами зграї наркоманів, зривають ще зелені коробочки і теж роблять з них смердюче вариво, яке вливають до своїх вен.
Індійські премена майя «ощасливили» всі народи світу зброєю масового знищення – сигаретами. Подивіться довкіл, шановні жінки: все загиджене недопалками, майже від кожного чоловіка тхне кислим цигарковим запахом, наче від трухлявого пня пліснявою.
А як зайдеш до крамниці, то хочеться перехреститися: найліпші, найбільші вітрини відведено не святому хлібу, а смердючому горілляччю. А тепер скажіть самі собі чесно: де в такому світі місце жінки? І яке воно те місце – перше чи десяте? Отож.
Я це розумію, ну ще з десяток чоловіків знайдеться з тисячі. І всьо. От і сумують жінки, що не мають нормального сімейного щастя, б'ються як риби об лід усе життя, не взмозі подолати труднощі, викликані спокусами, які сама ж держава і підсовує під носи власним громадянам.
Як на мене негласні державні лозунги «Плати і пий» треба поміняти на «Випив – розстріляємо!», а «Плати і кури!» на « Покурив – повісимо!». Як в Еміратах. Там людей набагато менше аніж у нас. Але як живуть! Бо не курять і не п'ють.
Пішов Микола на чергування, батькування та прокльони припинился, чути лишень сокотіння курей та гавкіт голодної собаки. Отже, і мені пора до праці – продовжувати писати книжку про любов. Справа ця многотрудна, я б сказав – небезпечна для психічного здоров’я як автора, так і читачів. Бо перший може звихнутися від написаного, а другий перелякатися від прочитаного. А то й розгніватися. Сюжетне русло потроху наповнюється чистою як сльоза лірикою, обарвленою чуттєвою поезією, ще трохи і буде обідня перерва, і тут – бац!:
- А бодай тебе пранці з'їли! - долинув оглушливий вереск з одарчиного двору. - Знову нализькався! І коли ти встиг, гаспиде, га?
А Микола , тримаючись обома руками за паркана під власною хатою, хитався як верба під час бурі.
- Та ти ж на роботі! Як посмів бражничати? Виженуть – то за що горілку купуватимеш, я питаю?
Мовчить Микола, бореться з хитавицею, зосередивщись тільки на тому, аби не впасти в балію з водою під ногами.
Повірте, шановне жіноцтво: писати в таких нелюдських умовах про щасливе кохання просто неможливо. Від побаченого і почутого мій талант дико страждає, а душа покривається важкими моральними травмами. Екран ноутбука погаснув, а я обіпер руку об щоку та зажурився.
Сумую від того, що деякі люди не вміють жити, дбають про власні інтереси, забуваючи, що вони невіддільно зв'язані з суспільними, витрачають богом відведений час не на творчість та спілкування з рідними, а на руйнування власного здоров'я та беззмістовні втіхи. І з кожним днем радості в їхньому житті стає все менше та менше, а проблем більше та більше. А разом з ними проблеми з'являються в усіх, хто живе поруч. Рано чи пізно Миколу виженуть за п’янки з роботи і він з’явиться під моєю хатою з простягнутою рукою. Рік тому таке вже було. Тоді замість того, аби купити жінці ортопедичний матрас аби не так боліла спина - я віддав кілька тисяч гривень безвідповідальному пияку. Грошей, як ви розумієте, він не повернув.
А два роки тому сусіда так нализькався, що довелося викликати швидку та лікувати його від білої гарячки. По гроші, уся в сльозах, прийшла його дружина. І кошти, які я збирав аби поставити собі два передніх зуба – пішли на уколи та хабарі медикам. Про позику сусідці навіть не нагадую.
М'яка жінчина долоня легко торкнулася плеча, а її вишневий полум'яний поцілунок у скроню нагадали мені, що випромінювати негативні емоції негоже, коли поруч знаходиться закохана дружина.
- Ходімо танцювати,- каже вона з усмішкою і тягне за собою до зали.
З колонок аудіосистеми лине її улюблений вальс. І такий гарячий, аж мураші по тілу забігали. А далі буде взагалі капець: румба, самба, танго, і як родзинка на вишневому торті - ча-ча-ча. Ну, а потім…..м-м-м-м-м-м!
Я ж казав вам на самому початку, що дружина у мене вередуха? Казав. І що цікаво - горілки пити біля неї мені ніколи не хочеться. Достатньо й любовного нектару. А це напій божественний. Хто пристраститься - смоктати спиртяку не буде ніколи.
І байдуже - чи ти лисий дідуган, чи гривастий парубок: джерело кохання завжди мусить бути наповнене чистим хмільним напоєм щастя. Було б бажання його оберігати від життєвих вітряниць. І не вряди-годи, а усе життя.
До мого джерела веде тільки одна потаємна, вистелена золотим та смарагдовим листям, стежка: з мого серця – до серця дружини. Якщо на душі сумно – роблю ковток цієї живиці та оживаю. Усім можна поділитися з людьми – грошима, майном, довірою, а от джерело щастя мусить бути у кожного своє, доглянуте і кришталево чисте.
Вибачте, дорогі сестри, але мені пора продовжувати писати роман про кохання, погомонімо з вами увечері, Інакше прийде дружина з ляпачкою і лусне мене по носі. А я цього страх як не люблю. Домовилися?
02.06.2020р.
Ранок за парканом починається звичною інтермедією з незначними варіаціями.
- Ще глупа ніч, а ти вже нализькався, яриго! І де ти це пійло тільки знаходиш! – лунає верескливий Одарчин голос.
- Та не пив я нічого! То від учорашнього причастя у мене душок залишився. Гріх було не уродинах куми не випити за її здоров’я.
- Це мені не гріх! А тобі, старий кнуряко, - гріх! Бо міри не знаєш.
- Неправда! Знаю я свою міру. Але вона в мене, чомусь, не влазить.
- Що правда - то правда. П’єш, доки не впадеш у баюру і не захропеш. Бери приклад з Сашка Страстолюбця.
- Так у мене кабака від переляку та обиди давно всохла! Кожен день лупцюєш – от і немає на тебе снаги.
- Он як? А на горілку снага є? Та хто ж тобі забороняє робити богоугодне діло? Будь тверезий, вимитий, побритий, напшукайся одеколоном - і йди в обійми. А ти ж смердючий як тхір від перегару! Яка жінка насмілиться таке страхіття до себе підпускати? Га?
Сопе Микола, скрегоче зубами від образи, аж мені чути. І мовчить, бо вустами жінки говорить правда.
Наші пращури теж вживали алкогольні напої, але натуральні: ячмінне пиво, медовуху. Але тільки по великих празниках - Ярила, Коляди, Купайла тощо. І то не скрізь. Бо ячмінь та мед були на вагу золота. А на додачу був у нас розгнузданий, дикий матріархат. Жінки командували чоловіками, обирали собі супружників та коханців, а не навпаки. Гречани-перекупщики доставили на наші столи міцніший та солодший напій – вино, простолюдинам недоступне. Тому народ, в основному, лишався тверезим, допоки не прийшли зажерливі москалі з монголами та не привчили українців пити горілку, яку гнали і з кінських кізяків, і з риб'ячої луски. А як німчура завезла до нас картоплю – нація почала вироджуватися.
Я б не обурювався, якби у нас приживалися хороші чужинські традиції. Але ж усе навпаки! Вирощували наші предки коноплі, аби робити з них чудовий одяг, мотуззя та інші корисні речі, а нині - аби наварити запаморочливої гидоти. Нюхають її, штрикаються, втрачають людську подобу.
А з маком яка сумна історія? Ще донедавна на кожному городі ця благородна рослина з чудовими квітками росла вільно, а тепер не знайдеш і удень з вогнем. Тиняються селами зграї наркоманів, зривають ще зелені коробочки і теж роблять з них смердюче вариво, яке вливають до своїх вен.
Індійські премена майя «ощасливили» всі народи світу зброєю масового знищення – сигаретами. Подивіться довкіл, шановні жінки: все загиджене недопалками, майже від кожного чоловіка тхне кислим цигарковим запахом, наче від трухлявого пня пліснявою.
А як зайдеш до крамниці, то хочеться перехреститися: найліпші, найбільші вітрини відведено не святому хлібу, а смердючому горілляччю. А тепер скажіть самі собі чесно: де в такому світі місце жінки? І яке воно те місце – перше чи десяте? Отож.
Я це розумію, ну ще з десяток чоловіків знайдеться з тисячі. І всьо. От і сумують жінки, що не мають нормального сімейного щастя, б'ються як риби об лід усе життя, не взмозі подолати труднощі, викликані спокусами, які сама ж держава і підсовує під носи власним громадянам.
Як на мене негласні державні лозунги «Плати і пий» треба поміняти на «Випив – розстріляємо!», а «Плати і кури!» на « Покурив – повісимо!». Як в Еміратах. Там людей набагато менше аніж у нас. Але як живуть! Бо не курять і не п'ють.
Пішов Микола на чергування, батькування та прокльони припинился, чути лишень сокотіння курей та гавкіт голодної собаки. Отже, і мені пора до праці – продовжувати писати книжку про любов. Справа ця многотрудна, я б сказав – небезпечна для психічного здоров’я як автора, так і читачів. Бо перший може звихнутися від написаного, а другий перелякатися від прочитаного. А то й розгніватися. Сюжетне русло потроху наповнюється чистою як сльоза лірикою, обарвленою чуттєвою поезією, ще трохи і буде обідня перерва, і тут – бац!:
- А бодай тебе пранці з'їли! - долинув оглушливий вереск з одарчиного двору. - Знову нализькався! І коли ти встиг, гаспиде, га?
А Микола , тримаючись обома руками за паркана під власною хатою, хитався як верба під час бурі.
- Та ти ж на роботі! Як посмів бражничати? Виженуть – то за що горілку купуватимеш, я питаю?
Мовчить Микола, бореться з хитавицею, зосередивщись тільки на тому, аби не впасти в балію з водою під ногами.
Повірте, шановне жіноцтво: писати в таких нелюдських умовах про щасливе кохання просто неможливо. Від побаченого і почутого мій талант дико страждає, а душа покривається важкими моральними травмами. Екран ноутбука погаснув, а я обіпер руку об щоку та зажурився.
Сумую від того, що деякі люди не вміють жити, дбають про власні інтереси, забуваючи, що вони невіддільно зв'язані з суспільними, витрачають богом відведений час не на творчість та спілкування з рідними, а на руйнування власного здоров'я та беззмістовні втіхи. І з кожним днем радості в їхньому житті стає все менше та менше, а проблем більше та більше. А разом з ними проблеми з'являються в усіх, хто живе поруч. Рано чи пізно Миколу виженуть за п’янки з роботи і він з’явиться під моєю хатою з простягнутою рукою. Рік тому таке вже було. Тоді замість того, аби купити жінці ортопедичний матрас аби не так боліла спина - я віддав кілька тисяч гривень безвідповідальному пияку. Грошей, як ви розумієте, він не повернув.
А два роки тому сусіда так нализькався, що довелося викликати швидку та лікувати його від білої гарячки. По гроші, уся в сльозах, прийшла його дружина. І кошти, які я збирав аби поставити собі два передніх зуба – пішли на уколи та хабарі медикам. Про позику сусідці навіть не нагадую.
М'яка жінчина долоня легко торкнулася плеча, а її вишневий полум'яний поцілунок у скроню нагадали мені, що випромінювати негативні емоції негоже, коли поруч знаходиться закохана дружина.
- Ходімо танцювати,- каже вона з усмішкою і тягне за собою до зали.
З колонок аудіосистеми лине її улюблений вальс. І такий гарячий, аж мураші по тілу забігали. А далі буде взагалі капець: румба, самба, танго, і як родзинка на вишневому торті - ча-ча-ча. Ну, а потім…..м-м-м-м-м-м!
Я ж казав вам на самому початку, що дружина у мене вередуха? Казав. І що цікаво - горілки пити біля неї мені ніколи не хочеться. Достатньо й любовного нектару. А це напій божественний. Хто пристраститься - смоктати спиртяку не буде ніколи.
І байдуже - чи ти лисий дідуган, чи гривастий парубок: джерело кохання завжди мусить бути наповнене чистим хмільним напоєм щастя. Було б бажання його оберігати від життєвих вітряниць. І не вряди-годи, а усе життя.
До мого джерела веде тільки одна потаємна, вистелена золотим та смарагдовим листям, стежка: з мого серця – до серця дружини. Якщо на душі сумно – роблю ковток цієї живиці та оживаю. Усім можна поділитися з людьми – грошима, майном, довірою, а от джерело щастя мусить бути у кожного своє, доглянуте і кришталево чисте.
Вибачте, дорогі сестри, але мені пора продовжувати писати роман про кохання, погомонімо з вами увечері, Інакше прийде дружина з ляпачкою і лусне мене по носі. А я цього страх як не люблю. Домовилися?
02.06.2020р.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
