Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.02.03
13:48
Сполохані ліси
вслухаються у тишу,
а безгомінь не та —
не ніжна,
як колись…
День під пахвою сну
журу свою колише,
а ніч поміж сирен
вслухаються у тишу,
а безгомінь не та —
не ніжна,
як колись…
День під пахвою сну
журу свою колише,
а ніч поміж сирен
2026.02.03
10:48
Співає птах, руйнує темінь
У гущині, у дивних снах.
Співає птах крізь ночі терем.
Співають і любов, і крах.
Ледь чутно долинає стогін,
Любовний шепіт, шал палкий.
А в когось залишився спомин
У гущині, у дивних снах.
Співає птах крізь ночі терем.
Співають і любов, і крах.
Ледь чутно долинає стогін,
Любовний шепіт, шал палкий.
А в когось залишився спомин
2026.02.03
05:30
Їхав би до станції
На поїзд би успів
Немає сподівань щодо
Повтору чуттів о цих
Був багатієм я
Нині я жебрак
Й ніколи в лагіднім житті
На поїзд би успів
Немає сподівань щодо
Повтору чуттів о цих
Був багатієм я
Нині я жебрак
Й ніколи в лагіднім житті
2026.02.02
14:09
Щічки, наче бурячки,
Оченята - сонечка,
Усміхається мені
Моя люба донечка.
Зупинилася й сміється,
Втішене серденько,
Бо вітає її зранку
Оченята - сонечка,
Усміхається мені
Моя люба донечка.
Зупинилася й сміється,
Втішене серденько,
Бо вітає її зранку
2026.02.02
10:35
Пустельний стадіон. Лиш ти стоїш на ньому,
А глядачів нема. Самотній арлекін
Знімає із плечей хронічну втому.
Історія поставлена на кін.
Пустельний стадіон пустельно обіймає
І в душу входить, ніби лицедій.
Мелодія відлюдника-трамваю
А глядачів нема. Самотній арлекін
Знімає із плечей хронічну втому.
Історія поставлена на кін.
Пустельний стадіон пустельно обіймає
І в душу входить, ніби лицедій.
Мелодія відлюдника-трамваю
2026.02.02
08:56
НедоІсус кремлівський на чолі
Своєї зграї. " Честь йому та шана!"
Недоапостоли Росії топлять лій
З дурної пастви внуків Чингісхана.
Країна ефесбешних кріпаків!
Потворна челядь упира старого!
Їм платить чорт із крові п'ятаки
Своєї зграї. " Честь йому та шана!"
Недоапостоли Росії топлять лій
З дурної пастви внуків Чингісхана.
Країна ефесбешних кріпаків!
Потворна челядь упира старого!
Їм платить чорт із крові п'ятаки
2026.02.02
08:43
Час випускати на волю синиць -
я вдосталь їх грів у долонях,
лину в траву до небес - горілиць,
мріям шепочу: "По конях!":
/рій блискавиць,
хор громовиць
тихне умить
у скронях/.
я вдосталь їх грів у долонях,
лину в траву до небес - горілиць,
мріям шепочу: "По конях!":
/рій блискавиць,
хор громовиць
тихне умить
у скронях/.
2026.02.02
08:07
Далеке минуле не сниться щоночі:
крохмалем волосся, полудою очі,
морозивом день у вікні.
Застуджену душу не гріє кофтина...
На ліжку холоднім старенька дитина —
кирпатим грибочком на пні.
Всміхається мило, кому — невідомо?
крохмалем волосся, полудою очі,
морозивом день у вікні.
Застуджену душу не гріє кофтина...
На ліжку холоднім старенька дитина —
кирпатим грибочком на пні.
Всміхається мило, кому — невідомо?
2026.02.01
21:27
Очікувано розділяє час
минуле і грядуще, а сьогодні
щомиті живемо напередодні
усього, що очікує на нас.
Усяке житіє – відкрита книга,
якою утішатися не слід,
бо сковує усе гарячий лід
війни, хоча скресає крига
минуле і грядуще, а сьогодні
щомиті живемо напередодні
усього, що очікує на нас.
Усяке житіє – відкрита книга,
якою утішатися не слід,
бо сковує усе гарячий лід
війни, хоча скресає крига
2026.02.01
21:08
Ще поміж шубою й плащем,
А дерева свою справляють весну:
Націлилась тополя в піднебесся,
Береза чеше косу під дощем...
Ну, як їх всіх звеличити мені,
Їх, побратимів многоруких,
За їхню долю многотрудну
І за одвічну відданість Весні?
А дерева свою справляють весну:
Націлилась тополя в піднебесся,
Береза чеше косу під дощем...
Ну, як їх всіх звеличити мені,
Їх, побратимів многоруких,
За їхню долю многотрудну
І за одвічну відданість Весні?
2026.02.01
16:33
Не в кожного, мабуть, гуманне серце.
Байдужі є без співчуття й емоцій.
Їх не хвилює, як кому живеться.
Черстві, бездушні у людськім потоці.
Коли утратили уважність люди?
Куди і як пропала чуйність їхня?
Іде війна, тепер лиш Бог розсудить.
Байдужі є без співчуття й емоцій.
Їх не хвилює, як кому живеться.
Черстві, бездушні у людськім потоці.
Коли утратили уважність люди?
Куди і як пропала чуйність їхня?
Іде війна, тепер лиш Бог розсудить.
2026.02.01
13:31
біла спальня, чорні штори, пристанційне
пішоходи без позлоти, темні крівлі
срібні коні місяцеві, у зіницях
досвіт марить, у розлуці, о блаженство
немає в куті оцім сонця і сяйва
поки чекаю, поки тіні мчать відусіль
пішоходи без позлоти, темні крівлі
срібні коні місяцеві, у зіницях
досвіт марить, у розлуці, о блаженство
немає в куті оцім сонця і сяйва
поки чекаю, поки тіні мчать відусіль
2026.02.01
13:03
колись в мене в школі була учілка
учілка що очі носила як дві апельсинки
учілка що в неї не рот а справжня каністра
учілка що в ній голова як літаюча тарілка
така ця учілка окаста була і зубаста
що і могла би раптом когось та куснуть
в особливості
учілка що очі носила як дві апельсинки
учілка що в неї не рот а справжня каністра
учілка що в ній голова як літаюча тарілка
така ця учілка окаста була і зубаста
що і могла би раптом когось та куснуть
в особливості
2026.02.01
12:19
Старий козак Степан, нарешті помирав.
Смерть вже давно до нього, видно, придивлялась,
Життя козацьке обірвати сподівалась.
Та його ангел-охоронець рятував.
Але тоді було у нього вдосталь сил
Аби від Смерті тої клятої відбитись.
Тепер же тільки залиш
Смерть вже давно до нього, видно, придивлялась,
Життя козацьке обірвати сподівалась.
Та його ангел-охоронець рятував.
Але тоді було у нього вдосталь сил
Аби від Смерті тої клятої відбитись.
Тепер же тільки залиш
2026.02.01
11:43
Знову вітер холодний сніг тремтливий мете.
знову спокій дрімотний на душу впаде,
огорне ніжно ковдрою - зимною, теплою,
і приспить колисковою - мрійною, легкою.
І тремтітиме довго на віях сльозинка,
і співатиме кволо у грудях крижинка.
Буде жаліти
знову спокій дрімотний на душу впаде,
огорне ніжно ковдрою - зимною, теплою,
і приспить колисковою - мрійною, легкою.
І тремтітиме довго на віях сльозинка,
і співатиме кволо у грудях крижинка.
Буде жаліти
2026.02.01
11:29
Я хочу, щоб розверзлася долина,
Щоб світ явив свій потаємний смисл,
Слова постали на незрушній глині,
Відкривши мудрість логосу і числ.
Я хочу, щоб розверзлась серцевина
Усіх страждань і болів нелюдських,
Мов споконвічна неземна провина,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Щоб світ явив свій потаємний смисл,
Слова постали на незрушній глині,
Відкривши мудрість логосу і числ.
Я хочу, щоб розверзлась серцевина
Усіх страждань і болів нелюдських,
Мов споконвічна неземна провина,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
2025.04.24
2025.03.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Олександр Сушко (1969) /
Проза
Джерело щастя
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Джерело щастя
Такої вередухи як у мене ще пошукати. Щось не так - лускає ляпачкою по носі. А якщо сильно провинюся – може і гризонути ловкенько. А де ви бачили такого чоловіка, який би не завинив перед жінкою? Немає таких, усі грішні. А ходжу побитий і погризений лише один я. Так що поспівчувайте мені, дороге жіноцтво, погладьте по голівці і сідайте поруч слухати правдиву і повчальну розповідь про безпросвітне житіє мого сусіда Миколи, щоб він сто років жив та не гикав.
Ранок за парканом починається звичною інтермедією з незначними варіаціями.
- Ще глупа ніч, а ти вже нализькався, яриго! І де ти це пійло тільки знаходиш! – лунає верескливий Одарчин голос.
- Та не пив я нічого! То від учорашнього причастя у мене душок залишився. Гріх було не уродинах куми не випити за її здоров’я.
- Це мені не гріх! А тобі, старий кнуряко, - гріх! Бо міри не знаєш.
- Неправда! Знаю я свою міру. Але вона в мене, чомусь, не влазить.
- Що правда - то правда. П’єш, доки не впадеш у баюру і не захропеш. Бери приклад з Сашка Страстолюбця.
- Так у мене кабака від переляку та обиди давно всохла! Кожен день лупцюєш – от і немає на тебе снаги.
- Он як? А на горілку снага є? Та хто ж тобі забороняє робити богоугодне діло? Будь тверезий, вимитий, побритий, напшукайся одеколоном - і йди в обійми. А ти ж смердючий як тхір від перегару! Яка жінка насмілиться таке страхіття до себе підпускати? Га?
Сопе Микола, скрегоче зубами від образи, аж мені чути. І мовчить, бо вустами жінки говорить правда.
Наші пращури теж вживали алкогольні напої, але натуральні: ячмінне пиво, медовуху. Але тільки по великих празниках - Ярила, Коляди, Купайла тощо. І то не скрізь. Бо ячмінь та мед були на вагу золота. А на додачу був у нас розгнузданий, дикий матріархат. Жінки командували чоловіками, обирали собі супружників та коханців, а не навпаки. Гречани-перекупщики доставили на наші столи міцніший та солодший напій – вино, простолюдинам недоступне. Тому народ, в основному, лишався тверезим, допоки не прийшли зажерливі москалі з монголами та не привчили українців пити горілку, яку гнали і з кінських кізяків, і з риб'ячої луски. А як німчура завезла до нас картоплю – нація почала вироджуватися.
Я б не обурювався, якби у нас приживалися хороші чужинські традиції. Але ж усе навпаки! Вирощували наші предки коноплі, аби робити з них чудовий одяг, мотуззя та інші корисні речі, а нині - аби наварити запаморочливої гидоти. Нюхають її, штрикаються, втрачають людську подобу.
А з маком яка сумна історія? Ще донедавна на кожному городі ця благородна рослина з чудовими квітками росла вільно, а тепер не знайдеш і удень з вогнем. Тиняються селами зграї наркоманів, зривають ще зелені коробочки і теж роблять з них смердюче вариво, яке вливають до своїх вен.
Індійські премена майя «ощасливили» всі народи світу зброєю масового знищення – сигаретами. Подивіться довкіл, шановні жінки: все загиджене недопалками, майже від кожного чоловіка тхне кислим цигарковим запахом, наче від трухлявого пня пліснявою.
А як зайдеш до крамниці, то хочеться перехреститися: найліпші, найбільші вітрини відведено не святому хлібу, а смердючому горілляччю. А тепер скажіть самі собі чесно: де в такому світі місце жінки? І яке воно те місце – перше чи десяте? Отож.
Я це розумію, ну ще з десяток чоловіків знайдеться з тисячі. І всьо. От і сумують жінки, що не мають нормального сімейного щастя, б'ються як риби об лід усе життя, не взмозі подолати труднощі, викликані спокусами, які сама ж держава і підсовує під носи власним громадянам.
Як на мене негласні державні лозунги «Плати і пий» треба поміняти на «Випив – розстріляємо!», а «Плати і кури!» на « Покурив – повісимо!». Як в Еміратах. Там людей набагато менше аніж у нас. Але як живуть! Бо не курять і не п'ють.
Пішов Микола на чергування, батькування та прокльони припинился, чути лишень сокотіння курей та гавкіт голодної собаки. Отже, і мені пора до праці – продовжувати писати книжку про любов. Справа ця многотрудна, я б сказав – небезпечна для психічного здоров’я як автора, так і читачів. Бо перший може звихнутися від написаного, а другий перелякатися від прочитаного. А то й розгніватися. Сюжетне русло потроху наповнюється чистою як сльоза лірикою, обарвленою чуттєвою поезією, ще трохи і буде обідня перерва, і тут – бац!:
- А бодай тебе пранці з'їли! - долинув оглушливий вереск з одарчиного двору. - Знову нализькався! І коли ти встиг, гаспиде, га?
А Микола , тримаючись обома руками за паркана під власною хатою, хитався як верба під час бурі.
- Та ти ж на роботі! Як посмів бражничати? Виженуть – то за що горілку купуватимеш, я питаю?
Мовчить Микола, бореться з хитавицею, зосередивщись тільки на тому, аби не впасти в балію з водою під ногами.
Повірте, шановне жіноцтво: писати в таких нелюдських умовах про щасливе кохання просто неможливо. Від побаченого і почутого мій талант дико страждає, а душа покривається важкими моральними травмами. Екран ноутбука погаснув, а я обіпер руку об щоку та зажурився.
Сумую від того, що деякі люди не вміють жити, дбають про власні інтереси, забуваючи, що вони невіддільно зв'язані з суспільними, витрачають богом відведений час не на творчість та спілкування з рідними, а на руйнування власного здоров'я та беззмістовні втіхи. І з кожним днем радості в їхньому житті стає все менше та менше, а проблем більше та більше. А разом з ними проблеми з'являються в усіх, хто живе поруч. Рано чи пізно Миколу виженуть за п’янки з роботи і він з’явиться під моєю хатою з простягнутою рукою. Рік тому таке вже було. Тоді замість того, аби купити жінці ортопедичний матрас аби не так боліла спина - я віддав кілька тисяч гривень безвідповідальному пияку. Грошей, як ви розумієте, він не повернув.
А два роки тому сусіда так нализькався, що довелося викликати швидку та лікувати його від білої гарячки. По гроші, уся в сльозах, прийшла його дружина. І кошти, які я збирав аби поставити собі два передніх зуба – пішли на уколи та хабарі медикам. Про позику сусідці навіть не нагадую.
М'яка жінчина долоня легко торкнулася плеча, а її вишневий полум'яний поцілунок у скроню нагадали мені, що випромінювати негативні емоції негоже, коли поруч знаходиться закохана дружина.
- Ходімо танцювати,- каже вона з усмішкою і тягне за собою до зали.
З колонок аудіосистеми лине її улюблений вальс. І такий гарячий, аж мураші по тілу забігали. А далі буде взагалі капець: румба, самба, танго, і як родзинка на вишневому торті - ча-ча-ча. Ну, а потім…..м-м-м-м-м-м!
Я ж казав вам на самому початку, що дружина у мене вередуха? Казав. І що цікаво - горілки пити біля неї мені ніколи не хочеться. Достатньо й любовного нектару. А це напій божественний. Хто пристраститься - смоктати спиртяку не буде ніколи.
І байдуже - чи ти лисий дідуган, чи гривастий парубок: джерело кохання завжди мусить бути наповнене чистим хмільним напоєм щастя. Було б бажання його оберігати від життєвих вітряниць. І не вряди-годи, а усе життя.
До мого джерела веде тільки одна потаємна, вистелена золотим та смарагдовим листям, стежка: з мого серця – до серця дружини. Якщо на душі сумно – роблю ковток цієї живиці та оживаю. Усім можна поділитися з людьми – грошима, майном, довірою, а от джерело щастя мусить бути у кожного своє, доглянуте і кришталево чисте.
Вибачте, дорогі сестри, але мені пора продовжувати писати роман про кохання, погомонімо з вами увечері, Інакше прийде дружина з ляпачкою і лусне мене по носі. А я цього страх як не люблю. Домовилися?
02.06.2020р.
Ранок за парканом починається звичною інтермедією з незначними варіаціями.
- Ще глупа ніч, а ти вже нализькався, яриго! І де ти це пійло тільки знаходиш! – лунає верескливий Одарчин голос.
- Та не пив я нічого! То від учорашнього причастя у мене душок залишився. Гріх було не уродинах куми не випити за її здоров’я.
- Це мені не гріх! А тобі, старий кнуряко, - гріх! Бо міри не знаєш.
- Неправда! Знаю я свою міру. Але вона в мене, чомусь, не влазить.
- Що правда - то правда. П’єш, доки не впадеш у баюру і не захропеш. Бери приклад з Сашка Страстолюбця.
- Так у мене кабака від переляку та обиди давно всохла! Кожен день лупцюєш – от і немає на тебе снаги.
- Он як? А на горілку снага є? Та хто ж тобі забороняє робити богоугодне діло? Будь тверезий, вимитий, побритий, напшукайся одеколоном - і йди в обійми. А ти ж смердючий як тхір від перегару! Яка жінка насмілиться таке страхіття до себе підпускати? Га?
Сопе Микола, скрегоче зубами від образи, аж мені чути. І мовчить, бо вустами жінки говорить правда.
Наші пращури теж вживали алкогольні напої, але натуральні: ячмінне пиво, медовуху. Але тільки по великих празниках - Ярила, Коляди, Купайла тощо. І то не скрізь. Бо ячмінь та мед були на вагу золота. А на додачу був у нас розгнузданий, дикий матріархат. Жінки командували чоловіками, обирали собі супружників та коханців, а не навпаки. Гречани-перекупщики доставили на наші столи міцніший та солодший напій – вино, простолюдинам недоступне. Тому народ, в основному, лишався тверезим, допоки не прийшли зажерливі москалі з монголами та не привчили українців пити горілку, яку гнали і з кінських кізяків, і з риб'ячої луски. А як німчура завезла до нас картоплю – нація почала вироджуватися.
Я б не обурювався, якби у нас приживалися хороші чужинські традиції. Але ж усе навпаки! Вирощували наші предки коноплі, аби робити з них чудовий одяг, мотуззя та інші корисні речі, а нині - аби наварити запаморочливої гидоти. Нюхають її, штрикаються, втрачають людську подобу.
А з маком яка сумна історія? Ще донедавна на кожному городі ця благородна рослина з чудовими квітками росла вільно, а тепер не знайдеш і удень з вогнем. Тиняються селами зграї наркоманів, зривають ще зелені коробочки і теж роблять з них смердюче вариво, яке вливають до своїх вен.
Індійські премена майя «ощасливили» всі народи світу зброєю масового знищення – сигаретами. Подивіться довкіл, шановні жінки: все загиджене недопалками, майже від кожного чоловіка тхне кислим цигарковим запахом, наче від трухлявого пня пліснявою.
А як зайдеш до крамниці, то хочеться перехреститися: найліпші, найбільші вітрини відведено не святому хлібу, а смердючому горілляччю. А тепер скажіть самі собі чесно: де в такому світі місце жінки? І яке воно те місце – перше чи десяте? Отож.
Я це розумію, ну ще з десяток чоловіків знайдеться з тисячі. І всьо. От і сумують жінки, що не мають нормального сімейного щастя, б'ються як риби об лід усе життя, не взмозі подолати труднощі, викликані спокусами, які сама ж держава і підсовує під носи власним громадянам.
Як на мене негласні державні лозунги «Плати і пий» треба поміняти на «Випив – розстріляємо!», а «Плати і кури!» на « Покурив – повісимо!». Як в Еміратах. Там людей набагато менше аніж у нас. Але як живуть! Бо не курять і не п'ють.
Пішов Микола на чергування, батькування та прокльони припинился, чути лишень сокотіння курей та гавкіт голодної собаки. Отже, і мені пора до праці – продовжувати писати книжку про любов. Справа ця многотрудна, я б сказав – небезпечна для психічного здоров’я як автора, так і читачів. Бо перший може звихнутися від написаного, а другий перелякатися від прочитаного. А то й розгніватися. Сюжетне русло потроху наповнюється чистою як сльоза лірикою, обарвленою чуттєвою поезією, ще трохи і буде обідня перерва, і тут – бац!:
- А бодай тебе пранці з'їли! - долинув оглушливий вереск з одарчиного двору. - Знову нализькався! І коли ти встиг, гаспиде, га?
А Микола , тримаючись обома руками за паркана під власною хатою, хитався як верба під час бурі.
- Та ти ж на роботі! Як посмів бражничати? Виженуть – то за що горілку купуватимеш, я питаю?
Мовчить Микола, бореться з хитавицею, зосередивщись тільки на тому, аби не впасти в балію з водою під ногами.
Повірте, шановне жіноцтво: писати в таких нелюдських умовах про щасливе кохання просто неможливо. Від побаченого і почутого мій талант дико страждає, а душа покривається важкими моральними травмами. Екран ноутбука погаснув, а я обіпер руку об щоку та зажурився.
Сумую від того, що деякі люди не вміють жити, дбають про власні інтереси, забуваючи, що вони невіддільно зв'язані з суспільними, витрачають богом відведений час не на творчість та спілкування з рідними, а на руйнування власного здоров'я та беззмістовні втіхи. І з кожним днем радості в їхньому житті стає все менше та менше, а проблем більше та більше. А разом з ними проблеми з'являються в усіх, хто живе поруч. Рано чи пізно Миколу виженуть за п’янки з роботи і він з’явиться під моєю хатою з простягнутою рукою. Рік тому таке вже було. Тоді замість того, аби купити жінці ортопедичний матрас аби не так боліла спина - я віддав кілька тисяч гривень безвідповідальному пияку. Грошей, як ви розумієте, він не повернув.
А два роки тому сусіда так нализькався, що довелося викликати швидку та лікувати його від білої гарячки. По гроші, уся в сльозах, прийшла його дружина. І кошти, які я збирав аби поставити собі два передніх зуба – пішли на уколи та хабарі медикам. Про позику сусідці навіть не нагадую.
М'яка жінчина долоня легко торкнулася плеча, а її вишневий полум'яний поцілунок у скроню нагадали мені, що випромінювати негативні емоції негоже, коли поруч знаходиться закохана дружина.
- Ходімо танцювати,- каже вона з усмішкою і тягне за собою до зали.
З колонок аудіосистеми лине її улюблений вальс. І такий гарячий, аж мураші по тілу забігали. А далі буде взагалі капець: румба, самба, танго, і як родзинка на вишневому торті - ча-ча-ча. Ну, а потім…..м-м-м-м-м-м!
Я ж казав вам на самому початку, що дружина у мене вередуха? Казав. І що цікаво - горілки пити біля неї мені ніколи не хочеться. Достатньо й любовного нектару. А це напій божественний. Хто пристраститься - смоктати спиртяку не буде ніколи.
І байдуже - чи ти лисий дідуган, чи гривастий парубок: джерело кохання завжди мусить бути наповнене чистим хмільним напоєм щастя. Було б бажання його оберігати від життєвих вітряниць. І не вряди-годи, а усе життя.
До мого джерела веде тільки одна потаємна, вистелена золотим та смарагдовим листям, стежка: з мого серця – до серця дружини. Якщо на душі сумно – роблю ковток цієї живиці та оживаю. Усім можна поділитися з людьми – грошима, майном, довірою, а от джерело щастя мусить бути у кожного своє, доглянуте і кришталево чисте.
Вибачте, дорогі сестри, але мені пора продовжувати писати роман про кохання, погомонімо з вами увечері, Інакше прийде дружина з ляпачкою і лусне мене по носі. А я цього страх як не люблю. Домовилися?
02.06.2020р.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
