Переклав Василь Білоцерківський

Стоян Раков залишився серед зими без прислуги. Вже-бо три тижні, як вона, без усілякої видимої причини, пішла від нього. Для софійської родини такий випадок – справжня біда. Стоян Раков був начальником відділу в одному міністерстві, його дружина – молода шанована пані, заступниця голів двох жіночих товариств, але ці світські блага і почесті не могли зробити їх щасливими; на їхньому обрії з’явилася чорна цятка – відсутність прислуги. Для поважного подружжя це було життєве питання, воно займало їхні голови, давало поживу для розмов, зосереджувало на собі всі їхні душевні прагнення.
І пані Ракова в церкві, у гостях, у товаристві гірко нарікала з одного й того самого приводу:
- Уявіть собі, пані, уявіть собі: ми не маємо прислуги!
У цих простих словах для молодої пані Ракової, загально поважаної, містилася ціла шекспірівська трагедія. Вони виражали таке: «Уявіть собі, пані, у яке скандальне становище ставить нас ця жахлива обставина: я, як колись моя бабуся і моя мама, сама перу білизну і пахну кухнею, наче якась… І не маю вільної години, аби віддатися більш піднесеним і благородним заняттям… Уявіть собі, мені навіть не залишається часу замовити собі нову сукню ампір, матеріал для якої Стоянчо купив бозна коли… Стоянчо і той, бідолаха, з висоти своєї начальницької посади вимушений спускатися до вульгарної буденщини. Можете уявити собі – між нами кажучи – вечорами, коли зсутеніє, він ходить до водогінної колонки, сховавши глечика під пальто! Начальник відділу! Та його розсильний цього не робить… Вже п’ять разів бідолаха сам відносив до фурни тушити гювеч . Ми, знаєте, здебільшого гювеч собі готуємо: порізати м'ясо на шматки, покласти ложку олії, віднести до фурни і все. Жодних клопотів. Хто б міг подумати, що я муситиму опуститися так низько: сама прислужувати… Чоловік страшенно обурюється! Чи ж бо чуване таке горе?»
Ракови сидять без прислуги.
І цієї п’ятниці Стоян Раков повернувся з базару засмучений.
Дружина відразу збагнула: пошуки не мали успіху… Це нещастя просто отруювало їхнє існування.
Раков забурчав сердито:
- Шукаю, шалену плату пропоную, ніхто і чути не хоче. Декотрі селянки навіть сміялися, здається, ледве не зневажливо на мене дивились, коли я запитував їх. Наче не шопські дикунки, а дружини іспанських грандів. Нехай наші навіжені соціалісти прийдуть, покажуть мені болгарських бідарів, пролетарів, для яких вони видають цілу купу газет! Навіщо мені їхні газети? Дідько б забрав усі ті газети й теорії!.. Нехай вони мені, замість них, зараз служницю або слугу дадуть, бодай з-під землі викопають, тоді я повірю їм і теж стану соціалістом. Нехай тоді серед начальників відділів міністерства буде соціаліст, аби в нас збільшилася армія ворогів праці…
- Ти це несерйозно говориш. Інакше це просто безглуздо, – заперечила дружина. – Причому тут соціалісти? Невже ти гадаєш, що шопські баби читають їхні газети й під їхнім упливом не хочуть продавати своєї свободи? Прислуга завжди знайдеться, якщо пошукати. Знаходять же інші! Питання в тому, як її втримати, коли вона є. Узяти хоч би останню, Стоїлу: не схотів мене послухати, і вона пішла. І тепер от ми маємося, мов неприкаяні…
- Якого ж їй ще дідька? Що я ще міг їй дати? – роздратовано відповів Раков. – Невже мало такої плати, окрім столу, одягу і взуття. Адже тільки одного бракувало: віддати їй половину своєї платні, аби вона не мала спокуси втекти, коли інші переманюють. Ти, пані, сама винна. Спересердя грубіянила їй: раз, я чув, навіть «свинею» її обізвала, коли вона розбила порцелянову супницю. За теперішньої кризи прислуг таке поводження – річ небезпечна. Не думай, що вони не мають самолюбства.
Ракови були без прислуги.
Увечері, коли подружжя пригощалося пригорілим і захололим гювечем – альфою й омегою кухарської премудрості всіма шанованої молодої пані Ракової, – двері без стуку відчинилися і з-за них висунулася скуйовджена голова шопа.
- Приємної вечері, вибачте за хвилювання! – мовив він гучно, знімаючи шапку. – Чи не завгодно взяти у служниці ось цю дівчинку? Якщо потрібна прислуга…
І він виштовхнув уперед дівчинку з переляканими очима.
Подружжю здалося, що перед ними розкрилися небеса, і їхніх вух торкнувся спів серафимів.
«Якщо потрібна прислуга!..» Чи потрібен голодному хліб?! Що за питання? Цього шопа послало саме провидіння. «Чи це не сон?» – налякано подумала пані Ракова. Ні, це був не сон… Селянин стояв на тому ж місці, в усій своїй шопській величі, зі звірячою фізіономією, у рам’ї; вона навіть відчула недухмяну атмосферу бруду і цибулі, яку шоп усюди носить із собою; шопська дівчинка теж стояла – жива, зовсім жива і, як належить, обтріпана, вошива, соплива, зі здивованим телячим поглядом.
Нарешті добробут увійшов у дім.
Раков відразу пропонує двадцять п’ять левів платні, і, на великий подив, батько не сперечається, великодушно погоджуючись.
Тоді запитують, що дівчинка вміє робити. Вона нічого не вміє, прислугою ніколи не була, але – не біда.
- Дарованому коневі в зуби не дивляться, – з тріумфальним виглядом шепоче Раков дружині.
«Потримаю цю брудну свинку, поки не знайду досвідченішої. Нехай хоч воду носить. А тоді вижену, – лукаво думає пані Ракова. – Невже цей дурний шоп думає, що я платитиму такі гроші дикій телиці й сама ж їй прислужуватиму?»
Але хай буде так: поки на їхній вулиці свято. Нині шоп із його дочкою – любі гості. Майже не розпочатий гювеч (від радісного хвилювання навіть апетит пропав), приготований делікатними ручками заступниці голів двох столичних жіночих товариств, переходить у розпорядження гостей. Великий вогонь на кухні освітлює святковим сяйвом їхню учту. Пан і пані Ракови дивляться на них і не можуть натішитися.
Забезпечивши гостей теплим ліжком, ковдрою і подушкою, господарі пішли до себе у спальню, чемно побажавши їм добраніч.
За такої кризи на прислугу чемне поводження з нею обов’язкове.
Але, перш ніж улягтися, пані Ракова спустилася вниз, аби дати новій служниці деякі вказівки, і лише після цього повернулася до спальні.
Серед ночі Раков з дружиною раптово прокинулися сильно схвильовані; його збудила ґвалтовна думка про те, що він не спитав ані як звуть дівчину, ані з якого вона села; це була серйозна хиба. А дружина прокинулася через те, що їй почулось, ніби надворі клацає хвіртка. Аби заспокоїтися, вона взяла свічку і пішла на кухню; вогонь ще горів, освітлюючи широко роззявлений рот шопа, який хропів, мов циклоп; дівчинка теж спала.
Пані Ракова повернулася до спальні заспокоєна.
Уранці було холодно. Раков прокинувся, поглянув: дружини в кімнаті немає. «Пішла розпорядитись, аби прислуга розтопила піч. Слава Богу, слава Богу», – подумав він і, почувши виття хуги надворі, щільніше закутався у стебновану ковдру.
Увійшла дружина. Вона мала розгублене, налякане обличчя.
- Ані шопа, ані дівчинки немає, – сказала вона. – Певне, пішли зовсім рано.
Раков вистрибнув з ліжка.
- Швидше до поліції! Затримати! – крикнув він.
І в самих підштаниках кинувся геть із кімнати; але відразу повернувся, збагнувши, що це безглуздо. Кілька секунд обоє стояли, опустивши руки, нерухомі, наче статуї.
- Ти знову чимось образила їх учора ввечері, – нарешті мовив Стоян. – Не вмієш поводитися з прислугою ласкаво, по-людському. У кожному разі, сьогодні мене ти не можеш ні в чому звинуватити: я дав утричі більше за те, що міг зажадати її батько.
Пані Ракова не прийняла докору. Навпаки, в усьому був винен саме чоловік: чому він не дізнався, як звуть прислугу, з якого вона села, аби її можна було знайти, якщо втече, і не вийняв ключа з хвіртки, аби вона не могла цього зробити? Довго тривали між подружжям взаємні звинувачення і дорікання без усілякого пуття.
Але нікому з них і на гадку на спало сказати щось погане про втікачів…
Ракови далі були без прислуги.
*
За кілька місяців, одного базарного дня, пані Ракова побачила серед селянок, які продавали курей, шопську дівчинку-втікачку і сердито вхопила її за лікоть.
Та злякалася, стала вириватися. Але одна з селянок, її тітка, розгадала пані Раковій загадку: батько дівчинки зовсім не збирався віддавати її у прислуги; він просто затримався в Софії дотемна і, не бажаючи платити за ночівлю на заїзді, – надто ж бо скупий! – скористався гостинністю Ракових описаним вище шляхом.
Чи ж не дурні ті шопи, га?