Переклав і приміткував Василь Білоцерківський

Ось що розповідав мені старезний, не по літах балакучий і смішливий учитель-пенсіонер Г., який помер позаторік у своєму рідному Сопоті.
Усі його звали «Іван Горбатий». Це прізвисько він дістав по праву: був горбатий, можна сказати, від народження. Хоча це не зовсім точно: він був не горбатий, а згорблений, неначе зламаний у попереку. Від стіп до пояса його тіло, прикрите штанями з чималою матнею, трималося прямо, а в поясі раптово згиналося і прибирало горизонтальне положення, нависаючи над землею. Його постать була схожа на літеру Г, з якої починалося його прізвисько; при ходьбі він спирався руками на дві милиці, якими підтримував горішню, висячу половину тіла, що втратило рівновагу. Цей, коли судити з зовнішнього вигляду, нещасний чоловік, настільки жорстоко скривджений природою, як не дивно, мав дружину і дітей, а до того ж – що є ще дивовижніше! – його дружина була молода і гожа.
Усього дітлахів Іван Горбатий мав близько тридцяти п’яти. Чого так витріщаєте очі? Хочу сказати: усіх учнів. Одначе шість десятків років тому цього слова ще не вживали в нас у Сопоті.
Отже, Іван Горбатий там учителював.
Серед цих дітлахів був і я.
Навчальний заклад Івана Горбатого тоді не звався ані училищем (це слово також було незнане), ані школою, як іменувалися подібні заклади в інших місцях.
Замість цього казали: «У Горбатого». «Іду до Горбатого». «Навчався в Горбатого». «Пройшов у Горбатого Псалтир».
А церковнослов’янські літери називали «горбівськими»!
Пройти в Горбатого Псалтир було однаково, що скінчити сьомий клас класичної гімназії; пройти Місяцеслів (Святці) – однаково що скінчити університет. Місяцеслів був закінченням, омегою, вінцем науки; ним вичерпувалася всіх людських знань
Навчальний заклад містився в будинку Івана Горбатого, у тій самій кімнаті, де він займався кравецьким ремеслом. Приміщення було темнувате, з двома віконцями, які виходили у двір; світло проникало в них крізь папір, який заступав шибки, і крізь дірки в папері, немилосердно подірявленому нашими пальцями; стеля була низька, посередині провисла, задимлена, засиджена мухами двох сторіч, всіяна рисками й цифрами, оскільки вона ще слугувала господареві й книгою для записів. Уподовж стін стояли нерухомі шафи, напхані домотканими ковдрами, овечими й козячими підстилками, – ночами кімната слугувала родинною спальнею, – а на шафах громадилися купи висушених козиних шкур, зламане мотовило, кантар, глиняні миски, звитки друкованих ікон, шматки домотканої шерстяної матерії та інше начиння; усі ці трофеї були вкриті шаром вікової пилюки, а з самого краю сиділа, мурликаючи, велика кішка.
Як зараз пам’ятаю: ми всі до одного розміщувалися просто на дощатій підлозі (це було взимку), і в густій атмосфері нашого дихання, запахів часнику, чаберу, квашеної капусти й інших пахощів, складених і безіменних, заучували свої уроки під невсипним оком нашого професора, який, сидячи по-турецькому в кутку біля вікна і схиливши голову в чорній баранячій шапці, ткав з грубого домашнього сукна нехитру взувачку, латав потури , підшивав до антерії підкладку, пристібнуту двобічними голками. А учні в цей час читали вголос.
Початкові, середні, гімназійні класи, вищий курс – усе тут перемішане на ґрунті повної демократичної рівності: один читає Часослов, а той, хто сидить поруч нього, довбає Псалтир або приступає до Часослова, третій вже заглибився у Святці, тоді як двоє новачків попереду нього несамовито волають: «Аз, буки», – водячи пальцями по панакидах .
Безперервний шум, неописанне дзижчання, в якому зливаються водно всі звуки, усі ноти – від найнижчої до найвищої, – незугарні залпи шмигань носом, покашлювань, і багато інших шумів: гармонія гудючого концерту.
Горбатий сидить у кутку, шиє; увесь він занурений у своє важливе заняття. Але це занурення підступне. Варто кому-небудь припинити гудіння, як його призвичаєне вухо відразу вловлює це. Не повертаючи голови, він поведе оком на лінюха, дістає незамінний педагогічний посібник – різку, довжина якої розрахована на те, аби можна було дістатися найвіддаленіших місць, і, замахнувшись, б’є винуватця по чому попало: по спині, плечах, по голові, не мовлячи при цьому ані слова.
Ця вагома заувага змушує нестаранного згадати почуття обов’язку і долучити свій голос до загального хору…
Вряди-годи змах різки супроводжує вельми енергійний вислів. У таких випадках трохи потерпає родителька недбалого учня… За науку доводилося платити натурою: стільки-то мір зерна плюс стільки-то ок оливкової олії та стільки-то колод дров – за умовою.
Горбатий був запальний і лютий.
Головним і, за його поняттями, найбільш спасенним засобом була фалага , якою стягували ноги про покаранні. Він уживав її при викритті найстрашнішого гріха – паління тютюну, а всі ми палили крадькома, щоправда, палили не тютюн, а сухе подрібнене листя горіха, так само їдке, як і тютюн. Я всього раз зазнав жорстокої кари за це заборонене задоволення…
Бай Іван удавався до пальцевого покарання по десять разів на день; це доводить, що родоначальники цього виду екзекуції з’явилися зовсім не в наш час, як гадають декотрі…
Одначе Іван Горбатий, як добрий педагог, розумів, що надто довге навчання завдає шкоди, веде до притлумлення розумових здібностей; він знав, що хлопчаки потребують фізичних вправ і розваг. Для цієї мети він давав своїм вихованцям передих, по черзі посилаючи їх на двір – нарубати дров, принести води з криниці, коли дружина затівала прання, винести за ворота накопичене сміття. На знак особливої прихильності він посилав когось обкопувати виноградник… Такі доручення були нам, котрі стужилися за чистим повітрям, великою радістю, і щасливці – ті, на кого впав вибір нашого професора, – викликали заздрощі решти.
Коли я дійшов до середини університетського курсу, до акафіста Ісусові у святцях (і нині пригадую його початок: «Тайну незбагненну збагнути бажаючи, Пилип сказав: „Господи, покажи нам Отця”» ), батько взяв мене з навчального закладу Горбатого і послав вчити абетку в еллінську школу , яку відкрив Райно Попович у Карлові.

Ось що розповів мені старий учитель Г. про систему викладання в академії Горбатого в Сопоті шістдесят років тому.
Так було майже повсюди в Болгарії до того часу, поки запровадження курсу світських наук не скасувало «горбівської» методи, замінивши її алелодидактичною методою взаємного навчання .
Цю добру навчальну реформу, яка за кілька років перетворила болгарську школу і дала могутній поштовх розвиткові народної освіти в новому, плідному напрямі, породила натхненна думка Априлова , який 1848 року відкрив перше світське училище в Габрові.

1. Потури – чоловічі штани з матерії домашнього виробництва.
2. Антерія (тур.) – теплий чоловічий одяг на ваті.
3. Панакида (грецьк.) – намащена воском дощечка, на якій діти вчилися писати в добу болгарського національного відродження.
4. Ока (тур.) – давня турецька міра сипучих тіл (1,25 кг) та міра рідин (1,28 л), якою послуговувалися в Болгарії, Сербії, Румунії.
5. Фалага (болг., арх.) – дерев’яне знаряддя, яким карали учнів через стягування їхніх стіп і биття по них палицею (у староболгарських школах).
6. Акафіст до Господа нашого Ісуса Христа (початок 2 ікоса).
7. Вчити абетку в еллінську школу – тут: навчатися грецької азбуки.
8. Райно Попович (1773–1858) – болгарський педагог і видавець, реформатор національної освіти. Відкрив еллінсько-болгарські училища: 1819 р. – у Котелі, 1826 р. – у Карлові. У нього навчалися Г. Раковський, П. Берон, Г. Кристевич, брати Г. і Х. Георгієви, Б. Петков та інші діячі національного відродження.
9. Алелодидактична, або Белл-Ланкастерська система – форма навчальної роботи, за якою старші й більш обізнані учні допомагали учням молодшого віку. У Болгарії цю систему 1835 р. запровадив Неофіт Рильський (1793–1881) – ігумен однойменного монастиря, художник і мовознавець. Він, викладаючи в Габрові, також уславився своїм перекладом Нового Заповіту, Катехизм, а також створив болгарську граматику, буквар і глобус.
10. Василь Априлов (1789–1847) – болгарський просвітник і меценат. Саме він матеріально й організаційно підтримав Неофіта Рильського в його освітніх ініціативах. Написав кілька праць на теми болгарської історії та просвіти.