Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Автор надзвичайно дотепної сатиричної казки «Коняка-розкаряка» Олекса Сушняк… Згадуючи цей твір, я завжди заходжуся сміхом, от і зараз не можу набрати тексту. Але нічого не цитуватиму, оскільки в моєму будинку мешкає чимало дітей і людей
Крізь дощ біжу, крізь пересуди…
Біжу один… самообман -
Такі ми вже музиколюби.
Нема розмов, одні пісні
І без кінця і без початку…
Чи то двірні, чи то лісні -
Колись згодяться на посадку…
Там, нагорі негода лютувала.
Хоч лютий та зима не відступала
І вітер дико у трубі гудів.
У кубрику, хоч тепло й не було
Та все ж тепліше, вітер не проймає.
Сидить Михайло, а думки у краї,
Де рідне загубилося село.
Вони зеленими стрічками жваво вИлись,
Їх гріло сонячне гаряче коло.
На цій землі зростали ніжні теплі крила.
Весна: кульбаб легкі чуби літали,
Червоних маків трепетали влітку щічки.
Пшеничні ниви позирали в далі.
Що гіркі плоди гріха, що гіркі ті муки.
Я знаю лише роки дадуть забути мої гріхи на сповіді,
Бо демон не може знати ані думок,
ані глибин моєї душі
А може не забуду свої гріхи,
Бо демон не дасть забути
Ті приховані гріх
ув океан віршастості,
де вправно плаваю
без акваланга й ластів я.
В роздолля римами
полуменисто дмухаю.
Чуття нестримані
Ллються на листя живе.
Хмарка у небі, як біла хустинка,
Тихо в майбутнє пливе.
Харківські сльози - це звуки тривоги,
Ті, що розколюють сон.
Харкове! Буде твоя Перемога!
Хто і що запропонує…
- А чому вас поміж тим
Хто небудь не замалює?
Все залежить від числа
І від вашої вимови…
- А чому якась строфа
До речі, у його п‘єсі «Загадкові варіації», що з незмінним успіхом іде на сцені київського Молодого театру, одну з головних ролей першим зіграв у свій час Ален
( Воронячі!) на вЕльон аличі,
У сні стоять, весна не розбудила,
І треться в гіллі голому Ярило,
Брунькам тугим тепло віддаючи.
Цілує кожну пристрасно, бо хоче
Зацілувати так, щоб і чалма
Тиша верховодила до грому, –
Жінці відмовляю навідріз
Навіть носа висунути з дому.
Блискає у хмарах і гримить
Гучно та невисоко, – надворі
Сірості скорилася блакить
І сьогодні не отак, як вчора.
Коли разом ми випурхнули в поле…
Уперше цілувалися, відтак
Тут буде, вибачай, не до престолу…
Такими ідучи у білий світ
Блукати внім не довго, запевняю:
Весна і є той самий свіжий хіт,
Яким ідуть удвох до свого ра
Ще й запевнятимуть в любові повоєнній
Дай Боже нашим правнукам узріть
Що це той самий приспів від Гієни…
І діда заспівали і мене
Свої й чужі, ну словом - потруїли…
А ми ще ті… і нам не "каби де…"
У нас свої для
Птахи кружляли з піснею весни.
І сонце життєдайне піднімалось вище,
Пливли на небі хмар легкі човни.
А він дивився у дівочі сині очі,
В яких бриніла райдужна краса.
І білий світ здавався чистим і урочим.
І слід вологий на долоньках трав.
Та світить кущ, що видається жовтим,
Загубленим з учора клаптем шовку,
Який від сонця вітер відірвав.
Застлало небо, й дОнизу провисло
Суцільне підволожене сукно,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Іван Вазов. У Івана Горбатого (Спогад)
Переклав і приміткував Василь Білоцерківський
Ось що розповідав мені старезний, не по літах балакучий і смішливий учитель-пенсіонер Г., який помер позаторік у своєму рідному Сопоті.
Усі його звали «Іван Горбатий». Це прізвисько він дістав по праву: був горбатий, можна сказати, від народження. Хоча це не зовсім точно: він був не горбатий, а згорблений, неначе зламаний у попереку. Від стіп до пояса його тіло, прикрите штанями з чималою матнею, трималося прямо, а в поясі раптово згиналося і прибирало горизонтальне положення, нависаючи над землею. Його постать була схожа на літеру Г, з якої починалося його прізвисько; при ходьбі він спирався руками на дві милиці, якими підтримував горішню, висячу половину тіла, що втратило рівновагу. Цей, коли судити з зовнішнього вигляду, нещасний чоловік, настільки жорстоко скривджений природою, як не дивно, мав дружину і дітей, а до того ж – що є ще дивовижніше! – його дружина була молода і гожа.
Усього дітлахів Іван Горбатий мав близько тридцяти п’яти. Чого так витріщаєте очі? Хочу сказати: усіх учнів. Одначе шість десятків років тому цього слова ще не вживали в нас у Сопоті.
Отже, Іван Горбатий там учителював.
Серед цих дітлахів був і я.
Навчальний заклад Івана Горбатого тоді не звався ані училищем (це слово також було незнане), ані школою, як іменувалися подібні заклади в інших місцях.
Замість цього казали: «У Горбатого». «Іду до Горбатого». «Навчався в Горбатого». «Пройшов у Горбатого Псалтир».
А церковнослов’янські літери називали «горбівськими»!
Пройти в Горбатого Псалтир було однаково, що скінчити сьомий клас класичної гімназії; пройти Місяцеслів (Святці) – однаково що скінчити університет. Місяцеслів був закінченням, омегою, вінцем науки; ним вичерпувалася всіх людських знань
Навчальний заклад містився в будинку Івана Горбатого, у тій самій кімнаті, де він займався кравецьким ремеслом. Приміщення було темнувате, з двома віконцями, які виходили у двір; світло проникало в них крізь папір, який заступав шибки, і крізь дірки в папері, немилосердно подірявленому нашими пальцями; стеля була низька, посередині провисла, задимлена, засиджена мухами двох сторіч, всіяна рисками й цифрами, оскільки вона ще слугувала господареві й книгою для записів. Уподовж стін стояли нерухомі шафи, напхані домотканими ковдрами, овечими й козячими підстилками, – ночами кімната слугувала родинною спальнею, – а на шафах громадилися купи висушених козиних шкур, зламане мотовило, кантар, глиняні миски, звитки друкованих ікон, шматки домотканої шерстяної матерії та інше начиння; усі ці трофеї були вкриті шаром вікової пилюки, а з самого краю сиділа, мурликаючи, велика кішка.
Як зараз пам’ятаю: ми всі до одного розміщувалися просто на дощатій підлозі (це було взимку), і в густій атмосфері нашого дихання, запахів часнику, чаберу, квашеної капусти й інших пахощів, складених і безіменних, заучували свої уроки під невсипним оком нашого професора, який, сидячи по-турецькому в кутку біля вікна і схиливши голову в чорній баранячій шапці, ткав з грубого домашнього сукна нехитру взувачку, латав потури , підшивав до антерії підкладку, пристібнуту двобічними голками. А учні в цей час читали вголос.
Початкові, середні, гімназійні класи, вищий курс – усе тут перемішане на ґрунті повної демократичної рівності: один читає Часослов, а той, хто сидить поруч нього, довбає Псалтир або приступає до Часослова, третій вже заглибився у Святці, тоді як двоє новачків попереду нього несамовито волають: «Аз, буки», – водячи пальцями по панакидах .
Безперервний шум, неописанне дзижчання, в якому зливаються водно всі звуки, усі ноти – від найнижчої до найвищої, – незугарні залпи шмигань носом, покашлювань, і багато інших шумів: гармонія гудючого концерту.
Горбатий сидить у кутку, шиє; увесь він занурений у своє важливе заняття. Але це занурення підступне. Варто кому-небудь припинити гудіння, як його призвичаєне вухо відразу вловлює це. Не повертаючи голови, він поведе оком на лінюха, дістає незамінний педагогічний посібник – різку, довжина якої розрахована на те, аби можна було дістатися найвіддаленіших місць, і, замахнувшись, б’є винуватця по чому попало: по спині, плечах, по голові, не мовлячи при цьому ані слова.
Ця вагома заувага змушує нестаранного згадати почуття обов’язку і долучити свій голос до загального хору…
Вряди-годи змах різки супроводжує вельми енергійний вислів. У таких випадках трохи потерпає родителька недбалого учня… За науку доводилося платити натурою: стільки-то мір зерна плюс стільки-то ок оливкової олії та стільки-то колод дров – за умовою.
Горбатий був запальний і лютий.
Головним і, за його поняттями, найбільш спасенним засобом була фалага , якою стягували ноги про покаранні. Він уживав її при викритті найстрашнішого гріха – паління тютюну, а всі ми палили крадькома, щоправда, палили не тютюн, а сухе подрібнене листя горіха, так само їдке, як і тютюн. Я всього раз зазнав жорстокої кари за це заборонене задоволення…
Бай Іван удавався до пальцевого покарання по десять разів на день; це доводить, що родоначальники цього виду екзекуції з’явилися зовсім не в наш час, як гадають декотрі…
Одначе Іван Горбатий, як добрий педагог, розумів, що надто довге навчання завдає шкоди, веде до притлумлення розумових здібностей; він знав, що хлопчаки потребують фізичних вправ і розваг. Для цієї мети він давав своїм вихованцям передих, по черзі посилаючи їх на двір – нарубати дров, принести води з криниці, коли дружина затівала прання, винести за ворота накопичене сміття. На знак особливої прихильності він посилав когось обкопувати виноградник… Такі доручення були нам, котрі стужилися за чистим повітрям, великою радістю, і щасливці – ті, на кого впав вибір нашого професора, – викликали заздрощі решти.
Коли я дійшов до середини університетського курсу, до акафіста Ісусові у святцях (і нині пригадую його початок: «Тайну незбагненну збагнути бажаючи, Пилип сказав: „Господи, покажи нам Отця”» ), батько взяв мене з навчального закладу Горбатого і послав вчити абетку в еллінську школу , яку відкрив Райно Попович у Карлові.
Ось що розповів мені старий учитель Г. про систему викладання в академії Горбатого в Сопоті шістдесят років тому.
Так було майже повсюди в Болгарії до того часу, поки запровадження курсу світських наук не скасувало «горбівської» методи, замінивши її алелодидактичною методою взаємного навчання .
Цю добру навчальну реформу, яка за кілька років перетворила болгарську школу і дала могутній поштовх розвиткові народної освіти в новому, плідному напрямі, породила натхненна думка Априлова , який 1848 року відкрив перше світське училище в Габрові.
1. Потури – чоловічі штани з матерії домашнього виробництва.
2. Антерія (тур.) – теплий чоловічий одяг на ваті.
3. Панакида (грецьк.) – намащена воском дощечка, на якій діти вчилися писати в добу болгарського національного відродження.
4. Ока (тур.) – давня турецька міра сипучих тіл (1,25 кг) та міра рідин (1,28 л), якою послуговувалися в Болгарії, Сербії, Румунії.
5. Фалага (болг., арх.) – дерев’яне знаряддя, яким карали учнів через стягування їхніх стіп і биття по них палицею (у староболгарських школах).
6. Акафіст до Господа нашого Ісуса Христа (початок 2 ікоса).
7. Вчити абетку в еллінську школу – тут: навчатися грецької азбуки.
8. Райно Попович (1773–1858) – болгарський педагог і видавець, реформатор національної освіти. Відкрив еллінсько-болгарські училища: 1819 р. – у Котелі, 1826 р. – у Карлові. У нього навчалися Г. Раковський, П. Берон, Г. Кристевич, брати Г. і Х. Георгієви, Б. Петков та інші діячі національного відродження.
9. Алелодидактична, або Белл-Ланкастерська система – форма навчальної роботи, за якою старші й більш обізнані учні допомагали учням молодшого віку. У Болгарії цю систему 1835 р. запровадив Неофіт Рильський (1793–1881) – ігумен однойменного монастиря, художник і мовознавець. Він, викладаючи в Габрові, також уславився своїм перекладом Нового Заповіту, Катехизм, а також створив болгарську граматику, буквар і глобус.
10. Василь Априлов (1789–1847) – болгарський просвітник і меценат. Саме він матеріально й організаційно підтримав Неофіта Рильського в його освітніх ініціативах. Написав кілька праць на теми болгарської історії та просвіти.
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)