ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.26
23:36
Ірод Антипа (подумки):
«Так ось який він.
(уголос): Бачу, не дуже гостинно прийняв тебе Пілат.
Не повірив, що ти цар юдейський?
Мав рацію: навіть я поки що не цар .
Чекаю на благословення Риму.
А ти вдостоївсь титулу цього від кого?
Від народу? Але
«Так ось який він.
(уголос): Бачу, не дуже гостинно прийняв тебе Пілат.
Не повірив, що ти цар юдейський?
Мав рацію: навіть я поки що не цар .
Чекаю на благословення Риму.
А ти вдостоївсь титулу цього від кого?
Від народу? Але
2024.04.26
14:24
То що - почнім уму екзамен?
Примостим мужа до жони?
Без грошей не збудуєш храма,
Немає віри без війни.
Гризе католик православних,
Юдея душить бусурман.
А я пророк. Мабуть, останній,
Примостим мужа до жони?
Без грошей не збудуєш храма,
Немає віри без війни.
Гризе католик православних,
Юдея душить бусурман.
А я пророк. Мабуть, останній,
2024.04.26
08:55
Їй снились , мабуть, чудодійні теплі сни,
Коли зима засипала снігами.
Старенька вишня не сумує навесні,
Хоча кора потріскана роками.
Її садили руки бабці золоті.
Стоїть, як завше, в цвіті білім-білім.
Нагадує родині знову дні оті,
Коли зима засипала снігами.
Старенька вишня не сумує навесні,
Хоча кора потріскана роками.
Її садили руки бабці золоті.
Стоїть, як завше, в цвіті білім-білім.
Нагадує родині знову дні оті,
2024.04.26
08:39
Доктор Фрейд переважно приймає таких без полісу.
Це троянда у січні, це наче серпневий пролісок.
Бозна, де в ній свій досвід, а де – від матусі спадщина.
Її мрії нечувані, сни – авангард небачений.
Доктор Фрейд далі більше нічого в ній не второпає.
Це троянда у січні, це наче серпневий пролісок.
Бозна, де в ній свій досвід, а де – від матусі спадщина.
Її мрії нечувані, сни – авангард небачений.
Доктор Фрейд далі більше нічого в ній не второпає.
2024.04.26
07:39
Розхлюпалось тепло бузкових чар,
Так, ніби хоче зцілити медово.
Зелений кущ, одягнений в обнови,
Де променем запалена свіча
Загіркла, оповита у печаль,
Вслухається у тишу вечорову.
У тишу ненадійну, нестійку.
Так, ніби хоче зцілити медово.
Зелений кущ, одягнений в обнови,
Де променем запалена свіча
Загіркла, оповита у печаль,
Вслухається у тишу вечорову.
У тишу ненадійну, нестійку.
2024.04.26
05:23
Радіючи гожій годині
І пишно убраній весні, -
Якась невідома пташина
Невпинно співає пісні.
Сховалася в гущі зірчастій
Пахучого дуже бузку,
Й впивається радісно щастям,
Сипнувши веснянку дзвінку.
І пишно убраній весні, -
Якась невідома пташина
Невпинно співає пісні.
Сховалася в гущі зірчастій
Пахучого дуже бузку,
Й впивається радісно щастям,
Сипнувши веснянку дзвінку.
2024.04.25
19:15
У одному із верховинських сіл мешкав заможний ґазда. Він мав доволі велике господарство, свій магазин. Із тварин тримав переважно корів, із молока яких виготовляв різноманітні сири та інші молокопродукти. Немалу долю прибутку приносила відгодівля поголів’
2024.04.25
17:01
Якось у селі дівчата й парубки гуляли,
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
2024.04.25
11:38
На карті світу він такий малий.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
2024.04.25
09:40
Дощ, як в Макондо, йде та йде.
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
2024.04.25
09:16
Просто вітер, якоїсь осені зупинив мене,
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
2024.04.25
08:41
А за вікном вже вечоріє,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
2024.04.25
07:45
В смолистих бурунах лежить рілля.
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
2024.04.25
06:23
Серце сумно защеміло
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
2024.04.25
00:03
Вельмишановна леді… краще пані…
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
2024.04.24
21:33
Неначе той омріяний журавлик,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Василь Буколик /
Проза
Іван Вазов. Урок
Переді мною розгорнулася в усій своїй гарноті чудесна панорама зеленої рівнини й благородних могутніх обрисів Вітоші на видноколі.
Я не міг очей відірвати од цього чарівного видовища, стільки разів баченого, але все так само нового і дорогого моєму серцю.
Раптом серед музики почуттів, яку навіяла болгарська природа, дисонансом прозвучала німецька мова. Тоді я помітив групку, яка в першому класі трамвайного вагона займала дві лавки, розташовані одна проти одної. На ближчій, спиною до мене, сиділи три пані: одна літня і дві молоді – худенькі бліді чорноволосі болгарки, у модних літніх шатах. Я не знав їх, але за вишуканістю їхніх убрань і манер було видно, що вони належать до високого столичного світу.
Навпроти них сидів молодий чоловік із русими вусами, рум’яний, синьоокий і теж вишукано вбраний. Він був німець – приятель чи, можливо, якийсь родич, коли судити за його близькими й дружніми стосунками з жінками. З його короткої розмови з кондуктором я побачив, що він пристойно говорить по-болгарському. У їхніх ногах грайливо крутився білий песик.
Дві молоді пані, без угаву щебечучи по-німецькому зі своїм кавалером, явно насолоджувалися цим, кидали зухвалі погляди навколо себе, немовби – принаймні так мені здалося – відчували марнославні гордощі, балакаючи мовою культурного народу, чужою і незрозумілою кільком болгарам, які сиділи на інших лавках. Вони вшановували болгарською мовою лише стару пані та пса, який не розумів німецької.
В усьому цьому не було нічого дивного. Та коли я слухав і споглядав цих самовдоволених і зарозумілих людей, у мені прокинулося неприємне почуття, якась неприхильність до цих європеїзованих болгарок, котрі нехтували рідною мовою без потреби. Можливо, я не зауважив би їхньої поведінки й навіть вибачив би її, якби марнославство цих модниць виправдовувала їхня врода: на жаль, врода спокутує багато вад! Нехай вони вибачать мені великодушно це грішне признання, у разі коли мої рядки потраплять їм на очі… якщо вони читають по-болгарському.
Трамвай зупинився на хвилину серед поля – там, де починаються нові сади й дачні будинки. З одного вибіг якийсь болгарин і, ускочивши на ходу, сів біля німця. Це був літній чоловік із неголеним, почорнілим від сонця обличчям, старомодно і бідно вдягнений. Пил на пальцях і одязі вказував на те, що він займається польовою роботою.
Німець увічливо відсунувся. Молоді болгарки зморщилися від цього неприємного сусідства, і одна мовила кавалерові по-німецькому:
- Перейдіть і сядьте коло нас!
Уявляю зніяковіння бідного болгарина, якби німець послухався пань і втік від нього, але той усміхнувся і сказав:
- Хіба ми не прихильники демократії?
І він не пересів.
Цей тонкий докір, прикритий жартом, викликав невеличку прикрість однієї пані, яка кисло усміхнулася.
Інша пані сердито пробурчала, теж по-німецькому:
- Напевне, цей простак не знає, що тут – перший клас, а вільні місця є у другому…
Мені стало дуже болісно, що ці аристократичні болгарки, чиї батьки носили фартух бакалійника або тримали в руках рало, виказують перед іноземцем зневагу до свого співвітчизника, певне, чесної людини, а крім того – кориснішої, аніж ці вітряні й марні ляльки, розумом і душею чужі болгарській землі, якій він оддав свою працю. Їхні витончені смаки ображав вигляд грубого неголеного обличчя цього трударя-болгарина, котрий насмілився сісти поблизу них на тій підставі, що й він заплатив за місце. Я помітив презирливі погляди, які вони час від часу кидали своїми чорними очима на нього; у такий спосіб вони мстилися йому за нечемність.
Болгарин незворушно сидів і мовчав. Явно було, що він не тямив у німецькій і не розумів, що говорили про нього… Чи, може, таки здогадується? Я помітив: при перших недоброзичливих словах пань одна його щока вельми нервово засіпалася… Чи це просто була випадковість… Але потому він весь час дивився вбік, на поля.
Я все не міг заглушити почуття обурення цим браком доброти й делікатності, що такі властиві м’якій жіночій природі. І повернувся до свого першого враження: жінки були негарні. Чи не це змушує їх бути недобрими? Краса рис обличчя нерідко є ознакою душевної краси й благородства! Ймовірно, теорія гармонії між фізичною і духовною істотою таким шляхом потверджувалася, була слушна…
Весела німецька розмова, на хвилину порушена, тривала до самого Павлова . Там трамвай зупинився. У ту саму мить, коли болгарин підвівся, аби виходити, пані, яка обізвала його «простаком», випустила червону парасольку, що впала на землю. Болгарин підняв її й, чемно подаючи пані, виразно проказав німецькою:
- Fräulein, bitte nehmen Sie ihren Schirm! (Пані, будь ласка, візьміть вашу парасольку!)
Молода болгарка, тремтливою рукою взявши парасольку, забула подякувати, бо червоніла від зніяковіння і сорому, як і її подруга. Марно німець намагався затіяти якусь розмову, аби вивести їх із цього прикрого стану: до самого Княжева жінки мовчки їхали з зашарілими обличчями.
Я досі більше не зустрічав того незнаного болгарина, інакше потиснув би йому руку за урок людяності, який він дав своїм «цивілізованим» землячкам.
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Іван Вазов. Урок
Переклав і приміткував Василь Білоцерківський
Оббігши з несамовитим скреготінням садок навколо старого пам’ятника цареві-переможцю, княжевський трамвай знову покотив на південний захід.
Переді мною розгорнулася в усій своїй гарноті чудесна панорама зеленої рівнини й благородних могутніх обрисів Вітоші на видноколі.
Я не міг очей відірвати од цього чарівного видовища, стільки разів баченого, але все так само нового і дорогого моєму серцю.
Раптом серед музики почуттів, яку навіяла болгарська природа, дисонансом прозвучала німецька мова. Тоді я помітив групку, яка в першому класі трамвайного вагона займала дві лавки, розташовані одна проти одної. На ближчій, спиною до мене, сиділи три пані: одна літня і дві молоді – худенькі бліді чорноволосі болгарки, у модних літніх шатах. Я не знав їх, але за вишуканістю їхніх убрань і манер було видно, що вони належать до високого столичного світу.
Навпроти них сидів молодий чоловік із русими вусами, рум’яний, синьоокий і теж вишукано вбраний. Він був німець – приятель чи, можливо, якийсь родич, коли судити за його близькими й дружніми стосунками з жінками. З його короткої розмови з кондуктором я побачив, що він пристойно говорить по-болгарському. У їхніх ногах грайливо крутився білий песик.
Дві молоді пані, без угаву щебечучи по-німецькому зі своїм кавалером, явно насолоджувалися цим, кидали зухвалі погляди навколо себе, немовби – принаймні так мені здалося – відчували марнославні гордощі, балакаючи мовою культурного народу, чужою і незрозумілою кільком болгарам, які сиділи на інших лавках. Вони вшановували болгарською мовою лише стару пані та пса, який не розумів німецької.
В усьому цьому не було нічого дивного. Та коли я слухав і споглядав цих самовдоволених і зарозумілих людей, у мені прокинулося неприємне почуття, якась неприхильність до цих європеїзованих болгарок, котрі нехтували рідною мовою без потреби. Можливо, я не зауважив би їхньої поведінки й навіть вибачив би її, якби марнославство цих модниць виправдовувала їхня врода: на жаль, врода спокутує багато вад! Нехай вони вибачать мені великодушно це грішне признання, у разі коли мої рядки потраплять їм на очі… якщо вони читають по-болгарському.
Трамвай зупинився на хвилину серед поля – там, де починаються нові сади й дачні будинки. З одного вибіг якийсь болгарин і, ускочивши на ходу, сів біля німця. Це був літній чоловік із неголеним, почорнілим від сонця обличчям, старомодно і бідно вдягнений. Пил на пальцях і одязі вказував на те, що він займається польовою роботою.
Німець увічливо відсунувся. Молоді болгарки зморщилися від цього неприємного сусідства, і одна мовила кавалерові по-німецькому:
- Перейдіть і сядьте коло нас!
Уявляю зніяковіння бідного болгарина, якби німець послухався пань і втік від нього, але той усміхнувся і сказав:
- Хіба ми не прихильники демократії?
І він не пересів.
Цей тонкий докір, прикритий жартом, викликав невеличку прикрість однієї пані, яка кисло усміхнулася.
Інша пані сердито пробурчала, теж по-німецькому:
- Напевне, цей простак не знає, що тут – перший клас, а вільні місця є у другому…
Мені стало дуже болісно, що ці аристократичні болгарки, чиї батьки носили фартух бакалійника або тримали в руках рало, виказують перед іноземцем зневагу до свого співвітчизника, певне, чесної людини, а крім того – кориснішої, аніж ці вітряні й марні ляльки, розумом і душею чужі болгарській землі, якій він оддав свою працю. Їхні витончені смаки ображав вигляд грубого неголеного обличчя цього трударя-болгарина, котрий насмілився сісти поблизу них на тій підставі, що й він заплатив за місце. Я помітив презирливі погляди, які вони час від часу кидали своїми чорними очима на нього; у такий спосіб вони мстилися йому за нечемність.
Болгарин незворушно сидів і мовчав. Явно було, що він не тямив у німецькій і не розумів, що говорили про нього… Чи, може, таки здогадується? Я помітив: при перших недоброзичливих словах пань одна його щока вельми нервово засіпалася… Чи це просто була випадковість… Але потому він весь час дивився вбік, на поля.
Я все не міг заглушити почуття обурення цим браком доброти й делікатності, що такі властиві м’якій жіночій природі. І повернувся до свого першого враження: жінки були негарні. Чи не це змушує їх бути недобрими? Краса рис обличчя нерідко є ознакою душевної краси й благородства! Ймовірно, теорія гармонії між фізичною і духовною істотою таким шляхом потверджувалася, була слушна…
Весела німецька розмова, на хвилину порушена, тривала до самого Павлова . Там трамвай зупинився. У ту саму мить, коли болгарин підвівся, аби виходити, пані, яка обізвала його «простаком», випустила червону парасольку, що впала на землю. Болгарин підняв її й, чемно подаючи пані, виразно проказав німецькою:
- Fräulein, bitte nehmen Sie ihren Schirm! (Пані, будь ласка, візьміть вашу парасольку!)
Молода болгарка, тремтливою рукою взявши парасольку, забула подякувати, бо червоніла від зніяковіння і сорому, як і її подруга. Марно німець намагався затіяти якусь розмову, аби вивести їх із цього прикрого стану: до самого Княжева жінки мовчки їхали з зашарілими обличчями.
Я досі більше не зустрічав того незнаного болгарина, інакше потиснув би йому руку за урок людяності, який він дав своїм «цивілізованим» землячкам.
1. Павлово – колишнє село, нині: південна околиця Софії, частина Вітошського муніципального округу.
2. Княжево – колишнє село, нині: мікрорайон у південно-західній частині Софії.
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"Володимир Стасов. Портрет Лева Толстого"
• Перейти на сторінку •
"Іван Вазов. У Івана Горбатого (Спогад)"
• Перейти на сторінку •
"Іван Вазов. У Івана Горбатого (Спогад)"
Про публікацію