Переклав і приміткував Василь Білоцерківський

Оббігши з несамовитим скреготінням садок навколо старого пам’ятника цареві-переможцю, княжевський трамвай знову покотив на південний захід.
Переді мною розгорнулася в усій своїй гарноті чудесна панорама зеленої рівнини й благородних могутніх обрисів Вітоші на видноколі.
Я не міг очей відірвати од цього чарівного видовища, стільки разів баченого, але все так само нового і дорогого моєму серцю.
Раптом серед музики почуттів, яку навіяла болгарська природа, дисонансом прозвучала німецька мова. Тоді я помітив групку, яка в першому класі трамвайного вагона займала дві лавки, розташовані одна проти одної. На ближчій, спиною до мене, сиділи три пані: одна літня і дві молоді – худенькі бліді чорноволосі болгарки, у модних літніх шатах. Я не знав їх, але за вишуканістю їхніх убрань і манер було видно, що вони належать до високого столичного світу.
Навпроти них сидів молодий чоловік із русими вусами, рум’яний, синьоокий і теж вишукано вбраний. Він був німець – приятель чи, можливо, якийсь родич, коли судити за його близькими й дружніми стосунками з жінками. З його короткої розмови з кондуктором я побачив, що він пристойно говорить по-болгарському. У їхніх ногах грайливо крутився білий песик.
Дві молоді пані, без угаву щебечучи по-німецькому зі своїм кавалером, явно насолоджувалися цим, кидали зухвалі погляди навколо себе, немовби – принаймні так мені здалося – відчували марнославні гордощі, балакаючи мовою культурного народу, чужою і незрозумілою кільком болгарам, які сиділи на інших лавках. Вони вшановували болгарською мовою лише стару пані та пса, який не розумів німецької.
В усьому цьому не було нічого дивного. Та коли я слухав і споглядав цих самовдоволених і зарозумілих людей, у мені прокинулося неприємне почуття, якась неприхильність до цих європеїзованих болгарок, котрі нехтували рідною мовою без потреби. Можливо, я не зауважив би їхньої поведінки й навіть вибачив би її, якби марнославство цих модниць виправдовувала їхня врода: на жаль, врода спокутує багато вад! Нехай вони вибачать мені великодушно це грішне признання, у разі коли мої рядки потраплять їм на очі… якщо вони читають по-болгарському.
Трамвай зупинився на хвилину серед поля – там, де починаються нові сади й дачні будинки. З одного вибіг якийсь болгарин і, ускочивши на ходу, сів біля німця. Це був літній чоловік із неголеним, почорнілим від сонця обличчям, старомодно і бідно вдягнений. Пил на пальцях і одязі вказував на те, що він займається польовою роботою.
Німець увічливо відсунувся. Молоді болгарки зморщилися від цього неприємного сусідства, і одна мовила кавалерові по-німецькому:
- Перейдіть і сядьте коло нас!
Уявляю зніяковіння бідного болгарина, якби німець послухався пань і втік від нього, але той усміхнувся і сказав:
- Хіба ми не прихильники демократії?
І він не пересів.
Цей тонкий докір, прикритий жартом, викликав невеличку прикрість однієї пані, яка кисло усміхнулася.
Інша пані сердито пробурчала, теж по-німецькому:
- Напевне, цей простак не знає, що тут – перший клас, а вільні місця є у другому…
Мені стало дуже болісно, що ці аристократичні болгарки, чиї батьки носили фартух бакалійника або тримали в руках рало, виказують перед іноземцем зневагу до свого співвітчизника, певне, чесної людини, а крім того – кориснішої, аніж ці вітряні й марні ляльки, розумом і душею чужі болгарській землі, якій він оддав свою працю. Їхні витончені смаки ображав вигляд грубого неголеного обличчя цього трударя-болгарина, котрий насмілився сісти поблизу них на тій підставі, що й він заплатив за місце. Я помітив презирливі погляди, які вони час від часу кидали своїми чорними очима на нього; у такий спосіб вони мстилися йому за нечемність.
Болгарин незворушно сидів і мовчав. Явно було, що він не тямив у німецькій і не розумів, що говорили про нього… Чи, може, таки здогадується? Я помітив: при перших недоброзичливих словах пань одна його щока вельми нервово засіпалася… Чи це просто була випадковість… Але потому він весь час дивився вбік, на поля.
Я все не міг заглушити почуття обурення цим браком доброти й делікатності, що такі властиві м’якій жіночій природі. І повернувся до свого першого враження: жінки були негарні. Чи не це змушує їх бути недобрими? Краса рис обличчя нерідко є ознакою душевної краси й благородства! Ймовірно, теорія гармонії між фізичною і духовною істотою таким шляхом потверджувалася, була слушна…
Весела німецька розмова, на хвилину порушена, тривала до самого Павлова . Там трамвай зупинився. У ту саму мить, коли болгарин підвівся, аби виходити, пані, яка обізвала його «простаком», випустила червону парасольку, що впала на землю. Болгарин підняв її й, чемно подаючи пані, виразно проказав німецькою:
- Fräulein, bitte nehmen Sie ihren Schirm! (Пані, будь ласка, візьміть вашу парасольку!)
Молода болгарка, тремтливою рукою взявши парасольку, забула подякувати, бо червоніла від зніяковіння і сорому, як і її подруга. Марно німець намагався затіяти якусь розмову, аби вивести їх із цього прикрого стану: до самого Княжева жінки мовчки їхали з зашарілими обличчями.
Я досі більше не зустрічав того незнаного болгарина, інакше потиснув би йому руку за урок людяності, який він дав своїм «цивілізованим» землячкам.

1. Павлово – колишнє село, нині: південна околиця Софії, частина Вітошського муніципального округу.
2. Княжево – колишнє село, нині: мікрорайон у південно-західній частині Софії.