Переклав Василь Білоцерківський

Вже доволі давно мені сильно хотілося, мені цілковито необхідно було висловити у пресі те, що висловлю тепер у нижчеподаних рядках. Але я не міг цього зробити. Хвороба, якась особливо невчасна, завадила мені.
Коли станеться що-небудь щасливе, світле, радісне, як до цього зазвичай ставляться люди? З радістю-бо, зі щастям, із захватом. Коли людина, яка, очевидно, вже зовсім гинула, вже зовсім приречена на смерть, раптово врятується, якимось дивом випірне з безодні й знову повернеться до життя і здоров’я, – усі навколо відчувають приплив глибокого блаженства, їхнє серце повне, вони захоплено вітають урятованого. Велика справа здійснилася і піднесла їхню душу.
Але інколи в нас зовсім інше відбувається. І щастя прийде, і людину врятовано від загибелі – та ніхто не радіє, а замість того всі байдуже мовчать, дивляться перед собою осовілими очима, перебувають у давній апатії, а ще декотрі з них навіть зневажливо усміхаються, глузують і сміються.
Хіба це не потворно, хіба це не жахливо?
А щось подібне трапилося якраз недавно.
Урятувалася людина від страшної загибелі – загибелі всієї своєї інтелектуальної істоти, людина, повна таланту і сил, людина, яка багато великих справ зробила на своєму віку, таких, які назавжди залишаться, але, потрапивши через якийсь злий випадок у брудний крутіж і вир, він урятувався, він ізнову повернувся до життя, він наново розправляє крила, він наново здатний продовжувати давні великі справи, – та коли щаслива звістка облетіла наш російський світ, ніхто не зрадів, ніхто не почувся щасливим, ніхто не зітхнув щасливо і не поглянув вдячно. Ніхто! Усі промовчали, мовби нічого важливого, нічого надзвичайного не сталося, нізвідки не почулося зраділого голосу. Яка сумна мертвота!
А з ким сталося щастя? Хто був врятований? І від якої великої біди врятований?
Урятований був Рєпін, цей великий, цей достеменно великий російський художник, ім’я котрого навіки стоїть золотими літерами на одній з найзначніших сторінок історії російського образотворчого мистецтва; Рєпін, з котрим кілька років тому відбувався якийсь надзвичайний, несподіваний, і досі навіть нічим не пояснимий переворот; Рєпін, котрого вся Росія знала і любила, котрим вона пишалася і в себе вдома, і в чужих країнах, перед Європою, і котрого Європа теж добре знала і глибоко поважала. Звичайно, він нічого ніколи не змінив у найголовнішому – у своїй творчості, – тут він не пішов нікуди вбік і залишився все тим самим: свідком цього є його остання картина, талановита і приголомшлива за вираженням, «Дуель», яка здивувала всю Європу на міжнародній виставці 1897 року, у Венеції. Так, у своїй власній творчості, у своєму власному художньому напрямі Рєпін ані на йоту не змінився, ані в рисочці нічого не здав. Він залишився давнім могутнім, талановитим, своєрідним, національним і глибоко виразним митцем. Але у своїх теоретичних думках він неначе вийшов зі свого табору, зі своїх рамок, зі свого характеру і напряму та перейшов до якогось іншого, цілковито йому доти чужого стану. Усі його друзі й шанувальники, усі, хто що-небудь розумів у російському мистецтві й симпатизував йому, були глибоко засмучені й ще глибше здивовані. Ніхто не міг здати собі справи, чому таке диво дивне сталося, і всі сумно очікували найприкріших наслідків. І раптом – о диво дивовижне! Безнадійно хворий одужав і вилікувався, знайшов у собі давні сили, узяв своє ложе і пішов.
Усе давнє здоров’я знову принесла здорова, сильна, глибока художня натура. Адже вона неначе могутнє джерело, яке може на кілька хвилин сховатися і зникнути під гнітом каміння і кругляків, які трапилися на дорозі, навалених колод, нанесеного вітром сміття, моху і багатосажневої плісняви – так, усе це легко може трапитися, але джерело, чисте і світле – усе-таки джерело дивовижне, його сила все-таки одного разу візьме своє і він ізнову засяє на сонці.
Так сталося і з Рєпіним.
Він скинув з себе одним махом, одним здоровим непереможним натиском і колоди, і кругляки, і сміття, і плісняву – і знову став давній Рєпін.
Він теж воскрес до давнього життя, як бідний Нехлюдов, як бідна Катюша в новому безсмертному творінні найбільшого з російських митців .
І цього воскресіння в нас мовби не побачили й не відчули. Більшість уперто промовчала, дехто кепкував, дехто, наче похмурі вовки, понуро зирнули на світле диво і завили поховальну пісню, промукали щось низьке і гидке про жадібність, корисливість і підкуп, кілька декадентських дворняжок сумно заверещали, мовби їх ошпарив кухар із вікна. І на тому все скінчилося. На хвилину скаламучені кола на воді затягло, і знову пішли давні кола.
Єдиним винятком став Антокольський, який промовив кілька громових слів подиву, докору і прихильності. А зате він справжній митець.
Що мене більше дивувало в нинішній рєпінській справі, це – що багато людей, киваючи головами, усе більше дорікали художникові, за що? – за те, що він ПЕРЕЙШОВ від чогось до чогось, що він не залишився на давньому місці, що він не був твердий, тривкий і стійкий. Які потішні люди! Неначе той, з ким трапилася сухотна або водяна, трапився ревматизм або розлад нервів, присягнувши цим хворобам на віки вічні, мусить бути їм вірнопідданий слуга і шанувальник, і хай навіть не сміє думати їх позбутися. Ні, будь їм тривкий і вірний, носи цю гидоту на собі, облизуйся і старанно дякуй. Тоді ти найкраща, справжнісінька людина.
«Рєпін два роки тому казав он що, а тепер каже он що». Що ж бо, і слава Богу, що він став говорити те, що нині говорить, а не те, що тоді говорив. Можна молебень відслужити, можна пудову свічку поставити, але ж не дорікати.
Хіба Бєлінський погано зробив, що відступився од давніх звироднілих думок і перейшов до зовсім протилежного табору?
Декотрі дворняжки спробували тявкати, що от, мовляв, Рєпін одного разу говорив про академії те-то, а нині почав говорити інше. Неправда, неправда, тисячу разів неправда й обмова. Рєпін, на його віку, не раз мав помилки й огріхи у своїх (утім, завжди чудово написаних) статтях про мистецтво, і йому не раз це вказували, у пресі ж. Але він ніколи не змінював своєї думки про академії. Тільки він, говорячи про нашу вітчизну, завжди мав на увазі не одну Академію, а ДВІ: давню і нову. Проти ДАВНЬОЇ він завжди виступав (хоча, на жаль, іноді ще з нею все-таки в чомусь сходився); він нападав на неї як на художнього деспота, педанта, формаліста і лжевчителя; на НОВУ він покладав усі сподівання – тому, що це була Академія вже цілковито інша, така, яка бажала недоторкано поважати особистість і самостійність митця, яка відступалася од усілякого художнього деспотизму і залишала собі тільки обов’язки технічного шкільного навчання. Як-бо змішувати ці академії, як-бо, навпаки, злісно дорікати Рєпіновіза його симпатії й антипатії?
Ніколи, ані раніше, ані тепер, Рєпін не переставав проповідувати користь і необхідність художнього учіння, і особливо нападав на його недостатність, надто в нас. Тому, навіть дещо перебільшуючи, він вказував російським художникам на Париж і Мюнхен, де навчаються старанніше, наполегливіше, ретельніше.
У цьому плані й НОВА наша Академія була йому люба, він-бо сподівався, що нові вільні засади навчання і добрий приклад Заходу скоро принесуть користь, раніше незнану в СТАРИХ академіях. Він, можливо, помилився в деяких своїх сподіваннях – що вдіяти! Але його сподівання були добрі й світлі.
Знайшлися нині люди, які, уявивши, що Рєпін – тепер вже старий, хворий, переможений лев, якого можна і треба копати, намагаються докорити йому його буцімто ще недавньою «прихильністю» до декадентства. Але це ще раз – більш як три рази неправда. Рєпін писав 1897 року: «НАВІТЬ декадентство, над яким ще чутно розкотистий регіт людей, безтурботних щодо еволюції в мистецтві, – і це безглузде за своєю назвою декадентство в майбутньому увінчають лаври, я в цьому глибоко переконаний…» Чи чуєте далі: «...НАВІТЬ декадентство». Тут ще мало є прихильності й любові. «Навіть». Але чому Рєпін НАВІТЬ і від декадентства очікував чогось? Саме тому, що він був сильно зацікавлений новими здобутками мистецтва, його майбутнім розвитком, тому що всіма силами душі вірив у ці здобутки, у цей розвиток і щиросердно прикликав їх. Йому ще тоді ввижалося, що принцип декадентства: «прояв індивідуальних відчуттів людської душі, відчуттів інколи таких дивних і глибоких, які мріються тільки поетові…» Що ж бо! Очікування пречудове, мрії чарівні й благородні. Можна лише пристрасно бажати, аби все це здійснилося. Але бідний Рєпін так нічого і не дочекався. Мрії залишилися мріями, очікування – очікуваннями, нарядні слова – нарядними словами, дозвільними й брехливими. Жодних тонких відчуттів людської душі, жодних глибоких мрій поета на ділі не виявилося. Усе обмежилося зображеннями жінок, які кудись дивляться, химерно і манірно простягнувши погані руки, і дівчатами, які, наче одурманені, нюхають квітку. Далі від цього нове мистецтво не пішло. Усюди повна відсутність натури, правди, природності. Усе штучне, усе понівечене і спотворене, усе перебільшене і невміле. Чекав-чекав бідний Рєпін і нічого більше не дочекався. Та коли він подивився на НАШИХ декадентів, тут йому стало ще стократно нудотніше. Усюди він побачив жалюгідних недоуків і дилетантів, яким навчатися, працювати – однаково що гострого ножа в бік! Інша річ, нічого пристойно не навчившись, а тільки схопивши щось на льоту, крутити й вертіти потім, як у голову що впаде, і шльопати на полотно всі нескінченні потворності й неподобства, які в добру годину залізуть у непутящу голову. Поглянув-поглянув Рєпін, цей вічний робітник, цей вічний трудар, який ніколи не перестає вчитися на живій натурі й на самому житті й досягає дедалі більшої майстерності, художньої передачі, – поглянув він, поглянув на наших вітрогонів і хвальків, які обіцялися переставити догори дриґом увесь світ і все мистецтво, але однаково моря не запалили, поглянув він, поглянув на їхні дурні низькопробні виставки з фінляндськими юродивими на додачу, поглянув він, поглянув на їхні жахливі хлопчачі глуми з російського мистецтва і найліпших російських художників – і взяла його така нудьга, така огида, що хоч зі світу геть тікати. Не було сил більше терпіти психопатів і невиліковних виродків. Він і пішов від них з обуренням і презирством, струшуючи останню брудну куряву зі своїх чобіт.

Тепер наш обов’язок проголосити йому за все це: «Слава!» Рєпін воскрес. Рєпін став давній Рєпін, став на свої давні ноги. Від нього можна очікувати chef-d’oeuvre’ів. Він навіть устиг на провідному тижні написати один із таких chef-d’oeuvre’ів, дарма що рука болить. А саме – портрет Людм. Іван. Шестакової, сестри Глинки. Сеансів було всього чотири, портрет невеликий і писаний швидко alla prima, але блискучий колорит, разюча схожість, життя, рельєф, світло роблять із цього портрета картину, якій місце у великому народному російському музеї . Це щось на подобу того портрета, який Рєпін написав 1881 року у Військово-сухопутному шпиталі з Мусоргського при смерті й перед яким Крамський просидів кілька годин у німому захваті.
Повернутися до шалених російських хлопчиків-декадентиків!! Яка ганьба!

Статтю вперше опубліковано 1899 року («Новости и биржевая газета», 18 травня, № 135). Її написано з приводу виступу Дягілєва проти Рєпіна («Мир искусства», 1899, № 10). Їй передував лист Рєпіна «На адресу „Мира искусства”», опублікований у «Ниві», у якому художник пориває відносини з часописом через його декадентське спрямування і вороже ставлення до Академії й до низки визначних російських художників старшого покоління.