
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.07.10
08:11
Кришталем іскряться зорі
І холоне літня ніч, -
Десь, невидимо для зору,
Підвиває хижий сич.
Тишу різко ріже сплеском
На ставку, мабуть, карась, -
Від водойми безшелесно
Потяглася тінь якась.
І холоне літня ніч, -
Десь, невидимо для зору,
Підвиває хижий сич.
Тишу різко ріже сплеском
На ставку, мабуть, карась, -
Від водойми безшелесно
Потяглася тінь якась.
2025.07.09
22:40
Я хочу заплутатись у твоєму волоссі,
немов у ліанах,
я хочу крізь нього пізнати
сутність світу.
Твоє волосся - як джунглі
із несходимими шляхами.
У ньому так легко заплутатись
і неможливо вибратися.
немов у ліанах,
я хочу крізь нього пізнати
сутність світу.
Твоє волосся - як джунглі
із несходимими шляхами.
У ньому так легко заплутатись
і неможливо вибратися.
2025.07.09
12:20
Куди ведеш, дорого чарівна?
Де хмари - міст - між берегами лісу.
Чи до Олімпу здійметься вона?
Чи заведе в смурні обійми біса?
Не відаю, та знаю - поруч ти.
Це -- божевільно серце окриляє.
Бо є іще увись куди рости,
Де хмари - міст - між берегами лісу.
Чи до Олімпу здійметься вона?
Чи заведе в смурні обійми біса?
Не відаю, та знаю - поруч ти.
Це -- божевільно серце окриляє.
Бо є іще увись куди рости,
2025.07.09
09:25
Не розтискати рук.
Взаємно не розтискати.
Серця воркуючий звук –
Кохати!
Кохати!!
Кожну сумісну мить.
Є лиш вона і тільки.
Щастям душа бринить.
Взаємно не розтискати.
Серця воркуючий звук –
Кохати!
Кохати!!
Кожну сумісну мить.
Є лиш вона і тільки.
Щастям душа бринить.
2025.07.09
08:10
Біла хмара, наче гребінь,
і дорога в синє небо
від порога пролягла.
Відчиняю навстіж хвіртку...
без хлібини йду в мандрівку,
сіль змахнувши із чола.
Оминаю: ріки, доли,
переліски, житнє поле,
і дорога в синє небо
від порога пролягла.
Відчиняю навстіж хвіртку...
без хлібини йду в мандрівку,
сіль змахнувши із чола.
Оминаю: ріки, доли,
переліски, житнє поле,
2025.07.09
06:33
Хоч ще від сутіні до світу
Пташки співають там і тут,
Та вже на спад звертає літо
І дні коротшими стають.
Крокує літо безупинно
І не збивається з ходи, –
То кличуть ягоди в малинник,
То в сад запрошують плоди.
Пташки співають там і тут,
Та вже на спад звертає літо
І дні коротшими стають.
Крокує літо безупинно
І не збивається з ходи, –
То кличуть ягоди в малинник,
То в сад запрошують плоди.
2025.07.09
04:09
Не знав я що мені потрібна ти
Не бачив я що ти чекала
Когось хто поряд би сприяв
Своє співати хай вже як
І я мінявся
Бачу все тебе
Знаю є у мене ти
Не бачив я що ти чекала
Когось хто поряд би сприяв
Своє співати хай вже як
І я мінявся
Бачу все тебе
Знаю є у мене ти
2025.07.09
01:03
Назва.......................................................................Стор.
1 Кращим людям Землі ........................................... 3
2 За щастя однодумців ............................................ 4
3 Українцям ....................
1 Кращим людям Землі ........................................... 3
2 За щастя однодумців ............................................ 4
3 Українцям ....................
2025.07.08
21:39
Поет поселився у далекому лісі
і зарився листям.
Він зрозумів марнотність слави,
йому не потрібні
жодні визнання, жодні премії.
Його основними рецензентами
є птахи, а істориками літератури -
ведмеді. Він укривається
і зарився листям.
Він зрозумів марнотність слави,
йому не потрібні
жодні визнання, жодні премії.
Його основними рецензентами
є птахи, а істориками літератури -
ведмеді. Він укривається
2025.07.08
21:03
Прощай, Росіє! Хай буде це назавше,
Аби твоє буття зійшло на небуття.
Прощай і без прощення йди у міфологію,
Аби Вкраїна й світ тебе забули назавжди.
Нам буде з ким розмовлять по-людськи:
Народів тьми і тьми, зневажених тобою,
Уже готують словники
Аби твоє буття зійшло на небуття.
Прощай і без прощення йди у міфологію,
Аби Вкраїна й світ тебе забули назавжди.
Нам буде з ким розмовлять по-людськи:
Народів тьми і тьми, зневажених тобою,
Уже готують словники
2025.07.08
20:28
Сказала ти: до всього я готова,
Той -- кращий світ, чому б і не піти?!
Бо цей дарує дрібку лиш любові,
Зіткався ледь не весь із гіркоти.
До кого більш прихильним буде небо?
Один раз - так, а другий буде ні?!
Це ми зі смертю б'ємося за тебе...
Той -- кращий світ, чому б і не піти?!
Бо цей дарує дрібку лиш любові,
Зіткався ледь не весь із гіркоти.
До кого більш прихильним буде небо?
Один раз - так, а другий буде ні?!
Це ми зі смертю б'ємося за тебе...
2025.07.08
05:18
Як з усмішкою помру
На порозі хати,
Навіваючи журу
Стануть причитати.
Щоб нічого не утнув
Ще неохололий,
Покладуть мене в труну
І обступлять колом.
На порозі хати,
Навіваючи журу
Стануть причитати.
Щоб нічого не утнув
Ще неохололий,
Покладуть мене в труну
І обступлять колом.
2025.07.07
21:54
Любов - шматок самої вічності,
мить єднання з абсолютом,
це шматок меду,
але він може бути згірклим.
У любові ми перебуваємо
у невагомості, але можемо
болісно впасти на землю.
У коханні ми відчуваємо
мить єднання з абсолютом,
це шматок меду,
але він може бути згірклим.
У любові ми перебуваємо
у невагомості, але можемо
болісно впасти на землю.
У коханні ми відчуваємо
2025.07.07
13:17
А коси жінки - висріблений ліс,
А усмішка, як гляну - гірко, сумно...
Вона ж шепоче: - Муже, не журись!
І наяву, і в снах для тебе юна!
І пахну, як трояндові поля!
Обійми ніжні, а думки - про тебе!
Тобі служу весь вік - не королям,
А усмішка, як гляну - гірко, сумно...
Вона ж шепоче: - Муже, не журись!
І наяву, і в снах для тебе юна!
І пахну, як трояндові поля!
Обійми ніжні, а думки - про тебе!
Тобі служу весь вік - не королям,
2025.07.07
08:14
Додала лише печалі
Перевтомленій душі, –
Несподівано сказала,
Що ми люди вже чужі.
Що мені пора забути
Про все те, що відбуло
І тоді не сяде смуток
На похилене чоло.
Перевтомленій душі, –
Несподівано сказала,
Що ми люди вже чужі.
Що мені пора забути
Про все те, що відбуло
І тоді не сяде смуток
На похилене чоло.
2025.07.06
22:08
Я радію молодій траві.
Хай народяться мрії живі!
Ця трава пробилась до нас
Крізь зими ворожий спецназ,
Крізь зими надійну тюрму,
Крижану, жорстоку, німу.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Хай народяться мрії живі!
Ця трава пробилась до нас
Крізь зими ворожий спецназ,
Крізь зими надійну тюрму,
Крижану, жорстоку, німу.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
2024.12.24
2024.10.17
2024.08.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Василь Буколик /
Проза
Володимир Стасов Диво дивовижне
Коли станеться що-небудь щасливе, світле, радісне, як до цього зазвичай ставляться люди? З радістю-бо, зі щастям, із захватом. Коли людина, яка, очевидно, вже зовсім гинула, вже зовсім приречена на смерть, раптово врятується, якимось дивом випірне з безодні й знову повернеться до життя і здоров’я, – усі навколо відчувають приплив глибокого блаженства, їхнє серце повне, вони захоплено вітають урятованого. Велика справа здійснилася і піднесла їхню душу.
Але інколи в нас зовсім інше відбувається. І щастя прийде, і людину врятовано від загибелі – та ніхто не радіє, а замість того всі байдуже мовчать, дивляться перед собою осовілими очима, перебувають у давній апатії, а ще декотрі з них навіть зневажливо усміхаються, глузують і сміються.
Хіба це не потворно, хіба це не жахливо?
А щось подібне трапилося якраз недавно.
Урятувалася людина від страшної загибелі – загибелі всієї своєї інтелектуальної істоти, людина, повна таланту і сил, людина, яка багато великих справ зробила на своєму віку, таких, які назавжди залишаться, але, потрапивши через якийсь злий випадок у брудний крутіж і вир, він урятувався, він ізнову повернувся до життя, він наново розправляє крила, він наново здатний продовжувати давні великі справи, – та коли щаслива звістка облетіла наш російський світ, ніхто не зрадів, ніхто не почувся щасливим, ніхто не зітхнув щасливо і не поглянув вдячно. Ніхто! Усі промовчали, мовби нічого важливого, нічого надзвичайного не сталося, нізвідки не почулося зраділого голосу. Яка сумна мертвота!
А з ким сталося щастя? Хто був врятований? І від якої великої біди врятований?
Урятований був Рєпін, цей великий, цей достеменно великий російський художник, ім’я котрого навіки стоїть золотими літерами на одній з найзначніших сторінок історії російського образотворчого мистецтва; Рєпін, з котрим кілька років тому відбувався якийсь надзвичайний, несподіваний, і досі навіть нічим не пояснимий переворот; Рєпін, котрого вся Росія знала і любила, котрим вона пишалася і в себе вдома, і в чужих країнах, перед Європою, і котрого Європа теж добре знала і глибоко поважала. Звичайно, він нічого ніколи не змінив у найголовнішому – у своїй творчості, – тут він не пішов нікуди вбік і залишився все тим самим: свідком цього є його остання картина, талановита і приголомшлива за вираженням, «Дуель», яка здивувала всю Європу на міжнародній виставці 1897 року, у Венеції. Так, у своїй власній творчості, у своєму власному художньому напрямі Рєпін ані на йоту не змінився, ані в рисочці нічого не здав. Він залишився давнім могутнім, талановитим, своєрідним, національним і глибоко виразним митцем. Але у своїх теоретичних думках він неначе вийшов зі свого табору, зі своїх рамок, зі свого характеру і напряму та перейшов до якогось іншого, цілковито йому доти чужого стану. Усі його друзі й шанувальники, усі, хто що-небудь розумів у російському мистецтві й симпатизував йому, були глибоко засмучені й ще глибше здивовані. Ніхто не міг здати собі справи, чому таке диво дивне сталося, і всі сумно очікували найприкріших наслідків. І раптом – о диво дивовижне! Безнадійно хворий одужав і вилікувався, знайшов у собі давні сили, узяв своє ложе і пішов.
Усе давнє здоров’я знову принесла здорова, сильна, глибока художня натура. Адже вона неначе могутнє джерело, яке може на кілька хвилин сховатися і зникнути під гнітом каміння і кругляків, які трапилися на дорозі, навалених колод, нанесеного вітром сміття, моху і багатосажневої плісняви – так, усе це легко може трапитися, але джерело, чисте і світле – усе-таки джерело дивовижне, його сила все-таки одного разу візьме своє і він ізнову засяє на сонці.
Так сталося і з Рєпіним.
Він скинув з себе одним махом, одним здоровим непереможним натиском і колоди, і кругляки, і сміття, і плісняву – і знову став давній Рєпін.
Він теж воскрес до давнього життя, як бідний Нехлюдов, як бідна Катюша в новому безсмертному творінні найбільшого з російських митців .
І цього воскресіння в нас мовби не побачили й не відчули. Більшість уперто промовчала, дехто кепкував, дехто, наче похмурі вовки, понуро зирнули на світле диво і завили поховальну пісню, промукали щось низьке і гидке про жадібність, корисливість і підкуп, кілька декадентських дворняжок сумно заверещали, мовби їх ошпарив кухар із вікна. І на тому все скінчилося. На хвилину скаламучені кола на воді затягло, і знову пішли давні кола.
Єдиним винятком став Антокольський, який промовив кілька громових слів подиву, докору і прихильності. А зате він справжній митець.
Що мене більше дивувало в нинішній рєпінській справі, це – що багато людей, киваючи головами, усе більше дорікали художникові, за що? – за те, що він ПЕРЕЙШОВ від чогось до чогось, що він не залишився на давньому місці, що він не був твердий, тривкий і стійкий. Які потішні люди! Неначе той, з ким трапилася сухотна або водяна, трапився ревматизм або розлад нервів, присягнувши цим хворобам на віки вічні, мусить бути їм вірнопідданий слуга і шанувальник, і хай навіть не сміє думати їх позбутися. Ні, будь їм тривкий і вірний, носи цю гидоту на собі, облизуйся і старанно дякуй. Тоді ти найкраща, справжнісінька людина.
«Рєпін два роки тому казав он що, а тепер каже он що». Що ж бо, і слава Богу, що він став говорити те, що нині говорить, а не те, що тоді говорив. Можна молебень відслужити, можна пудову свічку поставити, але ж не дорікати.
Хіба Бєлінський погано зробив, що відступився од давніх звироднілих думок і перейшов до зовсім протилежного табору?
Декотрі дворняжки спробували тявкати, що от, мовляв, Рєпін одного разу говорив про академії те-то, а нині почав говорити інше. Неправда, неправда, тисячу разів неправда й обмова. Рєпін, на його віку, не раз мав помилки й огріхи у своїх (утім, завжди чудово написаних) статтях про мистецтво, і йому не раз це вказували, у пресі ж. Але він ніколи не змінював своєї думки про академії. Тільки він, говорячи про нашу вітчизну, завжди мав на увазі не одну Академію, а ДВІ: давню і нову. Проти ДАВНЬОЇ він завжди виступав (хоча, на жаль, іноді ще з нею все-таки в чомусь сходився); він нападав на неї як на художнього деспота, педанта, формаліста і лжевчителя; на НОВУ він покладав усі сподівання – тому, що це була Академія вже цілковито інша, така, яка бажала недоторкано поважати особистість і самостійність митця, яка відступалася од усілякого художнього деспотизму і залишала собі тільки обов’язки технічного шкільного навчання. Як-бо змішувати ці академії, як-бо, навпаки, злісно дорікати Рєпіновіза його симпатії й антипатії?
Ніколи, ані раніше, ані тепер, Рєпін не переставав проповідувати користь і необхідність художнього учіння, і особливо нападав на його недостатність, надто в нас. Тому, навіть дещо перебільшуючи, він вказував російським художникам на Париж і Мюнхен, де навчаються старанніше, наполегливіше, ретельніше.
У цьому плані й НОВА наша Академія була йому люба, він-бо сподівався, що нові вільні засади навчання і добрий приклад Заходу скоро принесуть користь, раніше незнану в СТАРИХ академіях. Він, можливо, помилився в деяких своїх сподіваннях – що вдіяти! Але його сподівання були добрі й світлі.
Знайшлися нині люди, які, уявивши, що Рєпін – тепер вже старий, хворий, переможений лев, якого можна і треба копати, намагаються докорити йому його буцімто ще недавньою «прихильністю» до декадентства. Але це ще раз – більш як три рази неправда. Рєпін писав 1897 року: «НАВІТЬ декадентство, над яким ще чутно розкотистий регіт людей, безтурботних щодо еволюції в мистецтві, – і це безглузде за своєю назвою декадентство в майбутньому увінчають лаври, я в цьому глибоко переконаний…» Чи чуєте далі: «...НАВІТЬ декадентство». Тут ще мало є прихильності й любові. «Навіть». Але чому Рєпін НАВІТЬ і від декадентства очікував чогось? Саме тому, що він був сильно зацікавлений новими здобутками мистецтва, його майбутнім розвитком, тому що всіма силами душі вірив у ці здобутки, у цей розвиток і щиросердно прикликав їх. Йому ще тоді ввижалося, що принцип декадентства: «прояв індивідуальних відчуттів людської душі, відчуттів інколи таких дивних і глибоких, які мріються тільки поетові…» Що ж бо! Очікування пречудове, мрії чарівні й благородні. Можна лише пристрасно бажати, аби все це здійснилося. Але бідний Рєпін так нічого і не дочекався. Мрії залишилися мріями, очікування – очікуваннями, нарядні слова – нарядними словами, дозвільними й брехливими. Жодних тонких відчуттів людської душі, жодних глибоких мрій поета на ділі не виявилося. Усе обмежилося зображеннями жінок, які кудись дивляться, химерно і манірно простягнувши погані руки, і дівчатами, які, наче одурманені, нюхають квітку. Далі від цього нове мистецтво не пішло. Усюди повна відсутність натури, правди, природності. Усе штучне, усе понівечене і спотворене, усе перебільшене і невміле. Чекав-чекав бідний Рєпін і нічого більше не дочекався. Та коли він подивився на НАШИХ декадентів, тут йому стало ще стократно нудотніше. Усюди він побачив жалюгідних недоуків і дилетантів, яким навчатися, працювати – однаково що гострого ножа в бік! Інша річ, нічого пристойно не навчившись, а тільки схопивши щось на льоту, крутити й вертіти потім, як у голову що впаде, і шльопати на полотно всі нескінченні потворності й неподобства, які в добру годину залізуть у непутящу голову. Поглянув-поглянув Рєпін, цей вічний робітник, цей вічний трудар, який ніколи не перестає вчитися на живій натурі й на самому житті й досягає дедалі більшої майстерності, художньої передачі, – поглянув він, поглянув на наших вітрогонів і хвальків, які обіцялися переставити догори дриґом увесь світ і все мистецтво, але однаково моря не запалили, поглянув він, поглянув на їхні дурні низькопробні виставки з фінляндськими юродивими на додачу, поглянув він, поглянув на їхні жахливі хлопчачі глуми з російського мистецтва і найліпших російських художників – і взяла його така нудьга, така огида, що хоч зі світу геть тікати. Не було сил більше терпіти психопатів і невиліковних виродків. Він і пішов від них з обуренням і презирством, струшуючи останню брудну куряву зі своїх чобіт.
Тепер наш обов’язок проголосити йому за все це: «Слава!» Рєпін воскрес. Рєпін став давній Рєпін, став на свої давні ноги. Від нього можна очікувати chef-d’oeuvre’ів. Він навіть устиг на провідному тижні написати один із таких chef-d’oeuvre’ів, дарма що рука болить. А саме – портрет Людм. Іван. Шестакової, сестри Глинки. Сеансів було всього чотири, портрет невеликий і писаний швидко alla prima, але блискучий колорит, разюча схожість, життя, рельєф, світло роблять із цього портрета картину, якій місце у великому народному російському музеї . Це щось на подобу того портрета, який Рєпін написав 1881 року у Військово-сухопутному шпиталі з Мусоргського при смерті й перед яким Крамський просидів кілька годин у німому захваті.
Повернутися до шалених російських хлопчиків-декадентиків!! Яка ганьба!
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Володимир Стасов Диво дивовижне
Переклав Василь Білоцерківський
Вже доволі давно мені сильно хотілося, мені цілковито необхідно було висловити у пресі те, що висловлю тепер у нижчеподаних рядках. Але я не міг цього зробити. Хвороба, якась особливо невчасна, завадила мені.
Коли станеться що-небудь щасливе, світле, радісне, як до цього зазвичай ставляться люди? З радістю-бо, зі щастям, із захватом. Коли людина, яка, очевидно, вже зовсім гинула, вже зовсім приречена на смерть, раптово врятується, якимось дивом випірне з безодні й знову повернеться до життя і здоров’я, – усі навколо відчувають приплив глибокого блаженства, їхнє серце повне, вони захоплено вітають урятованого. Велика справа здійснилася і піднесла їхню душу.
Але інколи в нас зовсім інше відбувається. І щастя прийде, і людину врятовано від загибелі – та ніхто не радіє, а замість того всі байдуже мовчать, дивляться перед собою осовілими очима, перебувають у давній апатії, а ще декотрі з них навіть зневажливо усміхаються, глузують і сміються.
Хіба це не потворно, хіба це не жахливо?
А щось подібне трапилося якраз недавно.
Урятувалася людина від страшної загибелі – загибелі всієї своєї інтелектуальної істоти, людина, повна таланту і сил, людина, яка багато великих справ зробила на своєму віку, таких, які назавжди залишаться, але, потрапивши через якийсь злий випадок у брудний крутіж і вир, він урятувався, він ізнову повернувся до життя, він наново розправляє крила, він наново здатний продовжувати давні великі справи, – та коли щаслива звістка облетіла наш російський світ, ніхто не зрадів, ніхто не почувся щасливим, ніхто не зітхнув щасливо і не поглянув вдячно. Ніхто! Усі промовчали, мовби нічого важливого, нічого надзвичайного не сталося, нізвідки не почулося зраділого голосу. Яка сумна мертвота!
А з ким сталося щастя? Хто був врятований? І від якої великої біди врятований?
Урятований був Рєпін, цей великий, цей достеменно великий російський художник, ім’я котрого навіки стоїть золотими літерами на одній з найзначніших сторінок історії російського образотворчого мистецтва; Рєпін, з котрим кілька років тому відбувався якийсь надзвичайний, несподіваний, і досі навіть нічим не пояснимий переворот; Рєпін, котрого вся Росія знала і любила, котрим вона пишалася і в себе вдома, і в чужих країнах, перед Європою, і котрого Європа теж добре знала і глибоко поважала. Звичайно, він нічого ніколи не змінив у найголовнішому – у своїй творчості, – тут він не пішов нікуди вбік і залишився все тим самим: свідком цього є його остання картина, талановита і приголомшлива за вираженням, «Дуель», яка здивувала всю Європу на міжнародній виставці 1897 року, у Венеції. Так, у своїй власній творчості, у своєму власному художньому напрямі Рєпін ані на йоту не змінився, ані в рисочці нічого не здав. Він залишився давнім могутнім, талановитим, своєрідним, національним і глибоко виразним митцем. Але у своїх теоретичних думках він неначе вийшов зі свого табору, зі своїх рамок, зі свого характеру і напряму та перейшов до якогось іншого, цілковито йому доти чужого стану. Усі його друзі й шанувальники, усі, хто що-небудь розумів у російському мистецтві й симпатизував йому, були глибоко засмучені й ще глибше здивовані. Ніхто не міг здати собі справи, чому таке диво дивне сталося, і всі сумно очікували найприкріших наслідків. І раптом – о диво дивовижне! Безнадійно хворий одужав і вилікувався, знайшов у собі давні сили, узяв своє ложе і пішов.
Усе давнє здоров’я знову принесла здорова, сильна, глибока художня натура. Адже вона неначе могутнє джерело, яке може на кілька хвилин сховатися і зникнути під гнітом каміння і кругляків, які трапилися на дорозі, навалених колод, нанесеного вітром сміття, моху і багатосажневої плісняви – так, усе це легко може трапитися, але джерело, чисте і світле – усе-таки джерело дивовижне, його сила все-таки одного разу візьме своє і він ізнову засяє на сонці.
Так сталося і з Рєпіним.
Він скинув з себе одним махом, одним здоровим непереможним натиском і колоди, і кругляки, і сміття, і плісняву – і знову став давній Рєпін.
Він теж воскрес до давнього життя, як бідний Нехлюдов, як бідна Катюша в новому безсмертному творінні найбільшого з російських митців .
І цього воскресіння в нас мовби не побачили й не відчули. Більшість уперто промовчала, дехто кепкував, дехто, наче похмурі вовки, понуро зирнули на світле диво і завили поховальну пісню, промукали щось низьке і гидке про жадібність, корисливість і підкуп, кілька декадентських дворняжок сумно заверещали, мовби їх ошпарив кухар із вікна. І на тому все скінчилося. На хвилину скаламучені кола на воді затягло, і знову пішли давні кола.
Єдиним винятком став Антокольський, який промовив кілька громових слів подиву, докору і прихильності. А зате він справжній митець.
Що мене більше дивувало в нинішній рєпінській справі, це – що багато людей, киваючи головами, усе більше дорікали художникові, за що? – за те, що він ПЕРЕЙШОВ від чогось до чогось, що він не залишився на давньому місці, що він не був твердий, тривкий і стійкий. Які потішні люди! Неначе той, з ким трапилася сухотна або водяна, трапився ревматизм або розлад нервів, присягнувши цим хворобам на віки вічні, мусить бути їм вірнопідданий слуга і шанувальник, і хай навіть не сміє думати їх позбутися. Ні, будь їм тривкий і вірний, носи цю гидоту на собі, облизуйся і старанно дякуй. Тоді ти найкраща, справжнісінька людина.
«Рєпін два роки тому казав он що, а тепер каже он що». Що ж бо, і слава Богу, що він став говорити те, що нині говорить, а не те, що тоді говорив. Можна молебень відслужити, можна пудову свічку поставити, але ж не дорікати.
Хіба Бєлінський погано зробив, що відступився од давніх звироднілих думок і перейшов до зовсім протилежного табору?
Декотрі дворняжки спробували тявкати, що от, мовляв, Рєпін одного разу говорив про академії те-то, а нині почав говорити інше. Неправда, неправда, тисячу разів неправда й обмова. Рєпін, на його віку, не раз мав помилки й огріхи у своїх (утім, завжди чудово написаних) статтях про мистецтво, і йому не раз це вказували, у пресі ж. Але він ніколи не змінював своєї думки про академії. Тільки він, говорячи про нашу вітчизну, завжди мав на увазі не одну Академію, а ДВІ: давню і нову. Проти ДАВНЬОЇ він завжди виступав (хоча, на жаль, іноді ще з нею все-таки в чомусь сходився); він нападав на неї як на художнього деспота, педанта, формаліста і лжевчителя; на НОВУ він покладав усі сподівання – тому, що це була Академія вже цілковито інша, така, яка бажала недоторкано поважати особистість і самостійність митця, яка відступалася од усілякого художнього деспотизму і залишала собі тільки обов’язки технічного шкільного навчання. Як-бо змішувати ці академії, як-бо, навпаки, злісно дорікати Рєпіновіза його симпатії й антипатії?
Ніколи, ані раніше, ані тепер, Рєпін не переставав проповідувати користь і необхідність художнього учіння, і особливо нападав на його недостатність, надто в нас. Тому, навіть дещо перебільшуючи, він вказував російським художникам на Париж і Мюнхен, де навчаються старанніше, наполегливіше, ретельніше.
У цьому плані й НОВА наша Академія була йому люба, він-бо сподівався, що нові вільні засади навчання і добрий приклад Заходу скоро принесуть користь, раніше незнану в СТАРИХ академіях. Він, можливо, помилився в деяких своїх сподіваннях – що вдіяти! Але його сподівання були добрі й світлі.
Знайшлися нині люди, які, уявивши, що Рєпін – тепер вже старий, хворий, переможений лев, якого можна і треба копати, намагаються докорити йому його буцімто ще недавньою «прихильністю» до декадентства. Але це ще раз – більш як три рази неправда. Рєпін писав 1897 року: «НАВІТЬ декадентство, над яким ще чутно розкотистий регіт людей, безтурботних щодо еволюції в мистецтві, – і це безглузде за своєю назвою декадентство в майбутньому увінчають лаври, я в цьому глибоко переконаний…» Чи чуєте далі: «...НАВІТЬ декадентство». Тут ще мало є прихильності й любові. «Навіть». Але чому Рєпін НАВІТЬ і від декадентства очікував чогось? Саме тому, що він був сильно зацікавлений новими здобутками мистецтва, його майбутнім розвитком, тому що всіма силами душі вірив у ці здобутки, у цей розвиток і щиросердно прикликав їх. Йому ще тоді ввижалося, що принцип декадентства: «прояв індивідуальних відчуттів людської душі, відчуттів інколи таких дивних і глибоких, які мріються тільки поетові…» Що ж бо! Очікування пречудове, мрії чарівні й благородні. Можна лише пристрасно бажати, аби все це здійснилося. Але бідний Рєпін так нічого і не дочекався. Мрії залишилися мріями, очікування – очікуваннями, нарядні слова – нарядними словами, дозвільними й брехливими. Жодних тонких відчуттів людської душі, жодних глибоких мрій поета на ділі не виявилося. Усе обмежилося зображеннями жінок, які кудись дивляться, химерно і манірно простягнувши погані руки, і дівчатами, які, наче одурманені, нюхають квітку. Далі від цього нове мистецтво не пішло. Усюди повна відсутність натури, правди, природності. Усе штучне, усе понівечене і спотворене, усе перебільшене і невміле. Чекав-чекав бідний Рєпін і нічого більше не дочекався. Та коли він подивився на НАШИХ декадентів, тут йому стало ще стократно нудотніше. Усюди він побачив жалюгідних недоуків і дилетантів, яким навчатися, працювати – однаково що гострого ножа в бік! Інша річ, нічого пристойно не навчившись, а тільки схопивши щось на льоту, крутити й вертіти потім, як у голову що впаде, і шльопати на полотно всі нескінченні потворності й неподобства, які в добру годину залізуть у непутящу голову. Поглянув-поглянув Рєпін, цей вічний робітник, цей вічний трудар, який ніколи не перестає вчитися на живій натурі й на самому житті й досягає дедалі більшої майстерності, художньої передачі, – поглянув він, поглянув на наших вітрогонів і хвальків, які обіцялися переставити догори дриґом увесь світ і все мистецтво, але однаково моря не запалили, поглянув він, поглянув на їхні дурні низькопробні виставки з фінляндськими юродивими на додачу, поглянув він, поглянув на їхні жахливі хлопчачі глуми з російського мистецтва і найліпших російських художників – і взяла його така нудьга, така огида, що хоч зі світу геть тікати. Не було сил більше терпіти психопатів і невиліковних виродків. Він і пішов від них з обуренням і презирством, струшуючи останню брудну куряву зі своїх чобіт.
Тепер наш обов’язок проголосити йому за все це: «Слава!» Рєпін воскрес. Рєпін став давній Рєпін, став на свої давні ноги. Від нього можна очікувати chef-d’oeuvre’ів. Він навіть устиг на провідному тижні написати один із таких chef-d’oeuvre’ів, дарма що рука болить. А саме – портрет Людм. Іван. Шестакової, сестри Глинки. Сеансів було всього чотири, портрет невеликий і писаний швидко alla prima, але блискучий колорит, разюча схожість, життя, рельєф, світло роблять із цього портрета картину, якій місце у великому народному російському музеї . Це щось на подобу того портрета, який Рєпін написав 1881 року у Військово-сухопутному шпиталі з Мусоргського при смерті й перед яким Крамський просидів кілька годин у німому захваті.
Повернутися до шалених російських хлопчиків-декадентиків!! Яка ганьба!
Статтю вперше опубліковано 1899 року («Новости и биржевая газета», 18 травня, № 135). Її написано з приводу виступу Дягілєва проти Рєпіна («Мир искусства», 1899, № 10). Їй передував лист Рєпіна «На адресу „Мира искусства”», опублікований у «Ниві», у якому художник пориває відносини з часописом через його декадентське спрямування і вороже ставлення до Академії й до низки визначних російських художників старшого покоління.
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"Володимир Стасов. Ілля Юхимович Рєпін"
• Перейти на сторінку •
"Володимир Стасов. Просвітник на ниві образотворчого мистецтва"
• Перейти на сторінку •
"Володимир Стасов. Просвітник на ниві образотворчого мистецтва"
Про публікацію