На Личаківськім цвинтарі він ще не Каменяр. Не лупає скалу в двобої безнастаннім. Запалі плечі, руки трясуться і тільки в очах немовби жевріє надія.
«Андрієчку, Андрунику, Андрусю, Андруню, Андруську... Які ще імена додати, аби ти озвався з того світу?..»

Письменник Богдан Лепкий став свідком такої сцени, коли Андрієві було вже 5 років:
“Я на пальцях перейшов салю та несміливо зазирнув до гостинного покою. Франко сидів на кріслі коло канапки, обтулював дитину і присипляв її якоюсь казкою, мабуть, одною з тих, що склалися на збірку “Коли ще звірі говорили”. Не знаю чому, але образ цей був для мене якоюсь дивною несподіванкою. Такої батьківської ніжності по суворім і поважнім Франку я тоді не сподівався”.

«Синочку любий, ти не уявляєш, якого горя нам усім завдав. Найпаче – мені. Без тебе не був я годен не тільки ложку до рота піднести, а й ручку утримать, перегорнуть сторінку… Зрештою, це могли б зробить Катерина, Петро, Тарас.
А от сподвижником моїм був тільки ти. Яким старанним співробітником… Без тебе не зміг би я повести своєї праці так, як вона доконана. Надто в систематичнім впорядкуванні рукописного матеріалу, в доборі численних варіантів із друкованих джерел.
Та й сам неабияким дослідником ти був: збирав галицько-руські народні пісні й приповідки. Я почав, а ти завершив працю «Григорій Ількевич як етнограф», надруковану в «Записках наукового товариства імені Шевченка». Твої дослідження «Галицькі приповідки й загадки» знайшли схвальні відгуки вітчизняних і зарубіжних дослідників. Був ти і віршувальником цікавим…Шкода, що ані я, ні тим паче ти не побачив свою першу збірку…
…Чверть віку, коли інші тільки починають свідомо жити, тебе доля забрала в засвіти інші. Звідки ні привіту, ані одвіту. Невдовзі, мабуть, стрінемося там».

P.S.
Це сталося через три роки.

Андрі́й Іва́нович Франко́ (16 липня 1887, Львів — 22 квітня 1913, Львів) — український філолог, фольклорист, етнограф, перекладач. Син Івана Франка, його помічник і секретар.