Переклав Василь Білоцерківський

Узимку 1744–1745 років ворожість англійської публіки була така велика, що Гендель навіть не зміг довести до кінця ораторіальний сезон, яким розраховував продиригувати; він мусив зупинитися, не давши анонсованих останніх восьми концертів. Удруге він був поставлений на межу банкрутства. Улітку 1745 року він пережив приступ фізичної й моральної прострації, який змусив побоюватися рецидиву того, що сталося 1737-го, коли його розбив параліч. Але в його творчості не проявилося жодного сліду хворобливого стану. Страждаючи, він замовкав. Дотримувався великого правила чесності митця, яке сформулював Ґете: «Якщо поет хворий, нехай він почне з того, що вилікується. Вилікувавшись, він писатиме». Гендель писав лише тоді, коли міг випромінювати світло і силу.
Наприкінці 1745 року він повернув собі готовність вилити свою енергію в душу Англії, якій загрожувало вторгнення Стюартів [2]. Він вістував битву і оспівав перемогу в двох патріотичних ораторіях, двох грандіозних національних гімнах: «Принагідній ораторії» та «Юді Маккавеї».
«Юда Маккавей», написаний на честь перемоги під Куллоденом і повернення звитяжця, герцога Камберлендського, являє собою драматизоване Jubelgesang [3], що славить свободу і героїчну силу. Аж до наших днів цей твір залишається однією з найпопулярніших ораторій Генделя завдяки своєму патріотичному сюжетові й широті стилю. У багатьох інших його творах більше поезії, вишуканості, гнучкості й правдивості. Але в жодному з них немає більшої ритмічної енергії, більш імпозантного масиву звучності, більш полум’яного народного підґрунтя. Ніде не можна знайти більшого числа грандіозних ансамблів і тіснішого зв’язку між соло і хорами. Народ тут – усе; у ньому розчиняються посередні, слабко схарактеризовані індивідуальні образи.
Прикро, що Гендель мусив писати на поганий віршований текст, незв’язний і недоладний [4], який повторює з дії на дію одні й ті самі ситуації та змушує музику бути до певної міри монотонною. Але не можна не захоплюватися безнастанно величними жалобними оплакуваннями в першій і другій діях, які безсумнівно надихнули Ґлюка [5], хором безжальної перемоги, який відкриває другу дію: «Впади, шалений!.. з висоти свого могуття» (№ 27), цією жорстокою, понуро-енергійною музикою з раптовими piani, що змінюються вибухами люті, і майже всією третьою дією – святом перемоги, з чудовим наростанням від початку до кінця.
Спочатку звучить заклик до Єгови, сольний і хоровий – неначе храм, який рухається. Далі йде славетний гімн «Підведи голову…» (№ 58), який вітає прибуття тріумфатора [6]; це народний наспів, що прибирає епічну ходу; зі своїми колоподібними й квітчастими обрисами він мовби танцює маршируючи; його імпозантний спокій маскує приховану гарячковість, пристрасне бажання кричати з радощів; мелодія схилилася б до метричної нерівномірності, якби воля стримувала її на поводу. Далі – радісний оркестровий марш. Потім – хор, який ніби підстрибує (№ 60); усе ще стримувані радощі прориваються, стають величезними й сповненими захвату. Пасторальний дует, що пританцьовує, радісні арії, чарівні, немов щебетання пташок. Урешті, два приголомшливі номери, які довершують твір: арія баса в «Алилуя», з ваговитою поставою незламних басових ходів, з викриками труб, з приступами войовничої гарячки, переривчастим диханням велетів. Це звучні гори, підкинуті й повислі в повітрі уламки скель. У такій музиці є щось наполеонівське.

Коментарі автора (окрім спеціально зазначених)

[1] Першодрук – у програмі концерту Генделівського товариства, який відбувся 8 травня 1912 року. – Прим. перекладача.
[2] Мова про те, що Чарлз-Едвард – претендент на англійський престол, внук короля Джеймса ІІ, якого скинула Славна революція 1689 року, за сприяння французької влади влітку 1745 року висадився в Шотландії. Його підтримала частина тамтешньої аристократії й ополчення горян. Придушення цього антидержавного заколоту спричинило хвилю патріотичного піднесення серед англійців. – Прим. перекладача.
[3] Спів святкування (нім.). – Прим. перекладача.
[4] Його написав превелебний Томас Морелл, лібретист останніх генделівських ораторій. У другій дії повторюється чергування ламентації й пробудження войовничої енергії, яке щойно постало в першій дії. Друга дія закінчується, окрім того, непотрібним і нудним епізодом: частина ізраїльтян не йде на бій і, тоді як інші битимуться, хоче пригнобити бодай внутрішнього ворога – ідолів укупі з їхніми обожнювачами. Гендель якоюсь мірою втратив інтерес до цієї частини твору: в одному номері він повторив фрази зі своєї «Аґріппіни».
[5] Див. у жалобній сцені першої дії фразу: «Вашого батька, на жаль!.. більше немає» (№ 2) з її повторами й замовканнями й особливо в оплакуванні з другої дії фразу: «О, день жаху! День нещастя!» (№ 40). Це акценти й гармонії «Орфея».
Наприкінці 1745 року Ґлюк перебував у Лондоні й провів там перші чотири місяці 1746-го. Аж до кінця свого життя він залишився під враженням, яке справила на нього генделівська музика. Він мав сливе священний культ Генделя.
[6] Цього повсюдно знаменитого хору не було в першій версії ораторії. Гендель запровадив його лише 1751 року, повторивши в «Ісусі» зі змінами в оркеструванні.
Нумерацію частин подано за публікацією Шарля Ламуре (видавництво Генцеля).