
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Немає порятунку вже ніде.
Гуде в містах повітряна тривога -
Та як вона по-різному гуде!
По всій країні - обстріли ворожі.
Допомагає крізь цей жах пройти
Несамовитий шепіт: "Боже! Боже!
Як тяглося Дике поле ледве не до Росі.
А козацтво у степах тих хоч і завелося,
Та ватагами ховалось в байраках, долинах
Та у плавнях. Отаманів собі вибирали,
А про гетьманів козацьких ще тоді не чули.
Хоробрі
Та оберіг від самоти.
Пуста без неї отча хата,
Життя спливає без мети.
А я живу не пустоцвітом,
Жар-птицю маю у руках.
В думках жовтогаряче літо,
Навіщо й що його жене?
Чому ця тиша первозданна
Тепер пригнічує мене?
Переживаннями повитий,
Щодня томлюсь на самоті, –
Зі мною справ не мають діти,
А друзі – збилися з путі.
чоловік став утрачати зір,
світ став поринати в темряву,
береги стали губитися,
навколо панував океан пітьми.
Як побачити знайомі
і такі дорогі обриси?
Як насолодитися картинами
гаряче сонце та асфальт гарячий;
із льодом склянку і мохіто...
Лиш думкою несешся в мандри.
Суцільна спека нині влітку,
а дощ, як зваба, вдалині маячить.
У нас ні краплі, лиш сушарка
в очах моїх ти
в очах моїх ти ще на порозі
нумо зайдім іще для чогось
іще для чогось іще для чогось
в очах моїх ти
в очах моїх ти
Бо коли Зоська до вітчизни верне,
То квітка кожна вірш проголосить,
Зіронька кожна заспіває напевне.
Допоки квітка розквітне,
Допоки зіронька в леті,
Слухай, бо то щонайкращі поети.
Зірки блакитні, рожеві квіт
Але саме там знайшов своє кохання - Ірину.
Миру і любові молодому подружжю!
Війна - це свіжі хрести,
це сльози, біль і руїни…
Ірина і Костянтин,
Костянтин та Ірина.
У Римі носять вітчизняні кеди.
А в мене вже давно інакше все -
Четвертий рік я слухаю "шахеди".
Хоча відвідувати хочу теж
Борделі дорогі, кафе гостинні.
Базікають експерти з соцмереж:
Бував разів, напевно, п’ять, –
Думки, надіями окрилені,
В одному напрямку летять.
Здійснити хочеться задумане
І врешті вирушить мені
До облюбованої Умані
На швидкоплинні вихідні.
а вночі мріяв про справжню прозу.
Ці мрії були як утрачена Атлантида,
як підземна течія, непомітна назовні.
І ось він відчув, як його талант
стирається, як він перестає
бути самим собою, митець
уже не здат
Легкість приборкана. Попіл весни у спалених дотиках квітів.
Місячним сяйвом до спраглої згуби намокла цнотливість паперу,
чайною хаткою серце чекає ходи церемонної. Ще раз
сад розібрався, він вивчив
Повсякденних світань, –
Відчуття первозданності
Вберегла глухомань.
Відчуття безконечності
Найглухіших боліт,
Де від всіх суперечностей
Ізольований світ.
У кольоровій веремії
Явиться на зламі блиском
Інша сцена за хвилину
В темній самоті зійшло
Був ключем калейдоскоп
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Ромен Роллан. «Юда Маккавей» [1] (1746)
Переклав Василь Білоцерківський
Узимку 1744–1745 років ворожість англійської публіки була така велика, що Гендель навіть не зміг довести до кінця ораторіальний сезон, яким розраховував продиригувати; він мусив зупинитися, не давши анонсованих останніх восьми концертів. Удруге він був поставлений на межу банкрутства. Улітку 1745 року він пережив приступ фізичної й моральної прострації, який змусив побоюватися рецидиву того, що сталося 1737-го, коли його розбив параліч. Але в його творчості не проявилося жодного сліду хворобливого стану. Страждаючи, він замовкав. Дотримувався великого правила чесності митця, яке сформулював Ґете: «Якщо поет хворий, нехай він почне з того, що вилікується. Вилікувавшись, він писатиме». Гендель писав лише тоді, коли міг випромінювати світло і силу.
Наприкінці 1745 року він повернув собі готовність вилити свою енергію в душу Англії, якій загрожувало вторгнення Стюартів [2]. Він вістував битву і оспівав перемогу в двох патріотичних ораторіях, двох грандіозних національних гімнах: «Принагідній ораторії» та «Юді Маккавеї».
«Юда Маккавей», написаний на честь перемоги під Куллоденом і повернення звитяжця, герцога Камберлендського, являє собою драматизоване Jubelgesang [3], що славить свободу і героїчну силу. Аж до наших днів цей твір залишається однією з найпопулярніших ораторій Генделя завдяки своєму патріотичному сюжетові й широті стилю. У багатьох інших його творах більше поезії, вишуканості, гнучкості й правдивості. Але в жодному з них немає більшої ритмічної енергії, більш імпозантного масиву звучності, більш полум’яного народного підґрунтя. Ніде не можна знайти більшого числа грандіозних ансамблів і тіснішого зв’язку між соло і хорами. Народ тут – усе; у ньому розчиняються посередні, слабко схарактеризовані індивідуальні образи.
Прикро, що Гендель мусив писати на поганий віршований текст, незв’язний і недоладний [4], який повторює з дії на дію одні й ті самі ситуації та змушує музику бути до певної міри монотонною. Але не можна не захоплюватися безнастанно величними жалобними оплакуваннями в першій і другій діях, які безсумнівно надихнули Ґлюка [5], хором безжальної перемоги, який відкриває другу дію: «Впади, шалений!.. з висоти свого могуття» (№ 27), цією жорстокою, понуро-енергійною музикою з раптовими piani, що змінюються вибухами люті, і майже всією третьою дією – святом перемоги, з чудовим наростанням від початку до кінця.
Спочатку звучить заклик до Єгови, сольний і хоровий – неначе храм, який рухається. Далі йде славетний гімн «Підведи голову…» (№ 58), який вітає прибуття тріумфатора [6]; це народний наспів, що прибирає епічну ходу; зі своїми колоподібними й квітчастими обрисами він мовби танцює маршируючи; його імпозантний спокій маскує приховану гарячковість, пристрасне бажання кричати з радощів; мелодія схилилася б до метричної нерівномірності, якби воля стримувала її на поводу. Далі – радісний оркестровий марш. Потім – хор, який ніби підстрибує (№ 60); усе ще стримувані радощі прориваються, стають величезними й сповненими захвату. Пасторальний дует, що пританцьовує, радісні арії, чарівні, немов щебетання пташок. Урешті, два приголомшливі номери, які довершують твір: арія баса в «Алилуя», з ваговитою поставою незламних басових ходів, з викриками труб, з приступами войовничої гарячки, переривчастим диханням велетів. Це звучні гори, підкинуті й повислі в повітрі уламки скель. У такій музиці є щось наполеонівське.
Коментарі автора (окрім спеціально зазначених)
[1] Першодрук – у програмі концерту Генделівського товариства, який відбувся 8 травня 1912 року. – Прим. перекладача.
[2] Мова про те, що Чарлз-Едвард – претендент на англійський престол, внук короля Джеймса ІІ, якого скинула Славна революція 1689 року, за сприяння французької влади влітку 1745 року висадився в Шотландії. Його підтримала частина тамтешньої аристократії й ополчення горян. Придушення цього антидержавного заколоту спричинило хвилю патріотичного піднесення серед англійців. – Прим. перекладача.
[3] Спів святкування (нім.). – Прим. перекладача.
[4] Його написав превелебний Томас Морелл, лібретист останніх генделівських ораторій. У другій дії повторюється чергування ламентації й пробудження войовничої енергії, яке щойно постало в першій дії. Друга дія закінчується, окрім того, непотрібним і нудним епізодом: частина ізраїльтян не йде на бій і, тоді як інші битимуться, хоче пригнобити бодай внутрішнього ворога – ідолів укупі з їхніми обожнювачами. Гендель якоюсь мірою втратив інтерес до цієї частини твору: в одному номері він повторив фрази зі своєї «Аґріппіни».
[5] Див. у жалобній сцені першої дії фразу: «Вашого батька, на жаль!.. більше немає» (№ 2) з її повторами й замовканнями й особливо в оплакуванні з другої дії фразу: «О, день жаху! День нещастя!» (№ 40). Це акценти й гармонії «Орфея».
Наприкінці 1745 року Ґлюк перебував у Лондоні й провів там перші чотири місяці 1746-го. Аж до кінця свого життя він залишився під враженням, яке справила на нього генделівська музика. Він мав сливе священний культ Генделя.
[6] Цього повсюдно знаменитого хору не було в першій версії ораторії. Гендель запровадив його лише 1751 року, повторивши в «Ісусі» зі змінами в оркеструванні.
Нумерацію частин подано за публікацією Шарля Ламуре (видавництво Генцеля).
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
• Перейти на сторінку •
"Ромен Роллан. «Святкування Олександра» (1736) [1]"