Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
якісно перечитати
усе що понаписував
дідим
не переймайся тим
лови свій diem carpe
гуляй допоки світ
засни із ним
Такі стражденні вірші.
Стікають кров'ю на лиці
Рядки, осінні, грішні.
Пишу сльозами у собі,
Молитвою і криком.
Спалю на давньому вогні
Крізь поле це дорога непроста
Кладе мовчання у сухі вуста,
Тут пісня не лунатиме ніколи,
Лише відлуння, сповнене крамоли!
Здається, все прожите - тільки сон...
Стоїть жури ворожий батальйон,
Засохли польові яскраві кві
8. «КАРАВАДЖО: СВІТЛО І ТІНІ ПОРТО-ЕРКОЛЕ»
(Містерія на три з’яви-«видіння» з прологом та епілогом)
Дійові особи:
Мікеланджело Мерізі да Караваджо – Майстер, поранений, згасаючий
Напівтварюки-напівлюди,
Напівсвятоші-напів-Юди –
І спробуй з глузду не зійти!
Пощез стовідсотковий вміст –
Діли усе наполовину,
Бо навіть ницу худобину
Чути шерех чорних крил,
Млин розчинний у кавниці,
Місяць знову повен сил.
Бородою перехожі
Листя верб метуть вночі,
Рій метеликів вельможних,
Ліси навколо золотом горіли.
Іноді з неба дощиком кропило.
Я їхав їхав від села і до села.
Та десь, напевно не туди звернув.
Те зрозумів, як довгий шлях проїхав.
Замовк мій навігатор, як на лихо.
Тож я на межі
А тепло приходить, мов король.
Долинають голоси із раю.
Так весна вступає в гідну роль.
Мерехтлива мова небокраю
Прозвучить, як первісний пароль.
Квіти язиками небо молять
І закружляв, описуючи кола, -
Так час летить, не знаючи перерв,
І струшує минуле з виднокола.
Несеться в далеч тужний шепіт крон,
В танку сплелися багрянець і просинь, -
Тримає гідно свій старий фасон,
Аби мені сподоб
мене
дістати з неба зірку
мабуть життя пройшло дарма
поезія це рух окремий
або рух
усього із усім
і звідки взяти певність
Йди де платять і заробляй ше
Гроші це дим
Загрібай готівкою у заначку всі
Ферарі чи кав’яр, зірковий люкс
Можу придбати футбольний клуб
Лунають самоти осінні дзвони.
Та тільки вірний перстень Соломона
Не дозволяє бити у набат
І темний проклинати каземат,
В якому все життя дарма спливає.
Як лячно підійти до вогнеграю,
Бо він чужий! У когось є свя
Зафарбовує сокурину.
Будуть в осені сумнолюбої
Ще погідні та теплі днини.
Будуть в осені любоніжної
Над водою легкі тумани.
Буде осінь щоранку іншою,
Прийду у край нечуваний, незнаний
Крізь сонце і розпечений пісок,
Де квітне час глибокий, несказанний.
Так важко парадоксами іти,
Шляхами незбагненними, чужими.
Ти битим склом дістанешся мети,
винуватий без вини,
що шукає – не знаходить
бо довкола стан війни.
Ой, шкода як, сумний пташе,
не гроза, не буревій
так змінили життя наше –
Вже націлені жерла…
Люд у світі дивується нам:
Ще живі, ще не вмерли.
Стіни зводим і сієм жита,
Хоч війна за війною,
І бороним безцінне життя –
Та якою ціною…
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Ромен Роллан. «Юда Маккавей» [1] (1746)
Переклав Василь Білоцерківський
Узимку 1744–1745 років ворожість англійської публіки була така велика, що Гендель навіть не зміг довести до кінця ораторіальний сезон, яким розраховував продиригувати; він мусив зупинитися, не давши анонсованих останніх восьми концертів. Удруге він був поставлений на межу банкрутства. Улітку 1745 року він пережив приступ фізичної й моральної прострації, який змусив побоюватися рецидиву того, що сталося 1737-го, коли його розбив параліч. Але в його творчості не проявилося жодного сліду хворобливого стану. Страждаючи, він замовкав. Дотримувався великого правила чесності митця, яке сформулював Ґете: «Якщо поет хворий, нехай він почне з того, що вилікується. Вилікувавшись, він писатиме». Гендель писав лише тоді, коли міг випромінювати світло і силу.
Наприкінці 1745 року він повернув собі готовність вилити свою енергію в душу Англії, якій загрожувало вторгнення Стюартів [2]. Він вістував битву і оспівав перемогу в двох патріотичних ораторіях, двох грандіозних національних гімнах: «Принагідній ораторії» та «Юді Маккавеї».
«Юда Маккавей», написаний на честь перемоги під Куллоденом і повернення звитяжця, герцога Камберлендського, являє собою драматизоване Jubelgesang [3], що славить свободу і героїчну силу. Аж до наших днів цей твір залишається однією з найпопулярніших ораторій Генделя завдяки своєму патріотичному сюжетові й широті стилю. У багатьох інших його творах більше поезії, вишуканості, гнучкості й правдивості. Але в жодному з них немає більшої ритмічної енергії, більш імпозантного масиву звучності, більш полум’яного народного підґрунтя. Ніде не можна знайти більшого числа грандіозних ансамблів і тіснішого зв’язку між соло і хорами. Народ тут – усе; у ньому розчиняються посередні, слабко схарактеризовані індивідуальні образи.
Прикро, що Гендель мусив писати на поганий віршований текст, незв’язний і недоладний [4], який повторює з дії на дію одні й ті самі ситуації та змушує музику бути до певної міри монотонною. Але не можна не захоплюватися безнастанно величними жалобними оплакуваннями в першій і другій діях, які безсумнівно надихнули Ґлюка [5], хором безжальної перемоги, який відкриває другу дію: «Впади, шалений!.. з висоти свого могуття» (№ 27), цією жорстокою, понуро-енергійною музикою з раптовими piani, що змінюються вибухами люті, і майже всією третьою дією – святом перемоги, з чудовим наростанням від початку до кінця.
Спочатку звучить заклик до Єгови, сольний і хоровий – неначе храм, який рухається. Далі йде славетний гімн «Підведи голову…» (№ 58), який вітає прибуття тріумфатора [6]; це народний наспів, що прибирає епічну ходу; зі своїми колоподібними й квітчастими обрисами він мовби танцює маршируючи; його імпозантний спокій маскує приховану гарячковість, пристрасне бажання кричати з радощів; мелодія схилилася б до метричної нерівномірності, якби воля стримувала її на поводу. Далі – радісний оркестровий марш. Потім – хор, який ніби підстрибує (№ 60); усе ще стримувані радощі прориваються, стають величезними й сповненими захвату. Пасторальний дует, що пританцьовує, радісні арії, чарівні, немов щебетання пташок. Урешті, два приголомшливі номери, які довершують твір: арія баса в «Алилуя», з ваговитою поставою незламних басових ходів, з викриками труб, з приступами войовничої гарячки, переривчастим диханням велетів. Це звучні гори, підкинуті й повислі в повітрі уламки скель. У такій музиці є щось наполеонівське.
Коментарі автора (окрім спеціально зазначених)
[1] Першодрук – у програмі концерту Генделівського товариства, який відбувся 8 травня 1912 року. – Прим. перекладача.
[2] Мова про те, що Чарлз-Едвард – претендент на англійський престол, внук короля Джеймса ІІ, якого скинула Славна революція 1689 року, за сприяння французької влади влітку 1745 року висадився в Шотландії. Його підтримала частина тамтешньої аристократії й ополчення горян. Придушення цього антидержавного заколоту спричинило хвилю патріотичного піднесення серед англійців. – Прим. перекладача.
[3] Спів святкування (нім.). – Прим. перекладача.
[4] Його написав превелебний Томас Морелл, лібретист останніх генделівських ораторій. У другій дії повторюється чергування ламентації й пробудження войовничої енергії, яке щойно постало в першій дії. Друга дія закінчується, окрім того, непотрібним і нудним епізодом: частина ізраїльтян не йде на бій і, тоді як інші битимуться, хоче пригнобити бодай внутрішнього ворога – ідолів укупі з їхніми обожнювачами. Гендель якоюсь мірою втратив інтерес до цієї частини твору: в одному номері він повторив фрази зі своєї «Аґріппіни».
[5] Див. у жалобній сцені першої дії фразу: «Вашого батька, на жаль!.. більше немає» (№ 2) з її повторами й замовканнями й особливо в оплакуванні з другої дії фразу: «О, день жаху! День нещастя!» (№ 40). Це акценти й гармонії «Орфея».
Наприкінці 1745 року Ґлюк перебував у Лондоні й провів там перші чотири місяці 1746-го. Аж до кінця свого життя він залишився під враженням, яке справила на нього генделівська музика. Він мав сливе священний культ Генделя.
[6] Цього повсюдно знаменитого хору не було в першій версії ораторії. Гендель запровадив його лише 1751 року, повторивши в «Ісусі» зі змінами в оркеструванні.
Нумерацію частин подано за публікацією Шарля Ламуре (видавництво Генцеля).
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
• Перейти на сторінку •
"Ромен Роллан. «Святкування Олександра» (1736) [1]"
