Переклав Василь Білоцерківський

«Святкування Олександра», уперше виконане 19 лютого 1736 року в театрі «Ковент-Ґарден», мало негайний і гучний успіх, який контрастував із провалом «Дебори» – на три роки раніше, «Ізраїлю в Єгипті» – на три роки пізніше і напівуспіхом багатьох інших ораторій Генделя. Така перевага, яку виявила англійська публіка, пояснюється кількома причинами і передусім – тією славою, яку в майже загальнонаціональному масштабі мав вірш Драйдена [2]. Далі – тим, що її сюжет не був, або майже не був, релігійним. Справді, не випадає сумніватися в тому, що біблійні ораторії Генделя часто стикалися з опозицією обмежено-сумлінної й полохливої свідомості. Особливо це було помітно щодо «Ізраїлю» і «Месії». А у «Святкуванні Олександра» релігійна тема з’являється лише в самому кінці, у зв’язку зі Святою Цецилією. Навіть можна б було вважати вельми дивною манерою вшановувати цнотливу святу, славлячи Вакха й Амура, як це зробив Драйден. Але англійські святенники гадали, що більш «респектабельно» – споглядати сп’янілих Таїс і Олександра, ніж почути біблійного героя, який співає в театрі.
Окрім того, віршований текст давав музиці дуже різноманітну програму. Ода могла би зватися «Тимофій, або Про вплив музики». Стисло нагадаю її головні сюжетні лінії.
Дія відбувається відразу по закінченні переможного походу Олександра проти персів. Олександр, його воєначальники, його кохана Таїс зібралися на бенкетування. Вони слухають музиканта Тимофія, чий спів опановує їхні душі й змушує переживати всі почуття, які він бажає їм навіяти [3]. Від початкового радісного наснаження він веде їх до релігійного поклоніння Олександрові, славлячи його як сина Зевса; потім переносить їх у розпал вакхічної оргії; різко перервавши цей стан, він занурює їх у співчуття і жалобу, описуючи сумний скін великого і доброго Дарія, який, покинутий усіма, помирає в самоті й розпачі. Співець досягає найвищого успіху, оспівуючи кохання і розпалюючи всіх: Олександр кидається в обійми Таїс. Так добігає кінця перша частина. На початку другої Тимофій пробуджує дикі інстинкти, що дрімають у душах героїв. Він закликає мститися за вбитих македонців і греків. Смертоносна лють захоплює серця тих, хто його слухає; усі рушають із зали зі смолоскипами в руках, бажаючи спалити Персеполіс. «І Таїс, подібно до вакханки, сп’янілої від кривавої різанини, Таїс очолює їх».
Аж до цього моменту дія розгортається доволі переконливо; тут можна дорікнути хіба що раптовістю переходів. Але тут поет, згадавши обов’язок уславити християнське свято, залишає античність і переносить свою аудиторію в часи Святої Цецилії, котра є героїнею християнської музики, подібно як Тимофій – герой музики язичницької. І ода закінчується гімном Святій Цецілії, що розділяє з Тимофієм нагороду за досконалість у музиці.
Якщо такому сюжетові бракує органічної єдності, якщо музиці доволі тяжко або навіть неможливо йти в ньому за розвитком почуття, то навзамін він пропонує їй змальовувати блискучі картини, низка яких позначена великими гарнотами. А особливо він дає привід розгорнути гру, що цікавить будь-яку публіку: показати, як музика «імітує» різні почуття, ясно окреслені й відокремлені одне від одного. Це всім зрозуміла гра в музичну психологію, за якою легко простежити; вона не пропонує тонких нюансів, яких вимагає зображення живого характеру: це – загальнодоступна фреска.
Музичний стиль тут теж загальнодоступний, дуже широкий, трохи важкий, із натиском, б’є на ефект. Він мусив особливо подобатися англійській публіці своїм могутнім здоров’ям і владністю ритмічних фігур, повторюваних нескінченно вперто. Слухаючи той чи той твір, іноді згадуємо приписувані Генделеві іронічні слова [4]: «Англійцям будь-що потрібна музика, яка марширує навпростець і яку можна відстукати на барабані». Ніде більше, аніж у цій ораторії, Гендель такою мірою не послуговувався і такою мірою не зловживав повторюванням механічних і сливе військових ритмів. Так відбувається в першому хорі «Happy, happy pair» або в арії та хорі «Thais led the way». Більше ніде він не використовує так систематично прийому повторення і посилення хорами сольних арій. П’ять із дев’яти хорів побудовано таким чином. Додайте сюди ту обставину, що при дуже короткому поетичному тексті Гендель, усупереч своїй волі, мусив писати сотні тактів на одні й ті самі слова. Усе це, нині здатне втомити, подобалося щонайліпше: ритми й слова впивалися у вухо й свідомість неповороткої публіки, розворушуючи цю грузьку масу.
Твір має й інші слабкі сторони [5]; незважаючи на виняткову популярність, яку він зберіг аж до наших днів, інші ораторії Генделя багатші на зміст і досконаліші. Але, якщо не казати про енергійний характер і понадмірні веселощі, які вирізняють «Святкування Олександра», декотрі інтимніші сторінки цього твору теж здатні зміцнити його славу. Такими є суворі й глибокі за виразністю речитативи, подібні до тих, що обрамлюють сцену Дарієвої смерті – «He chose a mournful» і «With downcast looks». (В останньому делікатність художньої манери змушує подумати про Берліоза.). А особливо такими є дві піднесені сцени, які входять до числа музично-трагедійних шедеврів: розповідь про смерть Дарія, в котрій панує просвітлена скорбота «He sung Darius great and good…» (Тимофій співає про всіма покинутого Дарія в агонії, якому не заплющить очей дружня рука; розчулений хор висловлює своє співчуття здавленим шепотінням, фразами, у яких пом’якшується ритмічний рисунок Тимофієвої партії.) Такою є, далі, героїчна сцена, де серед трубних сигналів Тимофій звертається до загиблих вояків; навіть віртуозність набуває тут грандіозного і пристрасного характеру. Друга частина арії, понура, похмура, пригнічена, за таємничими оркестровими світлотінями [6] й патетичністю акцентів, за майже ваґнерівськими моментами є одним із прозрінь Генделя, найбільш звернених у майбутнє, одним із тих, де яскраво спалахує його колористичний і музично-драматургічний геній. Тут він обганяє Ґлюка, простягаючи руку великим романтикам ХІХ сторіччя.
Того ж 1736 року, коли Гендель виступив зі «Святкуванням Олександра», він написав чотири опери: «Аталанта» (травень), «Джустіно» (серпень), «Армініо» (вересень), «Береніче» (грудень) [7]. Усі чотири (особливо «Аталанта» і «Береніче») сповнені радості й краси. Ніщо ані в цих операх, ані в ораторії не дозволяє підозрювати про клопоти, які охопили Генделя, і про хворобу, яка зачаїлася в ньому. У квітні 1737 року його розбив параліч. У червні збанкрутував його театр. Його статки, здоров’я, навіть його розум – усе здавалося погубленим.
Але за кілька місяців він вибрався з прірви й поновив боротьбу, викувавши, удар за ударом, упродовж трьох років «Саула», «Ізраїля в Єгипті», Allegro e penseroso, маленьку «Оду Святій Цецилії», «Самсона» і «Месію».

Коментарі автора (окрім спеціально позначених)

[1] Цей текст, як і чотири наступні, повинен був увійти до роботи про Генделя та його час, яку Ромен Роллан мав намір написати і для якої зібрав численний матеріал. Їх він передав Феліксові Рожелю для використання у програмах Генделівського товариства. Цей текст послугував програмою концерту товариства, який відбувся 14 березня 1911 р. (Примітка з видання: Romain Rolland. Haendel. Paris, 1951.)
[2] Драйден написав цього вірша у вересні 1697 року для свята на честь Святої Цецилії. У зв’язку з цим святом від 1683 року англійським композиторам надано змогу писати музику для публічних урочистостей. Один із друзів Генделя, Ньюбер Гемілтон, пристосував оду до музики, розподіливши її на арії, речитативи й хори.
Гендель не вперше писав на честь Святої Цецилії. Том 52 великого брайткопфського видання містить ескізи чотирьох кантат, присвячених їй. Перша, «Splenda l’alba in Oriente», – красива радісна музика, від неї віє духом щасливого періоду, яким розпочалося перебування композитора в Англії, часів «Amadigi» і «Water Music» *. (* Тобто часів опери «Амадіс Ґальський» і «Музики на воді» – трьох оркестрових сюїт; усі твори написано в ранню добу перебування Генделя в Британії. – Прим. перекладача.)
[3] Дія пояснює – як у «Священних історіях» Каріссімі – оповідач, роль якого доручається почергово різним сольним голосам або хорові.
[4] Він буцімто сказав це Ґлюкові в перебігу їхньої бесіди в Лондоні 1746 року.
[5] До них належить бідна музична виразність в окремих сценах, таких, як сцена люті македонських воєначальників («The princes applaud with»), як надто розхвалені арія й хор «Thais led the way».
[6] Звучать три фаготи, два альти, віолончелі, контрабаси й орган. Немає мідних і немає скрипок. Перша частина арії, яка має репризу da capo, контрастує цьому світлим характером свого оркестрування: труби, два фаготи й туті струнних.
Флейти з’являється наприкінці ораторії при змалюванні світу християнських образів – аби воскресити в пам’яті тонкий тендітний силует Святої Цецилії.
[7] Точніші проміжки створення цих опер: «Аталанта» – квітень 1736 р., «Джустіно» – серпень-жовтень 1736 p., «Aрмініо» – вересень-жовтень 1736 p., «Береніче» – грудень 1736 р. – січень 1737 р. – Прим. перекладача.