... хоч, автор, Володимир Єшкілєв, котрий (публікацією - Подвійна смерть “Священних корів”), долучається до висвітлення “проблеми”... там, подає і потрібне мені (зрештою) вирішення: “Найкумедніше (одночасно – найсумніше) те...”, що - МІДНО-ВЕРШНИКОВІСТЬ та СВЯЩЕННО-КОРІВНІСТЬ ДІЙСНОСТІ... досягає, тут, потрібного мені рівня абсурду (чи-то мізології*)...
    ... зрештою, - назва вирішує все - а кулі убивають (завжди убивали) живих людей, сьогодні і... що все воно просто... не просто... хоч-як його називай!
    ...але тема, хай як там, сконцентрована, вже, у впродовж моїх попередніх спроб (досліджень-наголошень-перекладів) - я буду їх (спроби) виставляти та подавати під одною-спільною назвою... (слідкуй за нумерацією загальної назви: МІДНО-ВЕРШНИКОВІСТЬ та СВЯЩЕННО-КОРІВНІСТЬ ДІЙСНОСТІ )...
   ...хочеш плач - а хочеш смійся!.. читай - не читай... ба!..
*... Іммануїл Кант, в завершення Критики чистого розуму (останній розділ: Історія чистого розуму), зробив таке посилання на мізологію: “Es ist bloße Misologie, auf Grundsätze... - Воно є голою мізологією (Misologie-науко-ненависність), за (згідно) основним правилом...” , то ж - критиком чистого розуму можна бути... а-геть дурним!
    05.09.2020
Саландяк Я Анонім
НАЦІОНАЛІЗМ
Основою моїх ”інсинуацій” будуть: Тарас Шевченко – основоположник українського націоналізму та Олександр Пушкін – глашатай російського шовінізму. Шевченкова містерія Великий льох та не менш “містеричний” Пушкінів Мідний вершник.

   Містичність обох сюжетів безсумнівна, але якщо Тарас Григорович визначає її заздалегідь, ще у підзаголовку: Великий льох (містерія), то Олександр Сергійович у передмові до Мідного вершника стверджує: “Випадок, описаний в цій повісті, основано на істині… “- очевидно маючи на увазі якусь містику вищого порядку. Загалом для шовінізму (вищої ступені націоналізму) цілком природньо видавати за правду (хай завідомо безумне) наступне:
Як наче грому гуркотіння -
Оте тяжко-дзвінке скакання
Аж бруківку сотрясає.
І, осятий місяцем блідним,
Простягши руку в висоті,
За ним несеться Вершник Мідний
На дзвінко-скачучім коні;
І в цілу ніч безумець бідний,
Куди б стопи не обертав,
За ним повсюди Вершник Мідний
Із дзвінким тупотом скакав.
…
   Шевченко в своєму Великому льосі теж звертає увагу на сатанинську природу того “вершника”:
А мене, мої сестрички,
За те не впустили, (до раю)
Що цареві московському (Петру Першому)
Коня напоїла
…
   Якщо помислити лукаво, то зрештою можна Шевченкові узагальнення витлумачити і на догоду російському шовінізмові:
Як сніг, три пташечки летіли
Через Суботове і сіли
На похиленому хресті
На старій церкві, “Бог простить”:
Ми тепер душі, а не люди,
А відціля видніше буде,
Як той розкопуватимуть льох.
Коли б вже швидше розкопали,
Тойді б у рай нас повпускали,
Бо так сказав Петрові бог:
“Тойді у рай їх повпускаєш,
Як все москаль позабирає,
Як розкопа великий льох”.
…
   – Але! Насправді-то, скільки ж гіркої іронії!!! Ох! Як це повинно зачепити українця за живе та “надихнути” на націоналізм, в цьому випадку на ненависть до “москаля”… Цього і хоче Шевченко, і не приховує…
   Такою я визначаю роль цих двох непересічних авторів (сьогодні уже неменше “мідних” за того “…вершника”) у словянському просторі … людському - христянському просторі, що отим шовінізмом та націоналізмом доконечно розділений на хохлів та москалів. Подібна практика у світі поширена повсякчас і по усій території світового простору, розділеного віддавна і безповоротно… але уже, нині, не дивлячись на здавалось би безкраю всесвітню ненависть між народами (через отой націоналізм-шовінізм)…, на просторі уже осяяному жевріючою надією на любов (об`єднання)… відкинувши догмат вседозволеності для окремих - робити що завгодно в справах “богоугодних”, та (зрештою) залишивши від шовінізму та націоналізму лише любов, ту, що була їх основою… любов до… що початково мислилась (шляхи Божі незвідані є) як християнська - до Бога …
 – Ми заслужили у Бога бути великими!
 – Бог зробив усіх рівними!..
 –Я прагну справедливості!
 –Я прагну справедливості!
   Суб’єкта націоналізму - ображеного, впевненого у справедливості та богоугодності своїх посягань. - Суб’єкта шовінізму - самовдоволеного, безконечно наглого з безсумнівним самоусвідомленням його богообраності, - читаємо в оригінальному тексті: “Стоял Он” - а те місце де “Стояв Він”:
По моховитих, грузьких берегах
Хати чорніли в болотах,
Притулок вбогого чухонця;
…
Хто той “чухонець” - якої національності? Але вже далі:
Де перше фінський риболов,
Печальний пасинок природи,
Вздовж низьких берегів
Кидав в невідомії води
Свій ветхий невід,
…
   Той чухонець таки фін! А як визначалась “ветхість невода” чи те, що “кидав в невідомії води” а чи “печальність пасинка природи”? – Та ж... отим шовінізмом і визначалась! Для підкреслення “дум великості”, що ними осяяний “Він” був. Не випадково ж на бідного Євгенія підняв Олександр Сергійович Вершника Мідного… – а не забувай про велич російської держави! “… Уже тобі!..” опирається Євгеній – і тої ж миті:
Простягши руку в висоті,
За ним несеться Вершник Мідний
На дзвінко-скачучім коні;
…
   Упускаючи інші деталі роблю висновок: Олександр Сергійович Пушкін безсумнівно тим таки шовінізмом натхнувся, бо й сам “Перед гордовитим бовваном” шапку знімає:
Красуйсь, Петрове місто, й стій
Так непорушно, як Росія, Нехай підкориться тобі
І переможена стихія
…
То що вже залишається бідному Євгенію?:
І з тої пори, як випадало
Йти тою площею йому
В його обличчі малювалось
Сумяття. До серця свого
Він притискав поспішно руку,
Як би його вгамуючи муку,
Картуз поношений знімав
Збентежених очей не піднімав
І йшов бочком.
…
   Так і, й нині, читачеві Пушкінового твору – пожалівши бідного Євгенія, завжди залишається лиш одне - високо задерши свого російського носа все ж смиренно знімати, за щораз, поношеного картуза…
http://maysterni.com/publication.php?id=82370
Саландяк Я Анонім - колись в 2012 році

Володимир Єшкілєв

Подвійна смерть “Священних корів”

   У кожній сфері є “священні корови” – постаті або теми, на які заборонено дивитися критичним поглядом. Іноді ці заборони підкріплені силою влади, іноді – силою корпоративної думки. Така думка формує міф про те, що критичне (свіже, альтернативне) освітлення теми руйнує певний договірний базис, “підірве основи” і т. ін.
   А ще міф про те, що “священні корови” безсмертні.
   Корпоративне (спілчанське) * середовище, яке сформувалося в українській літературі (і ширше – в українській культурі), у тому плані не є винятком. Воно має довгий перелік “священних корів” (великих, малих і зовсім містечкових) і навіть розвинуту “внутрішню міфологію”, на захисті якої стоять літературні бюрократи, архаїчні інституції, які пережили свій час, а також старі та молоді “літературні зграї”, що згуртувалися навколо принагідних годівничок, які спираються на офіціоз (видавничих проєктів, політичних штабів, меценатів тощо)
   Навіть схематичний аналіз цієї “внутрішньої міфології” зайняв би багато сторінок і зацікавив би либонь посвячених. Але є в тій міфології теми, що впевнено виходять за межі літературного процесу. Літературна ієрархія в Україні надто довго заміщала собою незлічені порожнини в ієрархіях політичних та ідеологічних. Зрештою, й Український Проєкт нового часу стартував не з походу армії Визволителя на штиб Вашингтона або Болівара, а з поетичних, політичних, історичних (а ще – міфогенних (заложених в міфі про людину-генно) ) інвектив (викривальних виступів) Тараса Шевченка.
   Програмуючі міфи, що їх згенерував Шевченко – від “порваних кайданів” до “Вашингтона з новим і праведним законом”, – працювали навдивовижу довго, пережили Модерн й формували політичну уяву навіть тих поколінь, які були сучасниками європейського Постмодерну. (... в ідеалах модернізму: безповоротності прогресу, вирішення наукою й технікою глобальних проблем людства, цілісності світу, існуванні загальнолюдських цінностей) (Вікіпедія) .
    І сталося це не лише тому, що Шевченкові та їже з ним програмуючі міфи містили в собі міцно структуровану “матрицю” опорних національних маркерів (виразників позитивних характеристик) , обгорнутих яскравими та зрозумілими широким масам “картинками”, а ще й тому, що їм не створили жодної притомної альтернативи. Жодного конкуруючого образно-символічного світу, який би став своїм для всіх українців чи для певної верстви українського соціуму. Наприклад, для міських українців, буттєво відчужених від світу стражденних рільників, покриток, гайдамаків та Грицевої науки.
   Усі спроби скласти альтернативний набір кодів українства (більш адекватний Модерну, менш провінційний та рустикальний (простого-грубого походження) ) об’єктивно зазнали невдачі. Тут можна згадати і покоління Семенка-Йогансена, і “неоніцшеанський” проєкт Дмитра Донцова з його “плеканням нового духу”, і модерністів-“вісімдесятників”. Причини невдач були різними. Основна з них – цілеспрямоване знищення української освіченої верстви не лише окупантами, але й тими українськими силами, які успішно паразитували (і паразитують донині) на простацькому ресентименті (злопам’ятності-обуренню) “маленьких українців”.
   До своєї політичної “реінкарнації” (перевтіленні) 2014 року (до сучасного, третього Українського Проєкту) наша країна прийшла без відповідних символічних кодів. На теренах національної міфології й далі паслися народжені літературою “священні корови” позаминулого століття. Голоси окремих філософів та соціальних теоретиків тонули в океані ідеологічної графоманії. Тож кричущий дефіцит програмуючих міфів компенсувався “підручним” літературним матеріалом. І до цього матеріалу варто придивитися.
   Третьому Українському Проєкту найперше була потрібна нова українська лексика, нові слова для програмуючих міфів. Сучасний “опорний словник” для опису нової епохи, відмінний від народницького та радянського, які консервували старосвітський спосіб висловлювання вічно збідованих українських селян (тобто відмінний від “опорних словників ресентименту” (злопам’ятності-обурення) ).
   Зрозуміло, що більшість українських літературних творів, написаних від доби Тараса Шевченка до 2014 р., для пошуку нових слів не годилася. Ані проза письменників середини ХХ ст., ані поезія “шістдесятників” не містили понять, фреймів (відтворень стереотипних - усталено-мислимих ситуації у свідомості, або моделей для представлення деякої концепції) та образних конструкцій, здатних обслужити гіпермодерний (гіпер-над модерн-новітній) дискурс нових революцій та стати цеглинками нових програмуючих міфів. Ця література була спрямована на виправдання “пафосу бідних”, на ідеалізацію козацької давнини та на оспівування комсомольського активізму.
   На перший погляд більш підходила для подолання ресентименту (злопам’ятності-обурення) українська постмодерна література 90-х. Ігрова та іронічна, вона не проливала сліз над непозбувною бентегою сільських невдах, не милувалася блиском освячених ножів та не захоплювалася безстатевими хлопчиками-помагаями з передового колгоспу.
   Але постмодерній (після-новітній) літературі не ставало життєвості. Не вистачало смислів, сполучених з потребами громади. Вона блукала серед цитат, гралася вбитими міфологемами та спиралася на досвід не польових командирів, а рафінованих книжників з благополучних країн. Ця література не хотіла здирати шкуру з “священних корів”. Вона писала на своїх прапорах “нам пофіґ” та декорувала тих “корів” віньєтками.
   Для програмуючих міфів Постмодерн (після-новітній) міг дати либонь метод реконструкції (припинення-зниження монтажу) . Але слів, помічних для збирання уламків у нову конструкцію, від його адептів годі було чекати. Тож їх цитувала не широка вулиця, а вузька богема. Технологи не вмонтовували їхніх текстових знахідок до своїх політичних меседжів (повідомлень-послань) та рекламних слоганів (лозунгів) .
   Є, щоправда, один літератор, якого ще покоління Постмодерну (після-новітнього) розібрало на цитати. Лесь Подерв’янський. Український гіпермодерний (над-новітній) дискурс підібрав дещо з його текстів: не так самі слова, як метод їхньої семантичної (що-до значення... слів і їх складових частин...) анігіляції (взаємодії елементарних частинок і античастинок) , спосіб динамічного та напруженого ставлення слів під сумнів, як у феєрії “Данко”.
   Драматургія Подерв’янського провокує на тотально скептичне ставлення до Слова, що точно попадає у головну підозру Гіпермодерну (над-новітнього) , мешканці якого не вірять словам в принципі: ані словам з рекламних бордів, ані катарсичним (піднімаючим, очищаючим, оздоровлюючим) словам поезії, ані прагматичним словам науки. Мешканці Гіпермодерну (над-новітнього) знають, що всі, хто вірив словам, програли. Знають, що через різні високі, мудрі або теплі слова минулі покоління намагалися й намагаються продати (впарити, всучити) своїм дітям та онукам свій нікому не потрібний досвід. Свою історію вічного і впертого ступання на рискалі.
   Дехто з культурологів чекав, що саме мешканці Гіпермодерну (над-новітнього) здеруть шкіру з літературних “священних корів”. Проте вони не думали, що шкіру будуть здирати зі всієї Літератури у найширшому розумінні цього слова. Культурологи пророчили, що мешканці Гіпермодерну (над-новітнього) відкинуть віковий ресентимент (злопам’ятність-обурення) . Що мешканцям Гіпермодерну (над-новітнього) також не буде цікавою література, яка ставить естетику тексту та текстову гру вище за оповідальність. Культурологи очікували, що художня література щасливо повернеться до оповідання історій. Що ті історії будуть сучасними й не впиратимуться у шкільну дидактику (повчальність) .
   Але сталося інакше. Для мешканців Гіпермодерну (над-новітнього) будь-яка література нецікава. Вони оцінюють її з погляду ефективного використання часу і приходять до висновку, що споживання літератури не допомагає досягненню успіху. Тож Література стає потрібною лише тоді, коли її зміст (сюжет, ідея) перетікають в інші форми мистецької трансляції, стають сценаріями для кіно- і телефільмів або ж основою для комп’ютерних ігор і квестів (пошуків) .
   Література перестає бути не лише “вчителькою життя” та “порадницею”, а й адекватним (прирівняним) співрозмовником. Літературні історії здаються новим поколінням довгими та нудними. Література не вписується у теперішній прискорений час. Вона не відповідає на питання з впевненістю коуча (тренера-помічника) . І не наголошує на винятковій корисності своєї трансляції. А тому їй тепер призначена лише роль асистента тих операторів суспільних розваг, які формують правила веселого та ефективного проведення часу.
   І вже звідти, з картинки на екрані та з ігрового поля, мешканці Гіпермодерну (над-новітнього) споживають переформатовані літературні сенси (сутності) (насправді – лише лайфхаки (корисні поради та хитрі прийоми) та ілюстрації) для просунення своїх смислів і своїх програмуючих міфів. Це вже не новий спосіб прочитання текстів, а радше новий методи їх ефективного й тотального ігнорування. На цьому полі українські літературні “священні корови” не просто вмирають. Вони вмирають подвійною смертю – як окремі явища і як Література взагалі.
   Найкумедніше (одночасно – найсумніше) те, що вони навіть не розуміють, що вже мертві.
*тлумачення іншомовних посилань (по тексту) - Я Саландяк.
matrixinfo.ua@gmail.com