Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.02.26
12:22
У перші дні листопада минулого року я опублікував на ПМ вірш «Гекзаметр гніву», на який отримав від літератора, який (чи яка) виступає під іменем Пиріжкарня Асорті, доволі розлогу рецензію такого змісту:
«Що бачить читач, який натрапив на публікацію
2026.02.26
11:49
Звучали в голосі на Почет
Сім нот на пагорбі,
на біс…
І щось було від них пророче
Бо саме так рождають Свість…
Мощун, Ірпінь, і Київ, Буча
Навік зріднилися… Війна.
І тут прийшла потвора суча —
Сім нот на пагорбі,
на біс…
І щось було від них пророче
Бо саме так рождають Свість…
Мощун, Ірпінь, і Київ, Буча
Навік зріднилися… Війна.
І тут прийшла потвора суча —
2026.02.26
11:47
Літо не відчувається,
як свято без музики,
мов танець німих тіней.
Де буйство плоті
і бризки шампанського?
Коли прийде
справжнє літо?
Коли відбудеться
як свято без музики,
мов танець німих тіней.
Де буйство плоті
і бризки шампанського?
Коли прийде
справжнє літо?
Коли відбудеться
2026.02.26
09:38
Вчетверте лютий дихає вогнем,
І пам'ять б'є у скроні, наче дзвони.
Ми кожен ранок починаєм днем,
Де вгризлось лихо, дим і бастіони.
Чотири роки...Скільки в них життів?
Розмов людей, обірваних на слові.
Ми стали старші за своїх батьків
І пам'ять б'є у скроні, наче дзвони.
Ми кожен ранок починаєм днем,
Де вгризлось лихо, дим і бастіони.
Чотири роки...Скільки в них життів?
Розмов людей, обірваних на слові.
Ми стали старші за своїх батьків
2026.02.26
09:12
Панічні атаки уже пережиті —
В метро не шукаємо більш порятунку.
Коли деспот спалює сонячне жито
Звикаєш до спазм у порожньому шлунку.
До холоду в домі та мін на порозі,
Прокльонів, матюччя ганебної ролі.
До стигм на хресті, наркотичної дози
В метро не шукаємо більш порятунку.
Коли деспот спалює сонячне жито
Звикаєш до спазм у порожньому шлунку.
До холоду в домі та мін на порозі,
Прокльонів, матюччя ганебної ролі.
До стигм на хресті, наркотичної дози
2026.02.26
06:09
Старанно сповите туманом,
Світання дрімає в саду, -
Росою зволожені зрана,
Дерева на сонечко ждуть.
Чекають на подуви вітру,
На світлих годин прибуття,
Мов я на кінець лихоліття
І розквіт нового життя.
Світання дрімає в саду, -
Росою зволожені зрана,
Дерева на сонечко ждуть.
Чекають на подуви вітру,
На світлих годин прибуття,
Мов я на кінець лихоліття
І розквіт нового життя.
2026.02.25
18:41
ХОР ВОЇНІВ СВІТЛА:
«Ця сповідь – тим, чий земний шлях обірвався надто рано,
ставши тихим болем нашої весни.
Ми присвячуємо ці слова кожному дому, що вистояв під крижаним вітром,
і кожному серцю, яке не згасло в сутінках втрат.
Нехай наш сад прокине
«Ця сповідь – тим, чий земний шлях обірвався надто рано,
ставши тихим болем нашої весни.
Ми присвячуємо ці слова кожному дому, що вистояв під крижаним вітром,
і кожному серцю, яке не згасло в сутінках втрат.
Нехай наш сад прокине
2026.02.25
18:23
Дратує душу тліюче багаття,
Блакить небесну пронизав кармін.
Стою посеред лютого один...
Самотносте! Рубай мене на шмаття!
Роби це без жалю, з палким завзяттям!
Багато невідмолених провин!
Життя - болото. Жодних світлих змін.
Блакить небесну пронизав кармін.
Стою посеред лютого один...
Самотносте! Рубай мене на шмаття!
Роби це без жалю, з палким завзяттям!
Багато невідмолених провин!
Життя - болото. Жодних світлих змін.
2026.02.25
17:32
І
Оглянуся, буває, у минуле
тай думаю, не знаючи чому, –
а може, і мене не всі забули
так само як і я, якщо почули
що згадувати їх ще є кому.
ІІ
Оглянуся, буває, у минуле
тай думаю, не знаючи чому, –
а може, і мене не всі забули
так само як і я, якщо почули
що згадувати їх ще є кому.
ІІ
2026.02.25
15:56
Не німіли в тужному мовчанні,
Наче стадо зляканих овець, -
Спалахнули шини на Майдані
Від вогню обурених сердець.
Почалася смертна скрута бою
На промерзлих вулицях святих, -
Помирали здружено герої,
Щоб навічно в пам'ять увійти.
Наче стадо зляканих овець, -
Спалахнули шини на Майдані
Від вогню обурених сердець.
Почалася смертна скрута бою
На промерзлих вулицях святих, -
Помирали здружено герої,
Щоб навічно в пам'ять увійти.
2026.02.25
13:05
Непомітно літо підійшло,
Ніби пілігрим святий і грішний.
Листям і літописом тепло
Напливає передвістям грізним.
Літо підійшло без привітань,
Без анонсів і фанфар веселих.
У вікно постукала герань,
Ніби пілігрим святий і грішний.
Листям і літописом тепло
Напливає передвістям грізним.
Літо підійшло без привітань,
Без анонсів і фанфар веселих.
У вікно постукала герань,
2026.02.25
10:23
ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ
Отже, у мене народилася ідея - дарувати тим читачам, які стежать за тим, що я пропоную їхній увазі, свої емоції від тих поетичних чи прозових творів, що залишають слід у душі. Йтиметься про художні перлини українських творців - і тих,
2026.02.25
08:15
То ніж у серце, то плювок у спину!
По правій б'ють, підстав і ліву. Доти
мовчиш і терпиш гніт ти не людина —
істота.
Ти — генетичний робот не інакше,
і не зважай на те, що серце чуйне
від болісної ніжності заплаче
По правій б'ють, підстав і ліву. Доти
мовчиш і терпиш гніт ти не людина —
істота.
Ти — генетичний робот не інакше,
і не зважай на те, що серце чуйне
від болісної ніжності заплаче
2026.02.24
22:40
Цей місяць лютий, він такий важкий.
Болять його події ще з майдану.
Кровлять його натоптані стежки:
Калинно - свіжим, а збуріло - давнім,
В канві слідів оплакано-гірких.
Короткий днями, тягнеться між дат
За роком рік все той же місяць лютий...
Болять його події ще з майдану.
Кровлять його натоптані стежки:
Калинно - свіжим, а збуріло - давнім,
В канві слідів оплакано-гірких.
Короткий днями, тягнеться між дат
За роком рік все той же місяць лютий...
2026.02.24
21:49
Зачепилось сонце за верхівку клена,
тріпотало сяйвом у тенетах віт
і тяглось промінням з-за гілля до мене,
помогти благало злинути в зеніт.
Я закляк в задумі: що мені робити?
Хоч бери сокиру і рубай той клен...
Та повіяв вітер, захитались віти,
тріпотало сяйвом у тенетах віт
і тяглось промінням з-за гілля до мене,
помогти благало злинути в зеніт.
Я закляк в задумі: що мені робити?
Хоч бери сокиру і рубай той клен...
Та повіяв вітер, захитались віти,
2026.02.24
19:33
Не йде із пам’яті мале оте хлоп’я –
Товстогубе, в ластовинні все,-
Воно побачило, як ти, Цереро,
Ковтаєш жадібно напій з ячменю,
І засміялося, й сказало: «Ненаситна...»
Невже за цим, як на сільську дитину,буденним словом
Почувсь тобі, богине,
Мало
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Товстогубе, в ластовинні все,-
Воно побачило, як ти, Цереро,
Ковтаєш жадібно напій з ячменю,
І засміялося, й сказало: «Ненаситна...»
Невже за цим, як на сільську дитину,буденним словом
Почувсь тобі, богине,
Мало
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.04.24
2024.04.15
2024.04.01
2024.03.02
2023.02.18
2023.02.18
2022.12.08
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Микола Дудар (1950) /
Критика | Аналітика
Наталка Пасічник з Миколою Дудар
ЗВИЧАЙНЕ ЧУДО МИКОЛИ ДУДАРА
В українській поезії є безліч чудових письменників, яких важко віднести до якоїсь конкретної генерації. Хоча б тому, що писати починають пізніше за своїх ровесників, але одразу пропонують світові зрілу лірику. Одним із таких авторів є Микола Дудар. Його вірші - лаконічні, стислі, трохи інфантильні (це я по-доброму!) і завжди залишають враження "звичайного чуда":
КАМІНЬ
Вродився каменем лежачим…
І наче сню. А наче й ні.
Я наче є. Немає наче.
Спіткнеться хтось -- завжди пробачу…
Так рік за роком. День по дні.
Їх незліченно .Та напрочуд
Всі непомітні. Не мої.
То ворон сяде -- дзьоба точить.
То жабка щось своє торочить.
То шурхотне луска змії…
І раптом якось після зливи…
І раптом якось по весні…
Мене підняв ти, Майстре сивий!
Я знаю:має статись диво.
Тому так боляче мені…
Можна багато говорити про впливи (гадаю, що таких віршів у своїх доробках не посоромилися б ні Микола Вінграновський, ні Леонід Талалай, а саме їхні інтонації я інколи вбачаю у цій поезії), але як на мене, то головною ознакою Дударевих віршів є його безстрашність здатися не таким, як очікують інші, майже дитяча безпосередність :
* * *
Ревнуючи,сповідую свій страх…
Тому в очах набрякла тінь спокути.
Мабуть отак і жив ночами Бах,
До звуків нескінченності прикутий…
Церковний хор навіється в село.
У димарях затісно стане вітру…
Прийдеш і скажеш: «Так уже було --
Світ вічний і минущий, мов півлітра»…
І гул торнадо, й скрекіт канонад –
Все перекриють нетутешні звуки…
Скрізь буде Бах .І дух його – як брат.
І час тектиме нам з тобою в руки…
А ще Дудар трохи пафосний, але цей пафос не дратує, а розчулює:
* * *
Я знаю: ви -- створіння неземне.
І все, що я скажу вам -- не до речі...
Ви вчасно попередили мене:
Нам небезпечно бачитись під вечір...
Заклавши камінь у безсоння храм,
Коли ще ціла вічність до світання,
Не можу відповісти на питання:
Чому я знов іду назустріч вам...
Я знаю як пройти отой рубіж
Щоб вас не зачепити ненароком
В моєму серці наче гострий ніж...
До вас лишилося пройти півкроку
Які ж вони важкі ці перепони
О дай мені дійти і роздивитись
Упасти до колін і помолитись -
Допоки ще дзвенять церковні дзвони
Найкращі рядки - завжди випадкові, ненадумані, а тому, цитуючи самого автора, скажу: "Світ вічний і минущий, мов півлітра". Врешті-решт так і є.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Наталка Пасічник з Миколою Дудар
ЗВИЧАЙНЕ ЧУДО МИКОЛИ ДУДАРА
В українській поезії є безліч чудових письменників, яких важко віднести до якоїсь конкретної генерації. Хоча б тому, що писати починають пізніше за своїх ровесників, але одразу пропонують світові зрілу лірику. Одним із таких авторів є Микола Дудар. Його вірші - лаконічні, стислі, трохи інфантильні (це я по-доброму!) і завжди залишають враження "звичайного чуда":
КАМІНЬ
Вродився каменем лежачим…
І наче сню. А наче й ні.
Я наче є. Немає наче.
Спіткнеться хтось -- завжди пробачу…
Так рік за роком. День по дні.
Їх незліченно .Та напрочуд
Всі непомітні. Не мої.
То ворон сяде -- дзьоба точить.
То жабка щось своє торочить.
То шурхотне луска змії…
І раптом якось після зливи…
І раптом якось по весні…
Мене підняв ти, Майстре сивий!
Я знаю:має статись диво.
Тому так боляче мені…
Можна багато говорити про впливи (гадаю, що таких віршів у своїх доробках не посоромилися б ні Микола Вінграновський, ні Леонід Талалай, а саме їхні інтонації я інколи вбачаю у цій поезії), але як на мене, то головною ознакою Дударевих віршів є його безстрашність здатися не таким, як очікують інші, майже дитяча безпосередність :
* * *
Ревнуючи,сповідую свій страх…
Тому в очах набрякла тінь спокути.
Мабуть отак і жив ночами Бах,
До звуків нескінченності прикутий…
Церковний хор навіється в село.
У димарях затісно стане вітру…
Прийдеш і скажеш: «Так уже було --
Світ вічний і минущий, мов півлітра»…
І гул торнадо, й скрекіт канонад –
Все перекриють нетутешні звуки…
Скрізь буде Бах .І дух його – як брат.
І час тектиме нам з тобою в руки…
А ще Дудар трохи пафосний, але цей пафос не дратує, а розчулює:
* * *
Я знаю: ви -- створіння неземне.
І все, що я скажу вам -- не до речі...
Ви вчасно попередили мене:
Нам небезпечно бачитись під вечір...
Заклавши камінь у безсоння храм,
Коли ще ціла вічність до світання,
Не можу відповісти на питання:
Чому я знов іду назустріч вам...
Я знаю як пройти отой рубіж
Щоб вас не зачепити ненароком
В моєму серці наче гострий ніж...
До вас лишилося пройти півкроку
Які ж вони важкі ці перепони
О дай мені дійти і роздивитись
Упасти до колін і помолитись -
Допоки ще дзвенять церковні дзвони
Найкращі рядки - завжди випадкові, ненадумані, а тому, цитуючи самого автора, скажу: "Світ вічний і минущий, мов півлітра". Врешті-решт так і є.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
