Переклав Василь Білоцерківський

У ці останні дні мені випало бачити й чути багатьох людей, які цінують нову російську музичну школу і розуміють, що саме означають її високі таланти. Усі обурено, усі відразливо дивляться на те, що дирекція Російського музичного товариства зробила з Римським-Корсаковим. Вона звільнила його з консерваторії.
- Таж він великий талант, таж він одна з найліпших музичних слав не лише Росії, але й усієї Європи!
- Без потреби, його звільнили, він для дирекції непридатний. Його треба якнайшвидше геть, він шкідливий, він, очевидно, заражає консерваторію, його більше терпіти не можна.
Усі, нескінченно хвилюючись, повторюють: «Те, що нині зробили з Римським-Корсаковим, це щось жахливе, потворне, нечуване і небачене».
Але я відповім: «Дарма, панове, ви так гадаєте. Що це справа гидка, жахлива, – це вірно. Але як же сказати, буцімто нечувана і небачена? Звичайно, в інших країнах усе подібне і нечуване і небачене, там знають, що саме означає «великий талант», що саме означає «велика людина». У нас – зовсім інша річ. До жодних «великостей» жодним дирекціям нема діла. Ще треба їм до таких неприпустимих понять дорости. І тому-то зовсім не новина, що всі ми тепер мусимо переживати з Римським-Корсаковим. Це вже бувало.
Якщо не всі пам’ятають, я нагадаю.
35 років тому те саме трапилося в нас, у Росії, тут-таки, у Петербурзі, тільки з іншим великим митцем, значним музикантом. З Балакірєвим.
Дирекція Російського музичного товариства теж його звільнила, звичайно, теж за непридатність і шкідливість.
І першим тоді вигукнув у кипучому обуренні – Чайковський. Він був тоді ще юнак, який щойно залишив шкільну лаву, але вже професор Московської консерваторії й, що набагато вище, оригінальний високий талант.
Чайковський написав у «Современной летописи» Каткова «Нотатку», де палко перелічував усі надзвичайні заслуги Балакірєва і вказував російській публіці на огидність того, що трапилося. «Але який був подив російської публіки, що осипала Балакірєва оваціями (говорив Чайковський), коли вона дізналася, що освічена дирекція Російського музичного товариства вважає діяльність Балакірєва марною, навіть шкідливою… Не знаємо, як відповість петербурзька публіка на таке безцеремонне поводження з нею, але було б сумно, якби вигнання з вищого музичного закладу людини, яка становить його окрасу, не викликало б протесту російських музикантів. Беремо на себе сміливість стверджувати, що наш скромний голос є в цьому випадку виразником загального для всіх російських музикантів тяжкого почуття, і скажемо насамкінець, що Балакірєв зовсім не перебуває у становищі ображених і скривджених. Чим менше заохочення знайде цей артист у тих сферах, звідки впав на нього декрет про остракізм, з тим більшою симпатією поставиться до нього публіка, а ця деспотка варта того, аби звірятися з її думкою, оскільки в боротьбі з ворожими любленому митцеві силами вона залишиться переможницею. Балакірєв тепер може сказати те, що промовив батько російської словесності, коли отримав новину про його вигнання з Академії наук. „Академію можна залишити без Ломоносова, – сказав геніальний трудар, – але Ломоносова од академії відставити не можна”».
Тоді ж я висловлював свою думку про вчинок дирекції Російського музичного товариства. Я казав: «Москва нас попередила в переказі публіці сумної події, яка трапилася серед нас; але Москва не перевершить нас у почутті обурення і свідомості образи, завданої нам тепер. Люди, які не здатні цінувати митців, за своїм капризом раптом розпоряджаються долею цих митців і всією нашою російською музичною справою! Яке їм діло!.. Балакірєв поліг жертвою рутини й незнання… Та, можливо, колись і на цю партію прийде управа…»
Прийде управа! Так, сподівайтеся. Але от минуло 35 років, змінилися люди й покоління, а нічого не перемінилося в голові й понятті людей, котрі нічого спільного не мають з мистецтвом, з музикою, з талановитістю, цим найглибшим скарбом світу. Ті самі неподобства і безглуздя живуть і працюють, соромлячи й ганьблячи нас. Чи не соромно бачити, що в нас такі справи робляться, які більше ніде у світі неможливі! А в нас – найпересічніша річ! Невже довго так буде?! Глинку різні «розпорядники» загризли й замучили, Даргомижського – загризли й замучили, Мусоргського і Бородіна – теж, Балакірєва – теж; тепер дійшло до Римського-Корсакова. Яка відраза! Який сором!
А що ж бо є увесь нинішній декрет дирекції?
Це окрик сторожа спросоння:
- Мовчати! Ані слова!

Коментар (автор – Марія Блінова)

Статтю опубліковано 25 березня 1905 року («Новости и биржевая газета», № 76).
Ця стаття – публічний протест Стасова проти звільнення Римського-Корсакова з консерваторії за його співчуття і підтримку революційно налаштованої молоді. Цю подію, пов’язану з революційним рухом студентів 1905 року, сам Римський-Корсаков описує таким чином: «… Надійшло 9 січня, і політичне бродіння охопило увесь Петербург. Відгукнулася і консерваторія, заворушилися студенти. Почалися сходки. Боязливий і нетактовний Бернгард (директор) став чинити спротив. Втрутилася і дирекція Російського музичного товариства. Почалися екстрені засідання художньої ради й дирекції. Мене було обрано в число членів комітету для залагодження відносин з учнями, які заворушилися. Пропонували всілякі заходи: вигнати призвідців, увести в консерваторію поліцію, закрити консерваторію. Довелося обстоювати права учнів. Суперечки, прирікання виникали дедалі більше. В очах консервативної частини професорів і дирекції петербурзького відділення я виявлявся ледве не головою революційного руху серед учнів… Я надрукував у газеті „Русь” листа, в якому докоряв дирекції за нерозуміння учнів і доводив непотрібність існування дирекції петербурзького відділення і бажаність автономії. Бернгард на засіданні ради зайнявся розбором і осудженням мого листа. Йому заперечували, він зірвав засідання. Тоді значна частина професорів укупі зі мною запропонувала йому залишити консерваторію» [1]. У відповідь на це дирекція Російського музичного товариства (консерваторія була його установою) звільнила понад сто учнів, які були призвідцями страйків у консерваторії, і вкупі з ними Римського-Корсакова. Останній на знак протесту публічно відмовився од почесного членства в Музичному товаристві. Протестуючи проти сваволі, консерваторію залишили Глазунов і Лядов. У цей час і з’явилася коментована стаття Стасова, яка розкриває велич особистості й діяльності Римського-Корсакова і закінчується гнівним викриттям темних сил реакції, що переслідувала і цькувала найліпших представників народу.
На роботу до консерваторії Римського-Корсакова знову запросили в листопаді 1905 року, а її директором у грудні місяці обрали Глазунова.
Про згаданий у Стасова епізод звільнення Російським музичним товариством Балакірєва див. статтю «Щодо статті П. І. Чайковського», а про життя і діяльність Римського-Корсакова – «Микола Андрійович Римський-Корсаков».

1. Н. А. Римский-Корсаков. Летопись моей музыкальной жизни. – С.-Петербург, 1909. – С. 353–354.