«Що ж ми за народ такий?» – не втомлюється щотижня запитувати себе і нас відомий політик і письменник. І у самій постановці питання читається підказка відповіді – а таки щось із нами, українцями, не так. Пригадайте-но Шевченка:

«Якби ви вчились так, як треба,
То й мудрість би була своя.
А то залізете на небо:
«І ми не ми, і я не я...

...І в слав'янофіли
Так і претесь… І всі мови
Слав'янського люду –
Всі знаєте. А своєї
Дас[т]ьбі… Колись будем
І по-своєму глаголать
Як німець покаже
Та до того й історію
Нашу нам розкаже...»

Час, коли писав ці рядки Шевченко, був століттям безпросвітної бездержавності. Народ був позбавлений власної історії, власної культури, втрачав власну мову. І, як ведеться у таких випадках, еліта бездержавної нації – то були «раби, подножки, грязь Москви, Варшавське сміття...». Тому то й не вдалося здобути незалежність у 1918-20 роках. Наслідком тієї боротьби виявилася лише квазідержавна Українська РСР, що проіснувала шість десятиліть. Вийшло все за дідусем Леніним: «При едином действии пролетариев великорусских и украинских свободная Украина возможна, без такого единения о ней не может быть и речи».
І коли у 1991 році Україна здобула більш-менш реальну незалежність, імперія не змогла із цим змиритися. Україна завдала найдошкульнішого удару не лише по російському імперському самолюбству, а й по імперських міфах про тисячолітню історію. Звичайно, кожен одірваний шматок імперії боляче ранить. Але у випадку з Україною – це вже навіть не відірваний шматок, це руйнація основ. Адже Україна – не Прибалтика, не Кавказ і навіть не Сибір. Фактично, Російська імперія лишилася біля розбитого корита – без своїх історичних підвалин. У них залишався єдиний варіант зробити хорошу міну при поганій грі – виставити українців такими собі дурненькими і неслухняними хлопчиками, які геть нічого не тямлять у власній історії і яких неодмінно потрібно приборкати і наставити на путь істинний.
І коли мирний шлях виявився безрезультатним, зостався лише силовий варіант – війна. Україна, як то колись Карфаген, мала бути зруйнована.
Для московських правителів вільна Україна неможлива за жодних обставин. Неможлива в принципі. Лише підпорядкованість, лише колонія, лише роль «молодшого брата» – слухняного і покірного. І культурне поле має бути єдине і корінь має бути спільний. Усі відмінні погляди права на життя не мають – так само, як і їх носії. Повторюються геть ті самі міфи, що й за царських часів і за часів Союзу.
Вивченню і розвіюванню міфологічного туману про велич російської історії та небачених висот російської культури присвятив низку своїх праць у 90-х роках минулого століття український науковець швейцарського походження Олександр Боргардт (не плутати з письменником Освальдом-Еккардом Бурґгардтом, відомим як Юрій Клен). Олександр Боргардт був ученим різноплановим – фізик, есеїст, графік, перекладач, культуролог, доктор фізико-математичних наук, професор. Що цікаво, прожив він більшу частину свого життя у Донецьку та працював у донецьких вишах. Чи не тривале проживання на територіях, щонайбільше уражених російською культурною експансією, дало йому матеріал для аналізу і порівняння російської і української культур. Тим паче пізнавально довідатися про українсько-російські стосунки немовби «зі сторони» – від людини, що не була етнічним українцем.
Характеризуючи вікову політичну та культурну конфронтацію Україниі та Росії, що невдовзі обернулася ще й конфронтацією військовою, він зазначав:

«Крім прямої — військової, політичної та культурної агресії, Росія вела й веде проти України широко закроєну пропагандну агресію, ціллю якої є:
1. Довести всьому світові, що жодної України взагалі немає й ніколи не було, є лише “южная окраіна Россіі”.
2. Якщо це не вийде повною мірою, то довести, принаймні, що нема й не було жодного українського народу.
3. Як не вдастся й це, то довести хоча б, що нема і не може бути жодної української культури, а значить — і української мови.
Підкреслимо також, для читачів, що виросли в колі російської культури та пишаються нею, що в автора як і в інших — і на думці не було б піднімати на неї руку, якби… Якби й вона поводила себе мінімально пристойно. Якби не ота культурна агресія, якби всі ми з дитинства, зі шкільних років не чули зверхницьких російських заперечень української культури. Її всякого та всілякого повсякденного пониження та приниження, паплюження, — на користь “вєлікого русского язика”, “вєлікой русской культури”, “вєлікого русского народа” і т. п. Остогидло воно, визнаємо це, таке виссане з брудного імперського пальця “вєлічіє”.
Щоправда, Росія стала перевищувати Україну за чисельністю населення тільки десь вже в ХVІІІ ст., та в немалому ступені за рахунок петровського геноциду, але — що воно мітологічному мисленню до реальної дійсності. Та й земель на той час ця сама “Вєлікороссія”, чужих та таких, що погано лежали, — нахапала значно більш скромної України (600 000 кв. км). Земель, щоправда, таких, які на очі попали, та з цієї причини в більшості ні на що не придатних ну, крім концентраційних таборів, ясна річ, але це — вже інше питання.
Українофобія в Росії, як і російський антисемітизм, — то не тільки обов’язкова частина російського культурного гетто. Це й щось більш грунтовне. Росіянин може й не бути спеціально расистом та ксенофобом. Може — геологічно зрідка, не бути навіть явним антисемітом. Але, українофобом він є завжди та за будь–яких умов. Це — обов’язкова приналежність ментального комплексу; дещо повністю рефлекторне. Умовно? — радше ні — безумовно.
Так от, поставимо тепер питання так: а чи не є ксенофобія, загальна ненависть до загального “ворога” — тим єдиним, що є здатне об’єднати росіян? Єдиною реалізацією інстинкту самозбереження, який вимагає триматися вкупі, не зважаючи на взаємну неприязнь? Чи не було єдиним, що поки могло утримати їх разом — ненависть до правдоподібних “врагов Россіі”? Та чи не є самий цей “ворог” — імперативом, історичною необхідністю для існування Росії? — та чи не тому Росія здавна славилася мистецтвом створювати собі ворогів?
І — ще одне.
Якщо, скажімо, забрати цілком усіх цих інших, “жідов”, “хахлов” та всяких інших “інородцєв”, залишити вкупі самих росіян, — чи не зникне тоді негайно, як мара, й сама Росія?»

На час виходу книги Олександр Боргардта «Дві культури», з якої взято наведені вище рядки (а це був 1999 рік), багатьом могло видатися, що фарби надто згущені. Україна робила тоді перші кроки на шляху незалежності і якоїсь небезпечної конфронтації з Росією на той час не спостерігалося. При владі був іще Єльцин, відомий фразою: ««Проснулся утром — подумай, что ты сделал для Украины». Були сподівання, що найгірші часи у наших стосунках уже позаду. Але замісь Єльцина у Кремль вселилися карлики і сталося те, що Боргардт і передбачив.
Але ж будьмо не лише самокритичні, а й критичні, огляньмося довкола у часі і просторі – невже самі лиш українці такі нещасні і з історією і з сусідом? Так, багато європейських народів, свого часу бездержавних або розпорошених по різних імперіях (поляків, румунів, фіннів, італійців, німців), випередили Україну із створенням власних національних держав. З історичної мірки начебто й ненабагато випередили – років на 100-150. Чи є в тому велика трагедія? Оглядаючись назад, потрібно таки дивитися вперед.
Адже чи не у кожної держави свого часу були проблеми і з назвою, і з територією, і з сусідами. Франція теж колись звалася Галлією. Край, що ми звично називаємо Англією, насправді нині є державою Велика Британія, де, окрім, власне англійців, мешкають також шотландці, ірландці та валлійці. На місці сучасної Німеччини понад 800 років існувала так звана Священна Римська імперія. Значною частиною Італії володіла австрійська Габсбурзька монархія, Балканськими країнами – Туреччина. Від колишніх чималеньких Вірменії, Азербайджану залишилися небагато.
А велика Угорщина, а велика Румунія, а велика Польща? А Велике князівство Литовське? Території цих колишніх державних утворень значно перевершували сучасні, взаємно перекриваючи одні одних. І без територіальної ностальгії, звісно, не обходиться. Але нікому у Європі після другої світової війни не спадало не думку (окрім конфлікту між країнами колишньої Югославії у 1990-х) силою вирішувати свої територіальні претензії і затівати все нові і нові війни. Нікому, окрім Росії, яка своєю манією «собирательства земель» не перестає діставати своїх сусідів.
А якщо поглянути на саму Росію, то до 1727 року вона була ніякою не Руссю, а просто Московією. І територія її якихось три з лишком століття тому цілком уміщалася в межах так званих центально-чорноземних областей. І «великая русская река» Волга протікала у московських землях лише своїми верхів’ями. А оті так звані «ісконно русские земли» почали стрімко розростатися в усіх напрямах лише від середини 16 століття, коли були загарбані землі Поволжя – Казанське та Астраханське ханства, Чувашія, Мордовія, Удмуртія, Марій Ел, Башкортостан.
І Крим така сама «ісконно русская земля», як і Калінінградська область, лишень загарбана була на 162 роки раніше (у 1783 році). А завоювання Кавказу було завершене аж у ході Кавказької війни 1817—1864 років.
Але імперські ідеологи не втомлюються на різні голоси повторювати ті самі мантри про єдиний народ і «ісконно русские земли», самі собі нерідко заперечуючи. Якщо народ єдиний чи навіть «братский», то навіщо з ним постійно конфліктувати, тим паче відбирати землі силою. Але ж там, де нема правди, годі шукати логіку. Уся та імперська маячня не має жодного наукового підгрунтя і не спираються на реальні факти. Якби, до прикладу, «обустроитель России» Солженіцин, якому з якогось дива примарилось, що «Украина имела именно л е н и н с к и е границы, дарованные ей батюшкой Лениным, когда он искал как-то ублаготворить ее за лишение независимости - и прирезал к ней от веку Украиной не бывшие Новороссию (Югороссию), Донбасс (оторвать бассейн Донца от донских "контрреволюционных" влияний) и значительные части Левобережья» замість голослівного просторікування знайшов час ознайомитися з тогочасною реальною етномовною ситуацією на території України та суміжних земель, то зміг би довідатись, що територія, заселена українцями, простиралася значно далі поза межі земель, що увійшли до складу сучасної української держави. А вигадки того ж Солженіцина, який сам себе вважає «смешанного русско-украинского происхождения» про те, що «в отторгнутой Галиции, при австрийской подтравке, были выращены искажённый украинский ненародный язык, нашпигованный немецкими и польскими словами, и соблазн отучить карпатороссов от русской речи» можуть викликати у кращому випадку співчуття до цього загалом небезталанного російського письменника.
Якщо у випадку із Солженіциним іще можна було б зробити поблажку на слабке знання ним «матеріальної частини», то більшість сучасних російських та проросійських «пропагандонів» відпрацьовують за методом – «що нахабніша брехня, то швидше у неї повірять».