ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Критика | Аналітика):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.03.19
11:54
Відома українська гонщиця, має міжнародний титул «Королева доріг».
Волонтерка, парамедик, підприємець.
На своїй автівці евакуювала із зони бойових дій понад 110 поранених бійців.
Народний Герой України.
Позивний - «Вітерець».
Ніч. Зима. В салоні
Волонтерка, парамедик, підприємець.
На своїй автівці евакуювала із зони бойових дій понад 110 поранених бійців.
Народний Герой України.
Позивний - «Вітерець».
Ніч. Зима. В салоні
2024.03.19
10:22
Дощові каплі дзвінко дріботять в весняні привідкриті двері.
Старається ввійти Життя, у лагідній манері
питаючи – де хазяї, готові зустрічати?
Течуть весело ручаї, стікаються до хати.
Стук-перестук – капотить дощ, сюрчачи на порозі.
Коли хотіння з
Старається ввійти Життя, у лагідній манері
питаючи – де хазяї, готові зустрічати?
Течуть весело ручаї, стікаються до хати.
Стук-перестук – капотить дощ, сюрчачи на порозі.
Коли хотіння з
2024.03.19
08:58
Домовлятися з ордою - святотацтво,
Все, що маєш, - стане згодом не твоє.
Хто не буде воювати - піде в рабство,
Хто сховався в нору - в ній згниє.
Бгати в пельку все, що бачиш - хиба!
Ліпше дай воякам! Поспіши!
Кухоль чаю та сухий окрайчик хл
Все, що маєш, - стане згодом не твоє.
Хто не буде воювати - піде в рабство,
Хто сховався в нору - в ній згниє.
Бгати в пельку все, що бачиш - хиба!
Ліпше дай воякам! Поспіши!
Кухоль чаю та сухий окрайчик хл
2024.03.19
08:40
На Істину табу немає:
Любов, Природа, Пам*ять, Творчість...
Народ ці епіцентри знає.
За Ліну нас проймає гордість.
Натхнення розуму і серця,
Магічне поетичне слово.
Напруга в переможнім герці:
Любов, Природа, Пам*ять, Творчість...
Народ ці епіцентри знає.
За Ліну нас проймає гордість.
Натхнення розуму і серця,
Магічне поетичне слово.
Напруга в переможнім герці:
2024.03.19
08:27
– На покутті вмостився Дідух
і звідти рід благословив…
– Чи бачили самі Ви, діду,
найбільше із Різдвяних див?
Коли отелиться худоба,
зима утратить свою міць,
рум’яниться у печі здоба
і звідти рід благословив…
– Чи бачили самі Ви, діду,
найбільше із Різдвяних див?
Коли отелиться худоба,
зима утратить свою міць,
рум’яниться у печі здоба
2024.03.19
08:03
До нас ішов напівтверезий "брат",
Нав'язуючи сморід і неволю.
Та бачимо ми гідний результат:
Пів окупанта десь лежить у полі.
На нього сонце у височині
Все дивиться лукаво й жартівливо.
Не знаю: чи красиво це, чи ні,
Нав'язуючи сморід і неволю.
Та бачимо ми гідний результат:
Пів окупанта десь лежить у полі.
На нього сонце у височині
Все дивиться лукаво й жартівливо.
Не знаю: чи красиво це, чи ні,
2024.03.19
05:44
Чайка жалібно кигиче,
Тоскно квилить і кричить, –
Ухватила в дзьоб добичу,
А та вирвалася вмить.
І безслідно зникла в морі –
Розчинилася, мов сіль, –
Квилить чайка вбита горем
Й обирає іншу ціль…
Тоскно квилить і кричить, –
Ухватила в дзьоб добичу,
А та вирвалася вмить.
І безслідно зникла в морі –
Розчинилася, мов сіль, –
Квилить чайка вбита горем
Й обирає іншу ціль…
2024.03.18
21:11
Рецензія на поетичну збірку Миколи Грицая "Під музику дощу")
Буває так, коли тебе зачепить за живе чиєсь слово і ти уже знаходишся у його колі, воно невидимими нитками тримає тебе на відстані і ти не можеш звільнитися від нього, а заглиблюєшся все бі
2024.03.18
13:46
Вавілонський Талмуд випадає з рук, коментарі Раші не западають у серце, приказки ефіопські припадають пилом…
Тільки-но включу телевізор, муляє серце од болю... І промовляє 94-им Псаломом:
«Допоки злочинці радітимуть?
Базікають, промовляють чванливо з
Тільки-но включу телевізор, муляє серце од болю... І промовляє 94-им Псаломом:
«Допоки злочинці радітимуть?
Базікають, промовляють чванливо з
2024.03.18
08:49
Поміж ромашок-штор
Світла холодний проблиск.
Над хутряним пальтом
Профілю ніжний обрис.
Витонченим пучком
Коси тримають "краби".
Стверджує щось кивком,
Світла холодний проблиск.
Над хутряним пальтом
Профілю ніжний обрис.
Витонченим пучком
Коси тримають "краби".
Стверджує щось кивком,
2024.03.18
05:40
Защеміло серце від сигналу
Про атаку декількох ракет, -
Ці тривоги вже мене дістали
Більше, ніж слабкий імунітет.
Поглядаю боязко на вікна
За якими, злу наперекір,
Світле небо, ніби поле плідне,
Вабить погляд урожаєм зір.
Про атаку декількох ракет, -
Ці тривоги вже мене дістали
Більше, ніж слабкий імунітет.
Поглядаю боязко на вікна
За якими, злу наперекір,
Світле небо, ніби поле плідне,
Вабить погляд урожаєм зір.
2024.03.18
05:14
Після слів: «Сьогодні прибирання» –
тут безсилий, навіть лисий чорт,
трутнем не лежати на дивані
з глянцевим журналом «Все про спорт».
Бджілкою літаю по квартирі,
віхтиком стираю пил та бруд,
а жона рахує:
…три, чотири,
тут безсилий, навіть лисий чорт,
трутнем не лежати на дивані
з глянцевим журналом «Все про спорт».
Бджілкою літаю по квартирі,
віхтиком стираю пил та бруд,
а жона рахує:
…три, чотири,
2024.03.18
01:03
У пульсі відіб'ється кожна мить,
Покрита чорним простирадлом ночі.
Немов сліпий, будиночок стоїть,
Де чорні вікна - виколоті очі.
Лише мовчання, як густа смола...
Ось блискавка. Ось дощ... Та все замало.
Розбиті долі та уламки скла
Покрита чорним простирадлом ночі.
Немов сліпий, будиночок стоїть,
Де чорні вікна - виколоті очі.
Лише мовчання, як густа смола...
Ось блискавка. Ось дощ... Та все замало.
Розбиті долі та уламки скла
2024.03.18
00:16
Гроші від торгівлі нафтою пахнуть на диво бездоганно.
Коли у політиків мовкне розум, говорять гармати.
Тим, хто перекроює кордони, треба розкроїти голову.
Коли тузом стає шестірка – усі козирі зарання биті.
У гіганта мислі усе інше мізерне.
2024.03.17
19:32
Коли сказав мені «перетерпи»,
Мене накрила пелена тривоги.
Летіли коні туги у степи.
Душею йшла навпомацки до Нього.
Як прошептав настійливо «пробач»,
Засумнівалась – як таке пробачить?
Летіли коні спротиву навскач.
Мене накрила пелена тривоги.
Летіли коні туги у степи.
Душею йшла навпомацки до Нього.
Як прошептав настійливо «пробач»,
Засумнівалась – як таке пробачить?
Летіли коні спротиву навскач.
2024.03.17
18:57
Не застують мені Юдейські гори,
Ні мінарети аж до піднебесся,
Бо ти в моєму серці, Україно,
Буттям твоїм прохромлений увесь я .
У такт і радощам, і клопотам твоїм
Воно вистукує ще й думу потаємну,
Прадавню думу на любов взаємну:
Як Україна на сто в
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Ні мінарети аж до піднебесся,
Бо ти в моєму серці, Україно,
Буттям твоїм прохромлений увесь я .
У такт і радощам, і клопотам твоїм
Воно вистукує ще й думу потаємну,
Прадавню думу на любов взаємну:
Як Україна на сто в
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Критика | Аналітика):
2024.03.02
2023.02.18
2021.07.17
2021.01.08
2020.12.05
2020.03.12
2020.01.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Володимир Бойко (1953) /
Критика | Аналітика
Модерне малоросійство - 2. Імперія без історії
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Модерне малоросійство - 2. Імперія без історії
«Що ж ми за народ такий?» – не втомлюється щотижня запитувати себе і нас відомий політик і письменник. І у самій постановці питання читається підказка відповіді – а таки щось із нами, українцями, не так. Пригадайте-но Шевченка:
«Якби ви вчились так, як треба,
То й мудрість би була своя.
А то залізете на небо:
«І ми не ми, і я не я...
...І в слав'янофіли
Так і претесь… І всі мови
Слав'янського люду –
Всі знаєте. А своєї
Дас[т]ьбі… Колись будем
І по-своєму глаголать
Як німець покаже
Та до того й історію
Нашу нам розкаже...»
Час, коли писав ці рядки Шевченко, був століттям безпросвітної бездержавності. Народ був позбавлений власної історії, власної культури, втрачав власну мову. І, як ведеться у таких випадках, еліта бездержавної нації – то були «раби, подножки, грязь Москви, Варшавське сміття...». Тому то й не вдалося здобути незалежність у 1918-20 роках. Наслідком тієї боротьби виявилася лише квазідержавна Українська РСР, що проіснувала шість десятиліть. Вийшло все за дідусем Леніним: «При едином действии пролетариев великорусских и украинских свободная Украина возможна, без такого единения о ней не может быть и речи».
І коли у 1991 році Україна здобула більш-менш реальну незалежність, імперія не змогла із цим змиритися. Україна завдала найдошкульнішого удару не лише по російському імперському самолюбству, а й по імперських міфах про тисячолітню історію. Звичайно, кожен одірваний шматок імперії боляче ранить. Але у випадку з Україною – це вже навіть не відірваний шматок, це руйнація основ. Адже Україна – не Прибалтика, не Кавказ і навіть не Сибір. Фактично, Російська імперія лишилася біля розбитого корита – без своїх історичних підвалин. У них залишався єдиний варіант зробити хорошу міну при поганій грі – виставити українців такими собі дурненькими і неслухняними хлопчиками, які геть нічого не тямлять у власній історії і яких неодмінно потрібно приборкати і наставити на путь істинний.
І коли мирний шлях виявився безрезультатним, зостався лише силовий варіант – війна. Україна, як то колись Карфаген, мала бути зруйнована.
Для московських правителів вільна Україна неможлива за жодних обставин. Неможлива в принципі. Лише підпорядкованість, лише колонія, лише роль «молодшого брата» – слухняного і покірного. І культурне поле має бути єдине і корінь має бути спільний. Усі відмінні погляди права на життя не мають – так само, як і їх носії. Повторюються геть ті самі міфи, що й за царських часів і за часів Союзу.
Вивченню і розвіюванню міфологічного туману про велич російської історії та небачених висот російської культури присвятив низку своїх праць у 90-х роках минулого століття український науковець швейцарського походження Олександр Боргардт (не плутати з письменником Освальдом-Еккардом Бурґгардтом, відомим як Юрій Клен). Олександр Боргардт був ученим різноплановим – фізик, есеїст, графік, перекладач, культуролог, доктор фізико-математичних наук, професор. Що цікаво, прожив він більшу частину свого життя у Донецьку та працював у донецьких вишах. Чи не тривале проживання на територіях, щонайбільше уражених російською культурною експансією, дало йому матеріал для аналізу і порівняння російської і української культур. Тим паче пізнавально довідатися про українсько-російські стосунки немовби «зі сторони» – від людини, що не була етнічним українцем.
Характеризуючи вікову політичну та культурну конфронтацію Україниі та Росії, що невдовзі обернулася ще й конфронтацією військовою, він зазначав:
«Крім прямої — військової, політичної та культурної агресії, Росія вела й веде проти України широко закроєну пропагандну агресію, ціллю якої є:
1. Довести всьому світові, що жодної України взагалі немає й ніколи не було, є лише “южная окраіна Россіі”.
2. Якщо це не вийде повною мірою, то довести, принаймні, що нема й не було жодного українського народу.
3. Як не вдастся й це, то довести хоча б, що нема і не може бути жодної української культури, а значить — і української мови.
Підкреслимо також, для читачів, що виросли в колі російської культури та пишаються нею, що в автора як і в інших — і на думці не було б піднімати на неї руку, якби… Якби й вона поводила себе мінімально пристойно. Якби не ота культурна агресія, якби всі ми з дитинства, зі шкільних років не чули зверхницьких російських заперечень української культури. Її всякого та всілякого повсякденного пониження та приниження, паплюження, — на користь “вєлікого русского язика”, “вєлікой русской культури”, “вєлікого русского народа” і т. п. Остогидло воно, визнаємо це, таке виссане з брудного імперського пальця “вєлічіє”.
Щоправда, Росія стала перевищувати Україну за чисельністю населення тільки десь вже в ХVІІІ ст., та в немалому ступені за рахунок петровського геноциду, але — що воно мітологічному мисленню до реальної дійсності. Та й земель на той час ця сама “Вєлікороссія”, чужих та таких, що погано лежали, — нахапала значно більш скромної України (600 000 кв. км). Земель, щоправда, таких, які на очі попали, та з цієї причини в більшості ні на що не придатних ну, крім концентраційних таборів, ясна річ, але це — вже інше питання.
Українофобія в Росії, як і російський антисемітизм, — то не тільки обов’язкова частина російського культурного гетто. Це й щось більш грунтовне. Росіянин може й не бути спеціально расистом та ксенофобом. Може — геологічно зрідка, не бути навіть явним антисемітом. Але, українофобом він є завжди та за будь–яких умов. Це — обов’язкова приналежність ментального комплексу; дещо повністю рефлекторне. Умовно? — радше ні — безумовно.
Так от, поставимо тепер питання так: а чи не є ксенофобія, загальна ненависть до загального “ворога” — тим єдиним, що є здатне об’єднати росіян? Єдиною реалізацією інстинкту самозбереження, який вимагає триматися вкупі, не зважаючи на взаємну неприязнь? Чи не було єдиним, що поки могло утримати їх разом — ненависть до правдоподібних “врагов Россіі”? Та чи не є самий цей “ворог” — імперативом, історичною необхідністю для існування Росії? — та чи не тому Росія здавна славилася мистецтвом створювати собі ворогів?
І — ще одне.
Якщо, скажімо, забрати цілком усіх цих інших, “жідов”, “хахлов” та всяких інших “інородцєв”, залишити вкупі самих росіян, — чи не зникне тоді негайно, як мара, й сама Росія?»
На час виходу книги Олександр Боргардта «Дві культури», з якої взято наведені вище рядки (а це був 1999 рік), багатьом могло видатися, що фарби надто згущені. Україна робила тоді перші кроки на шляху незалежності і якоїсь небезпечної конфронтації з Росією на той час не спостерігалося. При владі був іще Єльцин, відомий фразою: ««Проснулся утром — подумай, что ты сделал для Украины». Були сподівання, що найгірші часи у наших стосунках уже позаду. Але замісь Єльцина у Кремль вселилися карлики і сталося те, що Боргардт і передбачив.
Але ж будьмо не лише самокритичні, а й критичні, огляньмося довкола у часі і просторі – невже самі лиш українці такі нещасні і з історією і з сусідом? Так, багато європейських народів, свого часу бездержавних або розпорошених по різних імперіях (поляків, румунів, фіннів, італійців, німців), випередили Україну із створенням власних національних держав. З історичної мірки начебто й ненабагато випередили – років на 100-150. Чи є в тому велика трагедія? Оглядаючись назад, потрібно таки дивитися вперед.
Адже чи не у кожної держави свого часу були проблеми і з назвою, і з територією, і з сусідами. Франція теж колись звалася Галлією. Край, що ми звично називаємо Англією, насправді нині є державою Велика Британія, де, окрім, власне англійців, мешкають також шотландці, ірландці та валлійці. На місці сучасної Німеччини понад 800 років існувала так звана Священна Римська імперія. Значною частиною Італії володіла австрійська Габсбурзька монархія, Балканськими країнами – Туреччина. Від колишніх чималеньких Вірменії, Азербайджану залишилися небагато.
А велика Угорщина, а велика Румунія, а велика Польща? А Велике князівство Литовське? Території цих колишніх державних утворень значно перевершували сучасні, взаємно перекриваючи одні одних. І без територіальної ностальгії, звісно, не обходиться. Але нікому у Європі після другої світової війни не спадало не думку (окрім конфлікту між країнами колишньої Югославії у 1990-х) силою вирішувати свої територіальні претензії і затівати все нові і нові війни. Нікому, окрім Росії, яка своєю манією «собирательства земель» не перестає діставати своїх сусідів.
А якщо поглянути на саму Росію, то до 1727 року вона була ніякою не Руссю, а просто Московією. І територія її якихось три з лишком століття тому цілком уміщалася в межах так званих центально-чорноземних областей. І «великая русская река» Волга протікала у московських землях лише своїми верхів’ями. А оті так звані «ісконно русские земли» почали стрімко розростатися в усіх напрямах лише від середини 16 століття, коли були загарбані землі Поволжя – Казанське та Астраханське ханства, Чувашія, Мордовія, Удмуртія, Марій Ел, Башкортостан.
І Крим така сама «ісконно русская земля», як і Калінінградська область, лишень загарбана була на 162 роки раніше (у 1783 році). А завоювання Кавказу було завершене аж у ході Кавказької війни 1817—1864 років.
Але імперські ідеологи не втомлюються на різні голоси повторювати ті самі мантри про єдиний народ і «ісконно русские земли», самі собі нерідко заперечуючи. Якщо народ єдиний чи навіть «братский», то навіщо з ним постійно конфліктувати, тим паче відбирати землі силою. Але ж там, де нема правди, годі шукати логіку. Уся та імперська маячня не має жодного наукового підгрунтя і не спираються на реальні факти. Якби, до прикладу, «обустроитель России» Солженіцин, якому з якогось дива примарилось, що «Украина имела именно л е н и н с к и е границы, дарованные ей батюшкой Лениным, когда он искал как-то ублаготворить ее за лишение независимости - и прирезал к ней от веку Украиной не бывшие Новороссию (Югороссию), Донбасс (оторвать бассейн Донца от донских "контрреволюционных" влияний) и значительные части Левобережья» замість голослівного просторікування знайшов час ознайомитися з тогочасною реальною етномовною ситуацією на території України та суміжних земель, то зміг би довідатись, що територія, заселена українцями, простиралася значно далі поза межі земель, що увійшли до складу сучасної української держави. А вигадки того ж Солженіцина, який сам себе вважає «смешанного русско-украинского происхождения» про те, що «в отторгнутой Галиции, при австрийской подтравке, были выращены искажённый украинский ненародный язык, нашпигованный немецкими и польскими словами, и соблазн отучить карпатороссов от русской речи» можуть викликати у кращому випадку співчуття до цього загалом небезталанного російського письменника.
Якщо у випадку із Солженіциним іще можна було б зробити поблажку на слабке знання ним «матеріальної частини», то більшість сучасних російських та проросійських «пропагандонів» відпрацьовують за методом – «що нахабніша брехня, то швидше у неї повірять».
«Якби ви вчились так, як треба,
То й мудрість би була своя.
А то залізете на небо:
«І ми не ми, і я не я...
...І в слав'янофіли
Так і претесь… І всі мови
Слав'янського люду –
Всі знаєте. А своєї
Дас[т]ьбі… Колись будем
І по-своєму глаголать
Як німець покаже
Та до того й історію
Нашу нам розкаже...»
Час, коли писав ці рядки Шевченко, був століттям безпросвітної бездержавності. Народ був позбавлений власної історії, власної культури, втрачав власну мову. І, як ведеться у таких випадках, еліта бездержавної нації – то були «раби, подножки, грязь Москви, Варшавське сміття...». Тому то й не вдалося здобути незалежність у 1918-20 роках. Наслідком тієї боротьби виявилася лише квазідержавна Українська РСР, що проіснувала шість десятиліть. Вийшло все за дідусем Леніним: «При едином действии пролетариев великорусских и украинских свободная Украина возможна, без такого единения о ней не может быть и речи».
І коли у 1991 році Україна здобула більш-менш реальну незалежність, імперія не змогла із цим змиритися. Україна завдала найдошкульнішого удару не лише по російському імперському самолюбству, а й по імперських міфах про тисячолітню історію. Звичайно, кожен одірваний шматок імперії боляче ранить. Але у випадку з Україною – це вже навіть не відірваний шматок, це руйнація основ. Адже Україна – не Прибалтика, не Кавказ і навіть не Сибір. Фактично, Російська імперія лишилася біля розбитого корита – без своїх історичних підвалин. У них залишався єдиний варіант зробити хорошу міну при поганій грі – виставити українців такими собі дурненькими і неслухняними хлопчиками, які геть нічого не тямлять у власній історії і яких неодмінно потрібно приборкати і наставити на путь істинний.
І коли мирний шлях виявився безрезультатним, зостався лише силовий варіант – війна. Україна, як то колись Карфаген, мала бути зруйнована.
Для московських правителів вільна Україна неможлива за жодних обставин. Неможлива в принципі. Лише підпорядкованість, лише колонія, лише роль «молодшого брата» – слухняного і покірного. І культурне поле має бути єдине і корінь має бути спільний. Усі відмінні погляди права на життя не мають – так само, як і їх носії. Повторюються геть ті самі міфи, що й за царських часів і за часів Союзу.
Вивченню і розвіюванню міфологічного туману про велич російської історії та небачених висот російської культури присвятив низку своїх праць у 90-х роках минулого століття український науковець швейцарського походження Олександр Боргардт (не плутати з письменником Освальдом-Еккардом Бурґгардтом, відомим як Юрій Клен). Олександр Боргардт був ученим різноплановим – фізик, есеїст, графік, перекладач, культуролог, доктор фізико-математичних наук, професор. Що цікаво, прожив він більшу частину свого життя у Донецьку та працював у донецьких вишах. Чи не тривале проживання на територіях, щонайбільше уражених російською культурною експансією, дало йому матеріал для аналізу і порівняння російської і української культур. Тим паче пізнавально довідатися про українсько-російські стосунки немовби «зі сторони» – від людини, що не була етнічним українцем.
Характеризуючи вікову політичну та культурну конфронтацію Україниі та Росії, що невдовзі обернулася ще й конфронтацією військовою, він зазначав:
«Крім прямої — військової, політичної та культурної агресії, Росія вела й веде проти України широко закроєну пропагандну агресію, ціллю якої є:
1. Довести всьому світові, що жодної України взагалі немає й ніколи не було, є лише “южная окраіна Россіі”.
2. Якщо це не вийде повною мірою, то довести, принаймні, що нема й не було жодного українського народу.
3. Як не вдастся й це, то довести хоча б, що нема і не може бути жодної української культури, а значить — і української мови.
Підкреслимо також, для читачів, що виросли в колі російської культури та пишаються нею, що в автора як і в інших — і на думці не було б піднімати на неї руку, якби… Якби й вона поводила себе мінімально пристойно. Якби не ота культурна агресія, якби всі ми з дитинства, зі шкільних років не чули зверхницьких російських заперечень української культури. Її всякого та всілякого повсякденного пониження та приниження, паплюження, — на користь “вєлікого русского язика”, “вєлікой русской культури”, “вєлікого русского народа” і т. п. Остогидло воно, визнаємо це, таке виссане з брудного імперського пальця “вєлічіє”.
Щоправда, Росія стала перевищувати Україну за чисельністю населення тільки десь вже в ХVІІІ ст., та в немалому ступені за рахунок петровського геноциду, але — що воно мітологічному мисленню до реальної дійсності. Та й земель на той час ця сама “Вєлікороссія”, чужих та таких, що погано лежали, — нахапала значно більш скромної України (600 000 кв. км). Земель, щоправда, таких, які на очі попали, та з цієї причини в більшості ні на що не придатних ну, крім концентраційних таборів, ясна річ, але це — вже інше питання.
Українофобія в Росії, як і російський антисемітизм, — то не тільки обов’язкова частина російського культурного гетто. Це й щось більш грунтовне. Росіянин може й не бути спеціально расистом та ксенофобом. Може — геологічно зрідка, не бути навіть явним антисемітом. Але, українофобом він є завжди та за будь–яких умов. Це — обов’язкова приналежність ментального комплексу; дещо повністю рефлекторне. Умовно? — радше ні — безумовно.
Так от, поставимо тепер питання так: а чи не є ксенофобія, загальна ненависть до загального “ворога” — тим єдиним, що є здатне об’єднати росіян? Єдиною реалізацією інстинкту самозбереження, який вимагає триматися вкупі, не зважаючи на взаємну неприязнь? Чи не було єдиним, що поки могло утримати їх разом — ненависть до правдоподібних “врагов Россіі”? Та чи не є самий цей “ворог” — імперативом, історичною необхідністю для існування Росії? — та чи не тому Росія здавна славилася мистецтвом створювати собі ворогів?
І — ще одне.
Якщо, скажімо, забрати цілком усіх цих інших, “жідов”, “хахлов” та всяких інших “інородцєв”, залишити вкупі самих росіян, — чи не зникне тоді негайно, як мара, й сама Росія?»
На час виходу книги Олександр Боргардта «Дві культури», з якої взято наведені вище рядки (а це був 1999 рік), багатьом могло видатися, що фарби надто згущені. Україна робила тоді перші кроки на шляху незалежності і якоїсь небезпечної конфронтації з Росією на той час не спостерігалося. При владі був іще Єльцин, відомий фразою: ««Проснулся утром — подумай, что ты сделал для Украины». Були сподівання, що найгірші часи у наших стосунках уже позаду. Але замісь Єльцина у Кремль вселилися карлики і сталося те, що Боргардт і передбачив.
Але ж будьмо не лише самокритичні, а й критичні, огляньмося довкола у часі і просторі – невже самі лиш українці такі нещасні і з історією і з сусідом? Так, багато європейських народів, свого часу бездержавних або розпорошених по різних імперіях (поляків, румунів, фіннів, італійців, німців), випередили Україну із створенням власних національних держав. З історичної мірки начебто й ненабагато випередили – років на 100-150. Чи є в тому велика трагедія? Оглядаючись назад, потрібно таки дивитися вперед.
Адже чи не у кожної держави свого часу були проблеми і з назвою, і з територією, і з сусідами. Франція теж колись звалася Галлією. Край, що ми звично називаємо Англією, насправді нині є державою Велика Британія, де, окрім, власне англійців, мешкають також шотландці, ірландці та валлійці. На місці сучасної Німеччини понад 800 років існувала так звана Священна Римська імперія. Значною частиною Італії володіла австрійська Габсбурзька монархія, Балканськими країнами – Туреччина. Від колишніх чималеньких Вірменії, Азербайджану залишилися небагато.
А велика Угорщина, а велика Румунія, а велика Польща? А Велике князівство Литовське? Території цих колишніх державних утворень значно перевершували сучасні, взаємно перекриваючи одні одних. І без територіальної ностальгії, звісно, не обходиться. Але нікому у Європі після другої світової війни не спадало не думку (окрім конфлікту між країнами колишньої Югославії у 1990-х) силою вирішувати свої територіальні претензії і затівати все нові і нові війни. Нікому, окрім Росії, яка своєю манією «собирательства земель» не перестає діставати своїх сусідів.
А якщо поглянути на саму Росію, то до 1727 року вона була ніякою не Руссю, а просто Московією. І територія її якихось три з лишком століття тому цілком уміщалася в межах так званих центально-чорноземних областей. І «великая русская река» Волга протікала у московських землях лише своїми верхів’ями. А оті так звані «ісконно русские земли» почали стрімко розростатися в усіх напрямах лише від середини 16 століття, коли були загарбані землі Поволжя – Казанське та Астраханське ханства, Чувашія, Мордовія, Удмуртія, Марій Ел, Башкортостан.
І Крим така сама «ісконно русская земля», як і Калінінградська область, лишень загарбана була на 162 роки раніше (у 1783 році). А завоювання Кавказу було завершене аж у ході Кавказької війни 1817—1864 років.
Але імперські ідеологи не втомлюються на різні голоси повторювати ті самі мантри про єдиний народ і «ісконно русские земли», самі собі нерідко заперечуючи. Якщо народ єдиний чи навіть «братский», то навіщо з ним постійно конфліктувати, тим паче відбирати землі силою. Але ж там, де нема правди, годі шукати логіку. Уся та імперська маячня не має жодного наукового підгрунтя і не спираються на реальні факти. Якби, до прикладу, «обустроитель России» Солженіцин, якому з якогось дива примарилось, що «Украина имела именно л е н и н с к и е границы, дарованные ей батюшкой Лениным, когда он искал как-то ублаготворить ее за лишение независимости - и прирезал к ней от веку Украиной не бывшие Новороссию (Югороссию), Донбасс (оторвать бассейн Донца от донских "контрреволюционных" влияний) и значительные части Левобережья» замість голослівного просторікування знайшов час ознайомитися з тогочасною реальною етномовною ситуацією на території України та суміжних земель, то зміг би довідатись, що територія, заселена українцями, простиралася значно далі поза межі земель, що увійшли до складу сучасної української держави. А вигадки того ж Солженіцина, який сам себе вважає «смешанного русско-украинского происхождения» про те, що «в отторгнутой Галиции, при австрийской подтравке, были выращены искажённый украинский ненародный язык, нашпигованный немецкими и польскими словами, и соблазн отучить карпатороссов от русской речи» можуть викликати у кращому випадку співчуття до цього загалом небезталанного російського письменника.
Якщо у випадку із Солженіциним іще можна було б зробити поблажку на слабке знання ним «матеріальної частини», то більшість сучасних російських та проросійських «пропагандонів» відпрацьовують за методом – «що нахабніша брехня, то швидше у неї повірять».
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію