ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Ірина Вовк
2021.11.30 12:16
На осінь звично в небі переміна:
Ідуть дощі… кружля відлетний птах…
У храмі ревно преклонив коліна
Напів-мирянин і напів-монах.

– Молю Тебе, всемилостивий Боже,
Воздай мені за ісповідь гірку.
Я розповім тобі про… дику рожу,

Олександр Сушко
2021.11.30 12:11
Північ. У ліжку тісно,
Поруч - жони маман.
Ох яка теща грізна!
Спати не хо сама.

А у дружини нежить,
В мене - трясун (прикинь!).
Слухають діти-лежні

Петро Скоропис
2021.11.30 09:57
Коньяк в графині – цвіту янтарю,
що, далебі, Литві симптоматично.
Коньяк вас уподібнить бунтарю.
Що не практично. Радше, романтично.
Він якорі рубає, повторю,
всьому, що нерухоме і статичне.

Кінець сезону. Столики вверх дном.

Ігор Деркач
2021.11.30 08:28
Виродилися аристократи
і плебеї лізуть у монархи...
із грязі у князі, у палати
і ніде злодії й олігархи
без юрми не можуть існувати.

***
Усюди сяють пики гарбузові

Віктор Кучерук
2021.11.30 05:59
Осінніх днів сльотава ворожба
Бентежить сни небачені каштанам, –
То душу переповнює тужба,
То серце заспокоює омана.
Сивіє мжичка й безліччю краплин
Безбарвно розмальовує долоні, –
Ждучи на тебе маюся один,
Лякаючись самотності полону.

Дума Козак
2021.11.29 23:12
Вечірнє сонце, дякую за день,
за перший промінь із-за небосхилу
і за вінок уранішніх пісень
на жайворини тріпотливих крилах.

Спасибі щире, сонце золоте,
за посмішку твою широколику,
утіху – щебет слухати дітей,

Іван Потьомкін
2021.11.29 17:37
В Израиле многое связывается с чудом. Вот так и я, без году неделя израильтянин, совершенно непонятным образом будто бы заглянул в саму историю Государства Израиль. Как живые, выходили ко мне Хаим Вейцман, Бен-Гурион, Голда Меир, Моше Даян, Ицхак Рабин...

Марія Дем'янюк
2021.11.29 15:08
Вітер гілоньки колише
І листи по небу пише.
Хутко рухає хмаринки:
Старт, а далі – серединка,
Потім – фініш, жирна крапка –
Записав усе на згадку.

Білосніжні та блакитні

Василь Дениско
2021.11.29 14:44
Давно колись ознайомився зо науковими дослідженнями щодо впливу інфразвуку частотою від 16 до 7 Гц на людський організм. У статті описувались відомі вченим трагічні випадки, що стались, приміром, на кораблях зо матросами у відкритому океані. Виявляється,

Олександр Бобошко Заколотний
2021.11.29 13:50
Кінець листопада – для суму не час.
Ховайсь у квартирі й чогось там навчайсь,
наприклад, основ стратегічного мислення.
Наблизилась осінь до фінішних днів.
Різдвяно-хрещенських чекаючи див,
на думці про літо прийдешнє лови себе.

Висока вологість –

Ігор Герасименко
2021.11.29 13:12
Цей жовтень на протязі вітряних тижнів
барвистий берет не зносив,
щоб ранок у спогадах золотом тішив
людей, що примчались на сім.

Цей місяць повсюди принади навісив
і в зали ясні запросив,
щоб ранок людей, що спішили на вісім,

Сергій Губерначук
2021.11.29 10:32
Не поклоняйся вшам,
изгрызшим голову твою
в тюрьме раздумий.
Не двигай прошлое
и Бога не гневи.
Не сокрушайся.
Вверх не бросай топор –
с небес он упадёт на землю

Олександр Сушко
2021.11.29 10:24
Сугестії вдавились у петлі,
Мундштук з брехні переточили зуби.
Опінії, ідеї, гасла - тлінь,
А віра не спасіння - міль у шубі.

Чи завтра, чи учора - все одно,
Веселка чи ярмо - нема різниці.
В Грааля чаші - оцет, не вино,

Олена Побийголод
2021.11.29 08:58
Із Миколи Некрасова

Стоїть мужик - хитається,
іде мужик - згинається!

З кори його розпучило,
журба-біда замучила.

Олександр Сушко
2021.11.29 08:09
То шо, почнімо деолігархізацію, трясця її мамі? Учепимося за вим’я Ренату Ахметову та Коломойському зубиськами і видоїмо з них народні гроші? Хто за? Усі? От і добре. А щоб не сказали, що я для своїх - щит і меч, а для чужаків – закон і довбня, розпоч

Віктор Кучерук
2021.11.29 08:04
Хоч поменшало для віршів
Недоторканих ще тем, –
Стало з часом жалю більше
І незвіданих проблем.
Розповісти був готовий
Де і як, і що шкребе, –
Тільки вичерпало слово
Несподівано себе.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Сергій Калюжний
2021.11.15

Евеліна Гром
2021.11.08

Марія Артамонова
2021.09.11

Алекс Міс
2021.07.31

Конрад Ренегат
2021.07.14

Наталія Чумак
2021.03.31

Іван Іванченко
2021.01.05






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Василь Буколик / Проза

 Андре Моруа. Наполеон. Життєпис полководця та імператора

Переклав і приміткував Василь Білоцерківський

Великі долі непередбачувані. Хто міг 1769 року провістити, що тільки-но народжений корсиканський хлопчик із часом створить у Франції Імперію і роздаватиме братам трони Європи? Хто міг передбачити 1794-го, що молодий лейтенант, навіть не повністю француз, 1800-го стане паном країни? Хто б насмілився стверджувати 1810 року, що за п’ять років ця блискуча зірка згасне? Хто міг би уявити 1815-го, що шість років вигнання стануть п’єдесталом для найсліпучішої посмертної слави віку? І хто думав тоді, що цей чоловік, який двадцять літ водив французів на бій, до перемоги, а потім до поразки, залишиться дорогий їхнім серцям, а його легенда буде однією з найпрекрасніших в історії?

Літа юності
Коли він народився, 15 серпня 1769 року, минув усього рік, як Корсика стала французькою територією. Ґенуезці продали Франції цей гарний, порослий лісами острів 1768-го. Постійні заколоти корсиканців, гордого народу, врешті стомили італійську владу. Багато радників Луї XV не схвалювали цього придбання. Якби до їхньої думки прислухалися, як би склалася доля Наполеона Буонапарте? Острів міг би стати незалежною державою під орудою ватажка корсиканського спротиву Паолі, і мешканці вдовольнялися би політикою кланів; чи його завоювали б англійці, народ занадто консервативний, аби допустити запаморочливий злет кар’єри однієї людини. Отож він міг прожити життя цілком пересічне і, можливо, щасливе на кількох арпанах [1] землі, засадженої шовковицею, виноградом і оливами.
Карло Бонапарт (або Буонапарте), італієць за походженням, з дрібної шляхти, мав повагу на своєму острові. Родина походила з Тоскани. На Корсиці вони пробавлялися доходами від кепських земель і від різних нотаріальних або судових контор. Клан підтримували два дядечки, священники, «заслужені люди». Один із них став архідияконом Аяччо. Уродливий і сміливий Карло Бонапарт одружився вісімнадцятирічним із Летицією Рамоліно, тоді чотирнадцятирічною дочкою урядника на службі Ґенуезької республіки. Летиція Бонапарт пронесла через усе життя почуття честі й природне для корсиканців усвідомлення власної гідності. Навіть у багатстві вона залишалася ощадливою, бо пізнала злидні. Стендаль високо відгукувався про її незворушну, тверду й одночасно запальну вдачу, яка нагадувала жінок Плутарха або героїнь італійського Відродження.
Коли Корсикою заволоділи французи, Паолі, запеклий поборник незалежності, почав битися проти нових іноземців. Карло Бонапарт, укупі зі своєю молодою дружиною-красунею, залишився вірний героєві опору. Лише після вигнання і поразки Паолі він погодився прийняти посвідчення французького майора і повернутися до свого будинку в Аяччо, де в серпні його дружина мала пологи. Легенда говорить, що Летиція не змогла дістатися спальні й народила свого другого сина Наполеона у вітальні, на килимі з зображенням античних постатей. Усього вона мала тринадцятеро дітей, з яких вижило восьмеро: Жозеф (старший), Наполеон, Люсьєн, Жером, Луї, Кароліна, Еліза та Поліна.
Аби годувати таку численні родину, належало працювати, а значить, примиритися з французами. Вони обіцяли все вибачити й забути. Карло Бонапарт уступив до французької партії. Тим не менше дітей виховували на великих спогадах про Паолі й вільну Корсику. Паолі був першим кумиром Наполеона. Вождь корсиканських патріотів став головнокомандувачем, не досягши й тридцяти років; він постійно цитував Плутарха, і цей грецький автор став катехезою молодого чоловіка. Летиція Бонапарт, жінка, обдарована видатним розумом тією ж мірою, що і вродою, привернула увагу французького генерала де Марбефа, «який залицявся до неї на італійський манер» (Стендаль). Завдяки дружбі п. Марбефа Карло Бонапарта було визнано шляхтичем (яким він і був) та послано як депутата від Корсики до французького двору 1779 року. Небіж генерала Марбефа, архієпископ Ліонський, виклопотав родині Бонапарта три стипендії: одну для Жозефа – у семінарії Отена; другу для Наполеона – у військовій школі Брієнна; і третю для однієї з дочок – у королівському пансіоні Сен-Сір. Отже, дев’ятирічного Наполеона батько привіз до Франції. Подія, на перший погляд, незначна. Хто він був? Корсиканський хлопчак, розумний, загонистий, сп’янілий диким повітрям свого острова, малоосвічений і говорив майже виключно місцевим діалектом.
«Характер Наполеона загартувався у Брієннській школі через велике випробування гордих, палких і соромливих натур – зіткнення з ворогами-чужоземцями» (Бенвіль). Оскільки своє ім’я він вимовляв з корсиканським акцентом і виходило щось на подобу «Напольйоне», товариші прозвали його «la-paille-au-nez» («лв-пай-о-не» – «солома-в-носі»). Можна собі уявити, який він був – понурий, манірний, зневажливий до ігор. Він – «учень короля»; укупі з ним навчаються молоді люди з добрих родин; але він далі вважає свою батьківщину, Корсику, захопленою і гнобленою французами. Одначе потроху характер став брати гору, і люди навкруги почали ставитися до нього з повагою. У військових іграх він виявляв талант будувати фортеці. Спілкуючись із французами, Наполеон переймав їхні забобони, ставав людиною XVIII сторіччя, отримував релігійне виховання, радше вольтер’янське і великосвітське, аніж євангельське. У навчанні – блискучі успіхи? Ні, посередні. Добрий математик, він відмовлявся вчити латину і зберігав якнайоригінальнішу орфографію у французькій мові. Зате захоплювався історією, географією і читав без ліку. Кажуть, один із викладачів мовив про його манеру: «Граніт, якого підігріває вулкан». Що ж бо – можливо.
П’ять років Наполеон не бачив родини. Карло Бонапарт і далі відчував матеріальні труднощі. Жозеф, приготований на священника, бунтував. Люсьєн досяг віку, коли мусив би вступити до Брієнна, але два брати не могли там отримувати стипендію одночасно. Та й Наполеона ще поки не послали до паризької військової школи. Інспекція військових шкіл вагалася щодо нього між флотом і армією. Урешті, завдяки оцінкам із математики, його послали як «артилериста» до паризької військової школи. Це було 1784 року.
І от молодий корсиканський стипендіат потрапляє в розкішні будівлі, які, спроєктовані Ґабрієлем, донині викликають наш захват. Він уражений їхньою величчю і стилем життя школи, де навчаються юнаки з найвельможніших родин, і взагалі вражений багатством Парижа і Франції. У військовій школі він отримує друзів, яких збереже і яким пізніше допоможе зробити кар’єру. За роки навчання в паризькій школі Наполеон не привернув до себе особливої уваги. Викладач німецької вважав його неотесаним дикуном; математик ставився до нього з повагою. 1785 року він склав іспит на зарахування до артилерії. З 32-х вільних місць він отримав 12-те, і його відправили в ранзі молодшого лейтенанта до полку де Ла Фера. Стендаль оповідає, що знайшов біля його імені приписку: «Корсиканець за характером і народженням, цей юнак далеко піде, якщо тому сприятимуть обставини».
Того ж року (1785-го) Карло Бонапарт помер тридцятидев’ятилітнім від раку шлунка. Пані Летиція залишилася сама з дітьми, так само обтяжена родиною, як позбавлена засобів до існування. На велике щастя, Наполеонові тоді залишалося скласти тільки один іспит, аби отримувати платню. Його підвищили до лейтенанта в шістнадцять років і п'ятнадцять днів з роду. Це було почесно. Він особливо нічим не вразив свого екзаменатора (славетного Лапласа), але міг бути задоволений собою. Від корсиканського хлопчака, який говорив лише діалектом, до лейтенанта королівської армії було подолано чималий шлях. Він хотів потрапити в гарнізон десь на Півдні, аби бути якнайближче до Корсики; його скерували до Валанса. Статут вельми мудро передбачав, аби майбутній офіцер відслужив три місяці в шерегу як канонір; так Бонапарт навчився розуміти солдатів і розмовляти з ними. У січні 1786-го він нарешті отримав мундир і еполети.
Який він тепер? І чого хоче? Передусім – заробляти на життя, допомагати родині, якомога повернутися на Корсику і зробити там політичну й військову кар’єру. Лаври Паолі не дають йому спокою. Він мріє написати історію Корсики. Адже у глибині душі цей артилерист є ще й письменником. У Валансі він перечитав усе, що тільки можливо. Військових книжок там було мало; він по тім’я йде в політику: читає Руссо, абата Реналя. Намагається обґрунтувати необхідність визволення Корсики. Сам перемазав чимало паперу, його мрія – уславити ім’я Наполеона Бонапарта в літературі. Нарешті він отримує відпустку і відразу рушає на свій острів з валізою книжок: Тацитом, Монтенем, Монтеск’є, а також Корнелем, якого знає напам’ять і декламує. За час служби він трохи навчився воєнного мистецтва. «Окрім математики, артилерійської справи й Плутарха» він нічого не знає глибоко. Але має здібність «неймовірно швидко знаходити нові ідеї» (Стендаль) і підходити до будь-якого питання безпосередньо, наче до нього ніхто цього не вивчав.
І от він в Аяччо, у домівці своєї надзвичайної матері. Поважна жінка вельми нещасна; їй необхідна бодай якась пенсія. Наполеонові, як чоловіку, вбраному в почесний мундир, доручають їхати у Францію клопотати за родину. Він вирушає до Парижа, домагається аудієнцій, але без результату. Щоправда, під склепіннями галерей Пале-Рояля зустрічає молоду особу, яка торгує своїми пестощами. Вона здається йому такою ж соромливою, як він сам, і наважується заговорити з нею; читає нотацію в дусі Руссо, а тоді погоджується піти за нею. Це його перший досвід якщо не кохання, то близькості з жінкою. Подію він описав у оповіданні – реалістичному і навіть талановитому. Повернувшись на Корсику, він мешкає там довго, подовжуючи відпустку на цілих двадцять місяців. Там його справжнє життя. Урешті, в червні 1788-го він із тяжким серцем мусить повернутися до полку.
Більше його не посилають до Валанса. Тепер він вирушає в гарнізон Оксонна, містечка в Бурґундії. Мешкає в майже порожній кімнаті. Поруч нього на матраці спить молодший брат Люсьєн, якого він узяв на утримання. Цей період минув не без користі, адже його командир, генерал дю Тей, захоплювався воєнним мистецтвом і дав йому почитати «Загальний підручник із тактики» графа де Ґібера, котрий, відомий як коханець мадемуазель де Пінасс, здобув також іншу славу – як творець кодексу сучасної війни. Домогтися переваги на головному напрямі, атакувати, кинувши туди всі свої сили, досягти ефекту несподіваності швидкістю дій – усе, що надалі назвуть «теорією наполеонівської війни, було повною мірою викладено вже в Ґібера. Лейтенант Бонапарт узяв це до відома.
Його працездатність не знає меж. Він навчається де завгодно і чого завгодно; одного разу це знадобиться. Він аналізує «Республіку» Платона та історію Фрідріха ІІ. Потрапивши на гауптвахту, кидається на єдину книжку, яка виявилася в тому приміщенні, – «Інституції» Юстиніана. Чудова пам'ять фіксує зміст збірки. Одного разу він зачудує Державну Раду, цитуючи римські закони. Але поки надворі 1789 рік. Вибухає Французька революція. У Бурґундії, як і всюди, безладдя. Там, де командує лейтенант Бонапарт, його суворо придушують. У монастирі Сіто він наказує арештувати чотирьох чи п’ятьох найнепокірніших ченців, запроторює їх до монастирської в’язниці й тим самим припиняє заколот. Ледве відчувши потребу, він погрожує відкрити вогонь і без вагань переходить від слів до діла; подібно до Ґете він віддає перевагу несправедливості над безладом. І все-таки це не його революція. Француз за волею випадку, солдат короля за професією, він передусім ставить собі запитання, як ці великі події можуть позначитися на визволенні його батьківщини – Корсики.
Революцію він спостерігає збоку, як глядач, якомога заощаджуючи сили й раз по раз беручи відпустку, аби поїхати «на батьківщину». Він мешкав там від вересня 1789-го до січня 1791-го, від жовтня 1791-го до квітня 1792-го, від жовтня 1792-го до червня 1793-го і загруз у місцевих сварках. Відігравши вельми небезпечну роль у одному з заколотів у Аяччо, він ризикує бути заліченим до емігрантів і вигнаним з армії. Тимчасом становище, соціальне і матеріальне, він має тільки у Франції. Захвилювавшись, він поспішає до Парижа, де за допомогою друзів – депутатів Асамблеї від Корсики Салічетті, К’яппи й Казаб’янки – повертається до служби й навіть отримує ранг капітана. 10 серпня, побачивши у вікні Луї XVI в червоному ковпаку, він вигукнув: «Ну й мерзота!». Він на його місці наказав би стріляти «в цей жалюгідний набрід». Двадцятитрирічним він цілковито втратив віру в ідеальну революцію, яку описали філософи, котрих віднині зневажливо називав ідеологами. Відтепер він матиме не систему, а мету – дію. Щодо Корсики в ньому ще залишається сподівання: бачачи, як Франція рухається в бік анархії, він запитує себе, чи не скористається острів з повалення французького короля, аби здобути свободу. У цей момент дівочий пансіон у Сен-Сірі, королівський заклад, припиняє своє існування; Наполеон мусить відвезти додому сестру Елізу; чудовий привід, аби зайвий раз поїхати до себе на острів.
Дорогою брат і сестра заїхали до Тулона, де перебував їхній молодший брат Люсьєн. У порту розлючена юрма прийняла їх за аристократів, бо на капелюсі юної Елізи була чорна стрічка. Наполеон зірвав стрічку і кинув її у воду. Зауважмо, що Франція в цей час веде війну проти всієї Європи, і це не заважає французькому офіцерові, лейтенанту Бонапарту, спокійно відпливти до Аяччо. Він не вважає це своєю війною.
Січень 1793-го. Переможні французькі війська відбили наступ ворога, зайняли Бельгію, Савою, Ніццу. Французький уряд хоче прибрати до рук Сардинію, бідний острів, належний Савойському дому. Операцію здійснюють французькі війська, посилені корсиканськими добровольцями. Виключна нагода бути одночасно корсиканським і французьким офіцером. Уміло поклопотавши, Наполеон домагається тимчасового призначення себе полковником корсиканських добровольців. Він бере участь в експедиції як командувач артилерії, що складається з двох гармат і однієї мортири.
Це його перша кампанія, і виходить вона доволі погано. Поміж французькими й корсиканськими військами немає жодної довіри. Корсиканцями командує Чезарі, родич Паолі, якому той таємно порадив провалити експедицію. Підступну місію буде виконано. Бонапарт, близько до серця взявши цю маленьку війну, щасливо висадився на острові Сан-Стефано і вельми вміло вів артилерійський обстріл. Але матроси збунтувалися, Чезарі, дотримуючись таємних настанов Паолі, капітулював, і оскаженілий Бонапарт мусив пливти назад, покинувши свої три гармати на поталу долі. Надзвичайно цікава двоїстість поведінки молодого чоловіка після повернення. Він підписує офіційний протест офіцерів-добровольців проти ганебного відступу й одночасно у приватному листі поблажливо відгукується про Чезарі (Ґодлевскі). Як тут розібратися?
На Корсиці спалахує вендета між кланами Паолі й Бонапартів. Старий ватажок, дедалі більше ненавидячи французів, побоюється цієї родини перебіжчиків. І недарма, адже Люсьєн (18 років) вже виставив його в булонському клубі якобінців як англійського шпигуна. У Парижі віддають наказ арештувати Паолі. У відповідь паолісти починають запеклу боротьбу з бонапартистами. Їм ставлять за провину королівські стипендії, дружбу п. де Марбефа, витівки Люсьєна. Наполеон передає матері записку: «Готуйтеся до від’їзду; ця країна не для нас». Мадам Летиція ледве устигає покинути Аяччо, як у її домівці вчиняють пограбування. З малими дітьми вона поневіряється узбережжям, куди на французькому кораблі припливають по неї Жозеф і Наполеон, які насилу вишмигнули од селян, вірних Паолі. Родина знаходить пристановище спочатку в Кальві, потім, у червні 1793-го, у Тулоні й, нарешті, в Марселі.
І тут надходять нестатки, майже злидні. Які, власне, кошти мають Бонапарти? Саму капітанську платню і вбогу репатріантську виплату, котру французи надають корсиканським біженцям. Але мадам Летиція мужня жінка, а її сини гарні. Їй вдається поріднитися з одним марсельським купцем, який торгує тканинами, на ім’я Кларі: Жозеф одружується з його дочкою Марі-Жулі; одного чудового дня вона стане королевою Іспанії. Наполеон охоче зробив би своєю дружиною другу дочку – Дезіре. Але, кажуть, Кларі вважав, що для родини досить одного Бонапарта. Надалі Дезіре вийде заміж за Бернадота і стане королевою Швеції [2]. Кларі припустився помилки, відмовивши другому Бонапартові. Але хто міг передбачити, у який неймовірний спосіб поверне історія? Тоді як інші робили кар’єру і досягали шани й поваги, двадцятичотирирічний Наполеон був усього лише позаштатним капітаном, який, здавалося, не мав майбутнього.
Він погубив найліпші роки, марно переслідуючи корсиканську мрію. Досвід Аяччо і Сардинії одночасно вилікував його від корсиканських надій і революційних мрій. Він викинув за борт будь-яку ідеологію, метафізику і провінційність. Він більше не вірить у доброту людської натури. Людьми рухають страх, корисливість, часто ще почуття честі. Він служитиме Революції, бо поки більше нíкому служити. Спочатку – як скромний підлеглий. У Ніцці, у береговій артилерії, він розпалює печі, аби стріляти розжареними ядрами по англійських суднах; в Авіньйоні він зайнятий спорядженням обозу для Італійської армії як «обозний солдат». Його військові кар’єра не рухається з місця; він ізнову стає літератором і пише «Вечерю в Бокері».
Це найкращий із його творів, який, написаний майстерно, мав поважні наслідки. Південь Франції повстав проти Конвенту. Марсель був жирондистським. Капітан Бонапарт написав блискучий, дотепний діалог, у якому доводив марсельському федералістові, що Конвент неодмінно переможе, оскільки розпоряджається найліпшою армією, єдиною у своєму ґатунку. І якщо марсельці вирішать чинити опір, їхнє місто буде зруйновано. Чудово вибудований, позбавлений усілякої патетики текст сподобався комісарам Конвенту. Для них це була відмінна пропаганда. Один із комісарів, Салічетті, був корсиканцем і другом Бонапарта; вони вкупі билися проти Паолі. Він порадив призначити командиром батальйону свого співвітчизника, «єдиного капітана артилерії, здатного спланувати операцію», – і використати його при облозі Тулона.
Повстале місто прикликало на допомогу англійців. Революція опинилася під загрозою, позаяк одночасно в Ліоні було піднято білий королівський прапор; у Провансі тривала громадянська війна. Англійці, іспанці й сардинці могли сформувати свою армію в Тулоні, піднятися долиною Рони та з’єднатися з військами П’ємонту і повсталими ліонцями. Тому Конвент посилав генерала Карто, аби обложити й відвоювати Тулон. Генерал був людиною мужньою, але не дуже-то розумною, і коли молодий артилерист заявив, що ключова позиція тулонського берега – це висота Еґієтт, він не збагнув, що власне там, а не в самому місті, належить зосередити основний удар.
Тимчасом мав рацію не генерал, а молодий капітан, і тут із приголомшливою наочністю проявилася одна зі сторін генія Бонапарта: усе вивчити й до всього приготуватися. Раз опинившись у Тулоні просто проїздом, він дослідив рейд і вибрав місце для розташування батареї. Ще тоді він виснував, що з висоти Еґієтт можна стріляти розжареними ядрами по суднах на рейді й змусити їх відступити. Якщо Карто нічого не зрозумів, то Дюґом’є, змінивши його, прислухався до наполегливих і розважливих пояснень Бонапарта. Усе сталося так, як передбачав останній. Бонапарта, який сам стріляв з гармати, було поранено; на цій справі він заробив ранг бригадного генерала, про який клопотали не лише Салічетті, але й два інші комісари: Робесп’єр-молодший і Баррас.

Генерал Бонапарт
Не слід думати, що цей перший успіх неминуче мусив потягти за собою солідну військову кар’єру. За Терору багатьох підвищували у бригадні генерали; і так само легко їх позбавляли звань. Бонапарт здобув повагу Робесп’єрів, але що скоїться з самими Робесп’єрами? У березні 1794-го він стає начальником артилерії Італійської армії. Призначення важливе, оскільки воно дає Наполеонові змогу пізнати географію місцевості, яка надалі стала театром кількох його найславніших кампаній, а також поведінку військових з’єднань. Головнокомандувач і представники Конвенту відразу поставилися серйозно до новоспеченого генерала, який був молодий, миршавий, але тримався суворо і мимоволі навіював повагу. Невдовзі йому було доручено складання плану операцій, і все змінилося. Вже три роки «вогонь вели без мистецтва»; за кілька місяців становище було відновлено. Бонапарт готував план, який у майбутньому відкрив йому дорогу на П’ємонт, коли події 9 термідора поклали край Теророві в Парижі. Робесп’єрів скинули, а молодого генерала арештували за наказом його ж друга Салічетті. У революційні часи дружба – річ тендітна і ненадійна. Бонапарт був звільнений, але залишився під підозрою. 1795 року Париж відкликав його з італійського фронту, аби послати до Вандеї.
Він відмовився. Очевидно, для людини, яка не мала в запасі іншої кар’єри, це було зухвалістю. Чому він відмовився? Частково тому, що його хотіли призначити в піхоту. «Це не моя зброя», – сказав він; частково тому, що думка покинути театр великих воєнних дій (Італія) заради місцевої громадянської війни розлючувала його; а переважно тому, що він не хотів битися проти французів. Інші генерали – Клебер, Ош – пішли на це. Але вона були французами, не корсиканцями. А достеменна, глибинна причина полягала в тому, що Наполеон цінував свою незалежність. Він почувається надто сильним, аби бути слухняним. Але треба якось харчуватися. Брат Жозеф надсилає йому трохи грошей; ад’ютант Жуно ділиться з ним своїми вбогими запасами. Жуно мріє одружитися з Поліною Бонапарт, дівчиною рідкісної вроди. Бонапарт не обнадіює його. «Ти не маєш нічого, вона не має нічого. Що разом? Нічого».
Вересень 1795 року був для нього гнітючим. Відмова відвернула од нього міністрів. У зношеному мундирі він волочиться приймальнями, де інколи з ним радяться з технічних питань щодо італійського фронту. Наполеон спілкується з сумнівними людьми з оточення Барраса. Знову його опановує пекуче відчуття фіаско. У Тулоні й Ніцці йому вдавалося розправити крила і піднестися над землею. І от він упав. Довідавшись, що султан вербує у Франції офіцерів-артилеристів, він піддається спокусі. Великий Турок добре платить, а Схід – край «Тисячі й однієї ночі». Його затримав випадок: військовому топографічному бюро знадобилися його послуги, і він утрачає східну справу. Потім хтось із представників Комітету громадського порятунку поновлює справу робесп’єрівського генерала і звільняє його з чинної армії. Здавалося, Бонапартові кінець; та ніколи його зоря не допомагала йому настільки. Якби він опинився на службі в султана, там би, певне, й залишився. І став би пашею, але не імператором.
Двадцять один день потому Конвент потребуватиме твердого генерала. І ось чому: Термідор скінчив з прихильниками терору і віддав владу в руки Барраса, Тальєна та їхніх друзів. Вони мусили змінити режим. Опрацювали нову конституцію, утворивши виконавчу Директорію з п’яти членів і двопалатні Законодавчі збори. Вони в жодному разі не хотіли допустити приходу до влади правих роялістів, які активно заворушилися в Парижі. Нові державці теж були вбивцями короля. Не для того вони поклали край червоному теророві, аби дійти до терору білого, який запитав би з них сповна. Оскільки ніщо не гарантувало, що вибори, які вони були вимушені провести, не виявляться роялістськими, вони вжили заходів безпеки. Дві третини нових Законодавчих зборів буде обрано зі складу старого Конвенту. Це самоуправне рішення, покликане виграти час, спричинило бурю протестів. Якщо праві сили, які здійснили термідоріанський переворот, почнуть атакувати Конвент, хто його боронитиме? Осудивши Робесп’єра, вони відштовхнули од себе «червоні ковпаки». Їхнє пристановище одне – армія. На захист Конвенту почергово прикликáли генералів Пішеґрю, потім Мену. Париж повстає проти декретів про «дві третини, образливі для нації». Увечері 12 вандем’єра (4 жовтня 1794-го) Мену вступає в перемовини з заколотниками. Чи означає це перемогу повсталих?
Якщо так, Конвентові кінець. Він вирішує боронитися, усуває Мену і призначає командувачем внутрішніми військами Барраса, який після термідоріанського перевороту став бравим воєначальником із великою шаблею збоку. Але насправді він був не вояком, а розпусним пройдою. Аби здійснювати командування, Баррас потребує фахівця. Він часто зустрічав опального молодого генерала, чию енергію йому випало оцінити при облозі Тулона. І нині звернувся до Асамблеї з проханням дати йому помічником Бонапарта. У цю мить Конвент настільки переляканий, що готовий на що завгодно. «Бонапарт? – питають солдати. – А хто це?» Викликають подив неохайність його туалету, довге спадне волосся, але особливо – його активність. «Здавалося, він був одразу всюди, – засвідчує Тьєбо у своїх «Мемуарах». – Дієвість його наказів усіх уражала і від захвату призвела до довіри».
У розпорядженні Конвенту було 8000 людей; лави заколотників налічували 30000, але були поділені надвоє Сеною, тоді як Бонапарт посідав центральну, легко оборонну позицію. У Саблонському таборі, у районі Неї, були гармати. Аби заволодіти ними, повсталі скерували туди батальйон. Але Бонапарт їх випередив і доручив молодому командирові ескадрону на ім’я Мюрат доправити їх за допомогою 300 коней. Щойно в нього з’явилася артилерія, він розпочав запеклий обстріл заколотників на сходах церкви Святого Роха. Триста або чотириста людей було вбито. Кривава бійня остудила запал решти. Здобувши також перемогу на площі Каррузель і на Королівському мості, Бонапарт відбив штурм і врятував Конвент. З політичних міркувань? Звичайно, ні. Якби повсталі довірили йому командування, він би «пошматував представників». Він просто скористався з нагоди проявити себе. Віднині він стає «генералом Вандем’єром», славетним швидкістю реакції на події. Баррас утверджує його в рангу і доручає йому командування внутрішньою армією. Нарешті він твердо сидить у сідлі.
Тепер він має намір командувати армією по-справжньому. Вуличні бої, обов’язки префекта поліції – не його справа. І генерал Бонапарт зав’язує з Карно, – членом Директорії, уповноваженим у воєнних справах, якого часто бачить на службі, – розмову про Італію. Звідти приходять неблискучі новини. Та й Директорії, яка тільки-но взяла на себе серйозну відповідальність, анексувавши Бельгію і залишивши у своєму тилу Англію, вельми потрібні перемоги. «Якби я був там, – сказав Бонапарт, – австрійців невдовзі було б розбито». «Ви поїдете туди», – відповів Карно, який знав ціну молодому генералові. Прекрасна мрія – стати головнокомандувачем Італійської армії у двадцятишестирічному віці.
Мрія, дуже скоро втілена в життя. Баррас теж прихильний до «маленького капітана». Їх об’єднують не лише Тулон і Вандем’єр; ще є Жозефіна де Боґарне. Креолка, вишукана і доступна, «гірша за вродливу» (Бенвіль), удова генерала де Боґарне, гільйотинованого за Терору. Вона має тридцять два роки й двоє дітей – Гортензію та Ежена. Пізніше Наполеон оповідав, що Ежен якось прийшов до нього спитати дозволу залишити в себе батькову шпагу, зустрів добрий прийом і почав вихваляти аристократичні манери генерала Бонапарта, після чого Жозефіна схотіла подякувати модному героєві. А насправді він, напевно, неодноразово зустрічав її в будинку Барраса, чиєю коханкою вона була.
Він одразу став своєю людиною в будиночку Жозефіни на вулиці Шантерен і закохався в неї нестямно. Досі жінки не балували його. А Жозефіна знала світ, чудово розумілася на чуттєвій стороні життя і, не маючи грошей, водила цінні знайомства. Баррас порадив молодому генералові одружитися з нею. Вона приховувала свій вік? Була на шість років старша за нього? Ну то й що? Вона принесла йому відразу і Старий Режим (як мадам де Берні Бальзакові), і корисні зв’язки в новому; вона йому надала поважності. Шлюбна церемонія відбулася, і весільним подарунком Барраса стало призначення Бонапарта головнокомандувачем Італійської армії.
Це було те, чого давно прагнув Бонапарт, але завдання стояло перед ним нелегке. Коли 27 березня 1796 року новий головнокомандувач прибув до Ніцци, чинна армія налічувала трохи менше за 40000 людей. Вороги – австрійці й п’ємонтці – мали 80000. Французькі солдати жили в немислимих злиднях; бракувало взуття й одягу. Продовольства не довозили. Солдати стріляли з рушниць заради честі, але не просувалися вперед ані на крок. Прибуття нового головнокомандувача «вчинило достеменну революцію у звичаях» (Стендаль). Генерали – Массена, Ожено, Бертьє – були старші за нього і розлютилися через те, що над ними поставили жовторотого юнака без усілякого досвіду. Звикнувши до республіканського панібратства, вони збиралися поводитися з новим головнокомандувачем виклично, тим більше, що зовнішні дані говорили не на його користь: малий зріст, погано пострижене волосся, «надто недбало зав’язаний» трикольоровий пояс (Тьєбо), корсиканський акцент.
З перших же зустрічей він змусив підкорятися собі. Манера поводитися, погляд, голос – усе тримало «старих вояків» на відстані. З генералами він був суворий і некомунікабельний; солдатам швидко зумів повернути надію. «Солдати, ви босі й голодні. Я хочу відвести вас у найродючіші у світі долини. Багаті провінції, великі міста будуть підвладні вам. Ви здобудете там честь, славу і статки». Це була заява в античному дусі, гідна читача Плутарха і Тита Лівія. Але, аби не втратити обличчя, належало виконати обіцянку. Чи мав він план кампанії? У кабінетах Карно такий план опрацювали, і попервах Бонапарт його дотримувався.
Треба нагадати, що він майже не мав досвіду командування великими з’єднаннями. Але дуже скоро він навчиться і почне імпровізувати. Йому допомагають багато рис характеру. По-перше, він не соромиться вчитись публічно. Його розмова – це потік наполегливих і послідовних запитань. Менш упевнений у собі командир побоявся б виказувати своє невігластво. Але не він. Він переконаний, що дуже скоро знатиме більше за тих, кого запитує; його мозок уловлює і відсортовує. Окрім того, Наполеон має солідний запас знань; він багато читав; в Італії, країні складній, він легко орієнтується завдяки вивченню географії та історії. Він знайомий з цими королівствами, з цим Папським регіоном; він і сам італієць за способом мислення. Урешті, він дивовижно тямить у політиці та вміє добути користь із будь-якої перемоги, будь-якого вдалого збігу обставин.
З перших же тижнів він дотримується Ґіберових засад: досягти переваги на певній ділянці й атакувати в цьому пункті. Це дозволило йому здобути кілька перемог над ворожими арміями, відкрити дорогу на П’ємонт і підписати перемир’я з королем Вітторіо-Амадео [3]. Хто дав молодому генералові право виступати на перемовинах від імені Франції? Ніхто. Але у Франції він має справу зі слабким урядом, який потребує грошей і успіху; невдовзі він відправить до Парижа жмутки стягів, захоплених у ворога, вози з мільйонами й чудові твори мистецтва. Який уряд відмовиться од таких дарів? Проте комісар, якого Директорія приставила до Бонапарта, – це Салічетті, чиї слабкості він знає і використовує. Одночасно з великою стратегією він прилучається до великої політики.
Австрійськими військами командує генерал старого гарту – Больє. Але як протистояти несамовитому молодому корсиканцеві, котрий не дотримується класичних засад ведення війни, іде на неймовірний ризик, опиняється водночас усюди? Гірська місцевість, долини й ущелини дозволяли діяти раптово і сприяли генієві Бонапарта. Перемога під Лоді 10 травня дала йому повну довіру армії. Він особисто брав участь у бою й ішов на штурм. Того дня перед ним уперше замаячила його велика доля. Пізніше Наполеон скаже Лас Казові, що після Тулона і Вандем’єра він був далекий від того, аби вважати себе видатною людиною, і лише після Лоді усвідомив, що може дозволити собі будь-які амбіції. І ще в розмові з Ґурґо: «Світ біг піді мною так, наче я летів повітрям».
Він став паном багатої Ломбардії, Мілана. Інші італійські держави просили перемовин. Щодо армії, то ніхто ліпше за Стендаля не описав захвату і радощів цих юних офіцерів, які нерідко мали одну пару черевиків і одні штани на трьох і раптово потрапили в палаци до прекрасних і палких жінок. Частина італійської шляхти бойкотувала республіканську армію, але більшість італійців раділи визволенню з австрійського панування. Бонапарт уміло домігся прихильності духівництва. Один із його італійських родичів був старим каноніком, і він його відвідав. Можливо, Директорія це осуджувала? Але що вона могла зробити з таким переможцем? Коли Бонапартові запропонували розділити армію з Келлерманом, він пригрозив подати у відставку. «Або я сам, або без мене». Це було сказано тактовніше, але сенс ультиматуму виходив ясний.
Тепер він був потрібний більше, аніж будь-коли. Аби зберегти бодай якусь владу, дискредитований уряд мусив домогтися слави, утримати Бельгію та якомога зайняти лівий берег Райну. Це залежало від Австрії. Аби переконати її сісти до столу перемовин, треба було утвердитися в Італії й одного чудового дня запропонувати австрійцям обмін: Північна Італія за повернення Франції до природних кордонів. Саме цього прагне досягти Бонапарт. В Італії він має власний план: заснувати там дві республіки під своїм протекторатом і віддати Венецію як компенсацію Австрії. Але супротивник поки не йде на перемовини. Австрійці виставляють супроти французів своїх найліпших генералів: Вюрмзера й Альвінці. Бонапарт запекло б’ється.
Тим запекліше, що ревнує і страждає як чоловік. Жозефіна, якій він пише палкі, сповнені бажання листи, «надзвичайно запальні любовні листи, у яких ідеться про самі лише поцілунки» (Меріме), зраджує йому, як повідомили, з певним п. Шарлем. «Йому завдячували скаженим ритмом італійської кампанії» (Максиміліан Вокс). Ці листи прекрасні, попри неймовірну орфографію. «Я незадоволений. Твій останній лист холодний, наче дружба. Я не знайшов у ньому вогню, який горить у твоїх очах». «Хіба ти не знаєш, що без тебе, без твого серця, без твого кохання немає твоєму чоловікові ані щастя, ані життя». «Удалині від тебе ночі довгі, безбарвні й сумні. Поруч тебе шкодую, що ніч не триває постійно». Жорстока Жозефіна сміється; вона не розуміє, що вийшла заміж за найбільшу людину свого часу.
І врешті наважившись приїхати до нього, вона потрапляє в ту мить, коли Вюрмсер підводить нову австрійську армію, а Італія, вагаючись, готова повстати у випадку поразки французів. Небезпека велика, але Бонапарт робить дива одне за одним. Вюрмсер мусить боронитися в Мантуї. Альвінці, який прийшов йому на допомогу, теж розбито, і знаменитий перехід через Аркольський міст лишається зафіксованим на чудовій картині: стрункий генерал із героїчним обличчям стрясає трикольоровим стягом. Тьєбо стверджує, що все було менш романтично, але збереглася легенда у віках.
Жозефіна виходила заміж за Кота в чоботях, який викрашався випадковою славою везучого вояка; в Італії вона знаходить володаря. Міо де Меліто, дипломатичний представник Директорії в Тоскані, зробивши йому візит у замку Момбелло неподалік Мілана, виявляє там справжнісінький двір. Строгий протокол визначає аудієнції та офіційні трапези. Усюди юрмляться французькі генерали, італійські вельможі, постачальники. А тимчасом генерал Бонапарт веде бесіди, ухвалює рішення, віддає накази, загалом панує, наче все життя лише те й робив, що урядував державою.
«Те, що я вчинив тут, ще дрібниця, – каже він Міо. – Це тільки початок моєї кар’єри. Ви гадаєте, я досяг тріумфу в Італії, аби звеличити адвокатів Директорії, Карно і Барраса?» Міо виснував, що ніколи ще не бачив людини, «настільки далекої від республіканських ідей і форм».
Директорія знає про ці настрої, не довіряє йому, посилає генерала Кларка спостерігати за ним і в потрібний момент домовитися з Австрією. Бонапарт не поспішає вести перемовин; це означатиме кінець його фактично самодержавному урядуванню в Італії. До того ж, він переконаний, що паризькі ідеологи нічого не тямлять в італійських справах і керуються революційними принципами. Він теж колись був якобінцем. І знову готовий ним стати, якщо потребуватимуть обставини. Але поки Італія є Італія; тут сильне духівництво і треба зважати на Папу. А втім, і французька армія є французькою армією, і заснована вона на санкюлотизмі. І на неї теж потрібно зважати. Він мало значення надає доктринам і обирає собі роль реального примирителя.
У січні 1797-го Альвінці розбито під Ріволі, Вюрмзер капітулює. Чи це означає повну перемогу? Наразі ні. В Австрії залишався один сильний генерал: ерцгерцог Карл. Але витримати натиск Бонапарта йому теж не до снаги. Він відступає, залишаючи відкритою дорогу на Відень. Якби французькі війська, які стояли на Райні, пішли в наступ, була б можлива австрійська кампанія. Але райнська армія не зрушила з місця. Італія має ненадійні тили. Надійшов час поставити крапку. У квітні Бонапарт підписує в Леобені попередні мирні угоди. Навіщо йому мир, якщо славу і могуття приносить війна? Адже у Франції готуються вибори, і вони неодмінно приведуть до влади отих самих правих, яких він розгромив на сходах церкви Святого Роха, а праві хочуть миру. Давши його, він примириться з ними, а тимчасом гучні перемоги забезпечать йому підтримку патріотично налаштованих лівих. Молодий генерал вже міркує як хитрий і досвідчений політик.
Леобенські угоди – це ще не остаточний мир. Чи потрібно його укладати? «Я хотів би покинути Італійську армію лише в тому випадку, якщо зможу відігравати у Франції приблизно таку саму роль, як тут, а такий момент іще не надійшов»… Таку саму роль? Себто цілковито взяти у свої руки важелі урядування, – а Директорія сподівається йому в цьому завадити. Бонапарт вичікує, куди схиляться шальки терезів у Франції. Якщо роялісти переможуть, можливо, він муситиме втрутитися, адже перспектива реставрації монархії зовсім не приваблює його. І коли праві дійсно перемагають, він посилає Ожеро на допомогу трьом лівим членам Директорії. Грубий, не дуже розумний Ожеро за кілька годин розправляється з новою реакційною більшістю. 18 фрюктидора відбувся насильницький переворот, супроводжуваний арештами й засланнями. Бонапарт розсудливо утримався від прямої участі в подіях; шлейф непопулярності залишився Ожеро. Пізніше, коли «надійде момент», це допоможе Наполеонові здобути одностайну підтримку виборців.
А наразі Бонапарт веде перемовини, не зважаючи на думку Директорії, котра, діючи наосліп після фрюктидора, нині хоче встановити республіку у Відні. Вороже ставлячись до цих шалених ідей, він знаходить спільну мову з міністром іноземних справ Талейраном, який теж має чуття можливого. Кампоформійський мирний договір, продиктований Бонапартом, буде цілком розважливим. Австрійський імператор відмовляється од Бельгії; розв’язання питання лівого берега Райну відкладається. Франція отримає його за умови згоди німецьких держав. Усе б було просто чудово, якби цей мир підписала Англія. Але було зовсім не так. Англія принципово виступає проти занадто сильної держави на континенті.
Чи піде Бонапарт, окрилений цим переможним миром, на те, аби повалити Директорію, спираючись на свою армію? Він відчуває, що це б було вкрай необережно. Армія залишається республіканською; він не впевнений, що вона підтримає його. Плід іще не достиг. Члени Директорії бояться Бонапарта і думають, як би використати його в іншому місці. Йому можна доручити командування загарбницькою армією в Англії. Тільки такої армії не існує. Обтяжливого переможця посилають на конгрес до Раштатта, де йому доручено переконати представників Німецької імперії покинути лівий берег Райну. Потім, бачачи, що місію виконано успішно, його прикликають до Парижа.
Він не був у столиці двадцять один місяць. І за двадцять один місяць нікому не знана людина перетворилася на національного героя. Він потроху починає прилаштовувати родичів. Жозеф нині комісар республіки в Пармі; Люсьєн – військовий комісар; Луї був ад’ютантом брата в Італії. Мадам Летиція мешкає з дочками в Парижі. Злі язики стверджують, що Наполеонові поталанило. Але він не вірить у талан; він вірить у свою зорю, а це зовсім інша річ. Зоря-бо – це і вміння використовувати обставини, і одна з ознак геніальності.

Герой у резерві
У цю мить він хоче для всіх лишитися загадкою; Париж прийняв його надто добре. Вулицю Шантерен, де розташований його будинок, перейменовано на вулицю Перемоги. Він знає, що така популярність викликає занепокоєння членів Директорії. І поводиться наголошено скромно і смиренно. Замість франтувати в мундирі, він охоче з’являється у цивільному. Обраний членом Інституту (науковий відділ), він убирається на церемоніях в академічні шати. В Італії зближується з Монжем, математиком, творцем описової геометрії. У Парижі оточує себе вченими, серед них Лаплас, Бертолле. Для Наполеона, котрий завжди цікавився всім, спілкування з цими фахівцями надзвичайно цінне, а на уряд Директорії воно діє заспокійливо. Змови народжуються не серед учених. Він рішуче усувається од влади; нічого не просить; намагається не компрометувати себе. Він знає, що його сила у становищі героя в резерві, поза партіями й над партіями. А втім, йому це дається нелегко; роялізм, якобінство – він не поділяє всіх цих французьких пристрастей, він знає, що всіляка політична ініціатива з його боку буде передчасною.
Одначе треба щось робити. «У Парижі все забувається; якщо залишуся без діла, я пропав». Директорія теж схильна чимось його зайняти; уряд уважає його славу «недоречною». Адже він отримав призначення головнокомандувачем Англійської армії. То чому ж він іще не в Англії? Тому що проєкт видається йому химерним. Франція не має достатньо сильного флоту, аби прикрити просування армії, яка сама наразі – усього лише мрія. Ґош витратив цілий рік на підготовку ірландської експедиції, і в результаті вона не відбулася; Бонапарт за три тижні знищив англійський проєкт. Що ж бо тоді? Директорія прийняла до розгляду кілька планів, як атакувати англійців на іншому фронті. Чи, наприклад, не можна, заволодівши Єгиптом і діставшись Персії, відрізати їм дорогу в Індію? Це давня мрія французької дипломатії; виношував її Шуазель, потім Талейран. Та й Бонапартові давно не давали спокою мрії про Схід. Він ділився ними з Жуно ще в ті злощасні часи, коли, неприкаяні й нікому не потрібні, вони блукали паризькими бруківками. Хіба не думав він тоді завербуватися до турецької армії? То набагато ліпше завоювати Схід на чолі французької армії!
Ця затія була непростою. Флот Нельсона верховодив на Середземному морі, а до Єгипту належало переправити принаймні сорок тисяч людей. Як? Проте Директорія прислухалася до цих фантастичних планів. Аби віддалити занадто популярного генерала? Однієї цієї причини було б недостатньо. Генерал загалом поводився спокійно, та й невдоволення у Франції вже не викликало особливих побоювань. Але ж Революція здійснила стільки всього надзвичайного, завоювала стільки країн, перемогла стільки армій, що могла дозволити собі найграндіозніші ілюзії. Сам Бонапарт вірив у цей химерний проєкт і говорив з Мюнжем про те, яких велетенських успіхів могла досягти така людина, як він, там, на Сході, з його багатством та історією. Генерал і міністри дійшли згоди: саме в Єгипті треба змусити Англію змиритися з новою Європою.
Але належало висадитися в Єгипті, а адмірал Брюе не приховував: якщо французький флот, обтяжений конвоєм, зустрінеться з Нельсоном, то його, без сумніву, знищать. Ризик був колосальний; Бонапарт пішов на нього. Цей чоловік, який часто виявляв обережність і розсудливість, вірив, що його доля вимагає зробити певні кроки. 19 травня 1798 року він вийшов у море на кораблі «Ор’ян». У ті часи способи виявлення ворожого флоту були вкрай недосконалі. Брюе не знав, де перебуває Нельсон; Нельсонові було невідомо про плани Брюе. Дорогою він захопив Мальту, потім узяв курс на Олександрію. На борту корабля Бонапарт бесідував з ученими про хімію та про релігію, слухав музику і дивився в море, визираючи Нельсона. Англієць пройшов повз французький флот уночі на відстані чотирьох або п’яти миль і, не помітивши, вирушив чатувати на нього в Сирії. А якби він зустрів його, Наполеон укупі зі своєю армією, своєю зорею і п’ятнадцятьма роками історії пішов би на дно.
Висадження відбулося успішно. Мамелюків – турецько-єгипетську міліцію, що панувала в країні, – було розбито, і Наполеон, як і в Італії, зайнявся організацією. Він привіз із собою юристів, адміністраторів, натуралістів, художників – загалом усіх, хто міг би забезпечити підвалини цивілізації, і заснував її. Він створив сучасний Єгипет, постаравшись надати йому французького колориту при повній повазі до ісламу. Якби треба було, він сам би став мусульманином. Залишаючись у душі католиком, він ставився до релігії не з більшим фанатизмом, аніж до політики. Він наказує дотримуватися мусульманських свят; звертається до пашів у стилі, який сам уважає східним. «Він сам розігрує перед собою уривки з репертуару, де мосьє Журден сусідить із „Задіґом” [4] і „Перськими листами” [5]» (Максиміліан Вокс). Для мамелюків він Бунабердіс Бей. Усе це могло стати жалюгідним маскарадом. «Сорок сторіч», які дивляться на солдатів із висоти пірамід, нагадують нам мосьє Перрішона [6]. Усе рятує його почуття величі й разюча практичність починань. «Єгипет у його кар’єрі – це „Атала” [7] в кар’єрі Шатобріана» (Бенвіль). Слушно, причому Шатобріан був би неповним без «Атали».
1 серпня Нельсон нарешті виявив флот Брюе на рейді Абукіра і знищив його. Сам Брюе загинув на «Ор’яні», кораблі, який привіз Бонапарта. Непоправна катастрофа. Англія стає абсолютною володаркою морів; армію відтято од Франції. Дивно, але Бонапарт, здається, навіть не наляканий цим. Якщо доведеться залишитись у Єгипті, значить, він залишиться в Єгипті й пануватиме там, як недавно в Італії. Армія забезпечить себе в цій країні всім необхідним. Хіба він не має при собі вчених? Наступного дня після Абукіра він закладає Єгипетський Інститут. Бур’єну він каже: «Скільки часу ми проведемо в Єгипті? Кілька місяців чи шість років… Маємо всього двадцять дев’ять, а матимемо тридцять п’ять. Якщо все мине добре, мені вистачить шести років, аби дістатися Індії».
Він раз по раз у ролі – грає то Пірра, то Пікрохоля [8]. Виношує один план за другим. Турки наступають у Сирії, аби прогнати його з Єгипту? Чудово! Він виступить їм назустріч, підніме християн у Лівані, піде на Константинополь, а звідти – на Відень і візьме Європу з тилу або ж вирушить завойовувати Індію. Усе це занадто глобальне, аби мати реальні шанси на успіх. Він перемагає турків, але зупинений на підступах до Сен-Жан-д’Акра, який боронять його колишній товариш по Брієннській школі емігрант Феліппо й англієць Сідней Сміт. Укріплення надійні, а Бонапарт не має важкої артилерії. Охоплений шалом, у перебігу цієї кампанії він діє жорстоко. В Італії він поводився вельми гуманно (хоча й там без докорів сумління проводив розстріли з міркувань безпеки), а тут, повертаючись із-під Сен-Жан-д’Акра, він наказує підпалити врожай і вбити бранців, яких не може повезти з собою. Згадаймо, він хвалив Лувуа за підпал Палатинату. «Державний діяч не має права бути сентиментальним».
На додачу до всього чоловік, як ніколи, страждає від ревнощів. Він більше не може сумніватися в невірності Жозефіни, як і в тому, що увесь світ обізнаний про його нещастя. Англійці перехопили його смішні листи й опублікували їх, наприклад листа Наполеона до брата Жозефа (де чимало огріхів супроти орфографії). «Маю багато домашніх прикрощів, адже пелена повністю спала. Один ти залишився в мене на землі, і твоя дружба мені надзвичайно дорога. Аби зненавидіти людство, мені лишилося тільки втратити тебе, пережити твою зраду». Він просить Жозефа знайти йому після повернення якесь село, де він міг би себе поховати, оскільки людський рід йому надокучив. «Потребую самоти й відлюдності, велич наганяє нудьгу на мене, почуття висохли, слава набила оскому, у 29 років я вичерпав усе». Оссіан і Вертер перемежовуються в ньому з Цезарем і Макіавеллі.
У липні 1799 року йому набридає східна мрія. Великі сподівання зруйнувалися. Він зумів зробити кілька благородних жестів (відвідання хворих на чуму в Яффі), які прикрасили його легенду; він урядував, будував, але не на рівні свого розуму і своїх амбіцій. Йому потрібна Франція. Але про неї він мало знає. Усі листи перехоплюють англійці, а до нього доходять лише газетні листки, які відібрав ворог. Новини, що він отримує, здаються дуже поганими. Італію втрачено; ворог наступає на Райні; є загроза вторгнення. Напевне він потрібен. Узагалі-то, Директорія відкликала його, але наказу він не отримав. Вирішує повернутися, прислухаючись до інтуїції. Одначе тут виникають проблеми: рішення покинути армію буде непопулярним серед солдатів; і чи зможе Клебер, якому він довірить командування, утримати Єгипет? Та й чи зуміє сам Бонапарт проскочити повз англійські судна, які патрулюють Середземне море? То й що? Він уже стільки разів випробовував долю, ідучи на розважливо прорахований ризик. І знову фрегатові вдається пройти. Ось він уже на рейді в Аяччо, який бачить востаннє (жовтень 1799-го). Там він довідується, що Массена і Брюн своїми перемогами над росіянами, англійцями й голландцями запобігли небезпеці вторгнення. Потреба рятівника перестала бути нагальною. Чи йому ще сприяє талан? Дуже скоро Доля відповість «так».
Знову піднявши вітрила, він причалює у Фрежусі, де вражений теплотою народного прийому. Брат Жозеф, виїхавши назустріч, упроваджує його в курс справи. Переважна частина країни й далі ставиться до Директорії вороже. Ніхто вже не вірить у цей режим; якщо хтось і підтримує його, то з міркувань зиску. Молода республіка, за словами Тена, потерпає на «старече виснаження. Ніхто не чинить зусиль, аби її повалити, але вона, схоже, більше не має сил триматися на ногах». Абат Сієс, недавно повернувшись із Берліна, обраний членом Директорії, і тепер, коли довіру до Барраса підірвано, на ньому тримається вся будівля. Сієс, якого вважали великим фахівцем із конституцій, виникає в останньому акті національної трагедії як deus ex machinа, божество, що забезпечує розв’язку. Абат ясно бачить, що опертися можна тільки на армію. «Мені потрібна шпага, – шепоче Сієс, – хто візьме її у свої руки?» Ґош і Жубер загинули. Залишається Бонапарт, не такий надійний, не такий щиросердний, зате блискучіший.
Поки генерал їде до Парижа, усе на його шляху засвідчує, що Франція бажає нового вождя. Навіщо? Цього сама вона добре не знає. Більшість не хоче ані повернення терору, ані реставрації Бурбонів. З цього Сієс висновує, що необхідне зусилля виконавчої влади, а оскільки Республіка одночасно веде війну, то бажано, аби лідер був військовим. Сієс не довіряє Бонапартові, але залишається без вибору. Жоден інший генерал не має такого розуму, такої об’єктивності й такої популярності. Звісно, уряд не може схвалювати, що він без наказу покинув свою армію, але Директорія не насмілюється відкрито його осуджувати. Жозефіна й далі має чудові стосунки з Баррасом і з владою. І генерал, спочатку не бажаючи бачити зрадницю, усе-таки примиряється з дружиною, чи то під упливом нездоланного напливу почуттів, чи з розрахунку – аби забезпечити собі підтримку вправної й добре проінформованої дружини. Від моменту повернення до Парижа, не бажаючи скомпрометувати себе і ставати на чийсь бік, він не припускається жодної помилки. Сієс, Фуше і Талейран, «тріо священників», погоджуються в тому, що державний переворот необхідний. Аби він пройшов успішно, їм потрібний Бонапарт, якого, виходячи з державних інтересів, належало б розстріляти за самовільний відхід із поста. Але державні інтереси – річ слухняна, їх можна і притиснути.
Після перших розмов з Жозефом генерал вирішив, що розіграти партію буде нескладно. Але це було не так. Три члени Директорії з п’яти (Ґоє, Мулен, Баррас) не дають своєї згоди. Лише Сієс і Роже Дюко знають про проєкт і схвалюють його. Якобінці з Ради будуть різко ворожі. Та й армія ненадійна; вона залишається республіканською, революційною і цілком може відмовитися брати участь у насильницькому перевороті. Бонапарт волів би прийти до влади не через багнети. Якби справу можна було здійснити легально, він би впевненіше дивився в майбутнє. Отож абат шукає шаблю, а вояк шукає чесноти або принаймні її видимості. Щоправда, Люсьєн Бонапарт, голова Ради П’ятиста, може допомогти, і в Раді Старійшин Сієс має могутніх спільників; правда і те, що Баррас, скомпрометований за всіма статтями, не є небезпечним, а Ґоє, закоханий у Жозефіну, плекає солодкі ілюзії, котрі хитра креолка всіляко підтримує. Хай там як, діяти треба швидко; інакше про план, і так вже відомий надто багатьом людям, поповзуть чутки.
Сієс, як того хотів Бонапарт, спробував провести операцію легальним шляхом. Ніхто ліпше за нього не вмів дотримуватися закону, порушуючи його. Ось який був план. На світанку 18 брюмера скличуть Раду Старійшин, а опозицію скликати забудуть. Старійшини, довідавшись, що Раді загрожує небезпечна змова, ухвалять рішення перевести П’ятсот до Сен-Клу, під охорону збройних підрозділів, якими командує Бонапарт. Там їм буде запропоновано нову конституцію, яку Рада, відсічена од Парижа й оточена солдатами, муситиме ухвалити. І тоді влада перейде до трьох консулів: Бонапарта, Сієса і Роже Дюко.
Перша фаза операції пройшла за планом, хоча Бонапарт у Раді Старійшин говорив забагато і вельми погано. У Раді П’ятисот Люсьєн, зачитавши декрет, закрив засідання. «Поговоримо завтра у Сен-Клу», – мовив він. Звісно, багато представників захвилювалися. Вони здогадувалися про наслідки, такі для них небезпечні. Сієс волів би арештувати налаштованих особливо вороже. Бонапарт цьому спротивився. Він думав: якщо операція матиме вигляд насильницького перевороту, будь-який інший генерал невдовзі зможе повторити його і повалити абсолютно незаконний уряд. Одначе 19 брюмера в Сен-Клу все-таки довелося застосувати силу, оскільки пристрасті розпалилися. Від самого початку засідання Ради П’ятисот пролунали несамовиті протести якобінців. Сієсові друзі втратили ґрунт під ногами. Попередні дні Бонапарт провів у оточенні колег по Інституту; побував у салоні мадам Гельвецій. Він би хотів, аби його висування мало вигляд природного тріумфу розуму. Коли йому доповіли, що дебати повертаються погано, він вирішив особисто прибути на збори, сподіваючись, що сама його присутність подіє на «адвокатів» застрашливо.
У Старійшин його прийняли добре, хоча плутана мова оратора подіяла на його прихильників гнітюче. У Раді П’ятисот його на порозі зустріли вибухом обурення. Якобінська ліва сторона кричала: «Поза законом!» Сміливий на бойовищі, Бонапарт ненавидів бійки. Він був нездатний протистояти вороже налаштованому зібранню, його штовхали, він розгубився, майже зомлів. Гренадери мусили винести його з зали. Прийшовши до тями, він скочив у сідло і сказав солдатам, що його хотіли вбити. Гренадери, які поважали і представників у формі, і свого генерала, не знали, чи то підкоритися, чи арештувати його. Урятував становище Люсьєн. Як голова Ради П’ятисот він мав право вдатися до допомоги військ супроти будь-якого депутата, котрий завадив перебігу засідання. Він використав це право. Під барабанний бій Йоахім Мюрат увів у будівлю гренадерів і наказав очистити залу. Державний переворот удався. Зібравши кількох депутатів з числа тих, які розбіглися коридорами, Люсьєн змусив їх ухвалити постанову, за якою на зміну директорам, котрі пішли у відставку, призначалися три консули: Бонапарт, Сієс і Роже Дюко. Публіка розчула тільки одне ім’я. Легальності нового уряду ніхто не заперечував. Францію не було взято силою – вона сама здалася.

Перший консул
Наступного дня Бонапарт перетнув Париж в екіпажі, прямуючи до Люксембурзького палацу. Був декадій, неробочий день, теплий і дощовий. Офіційні оголошення на мурах повідомляли про зміну режиму. Робочі передмістя не думали підніматися на захист якобінців. Місто мовби розслабилося, віддалося загальним веселощам. Увечері в театрах усе, що могло видатися доброзичливим натяком на велику подію, зустрічали оплесками. На вулицях смолоскипні ходи супроводжували оповісників, які проголошували Консульство. Звучали труби, били барабани. Перехожі обіймалися, кричачи: «Геть тиранів! Мир!» Усі вважали, що непереможний генерал, який повернувся до них із загадкового Сходу, тріумфуватиме над Європою без бою. Кондитери продавали у своїх крамницях цукрових Бонапартів з написом: «Франція завдячує йому перемогою; а завдячить миром».
Маси висловлювали схвалення. По суті, вони вимагали всередині країни зберегти завоювання Революції, себто скасувати феодальні права і закріпити власність на націоналізовані цінності, а в зовнішній політиці – природних кордонів і миру. Розбагатілі вбивці короля хотіли гарантій безкарності, а тимчасом багато емігрантів прагнули повернутися на батьківщину. Задовольнити всі побажання було нелегко. Належало зважати на набувачів, власників, якобінців і навіть на Інститут, який мав моральний вплив. 21 брюмера генерал пішов засідати в Академії наук укупі з побратимами. У Люксембурзькому палаці він ходив у цивільному – носив широкий зеленуватий сюртук, який бовтався на ньому. Так він приймав своїх майбутніх сподвижників.
Він хотів, аби Талейран і далі очолював Міністерство закордонних справ, а Фуше – поліцію; Кабаніс, член Інституту і філософ, модний у XVIII сторіччі, мав стати міністром внутрішніх справ. Генерал підкуповував їх своїм розумом, невимушеністю спілкування з дещицею зверхності, палким прагненням навчатися. Оскільки він скеровував бесіду і переважно ставив запитання, його прогалин не зауважували. «Ще ніхто не зобразив, – писав Моле, – як Бонапарт опанував усе, не встигши нічого пізнати, і як навчається всього, у міру того як усім керує… Хто описав цей перший стрімкий біг генія в незнане і нове?»
Що збирається він робити? Провадити свій корабель уперед, чутливо вловлюючи напрямок вітру і підводних течій. «Революція, – казав він, – мусить навчити нічого не планувати». Він «жив теперішнім днем». І це забезпечувало йому успіх. Франція була тяжко хвора; по п’яти роках лихоманки вона впала у прострацію. Належало перев’язати її рани й урядувати навмання. Наприкінці брюмера 1799 року Бонапарт іще не здавався першою людиною в державі. Сієс, великий жрець Революції, працював, залишаючись у тіні, над своїм головним витвором – конституцією. У глибині душі він хотів ліквідувати представницькі органи, чиї вади вже мав нагоду відчути. Не сміючи зробити цього відкрито, він заміняв вибори заснуванням списків представників, схвалених народом, з яких потім обиралися члени рад. На вершині піраміди стояв довічний Великий Виборець, який мав мешкати у Версальському палаці, призначати двох консулів і бути єдиним представником національної держави.
«Влада повинна йти згори, довіра – знизу». Законодавчий корпус ухвалював закони; Трибунат обговорював їх; консервативний Сенат діяв як верховний орган, котрий спостерігає за дотриманням конституції. Обговорення провадили на одному зібранні, голосування – на іншому. Отож, аби припинити обговорення, досить було розпустити Трибунат. Ще ніколи конституція не була більш антидемократичною. Сієс запропонував пост Великого Виборця Бонапартові, але той відмовився, воліючи залишатися поза грою, аніж стати «кабаном, поставленим на відгодівлю, чи бездіяльним королем». Тоді Сієс створює посаду Першого Консула, глави виконавчої влади, яким, природно, стає Бонапарт. Сієс і Роже Дюко зійшли зі сцени; Бонапарт, чиєю улюбленою ідеєю досягти «згуртування», себто єднання французів, обрав собі помічниками двох помірних політиків: Камбасереса, колишнього голову Комітету громадського порятунку, і Лебрена, людину Старого Режиму. Ярлики різні, але суть одна – секрет єднання.
Ця консульська республіка, де одна людина, обрана на десять років, урядує країною, призначає і відкликає посадових осіб, суддів, офіцерів, фактично була «особистою монархією». Тільки її засади й головну дійову особу затвердили зі схвалення народу. У лютому 1800 року відбувся плебісцит. З трьох мільйонів тих, хто проголосував, проти висловилися лише 1500. Щоправда, голосування було відкрите. Але й при таємному голосуванні результати були б приблизно такі самі. Французи радісно довірили свою долю людині, яка викликáла їхній захват. Вони жадали громадянського миру. А щодо колишньої революційної еліти, то вона вважала, що важелі урядування залишилися в її руках. Просто у Франції змінилася аристократія, ото й усе, думали вони. А для мас конституція зводилася до одного слова – Бонапарт.
А він? Що ж бо, він насолоджувався владою як людина, котра відчуває, що створена для її здійснення. Це сп’яніння вже було трохи знайоме йому за Італією та Єгиптом. Але достеменну хіть збуджувала в ньому Франція. Вона віддавалася більш довірливо і самозабутньо. Тут усе треба було переробляти. Заступаючи на посаду, консули заявили: «Громадяни, Конституція закріпила принципи, заради яких була розпочата; нині вона скінчена». Ще належало приборкати Вандею, примирити партії, дати повернутися емігрантам, загалом – «вигнати страх». Аби вибачити й забути минуле, Бонапарт вимагає тільки одного – вірності національному уряду. Він не хоче знати, що робили громадяни вчора; він каже їм: «Чи хочете ви бути добрими французами зі мною сьогодні й завтра? Якщо вони дадуть відповідь „так”, я покажу їм дорогу честі».
Передусім він мав упорядкувати фінанси, позаяк увечері 19 брюмера у скарбниці Директорії вже не було жодного франка. Тут виявився надзвичайний талант Бонапарта-адміністратора. До Державної Ради, яка стала в його руках могутнім робочим інструментом, він прикликав видних людей, не звертаючи уваги на їхні політичні погляди. Над ідеологами він віддає перевагу людям із практичним розумом і великою працездатністю. «На вчених і дотепників я дивлюся як на кокеток; з ними приємно бачитися, бесідувати, але не треба брати одних – за дружини, інших – у міністри». Він мудро консультується з фахівцями з фінансів, створює за їхньою порадою Французький банк і стабілізує валюту. І відразу здобуває прихильність французів – народу ощадливого, який звик тримати гроші в панчосі. А за пресою він пильно стежить; газети не повинні «стати знаряддям у руках ворогів Республіки». Він зупиняє всього тринадцять газет, які негайно будуть закриті, якщо опублікують «статі, скеровані проти соціальної згоди, народного суверенітету і слави зброї». Офіційний орган «Монітер» береться інформувати громадськість на свій лад.
Невдовзі цей народжуваний деспотизм посилюється повною централізацією адміністрації. Префекти (слово, як і консул, узяте з римської історії), супрефекти, мери – усіх призначав уряд. Париж був у особливому становищі й перебував під наглядом префекта поліції. Небезпека такої сильної й безконтрольної влади далася взнаки набагато пізніше. 1800 року помірність тирана пом’якшувала прояви тиранії. Бонапарт усе розрахував. Якщо на початку консульського урядування він оселився в Тюїльрі, то цим бажав продемонструвати наступність влади й дати зрозуміти роялістам, що не стане тимчасовим виконавцем влади на догоду Бурбонам. Йому подобається займати королівські апартаменти, але його не зраджує почуття гумору. «Що ж бо, креолочко, – каже він Жозефіні, – ви спите на ліжку своїх панів». Або своєму секретареві Бур’єну: «Бур’єне, опинитися в Тюїльрі – це ще не все; треба тут залишитися». Матері, яка докоряє йому, що він забагато працює, одповідає корсиканським висловом: «Хіба я син білої курки?» А вигук державного радника Редерера «Це так нудно, генерале», який уперше побачив його в Тюїльрі серед старих і понурих шпалер, він парирував словами: «Так – як велич». У цьому було щось від філософа – і від поета.
Він ліпше за будь-кого знає, наскільки злети його кар’єри подібні до дива і підлеглі перипетіям долі. Аби утриматися, треба подобатися французам. «Моя політика – урядувати людьми так, як хоче більшість, аби урядували нею. Саме таким чином, на мій погляд, визнається верховна влада народу». Він міг би стати католиком у Вандеї, як був готовий зробитися мусульманином у Єгипті. Як сподобатися французам? Вони, гадає він, віддають перевагу славі над свободою. Треба лише зберегти слово «Республіка» і дотримуватися видимості Революції. А тому він наказує називати себе «громадянине консуле». У палаці Тюїльрі поруч зі статуями Олександра і Цезаря він ставить Брута і Вашинґтона. Талейран допомагає йому знову прилучити до справи декотрих видатних діячів Старого Режиму. «Тільки-бо ці люди вміють служити», – говорить він. Одночасно й далі продовжує бачитися з колегами по Інституту, у ту пору вельми лівими, майже ідеологами. «Я не належу до жодних угрупувань; моє велике угрупування – це французи. Жодних змовницьких гуртків. Їх я не хочу і не стерплю». По десяти роках доносительства, боротьби, непевності, тривоги це була єдина політика, яка мала шанси на успіх.
Одначе передусім країна чекала від Першого Консула на зовнішній мир. Він обіцяв його: «Допоки я живий, у Франції буде мир. За два роки по моїй смерті вона воюватиме з усім світом». Але даремно він писав примирливі листи англійському королю й німецькому імператорові. Монархи не відповідали «узурпатору». Австрія відмовлялася поступитися Італією; Пітт не визнавав анексій, які здійснила Франція. Доводилося змиритися з перспективою «останньої війни». Бонапарт пішов на це з тяжким серцем. Однієї поразки вистачило б, аби підтяти такий молодий режим; одна перемога, котру здобув який-небудь Моро або Дезе, могла породити суперника. Отож через внутрішньополітичні міркування він щиро бажав миру. Але якщо йому відмовляли в мирі, належало його домогтися.
Навесні 1800 року Австрія поновила воєнні дії. Массена був обложений у Ґенуї. Бонапарт уважав таку політику ворога нерозсудливою. Навіть якби австрійці взяли Ґеную, куди б це привело їх? На Південь Франції? Але не там серце країни. Він сформував армію в околицях Діжона. За конституцією він не мав права командувати нею сам. Це ускладнення він оминув, офіційно призначивши командувачем Бертьє. Доручивши урядування країною Камбасересові, Наполеон подолав перевал Ґран-Сен-Бернар. Добрий привід для пропаганди. «Ми боремося з кригами, снігами, бурями й лавинами… Ми впадемо тут, наче блискавка». Потім, замість попрямувати в Ґеную, він пішов на Мілан. Там він припустився помилки, розділивши армію на три корпуси. Його війська відкинув старий австрієць Мелас, який ледве не переміг його під Маренґо. Опівдні битву було програно; його врятував прихід Дезе; після загибелі Дезе слава дісталася Першому Консулу. Він дійсно народився під щасливою зорею. Відступ Меласа віддав до його розпорядження Ломбардію. Вірний своїй політиці згуртування, він відстояв урочистий молебень у Міланському соборі.
За його відсутності в Парижі зав’язалися інтриги. Невдоволені брюмеріанці підігрівали Сієса. Баррас загравав з роялістами. Декотрі гадали: якщо Бонапарта буде вбито в Італії, треба прикликати Карно або Бернадота. Новина про Маренґо розвіяла зловісні зграї круків. Вони розсудливо потяглися до Жозефіни, охрещеної Покровителькою Перемог. Консолідовані цінні папери піднялися з 29 до 37 пунктів. Повернення до Парижа було тріумфальне. «Господь Бог зберіг нас», – кричали жінки передмість. Перемога Моро в Гогенліндені, хоча й мала кардинальне значення, не вчинила такого галасу. Фортуна має своїх улюбленців. Гайд де Невіль говорить, що Маренґо був «хрещенням особистого могуття Бонапарта». Але переможець пережив почуття розчарування. Кількох тижнів відсутності й сумніву вистачило, аби його зрадили міністри, консули, навіть брати. Його зневага до людської природи, і так чимала, зросла. «Я дуже старий серцем», – каже він. Йому йшов тридцять другий рік.
А тимчасом початок Консульства був, як і свого часу сходження на престол Генріха IV, золотим віком в історії Франції. Єдність і процвітання дедалі відновлювалися. В очах усіх Бонапарт ставав посланцем Провидіння. Природно, він прагнув, аби національне примирення йшло йому на користь. Хто ще міг сказати вбивцям короля: «Ви збережете голови й посади, але забудете про ненависть; ви дозволите католикам мирно здійснювати свої релігійні обряди»; колишнім вигнанцям: «Ви повернетеся; список емігрантів буде знищено; ви отримаєте своїх священників, але відмовитеся од помсти». Зберегти засади Революції, поновивши при цьому зв'язок із минулим, – надлюдське завдання. Гідне надлюдини. І Наполеон дійсно був надлюдиною, котра стояла над пристрастями, яких він не поділяв.
Молебень, відправлений у Мілані, точно влучив у строго визначену ціль: відібрати в Бурбонів симпатії католиків. Окрім того, він живив слабкість до католицьких церемоній і схвильовано згадував бемкання дзвонів свого дитинства. Чи був він вірянином? Ні. Він був деїстом на подобу Вольтера. «Як уплинути на звичаї? Є лише один спосіб – поновити релігію… Як досягти ладу в державі без релігії? Суспільство не може існувати без майнової нерівності, а майнова нерівність не може існувати без релігії… Потрібно, аби в цьому світі були багаті й бідні, зате у вічності все розподілиться інакше». Політична релігія. У далекому майбутньому він має намір підписати конкордат із Папою та поновити релігію у Франції. Але цій ідеї треба дати визріти; вона не до вподоби колишнім революціонерам навколо нього, а головне – армії. У цій царині також потрібно «жити теперішнім днем».
Підбадьорений такою помірністю, Луї XVIII почав сподіватися, що Бонапарт готує повернення монархії. Це була ілюзія. На примирливого листа від претендента на трон Консул відповів: «Ви не повинні бажати свого повернення до Франції; муситимете пройти по ста тисячах трупів». Розчаровані роялісти вирішили вбити його. Шуани привчили їх до тероризму. Далі пішли пістолетні постріли й пекельні машини. Бонапарт із його прагненням гуртуватися, не без упливу Жозефіни, яка мріяла про герцогський титул, спочатку не хотів вірити у підступність роялістів. Він звинуватив колишніх сподвижників Робесп’єра і вислав 150 чоловік. Потім Фуше знайшов справжніх винуватців – шуанів; але вислані республіканці так ніколи й не повернулися. «Наполеон боявся якобінців, – каже Стендаль. – Вони єдині, кого він будь-коли ненавидів».
У його оточенні багато людей хвилювалися через повторювані замахи. «Причина очевидна, – говорили вони. – Державу втілено в одній людині. Супротивники режиму гадають, що досить усунути очільника, аби повалити режим. Потрібно призначити наступника». Бонапартові не сподобалася ця ідея. «Тут мова тільки про мою смерть». Та і який наступник? Сина він не мав, і Жозефіна не могла йому дати його. Брати? Жозеф хитрий, Люсьєн жорстокий, Луї слабкий, і до того ж – чому Бонапарти? Хіба вони могли послатися на «свого батька, короля»? Смішно. Усиновити Ежена Боґарне, якого він любив, наче сина? Призначити спадкоємцем брата Луї, якого він одружив (проти волі обох) з Гортензією Боґарне? Таке рішення, приємне Жозефіні, не мало б жодного національного значення. Він волів покластися на свою зорю і невправність убивць.
Достеменною небезпекою для нього була би програна битва чи змова генералів. Надто везучий солдат мусить більше побоюватися військових, аніж якого-небудь цивільного вождя. Кожен генерал-переможець говорить собі: «Чом би не я?» Тому Перший Консул старанно дає зрозуміти своїм генералам, що може розбити їх миттєво. Він різкий з ними, навіть грубий. Генерал Дюма, який упав у немилість, помирає з горя. Зате Бонапарт заручається любов’ю армії. Він обходить біваки, смикає за вухо сміливців, носить простого сірого сюртука і маленького чорного капелюха. Прив’язаність солдатів надовго відмежує його од зрадництва командирів.
Але передусім, аби зміцнити владу, йому потрібен мир. Під Маренґо він устиг оцінити, які небезпеки може спричинити бойовище. 1801 року він підписує Люневільський мир з Австрією, надзвичайно вигідний Франції, яка зберігає Бельгію, лівий берег Райну, а ще вибудовує загороду з дружніх республік: Батавської, Гельвецької, Цизальпійської та Ліґурійської. На Райні створюються чотири нові департаменти. Залишається тільки домогтися визнання цього договору Англією. Бельгійськім делегатам Перший Консул каже: «Бельгійці такі самі французи, як нормандці, ельзасці, ланґедокці, бурґундці». Пітт має іншу думку, а ще більше він не погоджується з тим, що Бонапарт наміряється залишити собі Єгипет і Мальту. Окрім того, Перший Консул придбаває в Іспанії Луїзіану в Америці, що знову робить актуальною для англійців проблему французьких колоній, – а також загрожує закрити європейські порти для британських торговельних суден. Альянс Бонапарта з царем Павлом І немовби гарантує успіх цих грандіозних ініціатив. «Яка мені різниця, – каже цар, – хто буде королем Франції: Луї XVIII, Бонапарт чи хто-небудь інший? Головне, аби він був», – і встановлює у своєму палаці бюст Першого Консула. Він навіть обіцяє залучити Данію, Швецію і Пруссію до ліги «неприєднаних держав» для захисту свободи морів.
І раптом 23 березня 1801 року – несподівана розв’язка: убито Павла І. Бонапарт приписує злочин інтригам англійців; сам він 24 грудня дивом уникнув засідки на вулиці Сен-Нікез, проїхавши у своїй кареті на кілька секунд раніше, аніж вибухнула «пекельна машина». «Англійці схибили по мені 3 нівоза, але влучили по мені в Санкт-Петербурзі». Вони влучили в нього також у Єгипті, де французькі війська мусили капітулювати. Тимчасом обидві країни тепер зацікавлені у веденні перемовин. Англійські торговці занепокоєні відправленням французької експедиції до Санто-Домінґо, а також витратами на війну. Бонапарт, своєю чергою, знає, що Нельсон у Копенгаґені за день зумів розпустити лігу нейтральних держав. Головним козирем і далі залишалася влада над морем. Знайшли компроміс. Це був Ам’єнський договір (1802). Єгипет переходив до Туреччини, Мальта – до лицарів Ордену. Але обидва уряд пішли на це не без прихованої думки. Англійці обіцяли покинути Мальту, але не збиралися цього робити; лондонський парламент схвалював договір, покладаючись на «пильність Його Величності, аби вжити необхідних заходів, якщо державні справи матимуть сприятливіший перебіг». Бонапарт, зі свого боку, знав, що Англія не змирилася і що він до кінця життя муситиме боронити Бельгію і Райн.
А наразі він насолоджувався тріумфом. Ані за Ришельє, ані за Луї ХIV Франція не була такою великою і, на перший погляд, так добре захищеною. Французький народ вірив, що час війн добігає кінця, що розпочинається ера вічного миру, свободи торгівлі й що Бонапарт – напівбог. Нині Перший Консул почувався досить сильним, аби поновити у Франції релігійний мир. 8 квітня 1802 року конкордат (підписаний ще у січні 1801-го) було винесено на голосування, і 18 квітня, на Великдень, у соборі Паризької Богоматері відбулася урочиста служба, яка ознаменувала одночасно повернення до миру і відновлення релігії. На призьбі собору під калатання всіх дзвонів архієпископ і тридцять єпископів зустріли Першого Консула. Він приїхав у кареті з ліврейними лакеями, увесь у червоному, що відтінювало «сірчисту» блідоту його вродливого обличчя. Багато з офіцерів його оточення осуджували цей «чернечий балаган». Генерал Дельма, ділячись увечері своїми враженнями, сказав: «Там бракувало лише тих ста тисяч людей, які прийняли смерть у боротьбі за знищення всього цього». Але народ на вулицях радів: «Ми співатимемо „Алилую” по неділях!»
Після Маренґо Сенат подовжив термін повноважень Першого Консула на десять років. Одначе, що б він не казав, його мрією була корона. Як у свою пору Цезар, він не любив, коли йому про це говорили. Лафаєтт розсердив його, натякнувши на те, що одного чудового дня Папа може помазати його миром зі Священного Флакона. «Признайтеся, – сказав Лафаєтт після молебню в соборі, – адже все це для того, аби розбити скляночку?» – «Вам чихати на скляночку, – відповів Бонапарт, – і мені теж, адже нам і зсередини і ззовні важливо змусити Папу і всіх цих людей виступити проти легітимності Бурбонів». Спокуса була велика. Шепотіння в республіканській армії змусило його замислитися. Він постановив отримати не спадкове право, але довічне консульське урядування. Переважною більшістю голосів (три з половиною мільйони «так» проти восьми тисяч «ні) йому це право надали.
Більш упевнений у собі після плебісциту, він змінив конституцію, змусив «невільницький Сенат» (Стендаль) надати йому право призначати наступника і розширив свої повноваження коштом законодавчих органів. Вони змирилися. Їх лякали гренадери й заворожував геній. Ще ніколи Францією не урядувала людина, обдарована такою творчою уявою. «З моїми префектами, жандармами й священниками я зроблю все, що схочу», – казав він. Це була сливе правда. Для упорядкування фінансів він прикликав високопоставлених урядників – Ґодена, Мольєна, які поповнили його освіту в цій царині й зачудовувалися, наскільки швидко він усе схоплював. Він створив корпус фінансових службовців, який у тому ж вигляді існує донині; перетворив Французький банк на вдалу комбінацію державного і приватного банків; реформував систему правосуддя й очолив укладення Цивільного кодексу. При обговоренні статей він дивував комісію, яка складалася з видних юристів, силою здорового глузду і далекоглядністю. Наполеонівський кодекс, ухвалений надалі багатьма країнами, має відбиток його тверезого, геометричного розуму. Водночас він зміцнював Університет. В усіх ліцеях Франції бій військових барабанів сповіщав про початок навчального року. Цей дріб можна було чути ще 1900 року в ліцеях Третьої Республіки.
1802 року він заснував національний орден Почесного легіону, тим самим давши собі інструмент, який нагадував лицарські ордени в руках французьких королів. Мета – створити аристократію, постійно оновлювану за заслугами, звершеннями, видатними вчинками. «Дешева приманка», – говорили законодавці. Але дешеві приманки необхідні, аби вести за собою людей. Бонапарт уважав за потрібне зайняти громадян дрібними честолюбними думками, аби відволікти їх од великих заколотів. У Тюїльрі й Мальмезоні шпага і шовкові панчохи заступили чоботи й шаблю. Жозефіна мала фрейлін, зі справжнісіньких аристократок. Бонапартова велич ширилася. Він був президентом Цизальпійської республіки, протектором Швеції, Німецької конфедерації. У Франції відроджувалося «солодке життя». Суспільство за Консульства видавалося здоровим, у ньому був відчутний заряд бадьорості. «Геній християнства» пробуджував сентиментальність. Люди ліпше харчувалися, багато кохали. Звіти префектів оцінювали число невдоволених у провінції як один відсоток. Формулювання Першого Консула: «Ані червоних каблуків, ані червоних ковпаків», – здавалося, відповідало сподіванням французів.
Але навіть найбільші люди дії стикаються з невдачами. Факти бувають підступними на свій лад. Переважна частина експедиції, яка була послана в Санто-Домінґо під командуванням чоловіка Поліни Бонапарт генерала Леклерка і мала за кінцеву мету колонізацію Луїзіани, загинула від жовтої лихоманки. Рошамбо, який прийшов на зміну покійному Леклеркові, мусив капітулювати. Тоді Талейран продав Луїзіану Сполученим Штатам за п'ятнадцять мільйонів доларів. Це означало остаточну відмову од американських володінь. Справді, при тому, що все йшло до нової війни з Англією, боронити від британського флоту цю віддалену колонію було б неможливо. Англійці підписали Ам’єнський договір; їхні купці вимагали миру; англійські аристократи були щасливі повернутися до Парижа і знайти на Єлисейських полях не скривавлені ешафоти, а оголених богинь під серпанками. Але обидва уряди звинувачували одне одного в поганих намірах.
Бонапарт дорікав англійцям за підготовку змови з метою вбити його і за небажання піти з Мальти. Англійці дорікали Бонапартові за те, що він анексував Вале, забезпечуючи собі дорогу до Симплона, що намагався перетягнути на свій бік Німеччину і що відправив на Схід вельми підозрілу «торговельну» місію. Якщо Бонапарт не відмовлявся од Індії, як могла Англія відмовитися од Мальти? Але Перший Консул не міг залишити там англійців, не втративши обличчя. Він погрожував знищити Англію на її ж власному острові. «Англійці хочуть війни, – каже він, – але якщо вони оголять меча першими, я буду останнім, хто вкладе його в піхви». З цього моменту він почав готуватися до захоплення Англії. Сформував велику армію в Булоні й приступив до будівництва десантного флоту. Невже для нього не було нічого неможливого? На острові все це сприймали вельми флегматично. Мамки лякали англійських дітей «містером Боніпарті»; карикатуристи зображали тиранову голову на вилах: «Ну, малюку Боні, що тепер ти думаєш про Джона Булла?» (Максиміліан Вокс). Усюди англійський флот патрулював моря, перехоплював судна, вантажі. «Я не говорю, що французи не можуть прийти, – бурчав перший лорд Адміралтейства, – кажу лише, що вони не можуть прийти морем».
Це була дивна війна – без боїв, але не без злочинів. По вбивців англійці не потребували ходити далеко. Шуани, республіканці, військові – усі вороги Бонапарта були до їхнього розпорядження. Найхоробріші роялісти Жорж Кадудаль і генерал Пішеґрю прибули до Франції на англійському кораблі. Навіть Моро, переможець Гогенліндена, брав участь у змові. «Повітря було просякнуте кинджалами». Як говорили Бонапартові Талейран і Фуше, Ґеорґ, аби розпочати дії, лише чекав прибуття до Франції якогось принца з дому Бурбонів, бо не хотів приводити до влади Моро. Якого принца? Один із них мешкав неподалік французького кордону в ерцгерцогстві Баденському – то був герцог Енґієнський, Конде, мужній, молодий і вродливий. Тут розпочинається один із найбільш непринадних епізодів у житті Бонапарта: він вирішив запобігти замахові, схопивши й розстрілявши герцога Енґієнського.
Було викопано яму біля мурів Венсенського замку ще до всілякого суду. Цей політичний злочин викликав обурення багатьох французів. Шатобріан, який був тоді дипломатом, подав у відставку. Перший Консул, виправдовуючись, посилався на сумнозвісні державні інтереси. Від свого вчинку він очікував подвійного ефекту: застрахати роялістів, які прагнули його вбити, і переконати тих, хто сам пролив королівську кров, що тепер, коли злочин залічив Бонапарта до їхніх лав, зробив його «прилученим до угоди», Імперія не буде до них ворожою. Отримавши цю криваву заставу, кілька днів потому Сенат проголосував за імператорську корону. Пішеґрю наклав на себе руки у в’язниці; Кадудаля стратили. «Я прийшов, аби посадити на трон короля, – мовив він, – а посадив імператора». Як говорив про Бонапарта один посол: «Цей хлопець уміє діставати вигоду з усього».
Королівська монархія б обурила французів; а Імперія громадянам, напханим римською історією, видавалася природним продовженням Консульства, нормальним перебігом подій. Дивно лише, що Наполеон дуже хотів, аби його коронував Папа в соборі Паризької Богоматері. Цей пункт обговорювали на Державній Раді. Декотрі пропонували Марсове поле; але це означало «узалежнити себе від погоди». Під дощем церемонія мали би смішний вигляд. І до того ж «гомін черні… Парижани й не таке бачили в Опері». А щодо Папи, досить було подумати, «яке невдоволення це викличе в наших ворогах». Усвідомлюючи хиткість нетрадиційного режиму, Бонапарт «кидав якорі порятунку», аби отримати твердий ґрунт. Після прибуття Пій VII пережив шок: Жозефіна, котру належало коронувати як імператрицю, поспішила вчасно попередити його, що не була повінчана. Отже, у ніч, яка передувала коронації, у Луврі було здійснено таємний шлюб».
2 грудня 1804 року Наполеон І став імператором французів. У соборі Паризької Богоматері зібралася вся родина. Жозеф розсудливо посів місце серед державних радників. Він боявся замаху і дуже хотів урятувати потенційного наступника. Наполеон йому сказав: «Ох! Якби нас бачив батько!» Він зберігав почуття гумору і міг оцінити дорогу, яку пройшла за десять років ця нікому не знана корсиканська сім’я.
Упродовж тисячі років Папа Римський мав право власними руками класти корону на голову імператора. Наполеон розрубав цей гордіїв вузол, узявши корону з вівтаря жестом, повним гідності. Після церемонії Папа запротестував і зажадав, аби жесту не згадували в «Монітері». Вимогу було задоволено, але імператор устиг заявити про свою зверхність. У соборі Паризької Богоматері він присягнув на Євангелії охороняти свободу, рівність, власність на придбане державне майно, територіальну цілісність Республіки. Присяга забороняла йому поступатися Бельгією та райнськими департаментами. Віднині майбутнє було накреслене вогняними літерами на мурах собору.

Імперія. Тріумфальна фаза
«Кидати якорі порятунку в морську безодню…» Морською безоднею було минуле французького народу. Він прагнув дістатися самих глибин. А тому завів у себе двір, церемоніал, шляхту. Від 1804 року він почав створювати маршалів Імперії, пізніше – шляхту Імперії. З’явилися принци: Бертьє став принцом де Нешале; Талейран – принцом де Беневан; і герцоги: Фуше – герцог Отрантський; Даву – герцог Ауерштадтський, пізніше – принц Екмюльський; Ланн – герцог де Монтебелло; Лебрен – герцог де Плезанс тощо. За вісім років він створив 4 принців, 30 герцогів, 388 графів і 1090 баронів. Жозефіна і принцеси, сестри імператора, мали фрейлін і камерфрау. Сеґюр навчав старих придворних манер чоловіків, мадам Кампан – жінок. Коронована Революція старалася щосили зв’язати урвані нитки традицій.
Приголомшливий успіх цієї імпровізації гідний захвату. Імперська шляхта пережила імператора; орден Почесного легіону шанований донині. Під опікою Наполеона процвітав стиль ампір, так само пройнятий духом його особистості, як стиль Луї XIV – духом особистості Короля-Сонця. Але ще більш гідне похвали те, що він так і не повірив до кінця в цю чарівну казку. У ньому назавжди збереглося «щось від молодшого лейтенанта з Корсики, від якобінця і від Макіавеллі». Він жартував, наче революціонер: «Трон – це всього лише дошка, оббита оксамитом». І якщо він зобов’язав своїх маршалів прибути до двору у фраку й коротких брюках, то лише тому, що, з політичних міркувань, боявся надто грубої й безцеремонної армії. Одначе врешті вірив він лише в силу. «Урядувати можна тільки шпорами й чоботами». Саме тому він був єдиною людиною, яка носила військову форму в палацових залах. Короткі брюки й шовкові панчохи прищеплюють манери. Фрак породжує придворних.
Жінки, які погубили стількох монархів, мали на нього небагато впливу. Їх не бракувало, декотрі були вельми вродливі, як-от мадемуазель Жорж, – адже варто було йому лише пальцем поманити, і вони опинялися в його ліжку. Але поки вони роздягалися, він вивчав реляції; скінчивши з обіймами (а то й не розпочавши), виводив їх геть. Його достеменною насолодою була робота. Він віддавався їй до дванадцяти годин на добу і ніколи не виказував ознак утоми.
За довгим підковоподібним столом Державної Ради він був щасливий. Оточений державними діячами, він знав, як їх використати, чим спокусити. Він «вичавлював соки», витягав з кожного все, що хотів довідатися. Він мав швидкий, усебічний розум, велику розважливість мислення, не плекав жодних ілюзій щодо людської природи, але мав дві слабкості. «У нього не було плану», – каже Стендаль, і це правда. У Наполеона були плани, причому вельми мінливі. Також інша слабкість: надто багата уява, відсутність почуття міри. Будуючи віддалені плани, він надмірно захоплюється. Чи міг зупинитися? «Справі треба дати перший імпульс, – каже він. – Потім вона тягне вас за собою».
Він тріумфує прямо в цей момент – на бойовищі, у своєму кабінеті й особливо в Державній Раді. Тут, понюхуючи табáку, він імпровізує з насолодою. Він знає, що говорить легко і добре; знає, що люди непересічні в захваті від нього. Тому він розслаблений, простий, щиросердний. Усі його виступи проникливі. «Суспільство потребує суворого правосуддя; у цьому полягає державна гуманність, інша гуманність оперна…» «Ми хочемо мати добрих селян – у цьому запорука сили армії; нам не потрібні хлопці-цирульники, які звикли тинятися міськими майданами…» Тут він дозволяє суперечити собі. Так, одного члена Державної Ради, який сказав про законодавчий корпус: «Представники нації – це ті, кого вона обрала, кому вона довіряє», імператор одного разу перебив словами: «Ба! То це ідеї 1789 року». «Ні, сіре, ці ідеї всіх часів», – заперечив радник. «Особливо приваблювали його прямота, простодушність, – пише Стендаль. – Одного разу, обговорюючи свої справи з Папою Римським, імператор мовив: „Вам легко говорити. Якщо Папа скаже мені: Сьогодні вночі мені з’явився архангел Гавриїл і наказав зробити те й те, я зобов’язаний повірити”».
У своєму кабінеті йому приємно бачити робочі знаряддя, які він сам створив, письмовий стіл, який він сам спроєктував, бухгалтерські книги, які він читає «з тим самим захватом, з яким юна дівчина читає добрий роман», мапи. Він мав дивовижну здатність усотувати інформацію та неймовірну пам'ять. Чудово вишколені секретарі теж були для нього своєрідними інструментами; вони мусили мовчати, ловити на льоту те, що він диктує, і потім відновлювати хід його думки. Адже писати він не любив. По-перше, його почерк майже неможливо було розібрати; а по-друге, він так і писав з орфографією молодого корсиканця з Брієннської школи. Він і далі говорив «armistice» («перемир’я») замість «amnistіe» («амністія»), «rentes voyagres» (перекруч. «пасажирська рента») замість «viagres» («довічна»), «enfanterie» (від. «enfant» – «дитина») замість «infanterie» («піхота»). Але написане під його диктування бездоганне як за прямотою і ясністю викладу, так і за глибиною знайомства з предметом. Він може з ходу скласти регламент для виховних будинків Почесного легіону на кілька сторінок, бо давно про це думав. У нього виходить диктувати три листи одночасно. Фактично його розум працює і вдень і вночі, живлячись відповідями на його нескінченні запитання, що надходять зусібіч. «Скільки людей? Скільки снарядів на гармату? Скільки мішків зерна?» І навіть вечорами, у гуртку імператриці: «Скільки дітей?». І все він запам’ятовує.
Він наївно розраховував, що коронація в соборі Паризької Богоматері сприятиме його прийому в родину законних монархів. Але це була ілюзія. Австрійська аристократія хотіла збити пиху з вискочки-солдата. Англія докладала зусиль до створення альянсів супроти нього (третя коаліція, як назва її Наполеон, веде відлік од 1792 року). Піттові буде нескладно переконати нового царя – Олександра. Священна імперія німецької нації руйнується, каже Пітт Олександрові; тепер слов’янська імперія повинна протистояти імперії корсиканській. 1804 року оформлюється коаліція: Англія, Австрія, Росія, Швеція, Неаполь. Її мета – повернути Францію до попередніх кордонів. Про це не говорять відкрито, аби не дратувати французького народу; просто посилаються на амбіції імператора, які викликають тривогу. А для нього від цього моменту є тільки одна мета – розчавити Англію, аби вона не розчавила його.
Деякі історики стверджують, що Булонський табір було створено для відведення очей. У це тяжко повірити. Наполеон ясно бачив, що Джон Булл не відчепиться од нього. Імператор велів побудувати 2000 плоскодонних суден. Він уважав переправлення за можливе. «То канава, яку буде подолано, тільки-но ми зважимося піти на це». Для успіху заходу досить було виманити днів на три, навіть на день англійський флот із Ла-Маншу. Тоді він перекине 130000 чоловік, і лондонська чернь зустріне французів як визволителів. Це означало погане знання англійців; а ще це означало погане знання моря та його капризів. Кілька поїздок із Марселя до Аяччо і ще одна до Єгипту не робили його моряком. Адмірали реагували вельми стримано. Міністрові флоту Декре він мовив: «Ви понаставляли всіляких „якщо”, „адже”, „але”… Я просто задихався від обурення».
Але французькі кораблі залишалися блокованими в Тулоні й Бресті. Командувачеві франко-іспанського флоту Вільневу Наполеон наказав заманити англійців на Антильські острови, а тоді повернутися на повних вітрилах. Але Вільнев, не зустрівшись у домовленому місці з іншими генералами, відійшов до порту Кадіс. Очевидно, він не хотів ризикувати єдиною великою ескадрою, яка ще залишилася у Франції. «Ну й флот!» – обурювався імператор, безнастанно лаючи «негідника Вільнева». Але ж Революція залишила йому у спадщину небагато кораблів і вельми посередніх моряків. Аби замаскувати «грандіозний проєкт» уторгнення в Англію, він помчав до Італії й отримав там залізну корону ломбардських королів. Ежен Боґарне став віцекоролем, оскільки Жозеф і Луї Бонапарти відмовилися. Вони берегли себе для французької корони – корони «свого батька, короля».
Між тим час ішов, добігав кінця серпень, і австрійські війська почали урухомлюватися. Якби Наполеон чекав задовго, Росія могла приєднатися до Австрії. 23 серпня імператор пише Талейранові: «Біжу якнайхутчіше; згортаю табір, іду на Відень». Він уразив Дарю, надиктувавши йому план континентальної війни – певне, плід довгих роздумів. Усе в ньому передбачено – аж до дня вступу у Відень. Кампанія швидка і сліпуча. Велику Армію (а вона вже отримала це найменування) захоплювало те, що завдяки генієві головнокомандувача вона ставала переможною, не воюючи; вона вигравала битви «ногами». Австрійський генерал Мак, просунувшись до Ульма, раптово виявляє, що Наполеон стоїть між ним і Віднем. І він капітулює без бою вкупі зі стотисячною армією. Скоро непереможність Великої Армії стала предметом віри: «Коли австрійські генерали перебували в центрі, а Наполеон був навколо них, казали, що австрійців оточили; коли Наполеон був у центрі, а австрійці стояли навколо, казали, що австрійців обійшли».
Але його зоря сяяла тільки там, де командував він особисто. Наступного дня після Ульма він довідується, що «негідник Вільнев» під враженням від отриманих докорів вийшов з Кадіса і що обидва флоти, французький та іспанський, знищив біля мису Трафальґар Нельсон, який загинув у тій битві. Імператор не сприйняв катастрофи трагічно. «Бурі погубили кілька наших кораблів після необережно зав’язаного бою», – надиктував він. Становище було набагато серйозніше; Англія знову, більше, ніж будь-коли, була володаркою морів; Наполеон міг поставити її на коліна, тільки замкнувши для неї континент. Це питання він хотів би обговорити з царем. Але росіяни припустилися помилки, атакувавши під Аустерліцом, на території, яку Наполеон ретельно вивчив. «Ця армія в моїх руках», – сказав він при перших рухах ворога. Він заманив росіян на замерзлі озера, а тоді розбив кригу гарматами. Це вийшла блискуча перемога, воєнна і моральна. Її було здобуто 2 грудня, у річницю коронації. Імператор звернувся до армії з однією зі своїх гучних відозв: «Солдати, я задоволений вами… Вам досить буде сказати: „Я брав участь у битві під Аустерліцом”, і у відповідь ви почуєте: „Ось сміливець”…» «Патетичний стиль, гідний промов на стінному годиннику», – скаже Бенвіль. Ні, такий був стиль часу, розрахований на те, аби подобатися і солдатам, і народові.
Аустерліцькі гармати розтрощили коаліцію дощенту. Цар вирушив додому; Австрія попросила миру; Англія відчула, що їй завдано удару. «У мене теж влучили під Аустерліцом», – прошепотів Пітт на смертному ложі. Умови миру для Австрії були суворі. Від Росії Наполеон не вимагає нічого; йому потрібна дружба царя. З рук Австрії він вириває Німецьку імперію та Італію. У Німеччині він засновує Райнську Конфедерацію під своїм протекторатом, яка об’єднала шістнадцять королів і принців-державців. В Італії він проганяє Бурбонів з Неаполя і саджає там королем свого брата Жозефа, людину м’яку, не створену для урядування державою. Луї Бонапарт, почесний чоловік Гортензії Боґарне, стає королем Голландії; Еліза Баччокі – принцесою Лукки й Пйомбіно; Поліна Борґезе (яка вдруге вийшла заміж по смерті Леклерка) – принцесою Ґвасталли; Жером (чий шлюб із певною американкою, міс Патерсон, імператор визнає недійсним) одружується з принцесою Катериною Вюртемберзькою. Ежен Боґарне стає зятем баварського короля.
Звідки ця монархічна гарячка? Невже така розумна людина не бачила, який смішний вигляд має це корсиканське плем’я, штурмуючи трони Європи? Наполеон не був сліпий; він усвідомлює, що ані Жозеф, ані Луї не придатні до такої ролі. Але він не може не користатися родичами, бо знає силу клану. Йому здається, що з цими людьми, котрі без нього залишилися б нічим, він може розраховувати бодай на якусь вірність, тоді як справжні принци зрадять його будь-якої миті. Повернувшись до Парижа в січні, по чотирьох місяцях, присвячених перекроюванню Європи, він стикнувся зі справжнісінькою фінансовою панікою. Власники цінних паперів кинулися до Французького банку, аби отримати грошову компенсацію. Поширилася чутка, що банк розорили Уврар та інші вкладники, що було майже правдою. Міністр скарбниці Барбе-Марбуа надав фонди банку для фінансових спекуляцій. Чи було це посадовим злочином або просто дурницею?
Квапливо повернувшись, Наполеон діє різко. Торговці мусять компенсувати шкоду, інакше він відправить їх до Венсенського замку, а вони знають, щó це означає. Принижений Барбе-Марбуа підставляє голову. «Що я, гадаєш, мушу робити з нею, ідіоте?» – каже Наполеон. Він поверне свої мільйони й назавжди збереже ненависть до ділків. Син матері, яка серед усіх капіталовкладень визнавала тільки землі, тутові дерева й овечі стада, він не любив ані кредитів, ані капіталістів. Жозефу він говорив: «Я дуже задоволений тим, як ідуть мої справи тут; мені вартувало чимало зусиль їх залагодити й змусити купку шахраїв на чолі з Увраром повернути награбоване… Я був сповнений рішучості розстріляти їх без суду. Слава Богу, мені все компенсували; тим не менше це мене розгнівило. Кажу це, аби ви бачили, які підлі люди». Глава уряду повинен мати чималий запас доброти, аби не зненавидіти людського роду.
По таких блискучих перемогах він сподівався на тривалий мир, тим більше що на зміну Піттові прийшов Фокс. Але в Англії партії, які протистоять одна одній, часто сходяться в зовнішній політиці. Друг французьких лібералів і особливо Лафаєтта, Фокс не міг любити Наполеона. А втім, цього разу воєнні дії поновила Пруссія. Приводом був Ганновер, який Наполеон обіцяв одночасно і англійцям, і прусському королю. А достеменна причина полягала в тому, що ані пруссаки, ані австрійці, ані росіяни не прийняли до кінця договорів, нав’язаних силою. Переформувавши свої армії, вони хотіли скінчити з авантюристом. Прусський король Фрідріх-Вільгельм надіслав Франції ультиматум, термін якого спливав 8 жовтня. Наполеон до Бертьє: «Нас викликали на двобій честі 8 жовтня; жоден француз ніколи від цього не ухилявся». Це була весела кампанія, яка бадьоро просувалася вперед під барабанний бій. Наскільки в Парижі імператор задихався серед інтриг і шахрайства, настільки на коні, в оточенні армії, почувався невимушено і впевнено. Імператриці Жозефіні: «Справи йдуть чудово… З Божою допомогою за кілька днів усе це, на мій погляд, отримає жахливий поворот для бідного короля Пруссії. Мені жаль його особисто, адже він хороша людина». 1806 рік був його annus mirabilis [9]. Блискавична операція не поступалася Аустерліцові. Обманний маневр; атака з флангу; відступаючи, ворог виявляє, що всі лінії зв’язку перекрито; це Заальфельд, потім Єна. Прусську армію розгромлено. Прекрасна королева Пруссії Луїза, яка так хотіла цієї війни, рятується втечею. Жозефіні: «Я вчинив вдалі маневри супроти пруссаків. Учора я здобув велику перемогу. Я був зовсім поруч короля Пруссії; ледве не взяв його в полон, і королеву теж… Почуваюся чудово».
Так, він почувається чудово, хоча спить по чотири години на добу. Навіть гладшає. Він щасливий, наче актор, який чується в повному розквіті сил. До того ж, пруссаки – це солдати Фрідріха Великого, найліпші у світі, і він переміг їх, помстившись за Россбах, поразку тих часів, коли Бонапарти навіть не були французами. «Якби на світі був герой, до якого він хотів бути подібним, то це саме Фрідріх, король-філософ; він навіть прагнув наслідувати його в одязі: невеликий капелюх, сірий сюртук – це більше, ніж натяки» (Максиміліан Вокс). Які чисті радощі для того, хто жив, уподібнюючись Фрідріхові Великому, ночувати в Потсдамі в його палаці й відправити його шпагу до Парижа, у шпиталь Інвалідів. Бюлетені Великої Армії відбивають тріумфування імператора, яке виражалося в добродушності, невимушеній і владній одночасно, а подеколи і в поблажливій м’якості, як у випадку з фрау Ацфельд, чийого чоловіка, викритого у подвійній грі, було засуджено до розстрілу: вручивши їй листа, який доводив чоловікову винуватість, імператор мовив: «Що ж бо, мадам, киньте цього листа у вогонь». Тут він наслідував не так Фрідріха, як Авґуста – і Корнеля. Комедіант? Трагік? Можливо, але величний і в тій, і в тій ролі, а так само і розсудливий глядач власної гри.
«Наполеон дмухнув на Пруссію, і Пруссія припинила існування» (Гайнріх Гайне). Тріумфальний в’їзд до Берліна супроводжувався, на приємний подив Стендаля, звуками «Марсельєзи» – республіканського гімну. Чи збирається імператор ізнову стати генералом Революції? Якби в ці славні дні він знайшов опору в народах, якби замість монархів посадив у Берліні й Відні своїх людей, то, на думку Стендаля, був би непереможний. Але Наполеон мріяв бути допущеним до монаршого клубу. Небезпечне самопониження. Аби змусити зважати на себе, йому залишалось поквитатися з двома ворогами: Англією та Росією. Супроти першої 21 листопада 1806 року він підписав знаменитий декрет про континентальну блокаду. Віднині будь-яку торгівлю з Англією заборонено по всій Європі. Залишається примусити царя дотримуватись цього декрету, і Наполеон входить у Польщу.
Воювати з росіянами – це однаково що ганятися за привидами. Вони зникають нечутними кроками. Сніг ховає під собою все. Доводиться битись ночами з потойбічними прибульцями, які мають наказ не видавати ані звуку. Постачання Великої Армії стає тяжкою справою; «буркотуни» (так називали наполеонівських гвардійців) бурчать. І знову – якби Наполеон повівся як визволитель Польщі, то й народ був би з ним. Прекрасна графиня Марія Валевська пожертвувала собою (без особливої відрази) і віддалася йому через патріотизм, аби він визволив Польщу. Але, пристрасно бажаючи примирення з царем Олександром після перемоги, він не хотів робити нічого непоправного. Щоправда, це не применшує значення епізоду з Валевською, оскільки прекрасна графиня завагітніла, і це довело, що Наполеон може мати дітей, а отже, породити спадкоємця. Надалі це привело його до розлучення.
Якби росіяни вдалися до своєї традиційної стратегії – без бою заглибитися в безкрайні степи, заманити ворога у свої сніги, – перша російська кампанія вже 1807 року скінчилася б розгромом. Але Бенніґсен рвався до бою; і вибухнула його битва – кровопролитне бойовище, де було знищено корпус Ожеро, де російська кавалерія підійшла до цвинтаря Айлау і ледве не дісталася Наполеона. Імператор зберіг моторошну згадку про цю бійню. Досі він вигравав битви переважно ногами солдатів і швидкістю інтелекту. Але це вже не була «свіжа і радісна» війна. Чи взагалі були під Айлау переможець і переможений? «Таке бойовисько! – мовив Ней. – І без результату». Росіяни відслужили подячний молебень. Це один зі способів переконати себе в перемозі. Наполеон, набравшись терпіння, оселився у Варшаві, можливо, трохи через Марію Валевську і вже напевно через вірність своїй нав’язливій ідеї. Він потребував дружби Олександра. З цієї далекої столиці імператор урядував Францією за допомогою неймовірно точних листів; організовував свята в Парижі, інформував Фуше про непорядну поведінку мадам де Сталь, замовляв художникам картини на певні сюжети. Нарешті з’являється змога дати такий бажаний бій; битва під Фрідландом відбулася в день річниці Маренґо (14 червня 1807 року). Цього разу перемога не викликала сумнівів. Олександр, розгнівавшись на союзників, попросив Наполеона про зустріч.
Вона відбулася в Тільзиті, посеред Німану, на плоту з наметом. Два імператори охопили одне одного своїми чарами. Кожен із них умів зачаровувати, і, схоже, раптовий спалах прихильності був взаємний. Наполеон присягнув собі облестити цього «вельми вродливого, доброго і молодого імператора». Судячи з усього, це йому вдалося. «Найбільше мені сподобалася ця людина», – мовив Олександр. І як встояти перед таким розумом, такою «делікатністю душі» (Бенвіль), адже він зважав навіть на почуття незручності царя перед союзниками. На тільзитському плоту Олександр зустрів не Революцію в чоботях, а світську і вельми освічену людину. Наполеон, зі свого боку, невтомно хвалить нового друга: «Ми вставали з-за столу рано, аби позбутися набридлого нам прусського короля. О дев’ятій годині імператор приходив до мене в цивільному попити чаю… Ми говорили про політику і про філософію. Він добре освічений і повний ліберальних ідей». Солдат, розпещений фортуною, обстоював спадкову монархію; освічений деспот схилявся до монархії виборної. Наполеон покинув Тільзит, маючи певність, що отримав друга. «Усе це було вельми абсурдне», і дуже скоро він почав дорікати вродливому молодому чоловікові за лукавство «візантійського грека». Але, як знов-таки стверджує Стендаль, якщо тут і була помилка, то помилка добра, через надмірну довіру. І Наполеон виявив більше великодушності за Олександра. Мир був помірним, хоча Пруссія втрачала території («обидва крила чорного орла було зламано»), а цар мусив з тяжким серцем визнати Варшавське герцогство – певний компроміс із польського питання.
Пізніше, коли на острові Святої Олени Наполеона спитали, у який період життя він був найщасливішим, імператор відповів: «Можливо, у Тільзиті… Я був переможцем, диктував закони, переді мною упадали королі й імператори». Він повернувся до Парижа 27 липня, « у зеніті слави». Його народини, 15 серпня, відсвяткували з нечуваним блиском. Французи «не просто славили героя» – вони вшановували державця. Якщо й була тоді опозиція, то вона мовчала. Та й де б вона могла заявити про себе? Пресу тримали на повідку. Трибунат без галасу, без опору було заміщено простим сенатус-консультом. А тимчасом Наполеон переживав дивне почуття непевності. Надто прекрасна мрія, надто вдале здійснення. «Аби тільки це тривало далі», – повторює з корсиканським акцентом мудра і недовірлива імператриця-мати, і син знає, що вона має рацію. Він силкується підтримати дух Тільзита; пише цареві: «Ми скінчимо з Англією; ми помиримо увесь світ», але знає, що кинуті ним якорі безнадійні. І в Санкт-Петербурзі, і в Берліні, і навіть у Парижі витає сумнів, що все це надовго. Він і сам сумнівається. Заважка, завелика Європа, аби одна людина могла втримати її у своїх руках. Вже надходять тривожні звістки про нові труднощі в Іспанії. Імперія – це величезна споруда, чудово спланована і навдивовижу швидко побудована; одначе то там, то тут з’являються тріщини, і варто імператорові зацементувати одну щілину, як десь в іншому місці, гуркочучи, обвалюються цілі мури.

Захід Імперії
Пекельною машиною, яка загрожувала Імперії, виявилася континентальна система. Звичайно, блокада завдавала шкоди Англії; множилося число безробітних, танув золотий запас. Але вона була не без шкоди й для Європи. Сам Наполеон, відчуваючи потребу в деяких товарах, мусив надавати ліцензії. Російські купці розлючувалися від того, що не можуть продавати ліс і прядиво. Налагоджувалася контрабанда. Деякі порти залишалися відкритими для англійських суден. Данію, котра вже побажала приєднатися до ліги нейтральних держав, було зупинено попереджувальними залпами. Швеція стала на бік Англії. Португалія, яка продавала вино англійцям, вагалася. Тоді Наполеон оголосив династію Браґанца поваленою і послав до Лісабона Жуно, який переможно увійшов до столиці в мить, коли королівська родина, рятуючись утечею, попрямувала до Бразилії.
Діє ланцюгова реакція. Папський регіон відмовляється закрити свої порти для англійців; генерал Міолліс займає Рим. Псуються відносини з Папою. Іспанія боязко дивиться на солдатів Мюрата, які облаштувалися на її території буцімто для того, аби допомогти Жуно і запобігти висадженню англійців на півострові. У династичній ієрархії Іспанії повне безладдя. «Князь Миру» [10], міністр Ґодой, змушує короля Карла IV грати вельми ганебну роль; спадкоємець, принц Астурійський, готує змову проти батька. Заколот підносить його на престол під іменем Фердинанда VII. І тоді в Наполеона виникає враження, що в усьому цьому безладді іспанці будуть щасливі отримати короля з його рук. Перебуваючи на місці подій, Мюрат усіляко підтримує його в цій думці, оскільки сподівається сам отримати трон. Але імператор віддає перевагу Жозефу; він має намір «пересунути» королів: Жозеф отримає Мадрид, а Мюрат – Неаполь. Заманивши до Байонни Карла IV і Фердинанда, Наполеон робить їх своїми бранцями.
Жахлива акція, якнайгрубіша помилка. Цього разу все було розраховано хибно. Він, котрий знав стільки всього, нічого не знав про Іспанію. Він гадав, що іспанці будуть щасливі позбутися нікчемного державця, фанатичних ченців і жадібних вельмож. Він стикнувся з народом побожним, палко патріотичним, народом, який не боїться ні вмирати, ані вбивати й ставить честь понад усе. Покинутий усіма, Жозеф пише братові листи один за одним, попереджаючи про серйозну небезпеку. «Аби підкорити Іспанію, потрібні величезні кошти, – пише песимістично налаштований Бонапарт-старший. – Ця країна, цей народ ні на кого не схожі… Не залишилося жодного іспанця, хто би прилучився до моєї справи». Жозеф говорив правду. Іспанія відштовхнула його як чужорідне тіло. Священники очолили партизанські загони. Війна була нещадна. 1808 року – катастрофа: генерал Дюпон капітулював перед повстанцями в Байлені вкупі з 20000 французьких солдатів. Імператор розлютився, як колись у часи Булоні. Його лють можна зрозуміти, адже варто було Європі відчути, що він уразливий, більше того – поранений, як уся вона б накинулася на орлине гніздо. Аби відновити становище, перед від’їздом до Іспанії він хоче побачитися зі своїм «другом» Олександром. Забезпечивши таким чином тил, він збирається провадити Велику Армію на Мадрид і скінчити з «ґерильєю». Він знає, що за його присутності перемога не зрадить французам.
Саме тоді відбулася славетна Ерфуртська зустріч із царем та німецькими князями. Він запросив «Комеді-Франсез». Тальма грав перед «партером королів». Державці Німецької конфедерації шанобливо слухали простодушні оповіді гостя про його молодість. «Коли я був лейтенантом артилерії…» Він викрашається успіхом. Викрашається й культурою перед великими німецькими поетами: Ґете, Віландом. «Ви – людина, пане Ґете». Олександр грає свою роль не гірше. Коли Тальма декламує: «Дружба великої людини – це дар богів…», цар, нахилившись до Наполеона, каже: «Я помічаю це щодня». Чи він щирий? Попри видимість, відчутно, що дух Тільзита в минулому. Олександр уникає конкретних зобов’язань. Йому дає поради Талейран, який, остерігаючись непогамовного характеру імператора, бачить своє служіння в тому, аби вчиняти всілякі перешкоди на його шляху. Від перестороги недалеко і до зради. Невдовзі князь Беневантський скаже: «Це початок кінця». Наполеон, який твердо вирішив розлучитися, не проти одруження з великою княжною. Талейран (таємно) схвалює цареву відмову. Загалом у Ерфурті Наполеона переграли. Він щедро сипав своїм блискучим розумом і нічого не отримав навзамін. Немає нічого сумнішого за «невдале свято». Після останньої бесіди з Олександром він довго зберігав мовчання. Події в Іспанії коштували йому дорого: він утратив і на живій силі, і на світовому престижі.
Але хіба він не має «ренти на сто тисяч людей»? Одна ніч у Парижі – і все піде злагоджено. А поки треба переправити війська з Німеччини в Піренеї. Ця справа тим більш термінова, що англійці висаджуються в Іспанії й Португалії. Британська політика, скерована проти настирливого переможця, залишається попередньою: зберігати владу над морем, захоплювати острови та інші колонії, змусити ворога протягнути лінії зв’язку берегом, а тоді атакувати там, де можливе постачання з моря і де є місцеві партизани, яким можна постачати зброю і гроші. Англійські генерали сер Джон Мур і сер Артур Велслі (майбутній Веллінґтон) просто чудові. «Вони мають найліпшу у світі піхоту, – сказав молодий Бюґо. – Слава Богу, її не так багато». На цьому новому континентальному фронті присутність імператора стає просто необхідною.
Історія Наполеона нагадує міф про Сізіфа. Він мужньо котив нагору свою кам’яну брилу – Арколе, Аустерліц, Єна; потім щоразу камінь зривався долу і, аби знову підняти його, потрібно було все більше мужності, усе більше зусиль. У жовтні 1809-го, коли камінь опинився на самому долі, імператор вирушає до Іспанії з 160000 солдатів – призовників 1810 року, передчасно поставлених під рушницю вкупі з ветеранами. Проти такої людської маси іспанські патріоти не можуть устояти. Свого заповітного дня, 2 грудня, він підступає до Мадрида. Там він саджає брата на трон, скасовує інквізицію, феодальні права, закриває численні монастирі й сподівається тим самим привернути симпатії мас. І знову демонструє повне нерозуміння цієї країни захвату і дикунства, одностайної в заколотній непокорі. З Парижа попереджають, що за його відсутності Талейран і Фуше готують супроти нього змову. Він мчить до Парижа, застає невдоволених на гарячому, але не наважується їх покарати. На жаль, вони йому необхідні.
Занепокоєній французькій громадськості він каже: «Війн більше не буде». Одначе пекельної машини не знешкоджено. В Іспанії Сульт і Ланн мусять битися жорстоко і нещадно, протистояти засідкам у горах, вести вуличні бої в містах. У Пруссії під упливом пропаганди філософів і студентів нація прокидається і готується до визвольної війни. Австрія ще вважає себе здатною очолити цей рух. Вона починає реорганізацію армії. Імператриця вишиває шовкові стрічки для майбутніх стягів. Англія надсилає субсидії, цар – таємні побажання. Католики обурені тим, як повелися з Папою. У квітні 1809 року ерцгерцог Карл атакує в Баварії. Сізіф мусить ізнову братися до своєї брили й повзти вгору клятим схилом. Це все стає дедалі тяжчим. Рента на сто тисяч людей вже виявляється недостатньою. Його армія нині складається з надто юних або надто старих солдатів. Щоправда, перемога так само вірна своєму обранцю, і він удруге входить до Відня, проте його втрати жахливі.
Чорною чергою надходять погані новини. Португалію втрачено, Іспанія під загрозою. Папу Римського арештовано, заслано, виснажено нескінченною мандрівкою в поштовій кареті. Але Наполеон здобуває блискучу перемогу під Ваґрамом. І не розвиває її – частково через нестачу кавалерії й артилерії, частково через те, що наміряється йти на поступки. Ваґрам не дав йому тієї чистої радості, яка була під Аустерліцом: «Ми, перемоги, знаємо нині, що ми смертні». Він уже прагне не так розчавити Австрію, як затягти її у свою гру. Йому не вдався російський шлюб, то, може, вдасться австрійський? Йому було відмовлено в руці великої княжни, то, може, вийде одружитися з ерцгерцогинею? Адже велетенська Імперія чекає на спадкоємця. Державні інтереси вимагають розлучення.
Він наважується на це не без жалю. По-перше, він завжди кохав Жозефіну, фізично і, можна сказати, соціально; вона бездоганна імператриця, трохи марнотратна, але це не так-то важливо. А крім того, вона популярна, знає це і захищається. Потім потроху вона дає Фуше і своєму синові Ежену переконати себе, що «мова йде про вчинок, що його визначає політика, про свідчення безмежної відданості імператора зобов’язанням, які накладає спадкоємний трон, про особисту жертву в інтересах держави». Акт про розірвання шлюбу підписано; Жозефіна залишається імператрицею з двома мільйонами ренти й палацом Мальмезон. Перешкодою виявляється релігійний шлюб, квапливо укладений у ніч напередодні коронації. Засадничо, розірвати його міг би тільки Папа, але, як полонений імператора, Папа відмовляється відати церковними справами. Паризький церковний суд бере на себе сміливість виступити в ролі верховного понтифіка і розірвати шлюб, посилаючись на недостатність релігійних зв’язків, спричинену «таємним характером вінчання».
Тепер, якщо тільки імператор Франц погодиться, дорогу до австрійського шлюбу відкрито. Виходить, що цього хочуть обидва імператори: Наполеон прагне зробити могутнього члена спільноти спадкових монархів зацікавленим підтримати нову династію у Франції; Франц бажає «вирвати Наполеона з рук царя, залучити до австрійського альянсу повелителя долі», але при цьому, додає Меттерніх, залишається готовим піти проти нього, якщо його зоря почне згасати. У лютому 1810 року отримано офіційну згоду Відня. Юна принцеса, вісімнадцятирічна Марія-Луїза, бере на себе роль Іфіґенії, принесеної в жертву, аби виграти час. Наполеон сп’янілий тим, що входить у родину Габсбурґів. Цей снобізм був його слабкістю. Він розпочав з того, що втілював Революцію в чоботах, а скінчив тим, що розчинив своє ліжко для небоги Марії-Антуанетти. Йому так не терпілося побачити Марію-Луїзу, що він виїхав їй назустріч Сен-Жерменською дорогою, зупинив екіпаж і потягнув її до себе в кімнату. А втім, він мав на це законне право. Шлюб було укладено заочно у Відні за посередництвом Бертьє, і принцеса прибула до Франції вже як імператриця. Цього разу принаймні шлюб не був безплідним. Першого ж року (20 березня 1811-го) з’явився на світ спадкоємець, якому в пам’ять про Священну імперію німецької нації від самого народження було надано титул німецького короля.
Тієї миті в Наполеоні виникло відчуття, що майбутнє за ним – і за його сином. Але яким чином австрійський шлюб міг залагодити його справи? Допоки Англія залишалася ворожою і непереможеною, нічого владнатися не могло. Імператор розрахував, скільки часу знадобиться на те, аби континентальна блокада змусила англійців капітулювати. Термін сплинув, але Англія не здавалася. Її король був шалений, регент нікчемний, міністри посередні. І це нічого не означало. Англію підтримували її інстинкти й чесноти. Завдяки пануванню над морем вона облаштовувалася в усіх колоніях, визволяла Південну Америку, провадила колосальну контрабанду в Європі й таким чином зберігала свій вплив. Росія впустила до себе сто п’ятдесят англійських суден під американським прапором. Сам Наполеон мусив схилитися перед волею обставин і дозволити перепродаж захоплених товарів, яких потребувала Франція. Оскільки Швеція обрала своїм королем французького маршала Бернадота (родича Жозефа, одруженого з Дезіре Кларі), імператор сподівався, що цей французький король підтримає блокаду, одначе Бернадот заявив, що «в усьому покладається на лояльність царя». Він знав, до чого схиляється цар. Балтика відкрилася для британської торгівлі. В Іспанії становище не поліпшувалося. Англо-португальська армія Веллінґтона успішно протистояла Неєві, Массена, Жуно. Скеля хиталася згори донизу.
Тимчасом свідомість мас усе більше тривожить конфлікт із Римською Церквою. Наполеон хоче будь-що нав’язати свою владу Папі. Якщо Пій VII не підкориться, імператор скличе національний собор, Західний собор, аби «Церква моєї Імперії була міцна єдиною дисципліною, як вона міцна єдиною вірою». Зрештою, хіба йому не підвладний майже увесь християнський світ? Він поновив суперечку про інвеститури, яка стихла кілька сторіч тому. Папа відмовляється затверджувати нових священників. Скликаний у Парижі під головуванням примаса галлів, кардинала Феша, Собор постановляє, що після шести місяців інвеституру може видати архієпископ або найстаріший з єпископів. Нарешті у травні 1812 року імператор розриває конкордат і віддає наказ перевезти Папу до Фонтенбло «в одязі простого священника». Ранг заручника становить небезпеку для тюремника.
Такими є тріщини, які загрожують Імперії. Чи можна сказати, що вона в небезпеці? Декотрі особливо прозірливі люди на подобу Талейрана бачать на обрії страшні грозові хмари. Наполеон так само впевнений у собі. Він збирається зробити Париж столицею Заходу. Ще ніколи від часів золотої доби Консульства французьке суспільство не здавалося таким чудовим. Та це лише видимість. Безробіття починає викликати хвилювання, урожай залишається недостатнім. І власники мануфактур, і робітники відзначають, що блокада унеможливила експорт. Руан, Верв’є, Ліон, Ґент завалені нерозпроданими ситцями й оксамитами. Політика ще не йде за економікою. На якийсь час французи вдовольняються славою. Вони й далі підносять і кохають імператора, який подарував їм її, але починають побоюватися, що не можна минути ще однієї «останньої війни» – з Росією. Після перемоги, яка не викликає жодних сумнівів, французька Європа стане реальністю.

Імперія. Завершальна фаза
Зустріч з Олександром у Ерфурті стала для Наполеона і політичним, і особистим розчаруванням. Імператор французів уже не міг уважати, що зманив імператора Росії. Цар занепокоєний австрійським шлюбом, континентальною системою, Великим герцогством Варшавським. З цього останнього питання Наполеон улаштував сцену російському послові: «Навіть якщо ваші війська стануть табором на Монмартрському пагорбі, я не віддам ані дещиці варшавської території». Підхід благородний, але важко здійсненний у випадку, якби козаки справді опинилися на Монмартрі. 25 квітня 1812 року Олександр сам робить перший крок до розриву: він вимагає, аби французькі війська покинули Пруссію. Наполеон зволікає з відповіддю на ультиматум і спішно вирушає вкупі з Марією-Луїзою до Дрездена, навідати австрійських родичів – прусського короля і німецьких князів. Він чудовий, облесливий, отримує іноземний контингент поляків, пруссаків, саксонців, вестфальців, баварців, австрійців – і обіцяє, що «за три місяці оце буде зроблено». Під «цим» розуміється поразка Росії.
Він має просто замислений сценарій. Його Велика Армія складається з понад шестисот тисяч людей (наполовину іноземців). Він командує нею особисто вкупі з найліпшими маршалами. Він не сумнівається, що здолає росіян своїми маневрами. Після цього цар запитає про мир; знову запанує дух Тільзита, і Європа стане єдиною. Головне, аби все сталося дуже швидко; Наполеон не хоче заглиблюватися у безкрайні російські рівнини. Одначе він не впевнений у своєму плані. «Варто було якій-небудь корисній, на погляд імператора, ідеї закрутитися в його голові, як він починав будувати ілюзії. Він її всотував, леліяв, проймався нею», – казав Коленкур. Тільки імператорові невтямки, що цар, генерали, шляхта і кріпаки в Росії одностайні у прагненні протистояти завойовникові; що вони сповнені рішучості спустошити перед ним села і міста; що вони вперто наступатимуть, змушуючи його зробити апріорі фатальну річ: заглибитися в саме серце Росії. Два російські генерали, Барклай-де-Толлі й Багратіон, уникають бою. Наполеон думає змусити їх битися, форсованим маршем зайшовши туди, де ще недавно був тил ворога. Але в цій країні солдатські ноги не приносять перемог. Одного вечора він сказав Мюратові: «Сонце Аустерліца зійде завтра о п’ятій годині». Але наступного дня ворога вже там не було. Зачудований, збитий з пантелику імператор змушений визнати, що факти не виправдали його розрахунків; Олександр не просить миру.
Велика Армія входить до Смоленська. Російська армія підпалила місто і зникла. Її очолив Кутузов – російський полководець старого гарту. У «Війні й мирі» Толстого є захопливий опис цього непогамовного старого, він в’ялий, дрімає на радах, покладається не на маневри, але на фанатичну віру у Святу Русь. Урешті імператор бачить, що російська армія зайняла позицію на Бородинському полі (7 вересня). Великий редут узято атаками Нея, Мюрата й Ежена; Даву навіть зумів закріпитися на ньому. Втрати з обох боків величезні, але битву б було виграно, якби Наполеон залучив свою гвардію, яка була в резерві. Але він не міг на це зважитися. Генерали обурені. Ней мовив: «Нехай повертається до Тюїльрі!» Чому така слабкість? Тому що за його спиною, між Францією і Великою Армією, величезний простір. Німеччина, Австрія будь-якої миті можуть підійти супроти нього. Він не віддає наказу, росіянам ніщо не заважає продовжувати відступ. І імператор мусить іти на Москву попри свою волю. Невдовзі на обрії з’являються дзвінниці, палаци, Кремль. Цього разу Олександр не зможе не попросити миру. Москва стане новим Тільзитом.
Але ні, Москва загорілася «вночі, наче смолоскип». Хто підпалив місто? Губернатор Ростопчин? Можливо. Росіяни звинувачують французьких мародерів, їхня ненависть і рішучість зростають. Наполеонівські «буркотуни» занепадають духом. Зайти так далеко, аби знайти будинки, охоплені полум’ям! Австрійці Шварценберґа міркують про те, як вийти з гри. Попервах імператор має пригнічений вигляд: «Це віщує нам великі біди», але потім його дивовижна енергія знову надає йому оптимізму. «Москва – це чудова політична позиція», аби очікувати миру. А поки він зайнятий реорганізацією «Комеді-Франсез» (Московський декрет). Потім, бачачи, що росіяни не квапляться робити очікуваний перший крок, він сам звертається з листом до свого доброго друга Олександра. Нічого. Так само нічого. Настає жовтень і жахлива російська зима. Щоправда, поки тепло, він намагається заспокоїти себе. «Видно, восени тут сонячніше і навіть тепліше, аніж у Фонтенбло». Розважливий стратег перетворився на гравця. Він ризикує все поставити на останню карту: пропонує мир Кутузову. Відмова. Цього разу треба йти геть; він і так затримався задовго.
І розпочався якнайтяжчий відступ, переслідуваний козаками, селянами й генералом на ім’я Зима (-35 Со). Армія не може зупинитися у Смоленську; вона продовжує йти до Березини, по кризі, під снігом, майже без усілякого постачання. За нею тягнуться чотирнадцять тисяч відсталих. Переправлення через Березину під російськими ядрами, які пробивають кригу, перетворилося на трагедію. Але особу імператора врятовано. Кур’єр із Франції повідомив, що за його відсутності виникла змова під орудою генерала Мале і на одну ніч Наполеона скинули, оскільки повідомили про його загибель. Становище було відновлено, але ця подія показала, наскільки вразлива Імперія. «А імператриця? А римський король?» Ніхто й не подумав про них. Він сказав близьким, що мусить повернутися до Франції. «За нинішнього стану справ я можу урядувати Європою тільки з Тюїльрі». Отже, треба покинути армію; він передає командування Мюратові, менш здібному, аніж Бертьє, зате королю. Ієрархія – це ієрархія. Передусім він повинен пояснити свій від’їзд і свою поразку французам. І тоді він диктує дивовижний ХХІХ Бюлетень Великої Армії, який висвітлює події спокійно, урочисто і з гідністю. Потім рушає в дорогу вкупі з Коленкуром, спочатку в кареті, тоді на санчатах.
Чудесною була ця мандрівка імператора, який інкогніто перетнув Європу вкупі з кількома супутниками, у шубі, яка погано захищала його від холоду. Ще більше вражають майже несвідомі веселощі імператора. «Наші біди, – казав він, – приведуть Францію у величезне хвилювання, але мій приїзд запобіжить його небажаним наслідкам». Він вірить, що Європу йому буде повернено. «Знегоди, які пережила Франція, покладуть край усіляким заздрощам… Нині в Європі заслуговує на увагу тільки один ворог. Цей колос – Росія». На що прозірливіший Коленкур відповідає: «Це вас усі бояться, Ваша Величносте». Наполеонові такий страх видається дивним. Його? Але ж він ніколи не хотів війни. До всього, що він зробив, його штовхнула Англія. «Я не який-небудь Дон Кіхот, аби шукати пригод. Я людина розсудлива і роблю тільки те, що вважаю за корисне». А щодо відступу Кутузова, пожежі Москви, у його очах це просто нісенітниця. «Ми жертви клімату; нам зрадила погода». Іспанія? Вона його не хвилює. «Якби тридцять тисяч англійців висадилися в Бельгії або в Па-де-Кале, вони б завдали нам більшої шкоди, аніж змушуючи мене тримати армію в Іспанії». У Познані він приймає гінців з Франції. З пристрасним нетерпінням розриває конверти. Читає листа від імператриці: «Чи не правда, маю відмінну дружину?», потім від мадам де Монтеск’ю (мамусі К’ю), синової гувернантки. «Ця людина, настільки поглинута справами, на якусь мить стала просто хорошим, найліпшим чоловіком і найніжнішим із батьків», – розповідає Коленкур.
Приїзд до Парижа частково дав підстави для такої погідності. Страшний ХХІХ Бюлетень було опубліковано в «Монітері», але присутність імператора в Парижі розвіяла багато побоювань. «Ми радше пригнічені, аніж знеохочені», – мовив він. І ще, до своїх міністрів: «Що ж бо, панове, талан засліпив мене; я надто захопився. Я був у Москві; думав, що підпишу мир, і затримався довше, аніж потрібно». Коленкур судив набагато суворіше. Він вірив у геній імператора, але вважав, що, уміючи будувати, він не вмів зберігати. Імператор мав кепських помічників, бо дива, які він учинив, привчили маршалів і міністрів у справах успіху цілковито покладатися на нього. Швидкі результати Італійської та Німецької кампаній усіх розбалували. Відступ із Росії було підготовлено в останню мить, спішно, а значить, дуже погано. Пересування назад не було у традиціях Великої Армії. До того ж (найповажніша для вождя помилка), він не любив думати про те, що йому неприємно. «Фортуна так часто усміхалася йому, що він ніяк не міг повірити в її абсолютну зраду».
А вона дійсно зрадила. У Росії Мюрат передав командування рештками армії Еженові. Шварценберґ знущається з цих змін: «Від імператора ми перейшли до короля; а тепер маємо віцекороля». Австрієць веде перемовини з Кутузовим і тим самим оголює правий фланг армії. Пруссія? Там патріоти прагнуть союзу з Росією. Аби задобрити Франца ІІ, Наполеон планує зробити Марію-Луїзу регенткою. Це означає – погано знати Меттерніха. Англія? Йому ясно, що вона не укладе миру, допоки Бельгія в його руках, а він погубив би себе в очах французів, якби пішов на ганебну угоду. Його становище було більш ніж складне; воно просто відчайне. Розпочинається цькування. 1813 року Пруссія оголошує йому війну. Він виграє ще битви, під Люценом, під Бауценом, але все дарма. Монархи не лише об’єднуються проти нього – вони намагаються відсікти його од Франції.
Багато маршалів уважають, що почалася ліквідація авантюри. Після битви під Ляйпциґом, де сто тисяч французів билися проти трьохсоттисячної армії суперника, уся Європа пішла на Наполеона. Шістсот тисяч росіян, австрійців, німців і англійців оточили Францію зусібіч. Ніколи стратегічний талант імператора не проявлявся з більшою силою, аніж у цю французьку кампанію. «Тільки генерал Бонапарт може врятувати імператора Наполеона», – казав він. Генералові не зрадили ані почуття обов’язку, ані його геній. Але тепер йому ніхто не допомагав і ніхто не служив. Маршали думали про своє майбутнє і шукали виходу. Солдати були дітьми. Наполеон бився на всіх фронтах: розправившись з австрійцями, кидався на пруссаків, давав у Монміраї й Шампобері битви, гідні Арколе й Аустерліца. Але перемога, за його власними словами, урешті лишається за великими батальйонами. Кільце завойовників стискалося навколо героя та його сподвижників.
Хто хоче вразити Францію в серце, той націлений на Париж. У березні 1814 року імператор іще мріяв про блискучі маневри в ар’єргарді ворога в Лотарингії, коли довідався, що Блюхер і Шварценберґ стоять під мурами столиці. Жозеф капітулював. Перша реакція Наполеона була: «Яка підлота! Якби я прийшов на чотири години раніше, усе б було врятовано». І потім палко: «Де немає мене, робляться самі лише дурниці». Але він ще не думав, що все втрачено. Він доручив Коленкурові піти поглянути, «на що можна сподіватися». Коленкур побачився з царем, прусським королем, Шварценберґом. Усі сказали, що хочуть миру, але без Наполеона. Йому імператор Олександр надавав «усе, що завгодно» як вихід, але без права мешкати і у Франції, і в Італії. Де ж тоді? Коленкур назвав Корсику. Сардинію, Корфу. Олександр згадав острів Ельбу; Коленкур поспішив перетворити це на «зобов’язання», у разі якщо імператор муситиме зректися. Марія-Луїза і римський король уже покинули Париж.
Тимчасом Наполеон, побачивши, що дорога на Фонтенбло відкрита, поїхав туди. Там до нього прибула делегація маршалів на чолі з Неєм і зажадала зречення. Вони не бачили для Франції іншого порятунку, окрім повернення Бурбонів! «Луї XVIII монархи Європи сприймуть добре», – казали вони. Наполеон спробував запалити їх востаннє. «Ми битимемося», – мовив він їм. Вони були непохитні. З «Мемуарів» Коленкура відомо, що він спробував накласти на себе руки. Але й отрута йому зрадила. Тоді він змирився. Регентство? Римський король? Він знав, що це ілюзія. На сходах двору «Білого Коня» в атмосфері, гідній пензля найбільшого живописця, він попрощався зі Старою Гвардією: «Якщо я погодився вас пережити, то тільки для того, аби ще послужити вашій славі. Я хочу описати великі дії, котрі ми вчинили вкупі…» Коли він цілував орла, «буркотуни» плакали. Тільки вони любили його; тільки вони залишилися вірні йому.
«Платня визначає спосіб мислення посадової особи». А також – її політика. Маршали й високопоставлені урядники, покликані виконувати роль флюгерів, запропонували свої послуги Бурбонам. І графа д’Артуа, і навіть монархів ворожих держав зустріли в Парижі з непристойним ентузіазмом. «Кожен, здавалося, повернувся з Кобленца… Носові хустки й нижні спідниці перетворювалися на білі прапори» (Мадам де Шатобріан). А сам Наполеон поспішив поїхати з Фонтенбло. «Я заважаю… Чому вони не скінчать з усім цим?» Він сподівався, що Марія-Луїза отримає Парму, що вона їздитиме звідти на Ельбу. А коли він, нарешті, рушив у путь, його непогано приймали дорогою, за винятком Півдня, де навіжені роялісти обшукували екіпажі, аби знайти його і повісити. Відомо, що, вельми хоробрий на полі бою, він боявся бійки. Його бачили 18 брюмера. Він переодягнувся в австрійську форму, аби уникнути насильства, і щасливо відплив з Фрежуса на англійському фрегаті. Здавалося, велика пригода добігла кінця.
Тоді як у Відні монархи й дипломати намагалися переробити Європу, а Марія-Луїза, невірна імператриця, танцювала, повалений імператор, як звичайно, присвятив себе діяльно й енергійно своїй малесенькій державі. У свідомості достеменних людей дії велич не знає масштабів. На острові Ельбі Цезар намагався якнайліпше урядувати королівством Санчо Панси. Він побудував дороги, притулки, театр. Піднімав неорані землі. Можливо, він би змирився, якби до нього приїхала дружина з сином. Але з’явилася тільки Марія Валевська з іншим сином. Розчарований, Наполеон відкинув її ніжні почуття. Чому вже на початку 1815 року він вирішив повернутися до Франції? Він мав усього сорок п’ять років і почувався на силі кинути виклик Європі. Та й мав багато претензій: дружину утримували у Відні; обіцяної пенсії не виплачували. А головне, у нього були підстави побоюватися за своє життя. Талейран повторював: «Треба позбутися людини з острова Ельби». Жозеф, повернувшись до Швейцарії, застерігав брата від убивць – шуанів і пруссаків. Новини, які доходили до Наполеона з Франції, засвідчували непопулярність Бурбонів. Їхнє повернення в обозі чужоземного війська зачіпало національну гордість. Офіцери й солдати, герої Великої Армії, переведені на половину платні, аби поступитися місцем емігрантам, тремтіли від гніву, бачачи білий прапор. Вони пили за здоров’я «голомозого малюка». 15 серпня 1814 року вони відсвяткували народини імператора. Люд подейкував: «Прийде маленький капрал і позбавить нас від лілій». Люди, які приїжджали з Франції, оповідали імператорові, що республіканці й бонапартисти готують змову проти Луї XVIII і що коли Наполеон не поквапиться, його може випередити герцог Орлеанський.
Останнє побоювання прискорило рішення. Наполеон підготував свій від’їзд із ретельністю начальника штабу. На Ельбі було видрукувано пишномовну прокламацію. «Орел із національним прапором полетить з однієї дзвінниці на іншу до самих веж собору Паризької Богоматері». Повернення було сповнене величі. Імператор мав усього тисячу людей і не міг розраховувати на силу. Його зброєю були спогади про п'ятнадцять років слави, любов народу, відданість солдатів. 1 березня 1815 року він висадився в бухті Жуан. За планом він, по передгір’ю Альп, мав дістатися Ґренобля – приязного міста, оминувши роялістський Прованс, про який залишилися погані спогади. Солдатам, яких послали його арештувати, він підставив груди: «Якщо серед вас є хто-небудь, котрий бажає вбити свого імператора, я перед вами…» Ніхто не вистрелив. Ґренобль відчинив браму, потім Ліон. До імператора приєднувалися цілі полки, утворювалася невелика армія. Він уже мав досить людей, аби брати Париж. Та чи Париж боронитиметься? Луї XVIII не схотів чекати на узурпатора «в курульному кріслі з Хартією в руках», як йому радив Шатобріан. «Мені це не до вподоби», – мовив старий король, хворий на подагру. Ней присягнув виступити назустріч Наполеонові й привезти його в залізній клітці. Один лист, кілька слів і маршал ізнову був на його боці. 20 березня імператор ночував у Тюїльрійському палаці. Він опанував Париж без однісінького пострілу. Король та його міністри втекли.
Геній переміг, але що робити з цією перемогою? Було ясно, що союзники, зібравшись у Відні, оголосять Наполеона поза законом і оточать Францію. Чи готова вона до опору на всіх фронтах? Прагнучи привернути симпатії, він показав себе поблажливим і ліберальним. «Я ні на кого не ображаюся». Мосьє Шатобріан нападав на нього? То й добре. Бенжамен Констан лаяв його? Він доручив йому укладення додаткового акту до конституції Імперії, який передбачав вільні вибори, підзвітність міністрів парламентові, свободу преси. Через ці поступки він втрачав вагу в очах військових, які воліли імперію без усіляких домішок. Люди залишилися ті самі. Він мусив знову залучити маршалів, які зрадили його, довірити поліцію Фуше, який сказав: «Наполеон для Франції – наче Везувій для Неаполя», прикликати Карно, аби задобрити старих республіканців. Отже, команда виходила не особливо сильною. Старі сановники, дискредитовані неодноразовою зміною курсу, не мали ані переконань, ані авторитету. Плебісцит схвалив нову конституцію, але було багато тих, хто утримався. Своє складання присяги Наполеон забажав перетворити на оновлену церемонію часів Карла Великого. Він і брати з’явилися вбраними у римські шати. Парижани у відповідь усміхнулися. Сірий сюртук здобув би більший успіх. Мала рацію мадам де Сталь: «Безглуздо намагатися замаскувати таку людину під конституційного монарха». Куди ліпше б було оголосити, що вітчизна в небезпеці, викликати масовий підйом, установити військову диктатуру. Але пружина по стількох випробуваннях ослабла.
Від травня до червня 1815 року імператор зібрав 500000 людей, союзники зібрали понад мільйон. Окрім того, Веллінґтон спровокував нові безлади у Вандеї. Це паралізувало 25000 тисяч чоловік, які б могли стати цінною підмогою. Зіткнення відбулося під Ліньї 16 червня, потім – на понурій бельгійській рівнині Ватерлоо 18 червня 1815 року. Диспозиції Наполеона були чудові. Ще довго обговорюватимуть помилки Нея, Ґруші, а також самого імператора, який, перемігши під Ліньї, не став переслідувати пруссаків на світанку наступного дня. Уперта оборона Веллінґтона відбила героїчні атаки Старої Гвардії. Увечері після Ватерлоо остання французька армія відходила до Парижа переможеною. Тепер уся Франція вимагала зречення. Спочатку Наполеон відвідав свою падчерку Гортензію в Мальмезоні, а тоді вирушив до порту Рошфор і на острів Екс. Він міг би прорватися крізь блокаду і попливти до Сполучених Штатів. Шанувальники пропонували йому пристановище в Новому Орлеані. Він волів здатися англійцям. Тікати, сховавшись у трюмі, ризикуючи бути там арештованим, він уважав негідним себе. А здатися без усіляких умов найзапеклішому ворогові було жестом у стилі Плутарха. Він знав, що його лист принцові-регенту стане окрасою історії. «Ваша Королівська Високосте, ставши мішенню для заколотницьких угрупувань, які шматували на частини мою батьківщину, і отримавши ворожнечу великих держав Європи, я завершив свою політичну кар’єру. Наче Темістокл, я шукаю притулку біля вогнища британського народу. Довіряю себе його законам і прошу опіки у Вашої Королівської Високості як найбільш могутнього, непримиренного і великодушного серед моїх ворогів».
Англійські міністри керувалися не так законами гостинності, як міркуваннями обережності. Досвід острова Ельби вилікував їх од добродушності. Вони вирішили відправити генерала Бонапарта на Святу Олену – острівець, загублений в океані «далеко за Африкою». Кілька відданих людей побажали піти за ним у вигнання: Монтолон, Бертран, Ґурґо, Лас Каз, Маршан. Коли на борту «Нортумберленда» Наполеонові супутники говорили про «імператора», англійський адмірал удавав, що не розуміє: «На судні немає імператора». Ані імператор Австрії, який видав за Наполеона свою дочку, ані імператор Росії, який так часто називав його братом, не могли б відмовити йому в цьому титулі, не видавшись смішними. Англійці, котрі ніколи не визнавали переможної імперії, суворо поводилися з полоненим імператором. Дерев’яні бараки, де розташували Наполеона та його супутників у Лонґвуді, було побудовано для худоби. Тюремник Гадсон Лоу, людина з обличчям шибеника, був дріб’язковий і нікчемний. Але погане поводження послугувало здійсненню останнього задуму імператора. На острові Святої Олени в руках цього геніального режисера опинилися всі складові п’ятої дії. «Нещастям теж притаманні героїзм і слава. Моїй кар’єрі бракувало знегод. Якби я помер на троні у хмарах власної всемогутності, для багатьох мій образ був би неповним. Нині, завдяки нещастю, я голий перед судом людей».
Голий? Не зовсім, адже повна об’єктивність щодо самої себе людській природі не притаманна. На острові Святої Олени Наполеон знав, що оточений невтомними біографами, готовими опублікувати будь-який його спогад, і з цілком природним кокетством прибрав перед нащадками найпривабливішу позу. Він хоче подобатися і справді подобається несподіваною свіжістю думки й почуття і якоюсь непояснимою, знову повернутою молодістю. У «Меморіалі» Лас Каза лейтенант Бонапарт рятує імператора Наполеона. У Лонґвуді, гортаючи атласи, він надовго замислився, натрапивши на мапу Корсики. Там усе було найліпше. Навіть запах землі там був особливий. «Саме усвідомлення, що я на Корсиці, – говорив він, заплющуючи очі, – і нічого іншого було б не потрібно». Її він більше ніде не знайшов. Не лише корсиканський малюк, але й молодший лейтенант не помер у ньому. Він був консулом, імператором, повелителем світу; він спав з дочкою Цезаря і залишився вислуженим солдатом. На острові Святої Олени ця дитяча безпосередність допомогла йому пережити різкий перехід від палацу до ангара. На своїй скелі він часто думав, що волів би мешкати в Парижі за дванадцять франків на день. Вечеряти за тридцять су, бувати в літературних кав’ярнях і бібліотеках, ходити в партер «Комеді-Франсез». Одного луїдора на місяць вистачило б, аби оплатити житло. Він не так-то сильно відрізнявся од Стендаля, і той чудово це відчував.
Він починав життєвий шлях літератором; він закінчує його, диктуючи, як обіцяв солдатам Фонтенбло, історію їхніх великих звершень. Записують Лас Каз і Ґурґо. Наполеон має одну незмінну рису – жагу читання. Просить читати йому Євангелія і захоплюється красою Нагірної проповіді. Охоче слухає Корнеля, хоча знає його напам’ять. Та й сам він хіба не видатний письменник? Інколи його фрази шліфовані й різкі, наче в Тацита: «Але як відповіли в Англії на цю великодушність? Удали, що готові прийняти ворога в гостинні обійми, а коли він оддався їм із доброї волі, знищили його». Падіння прекрасне у своїй раптовій суворості. Та ще більшою мірою солдат, аніж письменник, він судить про шедеври з погляду знавця воєнної й політичної техніки. У «Мітрідаті» Расіна він не схвалює плану кампанії: «Може, як оповідь це красиве, але позбавлене всілякого сенсу як воєнна концепція». Читаючи Біблію, він зупиняється на кожній назві місцевості, аби оповісти якийсь зі своїх боїв. Він любить «Одіссею», але осуджує Улісса: «Монархам не личить битися, ніби жебраки».
Не личить битися також людям, які оточують монарха. Тимчасом на острові Святої Олени нудьга, убогі умови життя і ревнощі шматують невелику групу чоловіків і жінок, єдиною зв’язною ланкою між якими є імператор. Юний Лас Каз має прекрасну душу, але він залишив родину у Франції й поїде, тільки-но отримає все, що йому потрібно, і збере матеріал для «Меморіалу». Бравий вояк Ґурґо претендує на виключне право любити імператора і погрожує дуеллю Монтолону. «Він виступив не так проти суперника, як проти суперниці, мадам де Монтолон, в’янучої красуні, котру мав підстави підозрювати в небезкорисливих візитах до імператорської спальні» (Максиміліан Вокс). Наполеон намагається його втихомирити, смикає за вухо, називає «Ґорґо… Ґорґотто», ділиться з ним своїми тривогами. «Ви гадаєте, у мене не буває моторошних моментів, коли, прокинувшись серед ночі, згадую, ким я був і хто я тепер? Як повільно плине час! Який хрест! Потрібна мужність, аби жити тут». Після сварки зі своїм богом Ґурґо теж покидає острів Святої Олени.
Потім свідків залишається мало. Є «Зошити» Бертрана, «Спогади» Маршана і «мамелюка» Алі Сен-Дені. У них вимальовується одноманітне і тяжке життя. Цій групці людей, поглинутих спогадами й жалями, тяжко втриматися на тій висоті духу, яка б відповідала її становищу. Імператор розлючується. Таж як інакше? Він хворий, став жовтим, брезклим; він страждає од незручності вузького ліжка, од відсутності фізичних вправ, од наростання впевненості, що жодного «повернення з острова Святої Олени» не буде. Інколи він приходить до тями й вельми успішно погрожує рушницею тим, хто хоче порушити спокій його останнього житла. Або ж він, як раніше, обсипає запитаннями людей навколо. Але його розум – ця дивовижна машина зі збору інформації – нині працює даремно. Він повторюється; дозволяє собі використовувати грубі вислови, підхоплені в перших військових таборах; на жаль, він дедалі менше схожий на той ідеальний образ, який народився під пером юного Лас Каза. Наближається мить розв’язки.
Гадсон Лоу забрав від нього лікаря О’Міру, який не був йому неприємний; Наполеон відмовився од послуг англійського військового лікаря; мати й кардинал Феш прислали корсиканських лікаря і священника. Лікар ні до чого не годився; священник нічого не домігся. Імператор жорстоко страждав і не вживав жодної їжі. Чи помирав він, як батько, від пухлини у шлунку? Так уважали довгий час. Лікар Ґі Ґодлевскі, проводячи розслідування на острові Святої Олени, діагностував виразку, спричинену гидкою їжею й особливо горем. Наполеон помер 5 травня 1821 року. Над островом вирувала гроза. Маршан загорнув його у плащ Маренґо. Монтолон і Бертран хотіли викарбувати на могилі одне слово: Наполеон. Гадсон Лоу зажадав: Наполеон Бонапарт. Монарх чи генерал? Досягти згоди було неможливо, і камінь залишився чистий. Далеко-далеко, у Європі, у мить його скону юний Лас Каз раптово почув страшний удар грому. Розпочалася легенда.
Легенда – це те, «що повинно бути сказане», а ми повинні сказати вкупі зі Стендалем, що Наполеон був «великою людиною». Коли окидаємо поглядом цю дивовижну долю, подеколи виникає спокуса, як і він, приписати якусь частину талану генералу Випадку. «Великих людей робить успіх», – казав він. Але випадок не міг би бути настільки постійним. Усі могутні вожді мають спільні риси, без яких не могли б досягти такого впливу. Передусім, вони мають нізащо те, чого пристрасно прагнуть обивателі. Ніколи жоден вождь не мав таких розлогих багатств і не користувався ними так мало, як Наполеон. До того ж, геніальні люди в дії бачать речі такими, якими вони є, а не такими, якими б вони хотіли бачити. Протягом усієї тріумфальної фази своєї кар’єри Наполеон був реалістом і мав за безцінь усілякі системи. Пізніше він пішов на спад, «бо перестав збиватися з дороги». У глибині душі він зберіг велич. Оскільки він не чекав від людей досконалості, то доволі легко вибачав їм помилки. «Є пороки й чесноти, зумовлені обставинами…» – казав він. «Поганий учинок робить людина, яка за своєю сутністю чесна». Швидкий і різнобічний розум, неймовірна працездатність, інтелектуальна чесність, жодних ілюзій щодо людей, мистецтво спокушати їх без лестощів – ось що здатне утримати талан. Напевне, причина його кінцевої поразки прихована в забагатій уяві. Його плани були чудові, але надто численні. Найвище мистецтво полягає не в тому, аби досягти успіху, але в тому, аби зупинитися.
Як би не ставилися люди до драми його життя, ніхто не може заперечувати величі його смерті. Прометей, прикутий до своєї самотньої скелі, у стражданні й приниженні він зберіг гідність мученика. У червні 1815 року, після Ватерлоо, багато французів ненавиділи Наполеона, який залишив їм Францію окупованою чужоземцями. Дуже скоро – завдяки відстані, неприйняттю Бурбонів, красі споминів і оповідей про полон – ненависть поступилася місцем жалю, потім – шкодуванням. Його почали оспівувати поети. Віктор Гюґо завдячує йому своїми найзвучнішими віршами. Навіть в Англії його обожнювали Байрон і Гобгауз. В армії серед солдатів назавжди зберігся незабутній образ людини в капелюшку і сірому сюртуку, ідучи за якою вони «перейшли через Альпи й через Райн», перемогли всіх королів Європи й донесли трикольоровий стяг до самої Москви. Пам'ять про Бонапарта народ незмінно асоціював з пам’яттю про Революцію. 1830 року бонапартисти і якобінці, об’єднавшись, удруге проженуть Бурбонів.
Інколи на острові Святої Олени, у тій пустелі гіркоти й нудьги, він шкодував, що не загинув під Моквою. «Сіре, – говорив йому Лас Каз, – тоді б історія втратила повернення з Ельби, найгероїчнішого з усіх учинків, які будь-коли здійснювали люди… – Так, розумію, – відповів імператор, – у цьому щось є, але, скажімо, Ватерлоо… Ось де я мусив померти». Вершителі слави зазвичай дивляться на своє життя абстраговано, згори й сприймають його просто як витвір мистецтва. Але Наполеон у дні цілковито ясної свідомості знав, що острів Святої Олени був у його історії огидним, піднесеним і необхідним епілогом. Він виграв партію, бо програв її. Гробниця імператора у крипті Будинку Інвалідів залишається для французів місцем паломництва, і не лише завдяки Арколе, Аустреліцові й Монміраю. Сучасна Франція знає, що її виліпила ця прекрасна рука.


[1] Арпан – старовинна французька міра довжини та площі. Квадратний арпан дорівнював бл. 3,4 тис. м2.
[2] Та Норвегії.
[3] Вітторіо-Амадео ІІІ – герцог Савойський та король Сардинський (1773–1796).
[4] «Задіґ, або Книга долі» (1747) – філософська новела Вольтера.
[5] «Перські листи» (1721) – філософський роман Ш. де Монтеск’є в епістолярній формі.
[6] Герой водевілю Е. Лабіша «Мандрівка мосьє Перрішона» (1860).
[7] «Атала, або Кохання двох дикунів у пустелі» (1801) – романтична повість Ф. де Шатобріана, один із його центральних творів.
[8] Пікрохоль – персонаж роману Ф. Рабле «Ґарґантюа і Пантаґрюель» (бл. 1532–1564), уособлення людини, яка береться до грандіозних проєктів, але не має шансів їх здійснити.
[9] Букв. «рік див» (лат.), себто рік, багатий для когось на визначні й вельми позитивні події.
[10] Титул, який отримав прем’єр-міністр Мануель Ґодой після укладення Базельського мирного договору 1795 р., за яким Іспанія віддавала Франції свою частину острова Сан-Домінґо в Карибському морі, а взамін отримувала частину Басконії, яку французи захопили раніше.




Рейтингування для твору не діє ?
  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2021-05-18 06:33:19
Переглядів сторінки твору 154
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг -  ( - )
* Рейтинг "Майстерень" -  ( - )
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.783
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми КЛАСИКА
ПЕРЕКЛАДИ ПРОЗИ
Автор востаннє на сайті 2021.11.13 08:40
Автор у цю хвилину відсутній