ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Юлія Івченко
2021.09.18 02:16
Сидить Маринка із малою Ніколь і Яном на березі річки Вовчої. Голівки дитячі до свого тепла тулилить... Жовто-зелена, вереснева трава до тіла прилипє. Вже не, як шовк, а кострубата, до осені жовтизною вряджена, — противна. Березовий гайок поряд. У ньом

Шон Маклех
2021.09.18 00:31
Ми – сновиди, в очі яких зазирає Місяць
Миємо плетені очеретяні сандалі елегій
У холодних струмках сутінок Ренесансу
У ніч оксамитову лелечину й лохинову
Перед святом руїн.
Ми – поети забутого «вчора».
Збудую собі не палац – кляштор пісень сумних,

Сергій Гупало
2021.09.17 20:48
Що було – не загуло.
Назавжди одне
Це розложисте село,
Назва – Головне…

Головне у ньому все,
Де не повернись.
Кожен вісточку несе,

Микола Дудар
2021.09.17 15:23
Шматок цілющий коровая…
Щасливі очі молодят…
І осінь тільки достигає
Свята гуртуються до свят…

Промерзнуть річки незабаром
Сніжком засіють із небес
Окрепнуть дітки - гарна пара

Іван Потьомкін
2021.09.17 09:43
І пішов він розшукувать
Долі своєї початок,
Та забув, що треба робить це неспішно,
І стомивсь, і присів на узбіччі.
І тоді наче хтось прошептав:
«А що як пошукать кінець долі?»
Підвівся.
Став навшпиньки.

Микола Соболь
2021.09.17 07:40
Ах, яка була ніч. Твої губи на смак
і на колір немов зрілі вишні
з них спиваючи сік не нап’юся ніяк…
Чи були ми у ночі тій грішні?
Звісно – ні, може й так. Хай розсудять літа,
нехай згадку сніги замітають.
Та для мене ця пам'ять навіки свята.
В ні

Євген Федчук
2021.09.16 19:34
Під Корсунем бій відгримів. На шляху
Лежали побиті та зранені ляхи.
Живі вже ясиром дрижали від страху,
Клянучи козацтво і долю лиху.
Орда гелготіла, рахуючи зиск,
Козаки розсілися коло багаття.
Було чим хвалитись і що пригадати…
Котився між зорями

Нінель Новікова
2021.09.16 18:47
Слава й Оксана сливи збирали.
Оси Оксану атакували.
Скоро їх, правда, щось відігнало –
Спокій Оксани, а чи сміливість?
Слава ті сливи в сумці носила
І психувала! Справді, щосили –
Славу за стегна оси вкусили…
Плакала Слава: де справедливість?

Юлія Івченко
2021.09.16 11:38
Осінь приносить загострення старої хвороби,
все, що не називаєш поезією — списуєш на тексти.
ті ні до чого не зобов’язують, якщо, навіть, низької проби,
навіть, якщо їх контексти в червоний хрестик.
Їх, мабуть, забудуть, їх, може колись протестять
і

Олександр Сушко
2021.09.16 08:13
Давно вийшов з того віку, коли у щоденнику виправляв двійки на п'ятірки, аби неня ременем не лупила за погані оцінки. Відповідаю за власні слова та вчинки по повній. Не видаляю коментарів ані собратчиків по перу. ані власних. Бо це - історія: історія т

Ярослав Чорногуз
2021.09.15 23:41
ЛЮДИ, СУШКО СКРІЗЬ ПОШИРЮЄ ПРО МЕНЕ БРЕХНЮ, БУЦІМ-ТО Я ПИСАВ ПРО ОЛЬВІЮ, І ПРО СОФІЇВКУ З МАТЮКАМИ. ВІН НІДЕ НЕ НАВОДИТЬ ПЕРШОДЖЕРЕЛА, БО ЙОГО В ПРИРОДІ НЕ ІСНУЄ.

СУШКО - МРАЗЬ, ПІДЛИЙ НАКЛЕПНИК І БРЕХУН. ЗАЗДРІСНИЙ ПОДОНОК. ЙОМУ НЕ МІСЦЕ СЕРЕД ПОРЯДН

Вікторія Лимар
2021.09.15 23:28
Мов птаха яснокрила,
майнула в слово думка!
Неждано прилетіла!
Володарка-чаклунка!

А слово – у рядочок!
Шукає шлях до річки
через швидкий струмочок.

Микола Дудар
2021.09.15 21:04
Лишилось кілька десятків віршиків написати російською, щоб книга була важкою... і десь щоб на 200 сторінок і все, ні слова більше.

Козла забить? Отвлечься?
Бухнуть?… Не по размеру
Вопрос к вопросам - вечность
Уверую - не верю...
А что же друг наш

Ігор Герасименко
2021.09.15 12:37
Осінь. Оси – босі

22
Осою гасаю красою, кусаю

23
А жінка і зірка, і жилка

Олександр Сушко
2021.09.15 08:31
Старий уже. На спині виріс горб,
Тягнув хламіття цілий вік в родину...
Презирливо-нечуйний мізантроп -
Невже оце і є моя дитина?!

А я ж старався! Все лише йому!
І цяці, і готівку, і здоров'я!
А виросло погордливе муму,

Микола Соболь
2021.09.15 07:31
Внуки сплять головами на захід,
не порушуй козацького сну.
Хай співає їм вранішня птаха
свою пісню, мов плач голосну…
І мати.
Кажуть звикла земля до нашестя,
звикло поле до згарищ хлібів.
Та не звикне козак до безчестя,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Марія Артамонова
2021.09.11

Алекс Міс
2021.07.31

Конрад Ренегат
2021.07.14

Наталія Чумак
2021.03.31

Іван Іванченко
2021.01.05

Марина Олексіївна
2020.12.03

Зозулько Зузулько
2020.10.11






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Дума Козак (1958) / Проза / Новели

 Повернення

(продовження подій, змальованих у новелах «Оберіг» і «Талісман»)

Коли колеса літака торкнулися рідної землі, Олесь полегшено видихнув. Він уже зачекався цієї миті. Перша, до того ж самостійна, подорож за межі рідного міста, а тим паче за рубежі цілої країни, закінчилася доволі успішно. За ці кілька місяців хлопець добряче скучив за ріднею та друзями. Він сподівався на скору зустріч з ними, але що це станеться так швидко і уявити не міг.
Заїхавши прямо зі злітної смуги до приміщення аеровокзалу, Олесь іще здалеку побачив свою бабусю, яка очікувала на нього біля стійки для прибульців.
– Вітаю тебе, мій рідненький! – лише й промовила вона, перед тим як міцно обійняти онука. – Як же я за тобою скучила, – причитала, цілуючи хлопця в обидві щоки та щедро зрошуючи його маруловий самов‘яз сльозами радості.
– Ну, що ти, що ти. Все добре. Я вже вдома, – старався заспокоїти Олесь стареньку. – Ти сама приїхала? – натомість поцікавився хлопчина.
– Не зовсім, – ухилилася від прямої відповіді бабуся і, взявши невелику спортивну сумку онука, подибала за його електровізком до виходу.
Виїхавши на вулицю, Олесь завмер від несподіванки – за порогом його зустрічали мама з татом, а також добрих два десятки хлопців та дівчат у пластовій формі на чолі з Ганею. Серед них було і кілька незнайомих облич.
– Ви вже повернулися? – тихенько запитав Олесь, коли мама виціловувала хлопця, а тато, як дорослому, тиснув сину руку.
– Так, любий, – коротко відповіла мати і опустила очі.
– Поки що, – якось невизначено додав тато.
Нарешті настала черга друзів-пластунів, які вишикувались у дві шеренги неподалік, біля центральної клумби. Синхронно піднявши правиці під дружне «СКОБ», вони гамірливою юрбою оточили Олеся. В Ясіних руках невідомо звідки з‘явився невеликий букетик польових ромашок, серед яких голубими очима виділялась пара волошок.
– Це тобі, – зніяковіло промовила вона, простягаючи квіти хлопцеві, і привітна посмішка засяяла на її обличчі.
– Дякую, – дещо збентежено видихнув Олесь, який за своє коротке життя не звик отримувати квіти, а тим більше польові та ще й від дівчини.
Як твоє здоров‘я? Звідки таке шикарне крісло? Яка у нього швидкість? Що там цікавого за океаном? – сипались з усіх боків запитання, на які хлопець ледве встигав відповідати. Батьки з бабусею зупинилися поряд і з цікавістю оглядали свою рідну кровиночку, яка за цей, здавалося б, незначний час встигла досить помітно окріпнути і подорослішати.
Хвилин за десять Ганя підняла руку і попрохала уваги присутніх. Коли гамір стихнув, вона познайомила Олеся з новими пластунами, серед яких були дві дівчинки і три хлопця. Після цього провідниця запросила всіх до автобуса, що очікував на парковці неподалік. Дорогою до міста діти дружно розповідали Олесеві останні новини осередку, ділилися яскравими враженнями, а потім ще встигли заспівати кілька пластових пісень.
Початок повернення для хлопця склався досить добре, аби не одна невелика пригода. Коли сідали до автобуса, люб‘язно виділеного меценатами для цієї зустрічі, з‘ясувалося, що електровізок не тільки вільно не проходить через вхідні двері, але для нього не вистачає і місця всередині. Тому батькові довелося заносити сина до салону на руках, а водієві ламати голову над тим, де і як розмістити інвалідне крісло, ціна якого значно перевищувала балансову вартість самого транспортного засобу. Зрештою спільними зусиллями Олесевого боліда вцуприкували через задні двері і примостили на останніх сидіннях автобуса.

* * *
Процес реабілітації у Олеся протікав не так швидко, як би того йому хотілося. Через кілька місяців з‘ясувалася потреба у додатковій невеликій операції. Після кількох сеансів відеозв‘язку місцевих медиків з американськими колегами було прийнято спільне рішення щодо проведення незначного оперативного втручання в умовах столичної клініки.
Хоча формально операція була безкоштовною, але вартість «додаткових» лікарських препаратів та медичних засобів склала кругленьку суму. Ось тут і стали в нагоді гроші, зароблені батьками хлопця за кордоном, поки він лікувався в Сполучених штатах.
– Вони як знали, що цим не закінчиться, коли вирішили продовжити заробітки, – скрушно хитала головою бабуся, дізнавшись про те, скільки сотень тисяч гривень коштує те «безкоштовне» лікування.
Повернувшись за кілька тижнів із київської клініки, Олесь цілковито зосередився на виконанні настанов медиків стосовно курсу реабілітації. Хлопець щоденно виконував цілий комплекс рекомендованих спеціалістами та підібраних самостійно фізичних вправ, що були направлені на розвиток і зміцнення різних груп м‘язів, в першу чергу ніг, розробку хребта та суглобів, покращення фізичного тонусу всього організму.
Велику фізичну і моральну підтримку в тому йому надавали друзі-пластуни. Особливо це стосувалося Ясі, яка наполегливо шукала і знаходила всілякі можливості, аби майже кожен день відвідувати хлопця. Їй подобалося спостерігати за другом на спортивному майданчику, коли той тренувався до сьомого поту, виконуючи десятки різноманітних фізичних вправ. При необхідності, дівчина охоче допомагала Олесеві, притримувала візок, страхувала на тренажерах чи подавала еспандери, гантелі та інші знаряддя, а інколи і сама безпосередньо долучалася до процесу тренування, паралельно виконуючи окремі нескладні елементи.
За цей час зовнішність малої панянки змінилась на краще. Вона підросла, відпустила красиве хвилясте волосся, яке часто заплітала в товсті коси, перевзуючи їх жовто-блакитними стрічками. Поступово у неї почали вимальовуватися груди та красива жіноча талія. Частенько спостерігаючи за їх спільними тренуваннями, бабуся щиро раділа за обох і потайки молила бога, щоб ця дружба мала щасливе продовження.
Протягом останнього року, за допомоги осередку «Пласту» та їх спонсорів, сусідньою будівельною організацією було проведено реконструкцію порогів квартири, в якій проживав Олесь із бабусею, та під‘їзду їх будинку, а також поряд зі східцями обладнано відповідний пандус. Тепер підліток у будь-який час міг самостійно їздити на тренування, не відволікаючи стареньку від домашніх справ чи відпочинку.

* * *
– Щирі вітання! – почув Олесь добре знайомий голос, коли одягав рукавички для тренування.
– Вітаю, Асю! – весело відгукнувся хлопець. Саме так він став її називати після повернення з міжнародних мандрів. Далеко не останню роль у цьому зіграла кумедна звичка дівчини відповідати на звернення до себе отим незвично-суржиковим «ась».
– Як справи? Що новенького? – торохтіла вона ніби й не було тих півгодинних перемовин телефоном із самого ранку.
– З годину тому на електронку прийшло повідомлення про поштове вілправлення з Ірландії. Мабуть сюрприз від Шона Маклеха, про який він говорив під час останнього сеансу зв‘язку, – поділився свіжою новиною Олесь.
Їх стосунки з далеким нащадком стародавніх русинів тривали уже більше року. Шон дотримувався своєї обіцянки і кожного місяця телефонував хлопцеві. Вони годинами спілкувалися на різні теми. Тепер це було легко робити в численних соціальних мережах за допомогою різномаїття електронних додатків. Підліток ділився з іменитим ірландським другом останніми пластовими новинами, розповідав про свої здобутки на тренуваннях, зокрема, як він власними зусиллями вже спинається на ноги, може самостійно зробити кілька десятків кроків і з часом їх кількість невпинно зростає. Останнє особливо цікавило Шона, він щиро радів успіхам хлопця і всіляко підтримував його. Натомість старий літератор оповідав про Ірландію, її народ, боротьбу за незалежність, розказував цікаві історії зі свого життя, а інколи читав юному другові власні твори. На прохання Олеся вони обмінялися свіжими світлинами.
– То може разом підемо на пошту? – з хитрою усмішкою поцікавилась Ася, коли за пару годин хлопець закінчив тренування, натякаючи на своєму бажанні однією із перших дізнатися про таємничий сюрприз старого кельта.
– Звичайно, – щиро кинув хлопець у відповідь. – Тільки мені потрібно прийняти душ і переодягтися. Зачекаєш на мене? А заодно спробуєш бабусині вареники з сиром. Вона обіцяла сьогодні приготувати до обіду.
– Дякую. Я бережу фігуру. Краще прогуляюся парком, назбираю листя і сплету тобі вінок, – як завжди з гумором відповіла дівчина. – А то невдовзі задощить і доведеться до самої весни чекати гарної погоди, – уже серйозним тоном закінчила вона.
– Гаразд, я хутко, – майже стрибаючи до інвалідного візка, помахав їй рукою Олесь і погнав у напрямку свого будинку.
У поштовому відділенні на Олеся чекав сюрприз у вигляді стандартного пакунку середніх розмірів. Не виходячи з приміщення він відкрив пакет, у якому виявилася картонна коробка із зображення ноутбука. Яся відразу ж помітила, як у очах товариша спалахнули яскраві іскорки. Це була його давня мрія, оскільки старенький стаціонарний батьківського ПК був майже удвічі старший за хлопця. Коли Олесь тремтячими від хвилювання руками дістав із середини сріблястого ноута з написом «DELL» на кришці, у приміщенні поштового відділення стало удвічі видніше – то свою справу зробила зоресяйна посмішка хлопця. Кращого подарунку він і чекати не міг.
– Що скажеш? – з неприхованою радістю запитав підліток.
– Саме те, чого тобі так бракувало, – посміхнулася Ася і, знявши з себе щойно сплетений із яскравого осіннього листя вінок, увінчала ним голову щасливого друга ніби справжнім лавровим.
Наступні кілька годин минули у приємних клопотах, пов‘язаних із вивченням необхідної довідкової інформації та відповідними налаштуваннями. Тільки надвечір дівчина раптом пригадала, що на завтра вона ще має виконати домашні завдання з історії та української мови, швиденько попрощалася з бабусею і непомітно розтанула за дверима квартири.

* * *
Наступні пів року наполегливих тренувань привели до того, що Олесь таки змінив свій шикарний візок, аналогів якому не було у всьому місті, на пару хоча й сучасних, але звичайних милиць, на місцевому діалекті костилів. Та хлопець був неймовірно радий такій рокіровці. В цьому його активно підтримували і друзі по «Пласту».
Після повернення із-за океану, у різних місцях і за різноманітних обставин, доля нерідко зводила Олеся з такими ж обездоленими підлітками-інвалідами, яким донедавна був і він сам. У процесі спілкувань та обміну інформацією, в нього виникло і стало кріпнути бажання якось допомогти цим одноліткам, як у свій час прийшли на допомогу йому друзі із «Пласту», поділитися своїм уже немалим досвідом, подарувати тим нещасним надію на щастя і спільними зусиллями упевнено будувати щасливе майбутнє.
Ці роздуми привели Олеся до того, що він на власному прикладі переконав кількох таких підлітків вступити до «Пласту». Невдовзі, попередньо порадившись із Ганею, в осередку було започатковано окремий підрозділ для осіб із інвалідністю, який вони іноді жартома називали «Спінальним братством». Зовні воно нічим не відрізнялося від решти ланок, за винятком своєрідного спецкурсу по фізичній підготовці. Метою цієї спеціальної фізичної підготовки була адаптація дітей-інвалідів до максимально повноцінного дорослого життя.
Звичайно, провідником підрозділу одностайно було обрано Олеся. Виходячи із власного досвіду, збагаченого порадами особистого лікаря та доступною з інтернету інформацією, він розробив програму реабілітації для всього «братства». Основні елементи програми ним були попередньо протестовані на собі, а потім адаптовані до індивідуальних особливостей кожного із членів команди однодумців.
Не останню роль у формуванні підрозділу і мотивації на досягнення максимальних результатів його членів грав Олесів супервізок, який невдовзі отримав статус перехідного призу. В кінці кожного тижня члени «братства» таємним голосуванням визначали переможця за звітний період у категорії «найнаполегливіший» і щасливець отримував можливість цілу неділю гасати на унікальному інвалідному суперкарі. Хоча ім‘я його власника і не вносилося до списку претендентів на нагороду, але він мав право вирішального голосу при їх рівності.
Загальні заняття підрозділу по спецпідготовці Олесь проводив чотири рази на тиждень, по дві-три години, залежно від погоди і самопочуття членів команди. Решту днів неділі він тренувався індивідуально, але допомагав всім, хто бажав займатися фізичними вправами одночасно з ним. Більше того, друзям-пластунам було достеменно відомо навіть те, що їх провідник займається фізпідготовкою двічі на добу. Багато з них, наслідували його приклад, хоча й не кожного дня, але коло охочих поступово зростало, як неухильно зростала і чисельність їх підрозділу.
Цьому сприяло і започаткування відповідного сайту, який Олесь назвав «Пласт – разом до повноцінного життя», та кількох сторінок у популярних соціальних мережах. Там він ділився власним досвідом подолання недуги, публікував витяги зі своєї реабілітаційної програми з детальними коментарями до них. Поступово чисельність підрозділу хлопця виросла настільки, що складала майже половину осередку.
– Невдовзі буду рекомендувати тебе до обрання провідником всього осередку, – чи то жартома, чи то серйозного говорила хлопцеві Ганя, щиро радіючи за успіхи Олеся і його команди.
Траплялося, що діти-інваліди ставали випадковими свідками його занять у парку. Дехто починав цікавитися тим процесом і в ході спостережень поступово долучався до тренінгів, а потім – і до самого «Пласту». Більш за те, у групі з‘явилися три дівчинки-колясниці, які за своєю наполегливістю в досягненні мети нічим не поступалися хлопцям, а по деяким показникам навіть перевершували їх. Особливо радувало Олеся і те, що в переважної більшості учасників команди з‘явилась чи суттєво покращилась позитивна динаміка в подоланні захворювань.

* * *
Якось уже весною Олесь звернув увагу на літнього чоловіка у великих окулярах з роговою оправою. Невідомий був одягнутий у довгий шкіряний плащ темного кольору і такий же капелюх з широкими полями. Він сидів неподалік на лавці і з неприхованою цікавістю спостерігав за процесом тренуванням, час від часу щось ретельно нотуючи звичайним простим олівцем у записник незвичайно великих розмірів. Через кілька днів дідок знову з‘явився на тій же лавці і знову старанно щось записував у своєму чудернацькому «гросбусі», зацікавлено спостерігаючи за пластунами.
Наступного разу той чолов‘яга настільки набрався сміливості, що упритул підійшов до спортивного майданчика і уже зовсім відверто продовжив свої спостереження, час від часу роблячи якісь короткі помітки кульковою ручкою в записник дещо менших розмірів.
– Шановний юначе, можна вас на хвилиночку? – піднявши руку і привертаючи до себе увагу, майже прокричав невідомий, коли Олесь закінчив чергову вправу і відійшов од тренажера аби перепочити.
– Добрий день. Я до ваших послуг, – промовив хлопець, підійшовши до незнайомця.
– Доброго здоров‘я, – дуже доречно привітався той. – Мене звати Микола Іванович. Я за спеціальністю лікар-хірург, – досить приємним голосом продовжував він. – Наразі я працюю завідувачем реабілітаційного центру військового шпиталю.
– А мене звати Олесем, – спокійно відповів хлопець. – Це мої друзі-пластуни, він обвів рукою всю спортивну площадку, на якій не менше десятка дітей-інвалідів продовжували наполегливо займатися різними фізичними вправами.
– Я тут вкотре спостерігаю за вами, за процесом тренування, і хотів би з‘ясувати для себе деякі питання. Якщо ви не заперечуєте, – продовжив лікар.
– Та я помітив, – відверто зізнався підліток. – Будь ласка, – знизав він плечами.
– Ви б не могли коротко розповісти мені про причини, які вмотивовують вас особисто так цілеспрямовано займатися цими досить незвичними фізичними вправами?
– Міг би, – доброзичливо посміхнувся Олесь, – але не зараз, вибачте. Тепер мені потрібно допомагати своїм друзям.
– Звичайно-звичайно, – поспішив погодитися лікар. – Не могли б ми зустрітися з вами завтра, в другій половині дня у мене в кабінеті? Я тут працюю зовсім недалеко, – він витяг із внутрішньої кишені плаща невеликий аркушик світлого картону і простягнув його хлопцеві.
– Гаразд, я підійду, – не по літам впевнено промовив той, попередньо оглянувши візитівку, після чого повернувся на площадку, де на його допомогу вже очікувало кілька таких же підлітків.
Наступного дня Олесь, як і обіцяв, завітав до Миколи Івановича, попередньо зателефонувавши. Той зустрів його на вході до реабілітаційного центру і провів до свого кабінету. Розмова тривала більше години. Спочатку лікар розповів хлопцеві про те, що центр займається відновленням здоров‘я військовослужбовців, які отримали поранення під час російсько-української війни на сході. Потім Олесь на його прохання коротко повідав свою історію – історію хвороби, лікування і реабілітації. Уважно вислухавши підлітка і задавши кілька уточнюючих запитань, Микола Іванович запропонував йому та його друзям свою допомогу. Той з радістю прийняв таку пропозицію і вони оглянули тренажерний зал центру. Затим Микола Іванович подарував Олесю кілька своїх монографій по методиці відновлення функцій кінцівок та хребта, після чого провів його аж до самого виходу.
– Значить домовились, по середам з п‘ятнадцятої до сімнадцятої, якщо дозволятиме погода, я буду навідуватися до Європейського скверу, а по суботам, з десятої і до дванадцятої, наш тренажерний зал у вашому розпорядженні. В подальшому я постараюсь домовитися з керівництвом госпіталю, аби в зимовий період ваші пластуни мали можливість тренуватися в нашому залі не менше двох разів на тиждень, –завершив він, міцно потиснувши хлопцеві руку на прощання.
– Гаразд, домовились. Велике вам, Миколо Івановичу, спасибі за небайдужість, – посміхнувся юний провідник і енергійно пошкандибав на власних підпорах, як він жартома називав милиці, в напрямку свого будинку.

* * *
Одного разу Олесю на очі попалось відео про те, як працюють соціальні служби якоїсь звичайнісінької європейської країни. Зокрема, його увагу прикував спеціалізований автобус, яким інваліди-колясники доправляються до медичного закладу для проходження лікування чи реабілітації. На вигляд то був звичайний мікроавтобус із широкими боковими дверима на рейковому механізмі. Водночас через задні двері, обладнані розкладним пандусом та електричною лебідкою, людина-інвалід могла вільно потрапити в салон такого транспортного засобу прямо на візку, а потім без зайвого клопоту повторити все те у зворотному порядку.
Хлопець пригадав свій старий візок зразка минулого тисячоліття, який не проліз би в жодну маршрутку, а також недавню свою зустріч в аеропорту, коли навіть модернове інвалідне крісло довелося транспортувати у сучасному автобусі з такими потугами. А тому в нього виникла думка створити щось подібне у рідному місті.
Олесь так захопився цією ідеєю, що через невдовзі поділився своїми роздумами з Ганею.
– Дуже цікаво, а головне – конче необхідно, адже в нашому місті інвалідів-колясників вистачає. А ти щось чув про «Громадський бюджет»? – поцікавилась в свою чергу провідниця.
– Ні, – кинув він. – У цьому сенсі, окрім сімейного бюджету, мене нічого не цікавило, – додав відверто хлопець.
– Тоді послухай, – посміхнулась Ганя і розповіла йому про міську програму розподілу громадських коштів за участі самих містян та порадила подумати над тим, аби скористатися нею в цьому сенсі.
Олесеві настільки сподобалась така пропозиція, що він протягом тижня, за безпосередньої допомоги Гані, підготував і відправив до міськради свій соціальний проєкт, який так і назвав «Транспорт для інвалідів». Ідея полягала в придбанні та адаптуванні двох звичайних мікроавтобусів для відповідного обслуговування колясників, у першу чергу перевезення їх до медичних установ і назад.
Та ідея припала до душі не тільки членам «Спінального братства», але і всім іншим пластунам осередку. Вони спільно розгорнули таку інтенсивну агітаційно-роз‘яснювальну компанію, що проєкт набрав необхідну кількість голосів і з першої ж спроби увійшов до числа переможців. Але то був тільки перший крок до мети. В подальшому несподівано виникли труднощі, які поставили під сумнів саму реалізацію проєкту.
– Молодий чоловіче, не все так просто, як ви собі уявляєте, – масно посміхався Юрій Йосипович, керівник одного із управлінь мерії, через пів року по тому. – Останнім часом різко зросла інфляція. Закупівельні ціни значно збільшилися. Виділених коштів на дві машини не вистачає. Доведеться обмежитися однією, та і то вітчизняного виробництва, – зверхньо дивився він на Олеся зі шкіряного крісла службового кабінету і всім своїм виглядом демонстрував тому безвихідність ситуації.
– Але ж я кілька днів тому надав вам письмові гарантії закордонних партнерів щодо поставки двох уже переобладнаних мікроавтобусів, вартість яких не перевищує ціни одного ще неадаптованого транспортного засобу, який пропонуєте ви! – ледве стримував себе Олесь, щоб не перейти на крик відчаю.
– Шановний юначе, як ви не розумієте усього масштабу і специфіки нашої роботи… – чиновник зам‘явся, намагаючись ретельно підбирати слова. – Так, ваш соціальний проєкт переміг у «Громадському бюджеті» і в нагороду вам – уся слава переможця, але гроші, вибачте, – нам. По іншому і бути не може. Це на наше управління виділені кошти з бюджету міста і нам вирішувати, у кого, за яку ціну і скільки купувати тих автобусів. Вони будуть стояти на балансі комунального підприємства і його керівництву вирішувати, як їх комплектувати, переобладнувати та в якому режимі експлуатувати, – цинічно робив наголоси на словах «ми», «нам», «наше» чиновник, дивлячись мимо хлопця, кудись на протилежну стінку свого респектабельного кабінету, прикрашену різними картинами.
Олесь несподівано зрозумів, що виділені під ідею допомоги інвалідам кошти громади завдяки цьому бюрократу до інвалідів швидше за все не дійдуть. Переважна більшість їх осяде в кишенях так званих виконавців його проєкту-переможця і на залишки від корупційного бенкету на вулиці міста в кращому випадку виїде одна машина «вітчизняного виробництва» сумнівної комплектації. До того ж, кого, куди і в якому режимі вона возитиме будуть вирішувати ось такі чинуші із жадібним поглядом і липкими руками.
– Тоді поверніть кошти в міський бюджет і хай вони підуть на задоволення інших потреб містян! – випалив Олесь, намагаючись хоч якось вплинути на ситуацію.
– На жаль, а можливо й на щастя, процедура реалізації громадських проєктів передбачає повернення виділених коштів до бюджету лише в разі неможливості їх освоєння, – неприємно-зневажлива посмішка знову розпливлася на масній пиці бюрократа. – А ми неодмінно знайдемо шляхи і можливості для їх освоєння, – закінчив він уже з саркастичним виразом, оскільки Олесь не дочекався кінця цієї промови і, грюкнувши дверима, пострибав на своїх милицях-підпорах до кабіни ліфту.
Від такої несправедливості суміш люті і розпачу переповнювала груди хлопця. «Цей здоровий, вгодований кліщ фактично смокче кров із інвалідів цілого міста. Молодих і літніх людей, яким важко постояти за себе», – емоційно розмірковував хлопець, йдучи вулицею. Раптом він зупинився, несподівана думка мелькнула в його голові – «А що як нам самим спробувати купити ті два автобуси!» У глибокій задумі Олесь якось автоматично переклав ліву милицю у праву руку, а вільною почухав нахмуреного лоба, потім поволі взяв обидві підпори під праву пахву і потихеньку пішов у напрямку Європейського скверу, розмірковуючи над деталями своєї нової ідеї.
– Оце тобі й на! А прикидаєшся інвалідом, – десь із далеку долинуло до свідомості хлопця, коли він уже був на півдорозі до власного будинку.
Піднявши голову він побачив Асю, яка з розкинутими руками і незмінною посмішкою на обличчі білокрилою чайкою летіла йому назустріч. Хлопець різко зупинився, спочатку не розуміючи, про що йдеться, а потім опустив очі вниз і ледве не упав від несподіванки – він весь цей час упевнено дибав власними ногами, тримаючи милиці під пахвою, і навіть не помічав цього.
Яся міцно-міцно стисла Олеся в своїх обіймах і довго не відпускала. Сльози радості якось самі собою котися по щокам у обох, але їм і на думку не спадало це приховувати. Прийшовши нарешті до тями, друзі взялися за руки і повільним, але упевненим, кроком рішуче пішли уперед.

13 – 15.07.2021





Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією
Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2021-07-15 17:28:53
Переглядів сторінки твору 93
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг 0 / --  (4.760 / 5.39)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.576 / 5.39)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.770
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Автор востаннє на сайті 2021.09.11 09:43
Автор у цю хвилину відсутній