ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Ігор Шоха
2021.12.08 15:02
На цьому світі оминай папуг,
аби у рай не завела недуга
або тебе не охопила туга,
коли плює у душу щирий друг,
а ти не оминув такого друга.

***
Гаряче слово – це огниво!

Олена Побийголод
2021.12.08 11:38
Із Миколи Некрасова

Управа - під арешт бере
і вже назад не випускає,
олігархат - з казни дере
й ні шеляга не повертає;

зборонці влади - ловлять рать

Петро Скоропис
2021.12.08 11:32
Як славно затемна добі
повіритися у судьбі,
аби не ритись у собі,
удаючи, що спиш;
забути клопоти пусті,
у хатній чути темноті,
як миша у пічнім хребті
зашурхотить сміліш.

Олександр Сушко
2021.12.08 10:07
На долоні враннішня жура,
У багряній млі окрайчик неба.
Горепад любові пектораль
Поламав, неначе вітер стебла.

Без дитини жінка - нежива,
Світлу радість смутою убито.
А у мене сива голова,

Тетяна Левицька
2021.12.08 09:48
ДВАНАДЦЯТИЙ ВІНОК

ЩАСТЯ НИТЬ


І (XII)

Квітує ніжність в малиновім слові.

Володимир Бойко
2021.12.07 23:59
Правила писані для правильних. Закони – для тих, що у законі. Усім іншим залишаються підзаконні акти. Колись плітки розносили язикаті баби, а нині – блогери. Чесність і продажність – не синоніми. На шустера ніякий гондон не налазить. Олігархи

Юлія Івченко
2021.12.07 18:29
наша з тобою зима, сестричко, починається з відчинених шаф.
як завжди одягу, як дерев у лісі, а вдягти — ну, хіба що, — джинси.
у наших горлах виростають гвіздки й повільно їде раціональний дах
і ми страшенно розгублено розглядаємо у дзеркАлах ванн ста

Олександр Сушко
2021.12.07 15:21
Цілу ніч розмовляв з митрополитом. Ми з ним друзі з дитинства. Разом сиділи десять років за однією партою у школі. І хоч він людина вельми зайнята - час від часу навідується до моєї хати на курячих ніжках, оскільки моя дружина - берегиня, заслужений на

Муза Нічия
2021.12.07 14:00
О, мій Овідію в сутані,
не панікуй, не зарікайся...
міхи наповнені і чани
не протікають ще, на щастя.

Вітрила є і цілі снасті,
і гавані ще не останні,
і карта вигідної масті

Ігор Деркач
2021.12.07 13:54
Колись були у мене друзі,
а нині я один у хаті
не бачу ані їх у кузні,
ані вони мене у чаті.

Напевне, маю по заслузі,
що не стою уже на чаті
поезії... служу не Музі,

Іван Потьомкін
2021.12.07 13:11
Педагогіка вчить
Змалку робити дітей атеїстами.
Мої рідні зроду-віку
Не чули про ту науку
І казали, що знайшли мене в капусті,
Що на горищі удень спить,
А вночі стереже наш сон домовик,
Що є такі білі тваринки ласки,

Тетяна Левицька
2021.12.07 10:28
Щасливий квиток випадає нечасто,
Та кожен очікує кращої долі.
Я скучила, Боже, за спокоєм, щастям,
Весняним цвітінням рожевих магнолій.

Зима збудувала колючі споруди,
Скляні ожеледиці стелить під ноги.
По вулицях сірим, такі ж сірі люди,

Ігор Герасименко
2021.12.07 10:21
Я просувався з весняними планами
вуличками напрямки.
Йшов усміхаючись, доки не глянули
юнки тривожні – бруньки.

Я просувався з вітрильними римами.
Мимо не зможу пройти:
боляче, бо на світанку отримали

Микола Соболь
2021.12.07 06:01
Де орієнтири? Де ті маяки?
У столиці дядько, в полі – будяки…

Без вини ніхто вам не наллє вина,
кажуть, що на кашу краще бузина.

Не шукай задаром відповіді: хто –
помість Миколая прийде дід Піхто…

Юрій Лазірко
2021.12.07 03:14
був Іван
нема Івана
скільки спогадів
у ямі
скільки висновків
основ
на Покрову він пішов
не прощаючись

Юрій Лазірко
2021.12.07 03:13
з добрим днем
прощайтеся зі сном
все минулося
та світ чекає вас
хліб
не тіло
кров
ще не вино
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Сергій Калюжний
2021.11.15

Евеліна Гром
2021.11.08

Марія Артамонова
2021.09.11

Алекс Міс
2021.07.31

Конрад Ренегат
2021.07.14

Наталія Чумак
2021.03.31

Іван Іванченко
2021.01.05






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Василь Буколик / Проза

 Адам Міцкевич. Ґете і Байрон

Переклав Василь Білоцерківський

Теоретики віддавна стверджували, що поезія – це плід старожитності, плід золотого віку, що вона могла квітнути лише в ранній період розвитку суспільства, що людський рід, удосконалюючи найвищі здібності розуму, тим самим ослаблює творчу силу фантазії, холоне в почуттях і врешті буває змушений обмежуватися в поезії лише наслідуванням. Теоретики-догматики, які звикли виводити правила з творів, що їх уже написали поети, і анітрохи не здатні зазирнути в майбутнє, хотіли вважати давні зразки єдиними засадами досконалості, а свої правила, виведені з цих зразків, – вічними й непорушними, – і тим легше впадали в оману, властиву всім давнім законодавцям, котрі теж ніяк не могли допустити, аби їхні законотворчі настанови могли колись змінитися. Одначе не можна не дивуватися тому, що й поети теж були здатні поділяти таку думку. У Франції минулого сторіччя лунали скарги на нестачу предметів для поезії; навіть говорили, що всі вони вже вичерпані. Нині знову часописи й газети намагаються забрати у французьких поетів усіляку надію, доводячи, що публіка зайнята самими лише важливими предметами й тому нібито не має часу читати вірші. Для потвердження цієї думки вказували в історії окремих народів на епохи дитинства, зрілості й старіння, відбиток яких буцімто закарбовувався також у літературних творах тих народів. На підставі цієї теорії на долю нашого віку випало бути епохою старіння – літературного відцвітання, одне слово – прози. Уже відомо, що навіть найбільш хибне судження, повторюване часто і притому диктаторським тоном, наприкінці багато людей починають уважати правдою: одначе нікчемність такого судження здебільшого виявляється пізніше або шляхом здорового обговорення, або самими фактами. Річ у тім, що коли окремо взяті люди й навіть цілі народи підлягають закону, спільному для всіх організмів, і проходять у своєму розвитку всі епохи від дитинства до старості, то все людство ще занадто молоде (якщо тільки можна так висловитися про нього), усе ще продовжує розвиватися, має нині все ті самі здібності, таку ж уяву і таке ж почуття, як раніше, а отже – і поетичний хист. Трапляються й народи, трапляються й епохи – прозові; приводом до розвитку такого напряму епох і народів буває не їхня завелика зрілість, а радше – недостатність, або хибність, або однобічність шляху, яким народи досягали певного ступеня розвитку. На сході Європи завелике переважання філософського мислення виснажило здатність до поетичної творчості в деяких народах; у Франції, навпаки, загальне прагнення вивчати експериментальні науки й механіку, а також загальний інтерес, збуджуваний сьогочасними політичними подіями, – ось що послабило і притупило стрій поетичного натхнення. Але все це – такі місцеві й окремі умови, які можуть змінитися. В Англії теж був вік дитинства, вік занепаду поезії; той самий шлях пройшли і Німеччина, і Польща; а тимчасом пізніше і Німеччина, і Англія власними силами стали розвивати свою поезію за різними напрямами й навіть почали давати приклад і допомогу іншим народам.
Важливою і цілковито особливою перевагою нашого часу належить уважати саме те, що, коли тепер у якомусь одному народі обставини певного ґатунку сприяли розвиткові смаку до поезії або її занепадові, то одночасно, завдяки місцевим зв’язкам і різним міжнародним зносинам, можна й поза своїм народом знайти взірці для наслідування та нові шляхи для дальшого розвитку. Якби грекам була відома поезія інших народів і вони б надумали нею зайнятися, то легко могло б бути, що й вони знайшли б у собі нові сили й, можливо, не залишилися б, по п’ятнадцяти сторіччях, лише холодними наслідувачами давніх зразків.
Найліпшим доказом здатності нашого віку до поезії, звичайно, слугує майже одночасна поява двох першокласних поетичних геніїв: Ґете і Байрона.
Історичні відомості про народи, нам чужі, нині опрацьовано до статистичних подробиць; життя великих мужів, які в них з’явилися, описано в багатьох і навіть найдокладніших записках; твори цих великих мужів лежать перед нами в усій своїй повноті. Отже, тепер нам легше, аніж будь-коли, розбирати їх критично; проте – не на підставі отієї шкільної критики, для якої зовсім не потрібно жодних інших наук або знань, окрім десяти аркушів Аристотеля та піїтики Буало, який нахабно промовляє вироки всьому, що не підхоже під його мірило. Ні! Розбирати на підставі критики історичної, яка розглядає поетичні твори з погляду отого народу, серед якого вони отримали початок, з погляду часу й умов, які вплинули на їхнє зростання і дозрівання; на підставі критики, яка врешті оцінює талант письменника, беручи до уваги ті сприятливі обставини, які він спіткав при своїй появі, або ті труднощі, які мусив перемогти, – і одночасно не промовляє вироків, а просто викладає історію мистецтва. Ми дуже добре знаємо, скільки треба поєднувати в собі чеснот і здібностей, аби відповідати високому покликанню історичного критика: ось чому анітрохи не думаємо заглиблюватися у докладні розбори творів Ґете і Байрона; лише маємо намір висловити кілька генеральних зауваг, які стосуються характеру і загального напряму творчості цих двох великих поетів.
Можна б, здається, поділити поезію на два великі розділи, а саме: на поезію минувшини та на поезію сучасності або майбутності; кожен із цих розділів поезії вимагає особливих таланту і здібностей. Древні залишили нам багато глибоких, символічно виражених зауваг. За давньою легендою, Гомер – цей найбільший поет минулих віків, – готуючись оспівати Ахіллеса, пішов до його могили й почав викликати тінь цього героя. Ахіллес з’явився. Гомер, осліплений блиском його панцира, утратив зір і створив Іліаду, вже сліпий.
Зовсім іншими з’являються нам ліричні поети, які оспівують сучасність, – себто ті почуття, котрі їх миттєво надихнули, – або ті Сивіли, котрі оспівують майбутнє: і ті, і ті постійно стверджували, що бачать оте, що приховане від інших, і відчувають у собі присутність якогось несамовитого божества, що їх мучить. У цих двох символічних зображеннях бачимо цілковито правильне окреслення двох різних розділів і двоякого способу оспівування.
Епічний поет віддаляється в середовище пам’яток, які заповіли нам минулі народи, оточує себе діяннями й легендами та намагається з їхнього середовища воскресити дух минувшини; він мусить на все заплющити очі, не бачити нічого з усього, що його оточує, і писати своє творіння в повному усамітненні. На противагу йому поет, який оспівує сучасні великі діяння, підбадьорює до бою, виливає почуття кохання або захвату перед своєю коханою, – уповні поділяє почуття свого народу і свого часу та сам бере участь у тому, що слугує предметом його співів. Так Піндар придивлявся до Олімпійських ігор.
Останнім часом лише у двох народів могли повністю розвинутися і досягти певної висоти ці два розділи поезії: у німців та в англійців. Обидва ці народи сильно просунулися на шляху цивілізації й звернули на себе увагу всієї Європи; в обох народів квітнули історичні науки й були вельми поширені заняття теорією красних мистецтв.
Саме ці сторони німців, серед яких особливо поширилася просвіта і, одночасно з повною байдужістю до політики, сильно переважала пристрасть до занять історією і старожитностями, – ці-бо сторони, звичайно, мусили народити поета, здатного оспівати минувшину. Справді, у німців з’явився Ґете, обдарований саме таким генієм, який могла народити сучасна доба, серед умов, котрі особливо сприяли його розвиткові.
Ґете народився від батьків, які не мали жодного політичного значення, у вільному місті, мешканці котрого, однаково схильні переходити на бік французів і на бік пруссаків, споконвіку не мали жодних патріотичних почуттів. Перші роки дитинства Ґете провів у родині заможній, яка мала певний добробут, у ній усе дихало спокоєм та щастям; його натура була пристрасна, але не до надмірності, і притому йому не довелося потрапити в середовище таких товаришів або увійти в такі стосунки, які були б здатні збудити в ньому сильне почуття, йому не довелося знести великих нещасть, ані пережити відчутних утрат. Він отримав ретельне виховання, вчасно полюбив поезію, постійно чув і вдома, і у світі міркування про мистецтво, ще дитиною ознайомився з Клопштоком і бачив ту шану, яку йому вчиняли; дуже часто відвідував театр, і заразом його розум уже був зайнятий правилами мистецтва і Шекспіром. Зрозуміло, що юнак, обдарований генієм, розвиваючись у таких умовах, шукав у поезії лише слави й приємності; і, не бачачи перед собою нічого такого, що би його сильно хвилювало і вабило до життєвої арени, або ж надихало враженнями сучасності, він мусив звернутися до минувшини й у ній став черпати натхнення. Прямим наслідком такого настрою здібностей юнака був той його перший славетний твір –«Ґец фон Берліхінґен», – у якому поет, вірно змальовуючи середні віки, відгадав і потреби нашого віку, і потреби історії та, у їх застосуванні до поезії, випередив Вальтера Скотта.
В Англії, від часів Карла ІІ, поезія перестала надихатися спогадами й почуттями народу, перетворившись на мертве наслідування французів. Холодний Аддісон, дотепний Поуп уславилися як великі поети, і врешті всі, хто тільки вмів писати вірші, справді більше не знаходячи предметів для поетичного натхнення, звернулися до невичерпного описового жанру, яким зазвичай закінчується будь-яка наслідувальна література. Томпсон, багатий на барви й надзвичайно велемовний у риторичних декламаціях, став у описовому жанрі божеством тих учених читачів, які люблять зачудовуватися гарнотами поезії, хоча й позіхають з нудьги, насолоджуючись ними.
Одначе в ту саму добу могуття і просвіта Англії надзвичайно зросли, охопили цілий світ і змусили Англію втручатися в політичні події всілякого ґатунку. Англійську публіку переймала і американська революція, і довга, уперта війна проти Франції, і внутрішня боротьба партій у самій Англії; серед цього різноманітного життя сформувалася сила-силенна нових явищ у царині думки й почуття, і лише відчувалася нестача поета, якому вони б могли слугувати темою для творчості. То було нагромадження велетенської маси підземних пальних речовин, які в околичних горах шукали собі тільки нового кратера.
Лорд Байрон за походженням належав до славетного роду, який мав колись важливе політичне значення, проте занепав і живо відчував своє приниження. Вихований в усамітненні, поет мусив також частково поділяти почуття, які хвилювали його родину, а мандруючи шотландськими горами, мав достатньо дозвілля, аби поміркувати про все, що його оточувало, і про себе самого. І після вступу до школи, віддавшись вивченню класичних наук, Байрон, як видається, не міг бути пробуджений зі своїх меланхолійних дум відлуннями давнього минулого та, постійно хвилюючись через події сучасності, не міг зі щирим захопленням віддатися читанню оповідей про давню минувшину. Байрон писав наслідування і Верґілія, і Оссіана, одначе в цих наслідуваннях не виказав таланту, бо його талант у ту пору ще не встиг збудитися. Але невдовзі пристрасть у ньому збудила поетичну творчість. Байрон прив’язувався до людей з юнацьким запалом; і от, розчарований у коханні, а дещо пізніше, коли жив у колі поганого світу, неодноразово ошуканий друзями, він покидає вітчизну і розпочинає свої поневіряння Європою, ближче придивляючись до вбивчої війни; урешті – віддаляється на Схід, у країну мрій, і там уперше виявляється поетом і вперше виливає в поезії ті почуття, якими був натхненний, і ті думки, що їх йому навіяли мандри. І то були почуття юнака, який жив у дев’ятнадцятому сторіччі, то були думки філософа і політичні судження англійця. Як у середні віки трубадури, відгукуючись у своїх піснях на потреби часу, писали твори, цілковито зрозумілі всім своїм сучасникам, так і поезія Байрона виявилася вповні зрозумілою більшості освічених європейських читачів і всюди знайшла собі наслідувачів. Так само струна, що зазвучала від дотику вмілої руки, пробуджує звуки й в інших, раніше беззвучних, але однаково з нею настроєних струнах.
Перші поетичні проби Байрона було піддано суворому осудові; молодий поет узяв до серця висловлену щодо них неправду, – і з тої хвилини його талант збудився остаточно і, наче Гомерів Зевс, почав метати громи. Сатира була першим достеменно поетичним творінням Байрона; на неї надихали його тимчасові умови його життя, мимолітні обставини, – одне слово, то була поезія сучасності в повному сенсі. І в цій поезії молодий талант виказав себе, щодо характеру і напряму, цілковито відмінним од того таланту, якому завдячуємо створенням «Ґеца фон Берліхінґена».
Одначе погляньмо, у чому полягають ці думки й почуття нашого віку, і взагалі – який поетичний характер доби? Передусім зауважмо, що у приватному житті європеєць, як людина, вирізняється сильними й бурхливими пристрастями, котрі, втім, проявляються по-різному і притім більш або менш сильно, за відмінностями у кліматі, у національності та в законах, якими керується суспільство. Сентиментальність у коханні переважала в минулому сторіччі в літературі, а в суспільстві самогубства і трагічні сцени безнастанно повторювалися в Англії й Італії: там їх причиною була нудьга, а тут – були ревнощі. Здається, що в нашу добу пристрасть, анітрохи не втративши своєї сили, одначе потрапляючи на дедалі більше перешкод своєму вираженню і в законах, і в життєвих розрахунках і звичаях, стала утримуватися від звірячих проявів і, принаймні на Півночі, набула характеру похмурої, стриманої туги, цілковито відмінної і од побожної рішучості коханців у середні віки, і од велемовної сентиментальності, яку бачимо в героях французьких і німецьких романів. Саме таким кохання проявляється в поезії Байрона. Переходячи від приватного життя на ширшу сцену життя громадського, погляньмо, щó останнім часом хвилювало всю Європу в політиці? Повсюдна і тривала війна, віками утверджені права і переконання, які перетворив на порох великий народ, – одна людина, котра власною силою досягає найвищого могуття і підкоряє своєму ярму народи, – це видовище не одному філософові навіяло сумні думки про людство і про той вплив, який може справити на нього сміливий і могутній геній одної людини. Саме ці думки становлять головну ідею всіх епічних творів Байрона. Багато повторювали вголос, що декотрі риси Корсара поет прямо запозичив у Наполеона.
Ґете, як людина, як європеєць, однаковою мірою з Байроном діяв під упливом пристрастей, підкоряючись духові часу, виливав свої почуття, говорив так само, як і всі його сучасники, одначе зовсім не так, як говорив і виражав свої почуття Байрон. Ґете, очевидно, дивився на пристрасть як на надихальну стихію, котра може оживити його твори мистецтва; пристрасті Байрона, навпаки, подібно до фатуму древніх, керували всім його життям, фізичним і моральним. Для Ґете пристрасті були не більш як чашею салернського вина, котрою любив собі додати бадьорості Горацій; а на Байронову музу вони діяли так само дурманно, як віщий дим триноги на Піфію. Ґете у своїх записках зберіг нам цікаві подробиці про власне дитинство, які вказують не лише на розвиток його таланту, але й на сам напрям, у якому він розвивався. Ще дитиною німецький поет уже любив оповідати своїм ровесникам власні пригоди, але прикрашені його фантазією, як за часом, так і за місцем дії, у яких йому випадало бачити описувані справи й дива, які видавалися незрозумілими юним слухачам. Бачимо вже тоді переважання уяви в молодому поетові й те, що він, виводячи самого себе на сцену у своїх вигаданих творах, уже смів надати і собі, і сцені дії фікційного характеру. Те, що було в дитині безневинною брехнею, що мого б розвинутися в людський порок, у творах генія проявилося у вигляді поетичної вигадки. Коли пізніше, у своїх романах, Ґете описував власні діяння, то він чинив так само – виводив себе під маскою іншої особи і тій масці надавав характеру, щоразу більш вигаданого, більш відмінного од власного, допоки врешті, забувши свої пристрасті, почав творити лише ідеальні сцени. Він сам зізнається: щоразу, як йому випадало виливати свою пристрасть у поезії, він завжди почувався спокійнішим і ледве не повністю зціленим від свого захоплення. Його героїні, Аделаїди й Мінни, запозичені зі світу дійсності, але прикрашені поетичним запалом. Ґете не міг би в них упізнати своїх колишніх коханок і подруг, до жодної з них він не був прив’язаний щиро, і саме тому вмів однаково легко зображати різні характери; певне, він навіть знаходив своєрідну розвагу в тому, що постійно виводив на сцену нові й нові образи, надаючи їм штучних форм.
Байрон до самої смерті зберігав свої почуття чи, принаймні, живі спомини про тих жінок, яких він кохав замолоду; щоразу, коли він описував кохання, воно постійно було перед його очима, і він не міг стримати при цьому пориву своїх почуттів. Перша жінка, яку він кохав, передала свій характер усім героїням його поезії. Він не зображав інших характерів не тому, що не міг їх створити, а тому, що не хотів займатися їх вивченням. Сам він казав:
«Melius tui meminisse quam cum aliis versari» [1].
Звертаючись до цього першого кохання у своїх перших піснях, він сумно говорить йому «прощавай» в останніх піснях «Дон Жуана».
«Te veniente, te decedente canebat» [2].
Ґете, можливо, наказав би виліпити статуї своїх героїнь у вигляді ідеальних красунь, які не мали би зберегти жодних індивідуальних рис і подробиць, точнісінько як Канова зображав своїх живих сучасниць. Байрон, певне, побажав би мати портрет менш красивим від самого оригіналу, зате він мав би передавати характерні риси фізіономії, – таким, як Сен-Пре хотів мати портрет Юлії [3].


1. Ліпше згадувати тебе, аніж жити з іншими (лат.). Неточна цитата з вірша Байрона «And thou art dead, as young and fair…» (1812).
2. Співав, коли ти приходила, Музо, і коли ти ішла (лат.). Неточна цитата з поеми Верґілія «Георгіки» (IV, 466).
3. Натяк на любовну історію з роману Ж.-Ж. Руссо «Юлія, або Нова Елоїза».




Рейтингування для твору не діє ?
  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2021-10-19 04:38:26
Переглядів сторінки твору 46
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг -  ( - )
* Рейтинг "Майстерень" -  ( - )
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.793
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми КЛАСИКА
ПЕРЕКЛАДИ ПРОЗИ
Автор востаннє на сайті 2021.11.13 08:40
Автор у цю хвилину відсутній