Справжнє мистецтво важко описати кількома словами: в ньому багато вершин, кожна з яких символізує досконалість, неперевершеність у тому чи іншому стилі. Одним із таких зразків літератури високого рівня є творчість Богдана Манюка, яскрава і образна.
Для своєї роботи митець обрав стиль, близький до класичного, – рими, ритм і розділові знаки розміщені повністю правильно, – але в цю ідеальну, навіть дещо тісну форму письменник вмістив світогляд неперевершеної дивовижної краси і складності. Це стосується всіх віршів автора, але в цьому відгуку йдеться про специфічний відлам його творчості – збірку поезії на гуцульську тематику.
Збірка "Карпатські бранзолєти" – ще один витвір мистецтва цього дуже талановитого письменника, що є по-своєму унікальним, незважаючи на те, що на тему Гуцульщини була вже написана значна кількість творів різними авторами. Так, як Богдан Манюк, не висвітлив цю тему ніхто більше – попри те, що Карпати згадувало у своїх роботах багато класиків.
Поезія багатогранна і, можливо, навіть невичерпна. Можна задати собі запитання – скільки вже написали, здавалось би, вже все висловлено, що нового можна сказати?
Виявляється, не все. Існує ще багато невисказаного і невимовного, тому що животворну криницю поезії ніхто ще до дна не вичерпав.

Богдан Манюк – талановитий поет сучасності, який працює над гранями, що їх не встигли дошліфувати класики. В його віршах відображено те, чого вони ще не висловили.
Якщо письменник має справжній талант, його стиль, як і почерк, є в цілому неповторним. Творчість Богдана Манюка художньо довершена і при цьому своєрідна, складність написання гармонійно поєднується з ідеально правильними рядками в стилі неокласицизму.
Коротко – ось що виходить, коли талановитому письменникові потрапляє до рук книжка з гуцульськими повір'ями та легендами.
Вся збірка являє собою оживаючий міф. Міф не означає щось неіснуюче. Це найдоступніше для людини пояснення інших вимірів, тих, які ми не можемо бачити. Попри тривимірний світ ми мимохіть вбачаємо карпатське потойбіччя, котре в лісі з-за кожного дерева, а в хаті – із кожного кутка проглядає. Карпати - це взагалі своєрідна місцевість, зіткана з протиріч – її доповнює як реально існуюче, так і те невидиме й невловиме, що ми бачимо і не помічаємо водночас.
Збірка являє собою ліричне полотно, зіткане зі слів, багато з яких є доволі рідкісними, характерними для вживання в певному регіоні – їх поєднання дозволяє витворити світ, який народився в уяві автора або швидше постав саме таким із його точки зору.
Відомою є фраза художників: "я так бачу", якою можна коротко пояснити створення будь-якої картини. Поезія теж передбачає оригінальне бачення: звичайна людина може просто розглядати ліс і гори, навіть відзначити, що вони красиві – і все; поет помічає тонкі, невидимі ниті, що, немов проміння, пронизують ці гори наскрізь. Він відчуває тонку енергетику місцевості, вловлює, можливо, навіть те, які відчуття або настрій мав Творець, задумуючи цю частину світу. Це все інші виміри, що йдуть поза третій – щоб їх відобразити, потрібно бачити одночасно світ матеріальний і духовний. Передати словами незнаний простір, тобто зачерпнути словом виміру четвертого або п'ятого насправді дуже складно; найближче його може відтворити мистецтво, це ніби проекція складніших світів на наш, можливість передати їхню красу на рівні інтуїції, щоб людина побачила духовними очима те, чого не видно в третьому вимірі, що закрито від неї.
Якби навколишній світ обмежувався в його сприйнятті виключно тривимірним простором, таке слово було б дуже збідненим, світогляд – убогим. Якщо тонко організована людська істота чує лише буквальний опис навколишнього середовища, вона відчуває, наскільки їй тісно в рамках цих слів. Бог, як і життя, є невидимою сутністю, побачити Яку можливо лише у вигляді Її проекції на навколишній світ. Ми помічаємо лише зовнішні прояви, спостерігаючи Бога в довколишній красі, в мистецтві.
Душа сама по собі має на кілька вимірів більше, ніж три. Мистецтво – спроба описати, відтворити Бога, та навіть найталановитіші люди черпають по краплі з океану. Перебирають слова, як вервечку, коли невимовлені рядки на папір просяться.
Збірка "Карпатські бранзолєти" складається з двох частин – вірші і поема. Відразу можна відзначити, що автор сприймає речі глобально, схильний до структуризації і узагальнення власної творчості.
Збірка віршів розділена на підтеми, кожна з яких має свою назву. Глибокий зміст прослідковується у багатьох поетичних творах; автор вправляє смисл у рядки, як коштовні камені в оправу. Звідси, мабуть, і "бранзолєти".
В кожному "бранзолєті" відображений тематичний пласт – замальовка на тему Гуцульщини: один із "бранзолєтів", одна із тем, одна із граней, одна із точок зору, один із поглядів, один із підсумків.
Практично кожна поезія являє собою одну з оживаючих гуцульських легенд, оригінальних і неповторних. Одні твори являють собою застиглу картину, інші – короткий відрізок часу, що відтворює ту чи іншу подію. Мозаїка віршів формує прекрасний вітраж збірки.
Авторові недостатньо існуючих легенд та міфів – він у своїй уяві бачить більше. Це своєрідний опис гуцульського світобачення через призму власного сприйняття, затканого тут же придуманими міфами, тому що вже існуючих поетові не вистачає для відтворення усієї картини.
На фоні гуцульських уявлень і легенд Богдан Манюк творить власний міф. Його світообраз – приношення Богові дарів, на фоні чого пригадуються зображені в одній із поезій святі в одежі, оздобленій майстрами з Гуцульщини – очевидно, так виглядали деякі карпатські ікони, написані народними умільцями ближче до їх власного світосприйняття. Але саме в цьому й полягає особлива цінність подібних подарунків – кожен вірш Богдана Манюка є картиною або короткою подією, витягнутою з контексту історії, розглянутою автором крізь власне бачення. Його словозміни барвисті й неповторні, його слововитвір, несподівані образи й метафори вражаючі, більше ні в кого таке зустріти неможливо.

Бранзолєт "Цидулка літа"
Бранзолєт "Не розказане літо лелекою"
Ці дві низки віршів описують в основному красу природи Карпат, сім барв – як сім нот, бо навколо гори, як пісня.
Богдан Манюк з допомогою літературних засобів зображає побачене так, що перед очима читача постає картина прочитаного в чітких деталях, незважаючи на те, що описано лише кілька штрихів. Але підмічено настільки тонко, що людина починає чітко бачити дощ у горах без детального опису пейзажу, більше того – картина, що розгортається перед очима читача, виявляється пронизана тими невидимими лініями, без яких будь-який твір мистецтва стає безживним.
Метафори, які використовуються для опису навколишнього середовища, мальовничі і яскраві – "од Карпат до раю", очевидно, недалеко. Помітним є сприйняття поетом навколишньої краси, коли аж летіти хочеться - "на гору щастя... вийти б... аж до лебедів сягнувши".
У барвистому світі автора гуцули самі ж приоздоблюють гори, майструючи "картату тайстру роздоріжжю і полонинам сердаки". Неістотам безтілесним і безформним притаманні людські ознаки: дим "мудрий, як дід – знає наосліп найкращі шляхи". В цьому міфі "отамани вітрів поселяються здавна в печерах" і тече ріка, в якій гуцулам ловиться "рибка, наче запалена... свіча".
Мальовничо описані навколишні літні видовища – церква, де "сяйливі прочани... на куполі храму", адже сонце "виросло... як завше, всі перевершивши дива". Попри всі метафори їх зображено так, як у житті буває: часом сонячні промені на куполі церкви, а часом – отакої – "флєцкавка з гір у неділю святу".
На особливу увагу заслуговує гуцульська хата, де з кожної щілини її дерев'яної конструкції проглядають легенди. Це ще язичницька колиба, в якій "на оденку постелено вітрові, на галєрії – сонцеві" – тут немає нічого дивного, адже "уподібнено Всесвіту рублену хату", і в ній "зоряний пил кольорам на душі повертає борги".
Християнський світогляд тісно переплетений з давніми язичницькими повір'ями. В кожній гуцульській хаті можна знайти не тільки своєрідний образ-хрест, а також "ложку для сонця і ложку для місяця", які приходять сюди ночувати. Казки, що прилетіли з гір, туляться до вікон – і бачать у хаті крізь шибки свої далекі прообрази: сирного коника і ляльку-мотанку, що наївно покликана захистити рай "від пекельного вогнища і попелища".
Над куполами гір ночами засвічуються вогні, які також є символами, адже "зорі – янголів зимарки". Світло струменіє внизу із гуцульських колиб. Світло стікає згори – із янгольських зимарок і келій, і попри все людям "немає з чим іти гостювати до святого". Зостається лише спостерігати власну недосконалість, споглядаючи красу навколо та світіння верхнє і нижнє.

Бранзолєт "Гарячі зблиски кріса"
Автор намагається коротко, небагатьма штрихами охопити все життя Гуцульщини протягом кількох століть. Для цього використовуються як замальовки з використанням оригінальних діалектів, так і обривки з міфів та легенд у власній інтерпретації, так, зрештою, і власні міфи, створені під впливом уже існуючих, практично доповнення до народних легенд та образів історії. Поет описує сьогодення і "минуле з очима невтішними", настільки скалічене, що "годі розплутати янголу"...
Окремі короткі епізоди змушують задуматись. Вірш "Корзан" описує постріл у лісі – ні передумов цієї події, ані натяку на те, що конкретно відбулося. Але цього недовгого опису вистачає, щоб серце тривожніше защеміло, щоб людина уявила собі і той постріл у лісі, і що могло трапитися – практично усі можливі випадки. Швидше всього, це навіть не постріл, а символ – одним штрихом – усього, що протягом століть відбувалося й відбувається, що потрібно було зобразити. Цей короткий епізод є чимось близьким до рядка, в якому "гуцулки гонять вилами лісну": насправді цим одним словом описане величезне лихо, яке спіткало їхній край – якщо зобразити війну не як явище, а як перенесене у тривимірний простір, тобто символічне, зображення, її обличчя було б потворним.
Від автора не приховано й це, він бачить внутрішнім зором, як "янгол стривожений крівцю відмолював"; відмолює ж він як кров предків, так і трагедію сьогодення, відлуння Майдану – трагедія, від якої "святі барокові – додолу, хоча ні кроку зі стіни"... Та попри все возноситься вгору "пісня, мов стяг на донебному древку", та віра в ті пророчі слова, що свіча гуцульська "ніколи не умре"...

Бранзолєт "Покотилась писанка"
Ця низка віршів – відтворення явища сприйняття гуцулами релігії, адже християнство тут виникло на тлі навколишньої краси і значною мірою формувалось під впливом попередніх уявлень і вірувань цілих поколінь, ці елементи світогляду химерно переплелись одні з одними, як візерунки на пасхальному яйці.
Писанка – це взагалі вміння поєднати зміст і світло Христового Воскресіння з язичницьким світосприйняттям і повір'ями, з допомогою переплетення дрібних символів зображено світлопоступ. Подібними візерунками також приоздоблений одяг, на якому "орнамент..., гейби добре письмо".
Цілий народ ще до прийняття Христової віри був уже практично сформований зі своїми уявленнями і душею, християнство, доповнивши його сутність, злилось із його власними звичаями, віруваннями й легендами. Язичницький світогляд було частково перенесено і на релігійні уявлення. Гуцули іноді й своїх святих убирають у найкращий, з їхньої точки зору, одяг, вишитий місцевим орнаментом, прикрашений недозволеними в небесах мошєнками і люльками. Вони знають, що деякі предмети "в небесах заборонені", однак приносять цей наївний і зворушливий дар Господу Богу, адже "краса – то Господнє..."
Релігійні свята тісно пов'язані з місцевими обрядами та звичаями, що відображають душу народу – крім великодніх писанок, в цій низці віршів також зображений різдвяний вертеп у світі, де "блакить... фантазмами підхоплена", і ритуальний хліб із запеченими грішми на Щедрий вечір. Водночас віра в Триєдиного Бога додає свої відтінки у світобачення і предметну символіку – "свічники у свічадах як явлене Трійцею..."
Навколишня краса в особливий спосіб впливає на світогляд і віру людини навіть глибоко релігійної, відволікаючи її помисли від молитви, надихаючи своєю величчю та безмежжям. "З келії вийти б у гори"... Незвичайне світобачення і видіння краси Господньої, уся язичницька лірика й епос багатьох століть розгорнуті на скрижалях гір. Від такого справді важко відірватись. Уся навколишня краса, усі переживання й настрої цілого народу можуть упасти на людину в найнесподіваніший момент. І лише зусиллям волі вона відриває себе від цього – тут гострий, прекрасний образ: "епос з очей опаде на долоні... Лірику вигоїть хрест на стіні".

Бранзолєт "Музиці тісно!"
Автор описує ще один, достатньо визначний фрагмент гуцульського життя.
Музика важливою є настільки, що без неї "не розбуджене дримбами сонце – просто вогниво..." Самі ж музичні інструменти – "дримба і флоєрка" – стають мольфарками, зачарований ними "в душі їхні ще в дитинстві зиркнув і свою віддав їм назавжди". "Захмелілий музика" й сам "подібний до скрипки", бо його душа стає мелодією. А проте його муза – "поневолена", що прагне втечі "на висоту". Попри всю довколишню красу музиці тісно в цьому світі – настільки, що вона іноді намагається проникнути вгору разом з димом із печі, в якій сушаться яблука.
Іноді музикант у період натхнення відчуває потяг до чогось настільки прекрасного, що його неможливо ні зобразити, ні передати словами. Не вистачає вимірів для мелодій, замало їх для відтворення – і навіть гори для його музи здаються в той час недостатньо високими...

Бранзолєт "Войовничі очища на кручі"
Символічно він шостий за порядком. Тут зображено світ духів і темних сил, які існують паралельно із життям людей і час від часу намагаються увірватись до нього, внести свою частку, приносячи із собою сум'яття і неспокій. Це світ, у якому "розигри й мавки" намагаються вхопити із земляного столу пастухів задимленого кулешу, та й тоді, коли все довкола спокійно, "самотні духи з слова виточують сумну магічність нот", адже присутність потойбічних сил усе одно відчувається.
На жаль, часто люди й самі сприяють виходу нечистих духів із їх закамарків – найтемніших прихистків, яких повно по горах і проваллях. Мольфари і відьми використовують різні види зілля та заклинання, внаслідок чого з-під землі виходить щось неймовірне, стає ближчим і підбирається до колиб. Його навіть не видно повністю, однак автор своєю уявою зображає "войовничі очища на кручі". Зостається тільки здогадуватись, чиї вони і який вигляд має сама істота, і що може спричинити її вихід повністю – а поки що очища з кручі дивляться у вікно і в душу, а невідомість лякає ще більше.
З огляду на це все має значення символіка навколишніх предметів, адже темні сили можуть затаїтись де завгодно – і в проваллі, і в дереві. Повір'я про дерева з двома осердями насправді носить у собі незвичайний підтекст, дерево теж виступає прообразом Всесвіту, у якому не може бути двох центрів. Це один з прикладів того, коли народна мудрість своєю глибиною сягає космічних масштабів.
На фоні всього цього вже не здається неймовірним те, що людина навіть своїми повсякденними діями може впливати на інші виміри – зокрема той випадок, "коли ватага, дуб униз волочачи, потягне за собою світ і час".

Бранзолєт "Сріблясті скрепіття"
Наскільки ж красива сама назва. Уявляється як іній на гілках, так і вишита посрібленими нитками сорочка. В цій низці віршів автор торкається вічних тем – любові і подружжя, вірності та розлуки, а також народження нового життя. Автор знову ж таки вражає уяву яскравими, незрівнянними метафорами, які використовуються для цього "бранзолєту". Поет описує "душі, мов на вітрі пелюстки", і перший поцілунок, "з якого виростають небеса".
Сріблясті скрепіття – символ зимової чистоти й інею, а також, мабуть, уособлення таїн дівочої душі, "коди піснівки на сорочці красуні", яка чекає окриленого духом, того, котрий зміг би прочитати цей код. Автор описує прекрасну, дуже світлу і чисту любов, коли в уяві закоханого "любка сходить з обрію" і для якої він дарує вогнекрилу жар-птицю, народжену серцем. Навіть батярські мотиви, а також опис надвечірнього купання дівчат у водоспаді в цих віршах – все це незаплямоване та сприймається з легкою посмішкою.
На жаль, любов часто тягне за собою розлуку, закохані не завжди помічають, що стоять "на хиткому", в одному з віршів автор з деяким смутком пише: "Ти, недосяжна, – на листку кленовім, а я блискітку в небі полонив". Завжди шкода прекрасного, яке безповоротно пройшло. Розлука згідно власної міфології поета – "минулого лучник", який "убив нас, розлучених, вчора і відпускає без душ у майбутнє".
Крім того, фантазія автора додає до карпатського сонму духів свою частку. Передвісниками народження нового життя в уяві поета стають нічні метелики та інші крилаті створіння – "драголяйники ночі", яких "вивищує морок до вигнанців полін, віртуозів рудих, віщувати народження... у хатині... і в небі".
Останній вірш дещо випадає із основної теми. Сам по собі його ритм, а також спосіб вживання одного й того ж слова в кінці й на початку рядка віддалено нагадує цокіт кінських копит, відчувається ритмічне повторення звуків... Принаймні в мене виникла така асоціація. Остання поезія сприймається як підсумок усього – по колу кінь і вершник. Тут знову символ – життя і смерті, любові й ненависті, історії, яка йде по колу. Не припиняється довга і давня казка. Мчить кінь, освітлює навколо землю вершник. Біжить по колу вічність.

Цим закінчується сьома низка віршів і, швидше за все, кількість "бранзолєтів" також можна вважати символічною, адже в одній із поезій згадується це число – спочатку сім кольорів райдуги: "сім кольорів тобі, гуцуле, сім", а після цього сім октав, сім днів і сім чудес.
"Роздвоєне серце" - це вже поема, восьма за рахунком після семи "бранзолєтів". Або ж вона може вважатись логічним продовженням сьомого "бранзолєту" про кохання, чимось на зразок підвіски – як і доповненням для всіх "бранзолєтів" відразу. Тим більше, що в одному з віршів зображено голубку з крилом кривавим і вцілілим... Так, наче автор уже торкався цієї теми раніше, але не повністю розкрив її.
В поемі змальовано вічну тему кохання через призму тогочасного середньовічного світу з його повір'ями, страхами та уявленнями.
В творі зображені різні персонажі, окремі з яких страждають через брак сумління кожен по-своєму. Більшість із них – люди, недозрілі духовно, кожен із яких має свої вади. Як це буває і в житті, найбільше страждає той, хто найменше винен.
В основі сюжету стандартний любовний трикутник – чоловік, у якого є законна дружина і коханка. Особливість полягає в тому, що він спершу зустрічався з однією з них, потім женився на іншій заради її грошей, а тоді примудрився ще й примиритися з першою, котра простила його і продовжила зустрічатись із ним, уже одруженим.
У творі зображені жінки, для яких коханий – мало не єдине світло у вікні, для яких недоліки його внутрішнього світу не перекреслюють зовнішньої краси, які страждають через своє кохання, проте не хочуть із ним розлучитись. Якесь розуміння приходить до них в самому кінці, і це їх окрилює.
Найбільше шкода законну дружину, єдина провина якої в тому, що вона пішла заміж за цього чоловіка, очевидно знаючи, що він покинув заради неї свою дівчину. Провина обернулася для неї трагедією, адже з самого початку ця нещасна не захотіла розуміти, що він, по суті, одружується з її грішми. Доля жінки склалася нещасливо – спершу змушена була терпіти подружню зраду, потім потрапила в полон до татар – це останнє вже зовсім несправедливо, адже це був той випадок, який вона ніяк не могла передбачити.
Ще важче зрозуміти першу дівчину, котра після весілля свого нареченого з іншою не перестала бути коханкою чоловікові, який її так перед тим зрадив – для такого потрібно було взагалі не мати гордості. Ну і брати подарунки, куплені коханцем за гроші законної дружини – на перший погляд, принципів ніяких... При цьому вона зображена в цілому непоганою дівчиною, схильною навіть до благородних учинків, однак ця риса не розвинулась достатньою мірою.
Коханий чоловік в основному їй до пари – нестійкий і без особливих принципів, хоча, можливо, й не настільки вже поганий. Тим не менше, коли їх обох судили за перелюб, він дозволив, щоб усю вину коханка взяла на себе. І вона це сприйняла майже в такому плані, що так і повинно бути... як і він сприйняв її жертовність таким чином, що все нормально.
Твір майже повністю реалістичний, майстерно і тонко прописані характери кожного з персонажів. Тут зображено особливості життя й побут середньовічного села – цього специфічного середовища існування людей з їхніми страхами та злиднями, несправедливим суспільним устроєм – з іншого боку, він не був справедливим, відколи світ існує. Представники місцевого суду, як і в усі часи, крутять законами, а пан, що в селі за верховного суддю, узагалі глухий – словом, усе так, як і повинно бути, тобто цілком реально. Якби автор зобразив їх порядними й чесними, це могло б виглядати більш схожим на казку, аніж закінчення, яке справді подібне до легенди. І поруч із цим – мольфари, які знають і вміють таке, що не підпорядковується людській логіці, тим не менше це теж якимось чином вписується в тамтешню дійсність.
Попри в цілому реалістичність сюжету поема несподівано закінчується міфом або легендою – тим, що згодом могли б додати люди від себе, передаючи через кілька поколінь нащадкам цю історію. При тому, що автор міг би закінчити свій твір повністю традиційно, він повважав за потрібне в самому кінці поеми осінити тінню крил своїх персонажів – тому що міф чи легенда покликані не змінити реальність, а підсилити сприйняття її трагізму, щоб надовше запам'яталась та не витекла, як вода, з пам'яті, та щоб це було більш відчутним для того, щоб зробитись пересторогою для інших. Тому й закінчення є нестандартним і достатньо несподіваним.

Цю збірку варто прочитати, щоб збагатитись внутрішньо і почерпнути для себе, немов живої води, чудового світу, який виткала уява його автора. Такий світ є неоціненним, це – дар письменника його Творцеві. Подібна творчість має здатність надихати сама по собі. Вона вбирає в себе прекрасне з різних епох, до дна вичерпує легенди, додаючи їм власних доповнень. Письменник повинен тонко відчувати віяння різних часів – адже кожен по-справжньому талановитий твір носить у собі підтекст вічності.