За розкладом, на 30.12.2021, запланований перегон ананасової браги. Грішу і не каюсь цим вже кілька років. Ніякого бізнесу. Часу вдосталь, є кого пригостити, та і сім’я визнала, що наше набагато краще магазиних коньяків, бренді. Одного разу отримав від поважного приятеля пляшку бренді. Через інтернет діти дізнались ціну, виявилось - більш як тисячу гривень, а ми саме щось відзначали… Спробували, і відмовились від нього. Святкували своїм. Якось знову приятель подарував… Десятирічної витримки. Ціна більш як чотири тисячі. Вердикт: наше не гірше. Четвертий рік недопита пляшка дорогого чекає свого часу, але полишимо рекламні трюки і повернемось до ягнят…

Значить кухня мною буде зайнята. Брага не любить відкладень. Тіснота, це ще не так страшно… На носі Новий рік, у кожного свої обов’язки. Діти накупили всякої всячини, жінка також, і я. Настрій заздалегіть підготовлений. І ті самі обов’язки розфасовані похвилинно на кожного із нас. І тут почалось. Фірмовий апарат набирає потрібної температури. Я відкриваю кран, струйка холодної води біжить протореною стежиною. Через кілька секунд закапає ананасова переброджена брага. Відбір «голів», «хвостів» ще попереду. Перепровіряю. І раптом я звертаю увагу на те, що вода наповнюється в умивальнику. Не проходить крізь зливну систему. Ой! - йокнуло… Хутенько підставляю порожню бадю, вибігаю на вулицю до вигрібної ями. Вона повна. Не викачана. Капець, думаю. Вигрібна зроблена виключно для душа, не більше. Весь інший житєйський непотріб має окреме відвідане місце і ніколи, більш як за 20 років з гаком, ще непідводило… Миттєво увімкнув систему і через п’ять хвилин вигрібна яма пуста… Але, їдрідйоговкорінь, вода до вигрібної через зливні труби так і не проходить… « Буду виносити» - подумав. Набралось - виніс, вилив. Набралось - виніс, вилив. А в цей час, за п’ять годин перегону, що тільки не робив. І дув, і прокачку у зворотній бік робив. Мертво. Благо, що ще магазини відкриті… Ананаску отримав суперову! Запах незрівняний - дихай, пий, полощи горло… пригощай. Але залишилася проблема - довбаний закупорений злив. Поїхали з дружиною, прикупили гель, і десятиметровий спецпристрій (на всяк випадок) за 600 з копійками. На вечір - гель… соди там, кип’яточку, солі - в умильник, в душову… Ночі наче і не бачив…
31.12.2021. проснувся рано. В голові одне - встигнути до Нового року привести в порядок, тобіш виперти усі ці накипи, верніше сказати - срань з хати. Прийняти душ, допомогти дружині, провести двадцять перший, зустріти двадцять другий, привітати дітей, посидіти, а після доповзти до телека і… А-га, а проблема то цементована, але ж і я не пальцем… Ще разок в магазин зганяємо, гель докупим, соди, солі…бо водичка так не зійшла з місця. Правда, помутніла.
Заводжу з десятого разу мерсік і знову разом з жінкою рушили з двору… Світлана ще щось хоче докупити, ну а я пообіцяв своєму давнішньому колезі - Мишку - літрушку до столу… А день тому, ще 30.12. я згадав, що дуже хотілось би привітати одну поважну, знану у літсередовищі людину, тим більше, що із його уст кілька разів чув похвалу на свою адресу (щодо двох моїх поетичних збірок).
- Пане Миколо, десь з першої години дня ми з дружиною будемо на Київському морі. Так би мовити - проводжати 2021. Традиція. Чекаємо залюбки.
Вждовж Київського, зі сторони Вишгорода… аж туди подалі, майже в кінці, лісочок. У ньому.
Їдемо. А в голові одне - гелі, труби… миттєві віртуальні конструкції, як позбутися, як вийти із становища, і не впасти в очах сім’ї. Я ж все знаю, можу… Все своїми руками роками… А тут якась фігня, і я в глухому куті. Бути такого не може! Я доберусь, розтрощу…єслі шо, ще побачимо хто з нас хозяїн. - Ось з такими думками я із своєю половинкою їхав на зустріч до…
Передзвонив, уточнив… І правда, вздовж моря лісок, погори нависші… і столик, а на нім чого тільки нема. Як у хорошому ресторані. Навкруги тиша. І вони у двох, наче закохані голубки… Світ з усіма його, самі знаєте з чим, на іншій планеті… В голові просвітліло. Перед від’їздом з хати погиркався з донечкою… Вона новосвіжу гору немитої посуди поставила в умивальник… Я змовчав, а через кілька хвилин почав згрібати з кожної миски недоїдки, щоб сполоснути…
- Не чіпай, я сама…
- Пізно… і як ти можеш… ви ж усі бачите, що вже другий день модохаюсь… доцю, от навіщо ти це?..
І пішло і поїхало. Вона мені, я - її… І чого я таке дурне, не стримався? Чого? До Нового року лишилось якихось півдня… Господи.

Знайомимо наших дружин. Мені - мініралки. Світлані - десятирічної витримки віскі… Наше, домашнє бренді, плюс повний слоїк ананаски із моїх рук переходять в руки приятеля… Замість 3-5 хвилин запланованих затримались на годину… Стверджую, піписуюсь - ця година одна із найкращих у 2021 році. Згадуємо по черзі, молоді роки, хто де навчався, працював… А наші дружини наче давні подруги - то сміхом заливались, то встрявали у наші з М. спогади… Правда, з освітою я десь поза, поза… ПТУ м. Жовтневе при заводі «Океан» Миколаївської області. Чим тут щиголяти?
Ну співав від Уральської філармонії, двічі від Тернопольської, Хмельницької, і навіть з місяць від Ворошиловоградської у «Красних маках» …
- А почитай нам шось із своїх поезій, - раптом попросив мене пан М.
На початку своєї писанини, я і справді, перших своїх сто двадцять «шедеврів» міг прочитати напам’ять. Але коли це було…
- Спробую. А давайте спочатку пісня прозвучить?.. - вікнув телефон… (десь з неділю тому Світлана знімкувала на телефон давно забуту всіма пісню « На покошені трави…). Слухаємо. Читаю віршика «Під занавісь 2021». Спустошується мінералка, мені підливають і підливають… Дружина пана М. розказує як їй подобалась раніше наберажна Київськго моря, особливо там, де нещодавно стояв тин із ліщини у косічку… Як вона милувалась ним.
- От хто його зняв? Навіщо? Така краса була…
Моя подивилась на мене, в мої очі, наче просила дозволу. Дозволено.
- Так это ж Николая работа.
Як завжди - російською. Наша розмова переходить у площину агресії з боку Кремля. Треба сказати, що майже кожен день я клацаю на пульті, вмикаю перший, другий, третій раши… Чим більше слухаю - тим більше ненавиджу кремлівських ублюдків-скабеєвих.
Рівень віскаря зменшується. Розмова і без того теплішає. Знову про літературу. Уважно слухаю. Мене цікавить, тактично підсовую питання про того, іншого, про тих і цих, забулих і розпіарених. Дізнаюсь багато… Обіцяю не тарижувати. Серед них мої знайомі, де-які отримують заочну похвалу із уст метра.

Час спливає. Переглядуємось із дружиною. Їй ще докупити, мені до Мишка і у вигрібну яму. Так, і пора честь знати. Біля автівки отримую два авторських примірника. Усю дорогу тільки й про них. Дружина (вперше за все наше спільне життя) радісна від знайомства… Щоби ось так, за якихось кілька хвилин віднайти простоту, щирість, довіру і, довіритись, відкритись… Треба було бачити. Світлана світилась.

Мишко, зачувщи гавкіт своїх охоронців, вийшов до хвіртки. Світлана вийшла у центрі. І добре. Мишко м’ятий, худий, втомлений і піддатий. - Ніколайович, вітаю вас… - Так, давай Міш… - перебиваю - Тебе також. Ось літруха. Часу обмаль, мені ще Світлану забрати тре з магазину…
- Зачекайте, щас Вєтоль вийде. Поздоровить.
Вєтоль Мішкину сестру Натаху, того, мучить. Живе у неї, не працює. Інколи розписується у Наталки під очима. У Натахи діти, але не від Віталіка. Удітей свої діти. У дитини батько такий же Вєтоль, як і Віталік. А ще в тій квартирі Натахина мама. Мамі за вісімдесят…
- Вєтолю привіт! Привітай за мене. - сідаю в авто і тисну на… Набираю Світлану: - Купила гель, Свєт? Як ні? Ти де?

Під’їзжаю, пропоную мотнутись у будівельні магазини на Чайці, є такі… Ага, все давно закрито. Вертаємось в центр. Слава Богу, магазини працюють. Два флакона - нащ до тридцяти гривень, германський більш як сто… Спішимо додому. І знову згадуємо зустріч на Київському морі… Хвилин за сім ми вдома. Їй кухня. Мені той самий геморой.
Я ж так просто не здамся, хай там «ананаска» і підняла настрій, а зустріч на Київському морі - потроїла, і сьогодні ми зустрічатимо Новий рік, а мені ще в душ… І тільки у старій хаті, а у новій завжди успіється. Вода нагріта бойлєром, нажарено, наварено, настругано.
Може за цей час, що я був відсутній, щось змінилось? Тако, відкрию крани з усіх строрін, а воно і потече? Впертість інколи лякає. Ні, щоб відступити і зустріти Новий рік, а вже потім…
Години півтори пролетіли як хвилина. Якась третя невідома сила оділа на мої старання скафандр і замкнула у безчасі…
Відчувши свою безпорядність, я відступив. Всілись у старій хаті. Провели 2021. Сказав кілька слів… Хто вино, хто щось міцніше. Я - якийсь сік, на лейбу навіть не глянув. Виступ Зеленського. Правильні, красиві слова… Відчуваю пустоту, вона поруч. Можу торкнутися. Але не сьогодні. Усе із 2021 переповзло у двадцять другий. Розбігаємось по своїх кімнатах. Свіжа гель і в душі, і кухоному зливі. Телепрограми примітивні. Чи то я порозумнішав, чи то сценаристи, постановшики запрограміровані на безсмисліє… Кілька годин пішло на сон. На дворі перший день Нового року. У мене рукопашна з пластиковою трубою, яка вирішила обжертись об’їдками… Ніякі пігулки, гелі не допомогли. Запор. Відкриваю кран гарячої… Заблокував вихід зворотності. Тиск дай боже… Біжу до вигрібної. На дні самої ями із землі виглядає та сама труба. Сухо. Чую всплескіт у хаті. Мої затички ослабились, вода пре на підлогу, розповзається по кухні… Перекриваю. Ще трохи і в черевики попреться. Ганчірок де-кілька, відра поруч… Мої ще сплять. Світліє… Тороплюсь. Наводжу порядок. Так чистенько, як ніколи. Та ще й посуду перемив, а що ще залишилось, і не тронуте - поховане. Щось по холодильникам, по ємкостям… Мишей ніхто не відміняв. Усіх не перетравиш. Хатина то з 1937 - го.
Заходжу з лівого флангу. На кухні в зливну трубу по розміру забиваю соснового кілка. Роз’єдную. Шланг душа запихую куди треба і включаю гарячу. Від тиску весь кип’яток рветься назад, мені під ноги. І знову все спочатку.
Варіянт другий. В цей час мої проснулись. Кухня то тут. Накривають. І чого тільки нема. Тільки сьогодні мої очі побачили, оцінили. Уйма салатів, м’ясо по-французькі… Бачать, що я весь обшарпаний, мовчазний - понабирали і пішли до нової хати.
- Коль, може досить? Покинь все…
- Світлана, не можу. Не був би я.
В голову приходить чергова ідея: а що як у вигрібну опустити насос із шлангом, котрий впихнути в трубу, ну в те місце, звідки мусить витікати? Фізика. А вигрібна то 60 на 80 см. і у глибину зодва метри. А без драбини у вигрібній нічого й робити. Без неї і не опуститись. Краще вже взірвати. Ідея пуста, коли руки і ноги вчепилась за тіло мертвою хваткой. Потрібен ризик. Поштовх…

Ну от і все, стою і кайфую. І дивуюсь: як я зміг втиснутись, запхнути шланг отам, на краю іншого світу? «Ех би цигарочку?» - подумав. Нуль результата. Вдруге опускаюсь, висмикую шланг. Підіймаюсь разом із насосом і шлангом. Знову опускаюсь з молотком і з чопом. Заглушив отвір. І вже подаю воду з контрольної труби, що ближче до хати… а воду беру через зливний кран бойлєра. Тиск космічний, гуде… гуде… і, як бабахне… Наче прорвало дамбу Київського моря… Біжу до проклятої вигрібної Заглушку виштовхнуло, крутиться у водовороті. Вимкнув, пірнув у яму… заглушив знову і поставив розпорку, сперши її на стінку. Ну, з Богом! Ага…
Ніфіга вже вкотре…
А в цей час мої, освіжілі, з хорошим настроєм прийшли за добавкою. Весело, безтурботно, не звертаючи уваги на розкидані шланги, мокрого віника, підлогу і мене, сміючись і перебиваючи одне одного, всілись за дубовий стіл у сміжній кімнаті.
- Народ, давайте так, поки я не наведу порядок, ви сюди - ні ногою, - випалив я і пожалкував. Бо молодшенька фиркнула щось там про Новий рік, що чекає - недочекаються, коли вже з’їде від нас, що ніколи заміж не вийде…

Вечоріє. На дворі 2022 рік… Що робити? Як надалі жити? Дочекатись весни, розрити? Прокласти іншу зливну трубу більшого розміру? А сьогодні хай тече собі у відро, наповнилось - виніс? Нічого страшного. Раніше ж якось жили, і нічо… Грубка, піч, радіо, свіча, лампа, віник, баняк, відро… ніякої мобілки, нета… Ніякої підлоги з підігрівом, умних котлів, сигналізацій… Находячись цілу добу один на один з вигрібною ямою, відчуваю, що все це десь поруч… спіткнутись би… вимкнуть на півдня світло, замете, завіє, заллє, загориться - і все, ти у минулому, доречі, миттєво.

Все таки свіже повітря впливає на мозок. Виходжу на двір. Небо. А що небо? Ну побільшало всяких там літаликів, але ж воно як і сто, і тисячу років - одне й те саме. Невідане… « - Слухай, ти ж купив якийсь там пристрій за 600 з гаком для труб, спробуй…» - чую. Оглянувся - нікого. «-Та ні», - заспокоюю себе. «Чого тільки не робив, не пхав, не… а що як спробувати?»

Черевики, штані, фуфайка - лежать в сараї. Відпрацьовані, смердючі, липкі. Через кілька хвилин все на мені, я - у них. Драбина ще і не витягувалась. Її трохи засмоктало, але байдуже. Розрізав хомути, які були на скрученому тросі, і трос наче змія, розкрутився, і поповз одним кінцем від мене. І так швидко, як живий… Опускаюсь по драбині. Знову тісно, сморід такий, що… Як його в трубу всунути, коли не можу зігнутись в ямі? Як? Опускаюсь нижче, ще нижче. Гнусь, гнусь… двома пальцями правої руки тихесенько прислоняю до отвору… Міліметр за міліметром всовую… Завмер, терплю… трішечки, ще трішки. А як же далі? Трос десятиметровий - не витерплю. Господи, дай мені сили! Я не гімнаст. Випрямляюсь, лівою ступнею притиснув трос… правою рукою тягну його до себе, а ногою підштовхую в трубу. Господи, невже? І коли вже троса лишилось якихось півметра, починаю його закручувати… лівою рукою тримаючи в долоні трубку, крізь яку проходить трос, а в правій руці кінець троса, завальцований в ручку для закручування. Залишається всього метр троса. Раптом відчуваю на іншому кінці троса якусь перешкоду. Передихнув і накручую… накручую. Знову перешкода. Незначна. А що як не хватить троса? І тут як стугоне… Я колись подібне чув у підземці метро - чути, що під’їзжає потяг, але ще не видно. А тут, сидячи у вигрібній, у десятки разів все це сильніше.:. І як хлобисьне з труби, наче з гармати. А слідом якась суміш сірого кольору… вода - кип’яток. Я ж перед цим злив усю нагріту в душовій. Вистрибнув зяйцем з вигрібної… Обмазюканий з ніг до голови.

Підмів, переодівся, попив кави… І тут мої. Веселі, гарно одіті проходять повз мене. - Коль, може досить? Весною розкопаємо… Мені жалко тебе. Нови рік, чи шо? - ше не встигла Світлана досказати, перебиваю: - Свєт, я в душ. Води гарячої мало, немийте нічого. Я все-е помию.
- Не поняла. Ти пробив? - і відкриває навсю холодну. І полилась водичка… Стоїть, усміхається… Дивиться на мене. Я на неї… Мовчимо. Незабутня мить. В очах повага, розуміння… Ось воно, ради чого ти і у вигрібну, і на амбразуру…

- Свєт, я напишу про це.
- Ти думаєщ, буде цікаво читати? Лірику, страхи якісь там, інтриги - куди не йшло, і то… Найшов про що писати. - подивилась на мене - А давай ще по п’ять капель…
- А давай!
2022.