ІІІ.

«Леську! Го-ов! Леську-у-у!» – гукала з двору мати, витираючи фартухом натруджені руки. «І де ця лиха дитина?» – досадувала вона.
Із-за низенького тину, на кілках якого сохли глечики, виглянула схвильована сусідка:
– Що, і твого нема?!
– Нема, – без краплі подиву відказала мати. – Я думала, воно спить, кинулася – де там! Знову втік з такими ж, як сам, розбишаками. Це десь грають по всьому селу, як навіжені. Нехай тільки вернеться, я йому покажу, де раки зимують.
– Ой кумонько! – залепетала далі сусідка. – Якби ж по селу, а то позавчора уздрів мене наш пастух, дід Кас’ян, та й каже: «Е, Параско, знову твій заправило учора по лугу гасав із хлопцями. Десь у горобців стріляли. Я їх нагнав, а вони – знову за своє, тільки товар лякають, а твій Федько ще й поманювавсь. О. Почав собаку дражнити, а якби укусив?! От уже вреднюще! – каже. – Підліз до неї і льоткою прямісінько в голову! А якби у воко?! – Де ти, – каже, – потім такого собаку візьмеш? Мій Циган мені добру службу справляє. Я без нього, – каже, – як без рук»… О.
– Ти бачила, – склавши руки і киваючи головою, обурювалася Леськова мати. – От чорти! Нехай тільки прийде, я йому роги обламаю, – наполягала вона на своєму.
Сусідка на мить затихла, а потім, бажаючи якось заспокоїти подругу, почала її втішати:
– Ну що ти, кумонько, таке говориш? Твій Лесик просто золоте дитя. О. Я ж бачу, як він тобі то воду носить, то курей годує – весь час чимось по хазяйству допомагає. От уже ж ловка дитина! А мій – горе людське… Це десь знову прийде в свинячі голоси*.
– Не кажи, Парасю, не кажи! – не погоджувалася Леськова мати. – Твій Федько теж не дурний хлопець. Бувало товар іде, а він піде аж за вигін і звідти і свою і нашу корови жене. Так що не кажи дурниць – у тебе він хлопець добрий; а мого, поки не заставиш, не поможе.
Обидві жінки на якусь мить замислились. Така стороння похвала змусила їх задуматись, що їхні діти не такі вже й погані, якими здавалися вранці. Похвала приємно степлила душу, але все ж таки не змогла затьмарити розум.
Першою озвалася тітка Параска:
– Не знаю, не знаю, Мокрено. Своя сорочка завжди до тіла ближча. Хочеться ж, щоб діло якесь з нього вийшло. О, – продовжувала вона. – А що з нього вийде, коли сама не знаєш, куди душечці дітись. Ночами сиджу і сльози гіркі втираю. Літо сейгод* яке поганюще було, два рази ярину пересівали. Сам не доїдаєш, аби було чим пайок* засіять, а що вже й лишиться – то дітям. О.
– Оце ж таке, дівочко*, – погоджувалася Леськова мати. – Це десь знову прийдеться моєму Степанові цієї зими на Херсонщину пішака давати*. Зроду такого літа не було, зроду. У нас на Лисій горі все просо звелося. Хоч би тобі який дощик пішов, а то тільки перед Трійцею град сипонув, та такий же град, що чисто всі гурки* побив, ще три рази дощик покрапав. А потім знов суша. Он у Гринях – глей*, так земля до того порепалась, що страшне. А що вже казать про наші піски? Не знаю, щоб просо од сонця згоріло, то це гарне сонце треба.
– От горе. Це ще слава Богу, що на лузі трава зеленіє. Якби там не нижей* було, то й без молока зостались. О, – хитаючи головою, бідкалася сусідка. – Що ми вже не робили, а сейгод великий неврожай буде. Якесь наказаніє Господнє на людей. Я ж кожну неділю, – жалілася вона далі, – аж у Нагірне на відправу ходжу і прошу в Бога помочі, кожного разу ставлю свічку коло святих образів Богоматері й Миколая Чудотворця – і все дарма; видно велику образу ми Господу причинили.
– Хто Його зна? Може, й так, – зі смутком відповіла тітка Мокрена. – Я вже скільки не молилась, а все одно. – Вона у відчаї сіла на ґанок. – Уже скоро три неділі, як кабанчик здох, навіть не вспіли заколоть. Думали ж: вигодую та продам, так – ні. Тепер, навіть, не знаю, як дитині чобітки і кожушок справлю. Зима прийде, а воно босе. Уже й про себе не думаєш, аби дитяті добре. – Вона вела далі, ще більше приходячи у відчай. – А йому ж уже десять років. Нехай би дитя пішло в школу. Воно ж проситься: «Пустіть, мамо, у школу. Дуже хочу, – каже, – навчитися читати й писати. Я, – каже, – коли б виріс, то став би людиною вченою і ходив би в окулярах, як той старий вчитель із Вербичів. Через ті скельця, – каже, – світ, мабуть, краще видно. Воно здавалося б, – каже, – ось тобі курка, а подивись через ті окуляри, так зовсім і не курка; а, може, й курка, але ще щось, окрім курки, чого простим оком не вгледиш».
– От уже ж кумедне дитя, – утираючи одиноку сльозу, посміхалася тітка Параска.
– Воно й таке. Але ж його дивацтвом і витребеньками ситий не будеш.
– Твоя правда, кумонько, – погоджувалася сусідка. – Але ж бачиш, що вигадав! І сміх тобі і сльози. Що не кажи, дівко, а твій Лесик – хороше дитя. Нехай би собі вчилося. Моєму Федькові ось уже дванадцять літ виповнилось, теж у школу хоче… А я що проти? Ні. Тільки як, коли одні чоботи на сем’ю*.
– А ти піди у того ірода, що на своєму маєтку салом заріс, попроси, може, й дасть, – несподівано відказав дядько Степан, Леськів батько, який тільки-но повернувся з косовиці і, напевно, чув, про що говорили заклопотані жінки.
Степан вийшов із-за хвіртки. Жінки перелякано озирнулись.
– Ой, це ти, Степане? – сполошилася тітка Мокрена. – От уже ж налякав. Ну що?
Невисокий худорлявий чоловік трохи помовчав, ніби випробував жіночу цікавість, так само несподівано, як і з’явився, вигукнув перші слова:
– А нічого. Останнього деда* скосили на панському полі. Дві скирти, не більш буде. Так прийшов намісник, оте опудало, ота свинота, отей кізяк смердючий та й каже: «Пан каже вам велике спасибі за роботу і дає вам сіна по возу на чоловіка». «По якого ж воза, коли по два? – засичали чоловіки. – Спочатку ж було договорено». А він нам: «А що ви тут пельки рвете?! Земля, що – ваша? Еге ж, дулі – панська, то й трава теж панська. Він і так вам багато позволяє і дарує багато. Вам дають по возу на чоловіка. Що мало? А якби зовсім нічого?» А тут йому у відповідь хтось з гурту: «А якби зовсім нічого, то ми б йому серед ночі ребра порахували, а тобі б носа до пупа стягнули і вузлом зав’язали.» Тут знявся регіт, і озвірілий намісник, так і не злізши з коня, погасав геть, на кінець викрикнувши: «Подождіть… Ви в мене ще поспитаєте травиці зеленої… Воза їм мало. Дулі вам з маком, шмаркачі!»
– Господи, що ж тепер буде?! – спохватилася Степанова жінка.
– А нічого не буде, – на диво спокійно відповів той. – Нехай тільки спробує не дати нам по два вози, то ми всі людом попросимо – і вила візьмемо, і сокири – не відмовить… Ми тепер одне зрозуміли ще з того разу, як вони вимушені були грошові податки знизити – коли всім миром проти них стати, то діло піде.
Перелякана сусідка тільки те й робила, що хрестилася і божкалась. Степан змовк. Видно було – не хотів він більше про це балакати. Він присів на ґанку, дістав із-за пазухи свою херсонську люльку, напхав її минулорічним тютюном із шкіряного мішечка, вийняв із кишені кресало, кремінь і ґнот*. Приклавши ґнот біля краю креміня і декілька разів стругонувши по ньому кресалом, він висік іскру. Жарина потрапила на ґнот. Ґнот затлів, потроху розгоряючись. Цього вогню було достатньо, щоб запалити люльку.
Мокрена, не довго думаючи, взяла коромисло з пустими відрами і пішла на вулицю до колодязя по воду.
Гіркуватий запах диму розповсюджувався по двору. Він вимальовував у повітрі чудні круги, фігури і якось просто, невимушено розчинявся. Це заспокоювало Степана, він знаходив у цьому занятті якусь втіху і таємну насолоду.
Кума вирішила тихенько зникнути, та сусіда, на мить відкривши очі, різко запитав у неї:
– А що твій Сидор? Досі по селах льотрає*? І, не діждавшись відповіді, заговорив: «І коли вже він одумається? Сем’я ж і діти… Бачив його на днях у шинку – не чоловік, а щось страшне. Кажу йому: «Сусіда, схаменися! Скільки можна? Мов той волоцюга, лазиш по селах. У тебе ж яка не є, а земля; є жінка, діти. Їм же самим – загибель.» Так ні, він мені: «То й що? Скільки не живи, не трудись – один кінець. Ось у Нагірному в наймах був, трохи заробив, так поки до Калинового Лугу дійшов, то без копійки зоставсь*, – він вивернув кишені. – У кожному шинку побував. Але що не кажи, Степане, у Калиновому Лузі сивуха* найсмачніша». Він перекинув останню чарку і з благальним виглядом скінчив словами: «Дай хоч гривну, бо, якщо не вип’ю – вмру. Ми ж були товаришами, Степане.» Що вже з нього візьмеш? Сором один», – і Степан, знизавши плечима, нагнув голову, ніби шукав відповіді в самого себе…
Тільки що жвава Параска непомітно поникла. Куди й поділася її жива натура. Вона помалу повернулась і, на ходу витираючи краєчком хустини сльози, пішла до своєї хатини – і зникла в сутінках.
А він чи то просто подумав, чи то сумно прошепотів сам до себе: «А який гарний хлопець був. Звела горілка, убила, розтрощила все – і розум, і сем’ю, і самого себе.» Мимоволі подививсь убік… Повз рідку, скуйовджену крону засохлої яблуні, за якою закінчувався двір, виднілося стомлене вечірнє сонце. Воно поволі зникало за обрієм, ніби шукало в нього притулку і спокою. Так зморена працею людина поринає в ліжко і в сон, окрім нього нічого не бачачи і не бажаючи.
– Як я, – приречено кивав головою Степан, дивлячись, як зникало світило, і тільки вечірнє сяйво лоскотало горизонт.
Перебивши спокій чоловіка, з повними відрами води, які злегка погойдувалися на коромислі, повернулася Мокрена. Вона зайшла до хати і злила воду у велику дубову діжку, а пусті дерев’яні відра поставила на довгу широку лавку супроти печі, у самому її краї.
– Мокрено! – гукнув знадвору чоловік. – Піди, мені зіллєш.
Заклопотана жінка взяла великий глиняний глечик, наповнила його водою, перекинула через плече рушник і пішла на вулицю, де чекав її стомлений чоловік.
Згодом той уже задоволено скрикував під дзеркальним струменем холодної води, умиваючи спітніле обличчя, обливаючись по пояс водою.
– Хух!... А де діти? – утершись грубим полотняним рушником, запитав він.
– Микола ще зранку з хлопцями на рибу поїхав, а Варочка пішла з дівчатами на вечорниці.
– А Лесько?
– Знову десь по селу куряву знімає .
– От шибеник, – зареготав Леськів батько. – Хай гуляє, поки мале. Бо виросте, усякого надивиться. Нехай хоч дитинство у його душі зорею світиться. Я ж сам такий був. Пам’ятаю: не раз мені мій покійний батько за це вуха драяв.
Вони зайшли до хати, де на столі невеликим вогником уже чадила лучина. Степан сів на ослоні* до столу. Мокрена ж взяла вилошник і витягла ним з печі чималого чорного чавуна. Потім великою кленовою ложкою накидала чоловікові повнісіньку миску запашного червоного борщу з квасолею. І Степан, відрізавши собі скибку хліба, узявся за їжу. Жінка теж сіла до столу навпроти чоловіка і, підперши руками підборіддя, не без задоволення споглядала, як той охоче вечеряє.
Враз у дверях дзенькнула лямка, і до хати заскочив малий Лесько. Батько з матір’ю майже разом озирнулися до дверей. Розчервоніле, замурзане обличчя, зачухмарені, мокрі від поту коси, пожалені кропивою босі ноги – все вказувало на те, що битва була грізною, геройською і безпощадною.
– Хух! – голосно видихнув хлопчик, і поки на нього не посипалася безперервна мамина лаянина, підбіг до діжі з водою і, набравши у кварту води, почав жадібно пити.
– А куди холодну! – постукуючи кулаком, схопилася з-за столу мати. – От я тобі покажу…
– Заспокойся, мати. Не бачиш – козак захекався, – з неприхованою іронією сказав батько.
– Десь гарного прочухана отримав, бо щось рано сьогодні наш козак додому повернувся, – таким же тоном відповіла мати і, склавши руки, стала коло печі.
– Ну що ти таке кажеш? Такі, як наш Лександр не тікають, а наздоганяють і порішають ворога.
– Якщо тільки шабля не зламалась… – сміялася вона з сина.
Леськові нічого не лишалось, як вислуховувати насмішки до кінця. Він стояв у кутку коло печі, похнюплений. Та все ж це продовжувалося недовго. Мати підійшла до сина і пригорнула його до себе.
– Ну добре, синку, ходімо – зіллю на руки. Ой, ти мій шибеник! Утік од мами на гульки…
Коли Лесько сидів за столом і тільки за вухами в нього лящало, мати стояла поруч і, погладжуючи його по голівці, промовляла:
– Ну от, зовсім друге дитя, чисте, гарно вдіте, як у людей… А то прибігла замазура якась, а не Лесик. Їж, синку, їж.
Лесько тільки задоволено посміхався.
Коли з вечерею було покінчено і Богу за хліб і сіль подякувано, Лесик заліз на піч, де відпочивав стомлений денною роботою батько. Мати кінчала поратись. На столі горіла лучина, розносячи смолистий чад по всій хатині, накликаючи сон і спокій.
– Тату… Тату.
– Що? – спросоння запитав той.
– А це правда, що колись кожен козак випробовувався на огиду?
– То як? – не зрозумів батько.
– Ну от, наприклад, щоб стати козаком, треба обов’язково їжачого м’яса поспитати?
Батько глухо і безперервно закашляв раптовим сміхом. Потім, заспокоївшись, озвавсь:
– Якби тільки від цього все залежало, то, мабуть, півсвіту б козаками стали. То все дурниці і більше нічого. Козаком може стати не кожний. Лише людина чесна, людина смілива, хоробра, безстрашна, людина, яка ніколи не побоїться сказати іншому правду у вічі, хоч це може повернутися і супроти неї.
У пітьмі заблищали Леськові очі:
– А як це – супроти неї?
– Виростеш – тоді дізнаєшся, – з іронією зневіреного відповів батько. Він намацав серед темряви синову голівку і, гладячи по ній, заспокоїв малого:
– Не поспішай. Ще багато чого побачиш і зрозумієш. А зараз – спи. На добраніч.
– На добраніч, – ледь чутно озвався Лесько, позіхнув – і темна ніч обійняла їх своїми чарами, вселяючи в кожного тільки йому зрозумілий сон, даруючи спокій і незалежність лише до ранку, поки не розцвіло сонце, поки не народився новий день…

________________________________
* Примітки:
свинячі голоси – дуже пізно
сейгод (діал.) – цього року
пайок (діал.) – ділянка землі під господарчі культури
дівочко (діал.) – звернення до жінки у деяких районах українського полісся
пішака давати (діал.) – іти пішки
гурки (діал.) – огірки
глей (діал.) – глиняний ґрунт
нижей (діал.) – нижче
сем’я (діал.) – сім’я
дед (діал.) – клапоть урожайної землі
кресало, кремінь, гнот – предмети для розпалювання вогню
льотрати (діал.) – носиться, ходить без діла
зоставсь (діал.) – залишився
сивуха – один із різновидів самогону
ослін – довгий стілець, лава