ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.03.18
21:11
Рецензія на поетичну збірку Миколи Грицая "Під музику дощу")
Буває так, коли тебе зачепить за живе чиєсь слово і ти уже знаходишся у його колі, воно невидимими нитками тримає тебе на відстані і ти не можеш звільнитися від нього, а заглиблюєшся все бі
2024.03.18
13:46
Вавілонський Талмуд випадає з рук, коментарі Раші не западають у серце, приказки ефіопські припадають пилом…
Тільки-но включу телевізор, муляє серце од болю... І промовляє 94-им Псаломом:
«Допоки злочинці радітимуть?
Базікають, промовляють чванливо з
Тільки-но включу телевізор, муляє серце од болю... І промовляє 94-им Псаломом:
«Допоки злочинці радітимуть?
Базікають, промовляють чванливо з
2024.03.18
08:49
Поміж ромашок-штор
Світла холодний проблиск.
Над хутряним пальтом
Профілю ніжний обрис.
Витонченим пучком
Коси тримають "краби".
Стверджує щось кивком,
Світла холодний проблиск.
Над хутряним пальтом
Профілю ніжний обрис.
Витонченим пучком
Коси тримають "краби".
Стверджує щось кивком,
2024.03.18
05:40
Защеміло серце від сигналу
Про атаку декількох ракет, -
Ці тривоги вже мене дістали
Більше, ніж слабкий імунітет.
Поглядаю боязко на вікна
За якими, злу наперекір,
Світле небо, ніби поле плідне,
Вабить погляд урожаєм зір.
Про атаку декількох ракет, -
Ці тривоги вже мене дістали
Більше, ніж слабкий імунітет.
Поглядаю боязко на вікна
За якими, злу наперекір,
Світле небо, ніби поле плідне,
Вабить погляд урожаєм зір.
2024.03.18
05:14
Після слів: «Сьогодні прибирання» –
тут безсилий, навіть лисий чорт,
трутнем не лежати на дивані
з глянцевим журналом «Все про спорт».
Бджілкою літаю по квартирі,
віхтиком стираю пил та бруд,
а жона рахує:
…три, чотири,
тут безсилий, навіть лисий чорт,
трутнем не лежати на дивані
з глянцевим журналом «Все про спорт».
Бджілкою літаю по квартирі,
віхтиком стираю пил та бруд,
а жона рахує:
…три, чотири,
2024.03.18
01:03
У пульсі відіб'ється кожна мить,
Покрита чорним простирадлом ночі.
Немов сліпий, будиночок стоїть,
Де чорні вікна - виколоті очі.
Лише мовчання, як густа смола...
Ось блискавка. Ось дощ... Та все замало.
Розбиті долі та уламки скла
Покрита чорним простирадлом ночі.
Немов сліпий, будиночок стоїть,
Де чорні вікна - виколоті очі.
Лише мовчання, як густа смола...
Ось блискавка. Ось дощ... Та все замало.
Розбиті долі та уламки скла
2024.03.18
00:16
Гроші від торгівлі нафтою пахнуть на диво бездоганно.
Коли у політиків мовкне розум, говорять гармати.
Тим, хто перекроює кордони, треба розкроїти голову.
Коли тузом стає шестірка – усі козирі зарання биті.
У гіганта мислі усе інше мізерне.
2024.03.17
19:32
Коли сказав мені «перетерпи»,
Мене накрила пелена тривоги.
Летіли коні туги у степи.
Душею йшла навпомацки до Нього.
Як прошептав настійливо «пробач»,
Засумнівалась – як таке пробачить?
Летіли коні спротиву навскач.
Мене накрила пелена тривоги.
Летіли коні туги у степи.
Душею йшла навпомацки до Нього.
Як прошептав настійливо «пробач»,
Засумнівалась – як таке пробачить?
Летіли коні спротиву навскач.
2024.03.17
18:57
Не застують мені Юдейські гори,
Ні мінарети аж до піднебесся,
Бо ти в моєму серці, Україно,
Буттям твоїм прохромлений увесь я .
У такт і радощам, і клопотам твоїм
Воно вистукує ще й думу потаємну,
Прадавню думу на любов взаємну:
Як Україна на сто в
Ні мінарети аж до піднебесся,
Бо ти в моєму серці, Україно,
Буттям твоїм прохромлений увесь я .
У такт і радощам, і клопотам твоїм
Воно вистукує ще й думу потаємну,
Прадавню думу на любов взаємну:
Як Україна на сто в
2024.03.17
18:45
Чи можна, люди, все оте простити,
що чинять нелюди на зболеній землі?!.
Як гинуть мирні жителі і діти
у хижих скрутлях «братньої» петлі…
Хто має право підло забирати
життя других, якого не давав?
Зробити це не вправі навіть мати,
що чинять нелюди на зболеній землі?!.
Як гинуть мирні жителі і діти
у хижих скрутлях «братньої» петлі…
Хто має право підло забирати
життя других, якого не давав?
Зробити це не вправі навіть мати,
2024.03.17
18:06
У час стрімкий , шалений, час смартфонів
Спілкуємось частіше в Інтернеті.
Ніяких не існує нам кордонів.
Людина, мов незвідана планета.
Пізнати, зрозуміти її важко,
А ще й на відстані такій великій.
Це ж ніби в небесах літає пташка,
Удалині тріпочут
Спілкуємось частіше в Інтернеті.
Ніяких не існує нам кордонів.
Людина, мов незвідана планета.
Пізнати, зрозуміти її важко,
А ще й на відстані такій великій.
Це ж ніби в небесах літає пташка,
Удалині тріпочут
2024.03.17
15:28
Прокинься синку! Час уже вставати! –
Крізь сон все ж мамин голос долетів-
Ти ж до Гелону нині їдеш з татом!
Вставай! Ти ж сам поїхати хотів.
Сон враз пропав. Хлопчина підхопився.
Ледь не проспав. Хоч не змикав очей
Але під ранок сну таки скорився.
Крізь сон все ж мамин голос долетів-
Ти ж до Гелону нині їдеш з татом!
Вставай! Ти ж сам поїхати хотів.
Сон враз пропав. Хлопчина підхопився.
Ледь не проспав. Хоч не змикав очей
Але під ранок сну таки скорився.
2024.03.17
15:23
Переважна більшість людей не знає як пишуться закони, хто і як їх насправді приймає. Приходять раз на кілька років до виборчих урн, кинули папірця з прізвищами уподобаних улюбленців та й усе. Але законодавство має свою специфіку та правила.
Перший раз я
2024.03.17
11:22
Чомусь на Галину Украйну не поширюється вимога: публікувати за добу в режимі «афішувати публікацію» не більше, ніж один твір!
Майже щодня бачу аж кілька її шедеврів, яких, до речі, практично ніхто й не читає.
Та сама історія, що й з Олександром Сушком:
2024.03.17
06:49
Спаде вода і знову будуть луки,
травою освіжиться оболонь.
Настане час, візьму сюди онуків,
нехай нап’юся сонця із долонь.
Бо, що вони у стольнім граді бачать?
Куди не кинеш оком скрізь асфальт.
Чи, то пощезла нація козача,
чи душі скам’яніли на ба
травою освіжиться оболонь.
Настане час, візьму сюди онуків,
нехай нап’юся сонця із долонь.
Бо, що вони у стольнім граді бачать?
Куди не кинеш оком скрізь асфальт.
Чи, то пощезла нація козача,
чи душі скам’яніли на ба
2024.03.17
05:49
Темно-сині ночі,
Стрічі до світань, -
Думи парубочі,
Повні сподівань.
Не забулись досі
Весняні гаї
І в рудім волоссі
Пальці рук моїх.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Стрічі до світань, -
Думи парубочі,
Повні сподівань.
Не забулись досі
Весняні гаї
І в рудім волоссі
Пальці рук моїх.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
2023.05.29
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Сергій Губерначук (1969 - 2017) /
Проза
Сопілка, частина ІІІ (V)
Контекст : Сергій Губерначук. Оповідання «Сопілка»
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Сопілка, частина ІІІ (V)
ІІІ.
«Леську! Го-ов! Леську-у-у!» – гукала з двору мати, витираючи фартухом натруджені руки. «І де ця лиха дитина?» – досадувала вона.
Із-за низенького тину, на кілках якого сохли глечики, виглянула схвильована сусідка:
– Що, і твого нема?!
– Нема, – без краплі подиву відказала мати. – Я думала, воно спить, кинулася – де там! Знову втік з такими ж, як сам, розбишаками. Це десь грають по всьому селу, як навіжені. Нехай тільки вернеться, я йому покажу, де раки зимують.
– Ой кумонько! – залепетала далі сусідка. – Якби ж по селу, а то позавчора уздрів мене наш пастух, дід Кас’ян, та й каже: «Е, Параско, знову твій заправило учора по лугу гасав із хлопцями. Десь у горобців стріляли. Я їх нагнав, а вони – знову за своє, тільки товар лякають, а твій Федько ще й поманювавсь. О. Почав собаку дражнити, а якби укусив?! От уже вреднюще! – каже. – Підліз до неї і льоткою прямісінько в голову! А якби у воко?! – Де ти, – каже, – потім такого собаку візьмеш? Мій Циган мені добру службу справляє. Я без нього, – каже, – як без рук»… О.
– Ти бачила, – склавши руки і киваючи головою, обурювалася Леськова мати. – От чорти! Нехай тільки прийде, я йому роги обламаю, – наполягала вона на своєму.
Сусідка на мить затихла, а потім, бажаючи якось заспокоїти подругу, почала її втішати:
– Ну що ти, кумонько, таке говориш? Твій Лесик просто золоте дитя. О. Я ж бачу, як він тобі то воду носить, то курей годує – весь час чимось по хазяйству допомагає. От уже ж ловка дитина! А мій – горе людське… Це десь знову прийде в свинячі голоси*.
– Не кажи, Парасю, не кажи! – не погоджувалася Леськова мати. – Твій Федько теж не дурний хлопець. Бувало товар іде, а він піде аж за вигін і звідти і свою і нашу корови жене. Так що не кажи дурниць – у тебе він хлопець добрий; а мого, поки не заставиш, не поможе.
Обидві жінки на якусь мить замислились. Така стороння похвала змусила їх задуматись, що їхні діти не такі вже й погані, якими здавалися вранці. Похвала приємно степлила душу, але все ж таки не змогла затьмарити розум.
Першою озвалася тітка Параска:
– Не знаю, не знаю, Мокрено. Своя сорочка завжди до тіла ближча. Хочеться ж, щоб діло якесь з нього вийшло. О, – продовжувала вона. – А що з нього вийде, коли сама не знаєш, куди душечці дітись. Ночами сиджу і сльози гіркі втираю. Літо сейгод* яке поганюще було, два рази ярину пересівали. Сам не доїдаєш, аби було чим пайок* засіять, а що вже й лишиться – то дітям. О.
– Оце ж таке, дівочко*, – погоджувалася Леськова мати. – Це десь знову прийдеться моєму Степанові цієї зими на Херсонщину пішака давати*. Зроду такого літа не було, зроду. У нас на Лисій горі все просо звелося. Хоч би тобі який дощик пішов, а то тільки перед Трійцею град сипонув, та такий же град, що чисто всі гурки* побив, ще три рази дощик покрапав. А потім знов суша. Он у Гринях – глей*, так земля до того порепалась, що страшне. А що вже казать про наші піски? Не знаю, щоб просо од сонця згоріло, то це гарне сонце треба.
– От горе. Це ще слава Богу, що на лузі трава зеленіє. Якби там не нижей* було, то й без молока зостались. О, – хитаючи головою, бідкалася сусідка. – Що ми вже не робили, а сейгод великий неврожай буде. Якесь наказаніє Господнє на людей. Я ж кожну неділю, – жалілася вона далі, – аж у Нагірне на відправу ходжу і прошу в Бога помочі, кожного разу ставлю свічку коло святих образів Богоматері й Миколая Чудотворця – і все дарма; видно велику образу ми Господу причинили.
– Хто Його зна? Може, й так, – зі смутком відповіла тітка Мокрена. – Я вже скільки не молилась, а все одно. – Вона у відчаї сіла на ґанок. – Уже скоро три неділі, як кабанчик здох, навіть не вспіли заколоть. Думали ж: вигодую та продам, так – ні. Тепер, навіть, не знаю, як дитині чобітки і кожушок справлю. Зима прийде, а воно босе. Уже й про себе не думаєш, аби дитяті добре. – Вона вела далі, ще більше приходячи у відчай. – А йому ж уже десять років. Нехай би дитя пішло в школу. Воно ж проситься: «Пустіть, мамо, у школу. Дуже хочу, – каже, – навчитися читати й писати. Я, – каже, – коли б виріс, то став би людиною вченою і ходив би в окулярах, як той старий вчитель із Вербичів. Через ті скельця, – каже, – світ, мабуть, краще видно. Воно здавалося б, – каже, – ось тобі курка, а подивись через ті окуляри, так зовсім і не курка; а, може, й курка, але ще щось, окрім курки, чого простим оком не вгледиш».
– От уже ж кумедне дитя, – утираючи одиноку сльозу, посміхалася тітка Параска.
– Воно й таке. Але ж його дивацтвом і витребеньками ситий не будеш.
– Твоя правда, кумонько, – погоджувалася сусідка. – Але ж бачиш, що вигадав! І сміх тобі і сльози. Що не кажи, дівко, а твій Лесик – хороше дитя. Нехай би собі вчилося. Моєму Федькові ось уже дванадцять літ виповнилось, теж у школу хоче… А я що проти? Ні. Тільки як, коли одні чоботи на сем’ю*.
– А ти піди у того ірода, що на своєму маєтку салом заріс, попроси, може, й дасть, – несподівано відказав дядько Степан, Леськів батько, який тільки-но повернувся з косовиці і, напевно, чув, про що говорили заклопотані жінки.
Степан вийшов із-за хвіртки. Жінки перелякано озирнулись.
– Ой, це ти, Степане? – сполошилася тітка Мокрена. – От уже ж налякав. Ну що?
Невисокий худорлявий чоловік трохи помовчав, ніби випробував жіночу цікавість, так само несподівано, як і з’явився, вигукнув перші слова:
– А нічого. Останнього деда* скосили на панському полі. Дві скирти, не більш буде. Так прийшов намісник, оте опудало, ота свинота, отей кізяк смердючий та й каже: «Пан каже вам велике спасибі за роботу і дає вам сіна по возу на чоловіка». «По якого ж воза, коли по два? – засичали чоловіки. – Спочатку ж було договорено». А він нам: «А що ви тут пельки рвете?! Земля, що – ваша? Еге ж, дулі – панська, то й трава теж панська. Він і так вам багато позволяє і дарує багато. Вам дають по возу на чоловіка. Що мало? А якби зовсім нічого?» А тут йому у відповідь хтось з гурту: «А якби зовсім нічого, то ми б йому серед ночі ребра порахували, а тобі б носа до пупа стягнули і вузлом зав’язали.» Тут знявся регіт, і озвірілий намісник, так і не злізши з коня, погасав геть, на кінець викрикнувши: «Подождіть… Ви в мене ще поспитаєте травиці зеленої… Воза їм мало. Дулі вам з маком, шмаркачі!»
– Господи, що ж тепер буде?! – спохватилася Степанова жінка.
– А нічого не буде, – на диво спокійно відповів той. – Нехай тільки спробує не дати нам по два вози, то ми всі людом попросимо – і вила візьмемо, і сокири – не відмовить… Ми тепер одне зрозуміли ще з того разу, як вони вимушені були грошові податки знизити – коли всім миром проти них стати, то діло піде.
Перелякана сусідка тільки те й робила, що хрестилася і божкалась. Степан змовк. Видно було – не хотів він більше про це балакати. Він присів на ґанку, дістав із-за пазухи свою херсонську люльку, напхав її минулорічним тютюном із шкіряного мішечка, вийняв із кишені кресало, кремінь і ґнот*. Приклавши ґнот біля краю креміня і декілька разів стругонувши по ньому кресалом, він висік іскру. Жарина потрапила на ґнот. Ґнот затлів, потроху розгоряючись. Цього вогню було достатньо, щоб запалити люльку.
Мокрена, не довго думаючи, взяла коромисло з пустими відрами і пішла на вулицю до колодязя по воду.
Гіркуватий запах диму розповсюджувався по двору. Він вимальовував у повітрі чудні круги, фігури і якось просто, невимушено розчинявся. Це заспокоювало Степана, він знаходив у цьому занятті якусь втіху і таємну насолоду.
Кума вирішила тихенько зникнути, та сусіда, на мить відкривши очі, різко запитав у неї:
– А що твій Сидор? Досі по селах льотрає*? І, не діждавшись відповіді, заговорив: «І коли вже він одумається? Сем’я ж і діти… Бачив його на днях у шинку – не чоловік, а щось страшне. Кажу йому: «Сусіда, схаменися! Скільки можна? Мов той волоцюга, лазиш по селах. У тебе ж яка не є, а земля; є жінка, діти. Їм же самим – загибель.» Так ні, він мені: «То й що? Скільки не живи, не трудись – один кінець. Ось у Нагірному в наймах був, трохи заробив, так поки до Калинового Лугу дійшов, то без копійки зоставсь*, – він вивернув кишені. – У кожному шинку побував. Але що не кажи, Степане, у Калиновому Лузі сивуха* найсмачніша». Він перекинув останню чарку і з благальним виглядом скінчив словами: «Дай хоч гривну, бо, якщо не вип’ю – вмру. Ми ж були товаришами, Степане.» Що вже з нього візьмеш? Сором один», – і Степан, знизавши плечима, нагнув голову, ніби шукав відповіді в самого себе…
Тільки що жвава Параска непомітно поникла. Куди й поділася її жива натура. Вона помалу повернулась і, на ходу витираючи краєчком хустини сльози, пішла до своєї хатини – і зникла в сутінках.
А він чи то просто подумав, чи то сумно прошепотів сам до себе: «А який гарний хлопець був. Звела горілка, убила, розтрощила все – і розум, і сем’ю, і самого себе.» Мимоволі подививсь убік… Повз рідку, скуйовджену крону засохлої яблуні, за якою закінчувався двір, виднілося стомлене вечірнє сонце. Воно поволі зникало за обрієм, ніби шукало в нього притулку і спокою. Так зморена працею людина поринає в ліжко і в сон, окрім нього нічого не бачачи і не бажаючи.
– Як я, – приречено кивав головою Степан, дивлячись, як зникало світило, і тільки вечірнє сяйво лоскотало горизонт.
Перебивши спокій чоловіка, з повними відрами води, які злегка погойдувалися на коромислі, повернулася Мокрена. Вона зайшла до хати і злила воду у велику дубову діжку, а пусті дерев’яні відра поставила на довгу широку лавку супроти печі, у самому її краї.
– Мокрено! – гукнув знадвору чоловік. – Піди, мені зіллєш.
Заклопотана жінка взяла великий глиняний глечик, наповнила його водою, перекинула через плече рушник і пішла на вулицю, де чекав її стомлений чоловік.
Згодом той уже задоволено скрикував під дзеркальним струменем холодної води, умиваючи спітніле обличчя, обливаючись по пояс водою.
– Хух!... А де діти? – утершись грубим полотняним рушником, запитав він.
– Микола ще зранку з хлопцями на рибу поїхав, а Варочка пішла з дівчатами на вечорниці.
– А Лесько?
– Знову десь по селу куряву знімає .
– От шибеник, – зареготав Леськів батько. – Хай гуляє, поки мале. Бо виросте, усякого надивиться. Нехай хоч дитинство у його душі зорею світиться. Я ж сам такий був. Пам’ятаю: не раз мені мій покійний батько за це вуха драяв.
Вони зайшли до хати, де на столі невеликим вогником уже чадила лучина. Степан сів на ослоні* до столу. Мокрена ж взяла вилошник і витягла ним з печі чималого чорного чавуна. Потім великою кленовою ложкою накидала чоловікові повнісіньку миску запашного червоного борщу з квасолею. І Степан, відрізавши собі скибку хліба, узявся за їжу. Жінка теж сіла до столу навпроти чоловіка і, підперши руками підборіддя, не без задоволення споглядала, як той охоче вечеряє.
Враз у дверях дзенькнула лямка, і до хати заскочив малий Лесько. Батько з матір’ю майже разом озирнулися до дверей. Розчервоніле, замурзане обличчя, зачухмарені, мокрі від поту коси, пожалені кропивою босі ноги – все вказувало на те, що битва була грізною, геройською і безпощадною.
– Хух! – голосно видихнув хлопчик, і поки на нього не посипалася безперервна мамина лаянина, підбіг до діжі з водою і, набравши у кварту води, почав жадібно пити.
– А куди холодну! – постукуючи кулаком, схопилася з-за столу мати. – От я тобі покажу…
– Заспокойся, мати. Не бачиш – козак захекався, – з неприхованою іронією сказав батько.
– Десь гарного прочухана отримав, бо щось рано сьогодні наш козак додому повернувся, – таким же тоном відповіла мати і, склавши руки, стала коло печі.
– Ну що ти таке кажеш? Такі, як наш Лександр не тікають, а наздоганяють і порішають ворога.
– Якщо тільки шабля не зламалась… – сміялася вона з сина.
Леськові нічого не лишалось, як вислуховувати насмішки до кінця. Він стояв у кутку коло печі, похнюплений. Та все ж це продовжувалося недовго. Мати підійшла до сина і пригорнула його до себе.
– Ну добре, синку, ходімо – зіллю на руки. Ой, ти мій шибеник! Утік од мами на гульки…
Коли Лесько сидів за столом і тільки за вухами в нього лящало, мати стояла поруч і, погладжуючи його по голівці, промовляла:
– Ну от, зовсім друге дитя, чисте, гарно вдіте, як у людей… А то прибігла замазура якась, а не Лесик. Їж, синку, їж.
Лесько тільки задоволено посміхався.
Коли з вечерею було покінчено і Богу за хліб і сіль подякувано, Лесик заліз на піч, де відпочивав стомлений денною роботою батько. Мати кінчала поратись. На столі горіла лучина, розносячи смолистий чад по всій хатині, накликаючи сон і спокій.
– Тату… Тату.
– Що? – спросоння запитав той.
– А це правда, що колись кожен козак випробовувався на огиду?
– То як? – не зрозумів батько.
– Ну от, наприклад, щоб стати козаком, треба обов’язково їжачого м’яса поспитати?
Батько глухо і безперервно закашляв раптовим сміхом. Потім, заспокоївшись, озвавсь:
– Якби тільки від цього все залежало, то, мабуть, півсвіту б козаками стали. То все дурниці і більше нічого. Козаком може стати не кожний. Лише людина чесна, людина смілива, хоробра, безстрашна, людина, яка ніколи не побоїться сказати іншому правду у вічі, хоч це може повернутися і супроти неї.
У пітьмі заблищали Леськові очі:
– А як це – супроти неї?
– Виростеш – тоді дізнаєшся, – з іронією зневіреного відповів батько. Він намацав серед темряви синову голівку і, гладячи по ній, заспокоїв малого:
– Не поспішай. Ще багато чого побачиш і зрозумієш. А зараз – спи. На добраніч.
– На добраніч, – ледь чутно озвався Лесько, позіхнув – і темна ніч обійняла їх своїми чарами, вселяючи в кожного тільки йому зрозумілий сон, даруючи спокій і незалежність лише до ранку, поки не розцвіло сонце, поки не народився новий день…
________________________________
* Примітки:
свинячі голоси – дуже пізно
сейгод (діал.) – цього року
пайок (діал.) – ділянка землі під господарчі культури
дівочко (діал.) – звернення до жінки у деяких районах українського полісся
пішака давати (діал.) – іти пішки
гурки (діал.) – огірки
глей (діал.) – глиняний ґрунт
нижей (діал.) – нижче
сем’я (діал.) – сім’я
дед (діал.) – клапоть урожайної землі
кресало, кремінь, гнот – предмети для розпалювання вогню
льотрати (діал.) – носиться, ходить без діла
зоставсь (діал.) – залишився
сивуха – один із різновидів самогону
ослін – довгий стілець, лава
«Леську! Го-ов! Леську-у-у!» – гукала з двору мати, витираючи фартухом натруджені руки. «І де ця лиха дитина?» – досадувала вона.
Із-за низенького тину, на кілках якого сохли глечики, виглянула схвильована сусідка:
– Що, і твого нема?!
– Нема, – без краплі подиву відказала мати. – Я думала, воно спить, кинулася – де там! Знову втік з такими ж, як сам, розбишаками. Це десь грають по всьому селу, як навіжені. Нехай тільки вернеться, я йому покажу, де раки зимують.
– Ой кумонько! – залепетала далі сусідка. – Якби ж по селу, а то позавчора уздрів мене наш пастух, дід Кас’ян, та й каже: «Е, Параско, знову твій заправило учора по лугу гасав із хлопцями. Десь у горобців стріляли. Я їх нагнав, а вони – знову за своє, тільки товар лякають, а твій Федько ще й поманювавсь. О. Почав собаку дражнити, а якби укусив?! От уже вреднюще! – каже. – Підліз до неї і льоткою прямісінько в голову! А якби у воко?! – Де ти, – каже, – потім такого собаку візьмеш? Мій Циган мені добру службу справляє. Я без нього, – каже, – як без рук»… О.
– Ти бачила, – склавши руки і киваючи головою, обурювалася Леськова мати. – От чорти! Нехай тільки прийде, я йому роги обламаю, – наполягала вона на своєму.
Сусідка на мить затихла, а потім, бажаючи якось заспокоїти подругу, почала її втішати:
– Ну що ти, кумонько, таке говориш? Твій Лесик просто золоте дитя. О. Я ж бачу, як він тобі то воду носить, то курей годує – весь час чимось по хазяйству допомагає. От уже ж ловка дитина! А мій – горе людське… Це десь знову прийде в свинячі голоси*.
– Не кажи, Парасю, не кажи! – не погоджувалася Леськова мати. – Твій Федько теж не дурний хлопець. Бувало товар іде, а він піде аж за вигін і звідти і свою і нашу корови жене. Так що не кажи дурниць – у тебе він хлопець добрий; а мого, поки не заставиш, не поможе.
Обидві жінки на якусь мить замислились. Така стороння похвала змусила їх задуматись, що їхні діти не такі вже й погані, якими здавалися вранці. Похвала приємно степлила душу, але все ж таки не змогла затьмарити розум.
Першою озвалася тітка Параска:
– Не знаю, не знаю, Мокрено. Своя сорочка завжди до тіла ближча. Хочеться ж, щоб діло якесь з нього вийшло. О, – продовжувала вона. – А що з нього вийде, коли сама не знаєш, куди душечці дітись. Ночами сиджу і сльози гіркі втираю. Літо сейгод* яке поганюще було, два рази ярину пересівали. Сам не доїдаєш, аби було чим пайок* засіять, а що вже й лишиться – то дітям. О.
– Оце ж таке, дівочко*, – погоджувалася Леськова мати. – Це десь знову прийдеться моєму Степанові цієї зими на Херсонщину пішака давати*. Зроду такого літа не було, зроду. У нас на Лисій горі все просо звелося. Хоч би тобі який дощик пішов, а то тільки перед Трійцею град сипонув, та такий же град, що чисто всі гурки* побив, ще три рази дощик покрапав. А потім знов суша. Он у Гринях – глей*, так земля до того порепалась, що страшне. А що вже казать про наші піски? Не знаю, щоб просо од сонця згоріло, то це гарне сонце треба.
– От горе. Це ще слава Богу, що на лузі трава зеленіє. Якби там не нижей* було, то й без молока зостались. О, – хитаючи головою, бідкалася сусідка. – Що ми вже не робили, а сейгод великий неврожай буде. Якесь наказаніє Господнє на людей. Я ж кожну неділю, – жалілася вона далі, – аж у Нагірне на відправу ходжу і прошу в Бога помочі, кожного разу ставлю свічку коло святих образів Богоматері й Миколая Чудотворця – і все дарма; видно велику образу ми Господу причинили.
– Хто Його зна? Може, й так, – зі смутком відповіла тітка Мокрена. – Я вже скільки не молилась, а все одно. – Вона у відчаї сіла на ґанок. – Уже скоро три неділі, як кабанчик здох, навіть не вспіли заколоть. Думали ж: вигодую та продам, так – ні. Тепер, навіть, не знаю, як дитині чобітки і кожушок справлю. Зима прийде, а воно босе. Уже й про себе не думаєш, аби дитяті добре. – Вона вела далі, ще більше приходячи у відчай. – А йому ж уже десять років. Нехай би дитя пішло в школу. Воно ж проситься: «Пустіть, мамо, у школу. Дуже хочу, – каже, – навчитися читати й писати. Я, – каже, – коли б виріс, то став би людиною вченою і ходив би в окулярах, як той старий вчитель із Вербичів. Через ті скельця, – каже, – світ, мабуть, краще видно. Воно здавалося б, – каже, – ось тобі курка, а подивись через ті окуляри, так зовсім і не курка; а, може, й курка, але ще щось, окрім курки, чого простим оком не вгледиш».
– От уже ж кумедне дитя, – утираючи одиноку сльозу, посміхалася тітка Параска.
– Воно й таке. Але ж його дивацтвом і витребеньками ситий не будеш.
– Твоя правда, кумонько, – погоджувалася сусідка. – Але ж бачиш, що вигадав! І сміх тобі і сльози. Що не кажи, дівко, а твій Лесик – хороше дитя. Нехай би собі вчилося. Моєму Федькові ось уже дванадцять літ виповнилось, теж у школу хоче… А я що проти? Ні. Тільки як, коли одні чоботи на сем’ю*.
– А ти піди у того ірода, що на своєму маєтку салом заріс, попроси, може, й дасть, – несподівано відказав дядько Степан, Леськів батько, який тільки-но повернувся з косовиці і, напевно, чув, про що говорили заклопотані жінки.
Степан вийшов із-за хвіртки. Жінки перелякано озирнулись.
– Ой, це ти, Степане? – сполошилася тітка Мокрена. – От уже ж налякав. Ну що?
Невисокий худорлявий чоловік трохи помовчав, ніби випробував жіночу цікавість, так само несподівано, як і з’явився, вигукнув перші слова:
– А нічого. Останнього деда* скосили на панському полі. Дві скирти, не більш буде. Так прийшов намісник, оте опудало, ота свинота, отей кізяк смердючий та й каже: «Пан каже вам велике спасибі за роботу і дає вам сіна по возу на чоловіка». «По якого ж воза, коли по два? – засичали чоловіки. – Спочатку ж було договорено». А він нам: «А що ви тут пельки рвете?! Земля, що – ваша? Еге ж, дулі – панська, то й трава теж панська. Він і так вам багато позволяє і дарує багато. Вам дають по возу на чоловіка. Що мало? А якби зовсім нічого?» А тут йому у відповідь хтось з гурту: «А якби зовсім нічого, то ми б йому серед ночі ребра порахували, а тобі б носа до пупа стягнули і вузлом зав’язали.» Тут знявся регіт, і озвірілий намісник, так і не злізши з коня, погасав геть, на кінець викрикнувши: «Подождіть… Ви в мене ще поспитаєте травиці зеленої… Воза їм мало. Дулі вам з маком, шмаркачі!»
– Господи, що ж тепер буде?! – спохватилася Степанова жінка.
– А нічого не буде, – на диво спокійно відповів той. – Нехай тільки спробує не дати нам по два вози, то ми всі людом попросимо – і вила візьмемо, і сокири – не відмовить… Ми тепер одне зрозуміли ще з того разу, як вони вимушені були грошові податки знизити – коли всім миром проти них стати, то діло піде.
Перелякана сусідка тільки те й робила, що хрестилася і божкалась. Степан змовк. Видно було – не хотів він більше про це балакати. Він присів на ґанку, дістав із-за пазухи свою херсонську люльку, напхав її минулорічним тютюном із шкіряного мішечка, вийняв із кишені кресало, кремінь і ґнот*. Приклавши ґнот біля краю креміня і декілька разів стругонувши по ньому кресалом, він висік іскру. Жарина потрапила на ґнот. Ґнот затлів, потроху розгоряючись. Цього вогню було достатньо, щоб запалити люльку.
Мокрена, не довго думаючи, взяла коромисло з пустими відрами і пішла на вулицю до колодязя по воду.
Гіркуватий запах диму розповсюджувався по двору. Він вимальовував у повітрі чудні круги, фігури і якось просто, невимушено розчинявся. Це заспокоювало Степана, він знаходив у цьому занятті якусь втіху і таємну насолоду.
Кума вирішила тихенько зникнути, та сусіда, на мить відкривши очі, різко запитав у неї:
– А що твій Сидор? Досі по селах льотрає*? І, не діждавшись відповіді, заговорив: «І коли вже він одумається? Сем’я ж і діти… Бачив його на днях у шинку – не чоловік, а щось страшне. Кажу йому: «Сусіда, схаменися! Скільки можна? Мов той волоцюга, лазиш по селах. У тебе ж яка не є, а земля; є жінка, діти. Їм же самим – загибель.» Так ні, він мені: «То й що? Скільки не живи, не трудись – один кінець. Ось у Нагірному в наймах був, трохи заробив, так поки до Калинового Лугу дійшов, то без копійки зоставсь*, – він вивернув кишені. – У кожному шинку побував. Але що не кажи, Степане, у Калиновому Лузі сивуха* найсмачніша». Він перекинув останню чарку і з благальним виглядом скінчив словами: «Дай хоч гривну, бо, якщо не вип’ю – вмру. Ми ж були товаришами, Степане.» Що вже з нього візьмеш? Сором один», – і Степан, знизавши плечима, нагнув голову, ніби шукав відповіді в самого себе…
Тільки що жвава Параска непомітно поникла. Куди й поділася її жива натура. Вона помалу повернулась і, на ходу витираючи краєчком хустини сльози, пішла до своєї хатини – і зникла в сутінках.
А він чи то просто подумав, чи то сумно прошепотів сам до себе: «А який гарний хлопець був. Звела горілка, убила, розтрощила все – і розум, і сем’ю, і самого себе.» Мимоволі подививсь убік… Повз рідку, скуйовджену крону засохлої яблуні, за якою закінчувався двір, виднілося стомлене вечірнє сонце. Воно поволі зникало за обрієм, ніби шукало в нього притулку і спокою. Так зморена працею людина поринає в ліжко і в сон, окрім нього нічого не бачачи і не бажаючи.
– Як я, – приречено кивав головою Степан, дивлячись, як зникало світило, і тільки вечірнє сяйво лоскотало горизонт.
Перебивши спокій чоловіка, з повними відрами води, які злегка погойдувалися на коромислі, повернулася Мокрена. Вона зайшла до хати і злила воду у велику дубову діжку, а пусті дерев’яні відра поставила на довгу широку лавку супроти печі, у самому її краї.
– Мокрено! – гукнув знадвору чоловік. – Піди, мені зіллєш.
Заклопотана жінка взяла великий глиняний глечик, наповнила його водою, перекинула через плече рушник і пішла на вулицю, де чекав її стомлений чоловік.
Згодом той уже задоволено скрикував під дзеркальним струменем холодної води, умиваючи спітніле обличчя, обливаючись по пояс водою.
– Хух!... А де діти? – утершись грубим полотняним рушником, запитав він.
– Микола ще зранку з хлопцями на рибу поїхав, а Варочка пішла з дівчатами на вечорниці.
– А Лесько?
– Знову десь по селу куряву знімає .
– От шибеник, – зареготав Леськів батько. – Хай гуляє, поки мале. Бо виросте, усякого надивиться. Нехай хоч дитинство у його душі зорею світиться. Я ж сам такий був. Пам’ятаю: не раз мені мій покійний батько за це вуха драяв.
Вони зайшли до хати, де на столі невеликим вогником уже чадила лучина. Степан сів на ослоні* до столу. Мокрена ж взяла вилошник і витягла ним з печі чималого чорного чавуна. Потім великою кленовою ложкою накидала чоловікові повнісіньку миску запашного червоного борщу з квасолею. І Степан, відрізавши собі скибку хліба, узявся за їжу. Жінка теж сіла до столу навпроти чоловіка і, підперши руками підборіддя, не без задоволення споглядала, як той охоче вечеряє.
Враз у дверях дзенькнула лямка, і до хати заскочив малий Лесько. Батько з матір’ю майже разом озирнулися до дверей. Розчервоніле, замурзане обличчя, зачухмарені, мокрі від поту коси, пожалені кропивою босі ноги – все вказувало на те, що битва була грізною, геройською і безпощадною.
– Хух! – голосно видихнув хлопчик, і поки на нього не посипалася безперервна мамина лаянина, підбіг до діжі з водою і, набравши у кварту води, почав жадібно пити.
– А куди холодну! – постукуючи кулаком, схопилася з-за столу мати. – От я тобі покажу…
– Заспокойся, мати. Не бачиш – козак захекався, – з неприхованою іронією сказав батько.
– Десь гарного прочухана отримав, бо щось рано сьогодні наш козак додому повернувся, – таким же тоном відповіла мати і, склавши руки, стала коло печі.
– Ну що ти таке кажеш? Такі, як наш Лександр не тікають, а наздоганяють і порішають ворога.
– Якщо тільки шабля не зламалась… – сміялася вона з сина.
Леськові нічого не лишалось, як вислуховувати насмішки до кінця. Він стояв у кутку коло печі, похнюплений. Та все ж це продовжувалося недовго. Мати підійшла до сина і пригорнула його до себе.
– Ну добре, синку, ходімо – зіллю на руки. Ой, ти мій шибеник! Утік од мами на гульки…
Коли Лесько сидів за столом і тільки за вухами в нього лящало, мати стояла поруч і, погладжуючи його по голівці, промовляла:
– Ну от, зовсім друге дитя, чисте, гарно вдіте, як у людей… А то прибігла замазура якась, а не Лесик. Їж, синку, їж.
Лесько тільки задоволено посміхався.
Коли з вечерею було покінчено і Богу за хліб і сіль подякувано, Лесик заліз на піч, де відпочивав стомлений денною роботою батько. Мати кінчала поратись. На столі горіла лучина, розносячи смолистий чад по всій хатині, накликаючи сон і спокій.
– Тату… Тату.
– Що? – спросоння запитав той.
– А це правда, що колись кожен козак випробовувався на огиду?
– То як? – не зрозумів батько.
– Ну от, наприклад, щоб стати козаком, треба обов’язково їжачого м’яса поспитати?
Батько глухо і безперервно закашляв раптовим сміхом. Потім, заспокоївшись, озвавсь:
– Якби тільки від цього все залежало, то, мабуть, півсвіту б козаками стали. То все дурниці і більше нічого. Козаком може стати не кожний. Лише людина чесна, людина смілива, хоробра, безстрашна, людина, яка ніколи не побоїться сказати іншому правду у вічі, хоч це може повернутися і супроти неї.
У пітьмі заблищали Леськові очі:
– А як це – супроти неї?
– Виростеш – тоді дізнаєшся, – з іронією зневіреного відповів батько. Він намацав серед темряви синову голівку і, гладячи по ній, заспокоїв малого:
– Не поспішай. Ще багато чого побачиш і зрозумієш. А зараз – спи. На добраніч.
– На добраніч, – ледь чутно озвався Лесько, позіхнув – і темна ніч обійняла їх своїми чарами, вселяючи в кожного тільки йому зрозумілий сон, даруючи спокій і незалежність лише до ранку, поки не розцвіло сонце, поки не народився новий день…
________________________________
* Примітки:
свинячі голоси – дуже пізно
сейгод (діал.) – цього року
пайок (діал.) – ділянка землі під господарчі культури
дівочко (діал.) – звернення до жінки у деяких районах українського полісся
пішака давати (діал.) – іти пішки
гурки (діал.) – огірки
глей (діал.) – глиняний ґрунт
нижей (діал.) – нижче
сем’я (діал.) – сім’я
дед (діал.) – клапоть урожайної землі
кресало, кремінь, гнот – предмети для розпалювання вогню
льотрати (діал.) – носиться, ходить без діла
зоставсь (діал.) – залишився
сивуха – один із різновидів самогону
ослін – довгий стілець, лава
Контекст : Сергій Губерначук. Оповідання «Сопілка»
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію