Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.20
10:40
Від ракетного вибуху тремтить земля,
а надворі дитячий голос: «Бабах!»…
Не відає ще нерозумне маля,
що війна - жах…
Воно думає, що це просто гра:
дорослі ж не можуть його вбити
чи завдати важких ран!
а надворі дитячий голос: «Бабах!»…
Не відає ще нерозумне маля,
що війна - жах…
Воно думає, що це просто гра:
дорослі ж не можуть його вбити
чи завдати важких ран!
2026.11.20
05:52
У наших жилах предків міць і сила,
А в пам'яті - звитяги чималі, -
Шукаю гідних, щоби відомстили
За сльози української землі.
Пліч-о-пліч станем проти супостата,
З'єднаємось в єдиний моноліт,
Бо час уже йому борги вертати,
Прийшла пора за все дав
А в пам'яті - звитяги чималі, -
Шукаю гідних, щоби відомстили
За сльози української землі.
Пліч-о-пліч станем проти супостата,
З'єднаємось в єдиний моноліт,
Бо час уже йому борги вертати,
Прийшла пора за все дав
2026.11.19
22:57
мла імлиться
ще хтось її не боїться
ані в політичному сенсі
ані в релігійному смислі
хтось не звертає уваги
яка насправді різниця
але бувають інші
завше бувають інші
ще хтось її не боїться
ані в політичному сенсі
ані в релігійному смислі
хтось не звертає уваги
яка насправді різниця
але бувають інші
завше бувають інші
2026.11.19
22:24
Розриває тишу ранню криками
Птаха, ніби воду каламутить —
Так безглуздо.
Куширями сплутані спокути
Майже занімілі та забуті,
Тануть поміж тінями безликими,
В мулі грузнуть.
Птаха, ніби воду каламутить —
Так безглуздо.
Куширями сплутані спокути
Майже занімілі та забуті,
Тануть поміж тінями безликими,
В мулі грузнуть.
2026.11.19
17:18
Лиш, прошу, не розказуй мені про війну,
бо війна — то не гасла, а кров, глина й порох.
Ані те, як з донецьких доріг я прийду,
залишивши в бою половину опори.
Чи як свист небосхил на шматки розтинав,
де вогонь, побратими, окопи і вибух…
Як за кожни
бо війна — то не гасла, а кров, глина й порох.
Ані те, як з донецьких доріг я прийду,
залишивши в бою половину опори.
Чи як свист небосхил на шматки розтинав,
де вогонь, побратими, окопи і вибух…
Як за кожни
2026.11.19
16:18
Давай перепишемо сенси, видалимо з них поверховість.
Потім приберемо шаблонність. Натомість… натомість
додамо у них ніжність – легеньку, наче пір’їну, що лягла на поверхню ставка.
Моя ніжність до тебе саме така.
А ще додамо обережність, щоб вітер, к
Потім приберемо шаблонність. Натомість… натомість
додамо у них ніжність – легеньку, наче пір’їну, що лягла на поверхню ставка.
Моя ніжність до тебе саме така.
А ще додамо обережність, щоб вітер, к
2026.11.19
16:11
Все затихло, замовкло у снах листопада...
Тільки сірі світанки та дні мовчазні
Нагадають, якими були навесні
Почуття та листи. Знову зайва порада
Заглушає тонкі солов'їні рулади...
У дворі вже давно поміняли паркан.
Все за ним тепер видно. Ніяких о
Тільки сірі світанки та дні мовчазні
Нагадають, якими були навесні
Почуття та листи. Знову зайва порада
Заглушає тонкі солов'їні рулади...
У дворі вже давно поміняли паркан.
Все за ним тепер видно. Ніяких о
2026.11.19
13:22
О, як важливо вчасно відійти
Від суєти, марноти, часоплину!
Лиш тільки так ти досягнеш мети
І будеш вільним, мов незламна глина.
Я залишаю сцену у той час,
Коли вручають ордени й медалі,
І йду у ліс, де мій вогонь не згас
Від суєти, марноти, часоплину!
Лиш тільки так ти досягнеш мети
І будеш вільним, мов незламна глина.
Я залишаю сцену у той час,
Коли вручають ордени й медалі,
І йду у ліс, де мій вогонь не згас
2026.11.19
08:08
Що сталось, те сталося,
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
2026.11.19
06:47
Дощ уночі по вікнах тарабанив,
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
2026.11.18
22:50
відомо
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
2026.11.18
19:48
Слова, слова... Яка ж у них ціна?
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
2026.11.18
17:06
Ану, нам пісню проспівай, веселий вітре,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
2026.11.18
16:24
Я шукаю в бездонному морі
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
2026.11.18
14:49
Під шерех листя верб мені співало в гливах
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
2026.11.18
07:16
Хоч завтра вітер хмари розведе
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2026.01.11
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Сергій Губерначук (1969 - 2017) /
Проза
Сопілка, частина V (V)
Контекст : Сергій Губерначук. Оповідання «Сопілка»
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Сопілка, частина V (V)
Дід Лександр поклав сопілку у свою засмальцьовану торбу. Встав на ноги. Сержант пробудився і був готовий виконати будь-який наказ хазяїна.
– Сержант! Ми йдемо на обід. Розворачуй круторогих! Упірод!
У корів теж є свій розпорядок дня. Вони вже відчували, що пора в стійло, що пора звільнитися від молока… і тому довго змушувати їх не прийшлося.
Село Калинів Луг розташувалося в живописному куточку українського полісся. З однієї сторони його погладжував ліс, з другої – умивав Тетерів, з третьої – вітрами розчісувало поле і, нарешті – сам луг, подекуди усипаний синьоокими озерами, червоними калинами, яворами і вербами. Але й сюди дотягнула свої руки байдужість. Скільки разів старий пастух дорікав голові колгоспу, щоб той не орав лугову землю, зберіг цю дивну природу, ці пишні великі кущі калини, ці оксамитові явори. Та все марно. Вже пів лугу виорано і засіяно кукурудзою.
– Хіба мало в нашого колгоспу землі? – не раз казав дід Лександр.
– Не мало, але куди годиться, що земля пустує. Майже всі озера треба засипати. Яка з них користь? Буде чисте велике поле. І ліс багато місця займає, – одказував голова.
– Тоді й село викорчовуй! Калинів Луг без калинового лугу не може, це те саме, що дитя відірване від матері змалечку. Ні ласки, ні напуття. Сирітство і вбожество.
– А що, я тобі калиною людей годуватиму?! – викрикнув той на старого.
– Наїстися – то остання справа, а душі притулок знайти можна лише серед природи. Тут моє дитинство пройшло, юність, звідси я на війну 14-го року зовсім ще юнаком пішов, сюди ж повернувся бійцем, тут сем’ю завів, дітей виростив і на ноги поставив, у цьому лісі у війну партизанив, а ти його – викорчовувати, та я тебе сам швидше викорчую, – старий схопився за серце. – Я тут жив – я тут і вмирати буду, і не позволю над моєю землею знущатися. Їй боляче. Всі ми – одна рідня.
Глибоко защемило в серці, коли, завернувши за околицю, побачив дід Лександр викорчуваний калиновий кущ. Пожовкле листя, розхристане коріння. «Наш сором. Це буде нашим болем і сльозами», – сказав він сам до себе, відвертаючись від того жахливого видовища, і попростував до рідної оселі…
Той же двір, та ж хата, той же садок. Уже давно немає тієї засохлої яблуні. На її місці виросла висока розманіжена черешня. Але після довгих годин споминів здається, що саме яблуня повинна там рости, та далека осіння антонівка.
Він зайшов у садок і сів у глибоке дерев’яне крісло під старою шовковицею. Поштарка принесла газети. Привітно посміхнувшись, вона підійшла до діда, поздоровкалась і запитала:
– А чули, діду Лександре, що збираються водосховище будувати?
– Яке водосховище? – стомлено запитав він.
– Київське. Значить, заллють наш калиновий луг, а, може, й все село. Кажуть, переселять будуть? – засмучено ніби й запитала, а ніби й сама ствердила поштарка.
– Нехай, донько, що хочуть – те й роблять. Воно їм потім самим же боком і вилізе. Домекається коза, поки не здохне, – трохи помовчавши, він різко додав. – Все одно не позволю!
– Що ви, діду, зробите? – махнувши рукою, сказала поштарка і пішла до хвіртки.
Дід дістав свої окуляри і почав читати останні вісті свіжої районної газети. З хати вийшла літня жінка, дідова дочка Катя, яка з ним жила. (Вона зосталася вдовою з дітьми і жила разом з батьком. Її чоловік загинув у роки війни на фронті). Катерина винесла склянку молока і скибку чорного хліба. Поставила все перед дідом на столику.
– Їжте, тату. Ви ж бо, мабуть, добряче зголодніли.
– Нічого, донько. Аби ти не голодна. Спасибі.
Та пішла. На титульній сторінці газети дід прочитав великий заголовок: «Поліське море». Перечитавши рази зо три статтю, він відклав газету вбік і, глибоко вдихнувши повітря, намагався себе заспокоїти. Потім він згадав про сопілку. Дістав її з торби і поклав перед собою. «Хоч тебе я зберіг, – шепотів він до себе, – через роки проніс, через війну. Хоч ти зостанься зі мною, калинова сопілко». Вона була й лишилася для нього неперевершеним зв’язком між минулим і теперішнім, між вигаданим і явним, між сном і дійсністю. Ця маленька стара сопілка, у якої з роками постарішали голос і тіло, але душа й серце зосталися молодими, бо пам’ять людська не старіє.
Дід Лександр узяв її в руки й пригорнув до серця, яке шалено билося. Він і зараз зберіг у собі ті чудові риси малого Леська, які часто губляться людьми за життя. Він і зараз відчув себе Лесиком, у якого шалено билося серце від таємного відкриття природи, від світу, його різнобарвної музики, від цієї, на перший погляд, звичайнісінької сопілки. От-от воно розірветься! Подивився на небо: на ньому розтавала остання хмара…
З рук випала сопілка, яку він тримав усе життя. Розірвався той таємний зв’язок, одвічна суть якого – людська пам’ять…
А небо дійсно вражало своєю блакиттю. Жодної хмаринки…
…І чого ти, калинонько,
до води схилилась?...
1989 р.
– Сержант! Ми йдемо на обід. Розворачуй круторогих! Упірод!
У корів теж є свій розпорядок дня. Вони вже відчували, що пора в стійло, що пора звільнитися від молока… і тому довго змушувати їх не прийшлося.
Село Калинів Луг розташувалося в живописному куточку українського полісся. З однієї сторони його погладжував ліс, з другої – умивав Тетерів, з третьої – вітрами розчісувало поле і, нарешті – сам луг, подекуди усипаний синьоокими озерами, червоними калинами, яворами і вербами. Але й сюди дотягнула свої руки байдужість. Скільки разів старий пастух дорікав голові колгоспу, щоб той не орав лугову землю, зберіг цю дивну природу, ці пишні великі кущі калини, ці оксамитові явори. Та все марно. Вже пів лугу виорано і засіяно кукурудзою.
– Хіба мало в нашого колгоспу землі? – не раз казав дід Лександр.
– Не мало, але куди годиться, що земля пустує. Майже всі озера треба засипати. Яка з них користь? Буде чисте велике поле. І ліс багато місця займає, – одказував голова.
– Тоді й село викорчовуй! Калинів Луг без калинового лугу не може, це те саме, що дитя відірване від матері змалечку. Ні ласки, ні напуття. Сирітство і вбожество.
– А що, я тобі калиною людей годуватиму?! – викрикнув той на старого.
– Наїстися – то остання справа, а душі притулок знайти можна лише серед природи. Тут моє дитинство пройшло, юність, звідси я на війну 14-го року зовсім ще юнаком пішов, сюди ж повернувся бійцем, тут сем’ю завів, дітей виростив і на ноги поставив, у цьому лісі у війну партизанив, а ти його – викорчовувати, та я тебе сам швидше викорчую, – старий схопився за серце. – Я тут жив – я тут і вмирати буду, і не позволю над моєю землею знущатися. Їй боляче. Всі ми – одна рідня.
Глибоко защемило в серці, коли, завернувши за околицю, побачив дід Лександр викорчуваний калиновий кущ. Пожовкле листя, розхристане коріння. «Наш сором. Це буде нашим болем і сльозами», – сказав він сам до себе, відвертаючись від того жахливого видовища, і попростував до рідної оселі…
Той же двір, та ж хата, той же садок. Уже давно немає тієї засохлої яблуні. На її місці виросла висока розманіжена черешня. Але після довгих годин споминів здається, що саме яблуня повинна там рости, та далека осіння антонівка.
Він зайшов у садок і сів у глибоке дерев’яне крісло під старою шовковицею. Поштарка принесла газети. Привітно посміхнувшись, вона підійшла до діда, поздоровкалась і запитала:
– А чули, діду Лександре, що збираються водосховище будувати?
– Яке водосховище? – стомлено запитав він.
– Київське. Значить, заллють наш калиновий луг, а, може, й все село. Кажуть, переселять будуть? – засмучено ніби й запитала, а ніби й сама ствердила поштарка.
– Нехай, донько, що хочуть – те й роблять. Воно їм потім самим же боком і вилізе. Домекається коза, поки не здохне, – трохи помовчавши, він різко додав. – Все одно не позволю!
– Що ви, діду, зробите? – махнувши рукою, сказала поштарка і пішла до хвіртки.
Дід дістав свої окуляри і почав читати останні вісті свіжої районної газети. З хати вийшла літня жінка, дідова дочка Катя, яка з ним жила. (Вона зосталася вдовою з дітьми і жила разом з батьком. Її чоловік загинув у роки війни на фронті). Катерина винесла склянку молока і скибку чорного хліба. Поставила все перед дідом на столику.
– Їжте, тату. Ви ж бо, мабуть, добряче зголодніли.
– Нічого, донько. Аби ти не голодна. Спасибі.
Та пішла. На титульній сторінці газети дід прочитав великий заголовок: «Поліське море». Перечитавши рази зо три статтю, він відклав газету вбік і, глибоко вдихнувши повітря, намагався себе заспокоїти. Потім він згадав про сопілку. Дістав її з торби і поклав перед собою. «Хоч тебе я зберіг, – шепотів він до себе, – через роки проніс, через війну. Хоч ти зостанься зі мною, калинова сопілко». Вона була й лишилася для нього неперевершеним зв’язком між минулим і теперішнім, між вигаданим і явним, між сном і дійсністю. Ця маленька стара сопілка, у якої з роками постарішали голос і тіло, але душа й серце зосталися молодими, бо пам’ять людська не старіє.
Дід Лександр узяв її в руки й пригорнув до серця, яке шалено билося. Він і зараз зберіг у собі ті чудові риси малого Леська, які часто губляться людьми за життя. Він і зараз відчув себе Лесиком, у якого шалено билося серце від таємного відкриття природи, від світу, його різнобарвної музики, від цієї, на перший погляд, звичайнісінької сопілки. От-от воно розірветься! Подивився на небо: на ньому розтавала остання хмара…
З рук випала сопілка, яку він тримав усе життя. Розірвався той таємний зв’язок, одвічна суть якого – людська пам’ять…
А небо дійсно вражало своєю блакиттю. Жодної хмаринки…
…І чого ти, калинонько,
до води схилилась?...
1989 р.
Контекст : Сергій Губерначук. Оповідання «Сопілка»
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
