ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Борис Костиря
2025.07.02 21:58
Чоловік ховався у хащах мороку,
у глибинній воді ненависті,
він поринав без батискафа
у водорості підсвідомості,
у зарості алогічних питань,
у зіткнення, контрапункт
нерозв'язних проблем буття,
у війну світу й антисвіту,

Юрій Лазірко
2025.07.02 17:34
На кого лишив Ти, гадe?
Повні груди, пишний заде -
Літру назбирала сліз,
В бульбашках забило ніс.

Сповідаласі три рази,
Щоб позбутисі зарази.
Як мене поплутав біс,

Віктор Кучерук
2025.07.02 05:30
Як ґрунт підготувати,
Щоб мати врожаї, –
Розказують вдвадцяте
Учителі мої.
Відомо їм достоту,
Коли пора якраз
Уже іти полоти,
Чи підгортати час.

Юрій Лазірко
2025.07.02 03:14
Залишайсі на ніч - мій Сірко
Відхлепоче ті з рук мольоко,
Схочуть кури курчати "ко-ко"
На підстилках у стиль ро-ко-ко!

Я тебе на руках донесу,
Прополощу в миднице красу,
Покрою нам на двох кубасу,

Федір Паламар
2025.07.01 23:57
Розхожими були Патерики
Про кельників німих і бісогонів –
Тоді миряни різні залюбки
Рівнялись показово на канони.

Опісля настає період хронік:
Походи, розкоші, повстання мас,
Прославлені в суспільній обороні –

Леся Горова
2025.07.01 22:02
На екватор вмощені небесний
Зір липневих квітнуть едельвейси.
Космосу похитує їх вітер.
Там десь паленіє Бетельгейзе.
В Оріоні - зоряна імпреза!
Наднова народжується світу!

Багрянисто зірка догорає,

Борис Костиря
2025.07.01 21:47
Багато людей думають:
куди зник поет?
Куди він дівся
із літературного поля?
Його немає в соцмережах,
у "Фейсбуці", " Телеграмі",
його телефон
не відповідає.

Данько Фарба
2025.07.01 21:21
Якщо ти хочеш проковтнути це -  вперед. 
Я краще все перетворю на сміх і попіл. 
Забуду ключ від усіх своїх дверей. 
Розмножу гнів неприйняття на сотні копій.

Закриюся від натовпу плащем. 
Пройду як ніж через вершкове масло. 
Залишуся заручни

Іван Потьомкін
2025.07.01 13:52
Хоч було вже пізно,
В крайню хату до ворожки
Якось Чорт заскочив:
«Розкажи, люба небого,
Тільки правду щиру,
Що говорять тут про Бога
І про мене, звісно?
Прокляли, мабуть, обох

Віктор Кучерук
2025.07.01 12:27
Далеч безкрая синіє, як море,
Мліючи тихо в принаднім теплі, –
Жайвір щебече здіймаючись вгору
І замовкає, торкнувшись землі.
Змірюю поглядом світле безмежжя,
Хоч не збираюся в інші краї, –
Подуви вітру привітно бентежать
Ними ж оголені груди мої

Світлана Пирогова
2025.07.01 10:14
Густішає, солодшає повітря,
немов саме говорить літо,
пахуча розквітає липа.
- Це дерево душі, - шепоче вітер.
Цілюща магія, любов і ніжність,
бо до землі торкнулась Лада,
і все в цім дереві до ладу:
деревина легка і цвіту цінність.

С М
2025.07.01 09:09
Заявишся опівночі і мовиш ‘Ніч не видно’
Бо через тебе я засліп, і я боюся світла
Кажу тобі, що я сліпий, а ти показуєш мені
Браслети, що я оплатив давно

Назовні усміхаюсь, але на серці холод
Хоч кажеш, ти є поруч, я знаю щось не то

Тетяна Левицька
2025.07.01 08:05
Двічі не ввйдеш в рай,
у вертоград* розкішний,
бо не тобі в розмай
кров'ю писала вірші.
Небо і два крила –
в сонячному катрені,
ДНК уплела
в райдужні гобелени.

Борис Костиря
2025.06.30 21:47
Аритмія в думках, аритмія у вірші.
Ми шукаємо ритми, що розламують ніші.

Ми шукаємо сенсу у грудах каміння.
У стихії шукаємо знаків творіння.

У безликості прагнем побачить обличчя.
І порядок у хаосі, в темряві - свічі.

Козак Дума
2025.06.30 10:42
Смакую червня спілий день останній
раюючи, бо завтра утече,
а з абрикос медових спозарання
гарячий липень пироги спече.

Посушить стиглі яблука і груші
на бурштиново-запашний узвар,
задухмяніє пелюстками ружі

Богдан Манюк
2025.06.30 09:12
Частина друга Жовч і кров 1930 рік Потяг Львів-Підгайці на кінцеву станцію прибув із запізненням. Пасажир у білому костюмі та капелюсі упродовж усієї мандрівки звертав увагу на підрозділи польських військових, які й затримували рух потягу, сідаючи в
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Пекун Олексій
2025.04.24

Софія Пасічник
2025.03.18

Эвилвен Писатель
2025.03.09

Вікторія Гавриленко
2025.02.12

Богдан Архіпов
2024.12.24

Богдан Фекете
2024.10.17

Полікарп Смиренник
2024.08.04






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Сергій Губерначук (1969 - 2017) / Проза

 Сопілка, частина V (V)
Дід Лександр поклав сопілку у свою засмальцьовану торбу. Встав на ноги. Сержант пробудився і був готовий виконати будь-який наказ хазяїна.
– Сержант! Ми йдемо на обід. Розворачуй круторогих! Упірод!
У корів теж є свій розпорядок дня. Вони вже відчували, що пора в стійло, що пора звільнитися від молока… і тому довго змушувати їх не прийшлося.

Село Калинів Луг розташувалося в живописному куточку українського полісся. З однієї сторони його погладжував ліс, з другої – умивав Тетерів, з третьої – вітрами розчісувало поле і, нарешті – сам луг, подекуди усипаний синьоокими озерами, червоними калинами, яворами і вербами. Але й сюди дотягнула свої руки байдужість. Скільки разів старий пастух дорікав голові колгоспу, щоб той не орав лугову землю, зберіг цю дивну природу, ці пишні великі кущі калини, ці оксамитові явори. Та все марно. Вже пів лугу виорано і засіяно кукурудзою.
– Хіба мало в нашого колгоспу землі? – не раз казав дід Лександр.
– Не мало, але куди годиться, що земля пустує. Майже всі озера треба засипати. Яка з них користь? Буде чисте велике поле. І ліс багато місця займає, – одказував голова.
– Тоді й село викорчовуй! Калинів Луг без калинового лугу не може, це те саме, що дитя відірване від матері змалечку. Ні ласки, ні напуття. Сирітство і вбожество.
– А що, я тобі калиною людей годуватиму?! – викрикнув той на старого.
– Наїстися – то остання справа, а душі притулок знайти можна лише серед природи. Тут моє дитинство пройшло, юність, звідси я на війну 14-го року зовсім ще юнаком пішов, сюди ж повернувся бійцем, тут сем’ю завів, дітей виростив і на ноги поставив, у цьому лісі у війну партизанив, а ти його – викорчовувати, та я тебе сам швидше викорчую, – старий схопився за серце. – Я тут жив – я тут і вмирати буду, і не позволю над моєю землею знущатися. Їй боляче. Всі ми – одна рідня.

Глибоко защемило в серці, коли, завернувши за околицю, побачив дід Лександр викорчуваний калиновий кущ. Пожовкле листя, розхристане коріння. «Наш сором. Це буде нашим болем і сльозами», – сказав він сам до себе, відвертаючись від того жахливого видовища, і попростував до рідної оселі…

Той же двір, та ж хата, той же садок. Уже давно немає тієї засохлої яблуні. На її місці виросла висока розманіжена черешня. Але після довгих годин споминів здається, що саме яблуня повинна там рости, та далека осіння антонівка.
Він зайшов у садок і сів у глибоке дерев’яне крісло під старою шовковицею. Поштарка принесла газети. Привітно посміхнувшись, вона підійшла до діда, поздоровкалась і запитала:
– А чули, діду Лександре, що збираються водосховище будувати?
– Яке водосховище? – стомлено запитав він.
– Київське. Значить, заллють наш калиновий луг, а, може, й все село. Кажуть, переселять будуть? – засмучено ніби й запитала, а ніби й сама ствердила поштарка.
– Нехай, донько, що хочуть – те й роблять. Воно їм потім самим же боком і вилізе. Домекається коза, поки не здохне, – трохи помовчавши, він різко додав. – Все одно не позволю!
– Що ви, діду, зробите? – махнувши рукою, сказала поштарка і пішла до хвіртки.
Дід дістав свої окуляри і почав читати останні вісті свіжої районної газети. З хати вийшла літня жінка, дідова дочка Катя, яка з ним жила. (Вона зосталася вдовою з дітьми і жила разом з батьком. Її чоловік загинув у роки війни на фронті). Катерина винесла склянку молока і скибку чорного хліба. Поставила все перед дідом на столику.
– Їжте, тату. Ви ж бо, мабуть, добряче зголодніли.
– Нічого, донько. Аби ти не голодна. Спасибі.
Та пішла. На титульній сторінці газети дід прочитав великий заголовок: «Поліське море». Перечитавши рази зо три статтю, він відклав газету вбік і, глибоко вдихнувши повітря, намагався себе заспокоїти. Потім він згадав про сопілку. Дістав її з торби і поклав перед собою. «Хоч тебе я зберіг, – шепотів він до себе, – через роки проніс, через війну. Хоч ти зостанься зі мною, калинова сопілко». Вона була й лишилася для нього неперевершеним зв’язком між минулим і теперішнім, між вигаданим і явним, між сном і дійсністю. Ця маленька стара сопілка, у якої з роками постарішали голос і тіло, але душа й серце зосталися молодими, бо пам’ять людська не старіє.
Дід Лександр узяв її в руки й пригорнув до серця, яке шалено билося. Він і зараз зберіг у собі ті чудові риси малого Леська, які часто губляться людьми за життя. Він і зараз відчув себе Лесиком, у якого шалено билося серце від таємного відкриття природи, від світу, його різнобарвної музики, від цієї, на перший погляд, звичайнісінької сопілки. От-от воно розірветься! Подивився на небо: на ньому розтавала остання хмара…
З рук випала сопілка, яку він тримав усе життя. Розірвався той таємний зв’язок, одвічна суть якого – людська пам’ять…
А небо дійсно вражало своєю блакиттю. Жодної хмаринки…

…І чого ти, калинонько,
до води схилилась?...

1989 р.

Контекст : Сергій Губерначук. Оповідання «Сопілка»


      Можлива допомога "Майстерням"


Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання     Зв'язок із адміністрацією     Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2022-01-15 19:27:03
Переглядів сторінки твору 438
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R2
* Народний рейтинг 0 / --  (5.077 / 5.75)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (5.130 / 5.85)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.778
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми КЛАСИКА
Автор востаннє на сайті 2025.06.30 14:48
Автор у цю хвилину відсутній