Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.18
14:49
Під шерех листя верб мені співало в гливах
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
2026.11.18
07:16
Хоч завтра вітер хмари розведе
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
2026.11.18
02:21
Прокинулась в цей час застава –
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
2026.11.17
20:44
Огорни мене скоріш любов'ю,
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
2026.11.17
19:59
розчулення найзначущіші
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
2026.11.17
18:58
Я ніколи туди не вернусь,
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
2026.11.17
11:10
Свіжа рілля запахтіла корінням і дизелем.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
2026.11.17
07:34
«МІКЕЛАНДЖЕЛО: СЕРЦЕ БІЛОГО КАМЕНЮ»
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
2026.11.17
05:47
Синє небо й жовте поле
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
2026.11.16
23:58
дідусь був мореходом
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
2026.11.16
17:21
А влада пшеків дещо пойняла
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.
***
А бомонд богемі помагає
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.
***
А бомонд богемі помагає
2026.11.16
16:53
Не хочу квітку я зривати,
Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
2026.11.16
16:00
можливо я повторююсь
та це малосуттєво
повторюється всяко
усілякий
не треба апології
оскільки я не жертва
можливо навпаки
це стилістична якість
та це малосуттєво
повторюється всяко
усілякий
не треба апології
оскільки я не жертва
можливо навпаки
це стилістична якість
2026.11.16
13:43
Водії не люблять пішоходів,
Пішоходи ненавидять водіїв,
Фермери клянуть суху погоду,
А турист кляне сезон дощів.
Всякий віднайде якусь причину
Щоб образити, обматюкать тебе,
Бо всередині у кожної людини,
Пішоходи ненавидять водіїв,
Фермери клянуть суху погоду,
А турист кляне сезон дощів.
Всякий віднайде якусь причину
Щоб образити, обматюкать тебе,
Бо всередині у кожної людини,
2026.11.16
08:34
Вчителі в кабінеті завпеда
Освятили закон Архімеда.
А завгосп не святив.
Отакий колектив
Згуртувався навколо завпеда.
Розповів театральний бариста
Про симфонії Ференца Ліста.
Освятили закон Архімеда.
А завгосп не святив.
Отакий колектив
Згуртувався навколо завпеда.
Розповів театральний бариста
Про симфонії Ференца Ліста.
2026.11.16
07:04
Під шелест опалого листя
Забави продовжує осінь -
Одягнута в шати багристі,
Повсюди тиняється боса.
Тумани сплітає в мережку,
Гойдає оголені віти
І сипле на вимиту стежку
Дарунки від себе чи літа.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Забави продовжує осінь -
Одягнута в шати багристі,
Повсюди тиняється боса.
Тумани сплітає в мережку,
Гойдає оголені віти
І сипле на вимиту стежку
Дарунки від себе чи літа.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2021.12.12
2020.01.20
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Василь Шляхтич (1946) /
Рецензії
Мій поетичний сад
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Мій поетичний сад
Багато негативної критики до моїх віршів тут на "Майстернях". Я розумію. Маленький я для ВАС великих. Але, дуже прошу, почитайте слово до моєї чергової збірки віршів (вже шостої) напсане через Галину Михайловску. Буду чекати також всіх тих, які читали і читають те, що я пишу. З повагою до ВСІХ. Василь Шляхтич з Польщі
Тут слово Пані Галини Михайловської з Харкова:
«Мій поетичний сад» — так назвав нову збірку своїх віршів поет Василь Шляхтич. Дійсно, перед читачем не букет квіток польових, весняних, що самі собою вкривають навесні полонини, а квіти з саду, виплекані дбайливо, невтомно, під чужим небом, на нерідному ґрунті. Квіти й плоди, що з’явилися не завдяки, а попри.
Бо поет все життя живе не там, де живе його серце — не в Україні.
Карпати, Надсяння, стародавній Улюч, що сягає корінням княжих часів, рідна прадідівська земля, батьківська хата — з цим поета розлучили силою, як і його родину, як і всіх його односельців, в ході сумнозвісної акції «Вісла».
«Мене нема на вашій ниві./ Хоч це болить, мене нема...», каже поет про свої почуття. Та він не опускає руки, а знаходить в собі сили ростити свій сад, і той не тільки розквітає квітами, а й дає щедрі плоди. Ними ділиться поет сьогодні з читачами, не тільки з колишніми земляками, а з усіма, хто живе в Україні, на рідній землі.
«Шукати слів і ними шлях
Писати в кожний ранок.
У чужині, в рідних земля́х
Відкинути погане.
З молитвою іти в життя.
Любов нести на спині.
Добром писати своє я
Собі і Україні.»
Образ саду, і всього, що з ним пов'язано, не раз зустрінеться в збірці уважному читачеві. Це і батьківська груша в саду уявному, якої, знає поет, давно вже нема, а він наче бачить її, наче чує, як кряче ворон в її гіллі; це і сад дійсний, що його бачить поет зі свого вікна в різні пори року:
Мов алхімік, листопад
Золотом покрив наш сад.
Листя, важке від каратів,
Починає опадати.
Але це ще й сад алегоричний, той що часто згадується в книжках українських філософів і поетів, починаючи ще з епохи бароко. На думку спадає «Сад поетичний» Митрофана Довгалевського, українського письменника та вченого ще 18-го сторіччя, книжка, в якій розуміння ролі поезії дивним чином відповідає тому, що прочитаємо й в «Поетичному саду» Василя Шляхтича.
Ось як пише про свою книгу, про свій «Сад...» М. Довгалевський: «Цей сад.... принесе втіху скорботним душам, спонукатиме байдужих на прекрасні вчинки, а оцінивши належно добродійства, надихатиме на ще більші подвиги, стримуватиме жорстоких, викриватиме зарозумілих, віддаватиме хвалу чесним, затаврує ганьбою нечесних і...з нащадків майбутніх поколінь зробить та підготує працьовитих садівників.»
Власне, для цього ж плекає свій Сад і український поет Василь Шляхтич. Для нього поезія — це «думка, одягнена в слово», де «не ритм і не рима, а мудрість розлита», а поети «...несуть майбутнім поколінням колосся ідей».
Вірші, що їх знайде читач в цій книжці, інколи є дидактичними, у хорошому розумінні цього слова. І це природно. Адже людина, що проживає кожний свій день не побіжно, і не лише в турботах про хліб щоденний, людина, що дивиться і в минуле, і в майбутнє, має, що сказати людям. І слова ці, як і слова вчителя, не завжди є солодкими:
Ми діти світа і гріха.
Ми діти чорної змії.
Здобутки предків і свої
Не несемо у майбуття.
Слабкі ми, щоб нести любов
І дарувати ворогам,
Бо гріх дороги пише нам,
А в жилах — без поживи кров.
І, звісно, ще один сад спадає на думку ― «Сад божественних пісень» Григорія Сковороди, геніального українського письменника, філософа, мораліста. Навряд чи Василь Шляхтич свідомо повторює постулати Сковороди — скоріше, вони просто є природними для нього. Так він живе, так відчуває, так пише, такими думками ділиться з читачем.
Якщо приймемо Божу Волю,
життя не буде нам страшне.
Любов обмежить силу болю,
що наше тіло долу гне.
Неприйняття, засудження таких розповсюджених людських пороків, як сріблолюбство, прислужництво, облудність, що їх викривав у своєму «Саду...» Григорій Сковорода, бачимо і в багатьох віршах Василя Шляхтича. Здалеку пильно вдивляється поет в Україну, в нас з вами, і бачить нас не такими, як хотіло б його сповнене любові серце, а такими, якими ми ще, на жаль, є: без історичної пам’яті, часто-густо без рідної мови, без розуміння власного шляху. Керують нами «баламути», а ми до них прислухаємося. Ми для поета навіть «неволята», що ще вірять то в червоного, а то в старшого брата.... Не дуже приємно читати таке про себе, але ж, погодьтеся, марно було б ображатися на дзеркало:
І хоч ми є, та мов нема,
Бо нас байдужість обійма.
За кожним роком пройде рік,
Родити будемо калік.
Козацьку волю, кров дідів
Ми десь залишимо між снів...
Цікаво, що письмо Василя Шляхтича часто алегоричне, як і у Сковороди, і читати його не завжди просто. «Перехрест невірних доріг», «...ланцюг років є дзеркалом буття/
де кожний день це блискавка в ночі», «в порожній хаті нездійснені сни» — сторінки книги рясніють образами, що потребують уважного читання, прозирання в поетичний світ автора. І нехай читач не розраховує знайти в цьому саду гламурну альтанку та й вгніздитися зручненько з книжкою під спів пташок ― ні, читати доведеться навстоячки, в ліпшому разі притулившись спиною до шерехатого стовбура могутнього дуба. А ще краще, прочитавши, засукати рукави та й взятися «вимітати сміття з рідної хати».
Інколи доведеться читати рядки з авторським наголосом, незвичним для читача більшої частини України, іноді треба буде припасуватися до особливого ритму деяких строф, бо автор іноді переходить на силабічну систему, що зрозуміло, коли згадаємо, що живе в оточенні польськомовному, а то й взагалі віддає перевагу вільному віршу. Треба прийняти й те, що обравши для віршів, поданих в цій збірці, форму в чотирнадцять рядків, В. Шляхтич відмовився чи не від всіх канонів сонета, що їх блискуче сформулював у своєму відомому вірші Іван Франко. Усіх, крім останнього і найголовнішого: кожний його вірш, як і вимагав від поетів Іван Франко «...при кінці сплива в гармонію любові». І з цими, зрощеними з любов’ю, плодами свого саду, звертається до читача Василь Шляхтич, звертається і щиро вірить:
Якщо в нас є життєва суть
І Бог усім дороговказ,
То зрозуміють і підуть
За нами ті, що біля нас.
Хочеться вірити, що саме так станеться і з цією книжкою.
Галина Михайловська
Тут слово Пані Галини Михайловської з Харкова:
«Мій поетичний сад» — так назвав нову збірку своїх віршів поет Василь Шляхтич. Дійсно, перед читачем не букет квіток польових, весняних, що самі собою вкривають навесні полонини, а квіти з саду, виплекані дбайливо, невтомно, під чужим небом, на нерідному ґрунті. Квіти й плоди, що з’явилися не завдяки, а попри.
Бо поет все життя живе не там, де живе його серце — не в Україні.
Карпати, Надсяння, стародавній Улюч, що сягає корінням княжих часів, рідна прадідівська земля, батьківська хата — з цим поета розлучили силою, як і його родину, як і всіх його односельців, в ході сумнозвісної акції «Вісла».
«Мене нема на вашій ниві./ Хоч це болить, мене нема...», каже поет про свої почуття. Та він не опускає руки, а знаходить в собі сили ростити свій сад, і той не тільки розквітає квітами, а й дає щедрі плоди. Ними ділиться поет сьогодні з читачами, не тільки з колишніми земляками, а з усіма, хто живе в Україні, на рідній землі.
«Шукати слів і ними шлях
Писати в кожний ранок.
У чужині, в рідних земля́х
Відкинути погане.
З молитвою іти в життя.
Любов нести на спині.
Добром писати своє я
Собі і Україні.»
Образ саду, і всього, що з ним пов'язано, не раз зустрінеться в збірці уважному читачеві. Це і батьківська груша в саду уявному, якої, знає поет, давно вже нема, а він наче бачить її, наче чує, як кряче ворон в її гіллі; це і сад дійсний, що його бачить поет зі свого вікна в різні пори року:
Мов алхімік, листопад
Золотом покрив наш сад.
Листя, важке від каратів,
Починає опадати.
Але це ще й сад алегоричний, той що часто згадується в книжках українських філософів і поетів, починаючи ще з епохи бароко. На думку спадає «Сад поетичний» Митрофана Довгалевського, українського письменника та вченого ще 18-го сторіччя, книжка, в якій розуміння ролі поезії дивним чином відповідає тому, що прочитаємо й в «Поетичному саду» Василя Шляхтича.
Ось як пише про свою книгу, про свій «Сад...» М. Довгалевський: «Цей сад.... принесе втіху скорботним душам, спонукатиме байдужих на прекрасні вчинки, а оцінивши належно добродійства, надихатиме на ще більші подвиги, стримуватиме жорстоких, викриватиме зарозумілих, віддаватиме хвалу чесним, затаврує ганьбою нечесних і...з нащадків майбутніх поколінь зробить та підготує працьовитих садівників.»
Власне, для цього ж плекає свій Сад і український поет Василь Шляхтич. Для нього поезія — це «думка, одягнена в слово», де «не ритм і не рима, а мудрість розлита», а поети «...несуть майбутнім поколінням колосся ідей».
Вірші, що їх знайде читач в цій книжці, інколи є дидактичними, у хорошому розумінні цього слова. І це природно. Адже людина, що проживає кожний свій день не побіжно, і не лише в турботах про хліб щоденний, людина, що дивиться і в минуле, і в майбутнє, має, що сказати людям. І слова ці, як і слова вчителя, не завжди є солодкими:
Ми діти світа і гріха.
Ми діти чорної змії.
Здобутки предків і свої
Не несемо у майбуття.
Слабкі ми, щоб нести любов
І дарувати ворогам,
Бо гріх дороги пише нам,
А в жилах — без поживи кров.
І, звісно, ще один сад спадає на думку ― «Сад божественних пісень» Григорія Сковороди, геніального українського письменника, філософа, мораліста. Навряд чи Василь Шляхтич свідомо повторює постулати Сковороди — скоріше, вони просто є природними для нього. Так він живе, так відчуває, так пише, такими думками ділиться з читачем.
Якщо приймемо Божу Волю,
життя не буде нам страшне.
Любов обмежить силу болю,
що наше тіло долу гне.
Неприйняття, засудження таких розповсюджених людських пороків, як сріблолюбство, прислужництво, облудність, що їх викривав у своєму «Саду...» Григорій Сковорода, бачимо і в багатьох віршах Василя Шляхтича. Здалеку пильно вдивляється поет в Україну, в нас з вами, і бачить нас не такими, як хотіло б його сповнене любові серце, а такими, якими ми ще, на жаль, є: без історичної пам’яті, часто-густо без рідної мови, без розуміння власного шляху. Керують нами «баламути», а ми до них прислухаємося. Ми для поета навіть «неволята», що ще вірять то в червоного, а то в старшого брата.... Не дуже приємно читати таке про себе, але ж, погодьтеся, марно було б ображатися на дзеркало:
І хоч ми є, та мов нема,
Бо нас байдужість обійма.
За кожним роком пройде рік,
Родити будемо калік.
Козацьку волю, кров дідів
Ми десь залишимо між снів...
Цікаво, що письмо Василя Шляхтича часто алегоричне, як і у Сковороди, і читати його не завжди просто. «Перехрест невірних доріг», «...ланцюг років є дзеркалом буття/
де кожний день це блискавка в ночі», «в порожній хаті нездійснені сни» — сторінки книги рясніють образами, що потребують уважного читання, прозирання в поетичний світ автора. І нехай читач не розраховує знайти в цьому саду гламурну альтанку та й вгніздитися зручненько з книжкою під спів пташок ― ні, читати доведеться навстоячки, в ліпшому разі притулившись спиною до шерехатого стовбура могутнього дуба. А ще краще, прочитавши, засукати рукави та й взятися «вимітати сміття з рідної хати».
Інколи доведеться читати рядки з авторським наголосом, незвичним для читача більшої частини України, іноді треба буде припасуватися до особливого ритму деяких строф, бо автор іноді переходить на силабічну систему, що зрозуміло, коли згадаємо, що живе в оточенні польськомовному, а то й взагалі віддає перевагу вільному віршу. Треба прийняти й те, що обравши для віршів, поданих в цій збірці, форму в чотирнадцять рядків, В. Шляхтич відмовився чи не від всіх канонів сонета, що їх блискуче сформулював у своєму відомому вірші Іван Франко. Усіх, крім останнього і найголовнішого: кожний його вірш, як і вимагав від поетів Іван Франко «...при кінці сплива в гармонію любові». І з цими, зрощеними з любов’ю, плодами свого саду, звертається до читача Василь Шляхтич, звертається і щиро вірить:
Якщо в нас є життєва суть
І Бог усім дороговказ,
То зрозуміють і підуть
За нами ті, що біля нас.
Хочеться вірити, що саме так станеться і з цією книжкою.
Галина Михайловська
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
