ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Рецензії):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.03.18
21:11
Рецензія на поетичну збірку Миколи Грицая "Під музику дощу")
Буває так, коли тебе зачепить за живе чиєсь слово і ти уже знаходишся у його колі, воно невидимими нитками тримає тебе на відстані і ти не можеш звільнитися від нього, а заглиблюєшся все бі
2024.03.18
13:46
Вавілонський Талмуд випадає з рук, коментарі Раші не западають у серце, приказки ефіопські припадають пилом…
Тільки-но включу телевізор, муляє серце од болю... І промовляє 94-им Псаломом:
«Допоки злочинці радітимуть?
Базікають, промовляють чванливо з
Тільки-но включу телевізор, муляє серце од болю... І промовляє 94-им Псаломом:
«Допоки злочинці радітимуть?
Базікають, промовляють чванливо з
2024.03.18
08:49
Поміж ромашок-штор
Світла холодний проблиск.
Над хутряним пальтом
Профілю ніжний обрис.
Витонченим пучком
Коси тримають "краби".
Стверджує щось кивком,
Світла холодний проблиск.
Над хутряним пальтом
Профілю ніжний обрис.
Витонченим пучком
Коси тримають "краби".
Стверджує щось кивком,
2024.03.18
05:40
Защеміло серце від сигналу
Про атаку декількох ракет, -
Ці тривоги вже мене дістали
Більше, ніж слабкий імунітет.
Поглядаю боязко на вікна
За якими, злу наперекір,
Світле небо, ніби поле плідне,
Вабить погляд урожаєм зір.
Про атаку декількох ракет, -
Ці тривоги вже мене дістали
Більше, ніж слабкий імунітет.
Поглядаю боязко на вікна
За якими, злу наперекір,
Світле небо, ніби поле плідне,
Вабить погляд урожаєм зір.
2024.03.18
05:14
Після слів: «Сьогодні прибирання» –
тут безсилий, навіть лисий чорт,
трутнем не лежати на дивані
з глянцевим журналом «Все про спорт».
Бджілкою літаю по квартирі,
віхтиком стираю пил та бруд,
а жона рахує:
…три, чотири,
тут безсилий, навіть лисий чорт,
трутнем не лежати на дивані
з глянцевим журналом «Все про спорт».
Бджілкою літаю по квартирі,
віхтиком стираю пил та бруд,
а жона рахує:
…три, чотири,
2024.03.18
01:03
У пульсі відіб'ється кожна мить,
Покрита чорним простирадлом ночі.
Немов сліпий, будиночок стоїть,
Де чорні вікна - виколоті очі.
Лише мовчання, як густа смола...
Ось блискавка. Ось дощ... Та все замало.
Розбиті долі та уламки скла
Покрита чорним простирадлом ночі.
Немов сліпий, будиночок стоїть,
Де чорні вікна - виколоті очі.
Лише мовчання, як густа смола...
Ось блискавка. Ось дощ... Та все замало.
Розбиті долі та уламки скла
2024.03.18
00:16
Гроші від торгівлі нафтою пахнуть на диво бездоганно.
Коли у політиків мовкне розум, говорять гармати.
Тим, хто перекроює кордони, треба розкроїти голову.
Коли тузом стає шестірка – усі козирі зарання биті.
У гіганта мислі усе інше мізерне.
2024.03.17
19:32
Коли сказав мені «перетерпи»,
Мене накрила пелена тривоги.
Летіли коні туги у степи.
Душею йшла навпомацки до Нього.
Як прошептав настійливо «пробач»,
Засумнівалась – як таке пробачить?
Летіли коні спротиву навскач.
Мене накрила пелена тривоги.
Летіли коні туги у степи.
Душею йшла навпомацки до Нього.
Як прошептав настійливо «пробач»,
Засумнівалась – як таке пробачить?
Летіли коні спротиву навскач.
2024.03.17
18:57
Не застують мені Юдейські гори,
Ні мінарети аж до піднебесся,
Бо ти в моєму серці, Україно,
Буттям твоїм прохромлений увесь я .
У такт і радощам, і клопотам твоїм
Воно вистукує ще й думу потаємну,
Прадавню думу на любов взаємну:
Як Україна на сто в
Ні мінарети аж до піднебесся,
Бо ти в моєму серці, Україно,
Буттям твоїм прохромлений увесь я .
У такт і радощам, і клопотам твоїм
Воно вистукує ще й думу потаємну,
Прадавню думу на любов взаємну:
Як Україна на сто в
2024.03.17
18:45
Чи можна, люди, все оте простити,
що чинять нелюди на зболеній землі?!.
Як гинуть мирні жителі і діти
у хижих скрутлях «братньої» петлі…
Хто має право підло забирати
життя других, якого не давав?
Зробити це не вправі навіть мати,
що чинять нелюди на зболеній землі?!.
Як гинуть мирні жителі і діти
у хижих скрутлях «братньої» петлі…
Хто має право підло забирати
життя других, якого не давав?
Зробити це не вправі навіть мати,
2024.03.17
18:06
У час стрімкий , шалений, час смартфонів
Спілкуємось частіше в Інтернеті.
Ніяких не існує нам кордонів.
Людина, мов незвідана планета.
Пізнати, зрозуміти її важко,
А ще й на відстані такій великій.
Це ж ніби в небесах літає пташка,
Удалині тріпочут
Спілкуємось частіше в Інтернеті.
Ніяких не існує нам кордонів.
Людина, мов незвідана планета.
Пізнати, зрозуміти її важко,
А ще й на відстані такій великій.
Це ж ніби в небесах літає пташка,
Удалині тріпочут
2024.03.17
15:28
Прокинься синку! Час уже вставати! –
Крізь сон все ж мамин голос долетів-
Ти ж до Гелону нині їдеш з татом!
Вставай! Ти ж сам поїхати хотів.
Сон враз пропав. Хлопчина підхопився.
Ледь не проспав. Хоч не змикав очей
Але під ранок сну таки скорився.
Крізь сон все ж мамин голос долетів-
Ти ж до Гелону нині їдеш з татом!
Вставай! Ти ж сам поїхати хотів.
Сон враз пропав. Хлопчина підхопився.
Ледь не проспав. Хоч не змикав очей
Але під ранок сну таки скорився.
2024.03.17
15:23
Переважна більшість людей не знає як пишуться закони, хто і як їх насправді приймає. Приходять раз на кілька років до виборчих урн, кинули папірця з прізвищами уподобаних улюбленців та й усе. Але законодавство має свою специфіку та правила.
Перший раз я
2024.03.17
11:22
Чомусь на Галину Украйну не поширюється вимога: публікувати за добу в режимі «афішувати публікацію» не більше, ніж один твір!
Майже щодня бачу аж кілька її шедеврів, яких, до речі, практично ніхто й не читає.
Та сама історія, що й з Олександром Сушком:
2024.03.17
06:49
Спаде вода і знову будуть луки,
травою освіжиться оболонь.
Настане час, візьму сюди онуків,
нехай нап’юся сонця із долонь.
Бо, що вони у стольнім граді бачать?
Куди не кинеш оком скрізь асфальт.
Чи, то пощезла нація козача,
чи душі скам’яніли на ба
травою освіжиться оболонь.
Настане час, візьму сюди онуків,
нехай нап’юся сонця із долонь.
Бо, що вони у стольнім граді бачать?
Куди не кинеш оком скрізь асфальт.
Чи, то пощезла нація козача,
чи душі скам’яніли на ба
2024.03.17
05:49
Темно-сині ночі,
Стрічі до світань, -
Думи парубочі,
Повні сподівань.
Не забулись досі
Весняні гаї
І в рудім волоссі
Пальці рук моїх.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Стрічі до світань, -
Думи парубочі,
Повні сподівань.
Не забулись досі
Весняні гаї
І в рудім волоссі
Пальці рук моїх.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Рецензії):
2021.12.12
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
2017.03.14
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Василь Шляхтич (1946) /
Рецензії
Мій поетичний сад
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Мій поетичний сад
Багато негативної критики до моїх віршів тут на "Майстернях". Я розумію. Маленький я для ВАС великих. Але, дуже прошу, почитайте слово до моєї чергової збірки віршів (вже шостої) напсане через Галину Михайловску. Буду чекати також всіх тих, які читали і читають те, що я пишу. З повагою до ВСІХ. Василь Шляхтич з Польщі
Тут слово Пані Галини Михайловської з Харкова:
«Мій поетичний сад» — так назвав нову збірку своїх віршів поет Василь Шляхтич. Дійсно, перед читачем не букет квіток польових, весняних, що самі собою вкривають навесні полонини, а квіти з саду, виплекані дбайливо, невтомно, під чужим небом, на нерідному ґрунті. Квіти й плоди, що з’явилися не завдяки, а попри.
Бо поет все життя живе не там, де живе його серце — не в Україні.
Карпати, Надсяння, стародавній Улюч, що сягає корінням княжих часів, рідна прадідівська земля, батьківська хата — з цим поета розлучили силою, як і його родину, як і всіх його односельців, в ході сумнозвісної акції «Вісла».
«Мене нема на вашій ниві./ Хоч це болить, мене нема...», каже поет про свої почуття. Та він не опускає руки, а знаходить в собі сили ростити свій сад, і той не тільки розквітає квітами, а й дає щедрі плоди. Ними ділиться поет сьогодні з читачами, не тільки з колишніми земляками, а з усіма, хто живе в Україні, на рідній землі.
«Шукати слів і ними шлях
Писати в кожний ранок.
У чужині, в рідних земля́х
Відкинути погане.
З молитвою іти в життя.
Любов нести на спині.
Добром писати своє я
Собі і Україні.»
Образ саду, і всього, що з ним пов'язано, не раз зустрінеться в збірці уважному читачеві. Це і батьківська груша в саду уявному, якої, знає поет, давно вже нема, а він наче бачить її, наче чує, як кряче ворон в її гіллі; це і сад дійсний, що його бачить поет зі свого вікна в різні пори року:
Мов алхімік, листопад
Золотом покрив наш сад.
Листя, важке від каратів,
Починає опадати.
Але це ще й сад алегоричний, той що часто згадується в книжках українських філософів і поетів, починаючи ще з епохи бароко. На думку спадає «Сад поетичний» Митрофана Довгалевського, українського письменника та вченого ще 18-го сторіччя, книжка, в якій розуміння ролі поезії дивним чином відповідає тому, що прочитаємо й в «Поетичному саду» Василя Шляхтича.
Ось як пише про свою книгу, про свій «Сад...» М. Довгалевський: «Цей сад.... принесе втіху скорботним душам, спонукатиме байдужих на прекрасні вчинки, а оцінивши належно добродійства, надихатиме на ще більші подвиги, стримуватиме жорстоких, викриватиме зарозумілих, віддаватиме хвалу чесним, затаврує ганьбою нечесних і...з нащадків майбутніх поколінь зробить та підготує працьовитих садівників.»
Власне, для цього ж плекає свій Сад і український поет Василь Шляхтич. Для нього поезія — це «думка, одягнена в слово», де «не ритм і не рима, а мудрість розлита», а поети «...несуть майбутнім поколінням колосся ідей».
Вірші, що їх знайде читач в цій книжці, інколи є дидактичними, у хорошому розумінні цього слова. І це природно. Адже людина, що проживає кожний свій день не побіжно, і не лише в турботах про хліб щоденний, людина, що дивиться і в минуле, і в майбутнє, має, що сказати людям. І слова ці, як і слова вчителя, не завжди є солодкими:
Ми діти світа і гріха.
Ми діти чорної змії.
Здобутки предків і свої
Не несемо у майбуття.
Слабкі ми, щоб нести любов
І дарувати ворогам,
Бо гріх дороги пише нам,
А в жилах — без поживи кров.
І, звісно, ще один сад спадає на думку ― «Сад божественних пісень» Григорія Сковороди, геніального українського письменника, філософа, мораліста. Навряд чи Василь Шляхтич свідомо повторює постулати Сковороди — скоріше, вони просто є природними для нього. Так він живе, так відчуває, так пише, такими думками ділиться з читачем.
Якщо приймемо Божу Волю,
життя не буде нам страшне.
Любов обмежить силу болю,
що наше тіло долу гне.
Неприйняття, засудження таких розповсюджених людських пороків, як сріблолюбство, прислужництво, облудність, що їх викривав у своєму «Саду...» Григорій Сковорода, бачимо і в багатьох віршах Василя Шляхтича. Здалеку пильно вдивляється поет в Україну, в нас з вами, і бачить нас не такими, як хотіло б його сповнене любові серце, а такими, якими ми ще, на жаль, є: без історичної пам’яті, часто-густо без рідної мови, без розуміння власного шляху. Керують нами «баламути», а ми до них прислухаємося. Ми для поета навіть «неволята», що ще вірять то в червоного, а то в старшого брата.... Не дуже приємно читати таке про себе, але ж, погодьтеся, марно було б ображатися на дзеркало:
І хоч ми є, та мов нема,
Бо нас байдужість обійма.
За кожним роком пройде рік,
Родити будемо калік.
Козацьку волю, кров дідів
Ми десь залишимо між снів...
Цікаво, що письмо Василя Шляхтича часто алегоричне, як і у Сковороди, і читати його не завжди просто. «Перехрест невірних доріг», «...ланцюг років є дзеркалом буття/
де кожний день це блискавка в ночі», «в порожній хаті нездійснені сни» — сторінки книги рясніють образами, що потребують уважного читання, прозирання в поетичний світ автора. І нехай читач не розраховує знайти в цьому саду гламурну альтанку та й вгніздитися зручненько з книжкою під спів пташок ― ні, читати доведеться навстоячки, в ліпшому разі притулившись спиною до шерехатого стовбура могутнього дуба. А ще краще, прочитавши, засукати рукави та й взятися «вимітати сміття з рідної хати».
Інколи доведеться читати рядки з авторським наголосом, незвичним для читача більшої частини України, іноді треба буде припасуватися до особливого ритму деяких строф, бо автор іноді переходить на силабічну систему, що зрозуміло, коли згадаємо, що живе в оточенні польськомовному, а то й взагалі віддає перевагу вільному віршу. Треба прийняти й те, що обравши для віршів, поданих в цій збірці, форму в чотирнадцять рядків, В. Шляхтич відмовився чи не від всіх канонів сонета, що їх блискуче сформулював у своєму відомому вірші Іван Франко. Усіх, крім останнього і найголовнішого: кожний його вірш, як і вимагав від поетів Іван Франко «...при кінці сплива в гармонію любові». І з цими, зрощеними з любов’ю, плодами свого саду, звертається до читача Василь Шляхтич, звертається і щиро вірить:
Якщо в нас є життєва суть
І Бог усім дороговказ,
То зрозуміють і підуть
За нами ті, що біля нас.
Хочеться вірити, що саме так станеться і з цією книжкою.
Галина Михайловська
Тут слово Пані Галини Михайловської з Харкова:
«Мій поетичний сад» — так назвав нову збірку своїх віршів поет Василь Шляхтич. Дійсно, перед читачем не букет квіток польових, весняних, що самі собою вкривають навесні полонини, а квіти з саду, виплекані дбайливо, невтомно, під чужим небом, на нерідному ґрунті. Квіти й плоди, що з’явилися не завдяки, а попри.
Бо поет все життя живе не там, де живе його серце — не в Україні.
Карпати, Надсяння, стародавній Улюч, що сягає корінням княжих часів, рідна прадідівська земля, батьківська хата — з цим поета розлучили силою, як і його родину, як і всіх його односельців, в ході сумнозвісної акції «Вісла».
«Мене нема на вашій ниві./ Хоч це болить, мене нема...», каже поет про свої почуття. Та він не опускає руки, а знаходить в собі сили ростити свій сад, і той не тільки розквітає квітами, а й дає щедрі плоди. Ними ділиться поет сьогодні з читачами, не тільки з колишніми земляками, а з усіма, хто живе в Україні, на рідній землі.
«Шукати слів і ними шлях
Писати в кожний ранок.
У чужині, в рідних земля́х
Відкинути погане.
З молитвою іти в життя.
Любов нести на спині.
Добром писати своє я
Собі і Україні.»
Образ саду, і всього, що з ним пов'язано, не раз зустрінеться в збірці уважному читачеві. Це і батьківська груша в саду уявному, якої, знає поет, давно вже нема, а він наче бачить її, наче чує, як кряче ворон в її гіллі; це і сад дійсний, що його бачить поет зі свого вікна в різні пори року:
Мов алхімік, листопад
Золотом покрив наш сад.
Листя, важке від каратів,
Починає опадати.
Але це ще й сад алегоричний, той що часто згадується в книжках українських філософів і поетів, починаючи ще з епохи бароко. На думку спадає «Сад поетичний» Митрофана Довгалевського, українського письменника та вченого ще 18-го сторіччя, книжка, в якій розуміння ролі поезії дивним чином відповідає тому, що прочитаємо й в «Поетичному саду» Василя Шляхтича.
Ось як пише про свою книгу, про свій «Сад...» М. Довгалевський: «Цей сад.... принесе втіху скорботним душам, спонукатиме байдужих на прекрасні вчинки, а оцінивши належно добродійства, надихатиме на ще більші подвиги, стримуватиме жорстоких, викриватиме зарозумілих, віддаватиме хвалу чесним, затаврує ганьбою нечесних і...з нащадків майбутніх поколінь зробить та підготує працьовитих садівників.»
Власне, для цього ж плекає свій Сад і український поет Василь Шляхтич. Для нього поезія — це «думка, одягнена в слово», де «не ритм і не рима, а мудрість розлита», а поети «...несуть майбутнім поколінням колосся ідей».
Вірші, що їх знайде читач в цій книжці, інколи є дидактичними, у хорошому розумінні цього слова. І це природно. Адже людина, що проживає кожний свій день не побіжно, і не лише в турботах про хліб щоденний, людина, що дивиться і в минуле, і в майбутнє, має, що сказати людям. І слова ці, як і слова вчителя, не завжди є солодкими:
Ми діти світа і гріха.
Ми діти чорної змії.
Здобутки предків і свої
Не несемо у майбуття.
Слабкі ми, щоб нести любов
І дарувати ворогам,
Бо гріх дороги пише нам,
А в жилах — без поживи кров.
І, звісно, ще один сад спадає на думку ― «Сад божественних пісень» Григорія Сковороди, геніального українського письменника, філософа, мораліста. Навряд чи Василь Шляхтич свідомо повторює постулати Сковороди — скоріше, вони просто є природними для нього. Так він живе, так відчуває, так пише, такими думками ділиться з читачем.
Якщо приймемо Божу Волю,
життя не буде нам страшне.
Любов обмежить силу болю,
що наше тіло долу гне.
Неприйняття, засудження таких розповсюджених людських пороків, як сріблолюбство, прислужництво, облудність, що їх викривав у своєму «Саду...» Григорій Сковорода, бачимо і в багатьох віршах Василя Шляхтича. Здалеку пильно вдивляється поет в Україну, в нас з вами, і бачить нас не такими, як хотіло б його сповнене любові серце, а такими, якими ми ще, на жаль, є: без історичної пам’яті, часто-густо без рідної мови, без розуміння власного шляху. Керують нами «баламути», а ми до них прислухаємося. Ми для поета навіть «неволята», що ще вірять то в червоного, а то в старшого брата.... Не дуже приємно читати таке про себе, але ж, погодьтеся, марно було б ображатися на дзеркало:
І хоч ми є, та мов нема,
Бо нас байдужість обійма.
За кожним роком пройде рік,
Родити будемо калік.
Козацьку волю, кров дідів
Ми десь залишимо між снів...
Цікаво, що письмо Василя Шляхтича часто алегоричне, як і у Сковороди, і читати його не завжди просто. «Перехрест невірних доріг», «...ланцюг років є дзеркалом буття/
де кожний день це блискавка в ночі», «в порожній хаті нездійснені сни» — сторінки книги рясніють образами, що потребують уважного читання, прозирання в поетичний світ автора. І нехай читач не розраховує знайти в цьому саду гламурну альтанку та й вгніздитися зручненько з книжкою під спів пташок ― ні, читати доведеться навстоячки, в ліпшому разі притулившись спиною до шерехатого стовбура могутнього дуба. А ще краще, прочитавши, засукати рукави та й взятися «вимітати сміття з рідної хати».
Інколи доведеться читати рядки з авторським наголосом, незвичним для читача більшої частини України, іноді треба буде припасуватися до особливого ритму деяких строф, бо автор іноді переходить на силабічну систему, що зрозуміло, коли згадаємо, що живе в оточенні польськомовному, а то й взагалі віддає перевагу вільному віршу. Треба прийняти й те, що обравши для віршів, поданих в цій збірці, форму в чотирнадцять рядків, В. Шляхтич відмовився чи не від всіх канонів сонета, що їх блискуче сформулював у своєму відомому вірші Іван Франко. Усіх, крім останнього і найголовнішого: кожний його вірш, як і вимагав від поетів Іван Франко «...при кінці сплива в гармонію любові». І з цими, зрощеними з любов’ю, плодами свого саду, звертається до читача Василь Шляхтич, звертається і щиро вірить:
Якщо в нас є життєва суть
І Бог усім дороговказ,
То зрозуміють і підуть
За нами ті, що біля нас.
Хочеться вірити, що саме так станеться і з цією книжкою.
Галина Михайловська
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію